Міжнародне право

Початок міжнародного права XX ст. в повному сенсі належить не до хронологічного 1900 р., а до 1919 р., з якого починається відлік системи, яка повною мірою увібрала в себе характерні риси цього етапу. До таких слід віднести:
- заборону агресії в міжнародних відносинах та гуманізацію останніх;
- встановлення нормативно-правових та інституційних механізмів дотримання принципу мирного вирішення міжнародних спорів;
- розвиток міжнародної юстиції;
- формування процесуальних галузей міжнародного права;
- утворення міжнародних об'єднань держав універсального типу;
- кодифікацію міжнародного права;
- процес деколонізації;
- міжнародно-правовий захист прав людини;
- закріплення статусу нових суб'єктів міжнародного права (міжнародних організацій, інтеграційних об'єднань держав, фізичної особи);
- розширення просторової дії міжнародного права (до кінця століття фактично всі простори земної кулі — суходіл, море, надра, повітряний простір тощо — а також космічний простір і небесні тіла отримують відповідно врегульований міжнародно-правовий статус);

Підвалини міжнародного права XX ст. почали закладатися в класичному міжнародному праві наприкінці XIX ст. Такі його характерні риси, як формування і вихід на міжнародно-правову арену міжнародних організацій, орієнтація на заборону агресії, обмеження війни як засобу вирішення міжнародних питань та гуманізацію військових дій, усвідомлення суб'єктами міжнародного права існування спільних інтересів, які можуть бути задоволені лише спільними зусиллями, розширення кола суб'єктів та сфери дії міжнародного права, зміни у співвідношенні міжнародного права на національних правових систем тощо, почавши складатися наприкінці XIX ст., лягли в основу міжнародного права XX ст.
Є ряд ознак, за якими міжнародне право XX ст. відрізняється від класичного. Однією з основних відмінностей є універсалістське спрямування міжнародного права XX ст. за його територіальним поширенням та функціональним наповненням.

Класичне міжнародне право, що ґрунтувалося на вестфальській системі, єдиним суб'єктом вважало суверенну державу. Проте вже з кінця XIX ст. класична держава переживає суттєві проблеми та трансформації (на практиці міжнародних відносин це проявляється в розпаді потужних імперій — Російської та Австро-Угорської внаслідок соціальних революцій). Змінюється структура держави; у міжнародному праві закріплюються інші, ніж державницькі, цінності, зокрема проголошення війни злочином, захисту прав людини, які об'єктивно звужують необмежений суверенітет держави. На універсальному рівні закріплюються імперативні принципи міжнародного права, обов'язкові до виконання всіма державами. Міжнародне право XX ст. характеризується посиленням у ньому аспекту людської особистості, захисту її прав, що проявилося вже з початку діяльності Ліги Націй, зокрема у сфері захисту прав меншин та інших категорій людей. З другої половини століття в галузі міжнародного права захисту прав людини значно розширюється перелік таких категорій, до яких увійдуть корінні народи, мовні меншини та ін.

Втім перша половина XX ст. ще була позначена формальним визнанням лише держави основним суб'єктом міжнародного права. Так, у рішенні Постійної Палати міжнародного правосуддя у справі «Лотос», що стала прецедентною (1927), зазначалося: «Міжнародне право регулює відносини між незалежними державами. Тому обов'язкові для держав норми права породжуються вільною волею останніх, яка втілюється в конвенціях або в загальновизнаних звичаях». Відповідно до цього рішення, лише держава є суб'єктом міжнародного права. Саме на рішення в цій справі посилалися Сполучені Штати Америки (у 2003 р.) при аргументації своєї відмови ратифікувати Статут Міжнародного кримінального суду, яким передбачалося створити єдиний міжнародний орган для судового розслідування і засудження фізичних осіб, які скоїли міжнародні кримінальні злочини.
Однак уже із середини століття ситуація змінюється в напрямі визнання інших суб'єктів цього права — передусім міжнародних міжурядових організацій (цьому сприяли формування і діяльність універсальних організацій, які об'єднували майже всі держави світу, — Ліги Націй та ООН та їхній авторитет і значимість у формуванні та застосуванні міжнародного права), а згодом — і індивіда (під впливом наслідків Другої світової війни, встановлення міжнародної відповідальності індивідів та створення міжнародних механізмів захисту прав людини).
Від класичного міжнародного права міжнародне право XX ст. суттєво відрізняла відмова від цивілізаційного чинника. Прояви такої відмови з'явилися тоді, коли окремі країни (переважно новоутворені незалежні держави американського, азійського континентів) стали наполягати на чиннику державного суверенітету як основного принципу входження суб'єкта до міжнародно-правової системи, заперечуючи чинник належності до цивілізованих народів як такого принципу. Втім з перших десятиліть XX ст. відмова від поділу країн на цивілізовані, нецивілізовані та варварські стала основним принципом формування універсальних об'єднань держав. На заміну цивілізаційному критерію прийшов принцип універсального мирного спілкування держав на основі відмови від агресії та війни у взаємних відносинах та на основі недискримінаційного застосування міжнародного права до всіх держав незалежно від їхньої культури, рівня розвитку, етнічного чи расового складу і т.п. У другій половині столітгя такий підхід сприятиме встановленню міжнародно-правового режиму національної та расової терпимості, а також міжнародно-правовому засудженню апартеїду, що втілиться у прийнятті ряду універсальних міжнародно-правових актів (конвенцій, резолюцій міжнародних організацій: передусім ООН та ін.)

На думку дослідників, такі «неокласичні інститути», як міжнародні організації, що закладалися в класичному міжнародному праві, отримали неймовірного розвитку в 1919 — 1950 рр. у вигляді Ліги Націй та ООН1. З цього періоду міжнародні організації стають стабільним чинником творення, застосування і впливу на міжнародне право.
Відтак період кінця XIX та початку XX ст. є трансформаційним етапом у розвитку міжнародного права від класичного (XVII -XIX ст.) періоду до сучасного міжнародного права (періоду з другої половини XX — поч. XXI ст.).
На міжнародне право XX ст., як і завжди, мали вплив і визначали його відповідні фактори міжнародних відносин. Враховуючи ці фактори, дослідники часто називали XX ст. «добою крайнощів». До таких можна віднести дві світові війни, посилення насильства в міжнародних відносинах, воєнні засоби розв'язання міжнародних спорів, посилення тоталітарних тенденцій і створення низки впливових диктаторських держав протягом століття, які визначали міжнародно-правові стандарти в зонах свого впливу (у різний період: СРСР, Німеччина, Італія, Іспанія, Японія, Китай та ін.).
Відповідно на ці крайнощі мало реагувати і міжнародне право, що поставило в цей час за мету: а) боротьбу з насильством у міжнародних відносинах (що, зумовило формування, зокрема, галузі права міжнародної безпеки, становлення інституту міжнародного атомного права та принципів незастосування сили, заборони агресії тощо); б) боротьбу за захист людини, її життя, гідності та прав (що приводить до становлення галузі міжнародного права захисту прав людини, становлення індивіда як суб'єкта міжнародного права та ін.).

У XX ст. в розвитку міжнародного права виділяють такі підетапи: 1) від початку століття до 1945 р. (переважання елементів класичного міжнародного права та їхня взаємодія з новими міжнародно-правовими ідеями, що визначатимуть міжнародне право другої половини XX ст., — універсалізм, деколонізація, зародження норм щодо захисту прав людини, заборона агресії); 2) із середини століття (визначальна в міжнародно-правовій системі роль єдиної для більшості держав універсальної організації — ООН, процес кодифікації та прогресивного розвитку міжнародного права, посилення компоненту прав людини); 3) остання декада XX ст. (припинення функціонування двополярної системи і перехід до міжнародного права, яке визначається процесом глобалізації). У цілому перший та останній підетапи можна назвати трансформаційними відповідно з класичного до міжнародного права системи ООН та від останньої до сучасного міжнародного права епохи глобалізації. На міжнародне право до Другої світової війни головним чином справили вплив такі події: Перша світова війна, утворення Ліги Націй 1919 р., революція 1917 р. в Росії та перші документи радянської влади (передусім Декрет про мир 1917 р., що заборонив війну як засіб вирішення міжнародних спорів та проголосив її злочинною), міжнародно-правові документи щодо заборони агресії та війни (Статут Ліги Націй 1919 р. — ст. 11, Паризький мирний договір (Пакт Бріана-Келлога) 1928 р.).

В основу організації Ліги Націй було покладено ідеї «14 пунктів В. Вільсона» — документа, представленого 1918 р. Президентом США Конгресу як проект мирного договору на завершення Першої світової війни. Основні положення «14-ти пунктів»: створення спільного об'єднання націй (що втілилось у створення Ліги Націй), скорочення озброєнь як гарантія міжнародного миру, визнання незалежності Польщі, заборона секретних договорів і таємної дипломатії. Проектом передбачалося також гарантування свободи відкритого моря, встановлення економічної рівноправності всіх країн та свободи торгівлі, виведення німецьких військ із Росії, Франції та Бельгії, мирне вирішення міжнародних спорів, вирішення територіальних питань у Європі.
Європейські лідери (Д. Ллойд Джордж, Ж. Клемансо, В. Орландо та ін.) не цілком сприйняли можливість побудови відносин із Німеччиною на основі 14-ти пунктів В. Вільсона, розглядаючи їх занадто ідеалістичними. На думку дослідників, ідеалізм В. Вільсона щодо можливості розбудови світопорядку був близьким до кантівського.

Ліга Націй, утворена 1919 р. внаслідок подій Першої світової війни, стала першою в історії міжнародного права інституцією І) універсального характеру, що мала на меті 2) організувати міжнародне об'єднання держав для 3) регулювання мирних відносин між ними та 4) запобігання агресії і 5) правового вирішення конфліктів. Закріплені у Статуті Ліги Націй її функції та цілі можна розглядати як характеристику усього міжнародного права XX ст., яка полягала в ідеї, що «для розвитку співробітництва між народами і для гарантії їхнього миру та безпеки важливо прийняти деякі зобов'язання не звертатися до війни, підтримувати в повній гласності міжнародні угоди, засновані на справедливості і честі, суворо дотримуватися приписів міжнародного права, які визнаються віднині дійсним правилом поведінки урядів, установити панування справедливості і добросовісно дотримуватися всіх договірних зобов'язань у взаємних відносинах організованих народів. ... Члени Ліги визнають, що збереження миру вимагає обмеження національних озброєнь до мінімуму, сумісного з національною безпекою і з дотриманням міжнародних зобов'язань, накладених спільним виступом» (Преамбула, ст. 8).
У діяльності Ліги Націй можна побачити остаточну відмову міжнародного права XX ст. від критерію поділу його суб'єктів на цивілізовані та нецивілізовані. Мандатна система Ліги стала перехідним етапом до остаточного звільнення від опіки колонізаторів країн Азії та Африки, що завершиться з процесом деколонізації під егідою ООН у 1950-1960-х роках. Так, 1932 р. з-під мандату було звільнено Ірак, проходили переговори щодо виходу з-під мандатної системи Сірії та Лівану; за Версальським договором 1919р. Німеччина мала переглянути свої договори про капітуляцію (фактично нав'язані нерівноправні договори) з Єгиптом, Марокко, Сіамом та Китаєм.
У цей самий період під егідою Ліги Націй розпочинається процес захисту окремих категорій людей, зокрема національних меншин (на Версальській мирній конференції 1919 р. було створено Комітет у справах нових держав і національних меншин, який опікувався включенням у міжнародні мирні договори положень про захист прав національних меншин). Лігою було укладено 5 спеціаль¬них договорів про захист національних меншин (з Польщею, Чехо-Словаччиною, Румунією, Сербо-Хорвато-Словенською державою, Грецією).

Вперше в системі Ліги Націй було створено єдиний універсальний орган міжнародної юстиції — Постійну Палату міжнародного правосуддя — попередника Міжнародного Суду ООН. її функції й повноваження було поновлено в наступному міжнародному органі правосуддя системи ООН — Міжнародному Суді ООН (Статут Постійної Палати міжнародного правосуддя 1920 р. ліг в основу Статуту Міжнародного Суду ООН 1945 р. з модифікаціями відповідно до історичного етапу).
З другої половини XX ст. міжнародне право визначалося такими чинниками: взаємодія двох таборів держав (соціалістичного та капіталістичного типу) та її вплив на загальну міжнародну систему, як наслідок, вплив па міжнародне право ідеології (комуністичної та поява школи американського реалізму та її вплив із середини XX ст. на міжнародне право в напрямі більш практично орієнтованих підходів до нього), універсалізація міжнародного права, посилення ролі міжнародних організацій (універсального типу), деколонізація і поява нових незалежних держав — суб'єктів міжнародного права, кодифікація міжнародного права і створення галузевих конвенцій, вихід із середини століття на перший план аспектів міжнародного захисту прав людини та заборони війни і насильства (що втілилось у формуванні галузей міжнародного права прав людини та права міжнародної безпеки). Процес міжнародної правотворчості все активніше розгортався в рамках міжнародних організацій. На практиці функції по реалізації (застосуванню) міжнародного права активно передавалися міжнародним організаціям — залежно від питань, що потребували врегулювання: універсальним, регіональним або спеціальним організаціям у певній сфері відносин чи галузі міжнародного права.

Результатом найбільш масштабного збройного конфлікту XX ст. стало утвердження в міжнародній правосвідомості ідеї необхідності миру й терпимості між народами. Наслідками завершення війни та подій, що після неї відбулися (конференція у Сан-Франциско та прийняття Статуту ООН 1945 р., засудження фашистських злочинців на Нюрнберзькому та Токійському трибуналах 1946 р.), стало формування відразу ряду інститутів міжнародного права та закріплення імперативних принципів.
Вплив проведення Нюрнберзького та Токійського трибуналів на розвиток міжнародного права, які можна порівняти з найвагомішими подіями в історії цього права, проявився відразу за кількома напрямами:
1) вперше в історії цього права вдалося скликати міжнародний суд стосовно розслідування скоєння воєнних злочинів. Усі попередні спроби засудити міжнародним співтовариством осіб, що вчиняли найтяжчі злочини проти мирного населення та воєнні злочини, виявлялися марними (на що мала вплив концепція державного суверенітету, де особа підлягає виключно судовій юрисдикції відповідної держави);
2) було сформульовано концепцію міжнародних злочинів, якими є найтяжчі злочини проти людини. Відповідальність за такі злочини визначається винятково за міжнародним правом, як і механізм засудження та покарання за них;
3) було створено прецедент, за яким кожна особа, що скоїла міжнародний злочин має підлягати саме міжнародній юрисдикції і нести покарання відповідно до міжнародного права. Ця деліктоздатність поширюється в тому числі на посадових осіб та глав держав;

Так було розроблено концепцію міжнародних злочинів, міжнародно-правова відповідальність за які накладається на будь-кого, хто їх вчинив. На Нюрнберзькому трибуналі до міжнародних злочинів було віднесено: злочини проти миру (планування, підготовка та ведення агресивної війни), воєнні злочини (закріплені як такі в Гаазьких конвенціях 1899 та 1907 рр.), та злочини проти людяності (такі, як геноцид), а також змова з метою вчинення таких злочинів. Зазначені категорії злочинів було віднесено в міжнародному праві до найтяжчих.
З цього факту посилюється ідея міжнародної гуманітарної інтервенції як обов'язку світового співтовариства втрутитися для захисту прав людини, які порушуються, навіть законно обраним урядом цієї країни. Втім, за висновком Міжнародного суду ООН, інститут гуманітарної інтервенції є правомірним лише після відповідної санкції на такі дії Ради Безпеки ООН.
Засудження Нюрнберзьким та Токійським трибуналами воєнних злочинців стало приводом для перегляду концепції міжнародної правосуб'єктності. До правомочностей індивіда (можливості користуватися правами, передбаченими міжнародним правом) додалася його деліктоздатність — здатність нести відповідальність за міжнародним правом. Це стало суттєвим аргументом на користь прибічників ідеї міжнародної правосуб'єктності фізичної особи.
Закріплені у ст. 6 Статуту Міжнародного військового трибуналу (Нюрнберзького трибуналу) принципи, що отримали назву Нюрнберзьких принципів, стали загальновизнаними нормами міжнародного права, що визначають та оцінюють діяння, які, за міжнародним правом є злочинами проти людяності. Ці принципи на підставі оброблення норм Статуту трибуналу було сформульовано 1950 р. Комісією міжнародного права ООН з метою покладення їх в основу Міжнародного кримінального кодексу. До таких принципів належать: будь-яка особа, незалежно від її посадового становища, яка скоїть міжнародний злочин, має нести відповідальність і покарання за нього; на це правило не впливає те, чи розглядається вказане діяння злочином за національним правом чи ні; скоєння такого злочину на виконання наказу не звільняє від відповідальності особу, яка його скоїла, і т.п.
Названі принципи були підтверджені також у ряді резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, у Конвенції ООН про незастосування строку давності щодо військових злочинів, злочинів проти людства (1968) тощо. Враховуючи досвід трибуналів та на основі Нюрнберзьких принципів було створено ряд кодифікацій міжнародного права (зокрема Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р.).

Іншим наслідком трибуналів стало поступове формування галузі міжнародного кримінального права. Утворити постійно діючий міжнародний кримінальний суд було однією з рекомендацій Комісії міжнародного права ООН у 1948-1950 рр. Втім завершити цей процес вдалося лише 2002 р. із створенням Міжнародного кримінального суду. Перші десятиліття після Другої світової війни і Нюрнберзького та Токійського трибуналів процес формування нової галузі протікав повільно. На це мали вплив і політичні чинники «холодної війни» — ідеологічного протистояння між двома протиборчими таборами держав — соціалістичним і капіталістичним. Країни обох систем міцно стояли на засадах державного суверенітету і держави як головного суб'єкта міжнародного права. Відтак сама думка про можливість підлеглість індивіда міжнародній судовій юрисдикції ними відкидалася. На таких засадах найбільш потужні держави продовжують стояти й зараз: про це свідчить відмова Російської Федерації ратифікувати та відкликання Сполученими Штатами ратифікації Статуту Міжнародного кримінального суду (так званого Римського статуту 1998 р.).
Наслідком Другої світової війни стало подальше утвердження принципу мирного розв'язання міжнародних спорів. На його розвиток було розроблено відповідний нормативний договірний масив та створено інституційні механізми. Як наслідок, набули подальшого розвитку інститути арбітражу та міжнародного правосуддя. Положення про арбітражне вирішення спорів включалися в тексти широкомасштабних договорів (Хартія Організації американських держав 1948 р., Європейська конвенція про мирне ви¬рішення спорів 1961 р. та ін.).

Збитки, яких завдала Друга світова війна, передусім у вигляді людських жертв, вплинули на активне формування в повоєнний період галузі міжнародного захисту прав людини, інститутів щодо запобігання масовим порушенням прав людини. Так було закріплено міжнародно-правову відповідальність за злочин геноциду, 1948 р. прийнято Конвенцію про запобігання злочину геноциду та покарання за нього. Ідеологію фашизму було визнано злочинною, її переслідуванню присвячено ряд резолюцій ГА ООН та актів інших міжнародних організацій.
Виходячи з численних порушень прав мирного населення в ході війни, відразу з по її закінченню починається робота щодо вдосконалення ефективності міжнародного гуманітарного права. Це втілилося, зокрема, в прийнятті в 1949 р. чотирьох Женевських конвенцій про захист жертв війни (Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих у діючих арміях, Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих та осіб, що потерпіли корабельну аварію зі складу військових сил на морі, Конвенція про поводження з військовополоненими, Конвенція про захист цивільного населення під час війни) та двох Додаткових протоколів до них 1977 р.

Відгомін подій Другої світової війни простежується і в характері, структурі ООН, Статут якої було розроблено в такий спосіб, щоб закріпити той міжнародний баланс сил, що утворився після війни. Зокрема, п'ять постійних членів Ради Безпеки, що володіли правом вето, було обрано як переможців у війні.
Вплив «холодної війни» на розвиток міжнародного права. Втім, за висновком істориків міжнародного права (В. Греве), фактично відразу ж після встановлення універсальної міжнародної організації миру в 1945 р. бажання двох наддержав (СРСР і США) співпрацювати виснажилося.
Практично відразу ж після закінчення Другої Світової війни розпочався процес поділу світу на два табори: радянський на чолі з СРСР та капіталістичний на чолі зі США. Інституційну основу таборів становили воєнно-політичні блоки: Організація Північно-Атлантичного договору (НАТО), створена 1949 р., що об'єднувала країни капіталістичного блоку на чолі зі США, та Організація Варшавського договору, створена 1955 р., в яку об'єдналися держави радянського блоку на чолі з СРСР.

Не дивлячись на заборону в Статуті ООН війни як засобу вирішення міжнародних питань, увесь повоєнний період є прикладом постійних локальних війн, які проводились країнами обох таборів у ході їхнього політичного протистояння. Серед таких можна назвати війну в Кореї 1950-1953 рр., у В'єтнамі 1965-1975 рр., Карибську кризу 1962 р., збройні втручання США в Ліван 1958 р.,

Домініканську Республіку 1967 р. та СРСР — у Східний Берлін 1953 р., Угорщину 1956 р., Чехословаччину 1968 р., Афганістан 1980 р. таін.
Двополярна система міжнародних відносин, що утворилася внаслідок «холодної війни», характеризувалася подібною до стародавнього періоду «пірамідальною системою» суб'єктів міжнародного права, де на чолі двох пірамід були відповідно СРСР і США. їхню політику підтримували, в тому числі в рамках ООН та інших міжнародних організацій, потужні держави обох блоків (відповідно — члени Варшавського договору і НАТО), яким підлягали держави третього світу як залежні політично та економічно від перших.
Двополярна система періоду «холодної війни» привела до утворення того, що історик міжнародного права В. Греве назвав «універсальним суспільством без спільних цінностей».

Ідеологічно вирізняється підхід до міжнародного права радяської школи. її представники поділяли історію розвитку суспільства (і, відповідно, міжнародного права) на докапіталістичне, капіталістичне та комуністичне. Найбільш радикально радянська наука тлумачила міжнародне право в першій половині XX ст., ґрунтуючись на постулатах марксистської ідеології. За її баченням, у системі міжнародного права в той період взаємодіяли відразу два історичні типи цього права: капіталістичне і соціалістичне, між якими існує протиборство (початок століття), принцип співіснування (із середини XX ст.): «Ми маємо два типи права — право експлуататорське і право соціалістичне ... право зникне, відімре, коли відпадуть, зникнуть умови, які його спричинили»1. Під міжнародним правом представники радянської доктрини розуміли часто лише те, що визнавав СРСР («міжнародне право повинно бути включене в систему радянського права як його галузь»).
У 20-ті роки XX ст. в радянській доктрині було висунуто теорію «перехідного міжнародного права», «міжнародного права перехідного часу»1 як «форми тимчасового компромісу між двома антагоністичними класовими системами»2. Суть концепції полягала в тому, що існуюче класичне міжнародне право (буржуазних країн) не може бути застосоване до відносин за участю соціалістичних держав. Внаслідок світової революції капіталістичні країни зникнуть і їхнє міжнародне право трансформується в новий історичний тип права — соціалістичне міжнародне право. Проте на нинішньому етапі відносин між соціалістичними і капіталістичними державами між ними діє перехідне міжнародне право від капіталізму до соціалізму. Внаслідок такого підходу радянські дослідники почали навіть заперечувати існування цього права до Жовтневої соціалістичної революції 1917 року. Хоча й самі радянські дослідники досить швидко відмовилися від такої характеристики, але в цілому вони залишалися на позиції можливості революційного оновлення міжнародного права.

У цьому проявилась принципова різниця між радянським і західним розуміннями природи міжнародного права та його розвитку. Західні вчені вважали, що воно не може розвиватися стрибкоподібно, революційно, для нього характерний еволюційний процес. На думку М. Віраллі, «В рамках будь-якого юридичного порядку встановлюється напруження між консервативними та еволюційними силами..., результатом взаємодії яких є такий порядок, котрий, з одного боку, не може примусити застигнути навічно в одному стані норми, що його утворюють, а з другого — не може оновлюватися, зберігаючи при цьому цілісність: саме така перманентна трансформація зветься тяглістю права»3. Така позиція властива західній науці й зараз: «Право змінюється в міру того, як змінюється характер питань, які підлягають регламентуванню.. .жодна його галузь не може уникнути цих мутацій, навіть найбільш фундаментальні інститути державного або приватного права; в той же час ці основи

права живуть довше, ніж їхні поверхові прояви. Чому так рідко трапляються революції в сфері права? Справа в тому, що між численними консервативними й творчими силами, які діють у правовій сфері, встановлюється рівновага, яка навіть у моменти криз не дає втриматися радикальним тенденціям, пом'якшуючи їх, внаслідок чого відбуваються звичайні коливання»1. Таким чином, для західної науки властиве розуміння історичного розвитку права як еволюційного, мутаційного процесу, флуктуацій на основі стабільного наступництва.
Радянська школа розглядала цей процес як різку відміну «старого» права і заміну його на «нове» із знищенням попереднього правового масиву, розривом зі старими методами та засобами регулювання. Тому радянські вчені уявляли його як явище, що вже склалось і не потребує дослідження своєї історії чи навіть позбавлене її: «Право не має своєї історії. ... воно пасивно слідує за змінами способу виробництва і політичної надбудови, частиною якої воно є»2. Така доля мала спіткати й систему міжнародного права після перемоги світової революції.

Слідуючи за ідеологією марксизму, радянські юристи-міжнародники стверджували, що характер правових систем визначається інтересами (волею) правлячого класу. Так само поділяється і міжнародне право на підсистеми буржуазну та соціалістичну. Тому існуючі між державами цих підсистем міжнародно-правові відносини визначалися ними як такі, що створюють міжнародне право мирного співіснування. Останнє ж, на думку радянських юристів, було й принципом міжнародного права XX ст. З розвитком міжнародних відносин позиція радянської країни лібералізується і перейде із засад «міжнародного права тимчасової рівноваги» на засади «міжнародного права співіснування» між країнами обох систем.
У радянсько-американському протистоянні проявляються відмінності підходів кожної із систем до концепції міжнародної правосуб'єктності. Радянська доктрина запровадила теорію міжнародної правосуб'єктності нації, що бореться за державну незалежність. Втім слабиною цієї доктрини залишалося питання про суверенітет, який радянські вчені ставили в основу міжнародної правосуб'єктності. Вихід знаходили дещо затеоретизований. Так, на думку професора Г. Тункіна, йдеться не про націю, а про державу в процесі становлення.

У Женевських конвенціях 1949 р. з гуманітарного права вперше застосовується термін «рух опору», що стає підставою для обґрунтування доктрини про міжнародну правосуб'єктність народу, який бореться на незалежність.
За такої строкатості поглядів на можливі суб'єкти міжнародного права поставало питання про міжнародно-правове визнання новоутворених суб'єктів. За прийнятою ще із вестфальського періоду традицією, загальновизнаним був декларативний підхід до міжнародно-правового визнання. Втім було запропоновано й інші варіанти вирішення питання про сумнівну правосуб'єктність — визнання такого суб'єкта більшістю держав — членів ООН, визнання його Міжнародним Судом ООН (Ф. Джессеп), прийняття в членство ООН як автоматичне визнання та ін.
Традиційна радянська доктрина міжнародного права розглядала міжнародну правосуб'єктність міжурядових організацій як похідну від їхніх держав-членів, заперечуючи можливість існування наддержавного елемента в таких організаціях. Так, воля міжнародної організації (елемент міжнародної правосуб'єктності) розглядалася такою, що не може відрізнятися від волі держав її членів (А. Малінін). Проте, в сучасному міжнародному праві спостерігається тенденція, за якою рішення міжнародних організацій, особливо у сфері захисту прав людини, все частіше суперечать не лише волі, а й інтересам держав-членів (Рада Європи).
Вихід і примирення позицій щодо необхідних елементів міжнародної правосуб'єктності знайшли вчені, які запропонували розглядати суб'єкт міжнародного права як учасника міжнародних відносин, який володіє правами і обов'язками, що безпосередньо випливають із норм цього права. При цьому традиційний поділ на первинні та вторинні суб'єкти замінили поділом на суб'єкти, що 1) наділені (держави, міжурядові організації) і 2) не наділені (фізична особа, ТНК, неурядові міжнародні організації) правотворчою функцією (Р. Мюллерсон, А. Гаврилов). При цьому іншим поглядом вчених, що сприяв розширенню визнаних суб'єктів цього права, був той, за яким якість міжнародної правосуб'єктності випливає з можливості участі в міжнародних правовідносинах, і не має значення кількість цих правовідносин; якщо суб'єкт наділений можливістю і вступає хоча б в одні правовідносини, він має міжнародну правосуб'єктність (А. Захаров).

Центральноамериканський міжнародний суд став першою інстанцією такого роду, що закріпив право позову до нього за фізичними особами — громадянами держав-членів (1907 р.). Згодом, за Всрсальським договором 1919 р., закріплювалося право індивідів подавати позови до Змішаного арбітражного трибуналу проти Німеччини за військові злочини, скоєні її громадянами під час Першої світової війни.
До XX ст. існувала дворівнева система міжнародних судів відповідно до суб'єктів, що могли позиватися до них: 1) фізичні особи (комерційні арбітражі та судові інституції переважно міжнародного приватного права) та 2) держави. У міжнародному праві XX ст. сформувалося три рівні міжнародних судів відповідно до суб'єктів позову до них: 1) міжнародні кримінальні суди і трибунали (індивід виступає в ролі обвинуваченого, тобто особою, яке володіє деліктоздатністю); 2) суди із захисту прав людини (індивід — позивач, особа, що володіє дієздатністю); 3) суди інтеграційних об'єднань, наприклад ЄС, де особи (громадяни держав-членів) виступають поряд із державами-членами.
Першим нормативно закріпленим проявом підходу до міжнародної правосуб'єктності індивіда стало закріплення в міжнародному праві колективних прав людини (біженців, жертв війни, національних меншин, якими опікувалася Ліга Націй).
Відповідно до позитивістської концепції Г. Кельзена, фізична особа є суб'єктом міжнародного права, оскільки держави є союзами індивідів.

У радянській доктрині міжнародного права міжнародна правосуб'єктність фізичної особи категорично відкидалась, і лише деякі її представники стверджували, що є підстави говорити про суб'єктність індивіда, але «другого рівня» (В. Бліщснко).

І лише 1948 р. із прийняттям Загальної Декларації прав людини, ст. 6 якої закріплювала, що «кожен має право на визнання його правосуб'єктності», питання про правосуб'єктність індивіда стало на новий рівень.
Більшість аргументів «за» чи «проти» міжнародної правосуб'єктності індивіда полягало в можливості правотворчості як ознаки суб'єкта цього права. У деяких національних школах (Російська Федерація) й нині поширена позиція, що внаслідок відсутності правотворчості, індивід є суб'єктом міжнародного права з обмеженою правосуб'єктністю (В. Карташкін).
У ході «холодної війни» розроблюються й інші теоретичні концепції міжнародного права, проходить становлення й подальший розвиток школа правового реалізму. Внаслідок впливу практично та політично орієнтованого підходу до міжнародного права виникає погляд на нього не як на статичну систему, а як на процес прийняття рішень для регулювання міжнародних відносин (Р. Хіггінс). У цьому проявився вплив зростаючого авторитету міжнародних судів у ході формування, розвитку й застосування цього права, а також їхньої діяльності щодо створення судових рішень як джерел цього права.
Наслідками «холодної війни» для міжнародного права було утвердження нової двополюсної конфігурації сил на міжнародній арені (за термінологією вестфальської системи — «нового балансу сил»), створення механізму стримувань обох сил від ескалації міжнародного універсального конфлікту та прогресивний розвиток найактуальніших сфер цього права — міжнародної безпеки, захисту прав людини, мирного вирішення міжнародних спорів, заборони агресії, відповідальності за міжнародні злочини. Крім того, під тис-ком природних, екологічних, науково-технічних факторів проходило становлення в міжнародній правосвідомості існування спільних проблем людства (формування інституту спільної спадщини людства, екологічних прав людини, галузі міжнародного права навколишнього середовища тощо).

Міжнародне право цього періоду, що визначалося «двоблоковим протистоянням», не лише виявилося здатним не активізувати, а стримувати це протистояння, але й отримало розвиток та поширення на нові сфери. Як у політичному, так і в правовому плані основним запобіжником ескалації боротьби двох блоків була ООН. Для другої половини XX ст. ООН — це дієва система міжнародного балансу сил, яка відповідала за своєю структурою, функціями та механізмом прийняття рішень існуючій міжнародній політичній ситуації.
Найвагомішою подією XX ст. для міжнародного права стало утворення ООН, яка була не лише першою універсальною міжнародною організацією, здатною ефективно виконувати свої функції, а й фактично перебрала на себе повноваження по визначенню, створенню та застосуванню міжнародного права. Тому це право, починаючи із середини XX ст., стали визначати, як «міжнародне право об'єднаних націй», або «міжнародне право ООН».
Однією з тенденцій міжнародного права XX ст. стає його практична спрямованість. Його розуміння відходить від суто теоретичних побудов і все більше пов'язується з практичними міжнародними відносинами та політикою. До середини XX ст. міжнародне право, за висловом Л. Оппенгейма, було «книжним правом», де автор мав на увазі Його теоретичну спрямованість і розроблення цього права упродовж попередніх століть переважно вченими. Дійсно, міжнародне право, на відміну від національних правових систем, завжди більше було пов'язане з доктриною. Це втілилося і в формулюванні ст. 38 Статуту Міжнародного Суду, яка відносить доктрини найавторитетніших юристів до допоміжного джерела цього права. Але вже в кінці століття це право настільки «практизувалося», що в 1996 р. проф. Дженнінгс стверджував: «Юристи-міжпародники стали подібними до юрисконсультів класичного римського права».

Певний внесок у таке розуміння зробила й популярна в середині століття школа американського реалізму. Один з її засновників — Г. Моргентау вважав, що для існування міжнародного права необхідні два чинники: спільного інтересу суб'єктів та балансу сил між ними. Якщо ж якогось із цих чинників немає, то про міжнародне право не можна говорити. Відтак, перебільшення у пов'язуванні міжнародного права з практикою відносин між державами стало певним негативним чинником при його дослідженні.

Вплив практичного підходу і впливу політики на міжнародне право проявились і в тому, що з часом міжнародні інституції по тлумаченню, формуванню та визначенню міжнародного права (такі, як Комісія міжнародного права ООН) перетворилися з академічних установ на об'єднання практиків (правових радників, послів, колишніх і чинних урядовців, адвокатів тощо). З іншого боку, відбувається політизація міжнародних правозахисних структур (Ради прав людини ООН, Ради Європи та ін.) за рахунок збільшення на них впливу неурядових організацій.
Міжнародне право другої половини XX ст. багато в чому під впливом політичної ситуації, що склалася між двома блоками, позбувається ідеалістичних рис, які були притаманні ще правовим проектам періоду Ліги Націй («ідеалізм 14-ти пунктів В. Вільсона» та ін.).

Можна вказати й на інші (вже змістовні, функціональні) відмінності міжнародного права періоду ООН та Ліги Націй. Так, Статут ООН пішов далі від Статуту Ліги Націй у забороні насильства, заборонивши не лише війну як таку, а й «застосування сили» в цілому. Таким чином, заборона застосування сили в міжнародних відносинах у XX ст. стала основним принципом міжнародного права. Основними цілями ООН, закріпленими в її Статуті, стали:
1) «підтримання міжнародного миру і безпеки шляхом ефективних колективних заходів для запобігання порушень миру і забезпечення мирними засобами згідно з принципами справедливості і міжнародного права, врегулювання або вирішення міжнародних спорів або ситуацій, які можуть призвести до порушення миру;
2) розвиток дружніх стосунків між націями на основі поваги до принципу рівноправності і самовизначення народів і вжиття інших відповідних заходів для зміцнення загального миру;
3) здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних економічних, соціальних, культурних та інших гуманітарних проблем і в заохоченні й розвитку поваги до прав людини та основних свобод для всіх без розрізняння раси, статі, мови і релігії;
4) створення в особі самої Організації центру для узгодження дій націй у справі досягнення цих загальних цілей» .
Та основна відмінність міжнародного права повоєнного часу від міжвоєнного періоду полягає в сутності та реальних можливостях впливу на міжнародне право таких організацій, як Ліга Націй та ООН. Останній, відповідно, внаслідок специфіки системи міжнародних відносин, що склалася після Другої світової війни, вдалося стати більш дієвим механізмом організації міжнародного суспільства.
Ще до однієї особливості міжнародного права XX ст. належить сутгєве розширення кола відносин, що почали підлягати міжнародно-правовому регулюванню.

• заборона геноциду, апартеїду, інших злочинів проти людяності (Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього 1948 р., Декларація ООН про ліквідацію всіх форм расової дискримінації 1963 р., Міжнародна конвенція ООН про припинення злочинів апартеїду і покарання за нього 1976 р.);

• вимога мирного вирішення міжнародних спорів та заборона планування й розв'язання агресивної війни;
• заборона зброї масового знищення (Договір про нерозповсюдження ядерної зброї 1968 р., Конвенція про заборону розробки, виробництва, накопичення застосування хімічної зброї 1993 р. та ін.);
• формування і закріплення в міжнародно-правових документах інституту спільної спадщини людства та принципу її охорони;
• демілітаризація Антарктики (Договір про Антарктику 1959 р.);
• установлення правового статусу Місяця та інших небесних тіл (Договір про космос 1967 р.).
Названі цілі реалізовувалися на універсальному (ООН, її спеціалізовані установи) та регіональному рівнях. Універсальне за своєю сутністю, міжнародне право XX ст. не покінчило із регіоналізмом, а поставило взаємодію універсальних та регіонально-правових норм на нові засади. Закріплюючи основні принципи, напрями міжнародно-правового регулювання загального характеру, Статут ООН залишив місце для їх конкретизації, деталізації на рівні регіонального праворозуміння. Відтак універсальне міжнародне право доповнюється на рівні його регіональної підсистеми правилами, близькими до відповідної правосвідомості, які неповинні суперечити універсальним нормам.
Крім двох воєнно-політичних блоків (НАТО та ОВД), створених на ідеологічних засадах, протягом XX ст. відбувається процес об'єднання держав у регіональні міжнародно-правові підсистеми. Часто такі регіональні організації ставали виходом для країн, що не бажали виходити у своїх міжнародних відносинах виключно з ідеологічних принципів «холодної війни». Функціонування регіональних підсистем міжнародного права врегульовувалося в Статуті ООН (глава VIII — Створення регіональних організацій колективної безпеки, глава IX — Створення регіональних організацій по соціальному та економічному співробітництву). Створення деяких регіональних об'єднань стало наслідком процесу деколонізації. Процес інституційного укріплення і розвитку регіональних підсистем міжнародного права охопив фактично всі регіони:

- Європейський: створення Європейських співтовариств (Європейської організації вугілля та сталі 1952 р., Євратому та Європейського економічного союзу 1957 р.), які лягли в основу інтеграційного об'єднання Європейського Союзу, оформленого Маастрихтським договором 1992 р.
Паралельно з такими об'єднаннями (вони мали на меті створення регіональних підсистем інтеграційного типу для вирішення передусім політичних та соціально-економічних питань) створювалися регіональні підсистеми по захисту прав людини. Останні утворювались навіть частіше за регіональні економічні чи політико-інтеграційні об'єднання, оскільки сфера прав людини особливо пов'язана з регіональною культурою, праворозумінням і правосвідомістю. Так, загальні засади захисту прав людини, викладені в Міжнародному біллі про права людини, отримали деталізацію фактично в усіх регіональних підсистемах міжнародного права у вигляді відповідних кодифікаційних актів, що створювалися з урахуванням і на базі відповідної правової культури.
Європейська система захисту прав людини об'єднує такі інституційні компоненти: 1) ОБСЄ (головний акт — Заключний акт Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі 1975 р., а також документи Мадридської зустрічі 1983 р., Віденської зустрічі 1989 р., Копенгагенської наради-конференції по людському виміру ОБСЄ 1990 р., Паризької зустрічі глав держав 1990 р.); 2) Європейський Союз (держави-члени його орієнтуються на систему захисту прав людини, розроблену в рамках Ради Європи); 3) Раду Європи (заснована Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод 1950 р., що вперше запровадила міжнародний суд з прав людини).