Іноземні підприємства і організації мають право звертатися до господарських судів згідно з встановленою підвідомчістю і підсудністю господарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів.
    Іноземні підприємства і організації мають процесуальні права і обов'язки нарівні з підприємствами і організаціями України (ст. 123 ГПК).
У розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств і організацій господарським судам України слід виходити із встановленої ч. З ст. 4 ГПК пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, щодо правил, передбачених законодавством України.
   За змістом ст.ст. 12-17, 41, 123 ГПК для іноземних суб'єктів господарської діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгляду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки в ГПК відсутній інститут договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутись до місцевого господарського суду лише у відповідності з вимогами ст.ст. 13-16 ГПК про територіальну та виключну підсудність справ, що підлягають розгляду у першій інстанції.
   Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладання письмової пророгаційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іноземним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).
   Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони пророгаційної угоди повинні дотримуватись вимог міжнародного договору та ст. 16 ГПК щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного підприємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК.
З цієї ж підстави господарський суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України «Про судоустрій України».
Згідно з ч. З ст. 123 ГПК законодавством України можуть бути встановлені відповідні обмеження щодо підприємств і організацій тих держав, законодавством яких обмежуються процесуальні права підприємств або організацій України.
   З метою дотримання вимог законодавства щодо правосуб'єктності сторін спору господарський суд вживає заходів для встановлення статусу іноземного підприємства чи організації, яка є учасником судового процесу.
Порядок визначення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
   У разі відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства.
Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом країни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу.
Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце проживання.
   Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Правовий статус іноземних суб'єктів господарювання може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визнаються як такі законодавством країни створення, громадянства або місця знаходження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни. Наприклад, правовий статус юридичної особи позивача і
його процесуальна дієздатність були встановлені господарським судом на підставі виписки з торговельного реєстру Швейцарії про реєстрацію юридичної особи.
   Компетенція господарських судів у справах за участю іноземних підприємств і організацій. Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій.
Підвідомчість і підсудність справ за участю іноземних підприємств і організацій визначається за правилами, встановленими ГПК.
Господарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо:
1) місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підрозділу іноземного підприємства чи організації є територія України;
2) іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір (ст. 124 ГПК).
Згідно зі ст. 76 Закону України «Про міжнародне приватне право» суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом у таких випадках:
— якщо сторони передбачили своєю угодою підсудність справи з іноземним елементом судам України, крім випадків, передбачених у ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право» (п. 1);
— якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія чи представництво іноземної юридичної особи-відповідача (п. 2);
— у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України (п. 3);
— якщо у справі про відшкодування шкоди позивач — фізична особа — має місце проживання в Україні або юридична особа — відповідач — місцезнаходження в Україні (п. 5);
— дія або подія, що стала підставою для подання позову, мала місце на території України (п. 7);
— в інших випадках, визначених законом України та міжнародним договором України (п. 11).
Підсудність судам є виключною у таких справах з іноземним елементом:
— якщо нерухоме майно, щодо якого виник спір, знаходиться на території України (п. 1);
— якщо спір пов'язаний з оформленням права інтелектуальної власності, яке потребує реєстрації чи видачі свідоцтва (патенту) в Україні (п. 4);
— якщо спір пов'язаний з реєстрацією або ліквідацією на території України іноземних юридичних осіб, фізичних осіб — підприємців (п. 5);
— якщо спір стосується дійсності записів у державному реєстрі, кадастрі України (п. 6);
— якщо у справах про банкрутство боржник був створений відповідно до законодавства України (п. 7);
— якщо справа стосується випуску або знищення цінних паперів, оформлених в Україні (п. 8);
— в інших випадках, визначених законами України, п. 10 ст. 77 Закону України «Про міжнародне приватне право».
Оскільки в ГПК відсутній інститут договірної підсудності, сторона може звернутись до господарського суду у відповідності з територіальною та виключною підсудністю справ.
  Правовідносини, пов'язані з усіма видами зовнішньоекономічної діяльності в Україні, регулюються положеннями Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», а питання, що виникають у сфері приватноправових відносин з іноземним елементом (хоча б один учасник правовідносин є іноземцем, особою без громадянства або іноземною особою), зокрема і питання підсудності судам України справ з іноземним елементом, визначені Законом України «Про міжнародне приватне право».
  Згідно зі ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» спори, що виникають між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, іноземними суб'єктами господарської діяльності у процесі такої діяльності можуть розглядатися судами України, а також за згодою сторін спору — Міжнародним комерційним арбітражним судом та Морською арбітражною комісією при Торгово-промисловій палаті України та іншими органами вирішення спору, якщо це не суперечить чинним законам України або передбачено міжнародними договорами України.
   Судова практика. У справі за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «Міжнародна компанія «Апіагез» до «Антарес Тітаніум Трейдінг Лтд.», Компанії «Мон Блан Трейдінг, Лтд.» про стягнення штрафних санкцій за договором про купівлю-продаж (викуп) та маркетинг продукції та додатковою угодою рішенням господарського суду міста Києва, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду, з огляду на невиконання відповідачами договірних умов позов задоволено.
   Постановою Вищого господарського суду України вказані судові рішення скасовано, провадження у справі припинено на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України. Вищий господарський суд України виходив з того, що місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, допустив порушення норм процесуального права, прийнявши до провадження позовну заяву та вирішивши по суті заявлених вимог спір у даній справі. При цьому суд касаційної інстанції послався на приписи ст.ст. 15, 124 ГПК України, якими не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам, а також посилаючись на рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду (уповноваженого сторонами розглядати спірні відносини згідно з Ексклюзивним договором про купівлю-продаж (викуп) та маркетинг продукції, яким додаткова угода, за якою суди попередніх інстанцій стягнули з відповідачів нерезидентів штрафні санкції, визнана сфабрикованою, оскільки у її підписанні не брали участі відповідачі у даній справі).
З таким висновком не погодився Верховний Суд України виходячи з такого. Додатковою угодою до договору купівлі-продажу сторони встановили арбітражне застереження, підпорядкувавши всі правовідносини між собою українському праву, та визначили, що спори між контрагентами підлягають вирішенню у господарському суді міста Києва.
   Положеннями ГПК України не передбачено визначення договірної підсудності справ господарським судам.
При цьому, враховуючи положення ст. 38 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність», ст. ст. 75, 76 Закону України «Про міжнародне приватне право», а також те, що рішення Лондонського міжнародного арбітражного суду щодо додаткової угоди було прийнято після прийняття ухвали про порушення провадження у даній справі, вказаний спір підлягає розгляду в господарському суді України. Судовий імунітет. Подання до господарського суду позову до іноземної держави, залучення її до участі у справі як третьої особи, накладання арешту на майно або грошові кошти, що належать іноземній державі і знаходяться на території України, а також застосування щодо неї інших заходів забезпечення позову, звернення стягнення
на майно іноземної держави в порядку примусового виконання судового рішення господарського суду допускається лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено законами України або міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
   Судовий імунітет міжнародних організацій визначається законодавством України і міжнародними договорами України (ст. 125 ГПК).
У відповідності зі ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право» пред'явлення позову до іноземної держави, залучення іноземної держави до участі у справі як відповідача або третьої особи, накладання арешту на майно, яке належить іноземній державі та знаходиться на території України, застосування щодо такого майна інших засобів забезпечення позову і звернення стягнення на таке майно можуть бути допущені лише за згодою компетентних органів відповідної держави, якщо інше не передбачено міжнародним договором України або законом України.
Акредитовані в Україні дипломатичні представники іноземних держав та інші особи, зазначені у відповідних законах України і міжнародних договорах України, підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах лише в межах, що визначаються принципами та нормами міжнародного права або міжнародними договорами України.
   Міжнародні організації підлягають юрисдикції судів України в цивільних справах у межах, визначених міжнародними договорами України або законами України. У випадках, коли в результаті порушення норм міжнародного права Україні, її майну або представникам в іноземній державі не забезпечується такий же судовий імунітет, який згідно з ГПК забезпечується іноземним державам, їх майну та представникам в Україні, Кабінетом Міністрів України може бути вжито до цієї держави, її майна відповідних заходів, дозволених міжнародним правом, якщо тільки заходів дипломатичного характеру недостатньо для врегулювання наслідків зазначеного порушення норм міжнародного права.
Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України.
   Консули України легалізують іноземні документи, що подаються до офіційних органів України, відповідно до ст. 54 Консульського статуту України, затвердженого Указом Президента України від 02.04.1994 р.№ 127/94.
Посвідчення консулами зазначених документів означає встановлення і засвідчення справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування.
   Легалізація іноземного документа є необхідною умовою для подання його як доказу у судовому процесі, але не виключає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правильності вміщених у ньому відомостей по суті.
Міжнародними договорами України про правову допомогу може передбачатися надання іноземних офіційних документів без консульської легалізації. Зокрема, без будь-якого спеціального засвідчення приймаються на території інших держав — учасниць СНД — документи, які видано або засвідчено установою чи спеціально уповноваженою особою в межах їх компетенції за встановленою формою та скріплено офіційною печаткою на території однієї з держав — учасниць СНД.
  Таким чином, господарський суд має право приймати іноземні офіційні документи без консульської легалізації у випадках, передбачених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Конвенція, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів (Гаага, 1961), якою передбачено спрощений порядок засвідчення документів шляхом проставлення на них спеціальної печатки — апостиля, ратифікована Верховною Радою України відповідно до Закону України від 10.01.2002 р. № 2933-ИІ «Про приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів» і діє на території України з часу набрання чинності зазначеним Законом.
   Господарський суд приймає документи, складені мовами іноземних держав, за умови супроводження їх нотаріально засвідченим перекладом на українську або російську мову з урахуванням вимог ст. 21 Закону України «Про мови в Українській РСР» (ст. З ГПК).
Вирішуючи питання забезпечення своєчасного повідомлення у належній формі іноземних учасників судового процесу про час і місце розгляду справи, господарському суду слід враховувати таке.
Взаємодія судів України з судовими органами інших держав з цього питання, а також щодо виконання за кордоном інших процесуальних дій регулюється Конвенцією з питань цивільного процесу (Гаага, 1954) та угодами про взаємну правову допомогу, укладеними Україною з іншими державами. Відповідно до Законів України від 19.10.2000 р. № 2052-ІИ та № 2051-ПІ з 26.11.2000 р. набрали чинності для України Конвенція про вручення за кордоном судових та позасудових документів з цивільних або комерційних справ (Гаага, 1965) і Конвенція про отримання за кордоном доказів з цивільних і торгових справ (Гаага, 1970) із заявами та застереженнями. Цими заявами і застереженнями передбачено, зокрема, що названим у конвенціях центральним органом в Україні є Міністерство юстиції України, яке надає підтвердження про вручення документів і забезпечує передачу документів у цивільних або комерційних справах центральному органу юстиції іншої держави.
   Особливий порядок надання правової допомоги встановлено Угодою, ст. 5 якої передбачено, зокрема, що у разі надання правової допомоги компетентні суди та інші органи держав — учасниць СНД зносяться один з одним безпосередньо. У разі звернення господарського суду з приводу надання правової допомоги документи, викладені українською або російською мовою, направляються поштовим зв'язком безпосередньо до суду, до компетенції якого належить вирішення господарських спорів на території відповідної держави — учасниці СНД, чи іншого органу цієї держави. При виконанні доручення про надання правової допомоги компетентні суди застосовують законодавство своєї країни.
   Господарські суди повинні мати на увазі, що Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980) і Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974) мають застосовуватись у вирішенні спорів за договорами купівлі-продажу, укладеними сторонами, які знаходяться у різних державах, незалежно від посилання на зазначені конвенції у договорі за наявності однієї із таких умов:
— сторони договору перебувають у державах, кожна з яких є учасницею Конвенції;
— згідно з колізійними нормами міжнародного приватного права має застосовуватися матеріальне право держави учасниці Конвенції.
Сторони договору можуть виключити застосування Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень,1980) шляхом прямої вказівки про це у договорі або, за умови додержання ст. 12 Конвенції, відступити від будь-якого з її положень чи змінити його (стаття 6 Конвенції).
Конвенція ООН про позовну давність у міжнародній купівлі-продажу товарів (Нью-Йорк, 1974) не застосовується в тих випадках, якщо сторони договору купівлі-продажу в ясній формі виключили її застосування (ст. З Конвенції).
  Оскільки на іноземні підприємства і організації поширюється національний режим судового процесу, зазначені особи повинні виконувати зобов'язання, зокрема щодо сплати судових витрат.
   Судові витрати можуть сплачуватися уповноваженими представниками — резидентами України, які ведуть справу у господарському суді від імені іноземних суб'єктів господарювання і мають відповідні повноваження згідно зі ст. 28 ГПК.
Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і організацій може здійснюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представництв і філій у банках України.
   В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися в порядку виконання судових рішень на підставі міжнародних договорів.
Вирішуючи спір за участю суб'єктів господарювання держав — учасниць СНД, слід враховувати, що Угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24.12.1993 р.) і Угоду про порядок взаємного виконання рішень господарських та економічних судів на території держав — учасниць СНД (Москва, 06.03.1998 р.) Україною не підписано, а отже, їх положення в Україні не діють.
   Таким чином, відсутній механізм виконання рішення господарського суду в частині стягнення з іноземної особи державного мита. Тому господарські суди приймають до свого провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у доход державного бюджету суми державного мита у встановленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного територіального органу Державного казначейства України.
Господарським судам слід враховувати, що процесуальні пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання таких пільг обумовлено міжнародним договором про правову допомогу за участю України.
У разі, якщо господарський суд України прийняв рішення, яке підлягає виконанню на території іншої держави, стягувач може звернутися до компетентного органу цієї держави з клопотанням про примусове виконання такого рішення.
   Порядок визнання і примусового виконання іноземного судового рішення визначено Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 22.01.1993 р.), Угодою, двосторонніми договорами України про взаємну правову допомогу, укладеними з Монголією, Китайською Народною Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Литовською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.
Господарський суд України, який прийняв рішення, на вимогу заінтересованої сторони надає документи для його виконання на території іноземної держави, а саме:
— належним чином засвідчену копію рішення, про примусове виконання якого порушено клопотання;
— офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили, якщо це не випливає з тексту самого рішення;
— документ про те, що відповідача своєчасно і належним чином повідомлено про судовий процес.
Слід також мати на увазі, що Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» господарські суди не уповноважено вирішувати питання про виконання на території України рішень іноземних судів, у тому числі господарських (арбітражних).
Відповідно до ч. 8 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» провадження зі справ про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору із встановленням особливостей цього провадження для кредиторів-нерезидентів, на кредиторів-нерезидентів поширюється національний режим провадження у справах про банкрутство без будь-яких виключень і особливостей.
   Якщо господарський суд України прийняв рішення, яке підлягає виконанню на території іншої держави, стягувач може звернутися до компетентного органу цієї держави з клопотанням про примусове виконання такого рішення.
Порядок визнання і примусового виконання іноземного судового рішення визначено Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 22.01.1993 р.), Угодою, двосторонніми договорами України про взаємну правову допомогу, укладеними з Монголією, Китайською Народною Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Литовською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.
   Господарський суд України, який прийняв рішення, на вимогу заінтересованої сторони надає документи для його виконання на території іноземної держави, а саме:
— належним чином засвідчену копію рішення, про примусове виконання якого порушено клопотання;
— офіційний документ про те, що рішення набрало законної сили, якщо це не випливає з тексту самого рішення;
— документ про те, що відповідача своєчасно і належним чином повідомлено про судовий процес .

2. Визнання та виконання рішень іноземних судів

Згідно зі ст. 81 Закону України «Про міжнародне приватне право» в Україні можуть бути визнані та виконані рішення іноземних судів у справах, що виникають з цивільних, трудових, сімейних та господарських правовідносин, вироки іноземних судів у кримінальних справах у частині, що стосується відшкодування шкоди та заподіяних збитків, а також рішення іноземних арбітражів та інших органів іноземних держав, до компетенції яких належить розгляд цивільних і господарських справ, що набрали законної сили.
   Визнання та виконання рішень здійснюється у порядку, встановленому Цивільним процесуальним кодексом України.
Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню. Рішення іноземного суду визнається та виконується в Україні, якщо його визнання та виконання передбачено міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності за домовленістю ась ос з іноземною державою, рішення суду якої має виконуватися в Україні (ст. 390 ЦПК).
Рішення іноземного суду може бути пред'явлене до примусового виконання в Україні протягом трьох років з дня набрання ним законної сили, за винятком рішення про стягнення періодичних платежів, яке може бути пред'явлене до примусового виконання протягом усього строку проведення стягнення з погашенням заборгованості за останні три роки (ст. 391 ЦПК).
  В Україні питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду на клопотання стягувана розглядається судом за місцем проживання (перебування) або місцезнаходженням боржника.
Якщо боржник не має місця проживання (перебування) або місцезнаходження на території України, або його місце проживання (перебування) чи місцезнаходження невідомо, питання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду розглядається судом за місцезнаходженням в Україні майна боржника (ст. 392 ЦПК).
  Клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається до суду безпосередньо стягувачем або у порядку, встановленому міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, передбачено подання клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду через органи державної влади України, суд приймає до розгляду клопотання, що надійшло через орган державної влади України.
   Згідно зі ст. 394 ЦПК клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду подається у письмовій формі і повинно містити: 1) ім'я (найменування) стягувана або його представника (якщо клопотання подається представником), зазначення їхнього місця проживання (перебування) або місцезнаходження; 2) ім'я (найменування) боржника, зазначення його місця проживання (перебування), його місцезнаходження чи місцезнаходження його майна в Україні; 3) мотиви подання клопотання.
   До клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду додаються документи, передбачені міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.
Якщо міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, не визначено перелік документів, що мають додаватися до клопотання, або за відсутності такого договору, до клопотання додаються такі документи:
1) засвідчена в установленому порядку копія рішення іноземного суду, про примусове виконання якого подається клопотання;
2) офіційний документ про те, що рішення іноземного суду набрало законної сили (якщо це не зазначено в самому рішенні);
3) документ, який засвідчує, що сторона, стосовно якої постановлено рішення іноземного суду і яка не брала участі в судовому процесі, була належним чином повідомлена про час і місце розгляду справи;
4) документ, що визначає, в якій частині чи з якого часу рішення іноземного суду підлягає виконанню (якщо воно вже виконувалося раніше);
5) документ, що засвідчує повноваження представника стягувана (якщо клопотання подається представником);
6) засвідчений відповідно до законодавства переклад перелічених документів українською мовою або мовою, передбаченою міжнародними договорами України.
   Суд, встановивши, що клопотання і документи, що додаються до нього, не оформлено відповідно до вимог, передбачених ЦПК, або до клопотання не додано всі перелічені документи, залишає його без розгляду та повертає клопотання разом з документами, що додано до нього, стягувачеві (або його представникові).
   Про надходження клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду суд у п'ятиденний строк письмово повідомляє боржника і пропонує йому у місячний строк подати можливі заперечення проти цього клопотання.
Після подання боржником заперечень у письмовій формі або у разі його відмови від подання заперечень, або якщо у місячний строк з часу повідомлення боржника про одержане судом клопотання заперечення не подано, суддя постановляє ухвалу, в якій визначає час і місце судового розгляду клопотання, про що стягувач і боржник повідомляються письмово не пізніше ніж за десять днів до його розгляду.
За заявою стягувана або боржника і за наявності поважних причин суд може перенести час розгляду клопотання, про що повідомляє сторони.
Розгляд клопотання про надання дозволу на примусове виконання рішення іноземного суду проводиться суддею одноособово у відкритому судовому засіданні.
   Неявка без поважних причин у судове засідання стягувана чи боржника або їх представників, стосовно яких суду відомо про своєчасне вручення їм повістки про виклик до суду, не є перешкодою для розгляду клопотання, якщо будь-якою із сторін не було порушено питання про перенесення його розгляду.