1. Сакральне як феномен культури

Сакральний у перекладі з латинської означає - священний, божественний. Зі сакральним пов’язані найдавніші цивілізації, які мали свою культуру, власні вірування і утаємничені знання. Без осягнення суті сакрального неможливо осягнути діалектику цивілізації і культури. Що ж відомо про сакральне? Що в уявленні людини становить собою ця гіпотетична блага сила? Відомий дослідник сакрального М. Еліаде, спираючись на ідею Р. Отто про «нумінозне», стверджував, що священне - це особлива надприродна потенція, яка виявляє себе через визначені реальні об’єкти, що вражають споглядаючу їх людину, яка бачить за ними «щось ще». У цьому сенсі сакральне може бути співвіднесене з юнгівським архетипом - підсвідомим символом, що має вплив на людей і проектується на предмети і явища дійсності.

   Найпростішу концепцію сакрального знаходимо в Є. Мелетинського. Тут воно співвіднесене з позитивним полюсом бінарної опозиції. Воно, як і інші теорії, має свої переваги і недоліки, але в загальному ці теорії наближають нас до розуміння змісту ідеї сакрального. Справді, сакральне завжди позитивне, але водночас і недосяжне, тому що несанкціоноване залучення до нього може бути небезпечним. Опозиції «сакральне - профанне» і «позитивне — негативне», «сонце - місяць» не можуть охопити все розмаїття буття, що представлене в людській свідомості, як правило, у формі троїчної схеми: верх — середина — низ, добро - нейтральне - зло. Тут середина - поле боротьби протилежностей, змішання у різних пропорціях потенціалу низу і верху. Середній світ, існуючи на стику з’єднання верхнього і нижнього, є ніби «зняттям» протилежних характеристик. Стосовно них, що трактується як теза й антитеза, середній світ - синтез.

   Так, сакральне - «нумінозне», тобто вражаюче, містичне, а тому воно архе- типічне. Будь-який архетип - цю стійку матрицю психіки - можемо співвіднести з певною сакральною сутністю, адже те, що настільки глибокого закарбувалося в підсвідомості поколінь, воістину має бути сакральним. Так приходимо до думки, що священне - первинне стосовно архетипу. Сакральне є, насамперед, суспільною, колективною, культурною цінністю, але, як зауважує Р. Арон, полемізуючи з ідеями Е. Дюркгейма, «не суспільство проливає світло на поняття священного, а поняття священного, дароване людському розуму, перетворює суспільство, як воно може перетворити будь-яку реальність».

    Отже, поняття сакрального вимагає особливого визначення, тому що воно не тотожне ані архетипу, ані релігії, ані культурі, ані позитивному, хоча має до них пряме відношення, будучи, мабуть, основою усіх цих явищ. Можна стверджувати: якщо сакральне виявляється в культурному плані як міфи і обряди, що в пізніший час поступилося місцем зовнішній передачі мови і звичаїв, то воно також завжди вимагає початкового внутрішнього стану. Отже, «сакральне проявляється першочергово як безпосереднє відчуття, жива емоція, яка вливає в Я своєрідну сильну духовну енергію».

   Ця характеристика сакрального як емоційного стану доповнюється аналізом згадуваного Рудольфа Отто, який вважав почуття сакрального апріорним і рівноцінним досвідом щодо почуття трансцендентної могутності. Воно не пов’язане ані з мораллю, ані з інтелектом, найімовірніше, це мало зрозуміле, нумінозне відчуття, яке пов’язане швидше з враженням, ніж з усвідомленням своєї обумовленості чимось незалежним від свідомості і волі й недосяжним у ролі видимого предмета. Два полюси, що взаємодоповнюють один одного, характеризують цю нумінозність: з одного боку, вона пов’язана з Містерією, що викликає відчуття страху перед непомірною величчю і, з іншого, з прийняттям Містерії чарівною, що виражається в притягуванні надзвичайного дива.

Залежно від того, що переважає, виникають різні культурні форми сакрального. Один час сакральне культивувалося як збудження і переживання почуття, екстазу. Говорили про «диопістичну» форму, що вела до обрядів трансу. В інший час сакральне напувало більшою мірою завдяки відчуттю благоговіння перед вищою могутністю. Тоді воно виражалося більш спокійно, більш «аполонічно», відзначалося серйозністю, повагою як у молитві або ініціаційних обрядах. Отже, «сакральне - це ніщо інше як простір божественного посередництва».

Відтоді божественне трактується не як ідея або концепція, а те, що піддається сприйняттю, відбиттю через почуттєве й інтелектуальне збудження та зберігається лише як своєрідний слід або ехо. «Тому нумінозне, як феноменологія, поставлена на основу сакрального, ніколи не обмежується одним певним типом подій психологічного життя, але приводить до вироблення особливої поведінки в світі, визначає новий рівень власного існування» і відтоді сакральне не є «ані чистим змістом, ані чистою формою, але швидше резервом змісту. Сакральне перебуває у структурі фундаментальної свідомості як первісно необумовлена матриця всіх можливих значень».

   Не варто розглядати сакральне як стадію в історії і людській свідомості, яку можна перебороти завдяки певному прогресу людства. Поняття сакрального не виникає на подібних підставах, але залежить першочергово від понять, з якими воно пов’язане і яким протистоїть: сакральне - профанне (з латинськоїpro-fanus - те, що розташоване перед храмом), чисте - нечисте тощо. Справді, сакральне переживання - це рівновага, яку важко зберегти серед протилежних, але завжди пов’язаних устремлінь. Протиріччя сакрального і профанного також важко визначити як протиріччя між роботою і радістю, оскільки можна радіти, докладаючи продуктивних зусиль і працювати із задумливою безпечністю. Сакральне досить часто змішане з прозаїчною і незначною діяльністю. Мірча Еліаде зібрав велику кількість свідчень сакрального підґрунтя соціальних занять, які на перший погляд видаються зумовленими суто прагматичними міркуваннями, оскільки воно наділяє елементарні людські дії відповідними моделями. З іншого боку, варто підкреслити, що світ сакрального підпорядкований своєрідній «початковій онтологічній щільності», яка робить з цього джерело дива.

    Зрозуміти феномен сакрального допомагає мова і міф. Латинське «сакрум», семітське «херем» наголошують на закритості священного, його неприступності поза визначеним часом і місцем. Грецьке «ієрос» споріднене з «архейос» і «архос», що означають «стародавній, перший» і «влада». Латинське «авхос» підкреслює потенціал сакрального, його владу («авторитет»). Українське «святе» вказує більше на позитивність сакрального («світло»), його благість (порівн. із санскр. «сва», що стосується блага). Та сама парадигма представлена в англосаксонському «Holy», що етимологічно рідниться з «health> - здоров’я і грецьким «холос» - повний, цілий.

   У релігійно-міфологічних уявленнях сакральне стійко асоціюється з неприступністю, благістю і тривожністю. Людина, якщо вона не є сакральною особистістю, тобто шаманом, жерцем, може спілкуватися зі священним лише у визначений час («свято») й у визначеному місці («храм»). Як правило, це особливий, «сильний» час, критичний для існування космосу і соціуму, а також місце, «позначене» діяннями міфічних персонажів-космотворців. Спілкування із сакральним є, по суті, ритуальною інсценівкою міфу, тобто деякої важливої першоподії, що відроджує на час свята первинний хаос. З допомогою ритуалу первісне «холодне» суспільство залучалося до життя космосу, застосовуючи «дії» на противагу «бездіяльності» свого повсякденного язичницького буття.

Як зазначив Л. Леві-Брюль, сакральне за суттю співвідносне. Воно пов’язує небо і землю, людей і богів, видиме і невидиме, природне і надприродне в просторі присутності, яке переважає, але не знищує те, що їх розділяє. Таким чином, сакральне - це саме гой посередник, який пов’язує, об’єднує крайнощі та з’єднує протилежності. Хіба латинське слово «понтифік» не означає для священика саме «той, хто наводить мости»? Символічні структури сакрального, переживання сакрального виявляються даремними, якщо людина не володіє структурами інтелекту й уяви для того, щоб їх зрозуміти. Першочергово вони дозволяють людині сприйняти, вловити прояв сакрального. По-друге, це дає їй розуміння, оскільки наповнює змістом пі переживання і, по-третє, дозволяє їй передавати, повідомляти їх через традиційні структури, обряди, міфи.

   Отже, людина не зупинилася на простому сприйнятті досвід сакрального, але оформила його в колективному, загальному вигляді за чотирма напрямами: символічна мова, міфічна оповідь, обрядова гра і структурування простору й часу. Досвід сакрального, будучи за суттю невиразним і нераціональним, не може стати предметом будь-якого опису, що невідворотно вимагає звернення до символу. На противагу мові, у якій слово і уявна річ пов’язані безпосередньо (до тієї міри, що стають однозначними, як, наприклад, у правилах дорожнього руху), система символів відбиває безкінечний ланцюг сугестивних значень. Символ, що має меншу точність, ніж однозначний знак, багатозначний. На це вказує саме походження цього слова (з грецької syn-bolein - збирати, об’єднувати), він об’єднує в простих і конкретних образах багато значень, що дає йому велику, яскраво виражену силу. Отже, сакральне дерево є не тільки природною реальністю, що має естетичне й економічне значення, але й рослинною формою, яка викликає в уяві цілу сукупність духовних цінностей молодості, життя, безсмертя тощо. Володіклш ретроактивною дією, символ навіює думку про сакральне, оскільки є початком пошуків прихованих значень. Досвід сакрального викликає не тільки інтелектуальний неспокій, але є також переживанням з ігрової точки зору, втіленим відчуттям і метафоричним образом, кажучи іншими словами - сценічна постановка або театральна дія. Тілесні рухи і пози надають динамізм й пластичність вираженню сакрального. Це веде нас до такого способу втілення сакрального, як обряду. Мірча Еліаде визначав сакральне як «Кратофанію», прояв дієвої могутності у світі. Але воно могутнє лише завдяки тому, що присутнє. Ця присутність через сакральне здійснюється в жертвопринесенні. Сутгєвою функцією жертвопринесення є те, що воно веде людей і богів до єднання, до створення світового порядку в загальній присутності, що породжує соціальний порядок. Жертвопринесення - не що інше як одна з багатьох сторін обряду. В обряді світ вічно відроджується, відтворюється, зберігаючи підставу. Дія відтворює космічну подію, відбувається не просто зображення, але й ототожнення. Обряд відіграє не просто удавану роль, він вимагає участі. «Поза обрядом, - пише Вітторіо Маккіоро, - не існує релігії, доброї чи поганої, істинної або неправдивої. Бути релігійним, означає точно виконувати обряд. Той, хто викривляє обряд, наскільки б чистим і відвертим не був його намір, виходить за межі релігії і впадає в марновірство». Обряд - не прості суспільні умовності, яких необхідно дотримуватись.

   Завдяки своїй владі над часом, обрядове дійство сучасне тій першопочатковій події, яку воно відтворює. Всі релігійні обряди вперше здійснювалися богами, а відтак оживають у міфах. Цей момент (а часто і місце) маніфестації сакрального розкриває присутність божественних сил. Як би він не проявлявся (танцем, виставою в масках, ініціацією (церемонією переходу) або жертвопринесенням), обряд завжди належить тілу як символ духу. Нарешті, поза межами особистості й суспільства, поза символом і обрядом сакральне виходить за ці межі і просякає цілком людське сприйняття світу. Тому просторово-часові орієнтири, дозволяючи узгодити шодське існування в суспільстві відповідно до його потреб в їжі і безпеці, виявляються одним цілим у символічній історії і географії. Ці сакральні місця вибираються завдяки топографічним особливостям (гори, печери, поляни, ріки тощо) або завдяки тому, що вони відзначені знаменною подією. Весь сакральний простір, дещо зміщений порівняно з тим, яким він є насправді, символічно трактується як точка відліку, «центр світу», який організовує простір і наділяє його змістом. Центр простору, таким чином, збігається з місцем першопочаткових одкровень, що знаходяться в основах суспільства, і стає місцем, де практикуються посвячені, де зображають під час свят архетипічні дійства, які мають відродити світ, оскільки ці сакральні місця є центром зустрічі космічних сил, вертикальною віссю світу, зібранням, місцем маніфестації божественного. Легко зрозуміти, що для різних народів і, тим більше, для різних культур ці місця (і пов’язані з ними міфічні часи) різні. Стародавні боги були богами міст або місця, відзначеного будь-якою подією (джерело, ліс тощо). Сакральне сприймається через призму успадкування предків, воно укорінюється в культурі. Справді, часи економічної активності перериваються чітко встановленими моментами календаря, впродовж яких встановлюються привілейовані відносини з сакральним.

Література: 

Калакура, Ярослав Степанович. Українська культура: цивілізаційний вимір [Текст] / Я. С. Калакура, О. О. Рафальський, М. Ф. Юрій ; Нац. акад. наук України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. - Київ : ІПіЕНД ім. І. Ф. Кураса, 2015. - 491 с.

Скачати повніше