Конституція Пилипа Орлика  - витоки української державності.

Вісімнадцяте століття, а точніше, його останні два десятиріччя,— це час, коли схвалювалися конституції: 1787 — конституція Сполучених Штатів Америки, 1791 — конституції Франції та Польщі. В Російській імперії спроби створити конституцію мали місце тільки у першій чверті XIX ст., але закінчилися трагічним повстанням декабристів 1825 р.

  І тут ми можемо з гордістю стверджувати, що Україна вела у цьому перед. Наша Конституція була схвалена 5 квітня 1710 р. Цей вікопомний документ української політичної думки склався як договір поміж трьома основними політичними силами козацької держави: гетьманом, генеральною старшиною та Військом Запорозьким.

  Як і польська конституція 3 травня 1791 р., Конституція гетьмана Пилипа Орлика була схвалена у часи боротьби за незалежність: польська конституція постала поміж першим (1772) та другим (1793) поділами Польщі, що в той час не обіймала усіх польських територій. Влада гетьмана П. Орлика поширювалася на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла XII. Обидві конституції діяли досить короткий час: польська — у 1791— 1795 рр. (до третього, кінцевого, поділу Польщі), а українська — у 1710—1714 рр. Однак це не применшує значення цих унікальних документів. День 3-го травня й по сьогодні святкується у Польщі як національне свято. Час, щоб і 5 квітня в Україні набуло такого ж відзначення. А тепер подамо деякі досі невідомі свідчення сина гетьмана, генерала французької армії графа Григора Орлика. Ілько Борщак, що поміж двома світовими війнами працював в архівах Франції, знайшов у бібліотеці-архіві замку Дентевіль (Східна Франція), що належав дружині генерала Григора Орлика, сина гетьмана Пилипа Орлика, цінні документи, і між іншим, також скорочений латинський текст Конституції 1710 р. з примітками Пилипа Орлика (у копії, зробленій Григором) . Там подано інформацію про те, як складалася Конституція. «Я один,— писав гетьман Орлик,— зложив найбільшу частину договору (тобто Конституції) й зредагував цілий договір. Я зложив це за певним планом...» .

   Отже, Конституція 1710 р. не була лише емігрантським твором. Це був загальноукраїнський політичний акт. Це також підтверджують слова самого гетьмана у його примітці до VІ-ї статті Конституції, яка збереглася у повній латинській та неповній українській редакціях. Гетьман Орлик писав: «Над цим ми працювали більше місяця. Мої висланці їздили і приїжджали два рази на Україну та з України. Мені це найбільше завдало праці, бо я мусив зложити цифрами проект для знатної старшини України (правління гетьмана Івана Скоропадського.— О. П.). П. Войнаровський допомагав мені в цьому».

  Стаття VІ-а визначила Державу Війська Запорозького та народу (Малорусь-кого як станову виборну гетьманську монархію парламентарного типу. Дуже важливо, що репрезентанти Лівобережної України, незважаючи на терор режиму Петра І, взяли участь у впровадженні в українській державі парламентської системи.

  На закінчення варто подати записку генерала Григора Орлика (хрещеника Івана Мазепи) про преамбулу до Конституції 1710 р. Ось що він пише: «Ця Хартія(цебто Конституція 1710 р.— 0. П.) мала широкий вступ, який є в мене. Козацькою мовою й який малює долю й недолю козацького народу. Той вступ, як оповідав мені батько (гетьман Пилип Орлик.— О. П.), було прийнято одноголосно по коротких дискусіях. Батько сам умістив уривок про те, що козацький нарід завжди висловлювався проти автократії. Про те, що козацький нарід є безпосередній наступник хозарської держави, батько мій прочитав у стародавніх латинських письменників... ». 

Домбровський, Іван Конституція Української Гетьманської держави: конституція Пилипа Орлика 1710 року // Юридичний журнал. - 2009. -№  4. -  С. 103-105

 Преамбула

 Подиву гідний і незбагненний Бог у своїх присудах, милосердний і безмежно терпеливий, справедливий у покараннях. Споконвіку, ще від створення цього видимого світу, Він одні держави і народи вивищує на праведних терезах Свого промислу, а інші впокорює за гріхи і беззаконня, одні уярмлює – інші визволяє, одні возвеличує – інші повергає. Отак і войовничий прадавній козацький народ, раніше званий хозарським, Господь спершу возвеличив лицарською вдачею, просторими володіннями і вікопомною славою. Той народ своїми завзятими походами морем і сухопуттю не лише довколишні племена, а й саму Східну імперію (Візантію) потрясав таким страхом, що східний імператор, прагнучи жити з ним у мирі, заручився тривким подружнім зв’язком із його зверхником – нарік своєму синові дочку кагана, тобто князя козаків.

  Опісля прославлений у вишніх праведний Бог-суддя через примножені кривдні вчинки і гріхи відвернувся від того козацького народу, покаравши множеством покут, упокорив і пригнітив його ледве не довічною руїною. А наостанок підкорив польському королівству зброєю звитяжних Болеслава Хороброго і Стефана Баторія, королів польських. І хоча невстережний і незбагненний у своїх праведних присудах Бог, упокорюючи, вразив наших пращурів незліченною кількістю поразок, Він не був у гніві немилосердно суворим, а забажав, змилувавшись, щоби козацький народ відновив свою минулу незалежність, скинувши осоружне уже польське ярмо. Для того закликав ревного заступника за православну віру, палкого оборонця одвічних прав і вольностей Вітчизни, звитяжного гетьмана вічної пам’яті Богдана Хмельницького, який з Його Божественною допомогою і завдяки непереможній підтримці найяснішого короля Швеції вічної пам’яті славного Карла X об’єднаними силами Війська Запорозького та союзної Кримської держави та ще завдяки власній проникливості, старанню, величі духу і замислу визволив з польської неволі Військо Запорозьке і закріпачений, пригноблений руський народ, – та й добровільно піддався сам і весь народ козацький віддав під самодержавну руку Московської імперії. Мавби надію на те, що вона, як єдино правильна з нами, буде непорушно дотримуватися своїх зобов’язань, які викладені у договорах і статтях, скріплених присягою, і повік оберігатиме своїм покровительством Військо Запорозьке і вільний руський народ, шануючи суверенність їхніх прав і вольностей.

  Однак по кончині блаженної пам’яті гетьмана Богдана Хмельницького ота Московська імперія всіма можливими способами і засобами намагалася обмежити права і вольності Війська Запорозького, нею ж підтверджені, і скасувати їх до решти, а на вільний козацький народ, якого не здолала завоювати збройно, віроломно накинути невольничу кормигу. Отож скільки б разів Військо Запорозьке не зазнавало отакої наруги, воно було змушене власною кров’ю, з відчайдушною мужністю захищати недоторканість своїх драв і вольностей. У тій боротьбі його милостиво підтримував сам Бог, месник за кривди.

 І врешті, вже цілком недавно, за проводу ясновельможного гетьмана блаженної пам’яті небіжчика Івана Мазепи, Московська імперія замірилась-таки доконати своїх злочинних намірів і, відплачуючи нам злом за добро, – замість почуття вдячності за роки неоціненної вірної служби, замість того, щоб прихильно подбати про військову скарбницю, вичерпану до останку воєнними діями, – забажала у відплату за безліч лицарських подвигів і битв, у яких козаки не щадили своєї крові, перетворити їх у своє регулярне військо, [українські] міста приневолити у своє підданство, права і вольності скасувати, а Військо Запорозьке, що перебуває у низових околицях Дніпра, до решти викорінити і саме ім’я його навіки стерти з пам’яті. Усе те було очевидним, і нині ще існують тому свідоцтва, свідчення і починання.

 Тоді ясновельможний гетьман блаженної пам’яті Іван Мазепа, щиро уболіваючи за соборність Вітчизни, за недоторканість прав і вольностей Війська Запорозького, пристрасно бажаючи побачити ще за днів свого видатного гетьманування, а по смерті для віковічної пам’яті свого імені лишити нашу Вітчизну і все Військо Запорозьке – реєстрове і низове – не тільки незалежними, а й у розквіті розширених і примножених свобод, удався під необорний захист найяснішого і наймогутнішого короля Швеції Карла XII, котрий особливим Божим Провидінням вступив зі своїм військом в Україну. Таким чином Іван Мазепа пішов слідами свого попередника, незрівнянного гетьмана блаженної пам’яті Богдана Хмельницького, який налагоджував стосунки з найяснішим королем Швеції Карлом X, дідом-одно-іменцем його королівської величності Карла XII, шукаючи щирого взаємопорозуміння та сприяння у воєнно-політичних планах визволення нашої Вітчизни з осоружної вже польської неволі, й також дістав відповідну своїм прагненням підтримку у відсічі польської зброї.

  Та незбагненні присуди Божі, бо відчайдушним намислам блаженного небіжчика гетьмана не лише не судилося здійснитися внаслідок лихого випадку мінливої військової фортуни, але й сам він тут, у Бендерах, несподівано скорився долі всіх смертних. Проте осиротіле по кончині свого визначного гетьмана Військо Запорозьке не зневірилось здобути собі жадану свободу. Твердо покладаючись на Божу поміч, на покровительство найяснішого і наймогутнішого короля Швеції та усвідомлюючи слушність своїх починань, які завжди увінчувались успіхом, Військо Запорозьке вирішило – при повному схваленні генеральної старшини і для ствердження своєю волею задуму найяснішої королівської величності Швеції, нашого покровителя, – обрати нового гетьмана, щоб таки здійснити свої наміри, а також щоб поліпшити військовий лад. На виборах, коли Військо Запорозьке зібралося визначеного дня на загальну раду у відповідному до цього акту місці під Бендерами на чолі з паном Костянтином Гордієнком, своїм кошовим отаманом, – от тоді всі й обрали собі непримушеним голосуванням у цілковитій згоді з генеральною старшиною і послами від Війська Запорозького, яке перебуває на Січі, вишикувавшись за стародавнім звичаєм і давніми законами, його милість пана Пилипа Орлика за гетьмана. Гідний-бо він честі гетьманського уряду і здатний з Божою допомогою, при підтримці найяснішої королівської величності Швеції, завдяки глибокому розумінню речей і видатному досвідові, взяти на себе важкий і небезпечний в оцих тривожних обставинах обов’язок гетьманату і всією душею сумлінно опікуватися суспільними справами Вітчизни, раду радити, уряд рядити і провадити.

 Коли декотрі з колишніх гетьманів, віддано слугуючи московському самодержавству, заходились із зухвалою настирливістю привласнювати собі понад право і слушність необмежену владу, чим не посоромились посягнути на споконвічні звичаї і вольності Війська Запорозького і завдали тяжкого лиха посполитому люду. Тому ми, присутня тут генеральна старшина, і кошовий отаман з Військом Запорозьким, щоб запобігти у майбутньому таким прикрим випадкам, уклали саме у цей надзвичайно сприятливий для здійснення такої справи час угоду з ясновельможним паном його милістю Пилипом Орликом, новообраним гетьманом. Адже Військо Запорозьке вдалося під покровительство найяснішої королівської величності Швеції з єдиною метою (і нині, не вагаючись, непохитно її відстоює): заради відновлення і зміцнення своїх зневажених прав і вольностей.

  Також постановили, щоб не тільки його ясновельможність за – дай, Боже, – щасливого свого гетьманування свято дотримувався духу оцих угод і конституцій (що висловлено у наступних пунктах), про що присяг своєю честю, але щоб їх незмінно виконували й інші гетьмани – наступники того уряду у Війську Запорозькому.   

Державницька думка гетьманів України (середина XVII-XVIII ст.): змістовні аспекти / Вісник Національної академії правових наук України.- 2016.- №1.- 43-56.

Анотацiя: У статті аналізується державницька думка гетьманів Козацької держави, відображена в Універсалах, «Статтях», листах, літописах, конституційних проектах. Досліджується еволюція ідей про державний суверенітет, форму державного правління, організацію верховної влади, прав і вольностей різних станів, вплив на них геополітичного становища України, російського чинника з 1654 р.

  

В історико-правовій науці державницька думка доби Гетьманщини вивчалася в контексті історії Козацької держави, біографій її творців - у працях М. Костомарова, В. Антоновича, М. Грушевського, Д. Дорошенка, сучасних дослідників: В. Смолія, В. Степанкова, О. Мироненка, А. Козаченка та ін. Не була винятком і монографія автора статті [8]. Утім дослідження державницької думки доби Гетьманщини збагачує наші знання про державотворчий досвід гетьманів, його логіку і проблеми, обставини, в яких розроблялись державницькі концепції. У даній статті робиться спроба коротко дослідити деякі змістовні аспекти державницької думки гетьманів Козацької держави. Після перемоги Національної революції 1648 р. козацькі ідеали й норми життя швидко поширились і вкорінювались у свідомість українського населення, яке прагнуло відстояти своє право на свободу, на власну державність. Головна й, безперечно, панівна ідея цього часу - становлення Козацької держави. 

  Найвизначніша роль у розвитку державницької думки, розробці програми державотворення, безсумнівно, належала Богдану Хмельницькому (1595-1657). У своїх «Зазивних універсалах» він обіцяв «нашу землю... зробити благословенною», закликав до рішучої боротьби з поляками, які поклали «ціллю своєї політики опанувати наш лад самоуправи й вибору...». Як бачимо, останнє для гетьмана - основа і продовження державотворення. «Щодо мене, то не буду жалувати ні життя, ні сили, готовий на всякі небезпеки, усе віддам, аби лише для загальної свободи і спокою, і душа моя не потішиться скоріше, доки не добуду свого плоду, що я в найвищим бажанні поклав» [саме національновизвольне повстання Б. Хмельницьким оцінюється як продовження попередніх козацьких повстань. Воно піднялось за «благочестиву віру» і «цілісність нашої Вітчизни», «за шляхетську честь нашу, яку зневажають, знищують, вельми осміюють і топчуть». Тож найближчою метою оголошувалося завдання відстояти «давні права і вольності Війська Запорозького» від їх нехтування і грубих порушень польськими магнатами, шляхтою, католицьким і уніатським духовенством. Успіхи Національно-визвольної війни надали рішучості політичним планам гетьмана - здобуття політичної автономії України у складі Речі Посполитої, представництва українських урядовців і православної метрополії в Сенаті. У листі до польського короля Владислава IV Б. Хмельницький, підкреслюючи своє підданство королю, наголошує на кривдах «панів старост та українських державців», просить ЗБОЛИТИ «наказати утримати нас при давніх правах та вольностях і щоб це [застеріг] нам святою особою своєю, бо ми... більше тієї неволі не стерпіли». 

  Про утиски козаків та духовенства йшлося й у «Пунктах та інструкціях, даних козацьким послам», в «Умовах, посланих у Варшаву», щоб на козацькій території не було польського війська, а гетьману надано староство, козакам - свободу виходу в море, щоб вини судилися шляхетським правом і були під владою безпосередньо короля, "мали свого гетьмана, обраного козаками".  Про вихід із Речі Посполитої у козацьких вимогах не йдеться, але вимагається встановлення національно-територіальної автономії. Ця програма гетьмана і козацької старшини доповнювалася в «Пунктах козацьких вимог до короля Яна Казимира та польського уряду» від 24 лютого 1649 p., де, зокрема, йшлося про представництво автономної Козацької держави в Сенаті - «щонайменше трьох сенаторів» . Блискучі перемоги козацько-селянських військ наблизили Зборівський договір, який уконституював політичну автономію відвойованих українських земель. Однак відмова польського сейму у ратифікації договору, скасування умов Брестської унії розвіяли сподівання гетьмана на представництво України в польському сеймі і сенаті, змінили його плани. На початку лютого 1649 р. він недвозначно заявив комісарам польського короля про свої наміри творити незалежну Українську державу: «Виб'ю з лядської неволі увесь руський народ... 44 Вісник Національної академії правових наук України № 1 (84) 2016 ЄРМОЛАЄ В В. М. Державницька думка гетьманів України (середина XVII—XVIII ст.)... А ставши над Віслою, скажу дальшим ляхам: "Сидіть, мовчіть, ляхи! Всіх тузів ваших, князів туди зажену, а будуть і за Віслою кричати, знайду я їх там напевно"...» . Отже, Б. Хмельницький прагнув звільнення всіх етнічних земель України від іноземного панування, її соборності, відновлення слави і західних кордонів Київської Русі - «як володіли благочестиві великі князі». Таким чином, уперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки гетьманом була сформульована національна державницька ідея - створення незалежної держави в етнічних межах України. Поразка під Берестечком і Білоцерківський договір 1651 р. обмежили її територіально, проте не зупинили плідних державотворчих процесів в Україні. В них був використаний досвід самобутньої козацької республіканської організації самоврядування на Запорозькій Січі, перевіреної практикою військово-адміністративної, полково-сотенної системи управління козацтва на чолі з гетьманом, верховенства влади загальних (генеральних), полкових, сотенних рад, виборності органів публічної влади усіх рівнів, розвиненим місцевим самоврядуванням. Незважаючи на нову загрозу війни з Польщею, Б. Хмельницький висловлював упевненість: «...тепер нам ляхам знову коритися не слід» [3, с. 255]. Геополітичне поле тодішньої Європи становили виключно монархічні держави, де монархи - королі, імператори, царі уособлювали державний суверенітет, виступали єдиними суб'єктами міжнародних відносин. 

Головатий С. П. Так чим же насправду є "Конституція Орлика"? // Право України : Юридичний журнал. - 2016. - № 1. - С. 113-129. 

 

Період вітчизняної державності кiнця XVII — початку XVIII ст.  позначений значним піднесенням українського політичного, економічного і культурного життя. Втім, це був той час, коли внаслідок укладення Переяславської угоди 1654 р. не тільки самостійний статус України, а й саме існувйННЯ Гетьманської держави реально опинились під загрозою, що виходила від Московського царя. За тих умов гетьман Іван Мазепа обрав за протектора України шведського короля Карла XII. Таке історичне тло розвитку України спричинило до появи не одного дуже цікавого і надто своєрідного документа, які давно вже стали об'єктом дослідження для істориків, політологів, правників і навіть мовознавців. Поза всяким сумнівом, найвидатніше місце з-поміж усіх документів тієї пори посідають принаймні два з них — Бендерські «Домовленості та постановления» (1710 р.) та «Вивід прав України» (1712 р.). До їх появи на світ, як вважається, безпосередньо долучився тогочасний гетьман України Пилип Орлик. У пропонованій статті йтиметься про «Домовленості та постановления», укладений 5 квітня 1710 р. при місті Бендери гетьманом П. Орликом у вигляді договору з козацькими старшинами — «Pacta et Constitutiones Legum Liberia - tumque Zaporoviensis»1 , що є унікальною пам'яткою національної правничої думки. Цей документ, швидше знаний як «Конституція Пилипа Орлика», з відомих історичних причин так ніколи й не набув статусу правосильного юридичного акта. Втім, слід зауважити, що  задумано його було та укладено із повною впевненістю в тому, що по поверненні гетьмана і генеральної старшини на батьківщину з еміграції (куди ще виїхав гетьман І. Мазепа) документ направду матиме юридичну силу для всієї України. На час укладання він уявлявся авторам цілком реальним, а не просто теоретичним проектом, яким він став тоді, коли повернення його укладачів в Україну вже, на жаль, стало неможливим [1, 160 {376}]1 . Попри те, що цей документ так і не став реальністю юридичного життя в Україні, все-таки його унікальність як юридичної пам'ятки варта уваги кожного українця-правника, що обумовлено низкою чинників. Слід виходити з того, що від самого початку ця пам'ятка існувала у двох ідентичних примірниках, складених двома мовами — староукраїнською (тогочасним українським правописом) та латинською. При цьому слід зважати й на те, що досі не знайдено прямих доказів того, якою мовою було створено первісний проект — латинською чи староукраїнською. Однак надто важливим є те, що текст, котрий дійшов до нас як версія староукраїнською мовою, є унікальним для сфери політично-правничої мови. Бо він є свідченням становлення української ідентичності (тотожності) та самобутньої правничої культури нашого народу зі стрижневими елементами у вигляді його старожитніх прав та вольностей. Такі стрижневі елементи надто істотно впливали на формування українського світогляду (менталітету). Вони вказують на те, що наша правнича культура ще на ранньому етапі свого становлення мала корені, які проросли із західноєвропейської духовності. У цих елементах ми можемо вбачати і те, що вже на той час ментально єднало Україну із Заходом, і те, що вже тоді вказувало на самобутність української правничої культури. Адже за своїм змістом цей документ не мав аналогів серед пам'яток правничої культури тих народів, які проживали східніше українського — названого у документі «стародавнім народом Козацьким» (як це є у версії староукраїнською мовою)2 . Те, що оригінал документа було написано також і латинською мовою (якою вільно володіла практично вся тодішня козацька старшина, більшість якої — випускники Києво-Могилянської академії), свідчить про те, що тогочасне офіційно-ділове життя в Україні мало комплементарний (до західноєвропейського) характер. На той час латина була міжнародною мовою. На влаштованому шведським королем Карлом XII прийнятті на честь обрання П. Орлика гетьманом сам гетьман виголосив свою промову латиною. А він, як один із укладачів документа, окрім латини, вільно володів багатьма іншими мовами — французькою, німецькою, польською, давньогрецькою. Відомо й те, що у своїй бібліотеці П. Орлик мав твори багатьох видатних європейських мислителів (зокрема, Аристотеля, Цицерона, Ш.-Л. Монтеск'є). Не можна відкидати також і того, що йому були відомі праці й інших авторів, котрі належать до плеяди засновників правничої школи природнього права (зокрема, Г. Ґроція, Т. Гобса, Дж. Лока, С. Пуфендорфа та ін.). Гетьман був поліглотом, а тому не мав перешкод, аби читати їхні праці мовами оригіналу. І не менш важливо ще й таке: навряд чи цей документ став би настільки доступним для європейських суспільств, якби тоді його було укладено лише староукраїнською мовою.

Дроздовський Д. Пилип Орлик: феномен епохи на фоне Киево-Могилянской академии // Зеркало недели. -2010. -№ 39. -  С. 15

Аннотация: 15 октября исполнилось 395 лет Киево-Могилянской академии — одному из старейших учебных заведений Украины. В контексте этой даты Могилянка решила провести традиционную мощную международную научную конференцию из цикла Ad fontes (14—16 октября), посвященную 300-летию Бендерской конституции Пилипа Орлика, который учился в КМА до 1694 года.

 

Деятельность Орлика до сих пор изучена недостаточно. Этого политического деятеля нередко рассматривают только как своеобразный политико-исторический аппендикс к «большому сюжету» о гетмане Иване Мазепе. В российской, польской, западноевропейской историографии нет единой трактовки Орлика как исторического деятеля, гетмана и державотворца. Нет единодушного мнения и в отечественных источниках. В частности у Михаила Грушевского сюжет о Пилипе Орлике подается, деликатно говоря, «уничтожающе» и пренебрежительно. Своеобразно отношение к Орлику историка Дмитрия Дорошенко.

  Чтобы наполнить смыслом это белое пятно, раскрыть сущность Конституции 1710 года, проанализировать «Диариуш» Орлика, осмыслить философию, культурно-политическую традицию начала XVIII века, которую представлял Пилип Орлик, Киево-Могилянская академия на три дня стала международной площадкой для оживленных дискуссий, полемики, интеллектуального полилога, во время которых специалисты из Украины и ведущих университетов мира (Италии, Польши, Канады, США, России, европейских конституций нового времени».

  Естественно, что эта научная конференция состоялась в Украине именно в Киево-Могилянской академии. Так, участница конференции Ирина Дмитришин (Национальный институт восточных языков и цивилизаций, Франция) отметила: «Проведение такой конференции символично для самой академии. Могилянка играла значительную роль в просветительской жизни на территории современной Украины во времена, когда была принята Бендерская конституция Пилипа Орлика. Мне трудно оценить актуальность этого события для украинского общества в целом, поскольку я живу сейчас за Франции) имели возможность проанализировать фигуру Пилипа Орлика в более широком социокультурном поле, очерчивая его деятельность в контексте международной юридической традиции, государственнической политики, традиций европейской философии. Среди участников конференции — Джованна Броджи-Беркофф, Наталия Пилипюк, Татьяна Таирова-Яковлева, Тереза Хинчевска-Геннель, Татьяна Люта, Тарас Чухлиб, Алексей Сокирко, Виктор Брехуненко, Наталия Яковенко, Юрий Щербак, Максим Яременко и др. Ведущие специалисты по истории ХVII—XVIII веков прибыли в Киев, чтобы попытаться совместными усилиями найти интеллектуальный код к прошлому с помощью наследия Пилипа Орлика.

  Оригинал Бендерской конституции, написанный на староукраинском языке, был найден в Российском государственном архиве древних актов в октябре 2008 года. Комплекс документов содержит текст Конституции и оригинальный диплом короля Швеции Карла ХІІ на избрание Пилипа Орлика гетманом. Аутентичность документов подтверждается собственноручной подписью гетмана Пилипа Орлика и печатью Войска Запорожского на розовом воске с красной лентой, а также подписью Карла ХІІ на дипломе и местом, где раньше находилась королевская печать, к сожалению, не сохранившаяся. Конституция 1710 года состоит из преамбулы и 16 статей. Как указал в своем докладе профессор НаУКМА Николай Козюбра, «Бендерская конституция — важный памятник украинской политико-философской и правовой мысли, являющийся одной из первых рубежом, но для академии она, безусловно, является частью мероприятий, направленных на сохранение и переосмысление исторического наследия нашего народа». Известный украинский историк Алексей Сокирко убежден, что академия «была одним из звездных интеллектуальных центров раннемодерной Украины. Интеллектуальную и идеологическую атмосферу нашей страны в те времена представить без влияния Могилянки невозможно: она давала ученость, научность, политическую и протонациональную идентичность украинскому обществу. Это, в частности, проявилось во время принятия такого документа, как Конституция Пилипа Орлика. Обращаясь к сегодняшнему дню, отмечу, что Киево-Могилянская академия успешно реализует цель, поставленную во время ее возрождения: введение принципиально иной модели высшей школы, которая будет отличаться от советской как структурно, так и духовно — свободой мысли и интеллектуального самовыражения».

Матях, В.М.  Гетьман в еміграції Пилип Орлик: історико-історіографічний портрет політика // Український історичний журнал : Науковий журнал. - К. : НАН України, Ін-т історії України, Ін-т політичних і етнонаціональних досліджень, 2011. - 4. - С. 116-131.

Анотацiя: У статті робиться спроба представити історико-історіографічний портрет українського політичного діяча першої половини XVIII ст., гетьмана у вигнанні Пилипа Орлика. На тлі біографічної канви висвітлюється спрямована на відновлення незалежної Української козацької держави політична діяльність цієї непересічної постаті. Особливу увагу звернуто на політикотеоретичну спадщину П.Орлика.

 

  Пилип Орлик – державний і політичний діяч, дипломат, полководець, публіцист, поет, полеміст, – без сумніву, належить до найбільш яскравих постатей не лише української, а й загалом європейської історії першої половини ХVІІІ ст. Людина, наближена до легендарної особистості епохи – гетьмана І.Мазепи, людина, що вільно спілкувалася з правителями багатьох країн Західної та Центральної Європи, турецькими султанами і кримськими ханами, що тримала у своїх руках важелі європейської дипломатії, велична за своїми замислами і трагічна за своєю долею, – таким постає український гетьман в екзилі у спогадах та листуванні сучасників, зі сторінок документальних джерел, у зразках епістолярної спадщини, працях не одного покоління науковців. Водночас і сьогодні ще недостатньо поціновано його роль в українському державотворенні, не до кінця проаналізовано політичний спадок, розпорошеною залишається поетична й полемічна творчість. 

  Унаслідок багатьох причин протягом тривалого часу постать і діяльність цього українського гетьмана ставали предметом наукових зацікавлень переважно тих українських істориків або дослідників історії українського права, творче життя яких виявилося тісно пов’язаним із закордонними українознавчими центрами. Натомість у самій Україні, за словами одного із його сучасних біографів, «ще за його життя ширили чутки про нужденну смерть […] на вигнанні, його проклинали поряд з Іваном Мазепою та Іваном Виговським. Царська влада вилучила Орлика з історії України як “зрадника і ренегата”»1 . Не жалувала його й радянська історіографія, у зразках історієписання якої ім’я П.Орлика «згадувалося лише в контексті критики “націоналізму”. Вигнанець за життя був вигнанцем і по смерті. Справа його забулася. Панувала лише негативна офіційна оцінка»2. Більш точно узагальнити ту ситуацію, що склалася у вітчизняній історичній думці щодо наукового вивчення і популяризації державотворчих прагнень цього національного лідера ранньомодерної доби, важко. Додати можна лише те, що незважаючи на той кількісний публікаторський ажіотаж навколо постаті П.Орлика, який спостерігається в Україні після її унезалежнення в 1991 р., по-справжньому цікавих наукових праць з’явилося не так уже й багато. Вочевидь, справа ускладнюється значною мірою тим, що більша частина життя цього українського політика проходила за межами України. Він та його родина змушені були постійно змінювати місця свого проживання, що, безумовно, не сприяло формуванню більш-менш компактних джерельних відкладень, які б послідовно фіксували політичні кроки гетьмана в екзилі як лідера першої хвилі української політичної еміграції. Відповідно, малодоступною для вітчизняних істориків залишалася і його політикотеоретична спадщина, що відбивала прагнення як самого гетьмана, так і того старшинського осередку, що оточував його поза межами Батьківщини. Маловідомим в Україні – і цьому значною мірою сприяли цілеспрямовані дії російської дипломатії – залишався й міжнародний резонанс, який час від часу виникав у правлячих та дипломатичних колах ряду європейських країн щодо політичних закликів і пропозицій, які виходили від П.Орлика.

   В історіографії регулярно підкреслюється, що за своїм походженням майбутній гетьман не був українцем і цілком свідомо користувався з цього в ті моменти, коли в інтересах справи вважав за необхідне відокремити свою позицію від дискредитаційних (в очах європейського загалу чи російського царату) вчинків або маніфестів українських, зокрема запорозьких, політичних лідерів. 

  Отже, перш ніж перейти до розгляду існуючих поглядів на політичну спадщину цього непересічного українського державника, коротко зупинимося на його походженні й тих факторах, що обумовили стрімкий злет його політичної кар’єри, однак при цьому так і не дали сповна розкритися його, без перебільшення, блискучим здібностям державного діяча.  Народився майбутній гетьман 11 (21) жовтня 1672 р. у с. Косут Ошмянського повіту Віленського воєводства (територія сучасної Білорусії), у родині Степана Орлика, шляхтича, що належав до литовсько-польської гілки старовинного чеського баронського роду. Історики припускають, що у межах Великого князівства Литовського представники цієї родини вимушено опинилися у другій чверті ХVІІІ ст., коли події Тридцятилітньої війни 1618– 1648 рр., що прокотилася Європою, зірвали з насиджених місць значні маси населення втягнених у кривавий вир країн3 . Його мати – Ірина, очевидно, походила із православного литовського роду Малаховських-Володкевичів4. 

  У Литві, у родовому маєтку батька, який загинув у грудні 1673 р. під Хотином5, коли сину ледь виповнився рік, пройшли його дитячі роки. Невідомо, в яких традиціях виховувався маленький Пилип, які чинники впливали на формування його характеру й світогляду, але не важко припустити, що саме в родинному колі закладалися ті підвалини його особистості, які згодом повною мірою розкрилися на обраній ним життєвій стезі. Щедро обдарований від природи юнак навчався спочатку у Віленському єзуїтському колегіумі, а згодом, по переїзді родини в Україну – у КиєвоМогилянській академії. У стінах цього закладу, під впливом талановитого наставника Стефана Яворського, який усе життя залишався його другом і дорадником, шліфувалися природні здібності молодого шляхтича, відточувався його письменницький хист. Очевидно, саме в академії під впливом її вільнолюбних традицій і пієтету перед героїчним минулим козацької держави, який прищеплювався студентам викладачами, у серці юнака й зародилася віддана любов до своєї нової Батьківщини.