Історія становлення православної церкви  України

Християнство є однією з найпоширеніших релігій світу. Це — друга за часом виникнення (після буддизму) світова релігія, яка охоплює три головні напрями — православ’я, католицизм, протестантизм. Виникло християнство в І ст. н. е. серед іудеїв Палестини і незабаром поширилося на всю територію Римської імперії. Одним із основних чинників його зародження був соціально-політичний, що виявився у глибокій кризі Римської імперії, супроводжуваний невдоволенням населення існуючими порядками, повстаннями і навіть громадянськими війнами. Згідно з християнським вченням засновником його є Ісус Христос — Син Божий, який з волі Бога-Отця зійшов на землю, отримав людську природу через народження Дівою Марією, дав людям заповіді Нового Завіту, прийняв страждальницьку смерть, воскрес і вознісся на небо.

 На українських землях християнство утверджувалося протягом багатьох століть. Це був тривалий процес, що зазнав впливу різноманітних чинників: ідеологічних, політичних, духовно-культурних. Історичні джерела засвідчують присутність християнської віри у заселених греками містах Північного Причорномор’я ще на початку нашої ери. Звідси вона знайшла собі шлях до Східної Європи. «Повість минулих літ» містить апокрифічний сюжет (інших підтверджень немає), за яким апостол Андрій Первозваний благословив гори, на яких був заснований Київ, а на місці, де тепер Андріївський собор, поставив хрест. За іншими переказами, поширював християнство на наших землях і учень апостола Петра Папа Римський Климент IV. Є свідчення, що українських теренів на початку 60-х рр. IX ст. сягали й дороги солунських братів Кирила і Мефодія. .

  

 Кул О. Підпорядкування Київської митрополії Москві: загадки московського посольства до Туреччини 1686 р. у світлі османських джерел // Український історичний журнал, 2016. -№ 6. -  С. 113-126

 Анотація: Розглядаються завдання московського посольства в Едірне 1686 р., що вможливили приєднання Київської митрополії до Московського патріархату наприкінці XVII ст. Уперше залучено досі невідомі в історіографії турецькі джерела, у тому числі офіційний реєстр справ Османської імперії за 1686 р., літописну «Історію Силагдара», а також фраґмент хронікального італомовного «Звіту з Константинополя». Аналіз нових матеріалів засвідчує, що вони цілковито суперечать російським першоджерелам до церковного питання. Основна відмінність полягає в тому, що, обширно торкаючись завдань московського посольства, вони аж ніяк не засвідчують причетності цієї місії до справи Київської митрополії. Це ставить під сумнів усталений в історичній літературі опис перебігу посольства 1686 р. та самого процесу відпадіння Київської митрополії від Константинопольської патріархії.

 Наприкінці XVII ст. Московська держава завдяки приєднанню Лівобережної України розпочала експансію у Причорномор’ї. Упродовж 1676–1681 рр. відбулася її перша війна з Османською імперією, але Бахчисарайський мир 1681 р. не приніс їй бажаних результатів1. Згодом Московське царство, приєднавшись до Священної ліґи – військового союзу Австрії, Венеції та Польщі проти Турецької імперії – 1695 р. оволоділо турецькими та кримськими фортецями на Таванській переправі, а 1696 р. захопило фортецю Азак (Азов), здобувши доступ до Чорного моря. Водночас Османська держава після війни зі Священною ліґою в 1683–1699 рр. втратила: Угорщину, Трансильванію, Поділля, частину Правобережної України3. У цій ситуації приєднання 1686 р. Київської митрополії Константинопольського патріархату до Московського відповідало задачам російського просування у Причорномор’я, розриваючи тісні еклезіастичні зв’язки між Україною та Османською імперією у другій половині XVII ст. Поданий аспект спонукає до розгляду справи поглинення Київської митрополії Московською патріархією в контексті османсько-українсько-московських взаємин через залучення турецьких і західноєвропейських першоджерел, які досі не вводилися в науковий обіг. Пласт турецької архівної документації й тогочасних хронік дозволяє зосередити історичні пошуки у вузькій площині – на аналізі вагомих подій, пов’язаних із церковним життям гетьманської України, участі в них османської верхівки. Таку можливість передусім надає документація дивану (державної ради) Османської імперії, де скрупульозно занотовувалися всі верховні розпорядження щодо різних аспектів державного життя. Оскільки від’єднання Київської митрополії від Константинопольської патріархії здійснювалося за посередництва московського посольства 1686 р. до Едірне, інформація про це мала неодмінно потрапити в офіційні реєстри. Натомість її відсутність може вказувати на нез’ясованість обставин передачі митрополії Москві та спотворення донині відомого опису цього процесу. До нашого часу канцелярські записи дивану саме за 1686 р. дійшли у формі «зошита скарг» (османотур. «şikayet defteri»). Отже ми залучили османські документи для перевірки відомих на сьогодні обставин відділення Київської митрополії від Константинопольської патріархії. Увагу зосереджено на московському посольстві 1686 р. в Едірне.

 Усталений в історіографії опис московського посольства 1686 р. Передача Київської митрополії відбулася у червні 1686 р., коли патріарх Діонісій IV, згідно з рішенням собору архієреїв грецької церкви, видав грамоти гетьманові І.Самойловичу та українським вірянам про те, що поступається митрополією московському патріархові. Собор також визнав київським митрополитом Гедеона (Святополка-Четвертинського), якого 1685 р. в неканонічний спосіб висвятив у цей сан московський патріарх Йоаким. Утім згадані події відомі за обмеженою кількістю джерел6. Основне з них – рукописний збірник «Икона, или изображение великие соборные церкве всероссийской и всех северных стран патриарша престола приключившихся дел в разные времена и лет». У 1872 р. цей документ видрукувано в багатотомному археографічному виданні, де з’явилося й відповідне дослідження професора Київської духовної академії С.Терновського, котрий, окрім «Иконы...», послуговувався 14-м томом «Історії Росії з найдавніших часів» С.Соловйова. Цей російський історик, описуючи події 1686 р., використовував збірник №4 Синодальної бібліотеки Московського патріархату. Отже дослідження подій 1686 р. з перспективи XIX ст. спиралося по суті на два першоджерела: «Икону...» та збірник Синодальної бібліотеки. Головне місце в історії з Київською митрополією, починаючи з праць С.Терновського та С.Соловйова, відводилося московському посольству на чолі з дяком Нікітою Алексєєвим до Едірне 1686 р. Після неканонічного висвячення в київські митрополити Гедеона (Святополка-Четвертинського) посланець мав доставити константинопольському патріархові Якову грамоти від московських царів і патріарха Йоакима з проханням визнати в новому сані Гедеона та передати Київську митрополію Москві. Дорогою до дяка Н.Алексєєва пристав представник І.Самойловича – козацький полковник Іван Лисиця. Навесні 1686 р. посли прибули до резиденції султана Мегмеда IV – міста Едірне. С.Соловйов зазначає, що Н.Алексєєв водночас мав завдання поскаржитися на «переманювання» османцями людей із лівого берега Дніпра на правий11. Бажаючи владнати справу Київської митрополії таємно від Порти, московський дяк зустрічався в Едірне з єрусалимським патріархом Досифеєм Нотарою. Він просить останнього переконати константинопольського патріарха Діонісія, який у березні 1686 р. заступив свого попередника Якова, передати митрополію, утім безрезультатно. Н.Алексєєв почав перемовини й з Діонісієм. Нічого не домігшись від патріархів, дяк звернувся до великого візира (садриазама) та, усупереч секретності справи, попросив того вплинути на першоієрархів. За твердженням С.Терновського й С.Соловйова, османський сановник виконав це прохання. Патріарх Досифей змінив свою позицію та отримав від московського посланця 200 золотих.

 Шалашна Н. М. Державницькі ідеї українського православного духовенства та політичний союз Гетьманщини із Москвою в другій половині XVII ст. // Грані, 2016. -№ 6. -  С. 48-57

 Анотація: Стаття присвячена дослідженню загальних і відмінних рис в уявленнях про державу тієї частини українських православних інтелектуалів, які підтримували в другій половині XVII ст. політичний союз з Москвою, і аналогічними поданнями реформаторів в самому Московському царстві. На основі аналізу концепцій державності Л. Барановича, І. Гізеля, М. Филимоновича і патріарха Московського Никона здійснена спроба визначити глибинні ідеологічні причини позитивного ставлення українського духовенства до об'єднання Гетьманщини з Московським царством, а згодом з Російською імперією. 

     Протягом кінця XVI –першої половини XVII ст. в середовищі українських православних інтелектуалів було сформовано досить чіткі уявлення про державу. Ці уявлення включали розроблені поняття суверенітету та політичної нації, визначення взаємних прав та обов’язків правителя і народу, характеристику території держави, висвітлення її історичного минулого та очікуваного майбутнього. Крім того, цій державі надавалось метафізичне обґрунтування в контексті православної догматики. Ця система понять і цінностей визначала політичну діяльність духовенства в часи становлення ранньомодерної української нації та мала великий вплив на козацтво періоду його перетворення на політичну еліту держави. В другій половині XVII ст. в українському суспільстві виникає кілька відмінних політичних орієнтацій, це стосується і вищого православного духовенства. Відповідно уявлення духовенства про державу змінюються і виникає кілька заснованих на однакових цінностях, але по-різному інтерпретованих державницьких теорій, кожна з яких мала власні філософські та політичні наслідки. Однією з таких теорій була концепція інтеграції Гетьманщини та Московського царства з метою утворення самодержавної православної країни, яка б історично продовжувала традиції Русі. Головними розробниками цієї концепції були  І. Гізель та Л. Баранович.

 XVII ст. – це час становлення ранньомодерної української нації, коли формувались ті системи цінностей, суспільні практики, традиції духовності, які визначили національну історію на кілька наступних століть. Крім виходу на політичну арену козацтва та перетворення його на суспільну еліту, в ці часи відбувалась конфесіоналізація населення, що визначило вагому роль духовенства не лише в освітньо-культурних та релігійних, але й у суспільних та політичних процесах. Особливо це стосується вищих церковних ієрархів, які за походженням належали до шляхетства та являли собою органічну частину політичної еліти. Відповідно православні інтелектуали мали чітко сформовані уявлення про державність, які поділяла значна частина суспільства. Певною мірою ці уявлення збігались із козацьким ідеалом держави, і в своєму розвитку обидві концепції багато в чому взаємовпливали, однак були між ними і принципові відмінності, що відобразилось на державотворчих процесах XVII-XVIII ст. В середовищі українських православних інтелектуалів концепція держави формувалась ще з XIV-XV ст., а чіткої форми набула наприкінці XVI – у 30-х рр. XVII ст. Основоположними ідеями цієї концепції були уявлення про власну державу як добровільне позастанове об’єднання громадян, які вбачають свої історичні витоки в часах Володимира Великого та поділяють переконаність у своєму праві на суверенітет. Духовним центром цієї держави є Київ як Другий Єрусалим, а політичною нацією – козацтво, на яке були поширені функції, притаманні раніше виключно князівсько-шляхетському стану. Ідеал правителя в уявленні духовенства багато в чому мав прямі запозичення із філософської концепції Платона про «царя-філософа», його обов’язком є захист держави та добробут підданих. Оскільки за духовною владою православні українські ієрархи безумовно визнавали першість над світською, то в якості такого правителя уявлявся митрополит Київський (у майбутньому з перспективою перетворення на Київського патріарха). В якості назви цієї політичної спільноти духовенством вживалось словосполучення «народ Руський», при цьому за умовчанням приймалося, що це православні мешканці України. Однак в творах деяких православних інтелектуалів, наприклад Мелетія Смотрицького, обґрунтовувалась позаконфесійна приналежність до «народу Руського», заснована на етнічному походженні. Теорія православної суверенної державності на українських землях набула логічної завершеності за часів митрополита Петра Могили і багато в чому вплинула на становлення козацької держави часів Національно-визвольної революції середини XVII ст. Протягом другої половини XVII ст. під впливом складних історичних подій та у зв’язку із формуванням в середовищі української політичної еліти різних поглядів на майбутнє країни державний проект православних інтелектуалів зазнав стрімкої еволюції та урізноманітнився. Значні відмінності у поглядах на сутність держави, її функції, взаємні права та обов’язки народу й правителя, стосунки між світською та церковною владою можна побачити в творах православних ієрархів Лівобережної та Правобережної України. Однак не можна вважати, що політична підпорядкованість автоматично визначала і погляди на державу. В поглядах інтелектуальних лідерів лівобережного православного духовенства цього часу І. Гізеля,  І. Галятовського, Ф. Софоновича, В. Ясинського, Л. Барановича переважають спільні риси, однак наявні і значні відмінності. 

 Семергей Н. В. Релігійно-церковний вимір українського національно-культурного відродження 1917–1921 років: концептуалізація наративу сучасної історіографії // Грані, 2018. -№ 7. -  С. 63-69

 Анотація: У статті розглянуто стан сучасних історичних досліджень із теми українського церковно-релігійного життя у 1917–1921 роках. З’ясовано, що вчені-історики дійшли висновку, що релігійні мотивації українського національно-культурного відродження, які сформувалися в  другій половині ХІХ століття, були вагомим складником національно-демократичної революції початку ХХ століття, а необхідність вирішення питання «національної церкви» обумовила інтерес усіх державних утворень того часу (Українська Центральна Рада, Українська Держава Павла Скоропадського, Директорія УНР) до процесів інституціювання церковно-релігійних організацій. Встановлено, що особливість історіографічного дискурсу порушеної теми полягає в її антологічності та синтетичності, масштабності та методологічності. 

   На основі аналізу тематичного доробку вчених-істориків, виокремлено три групи досліджень, у яких запропоновано розв’язання тих чи тих питань релігійно-церковного виміру українського національно-культурного відродження 1917–1921 років. Перша група об’єднує наукові студії, у яких синтетично розглянуто зміст української церковно-релігійної історії 1917–1921 років. Це праці таких учених, як В. Ульяновський, Б. Андрусишин, В. Ганзуленко, М. Горяч, Б. Гудзяк, О. Турій, А. Колодний, О. Ігнатуша та інші. У другій групі об’єднано наукові праці, що присвячені висвітленню тогочасних державно-церковних відносин (Л. Бабенко, В. Єленський, А. Киридон, В. Пащенко, О. Саган, Л. Филипович, П. Яроцький та інші). Третю групу становлять персоналістичні дослідження, у яких вчені проаналізували внесок тогочасних релігійних діячів у побудову національної церкви, духовне та релігійне відродження України. Особливу увагу звернено на аналіз істориками впливу церковно-релігійного чинника на тогочасні суспільно-політичні процеси національно-демократичної революції. З’ясовано, що в сучасному історіографічному наративі висновується думка про те, що представлення церковно-релігійного питання в порядку денному українських державотворчих процесів 1917–1921 років відіграло вагому роль у розвитку концепту «національна церква» та духовно-культурному збагаченні української національної ідентичності.  

 Сьогодні, укотре за добу національної незалежності України, актуально й гостро постає питання помісності української православної церкви, упевненіше звучить громадянська вимога надання їй рівного статусу в родині світового православ’я. Такі процеси цілком закономірні, адже суспільство все більше усвідомлює той факт, що релігія й церква є необхідним складником побудови держави і громадянських інститутів, відіграє роль ціннісно-смислового фундаменту духовно-культурного й національного відродження. Для правильного розуміння сучасних внутрішньоцерковних процесів і державно-церковних взаємин важливе значення має наукове осмислення їх історичних витоків, історико-культурний аналіз та методологічно адекватна оцінка ролі церковно-релігійного чинника в історії державного будівництва України. Появі таких студій значно сприяли процеси осучаснення методології української історичної науки на основі цивілізаційного та соціокультурного інструментаріїв, а також подолання радянських штампів та атеїстичних стереотипів у відтворенні релігійно-культурного змісту української національної історії. Нові функції сучасної історіографії вимагають систематизації та осмислення існуючого доробку з теми церковно-релігійного життя України в добу національно-демократичної революції 1917–1921 років, що сприятиме актуалізації та реабілітації сутнісної ролі релігії та церкви в сучасних соціокультурних, громадсько-політичних і зовнішньоінтеграційних стратегіях країни.

 У програмі державотворення, що була запропонована всіма державними утвореннями доби української національно-демократичної революції 1917–1921 років (Українська Центральна Рада, Українська Держава Павла Скоропадського, Директорія УНР), особлива увага зверталася на вирішення питання «національної церкви» та облаштування державно-церковних відносин. У цьому виявилася тяглість і безперервність релігійного змісту українського національно-культурного відродження, що розпочалося у другій половині ХІХ століття. Так, ставлення Української Центральної Ради до вирішення всього спектру церковно-релігійних проблем було засвідчено у виданому нею третьому універсалі, де містилися положення щодо облаштування церкви, а також у скликанні Всеукраїнського Православного Церковного Собору. Релігійна політика Гетьманату Павла Скоропадського виявилася в утворенні Міністерства ісповідань (очільники В. Зіньківський, О. Лотоцький, І. Огієнко) та в продовженні роботи Всеукраїнського Православного Собору. Натомість заходи Директорії УНР у справі вирішення релігійного питання полягали в ухваленні «Закону про Верховну Владу в Українській Автокефальній Православній Миротворчій Церкві», проведенні Всеукраїнського Церковного Собору та утворенні УАПЦ на чолі з В. Липківським. Усі ці та багато інших аспектів українського церковно-релігійного життя знайшли відображення в численних студіях з історії церкви та релігії в Україні, аналіз яких дає змогу виокремити три тематичні групи історичних досліджень. У першій групі нами об’єднано наукові студії, у яких синтетично розглянуто зміст української церковно-релігійної історії 1917–1921 років. Це, насамперед, тритомний видавничий проект «Церква в Українській Державі 1917–1920 рр.», автори якого розставили акценти, запропонували багатий історичний фактаж і системно розглянули зміст українського церковного відродження за доби Центральної Ради, Гетьманату Павла Скоропадського (В. Ульяновський)  та Директорії УНР (Б. Андрусишин) . Цінними були висновки відомого історика церкви В. Ульяновського, який, цілісно проаналізувавши сутність релігійної політики Української Центральної Ради та Гетьманату, дійшов висновку про те, що церковним питанням приділялася винятково велика увага. Держава ставилася до церкви, як до впливової інституції. Найголовнішими стали питання статусу церкви та її юрисдикційної самодостатності. Державно-церковні відносини залишалися стабільними, зовні – толерантними .  Суттєве значення для розкриття змісту релігійно-церковного життя досліджуваного періоду становив цілісний і системний підхід В. Ульяновського до висвітлення церковної історії доби Української Центральної Ради та Гетьманату. Учений ретельно й скрупульозно проаналізував діяльність Всеукраїнського Церковного Собору, запропонував оцінку питанням, що були порушені під час його сесій, вивчив ідеї та принципи діяльності Міністерства ісповідань, що функціонувало в державному апараті Гетьманату Павла Скоропадського, проаналізував його політику не лише щодо православної церкви, але й по відношенню до римо-католицької, греко-католицької та протестантських конфесій. Натомість релігійна політика Директорії УНР стала предметом досліджень Б. Андрусишина. Учений ґрунтовно проаналізував структуру та основні напрями діяльності Міністерства ісповідань, звернув увагу на проблему українізації церкви, духовної освіти, охорону пам’яток церковної старовини тощо. Особливий інтерес становлять наукові висновки дослідника щодо міжнародного визнання проголошеної Директорією УНР автокефалії української православної церкви. Б. Андрусишин ґрунтовно дослідив місію О. Лотоцького до Константинополя, виокремив та проаналізував причини її невдачі, звернув увагу на її історичне значення та позитивний міжнародний резонанс.

 Бокоч В. М. Політична боротьба за незалежність української церкви / В. М. Бокоч // Гілея: науковий вісник. - 2019. - Вип. 145(3). - С. 7-11

 Анотація: Аналізуються етапи становлення незалежної української православної церкви та отримання нею Томасу про автокефалію. Показано роль української влади у боротьбі за церковну незалежність. Доводиться, що процес  здобуття українським православ’ям незалежності тісно вплетений у контекст українсько-російських відносин.

    Згідно з соціологічними дослідженнями найважливішою подією 2018 р. в Україні було створення Православної церкви України. Ця подія мала велике не лише релігійне, а й суспільно-політичне значення, оскільки новостворена церква стала духовним символом незалежності української держави. Із створенням цієї релігійної інституції та отриманням нею Томоса про автокефалію збулася віковічна мрія українського народу про власну незалежну церкву. Досягнення цієї мети стало можливим завдяки спільним зусиллям української влади, православних церковних ієрархів, священнослужителів та мирян. Шлях до незалежної української церкви був нелегким і тривалим у часі, сповнений боротьби за неї не тільки церковних, а й політичних сил та владних структур.

   Подібно тому як Україна впродовж кількох століть перебувала у складі Російської імперії, українське православ’я тривалий час було невід’ємною частиною Російської православної церкви.

Політичною передумовою для порушення питання про незалежність українського православ’я від російської церкви стало проголошення Української Народної Республіки (1918 р.). Оскільки неодноразові спроби його вирішення релігійними засобами успіху не мали, тодішній Уряд Української Народної Республіки 1 січня 1919 р. спеціальним декретом проголосив створення Української автокефальної православної церкви і почав домагатися її визнання Константинопольським патріархатом. Проте через низку причин (як церковних, так і політичних), насамперед окупацію України російськими військами та встановлення більшовицького режиму, Українській автокефальній православній церкві не вдалося здобути офіційного визнання. Незважаючи на протидію Російської православної церкви, у 20-х рр. XX ст. відбувалася її розбудова. Уже наприкінці 1926 р. вона мала в Україні 1200 парафій, 32 єпископів, близько 3000 священиків і майже 6 млн. прихильників, а також значну їх кількість на Далекому Сході, в Європі, США та Канаді .

   Радянська влада всіляко намагалася послабити автокефальний рух в Україні, зокрема шляхом внесення в нього розколів, сприяння створенню паралельних церковних структур тощо. У 1930 р. звинувачена радянськими органами у співпраці із «контрреволюційною» Спілкою визволення України Українська автокефальна православна церква змушена була «саморозпуститися». У роки Другої світової війни на окупованих територіях України автокефальна церква відновила свою діяльність. У середині 1943 р. вона налічувала 13 єпископів, 1700 священиків, 3 тис. парафій.

Після звільнення України від окупації під тиском радянських органів ця церква припинала своє існування. Її парафії були повернуті під юрисдикцію Московського патріархату. Частина ієрархів та священнослужителів автокефальної церкви з метою уникнення репресій емігрували за кордон, де в місцях поселення української діаспори здійснювали її духовну опіку. У 1949 р. ця церква нараховувала близько 60 парафій, 20 000 мирян, 127 священиків та 20 дияконів. Парафії Української автокефальної православної церкви в діаспорі були не лише релігійними, а й національно-культурними осередками.

   Демократизація українського суспільства наприкінці 80-х - початку 90-х рр. XX ст. стала політичною передумовою для відновлення діяльності автокефальної церкви в Україні. Почали з’являтися релігійні громади, які заявляли про свою незалежність від Російської православної церкви. На початок 1990 р. таких громад було близько двохсот. Нелегкі дороги багатьох поколінь. І довжиною не в одне століття простягнись до Томосу Православної Церкви в Україні. Це мрія кожного свідомого українця і водночас усього православного народу, навернутого у християнську віру в ІХ-Х століттях.