У наш час євроінтеграція, як влучно підкреслив Президент України П. Порошенко, «стала українською національною ідеєю» [1].

Значний вклад у євроінтеграційні процеси робить вітчизняна культура, зокрема оперне мистецтво. Тут, серед численних акцій, що сприяють євроінтеграції, можна, по-перше, виділити проекти, організовані у співпраці з закордонними колегами;  а, по-друге, заходи, спрямовані на пропаганду вітчизняного оперного мистецтва та утвердження його у світі. Кожен з цих напрямів, зберігаючи власні особливості,  мав основну мету – пропагувати у нашій країні ідеї євроінтеграції, зробити наше мистецтво більш актуальним і конкурентоспроможним, сприяти зближенню українців з європейською спільнотою. 

Важливість оперного мистецтва в євроінтеграційних процесах підвищується сьогодні ще й тому, що зараз у світі спостерігається своєрідний оперний бум. Популярність таких видатних оперних співаків, як Йонас Кауфман, Анна Нетребко, Брін Терфель, Жуан Дієго Флорес, Рене Флемінг, Дмитро Хворостовський та деяких інших, дорівнює успіху відомих естрадних зірок [2].

    А як же українські оперні театри? Яка їхня реакція на глобальні зміни, яких зазнало оперне життя упродовж останніх десятиліть? На сторінках вітчизняної преси висловлюють сподівання,  що відповіді на ці запитання сприятимуть роздумам про те, що саме можна було б змінити і покращити, якщо на повну силу використати високий творчий потенціал учасників українського оперного процесу. Адже українці мають славу музично обдарованого народу, від природи наділені чудовими вокальними здібностями, чому сприяє й співучість самої української мови. Крім того, наша музична освіта поки що втримує доволі високий рівень, а свідченням цього є успіхи наших співаків та музикантів на світових сценах [2].

Втім, система, за якою організовано глобальний оперний простір Європи та навіть світу, функціонує завдяки постійному обміну кадрами, гнучким формам оперної пропаганди, оновленню репертуару, використанню нових технічних досягнень у сценографії, створенню постановочних концепцій, які співзвучні з проблемами сучасного життя, пошуку нестандартних рішень у галузі оперної режисури й багатьом іншим новаціям. Кордони її стають дедалі більш прозорими. Цікаві нові постановки провідних театрів можна вільно подивитися в Інтернеті, доступні вони й завдяки телевізійним трансляціям. Дбаючи про максимальне розширення аудиторії, відомі театри проводять акції під гаслами «Опера для всіх» і показують свої вистави на великих екранах просто неба. Останнім часом у різних країнах став доступним оперний абонемент, який дає змогу регулярно дивитися в кінотеатрах нові постановки найпрестижнішого театру – нью-йоркської «Метрополітен-опера». Величезну роль у зацікавленості широкої публіки оперним мистецтвом відіграють численні оперні фестивалі. Європейське оперне літо зазвичай не менш насичене різними подіями, аніж осінньо-зимовий та весняний сезони.

     А в Україні на сторінках преси стверджують, що, на відміну від Європи, у нашій державі досі діють сформовані ще за радянських часів застиглі та одноманітні принципи організації оперного життя. Ми маємо лише стаціонарні репертуарні театри в Києві, Харкові, Одесі, Львові, Дніпрі, сезон у яких триває переважно з вересня до червня. Репертуар у них у всіх одноманітний та обмежений. До нас досі ще не дійшла потужна хвиля відродження оперного спадку доби Бароко. А відставання у порівнянні з сучасним станом оперного розвитку дорівнює ста рокам. В Україні поза репертуаром залишаються  твори композиторів ХХ ст., які в європейському театральному просторі давно вже функціонують нарівні з популярним класично-романтичним репертуаром [2].

Водночас, практика роботи українських оперних театрів в останні роки, свідчить, що подібні різки оцінки мистецтвознавців не зовсім відповідають дійсності. Аналізуючи стан вітчизняного оперного мистецтва, можна констатувати, що зараз воно включилося в активний пошук нових форм, а оперні сцени часом перетворюються на майданчики для сміливих творчих експериментів. Досить згадати експериментальні постановки 2016–2017 рр. Національної опери України спільно з музичною агенцією «УХО» – «Лімб»  Стефано Джервазоні та «Хліб, сіль, пісок» Карміне Челла. А до експериментів з осучаснення класичних творів в останні роки звертатися як столичні, так й оперні театри у регіонах.  

    Звісно, вітчизняні митці лише починають освоювати досягнення новітнього світового оперного мистецтва, та перші кроки у цьому напрямі вже зроблено. 

Особливістю оперних вистав у світі є велика кількість спільних постановок. Для європейської оперної практики взагалі стали звичними такі спільні постановки кількох театрів різних міст і навіть країн. Постановочна група пропонує свою концепцію, виготовляються декорації та костюми, і така вистава відтворюється на різних сценах, щоразу зі своїм складом виконавців. Відомі режисери мають при цьому можливості перевірити знайдені рішення, коли переносять свої постановки у різні умови і демонструють їх для різної публіки [2]. 

Ця практика доволі успішно застосовується і в українських оперних театрах. Так, першими прем’єрами 149-го театрального сезону (2016–2017 рр.) у Національній опері України стали одноактні комічні опери «Джанні Скіккі» 

Д. Пуччіні (режисер О. Тараненко) та «Служниця-пані» Д.Б. Перголезі (режисер Т. Трунова). Вистави було створено за підтримки Посольства Італійської Республіки та Італійського інституту культури в Україні. Прем’єрними  показами диригував маестро Д. Аджіман, а партію Джанні Скіккі виконував баритон С. Болонья [3, 4].

    Гучною прем’єрою цього ж сезону стала й постановка у Національній опері України опери Д. Пуччіні «Флорія Тоска». Над виставою працювали диригент М. Дядюра, режисер А. Солов’яненко, художник М. Левітська, хормейстер Б. Пліш. Партію Тоски по черзі виконують Л. Монастирська, О. Крамарєва і В. Ченська. Прем’єру «Флорії Тоски» український театр теж підготував за сприяння Посольства Італії та Італійського інституту культури в Україні з нагоди 25-річчя встановлення дипломатичних відносин між Україною та Італійською Республікою [5].

Спільними роботами Національної опери України, музичної агенції «УХО» та італійських митців стали вже згадані експериментальні постановки сучасних опер – «Лімб»  Стефано Джервазоні та «Хліб, сіль, пісок» Карміне Челла. Останній твір було й написано спеціально на замовлення української сторони [6, 7, 8].

А в Оперній студії Національної музичної академії ім. П. Чайковського, також за  сприяння Посольства Італії в Україні, здійснили постановку опери «Ріголетто» Д. Верді, що викликала значний резонанс у столичних меломанів [9].

Плідною є й співпраця Харківського національного театру опери та балету ім. М. Лисенка з іноземними інвесторами і менеджерами. Особливо успішною вона була у балетному жанрі. Тут у 2016 році  на замовлення бельгійської продюсерської компанії постановку балету «Маленький принц» за однойменною казкою А. де Сент-Екзюпері здійснив молодий французький актор, режисер і балетмейстер Йохан Нус [10, 11].   

   А прикладом співпраці різних мистецьких закладів (що є, як вже зазначалося, європейською практикою) можна вважати спільну постановку Львівського національного академічного театру опери і балету ім. С. Крушельницької і Львівської національної музичної академії ім. М. Лисенка «Безумний день, або Весілля Фігаро». В. А.  Моцарта. Вистава народжувалася у творчій співпраці: режисер – В. Вовкун, сценографія – Т. Риндзак, балетмейстер – С. Наєнко, диригент – Ю. Бервецький (він також є головним диригентом оркестру Академії та художнім керівником Оперної студії і фактично став сполучною ланкою між двома креативними інституціями) [12]. 

   У планах Львівського національного академічного театру опери і балету ім. С. Крушельницької є й спільні міжнародні проекти. Так за словами генерального директора-художнього керівника Львівської опери В. Вовкуна, «дізнавшись, що у наших планах на 2019 р. значиться постановка опери Ж. Оффенбаха – «Казки Гофмана», директор опери з Братислави повідомив, що вони також планують поставити її. Тоді в мене виникла ідея. «А чому б, – кажу, – нам не поставити її спільно? Є режисер Андрій Жолдак, який веде зі мною переговори про співпрацю. Чому б не запросити його на вашу й нашу сцени і поставити спільну виставу? З одними й тими самими декораціями. Півроку вистава йтиме у вас і півроку – в нас. Партнери на це погодилися, тривають конкретні перемовини. Нині весь світ намагається здешевлювати оперні проекти, бо вони досить дорогі. Сьогодні приблизний кошторис однієї класичної опери – 2 млн грн. Якби йшлося про дві окремі вистави, то це означало б, що режисерові треба платити два гонорари – у Львові і Братиславі. А йому доводилося б придумувати дві різні ідеї. Тепер ідея буде одна, це здешевить виставу» [13].

Всі ці приклади свідчать, що вітчизняні оперні театри вже успішно опанували одну з тенденцій європейського мистецтва – спільні постановки оперних вистав. 

   Якщо говорити про українські оперні театри в плані євроінтеграції, то неможливо оминути й питання національного самовизначення. Його підійма-ють сьогодні у двох аспектах. Перший – необхідність перегляду під сучасним кутом зору нашої власної оперної спадщини. Другий –  дискусія про те, якою мовою мають виконуватися твори в оперних театрах. І якщо перший аспект поступово вирішується – достатньо згадати оновлені версії опер «Запорожець за Дунаєм» С. Гулака-Артемовського та «Наталка Полтавка» М. Лисенка, поставлених у Національній опері України (музичну редакцію і оркестровку опер створив художній керівник театру, композитор М. Скорик, а сценічну версію – головний режисер А. Солов’яненко) – то другий, мовний, все ще викликає дискусії.

Так, доктор фізико-математичних наук М. Стріха у відкритому листі до газети «День», коментуючи постановку в Національній опері України одноактних опер «Служниця-пані» Д. Перголезі та «Джанні Скіккі» Д. Пучіні, підкреслює, що «на сцені Національної опери обидві одноактівки йшли, звісно ж, італійською – і директор театру П. Чуприна, і головний режисер А. Солов’яненко, здається, щиро переконані: українська мова годиться хіба що для «Наталки» й «Запорожця». А відтак найголовнішу складову комічної опери – гумор – було безповоротно втрачено; ніяке табло чи синопсис у програмці допомогти тут не можуть. Слухачі отримали послідовність більш або менш вправно виконаних вокалізів, доповнених більш або менш доречними жестами. І все...». М. Стріха зазначає, що у пресі висловлювали подяку «на адресу професора, дипломата, екс-директора Італійського інституту в Києві Нікола Франко Баллоні. Синьйор Баллоні справді належить до тих італійців, які щиро прагнуть зміцнення культурних контактів між обома країнами, і це, дійсно, заслуговує на велике схвалення. На жаль, у царині опери він, однак, прислужився й до знищення залишків того справді неповторного обличчя Київського театру, яке він мав ще два-дцять п’ять років тому. Адже якби не «підтримка» професора Баллоні й у цьому випадку, ми могли б мати гарну україномовну виставу, яку вподобали б слухачі (як, скажімо, «Севільського цирульника» – останню оперу європейського репертуару, яка ще йде на головній столичній сцені українською в майстерному перекладі М. Рильського). Але умовою «українсько-італійського проекту», напевно ж, було виконання італійською – і, врешті-решт, ми отримали те, що отримали... Залишається сподіватись на те, що нинішня репертуарна політика Національної опери (як і її керівники) не вічна, і молоді оперні режисери матимуть у майбутньому можливість працювати й на власну публіку, а не тільки на смаки та уявлення професора Нікола Баллоні» [14].

   Інший погляд на мову оперних постановок має музичний критик, доктор мистецтвознавства, професор, член-кореспондент Академії мистецтв України М. Черкашина-Губаренко. Вона зазначає, що «дискусії з приводу перекладів оперних лібрето й мови, якою оперні твори мають виконуватися, точаться давно. Однак встановлений нині на провідних оперних сценах світу принцип виконання опер мовою оригіналу має свої вагомі причини. Ці театри набули міжнародного статусу і входять у єдину систему, яку можна назвати «світовою імперією опери». У ній іде постійний обмін провідними спеціалістами, режисерами, диригентами, співаками. Існує принцип спільних постановок двома-трьома театрами різних країн. На постійній основі тут працюють лише музиканти оркестру і хору та виконавці невеликих другорядних партій, а також службових ролей. Солісти мають контракти на кілька років з кількома театрами різних країн світу. Зрозуміло, що свої партії вони вчать мовою оригіналу, однак можуть співати упродовж кількох сезонів у виставах, абсолютно не схожих за своєю постановочною концепцією. Дедалі більшого поширення набувають телевізійні трансляції прем’єрних вистав на різні країни. І ще один аргумент, пов’язаний з оперною публікою. У театрах вищої категорії, на оперних фестивалях, у містах – туристичних центрах – вона має інтернаціональний характер. Мова оригіналу може для частини такої публіки бути так само невідомою, як і мова країни, в якій діє цей театр і на якій одночасно транслюється переклад або надаються субтитри... Водночас оперні театри у світі є різні, різною є також їхня публіка. Відомо, що крім Ковент-Гардена, в Лондоні є Національна опера. Тут вистави йдуть англійською мовою, бо це театр демократичного спрямування і розрахований на місцеву публіку. Рішення, якою мовою ставити виставу, може ухвалюватися в театрі в кожному окремому випадку, залежно від жанру і характеру вистави. Так, у Мюнхені, де крім Баварської державної опери, яка, безумовно, входить у світову оперну імперію як театр найвищої категорії, є другий, також державний – музичний театр на Гертнерплаці, який має власну історію та репертуарні принципи. Там мені випала нагода побачити дві вистави. Якщо «Італійка в Алжирі» Д. Россіні йшла італійською мовою, як написано в автора, то твір російського автора «Любов до трьох апельсинів» С. Прокоф’ва було подано в німецькому перекладі. Так само в німецькому перекладі я почула в невеликому місті Кайзерслаутерн цікаву оперу за твором М. Гоголя «Портрет» радянського композитора М. Вайнберга» [14].

   Також М. Черкашина-Губаренко підкреслює, що «в оперній історії є приклади, коли відомі композитори, які представляли певну національну культуру й вважалися її символом, писали опери не лише своєю рідною мовою, а й на іншомовні тексти. «Граф Орі» та «Вільгельм Телль» Д. Россіні написано французькою, так само як і «Дон Карлос» Д. Верді. Відомий італійський композитор і піаніст Ф. Бузоні написав німецькою свого «Доктора Фауста». А Р. Штраус консультувався з Р. Ролланом щодо мовного питання, коли озвучував французький текст «Саломеї». Так само й українські композитори В. Губаренко і В. Бібік написали на російські тексти опери «Вій» за повістю М. Гоголя та «Біг» за п’єсою М. Булгакова… Є якісні українські переклади. Однак, як і в усіх подібних випадках, жоден переклад не скасовує цінності оригінального тексту. А якщо йдеться про оперний твір, то його оригінальна мовна версія завжди органічно зливається з музичною інтонацією і створює з нею нерозривну єдність. Аналогічного ефекту досить важко досягти навіть із гарним перекладом. Коли йдеться про опери комічних жанрів із прозовими сценами або речитативами, які виконуються під супровід клавесина, в деяких театрах такі епізоди виконують мовою, яка зрозуміла місцевій публіці, а інші музичні номери йдуть мовою оригіналу... Тобто має діяти гнучка система, і в кожному окремому випадку по-становники вистави й керівники колективу повинні приймати виважене рішення» [14].

   А генеральний директор Національної опери України П. Чуприна наго-лошує, що «авторитетних у світі театрів, які виконують опери лише мовою своєї країни, можна перелічити на пальцях однієї руки. Понад сто років тому, на рубежі XIX–XX ст., першими із гранд-оперних театрів світу на постановки мовою оригіналу перейшли Королівський «Ковент-Гарден» (Велика Британія) та «Метрополітен-опера» (США), а згодом – всі найпрестижніші оперні театри світу. Тому логічно, що на головній сцені нашої держави вистави  виконуються мовою їхнього написання. Це усталена міжнародна практика, і якщо ми себе вважаємо європейською країною, то наші постановки мають відповідати певним стандартам. В наших виставах постійно виступають співаки зі світовими іменами, й вони завжди співають мовою оригіналу. Щодо  пропозицій М. Стріхи з ідеєю українізації світового класичного репертуару, то він це пропонує вже не вперше. Ми на цю тему спілкувалися особисто з паном Стріхою, і він наводив приклад, що в «Метрополітен-опера» чув англійською оперу «Пітер Граймс», на що я йому відповів: то це ж твір Бенджаміна Бріттена – англійського композитора, і логічно, що його виконання було англійською мовою». 

Також П. Чуприна нагадує, що «театри вищої категорії, до яких належить Національна опера України, свою репертуарну політику будують у міжнародному контексті, й останні прем’єри підтвердили відсутність щонайменшого дискомфорту в сприйнятті творів… За світовою практикою під час вистав дається переклад державною мовою всіх текстів на світловому табло. А закиди щодо руйнівної для української опери діяльності професора  Баллоні мають просто провокативний характер... Очолюваний ним Італійський інститут культури та Національна опера України в останні роки зробили вагомий крок у поглибленні українсько-італійських оперних традицій, співпраця вже понад п’ятнадцять років увінчується прекрасними проектами нових інтерпретацій італійських оперних шедеврів, виступами поряд з нашими зірковими виконавцями чудових італійських співаків,  залученням до постановок відомих італійських оперних режисерів, диригентів і музикантів-інструменталістів. Таке міжнародне партнерство сприяє розвиткові сучасного українського музично-театрального мистецтва та є безальтернативним шляхом його інтеграції в загальноєвропейські мистецькі процеси» [14].

    Важливим показником успішності євроінтеграційних векторів та підвищення авторитету вітчизняного оперного мистецтва у світі стало проведення у Києві Міжнародної театральної конференції Opera Europa – 2017, що відбулась у рамках культурно-мистецького проекту «Мистецтво, що об’єднує».

Opera Europa – провідна підтримувальна організація для професійних оперних труп і оперних фестивалів по всій Європі. Вона фінансується програмою Creative Europe, як європейська платформа, що сприяє розвитку та поширенню оперної культури Європи в самій Європі та в усьому світі. В даний час організація об’єднує 170 компаній-учасників з 43 різних країн, а її головний офіс знаходиться в Брюсселі.

Вперше з 18 по 20 травня 2017 р. наша країна приймала представників 126 музичних театрів із 29 країн Європи, що об’єднались під егідою найбільшої та найвпливовішої міжнародної організації у сфері театрального музичного мистецтва.

    У пресі наголошували, що приймати в Україні такої ваги культурний форум – честь і відповідальність. Тим паче, що проходив він у нашій краї-ні вперше. Такі заходи у всьому світі збирають музичні театральні вершки. Мета зібрань – ствердити мистецтво опери як сучасний вид мистецтва, а також обговорити стратегічні напрями просування сучасної опери у світі і виробити дієві методи такого просування.