Державне управління в галузі культури

   В період становлення України, як демократичної, правової, соціальної держави проблема державної підтримки розвитку суб’єктів сфери культури та освіти набуває особливого значення. Держава створює умови для збереження, відтворення та охорони культурно-історичної спадщини; естетичного виховання дітей та юнацтва; проведення фундаментальних досліджень теорії та історії культури України; розширення культурної інфраструктури села; матеріального та фінансового забезпечення закладів, підприємств, установ, організацій сфери культури.

Кучин С. П. Теоретичні аспекти розвитку соціально-культурної сфери як об’єкта впливу механізмів державного управління / С. П. Кучин // Держава та регіони. Серія : Державне управління. – 2017. – №1 (57). – С. 56-60.

Анотація: Досліджено соціально-культурну сферу як об'єкт державного управління та основу соціально-економічного розвитку держави. Наголошено на тому, що державне регулювання у соціально-культурній сфері є пріоритетним напрямом державної соціально-культурної політики. Уточнено термін "соціально-культурна сфера". Запропоновано посилення контролю та регламентації з боку органів державної влади та місцевого самоврядування за розвитком ринку соціально-культурних послуг.

    Звернемось до визначення поняття «соціально-культурна сфера». Слід зазначити, що в науковій та методичній літературі є широка палітра визначень терміна «соціально-культурна сфера» - від сукупності відповідних галузей національної економіки (освіта, охорона здоров’я, культура) до ототожнення її зі сферою послуг. Немає однозначного тлумачення сутності і структури соціально-культурної сфери. Для її характеристики застосовують, доволі часто ототожнюючи, такі поняття, як «соціальна сфера», «сфера послуг», «сфера культури», «сфера нематеріального виробництва». Прирівнювати ці терміни не можна.

Ю. Помпєєв характеризує соціально-культурну сферу як елемент національної економіки, що пов’язаний із виконанням державою своїх соціальних функцій у рамках міжособистісних і товарно-грошових відносин між людьми. До цієї сфери відносять сферу культури, засоби масової інформації, освіту і професійну підготовку кадрів, охорону здоров’я, фізичну культуру і спорт, систему соціального забезпечення. Соціально-культурну сферу розглядають як діяльність людей, спрямовану на виробництво освітніх, культурних і медичних благ та послуг для домогосподарств, але найчастіше дослідники схильні характеризувати соціально-культурну сферу як таку, що охоплює сукупність підприємств національної економіки, які виробляють і реалізують товари і послуги, необхідні для задоволення соціально-культурних потреб людини.

   Тому вважається доречним здійснити уточнення цього терміну. По-перше, не можна використовувати стосовно соціально-культурної сфери лише термін «підприємства». Слід акцентувати увагу на таких формах організації, як установи, заклади. По-друге, доречно підкреслити участь соціально-культурної сфери у процесі суспільного відтворення (участь не лише у виробництві, а й у розподілі, обміні, споживанні). По-третє, не слід звужувати спектр продукції соціально-культурної сфери лише до надання послуг, необхідно підкреслити можливість виробництва соціально-культурною сферою матеріальної продукції - товарів. По-четверте, слід визначити, які саме потреби людини є соціально-культурними. По-п’яте, слід наголосити на тому, що соціально-культурна сфера потребує посиленого контролю та регламентації з боку органів влади та місцевого самоврядування.

   Таким чином, з урахуванням наведених пропозицій доцільним є таке визначення: соціально-культурна сфера - це сукупність суб’єктів національної економіки, які в процесі суспільного відтворення забезпечують суспільство продукцією, здатною задовольняти соціально-культурні потреби в громадській та творчій діяльності, спілкуванні, отриманні знань, фізичній та психологічній захищеності, духовному вдосконаленню людини, що потребує посиленого контролю та регламентації з боку органів державної влади та місцевого самоврядування.

Борисенко Д. В.Державна політика у сфері культури: її сутність та особливості реалізації / Д. В. Борисенко // Теорія та практика державного управління. - 2017. - Вип. 4. - С. 123-131.

 Анотація:  Досліджено сутність державної політики та систематизовано чинну нормативно-правову базу в царині культури. Визначено основні напрями удосконалення державної політики в цій сфері в Україні. Доведено необхідність розроблення нової концепції державної політики в царині культури, основою якої повинні стати плюралізм, конкурентоспроможність закладів культури, активне упровадження у сферу культури новітніх інноваційних технологій. Ключові слова: державна політика у сфері культури, культура, глобалізація, європейський досвід, плюралізм, суспільство, розвиток.

   Метою цієї статті є обґрунтування сутності державної політики у сфері культури, а також визначення основних напрямів її вдосконалення в сучасних умовах. Виходячи з поставленої мети, необхідно вирішити такі завдання: – визначити на основі узагальнення результатів досліджень вітчизняних і зарубіжних учених поняття “державна політика у сфері культури”; – систематизувати законодавство стосовно реалізації державної політики у сфері культури в Україні; – визначити основні проблеми реалізації державної політики у сфері культури в Україні; – визначити основні напрями удосконалення сучасної державної політики у сфері культури в Україні.

    Відзначимо, що процеси глобалізації, які динамізували процеси культурного взаємообміну, мультикультураціі, інтернаціоналізації багатьох культурних явищ, відчутно Зокрема, починаючи з 1990-х рр. міжнародні громадські організації, такі як ЮНЕСКО та Рада Європи, почали регулярно ініціювати дослідження в галузі культурної політики, проводити всесвітні конференції з даної тематики. Слід зазначити, що з 1998 р. ЮНЕСКО випускає всесвітні доповіді з культури. 

   Між тим, попри численні наукові праці з даної проблематики, у наукових колах і досі відсутнє загальновизнане визначення поняття “державна політика у сфері культури”. Соціологічний словник поняття державної культурної політики визначає так: “Державна культурна політика передбачає діяльність щодо визначення цілей і пріоритетів держави зі збереження культурної спадщини, створення умов для існування артистичного співтовариства (освіта, нагороди, фінансування установ) та розроблення критеріїв соціальної прийнятності продуктів художньої творчості (цензура)”. 

   При цьому серед соціологів існують різні думки з цього приводу. Наприклад, А. Флієр пропонує розрізняти власне державну політику у сфері культури та управління сферою культури. Цими поняттями, на його думку, позначаються хоч і близькі, але несхожі сенси і сфери діяльності. У першому випадку йдеться про “сукупність науково обґрунтованих поглядів і заходів по всебічній соціокультурній модернізації суспільства та структурним реформам по всій системі культуро-творчих інститутів, як систему нових принципів державної і громадської складових в соціокультурному житті, як комплекс заходів для своєчасного налагодження наукового й освітнього забезпечення цих принципів, який передбачає цілеспрямовану підготовку кадрів для кваліфікованого регулювання соціокультурних процесів, а найголовніше – як осмислене коригування загального змісту вітчизняної культури”. 

   Стосовно ж управління сферою культури, то управління є комплексом оперативних дій з вирішення поточних проблем інститутів, які забезпечують виробництво актуальних культурних форм. Наголос на управлінських проблемах в маніфестах українських політичних акторів опосередковано свідчить про відсутність адекватного розуміння культурного чинника в концептуалізації проблеми суспільної модернізації.

Кучин С. П. Удосконалення механізму державної підтримки сфери культури в Україні // Інвестиції: Практика та досвід, 2017. -№ 5. -  С. 84-87

Анотація: Досліджено сучасні напрями державної культурної політики в Україні. Визначено пріоритетні вектори удосконалення механізмів державного регулювання в сфері культури. Зроблено висновок, що держави, які проводять зважену політику в сфері культури в періоди прояву кризових явищ у соціальній та економічній сферах, з мінімальними втратами можуть досягати успіхів у проведенні невідкладних реформ. Підкреслено тезу, що сучасні недоліки у соціально- культурній сфері заважають подальшим економічним, соціальним і політичним перетворенням в Україні. Розроблено концептуальні основи загальнодержавної програми підтримки розвитку суб'єктів сфери культури в Україні, метою якої є сприяння культурному розвиткові населення, розширення впливу закладів сфери культури на формування ціннісних орієнтацій суспільства, поширення кращих досягнень культури та мистецтва, формування сталої матеріально-фінансової бази закладів сфери культури в Україні.

   Економічна політика держави відносно розвитку мистецтва в країні повинна забезпечувати економічні гарантії існування процесу постійного виробництва продукції організацій сфери культури, розвитку культурного та мистецького потенціалу. Держава може сприяти розвиткові сфери культури, встановлюючи через відповідні нормативні акти податкові пільги при фінансуванні закладів через систему юридичних чи приватних осіб, благодійних організацій, меценатів, спонсорів. На законодавчому рівні в багатьох країнах світу закріплена норма, коли кошти, спрямовані з благодійною метою до організацій соціально-культурної сфери надають можливість меценату зменшити податкове навантаження на своє підприємство. 

    Державна політика у сфері культури багато в чому залишається інерційною, а бюджетна підтримка культури — недостатньою за обсягами, нечіткою за пріоритетами та недосконалою за механізмами. В бюджетних видатках на культуру надто низькою є частка видатків розвитку. Слабко стимулюється діяльність меценатів та інвесторів у сфері культури. Не набули значного розвитку інструменти державно-приватного партнерства у підтримці культурних ініціатив. Можливою державною стратегією у сфері культури може стати нарощування обсягів бюджетної фінансової підтримки культури. Такий варіант державної стратегії у сфері культури можна охарактеризувати як малоефективний. 

   Інший, альтернативний варіант державної стратегії, полягає в орієнтації не на бюджетні кошти, а переважно на позабюджетні джерела фінансування — спонсорів, меценатів, на власні доходи сфери культури. Для цього слід посилити сприяння благодійникам та меценатам, а також потужніше підтримувати вітчизняних виробників культурної продукції. У такого підходу є позитивний потенціал, адже згадані механізми підтримки розвитку культури нині слабко використовуються в Україні, порівняно з розвиненими країнами Європи. Результативність цього підходу є обмеженою — він спрацьовує лише для окремих, ринковоорієнтованих ділянок сфери культури. 

   Окрім цього, кошти благодійників чи власні доходи не зможуть замінити бюджетної підтримки таким закладам культури як музеї, бібліотеки, клубні заклади, школи естетичного виховання дітей. З огляду на вищевикладене, в якості оптимального варіанту державної стратегії розвитку культури на державному рівні пропонується така стратегія, що поєднуватиме позитивні елементи описаних варіантів. Це передбачає поєднання бюджетної підтримки культури зі стимулюванням благодійництва, меценатства, підприємницької активності культурно-мистецьких закладів; поєднання реформи системи органів управління культурною сферою із запровадженням нових, конкурсних і прозорих механізмів фінансування культурно-мистецьких проектів.

Принципи децентралізації державного управління у сфері культури  // Інвестиції: Практика та досвід, 2020. -№ 2. -  С. 89-94

Анотація: Про необхідність, в контексті впровадження реформи державного управління, визначити концептуальні засади децентралізації культурної політики, яка пов'язана із комплексом складних фінансових і організаційних проблем. 

   Громадам варто надати можливості самостійно вирішувати проблеми збереження місцевих національно культурних та етнографічних традицій, визначати шляхи розвитку закладів культури. За центральною владою мають бути закріплені по вноваження з реалізації загальнодержавних програм культурного поступу та утримання об'єктів національного значення. Водночас децентралізація не повинна бути засобом політичних спекуляцій і загрожувати єдності культурного простору. Для забезпечення повноцінного розвитку культурної сфери необхідною умовою є організація та здійснення державного управління на засадах чітко визначених принципів, які є регулятивними настановами, що пов'язують мету зі способами її досягнення, вказують на можливі або ж необхідні шляхи, механізми, засоби реалізації поставленої мети в розвитку культури.

    Децентралізація державного управління у сфері культури не має бути самоціллю. Світовий досвід свідчить про те, що запозичення управлінських моделей (від тих, що передбачають розгалужену та ієрархізовану системи державних органів з питань культури, до тих, де аналогічні функції виконують недержавні або напівдержавні автономні структури) може дати позитивний результат, якщо воно здійснюється критично і вибірково, з урахуванням конкретних економічних та політичних умов країни, притаманних їй традицій взаємодії суспільства і влади. Перспективним напрямом децентралізації є більш широке залучення до діяльності в культурно му секторі неурядових, у тому числі благодійних організацій із передачею їм частини наглядових, управлінських та інших повноважень.

    Ефективна децентралізація державного управління є результатом переосмислення сутності, функціоналу та особливості взаємодії як на загальнонаціональному, так і на регіональному і місцевому рівнях низки публічних політик, серед яких культурна політика відіграє першорядну роль, оскільки спрямована на розв'язання безпосередніх життєвих проблем людини, спільнот людей та суспільства загалом. Для України формування і реалізація дієвої культурної політики є важливим завданням ще й тому, що з урахуванням зовнішніх загроз та внутрішніх викликів, які постали перед державою після Революції Гідності, а також попри необхідність одночасного здійснення низки невідкладних суспільних реформ та обмеженість ресурсів на їх проведення, потрібно віднайти такі рішення, які в короткі терміни забезпечили б істотне підвищення рівня життя людей, якомога повніше за доволення їхніх духовно-культурних інтересів та потреб.

   В сучасних умовах доцільно запровадити новий підхід до фінансування культурної сфери, який перед бачає поєднання різних фінансових ресурсів: бюджених асигнувань, позабюджетних надходжень, коштів, отриманих від культурно-мистецької діяльності закладів та установ культури.

    Тому назріла гостра необхідність відпрацювати такі нормативно-правові та організаційні механізми залучення приватних коштів у культурну сферу, які максимально узгоджували б приватні і загально-державні інтереси та мінімізували ризики деструктивного впливу бізнесу на культуру. Одночасно варто удосконалювати форми бюджетного фінансування сфери культури, що передбачає поєднання різних методів і принципів з метою більш раціонального використання ресурсів і формування реальної багатоканальності бюджетного фінансування, а саме: розширення сфери застосування системи грантів на конкурсній основі з метою підтримки кращих проектів; фінансування державних програм у сфері забезпечення і використання культурної спадщини і залученням до їх реалізації коштів бюджетів усіх рівнів і позабюджетних джерел; запровадження цільових трансфертів із державно-го в регіональні і відповідно із регіональних у місцеві бюджети; розширення форм зустрічного фінансування на основі партнерської участі держави, підприємницьких структур та громадських організацій.

Бабицька С. І. Основні принципи державного управління культурою в регіоні// Теорія та практика державного управління  і місцевого самоврядування. - 2019, № 1, Електронне наукове фахове видання Режим доступу: http://el-zbirn-du.at.ua/index/zmist_2019_1/0-39

Анотація: Розглянуто основні принципи державного управління культурою в регіоні, зокрема такі, як принцип проблемно-цільової орієнтації державного управління культурою, що передбачає вирішення територіальних проблем з урахуванням можливостей держави, а також проблем конкретних соціальних груп і категорій населення, які становлять соціальну базу культурної політики; принцип деполітизації державного управління соціокультурними процесами; принцип державного сприяння самоорганізації соціально-культурного життя; принцип державного забезпечення різноманіття, поліфонічності соціально-культурного життя, що передбачає багатосуб’єктність соціокультурної діяльності, альтернативність проектів, програм, концепцій, ідей.

   Сформовані в попередні десятиліття стереотипи культурної політики, зокрема принцип залишкового фінансування культури, не були зруйновані, хоча було зрозуміло, що вони не придатні в сучасних умовах. Сьогодні актуалізувалася потреба не просто коригувати цілі й завдання культурного розвитку, але й формулювати їх заново. 

   З середини 90-х рр. ХХ ст. держава намагається перейти на нову стратегію культурної політики, що відбито у програмах соціокультурного розвитку. У сфері культури все більшу роль починають відігравати громадські, комерційні організації, незалежні творчі спілки, асоціації діячів культури, громадські та приватні фонди. Вони не лише активно освоюють ринок культури, але й використовують некомерційні джерела фінансування культурної діяльності.

   У той же час з’являються нові проблеми у сфері культури, оскільки певні соціальні категорії громадян не в змозі самостійно забезпечити задоволення своїх культурних потреб і реалізувати свій культурний потенціал. У цій ситуації досягнення соціокультурної стабільності й рівноваги між окремими соціальними, регіональними, національними та іншими спільнотами, які мають відмінні культурні зразки і норми та претендують на їхню виняткову пріоритетність і державну підтримку, вимагає адекватної культурної політики. 

Бовсунівська І. В. Децентралізація в сфері культури: досвід ефективної реформи європейських країн для України // Інвестиції: практика та досвід. - 2018. - № 24. - С. 79-83

Анотація: Досліджено передумови процесу децентралізації в сфері культури в Україні. Проаналізовано тенденцію зменшення кількості закладів культури, особливо у малих містах і селах, відсутність успішних моделей для переорієнтації наявної культурної інфраструктури. Визначено нормативно-правові засади та принципи децентралізації в країнах Європи. Виокремлено основні компоненти успішної реформи децентралізації в галузі культури в європейських країнах. Розглянуто децентралізацію сфери культури крізь призму трьох її складових: ресурсної, географічної, адміністративної. Проаналізовано географічну децентралізацію в галузі культури за трьома складовими: адміністративна (адміністрації, які керують організацією культурних заходів), ресурсна (ресурси, які витрачаються на організацію культурних послуг), географічна (розташування закладів культури). Досліджено напрями подолання фінансової нерівності в розподілі ресурсів у сфері культури та успішного фінансування культурних проектів: додаткове фінансування від місцевої влади; впровадження гнучкого фінансування культури і мистецтва; розподіл дотацій і субсидій рівномірно між різними організаціями і підгалузями культури. Наведено приклади успішної регіональної політики в сфері культури в розвинених країнах Європи. Вивчено досвід європейських країн в напрямі формування стратегій розвитку сфери культури, які грунтуються на формуванні бренду території, розвитку креативності та добросусідства.

   Із часу проголошення незалежності в Україні й досі не вдалося створити ефективно діючу систему місцевого самоврядування. Існуюча модель самоврядування потребує суттєвого вдосконалення, що передбачає перерозподіл повноважень між органами публічної влади різних рівнів, тобто, реформування системи територіальної організації влади. Важливого значення в цих умовах набуває якість чинної нормативної бази  місцевого самоврядування, її здатність бути надійною основою щодо тих процесів, які відбуваються у правовому регу люванні місцевого самоврядування і є характерними для сучасного етапу його розвитку. Значної актуальності у контексті реформування системи територіальної орга нізації влади в Україні набувають, зокрема, проблеми визначення способу конституційно-правового регулю вання повноважень органів місцевого самоврядування.

    В Україні процес децентралізації до середини 2016 року відбувався без урахування сфери культури. Наслідком цього є те, що питання культури в більшості нормативно-правових актах, програмах, концепціях роз глянуті в загальному контексті, замість спрямування на вирішення проблем, що існують у цій сфері. Це призве ло до тенденції зменшення кількості закладів культури, особливо у малих містах і селах, відсутності успішних моделей для переорієнтації наявної культурної інфра структури. Під тиском економічної скрути бюджети, які виділені на культуру, часто перерозподіляються в інші сфери. Результатом є зменшення закладів культури та статистики України, починаючи з 1990 року, кількість театрів зменшилась з 125 до 112, при цьому кількість театральних глядачів зменшилась з 17,6 млносіб до 6,2 млн осіб, кількість слухічав на концертах зменшилась з 15,0 млн осіб до 2,8 млн осіб, кількість відвідувачів музеїв зменшилась з 31,8 млн осіб до 16,4 млн осіб.

   Тому важливим завданням децентралізації є роз'яснення місцевим органам влади нової функції культури, відмінної від радянської ідеології. Сьогодні необхідно запропонувати моральне оновлення культурних закладів, переглянути їх функціональне навантаження, ввести соціальну і економічну складову в концепцію вирішення проблеми локальних закладів культури. З огляду на це, аналіз зарубіжного досвіду з питань децентралізації публічної влади та забезпечення ефективності місцевого самоврядування викликає неабиякий інтерес, так само й питання можливості використання іноземного досвіду в Україні стають дедалі більш важливими.

   Як відомо, децентралізацію визначають як один з ключових принципів розвитку демократії в державах Європейського Союзу і Ради Європи, основою їх регіональної політики, поряд з принципами субсидіарності, концентрації, компліментарності, партнерства, програмного підходу. Даний принцип закріплено у Європейській хартії місцевого самоврядування, Проекті Європейської хартії регіональної демократії і т.д., де йдеться про перерозподіл повноважень регіонам з метою ефективного використання внутрішнього потенціалу, заохочення регіональних ініціатив та розмежування функцій і повноважень між різними рівнями влади. Децентралізація є основною умовою для держав-кандидатів на вступ до ЄС, на ній базуються всі галузеві політики, які розробляються і впроваджуються у межах ЄС.

Притуп О. Ф.Державна політика щодо культурного розвитку регіонів: аналіз дисертаційних досліджень // Вісник Національного університету цивільного захисту України. Серія : Державне управління. - 2016. - Вип. 2. - С. 249-255

Анотація: Зроблено аналіз дисертаційних досліджень стосовно проблем культурного розвитку регіонів України. Проаналізовано головні напрямки, за якими проводилось дослідження стосовно розвитку культури українськими науковцями. Висвітлено проблемні моменти та перспективні напрями подальших наукових розробок у сфері культури на регіональному рівні.

   У сучасній науковій літературі розглядають проблеми культурного розвитку багато дослідників різних галузей знань, зокрема, і з державного управління. Однак незважаючи на наявність значних досягнень українських науковців модернізація регіональної культурної політики держави поки що відбувається дуже повільними темпами, а проблема подолання регіональних дисбалансів у культурному розвитку України залишається недостатньо дослідженою. Тому актуальними залишаються подальші наукові розробки культурної політики держави, зокрема роботи щодо дослідження регіональних особливостей культурного розвитку України. Аналіз останніх досліджень і публікацій.

  Державне управління у сфері культури досліджували в своїх дисертаційних роботах В. Карлова, В. Малімон, Н. Сорокіна Н. Фесенко, С. Чукут та інші науковці. Питання розвитку культурних процесів у суспільстві описували в своїх наукових працях з філософії С. Дрожжина та Г. Чміль .Територіальну організацію сфери культури на регіональному рівні досліджували науковці з географії С. Задворний та Н. Моштакова. С. Волков розглядав розвиток культури в системі мистецтвознавства.

   Водночас відсутні сучасні дослідження, які б системно проаналізували стан розробки проблеми культурного розвитку регіонів вітчизняними вченими різних галузей науки.