Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Менеджмент в галузі культури


Перефарматування системи управління в галузі культури та європейський досвід інноваційного розвитку
 
(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та
неопублікованими документами за 2015–2016 рр.)


Євроінтеграція України є закономірним процесом, зумовленим європейським вибором нашої держави, її відкритістю до міжкультурного діалогу та наявним великим творчим потенціалом. Нещодавні доленосні перетворення, які торкнулися усіх важливих сфер суспільного буття українців, великою мірою пожвавили співробітництво з Європейським Союзом (ЄС), у тому числі в галузі культури.
Серед значних досягнень у цій царині – приєднання України до грантової програми ЄС «Креативна Європа». Відповідну угоду було підписано в листопаді 2015 року. А 3 лютого 2016 року Верховна Рада України ухвалила Закон України «Про ратифікацію Угоди між урядом України та Європейською Комісією про участь України у програмі «Креативна Європа»: програма Європейського Союзу для сектора культури та креативності, та про співробітництво між Україною та Європейським Союзом у підпрограмі «Медіа» програми «Креативна Європа».
   Ратифікація документа створила передумови для участі України в одній з найвагоміших програм ЄС культурно-гуманітарного спрямування, що представляє нашій країні додаткові стимули й можливості, зокрема фінансові, для розвитку національної галузі культури та креативних індустрій, заохочує тісне співробітництво між культурними інституціями різних країн Європи, створюючи таким чином підґрунтя для повноцінної інтеграції України в європейський гуманітарний простір.
Співпраця в рамках цієї програми триватиме до 2020 року. Наразі розпочато практичний етап реалізації проекту COMUS – спільного проекту Ради Європи і Європейської Комісії «Урбаністичні стратегії в історичних містах, скеровані громадянами», який передбачає комплексну взаємодію органів влади всіх рівнів і місцевих громад з метою покращення теперішнього міського середовища невеликих історичних міст, зупинення деградації історичного середовища та заохочення місцевих мешканців до активної участі в процесі прийняття рішень і розроблення стратегії розвитку міста з акцентом на об’єкти культурної спадщини. Пілотними містами проекту обрано Жовклу, що на Львівщині, Прилуки Чернігівської області та обласний центр Волині – Луцьк [1; 2].
Інший проект у рамках програми «Культура і креативність», до якого Україна має намір приєднатися найближчим часом, – «Індикатори культури для розвитку» (Culture for Development Indicators, CDIS). Це науково-дослідницька та пропагандистська ініціатива ЮНЕСКО, покликана, зокрема, допомогти людям і громадам у питаннях розширення можливостей життєвого вибору й адаптації до змін, передбачає розробку певної системи показників, які висвітлюють дані щодо рівня впливу культурного сектора на національне економічне зростання [2; 3].
    Беручи до уваги активну підтримку Україною європейського вектора гуманітарного розвитку, перед культурною спільнотою постає багато питань, зокрема, що таке «європейські стандарти», які особливості культурної політики ЄС є для нашої держави стратегічно важливими та які механізми мають бути прописаними в національній культурній стратегії для успішної інтеграції українського культурного простору в європейський контекст. 
   Як об’єкт дослідження культурна політика Європейського Союзу розглядається з різних позицій. Наприклад, вона може цікавити нашу державу як джерело цінного досвіду, який можна використовувати при аналізі перспектив та наслідків тих чи інших перетворень в гуманітарній сфері, може містити пропозиції вигідних для України умов інкорпорації до Європи, стимулюючи водночас процеси внутрішнього розвитку галузі культури тощо.
Тут важливо враховувати і особливості культурної політики Європейського Союзу, і власне українські інтереси, які полягають у створенні умов для розкриття творчого потенціалу кожної особистості, формуванні єдиного національного культурного простору як основи суспільної консолідації, ефективному використанні в інтересах суспільства творчого потенціалу українських митців, збереженні національної історико-культурної спадщини [4].
Основу соціально-економічного розвитку європейських країн на су-часному етапі складають культурні та креативні ресурси. Політика щодо інновацій в сфері культури та економіка знань, що базується на культурному потенціалі, забезпечують стабільний розвиток суспільства. Тож одним із пріоритетів для розвинутих держав є інвестиції в розвиток інноваційного потенціалу культури, який сприяє становленню «креативної економіки», котра функціонує коштом нових ідей і здатна їх втілювати в конкурентні товари та послуги. Очевидною є актуальність державної підтримки інновацій в культурі як умови для становлення креативного середовища та соціально-економічного розвитку України.
    Щодо інноваційної складової культурного розвитку слід уточнити, який зміст зазвичай вкладається в дане поняття. Так, інновації в сфері культури – це нові форми культурної діяльності, комунікації та управління культурним процесом, спрямовані на осмислення та використання історичного досвіду та практики людства ХХІ століття. В цілому інноваційну діяльність у галузі культури спрямовано на створення нового культурного продукту, або форм організації культурного процесу та креативних технологій з метою задоволення культурних потреб сучасної людини та забезпечення сталого соціально-економічного розвитку суспільства.
Перед Україною стоїть завдання адаптації до європейських соціокультурних практик. Зокрема, це стосується сприяння розвитку «культурних індустрій» та «креативної економіки», оскільки зміцнення культурного потенціалу сприяє підвищенню інвестиційної привабливості України й закладає засади технологічного оновлення економіки.
     Культурологічний вимір підписання Угоди про асоціацію з ЄС полягає в тому, що Україна стає повноцінним учасником загальноєвропейського культурного процесу. Але досягнення позитивних результатів на цьому шляху можливе лише за умови реформування в галузі культури. Зокрема, необхідне опанування новими формами управління культурним процесом, що потребує суттєвих змін у функціонуванні центральних і місцевих органів влади – їхня робота має відповідати прийнятим в ЄС нормам проектування та реалізації культурної політики. 
Створення умов для інноваційного розвитку культури – наступний важливий наслідок реалізації Угоди про асоціацію. Українські заклади культури отримали можливість долучитися до реалізації загальноєвропейських програм розвитку. В тому числі за рахунок повноцінної участі в програмі «Креативна Європа».
Важливою нині є розробка концептуальних засад розвитку «креативної економіки» в Україні та створення ефективної інноваційної інфраструктури. Для цього органи управління повинні розробити оптимальну модель комунікаційної та маркетингової підтримки інноваційної діяльності. Зокрема, потрібно налагодити «зворотній зв’язок» між митцями, аудиторією та менеджерами креативних технологій. Необхідно створювати прозорі процедури об’єктивної експертизи інноваційних культурних проектів, які претендують на підтримку з боку державного бюджету.
Особливої уваги потребує питання оптимізації й прозорості бюджетної підтримки закладів культури та проектів, які мають загальнонаціональне значення. Пріоритетом цієї підтримки має бути, з одного боку, збереження національних культурних традицій та національної самобутності, їх адаптація до сучасних форм культурної практики. З іншого – забезпечення зростання конкурентоздатності українського культурного продукту та практична імплементація тих частин Угоди про асоціацію з ЄС, котрі стосуються культурного обміну та розвитку культури. 
  У справі оптимізації фінансування сфери культури аналітики експертного середовища вбачають за потрібне знайти взаємодоповнення між державною підтримкою у формі бюджетної дотації та інвестиціями, котрі пов’язані з наданням визначених послуг, націлених на отримання прибутку. Ефективним, на їхню думку, буде запровадження елементів конкуренції між закладами культури в отриманні бюджетної підтримки, що стимулюватиме використання коштів за призначенням. Зокрема, Міністерству культури необхідно визначити пріоритетні напрями бюджетного фінансування проектів, націлених на інноваційний розвиток, та встановити практику регулярних публічних звітів реципієнтів бюджетної підтримки про витрати державних коштів.
Очевидно, що для повноцінної участі в проектах ЄС Україна потребує дієвої культурної стратегії з використанням європейського досвіду впровадження інновацій, змінивши в такий спосіб стару систему підходів до управління в галузі. А завдяки зміцненню культурного потенціалу та засвоєнню європейських практик Україна отримає можливість позбавитись нарешті від пострадянських стереотипів і пережитків, котрі й досі панують в українському соціумі [5]. 
На жаль, нові реалії виявили цілу низку проблем, які можуть стати на заваді нашому входженню в європейську спільноту як повноправного учасника культурних процесів та конкурентоспроможного гравця на ринку креативних індустрій.
У сучасних умовах, кожен із рівнів керування галуззю в Україні – чи то управління, відділ культури, або окремий заклад культури – живуть зазвичай своїм окремим замкненим життям, мало пов’язаним із діяльністю органів вищих та нижчих рівнів. Мабуть, це є однією з причин надзвичайно низької ефективності реалізації управлінських рішень, які, проходячи галузевими каналами, не впливають суттєво на змістовну діяльність закладів культури й знаходять своє відображення тільки в «паперотворчій» формі.
Слід констатувати, що на сьогодні не вдалося знайти прийнятну мо-дель функціонування і розвитку системи культури в умовах ринкової економіки.
З метою формування стратегії реформування культури на початку лютого поточного року Урядом було схвалено Довгострокову стратегію розвитку української культури до 2025 року – стратегію реформ, яка протягом 2015 року пройшла багатоетапне громадське обговорення, допрацьовувалася на секторальних та регіональних експертних зустрічах.
   Головні її посили: треба відмовитися від патерналістської моделі стосунків з державою, перестати ділити культуру на «офіційну» та «неофіційну» й почати інвестувати в розвиток, а не стагнацію. Адже саме стагнацією можна назвати те, що відбувається впродовж десятиліть не тільки в галузі культури, але й у багатьох інших царинах врядування. На превеликий жаль, справжніх системних змін в країні за останні два роки так і не відбулося – корупція, кумівство, волюнтаризм та зневага до думок широкої громадськості замість справжніх реформ.
Вперше з моменту незалежності в публічному просторі переконливо почали звучати голоси про те, що сучасна Україна скрупульозно наслідує УРСР, успадковуючи радянські підходи, практики, процедури, закони і навіть людей. Тож справа у системі, яка не тільки дозволяє, а й заохочує і зневагу до публічної думки, і брак відповідальності, й відсутність послідовності у реформаторських кроках, і, найголовніше, – цілковитий брак стратегічного бачення того, куди і навіщо ці реформи рухати. Наріжний камінь Стратегії–2025 – перевернути цю застарілу систему й поставити в центр людину.
Ще в лютому 2015 року «Несторівська група», один з українських неурядових аналітичних центрів, так званий think-tank, представила громадськості документ – «Договір гідності заради сталого розвитку», який, за словами його творців, повертає країну на траєкторію сталого розвитку. Це означає, зокрема, що країна має знайти такий збалансований внутрішній шлях, на якому кризи будуть допомагати оновленню, а не провалювати суспільство в чергову яму. Основою цього шляху є принцип відкритого доступу – коли ресурси і можливості, в тому числі можливості впливати на розвиток своєї країни, є відкритими для всіх членів суспільства, а не лише для тих, хто знаходиться при владі.
   Учасники Групи впевнені в наступному: культура має говорити з аудиторією мовою ХХІ сторіччя, навіть розповідаючи про сиву давнину; треба, щоб культурні продукти і явища, яких має бути багато, існували повсюдно, а не лише у найбільших містах. І, насамкінець, кожен, хто хоче творчо розвиватися повинен отримати шанс стати на ноги за підтримки публічних коштів – тобто коштів платників податків.
За великим рахунком, це означає, що будь-хто, коли захоче відкрити в містечку теплу кав’ярню, яка буде збирати кошти на культурні проекти для громади, або створити новий театр, або мистецький центр для дітей-переселенців, або галерею, або великий міжнародний фестиваль, робитиме це в режимі безпеки і сприяння. 
Сама державна система повинна створювати рівні й різноманітні можливості для творчості та інновацій – фінансові (грантові), податкові, подекуди й організаційні, – тоді в державі припинять боротись із розвитком, а почнуть у нього інвестувати.
Відомо, що основним призначенням «державної машини», вигаданої та формалізованої ще в сталінські часи, було контролювати, планувати, санкціонувати і не допустити жодної індивідуальної ініціативи. Така система називалася командно-адміністративною, бо функціонувала від команди зверху й адмініструвалася обмеженим колом людей. На переконання експерта платформи «Культура–2025» О. Островської-Лютої, така система, власне, продовжує функціонувати й досі – в бюджетній сфері.
   Колись в культурі пострадянської України отримав розвиток цілком незалежний від бюджетного паралельний недержавний сектор. Ці два сегменти, які умовно поділили культуру на «офіційну» та «неофіційну», діють за відмінними правилами, у них різні традиції, навіть люди, які там працюють, часто не знають одне одного.
Так, бюджетний сектор функціонує як замкнутий, зосереджений на собі, де вся увага спрямовується всередину й нагору – до керівництва. Небюджетний сектор має значно більше свободи: тут все більш горизонтально, тут значення мають досягнення і зв’язки на міжнародній арені, але тут панують голод і бідність ресурсів.
Активісти експертної платформи „Культура – 2025”, які разом із колегами групи РПР «Культура» та ГО «Конгрес Активістів Культури» долучаються до розробки майбутнього Закону про основи культурної політики на 2016–2020 роки, поставили перед собою та культурною спільнотою питання: якою має бути культура України в майбутньому і що для цього треба зробити?
Досить швидко стало зрозуміло, що в контексті децентралізації необхідно передусім перетворити державну вертикаль управління культурою на горизонталь управління в культурі. Останнє, до речі, вимагає переформатування всієї системи державного управління.
Донедавна у більшості досвідчених чиновників керівного апарату така постановка питання викликала лише глум, тож з моменту незалежності Україна йшла першим шляхом: залишити все, як було раніше. Це й призвело до того, що бюджетний сектор культури все більше занепадав – несвобода не компенсувалася фінансуванням, а небюджетний ставав більш емансипованим. Яскравий симптом такого розриву – поява наполегливих вимог узагалі ліквідувати державу в особі Міністерства культури.
Проте експерти платформи „Культура – 2025” вважають, що Мінкультури повинно зберегтися в структурі Уряду, але припинити свої повноваження в якості керівного органу для базової мережі культури, натомість залишити собі функції політичного спрямування галузі, наприклад, розробляти механізми стимулювання культури, при чому, всієї культури, а не лише бюджетного сектора – індивідуальної творчості, креативних індустрій, експериментальних проектів тощо.
Слід також зважати на той факт, що, по-перше, культура являє собою не лише галузь, а по-друге, складно уявити собі, як можна керувати діяльністю творчих особистостей, таких, приміром, як письменниця О. Забужко або режисер В. Троїцький – для них можна створювати умови, заохочувати їх писати, робити вистави, але аж ніяк не визначати, що саме вони повинні створювати. Однак їх творчість можна підтримувати й стимулювати.
Вельми актуальним на сьогодні є питання фінансової підтримки громадських ініціатив, які не один рік поспіль тримаються на власному ентузіазмі, проте добре зарекомендували себе в експертному середовищі. Може, варто спрямувати кошти в недержавний сектор? Тоді Міністерство перестане бути тільки адміністратором базової мережі культури, воно стане справжнім джерелом культурної політики. 
    На часі перехід до такої моделі інституції культури, яка б орієнтувалася саме на потреби суспільства, на свої аудиторії, а не на керівництво чи на головного розпорядника коштів. Інституції культури, особливо бюджетні, мають керуватися інтересом цього суспільства, оскільки фінансуються шляхом його коштів.
Власне, нову стратегію розвитку культури й спрямовано на те, щоб рухатися в бік сталості розвитку всього суспільства. А для цього необхідно подолати сталінську по суті інерційну систему управління. Її збереження архаїзує державний апарат, все більше відриваючи його від реальності та поглиблюючи розлам між офіційною бюджетною і неофіційною недержавною культурою, послаблюючи їх обох і втрачаючи весь їхній потенціал [6; 7; 8].
Водночас постає інша проблема: як зробити потреби культури помітними й важливими для влади і суспільства? Це непроста задача в щоденних потоках інформаційних приводів. Поза тим без її вирішення проблеми української культури так і залишаться далеко на маргінесі суспільного діалогу.
Ось тому досвід Європи – що його, можливо, непросто застосовувати на наших теренах, – може стати безцінним джерелом і практичних порад, і натхнення. Це допоможе Україні почати рух від старої командно-адміністративної системи контролю над творчістю до інклюзивної системи стимулювання творчості.
Практика публічної адвокації через альянси є новою для українських культурних менеджерів. Натомість у західних країнах цей інструмент використовується багато років. Як саме це працює?
   Європейська культурна спільнота завжди пропагувала переконання, що саме культура, а радше спільна культурна політика, має стати основою євроінтеграційних процесів. Утіленням цього дискурсу в реальне життя стало створення 1992 року альянсу, що отримав назву Culture Action Europe, CAE (Європейська культурна дія). Однією з його основних задач була адвокація інтересів культурних організацій, передовсім у такому дражливому питанні, як фінансування.
Платформа стала безпрецедентно масштабним об’єднанням. Загалом до її лав увійшли понад 10 тисяч окремих організацій і майже сотня менших мереж. Важливою особливістю є її міжгалузевий характер: вона обстоює інтереси не тільки виконавських чи візуальних мистецтв, а усієї культурної царини загалом. Інші впливові міжнаціональні альянси переважно мають фахову природу.
За час своєї роботи САЕ може похвалитися цілим рядом гучних адвокаційних кампаній.
Так, 2004 року, коли Єврокомісія почала формувати бюджети на період 2007–2013 років, культурні активісти розпочали серію заходів під гаслом «Сімдесят центів для культури». Проект бюджету ЄС передбачав витрати на культурні потреби громадян із розрахунку 7 центів на громадянина на рік. Культурна спільнота вимагала збільшити цю суму в 10 разів.
Участь у цій кампанії брали понад 1300 культурних організацій з усіх країн Євросоюзу. До адвокації залучалися публічні політики – включно з колишнім головою Єврокомісії Жаком Делором та віце-президентом Європейського парламенту П’єром Московічі, а також відомі митці, зокрема письменник Ґюнтер Ґрасс.
Більше ніж два роки адвокації супроводжувалися медійною кампанією. За цей час представникам платформи довелося зіткнутися з опором, оскільки, на думку деяких політичних сил, навіть сума у 7 центів була завищеною.
Попри всі зусилля, оголошеної мети – 70 центів на громадянина – платформа так і не досягла. Проте у фінальному бюджетуванні ключова цифра була збільшена майже вдвічі – до 13 євроцентів, а проблема фінансування культурних проектів і заходів прозвучала для широкого загалу. Відповідно, цю кампанію можна вважати суттєвим успіхом.
Наступна кампанія отримала назву We are more (Ми – більше) й тривала з 2010-го по 2013 рік, доки відбувалися консультації щодо формування бюджету ЄС на період 2014–2020 років. У ході акції САЕ висувала дві основні вимоги: амбітна культурна програма для ЄС і збільшення фінансування культури з регіональних бюджетів.
Знову успіх кампанії був частковим. У рамках першої вимоги Євро-комісія схвалила масштабну програму Creative Europe (Креативна Європа), яка загалом отримала позитивні відгуки від альянсу. В середньому фінансування культурних проектів із місцевих бюджетів збільшилось на 7–8%.
Попри те, що формально кампанія завершилася, її слоган We are more перетворився на неофіційне гасло спільних культурних проектів, а хештег #wearemore досі активно використовується інтернет-спільнотою.
Член виконавчого комітету Culture Action Europe та засновниця британської організації ISIS Arts Клімена Хрістофоров прокоментувала ситуацію наступним чином: в Європі, як і практично скрізь у світі, фінансування мистецтва та всіх пов’язаних із ним речей одразу ж зменшується за першого натяку на кризу. Така сама практика, на її думку, характерна й для України.
     Багаторічний досвід і Євросоюзу, і Великої Британії показує, що спільні зусилля культурних організацій часто можуть вплинути на ситуацію. Зокрема, на національному рівні британські культурні організації саме через зусилля альянсів давно навчилися говорити з владою її мовою.
Для цього довелося зібрати детальну статистику того, яким чином розвиток креативної економіки впливає на загальну економічну, а також і на соціальну ситуацію в країні. Рахували все, починаючи від кількості та вартості зайнятих готельних номерів під час культурних подій. Наразі назбиралося даних за понад десять років. Завдяки дуже активному лобіюванню інтересів сектора сьогодні культурні організації Великої Британії мають великий репутаційний ресурс, зауважує Клімена Хрістофоров, зараз мистецтво включене до соціальних та економічних стратегій країни, і це здобуток альянсів.
Пізніше САЕ приєдналася до Контактної групи громадянського суспільства ЕС. Її мета – підсилення впливу «третього сектора» на політиків Європейського Союзу. Група є міжсекторальною та включає в себе впливові альянси громадських організацій у сферах прав людини, соціального захисту й охорони здоров’я. Представники Culture Action Europe регулярно виступають на парламентських слуханнях. Також волонтери платформи брали безпосередню участь у розробці «Порядку денного Європи щодо культури», основного нормативного документа ЄС у галузі культури.
Член виконавчого комітету САЕ також зауважує, що малим організаціям, а практично всі культурні організації можуть вважатися невеликими в масштабах країн, а тим більше ЄС, дуже важко проводити адвокаційні кампанії самостійно. Передовсім, через брак відповідних ресурсів. Але, попри будь-які зусилля, шансів на те, що таку кампанію помітять можновладці, дуже мало. У цьому сенсі залучення альянсів дає принципову перевагу. Це стосується і національного рівня.
   Наприклад, зараз у британському суспільстві точиться дискусія про те, чи має Британія залишатися в ЄС, чи вихід зі співдружності буде вигіднішим для країни. Друга опція лобіюється потужними гравцям економічного сектора. Проте діячі культури переважно опонують ініціативі. Відповідно, голос невеликої громадської організації, особливо з-поза меж найбільших міст, не почують. Але зусиллям альянсу можна донести свою думку до спільноти, що є дуже суттєвим чинником, і не тільки для британців.
Отже, необхідність фінансування гостро стоїть перед будь-ким, хто реалізує культурні проекти. Суттєва частина альянсів європейських громадських організацій, що працюють в інших сферах, також беруть на себе задачі з лобіювання. Тож, щоби запобігти конфлікту інтересів, вони не залучають фінансування з європейських державних структур.
   У царині культури склалася дещо інша ситуація: оскільки культурні альянси наголошують на тому, що їх первинною метою є посилення горизонтальних комунікацій, вони переважно фінансуються Єврокомісією або афілійованими до неї структурами. Втім, починаючи з кінця 2013 року (та початку нового періоду фінансового планування), деякі програми публічного фінансування завершилися. Це означало, що мережі були змушені шукати фінансування через грантові структури, а отже, й конкурувати між собою.
   Окрім зовнішніх коштів, усі альянси використовують для фінансового забезпечення своєї діяльності членські внески та фандрейзинг від приватних прихильників. Необхідність конкурувати в окремих випадках загострює стосунки, але конфлікти є скоріше винятками.
Поза цим, європейські мережі мають чітку спеціалізацію і практично не конкурують одна з одною, навпаки – охоче долучаються до спільних міжсекторальних проектів.



Культура і мистецтво Україні
    (тематичні огляди НБУ ім. Я.Мудрого)


Скачати повніше





49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека