Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Цивільне процесуальне право


Мирова угода як альтернативний засіб вирішення спорів
 
 Практика показує, що примирні процедури та їх закінчення мировою угодою є результативнішими, аніж протистояння чи судовий процес. Разом з тим дані інститути потребують великої професійної майстерності та великого такту й умінь з боку передусім самих суддів. Такий підхід до роботи, який би привів до покращення іміджу суду з формуванням поваги до такої поважної державної інституції.



Ткаченко, Марія Олегівна (аспірант Київського національного університету імені Тараса Шевченка). 
Правова сутність поняття "мирова угода" // Часопис Київського університету права. - 2017/1. - № 2. - С. 159-163. - Бібліогр. в кінці ст. 

Аннотация: Розглянуто правове значення, поняття та змісту мирової угоди в загально-правовому аспекті. Проаналізовано деякі підходи до визначення поняття «мирова угода». Надано пропозиції щодо вдосконалення використання термінології, зокрема, вказано на доцільність заміни терміна «мирова угода» на «мировий договір». Враховано специфіку як галузевого, так і міжгалузевого сприйняття і правової регламентації мирової угоди, порівняно поняття та значення мирової угоди з нотаріально посвідченим договором.

   Інститут мирової угоди існує тисячоліттями — і досліджується вченими як в історичній ретроспекгиві, так і на рівні галузевого та міжгалузевого простору. Зокрема. С. В. Лазарев стверджує: «Інститут мирової угоди має давню історію. Він мав місце ще в Древньому Римі». 
 На тій підставі, що мирова угода використовується у багатьох процесуальних кодексах, зокрема, цивільному і арбітражному (в Україні - господарському) робиться висновок про те, що мирова угода є міжгалузевим інститутом.  Поняття «мирова угода» слід розглядати з позицій загально-правового аналізу, що допоможе виявити її сутність в широкому і, в наступному, уточнити у вузькому розумінні.
Зокрема, з цієї позиції варто говорити про доцільність заміни терміна «мирова угода» на «мировий договір», що дасть змогу перейти до загальновизнаного поняття «правочин» та інтегрувати його з умовами визнання правочинів недійсними, передбаченими ЦК. Застерігаючи заперечення російськомовних опонентів проти такої назви, зауважимо. що українська мова дозволяє використовувати таку назву без подвійного значення, оскільки слово «мирний» не слід ототожнювати за значенням зі словом «світовий». При цьому автор не наполягає на застосуванні саме такого словосполучення, але вважає більш доцільним і необхідним застосовувати сучасний термін «договір» замість абстрактного та таким, що не використовується у чинному цивільному законодавстві терміна «угода».
Якщо розглядати мирову угоду як правовий акт, то йому мають бути властиві такі риси, як дія в часі, в просторі та за колом осіб. Тут слід зробити акцент на тому, що ці елементи можуть регламентуватися як у змісті мирової угоди, так і обумовлюватися в законодавстві, тобто об'єктивно. Виходячи з того фактору, що мирова угода після її визнання «супроводжується ухвалою суду, яка має загальнообов'язковий характер, та її першоджерела - волі сторін, які діють у власних інтересах, вважається доцільним обмежити дію мирової угоди за колом осіб лише щодо суб'єктів, які брали участь у її укладенні. Так передбачається можливість застерегти випадки зловживання правом. Зокрема, у ч. 2 ст. 42 Закону України «Про нотаріат» перед вчиненням нотаріальної дії «.. .відповідно до закону нотаріус повинен впевнитись у відсутності в заінтересованих осіб заперечень проти вчинення цієї дії». До судді таких вимог не висувається, а згідно ст. 36 ЦІІК самі сторони мають заявити про наявність у справі інтересів третіх осіб, але будь-яких наслідків щодо невиконання такого обов'язку не регламентовано. При цьому положення ст. 130 ЦПК стосовно вирішення судом питання про склад осіб, які братимуть участь у справі, не є обов'язковим. Тому для застереження випадків зловживання сторонами процесуальним правом на укладання мирової угоди слід обмежити дію цієї угоди лише колом осіб, які брали участь в її укладанні і фіксувати тощо. Такий висновок обумовлений абз. 2 ч. З ст. 202 ЦК, що передбачає: «Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила». Отже, таке положення має бути відображене і у ЦПК.
Наведене дає змогу сформувати коротку дефініцію «мирова угода» - це домовленість сторін про компромісне вирішення спору, заявленого в суді, зафіксована в цивільній процесуальній формі. У подальшому дане визначення мирової угоди конкретизуватиметься та наповнюватиметься спеціальним змістом щодо відповідності цивільної процесуальної форми багатофакгорності цивільного судочинства, відмежуванню подібних процесуальних дій, таких як визнання позову, відмова від позову, зменшення або збільшення позовних вимог тощо від поняття «мирова угода».
Виходячи з наведених раніше міркувань звернемося до безпосереднього формулювання поняття «мирова угода». Так, О. Г. Бортні к вважає, що мирову угоду слід розглядати «як цивільно-процесуальний акт, яким припиняється цивільно-правовий спір на основі взаємоузгодженої волі сторін шляхом визнання судом. Крім того, мирова угода втілюється у певній процесуальній формі: ухвалі про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі». Але така дефініція настільки загальна що в ній важко знайти характерні риси і договірні основи, а також повноваження суду.




Яснюк, М. М. (доктор юридичних наук; професор кафедри "Правосуддя" Сумського національного аграрного університету; м. Суми; Україна). 
Мирова угода в цивільному судочинстві: історико-правовий аспекти та перспективи розвитку  // Бюлетень Міністерства юстиції України: Офіційне видання. - 2013. - № 5. - С. 46-52. - Бібліогр. в кінці ст. 

Аннотация: Досліджено природу виникнення, становлення та розвиток інституту мирової угоди та впливу цього інституту на оперативність та якість розгляду цивільних справ в сучасному судочинстві.

Про мирові угоди в цивільному судочинстві, як одному з найдавніших і доволі значимих процесуальних інститутів написано доволі багато. Проте лише сьогодні питання примирних процедур не лише в цивільному, але і в адміністративному, господарському, кримінальному процесах набувають свого нового значення та розвитку. В першу чергу це пов'язано з демократизацією судочинства, формуванням нового громадянського суспільства, де перевагу в спорах повинні отримувати не кінцеві судові рішення у справі, а примирні процедури, як раціональний, оперативний спосіб вирішення цивільних спорів.

   На можливість укладення мирових угод звернули увагу ще римські юристи античності, оскільки вже тоді судові процеси проводилися на основі змагальності сторін. Це зобов'язувало обидві сторони навіть при законності своїх вимог надавати докази, яких іноді вони не мали. Розуміючи вимоги претора чи судді щодо надання доказів, сторона, щоб не втратити грошові кошти, чи майно, відносно якого відбувається спір, пропонувала іншій стороні укласти мирову угоду за рахунок певних уступок. Таким чином мирова угода як спосіб вирішення спірних питань набула популярності і доволі широко застосувалась в античному світі. В той же час мирові угоди (Transactio) за Дигестами Юстиніана (книга друга титул XV «Про мирові угоди») повинні були відповідати певним вимогам, не дивлячись на те, що такі угоди і були приватною справою сторін. Відповідно до Дигестів мирова угода повинна була відповідати праву і не шкодити праву інших осіб. Такі угоди могли укладати лише уповноважені на те особи. При цьому кожна мирова угода повинна бути затверджена посадовою особою. Як правило, це був претор або суддя. Мирова угода могла бути укладеною на різних стадіях судового процесу.
Не дивлячись на те, що Цивільне процесуальне право України і зокрема інститут мирової угоди був предметом наукових досліджень М. Й. Штефана, В. І. Тертишнікова, В. В. Комарова, С. Я. Фурси, В. А. Кройтора, О. В. Гетьманцева, Й, Г. Богдана, Ю. В. Білоусова, Ю. Д. Притики, все ж його природа, становлення і розвиток в різні історичні епохи заслуговують на подальшу увагу. Адже інститут мирової угоди з побудовою громадянського суспільства набуде більш суттєвого значення, бо він впливає не лише на оперативність розгляду цивільних справ, а й на безпосереднє примирення людей, що є важливим для суспільства.

Римське приватне право з його детальними теоретичними розробками інституту мирової угоди, як процесуального інституту та примирних процедур як певних процесуальних дій пройшли випробовування практикою і мали суттєвий вплив на європейське право.
Мирова угода як інститут вирішення спору мала своє закріплення і в Соборному уложенні (1649 р.), за яким така угода могла бути укладеною сторонами спору в будь-якій стадії судового процесу, але не пізніше ухвалення самого рішення .
Враховуючи той факт, що кримінальне і цивільне судочинство на той час не мало безумовного свого законодавчого розподілення, мирові угоди були як у кримінальних, так і цивільних справах. В той же час примирні-медіативні процедури застосовувались судами не часто, оскільки суди не були націлені на примирення сторін в судовому процесі.
Статут цивільного судочинства став документом з новою ідеологією процедури розгляду цивільних справ, кількість яких збільшувалась за рахунок стрімкого розвитку суспільних відносин, економіки, господарських проектів. Але і в цих умовах інститут мирової угоди не втратив свого значення. Навпаки, тепер сторони могли укладати мирову угоду за взаємною їх згодою шляхом подання позивачем заяви до суду про укладення мирової угоди та відмову у зв'язку з цим від позову. Відповідач, одночасно з позивачем також подавав заяву про те, що він згоден на закриття справи. Такий диспозитивний прояв свого волевиявлення сторони мали в будь-якій стадії судового процесу. При цьому Статут цивільного судочинства передбачав три форми посвідчення (визнання) мирових угод. За першою формою мирова угода могла бути посвідченою нотаріусом чи мировим суддею і направлена до того суду, який розглядав спір. Інша форма посвідчення мирової угоди була пов'язана із самим судом, до якого сторони подавали мирове прохання, підписане сторонами. Третя форма мирової угоди мала форму мирового протоколу, який складався в ході судового засідання. При цьому всі три форми мирових угод мали однакову юридичну силу. Сама ж справа при укладенні мирової угоди вважалася закінченою і поновленню чи продовженню не підлягала (ст. 1366 СЦС). При цьому законодавець настільки надавав перевагу мировій угоді перед судовим рішенням, що в Статуті цивільного судочинства було зазначено, що мировий суддя мав право приступити до безпосереднього розгляду справи лише тоді, коли переконається, що примирити сторони немає можливості (ст. 70 СЦС). Якщо ж було встановлено, що мировий суддя чи з'їзд мирових суддів не виконав обов'язків по примиренню сторін, а відразу ухвалив рішення, таке рішення мало бути визнано незаконним (ст. 177 СЦС).



Горецький, О. В. (аспірант Інституту держави і права ім. В. М. Корецького НАН України). 
Примирні процедури в цивільному судочинстві: європейські правові традиції // Судова апеляція : науково-практичний журнал. - 2016. - № 3. - С. 101-107. - Библиогр.: в сносках. 

Аннотация: Аналізуються етапи розвитку процедур примирення в цивільному судочинстві європейських країн. 

Термін «примирні процедури» ми вживаємо досить умовно, пам'ятаючи про найдавніший період історії, для якого характерним було самоуправство або якісь інші методи (найчастіше пов'язані із застосуванням сили) врегулювання соціальних конфліктів. При .цьому в суспільстві, що складалося з невеликих, тісно пов'язаних між собою громад, підтримання добросусідських відносин мало життєво важливе значення. За таких умов переговори і компенсація мали значно більше сенсу, ніж насильство. У цьому зв'язку правомірною є постановка питання про зародження процедур, що досліджуються ще до появи власне права. 
Перші примирювачі, а ними були, як правило, старійшини роду, племені, громади, як зазначає Д. JI. Давиденко, передусім виходили з нагальної необхідності відновити мир і стабільність у племені й лише потім - зі своїх уявлень про належне і справедливе.
  Початок розвитку європейських процедур врегулювання спорів здебільшого був обумовлений появою римського права і процесу як незмінної і сьогодні історичної цінності для законотворчості, юридичної освіти і культурної спадщини. На початку XX століття І. Є. Енгельман небезпідставно писав: у римлян уперше зустрічається суворо визначений порядок впровадження для вирішення спірних цивільних справ, що забезпечує застосування права до спірих фактів.
Римське право допускало в певних випадках можливість врегулювання спору самими сторонами. У цьому випадку мав значення час вчинення таких дій - до укладення litis contestatio і передачі справи на розгляд обраного судді, що явно свідчить про більше цивільно-правове значення і природу цієї дії, ніж процесуальне. Крім того, необхідно вказати на передумови її укладення - можливі труднощі в доказуванні сторонами спору своїх вимог або заперечень.
Важливим етапом у розвитку примирних форм вирішення спорів стало запровадження грошових санкцій за різні правопорушення, які підлягають сплаті родичами правопорушника родичам жертви і які сприяли не тільки залякуванню порушника і здійсненню відплати, а й полегшували можливість проведення результативних переговорів, спрямованих на мирне врегулювання спору. Підвищенню ефективності переговорів, спрямованих на врегулювання ворожнечі, яка виникала між сім'ями, сприяли також такі інститути, як поручительство, коли родич боржника зобов'язувався заплатити за нього, якщо в боржника поки немає всієї належної до сплати суми грошей; застава; заставництво: боржник для врегулювання спору або боргу віддавав будь-яку підвладну йому особу в заручники кредитору, в якого вона повинна була жити і працювати на нього до того часу, поки борг не буде повністю сплачено.
   Наступні зміни у процедурах врегулювання спорів були пов'язані з тенденціями упорядкування правових норм і видання на підставі аналізу наявного різноманітного юридичного та судового матеріалу єдиного кодифікованого акта. Поряд із формуванням правил судочинства зберігається тенденція щодо використання мирової угоди як примирної процедури врегулювання спору.
Вивчаючи еволюцію процедур примирення, не можна оминути увагою французький досвід урегулювання спорів і розвитку судових процедур. З усіх способів вирішення спорів, писав французький юрист Біго-де-Преамене, найщасливішим за своїми наслідками є мирова угода.
  За словами Д. Л. Давиденка, у середньовічній Франції примирна процедура
була головним способом врегулювання спорів. У містах, а особливо в селах широко застосовувалося посередництво. Процедура була повністю усною. В ролі посередників могли виступати представники духовенства, у селах — парафіяльні священики, дворяни, нотабли (нотабли від фр. notables, від лат. notabilis - значні, видатні в XIV-XVIII ст. члени особливого виду зборів, які скликалися королем для обговорення державних питань. Вони призначалися королем із числа найбільш авторитетних представників дворянства, вищого духовенства, міської еліти). Відповідно до того, як значення держави в суспільному житті зростало, практика посередництва змінювалася. У XVII ст. посередництво стало попередньою процедурою перед зверненням до суду. Воно мало найширшу сферу застосування. Зокрема, мирова угода за сприяння третіх осіб досягалася у спорах із приводу заподіяння шкоди, насильницьких правопорушень (одна третина справ щодо тяжких злочинів врегульовувалася в містах мировою угодою).
   Подальший розвиток процесу вирішення спорів був пов'язаний із Великою Французькою революцією. Офіційне здійснення правосуддя, як зазначав Л. Кадьє, сильно нагадувало старий режим, у той час як арбітраж, примирна процедура та угоди, навпаки, здавалися інструментами простого, прямого правосуддя, що відповідає ідеалам нової республіканської влади. Суспільство повинно сказати сторонам: щоб знайти храм правосуддя, ви повинні подолати храм згоди.
  Розглядаючи примирні процедури в контексті розвитку європейської правової традиції врегулювання спорів, не можна не згадати про німецьку практику їх здійснення, яка мала деякі відмінності від уже охарактеризованої вище французької концепції примирення. Як відомо, у Німеччині до середини XIX століття не існувало єдиної форми цивільного судочинства. У середньовічній Німеччині феодальна роздробленість перешкоджала формуванню єдиного судочинства. Проте вживані в різних князівствах і державах мали спільні розшукові риси.

Ганноверський статут 1850 року закріплював такі правила примирних процедур: вільний порядок примирення сторін; можливість звернення позивача до дільничного судді (аудитора, мера громади) із проханням про виклик відповідача для примирення; можливість примирення в період розгляду справи в суді; оголошення зізнань і поступок, зроблених під час ^ схиляння сторін до миру, необов'язковими для них, якщо примирення не відбулося.
   
   Європейські правові традиції свідчать у певному сенсі про обмежене використання переваг примирення в цивільному судочинстві, єдино можливим способом прояву якого є мирова угода. Але це зауваження можна визнати лише частково правильним і тільки для тих періодів розвитку теорії та практики цивільного судочинства, як і в цілому правової системи, які були розглянуті вище. У зв'язку з цим викликає підвищений інтерес аналіз процедур примирення, що сформувалися на сучасному етапі розвитку процесуальної думки і законодавства.



Братель, Олександр  (кандидат юридичних наук; доцент; докторант докторантури та аспірантури). 
Процесовзаємодіючі норми матеріального права в контексті реалізації процесуальних юридичних фактів при здійсненні цивільного судочинства // Підприємництво, господарство, право . - 2017. - № 1. - С. 10-17. - Библиогр. в конце ст. 

Аннотация: Досліджено зміст процесов взаємодіючих норм матеріального права в контексті визначення їх регулюючого впливу на формування та реалізацію процесуальних юридичних фактів під час здійснення цивільного судочинства. Основна увага приділяється аналізу взаємодіючого регулюючого впливу норм матеріального права на процедуру укладання мирової угоди та ухвалення рішення суду. Обґрунтовується взаємодія норм матеріального та процесуального права на прикладах самостійних процесуальних явищ – позов та заперечення проти позову.

Процесовзаємодіючі норми матеріального права можуть проявляти свій взаємодіючий регулюючий вплив у контексті реалізації таких процесуальних явищ.
1) Взаємодіючий регулюючий влив норм матеріального права притаманний процедурі укладання мирової угоди. Щодо визначення правової природи мирової угоди сучасна правова доктрина є досить неоднозначною. Одні науковці розглядають мирову угоду як класичний цивільно-правовий договір, зміст якого регулюється нормами матеріального права (М. О. Рожкова, М. Б. Зейдер , Т. М. Суслова), інші вважають мирову угоду цивільним процесуальним актом (О. Г. Бортнік , Р. Е. Гукасян). Проте існує й самостійна група вчених, які відносять мирову угоду до юридичного факту, що має матеріально-процесуальне правове підґрунтя. Як зазначає В. В. Ярков, мирова угода являє собою одночасно юридичний факт матеріального і процесуального права, викликаючи різні правові наслідки. Як юридичний факт матеріального права мирова угода є цивільно-правовою угодою, яка на певних умовах припиняє попередні права та обов'язки сторін та регулює взаємовідносини сторін на майбутнє шляхом встановлення їхніх нових прав та обов'язків. Як юридичний факт процесуального права, мирова угода припиняє провадження у справі, закінчує судовий процес, маючи в цьому розумінні правоприпиняючі наслідки. Крім того, на відміну від звичайної цивільно-правової угоди, яка укладається в рамках взаємодії учасників цивільного процесу, мирова угода укладається під контролем суду в рамках судового процесу, за умови дотримання процесуальних норм і положень, порушення яких також може призвести до скасування судового акта про затвердження мирової угоди. 
Для набуття процесуальних обрисів мировою угодою потребується наявність адресованого до суду клопотання сторін щодо її затвердження. Разом із тим не можна розглядати мирову угоду виключно в якості цивільно-правового договору, адже визначальною умовою існування вказаної угоди є наявність правового спору між сторонами (ч. 1 ст. 175 ЦПК України). Цивільно-правовим аналогом мирової угоди в цивільному праві можна вважати новацію - домовленість сторін про зміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими ж сторонами (ст. 604 ЦК України) або припинення зобов'язання внаслідок звільнення (прощення боргу) кредитором боржника від його обов'язків (ст. 605 ЦК України). Новація та прощення боргу деякою мірою можуть мати ознаки елементарних спірних правовідносин, проте їх сторони на самому початку зародження спору (претензії) вчиняють дії, спрямовані на недопущення трансформації зазначених правовідносин у процесуальну площину. На підтвердження матеріально- процесуальної природи мирової угоди слід вказати й на той факт, що вказаною угодою можуть урегульовуватись питання, які виходять за межі цивільно-правових відносин. Так, наприклад, укладаючи мирову угоду, сторони спору можуть врегулювати питання щодо порядку розподілу понесених ними в процесі розгляду справи судових витрат або досягнути домовленості щодо часткової відмови позивача від позовних вимог з одночасним визнанням відповідачем частини позовних вимог. Цим самими спростовується можливість визнання та віднесення мирової угоди виключно до сфери класичних цивільно-правових договорів.
У свою чергу, не можна вважати мирову угоду й виключно цивільним процесуальним актом, скільки вона укладається з метою врегулювання спору і стосується прав та обов'язків сторін, які здебільшого визначаються матеріально-правовим змістом. Процесовзаємодіючі норми матеріального права за своїм спрямуванням урегульовують порядок укладання мирової угоди та відповідним чином обумовлюють подальшу поведінку учасників цивільного процесу (позивача та відповідача), призводячи до першого етапу реалізації процесуального юридичного факту у вигляді подання до суду спільної заяви сторонами у справі про намір укласти мирову угоду. Остаточна ж реалізація процесуального юридичного факту, спрямованого на укладання мирової угоди, буде залежати виключно від процедурної реакції суду - постановлення ухвали про визнання мирової угоди та закриття провадження у справі або постановлення ухвали про відмову у визнанні мирової угоди.




Горецький, Олег Васильович (аспірант Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України). 
Історико-правові аспекти розвитку процедур примирення в цивільному судочинстві // Держава і право : Офіційне видання. - 2016. - № 3(73). - С. 286-297. - Бібліогр. в кінці ст. 

Аннотация: Розглядається шлях розвитку примирних процедур на ниві вітчизняного правознавства. Обґрунтовується прийнятність використання форм врегулювання конфліктів, що засновані на довірі, справедливості, рівноправності. Дано критичну оцінку положень Статуту цивільного судочинства 1864 року, який регламентував порядок провадження у мирових судах і примирний розгляд. Узагальнюючи досвід законодавчого регулювання мирової угоди як примирної процедури в радянський період, автор зазначає роль суду в здійсненні цієї процедури. Розглядаючи сучасний етап розвитку примирних процедур, автор звертає увагу, що так і прийнято жоден з представлених проектів Закону України «Про медіацію». ЦПК України передбачає лише право сторін укласти мирову угоду. Таке законодавче рішення, на думку дослідника, актуалізує проблему визначення місця процедур примирення в структурі цивільної процесуальної діяльності.

Протягом багатьох століть формувався порядок розгляду цивільно-правових спорів, подолавши непрості етапи свого становлення й розвитку. Історична ретроспектива дозволяє простежити за кожним новим витком удосконалення процесуальних форм, побачити в них спільне і відмінне на прикладі України, виявити переваги та недоліки того чи іншого законодавчого рішення, і в підсумку, визначити тенденції сучасного розвитку правосуддя в цивільних справах.
Шлях розвитку процедур примирення на Грунті вітчизняного правознавства в певному сенсі був співзвучний європейським правовим традиціям вирішення спорів. Проте, це не виключає і постановку питання про можливий самобутній характер національного цивільного судочинства та судових процедур.
Процесуальні відносини тривалий час визначалися договорами між сторонами, які визначали предмет спору, суддю і строки явки сторін до суду. Дія такої угоди забезпечувалася за рахунок самих сторін. При цьому дослідники зазначають, що навіть ті деякі вітчизняні правові пам'ятки, що дійшли до наших днів, дозволяють судити про те, що врегулювання спорів шляхом укладення мирової угоди (або, як її інакше називали в різні епохи, мирового ряду, мирової, миролюбної угоди, мирового запису, полюбовної казки) було найбільш давнім правовим звичаєм, широко відомим у Малороській державі.



Василина, Наталія Володимирівна (кандидат юридичних наук; доцент кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка; заслужений юрист України). 
Судове примирення сторін: новела цивільного процесуального законодавства України // Право України : Юридичний журнал. - 2017. - № 8. - С. 27-32. - Бібліогр. в кінці ст. - 

Аннотация: Розглянуто питання імплементації процедур примирення, розв’язання спорів у цивільному процесуальному законодавстві. Надано аналіз особливостей запровадження договірної підсудності, домовленість про яку можлива лише до вирішення питання про відкриття провадження у справі і яка може стати обов’язковою не лише для сторін, а й для суду. З’ясовано, що при встановленні обов’язку для сторін на досудове врегулювання спору мають бути визначені основні умови та критерії його дотримання, оскільки за їхньої відсутності ми отримаємо неоднаковість судової практики та брак правових гарантій.

Об'єктивно процедури судового примирення активніше розвиваються саме в країнах із розвинутим змагальним цивільним процесом. Це пояснюється тим, що на противагу вартісному та довготривалому судовому розгляду справи з обов'язковим залученням адвокатів, почали з'являтися численні альтернативні форми вирішення спору.
На сьогодні, відповідно до статистичних даних, наведених С. Лазарєвим, у Великій Британії 87 % судових справ закриваються саме у зв'язку з певним примиренням сторін, у Сполучених Штатах Америки цей показник досягає 95 % .
Імплантуючи змагальність як один з основних принципів сучасного цивільного судочинства, законодавець цілком логічно та виправдано йде шляхом впровадження інституту примирення сторін цивільної справи.
Слід зазначити, що серед інших не менш важливих для запровадження процедур примирення факторів, зокрема суттєвого здешевлення затратної частини сторін спору, майже головним має стати добровільність виконання визначених сторонами домовленостей.
При цьому беззаперечним є те, що виконання судових рішень є завершальною стадією цивільного процесу. У теорії цивільного процесуального права виокремлюється дві основні концепції щодо змістовного наповнення виконуваності судових рішень. Відповідно до першої, виконуваність — це забезпечення можливості примусового виконання судових рішень; другої — можливість як примусового, так і добровільного виконання судових рішень, враховуючи випадки сприяння цьому. Саме остання позиція є більш обґрунтованою, оскільки зведення виконуваності рішення суду виключно до можливості його примусового виконання є надзвичайно звуженим, хоча б тому, що цивільне процесуальне законодавство встановлює різні механізми реалізації судових рішень. Зі свого боку сприйняття виконуваності судових рішень винятково як можливість його примусового виконання зводила б нас лише до гарантованого виконання рішень щодо позовів про присудження.
На відміну від рішення суду, затверджена судом мирова угода за своїм змістом є певним компромісом, оскільки особи, що її уклали, погоджуються на взаємні поступки саме з метою вирішення спору та закриття цивільного провадження.
Здавалося б, таке мирне припинення спору та досягнення певних домовленостей передбачатиме і їхнє пришвидшене та добровільне виконання. Водночас судова практика свідчить про неоднозначність у виконанні мирових угод і, відповідно, неоднаковість застосування норм матеріального та процесуального права судами при вирішенні позову про спонукання до виконання мирової угоди.
Відтак ми можемо говорити про певні зловживання сторін своїми процесуальними правами як під час укладення мирової угоди, так і під час її виконання, хоча б задля звичайного затягування часу та відстрочення моменту виконання власних зобов'язань.

Слід зазначити, що на сьогодні існує три принципових підходи до подолання конфлікту, а саме:
• шляхом взаємного задоволення інтересів сторін;
• шляхом застосування процедур, які засновані на оцінці прав та обов'язків сторін спору;
• шляхом застосування влади .
Перший із наведених підходів є примиренням сторін як у порядку досудового врегулювання конфлікту, так і під час цивільного провадження.
Другий підхід характерний передусім для судочинства, що спрямоване на врегулювання спору через застосування суддею норм права для встановлення правомірності взаємних претензій сторін.
Третій підхід є нічим іншим, як можливістю застосування примусу до сторони, яка відмовляється підкорятися досягнутій домовленості, судовому рішенню тощо. У цьому випадку може йтися про відкриття цивільного чи виконавчого провадження, вжиття заходів для забезпечення позову, зустрічне забезпечення тощо.



Дикунський, Ігор (партнер). 
Мирова угода: вирішення проблеми чи відтягування неминучого // Юридична газета : всеукраїнське професійне юридичне видання. - 2018. - № 9. - С. 38-39. 

Аннотация: Розглянуто: що таке мирова угода, навіщо вона потрібна, переваги мирової угоди, "підводні камені" мирової угоди.

Щодо укладення мирової угоди законодавство передбачає низку обмежень. Зокрема, мирову угоду можна укласти щодо вимог другої та наступних черг, а також вимог, забезпечених заставою.
Мирову угоду затверджує суд, вона є підставою для закриття провадження у справі про банкрутство. У разі невиконання або розірвання мирової угоди поновлюється провадження у справі про банкрутство.

Достатньо часто мирову угоду у справах про банкрутство плутають мировою угодою, яка передбачена нормами Господарського процесуального кодексу (ст. 192 та 193 ГПК України). Різниця полягає в тому, що за ГПК мирова угода - фактично вирішення сторонами справи на власний розсуд. При цьому сторони не обмежені у способі врегулювання справи. Ухвала про затвердження мирової угоди за ГПК вважається виконавчим документом, а наслідком невиконання угоди є право потерпілої сторони подати таку ухвалу до виконавчої служби для її примусового виконання.
Натомість з мировою угодою в банкрутстві існує низка обмежень. Вона не може бути розроблена на власний розсуд сторін. Закон передбачає обов'язкові умови такої угоди, а також умови, які не можуть бути включені. Крім того, наслідком невиконання мирової угоди у справі про банкрутство є поновлення провадження у справі.
Щодо укладення мирової угоди застосовують такі обмеження:
 мирову угоду може бути укладено лише після виявлення всіх кредиторів та затвердження реєстру вимог кредиторів у господарському суді;
 всі кредитори, вимоги яких забезпечені заставою майна боржника, мають висловити письмову згоду на укладення мирової угоди;
 для державних підприємств з участю держави більше ніж 50% мирова угода має бути погоджена з органом, уповноваженим управляти державним майном;
 мировою угодою не допускається прощення, відстрочка або розстрочка коштів, належних працівникам боржника (заробітна плата, грошові компенсації та гарантії, соціальні виплати);
• для кредиторів, які не брали участь у голосуванні або проголосували проти укладення мирової угоди, не можуть бути встановлені умови гірші, ніж для кредиторів, які висловили згоду на укладення мирової угоди, якщо їхні вимоги належать до однієї черги (тобто під час укладення мирової угоди сторони мають виходити з принципу справедливості, враховуючи черговість, встановлену законодавством про банкрутство).
Таким чином, перед підписанням або відмовою від підписання мирової згоди потрібно ретельно зважити всі переваги та ризики такого кроку. Особливо необхідно звернути увагу на такі питання:
 завдяки яким активам боржник планує погасити заборгованість (можливо, мирова угода є лише способом затягнути провадження у справі та встигнути вивести активи, які не вивели раніше);
 чи насправді всі кредитори перебувають у рівних замовах (тут необхідно пам'ятати, що заборгованості у банкрутстві погашаються відповідно до встановленої черговості);
 чи всі кредитори, включені до реєстру, є «реальними» (іноді боржник роздуває кредиторську заборгованість для отримання переваги в голосуванні, оскільки кредитори отримують кількість голосів відповідно до заборгованості; у такому випадку варто спочатку ретельно розглянути вимоги підозрілих кредиторів на предмет можливості оскарження їхніх вимог);
 чи є у вас та кредиторів, що вас підтримують, більшість голосів (як вже згадувалося вище, рішення про підписання мирової згоди приймається більшістю голосів, тому може виникнзгги ситуація, коли мирову угоду фактично нав'язують кредиторам; у такому випадку бажано виконати рекомендації попереднього пункту);
 чи підписувати лише мирову угоду (якщо бажано здійснити додатковий контроль за відновленням платоспроможності боржника, можливо, кращим варіантом буде розробка плану санації боржника та підписання цих докзтиентів одночасно, що не дозволить керівництву боржника занадто вільно діяти до виконання плану санації);
 чи приймається рішення щодо прав та обов'язків третіх осіб, які не є учасниками провадження у справі про банкрутство.
 Підсумовуючи, варто зазначити, що мирова угода є дуже гнучким інструментом у процедурі банкрутства, який у разі вмілого застосування може допомогти боржнику й кредиторам досягти основної мети процедури - відновлення платоспроможності боржника та погашення вимог кредиторів.

Зазначені положення також повинні знайти своє відображення у відповідних статтях проекту ЦПК України.
Здатність людей домовлятися про те, яким чином має бути врегульовано спір, є найголовнішою рисою людства, яка притаманна формуванню правового суспільства.






Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою 



49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека