Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Кримінологія


Основні напрями запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу
 


1. Загальносоціальні заходи запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу

У найзагальнішому вигляді запобігання злочинності, на думку професора В. В. Голіни, можна визначити як теорію і практику керованого випереджального впливу на ті явища матеріального і духовного характеру, що існують або можуть виникнути, і які формують у суспільстві криміногенний потенціал [78, с. 104].
   Запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу слід розглядати як багаторівневу систему державних та громадських заходів, спрямованих на усунення або нейтралізацію причин та умов вказаної злочинності на загальносоціальному, спеціально- кримінологічному та індивідуальному рівнях. Ця система включає в себе об’єкти, суб’єкти та засоби запобіжного впливу. З огляду на складний характер детермінації розглядуваної злочинності, складними є й об’єкти запобіжного впливу, на які має бути спрямована відповідна діяльність. На думку професора А. 1. Долгової, об’єкт запобіжного впливу включає: 1) зовнішні для злочинності обставини, а якщо мова йде про індивідуальну злочинну поведінку - зовнішні для її суб’єкта - злочинця; сюди слід включати й поведінку потерпілої особи, оскільки саме з нею пов’язується т.зв. віктимологічна профілактика; 2) процеси, які відбуваються в самій злочинності і призводять до все нового відтворення, нерідко розширеного, злочинної поведінки, або ж - стосовно конкретного злочину - процеси, які залежать передусім від самого злочинця; 3) процеси взаємодії злочинності та суспільства (зокрема, зміцнення системи соціального контролю, контролюючих та правоохоронних органів) [179, с. 434-435].
   Об’єктом запобіжного впливу в нашому дослідженні є детермінанти злочинності у сфері туристичного бізнесу, на які слід спрямувати запобіжні заходи. Загальносоціальне запобігання потрібно скерувати перш за все на обставини, які мають зовнішній для розглядуваної злочинності характер, зокрема серйозні суперечності в розвитку економіки і пов’язані з цим зниження привабливості ведення бізнесу в сегменті легальної економіки, складне соціально-економічне становище значної частини населення, недосконалість нормативно-правової бази, що регулює сферу туризму, недоліки візової політики, прорахунки організації управління сферою туризму тощо. Запобіжний вплив має бути спрямований також на ті процеси та тенденції, які відбуваються в розглядуваній злочинності, адже, як засвідчило проведене нами дослідження, особливості кримінально караних діянь, вчинюваних у сфері надання туристичних послуг, не є незмінними. Для прикладу, з’являються нові види шахрайських дій, що пов'язане, зокрема, із змінами у правовому регулюванні сфери туризму. Зміни у міграційній політиці держав так чи інакше позначаються на такому діянні, вчинюваному в розглядуваній галузі, як торгівля людьми. Крім того, запобіжний вплив має бути спрямований на покращення роботи контролюючих та правоохоронних органів тощо.
До об’єктів індивідуального запобігання розглядуваним злочинам варто віднести кримінологічно значущі особистісні характеристики осіб, що працюють у сфері туристичного бізнесу, які визначають деформацію їх особистості; несприятливі умови життєдіяльності особи в мікросоціальних групах (передовсім у сім’ї); елементи несприятливої життєвої ситуації тощо.
   При запобіганні злочинам, вчинюваним в розглядуваній сфері (насамперед шахрайствам і торгівлі людьми), складно переоцінити роль віктимологічного чинника. З огляду на це, запобіжний вплив має бути спрямований також на ті фактори, які сприяють віктимізації як конкретних індивідів, так і цілих соціальних груп.
Суб’єкти запобігання злочинам, вчинюваним у сфері туристичного бізнесу, складають систему державних органів, службових осіб, громадських організацій, соціальних груп та окремих фізичних осіб, які спрямовують свою діяльність на виявлення, усунення та нейтралізацію причин і умов, що зумовлюють існування та відтворення злочинності у розглядуваній сфері в цілому та окремих злочинів, вчинюваних представниками туристичного бізнесу, а також профілактичний вплив на осіб, які потенційно схильні до вчинення вказаних злочинів.
   Аналіз кола суб’єктів запобігання розглядуваній злочинності засвідчив їх значне різноманіття, у зв’язку з чим постала необхідність їх класифікації. На наш погляд, відповідну класифікацію можна здійснювати за кількома критеріями. Наприклад, за критерієм належності до державних та недержавних структур суб’єкти запобігання розглядуваній злочинності можна поділити на державні (правоохоронні органи, Державна фіскальна служба України, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, судові органи та ін.) і недержавні (професійні об’єднання суб’єктів туристичної діяльності та інші громадські організації, трудові колективи, недержавні ЗМ1 та ін.). Залежно від специфіки вчинюваних у розглядуваній сфері діянь суб’єкти запобігання можна класифікувати на: 1) суб’єкти загальної компетенції, які керують діяльністю щодо запобігання злочинності, організовують та координують її на загальносоціальному рівні (Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України та інші центральні і місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування); 2) суб’єкти запобігання корупції (Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції, Спеціалізована антикорупційна прокуратура, громадські організації, консульства та ін.); 3) суб’єкти запобігання шахрайствам (Національна поліція України, Державна служба України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, професійні об’єднання суб’єктів туристичної діяльності, об’єднання страховиків та ін.); 4) суб’єкти запобігання торгівлі людьми (Національна поліція України, органи охорони державного кордону, СБУ, міжнародні та національні жіночі неурядові організації, заклади допомоги особам, які постраждали від торгівлі людьми та ін.); 5) суб’єкти запобігання ухиленню від сплати податків (Державна фіскальна служба України, професійні об’єднання суб’єктів туристичної діяльності та ін.). За спеціалізацією (завданнями, компетенцією і змістом запобіжної діяльності) суб’єкти запобігання злочинності класифікують на спеціалізовані та неспеціалізовані [179, с. 435-436; 189, с. 115; 204, с. 83; 205, с. 185; 232а, с. 233; 325, с. 75]. До спеціалізованих суб’єктів запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу слід віднести Національну поліцію України, органи прокуратури. Національне антикорупційне бюро України, Національне агентство з питань запобігання корупції, СБУ, Державну службу України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів, Державну фіскальну службу України, судові органи тощо.
   Національна поліція України служить суспільству шляхом забезпечення охорони прав і свобод людини, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку (ч. 1 ст. 1 Закону України «Про Національну поліцію»). Серед повноважень поліції, пов’язаних із запобіганням злочинності у сфері туристичного бізнесу: здійснення превентивної та профілактичної діяльності, спрямованої на запобігання вчиненню правопорушень; виявлення причин та умов, що сприяють вчиненню кримінальних правопорушень, вжиття у межах своєї компетенції заходів для їх усунення; вжиття заходів з метою виявлення кримінальних правопорушень; припинення виявлених кримінальних правопорушень; здійснення своєчасного реагування на заяви та повідомлення про кримінальні правопорушення; здійснення досудового розслідування кримінальних правопорушень у межах визначеної підслідності тощо (ст. 23 Закону України «Про Національну поліцію») [138].
Ще донедавна важливу роль у запобіганні злочинності, у т.ч. й у розглядуваній сфері, виконували органи прокуратури. Однак із прийняттям Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року роль прокуратури у справі запобігання злочинності істотно зменшилась, що передовсім пов’язано з ліквідацією функції нагляду за додержанням і застосуванням законів. В той же час в системі прокуратури України вказаним законом передбачено існування (на правах самостійного структурного підрозділу) Спеціалізованоїантикорупційної прокуратури, на яку покладаються такі функції (ч. 5 ст. 8 Закону України «Про прокуратуру»): 1) здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення оперативно- розшукової діяльності, досудового розслідування Національним антикорупційним бюро України; 2) підтримання державного обвинувачення у відповідних провадженнях; 3) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, передбачених цим законом і пов’язаних із корупційними або пов’язаними з корупцією правопорушеннями [139].
   Прийнятий 14 жовтня 2014 року Закон України «Про запобігання корупції» (ст. 1) до спеціально уповноважених суб’єктів у сфері протидії корупції, окрім органів прокуратури та Національної поліції, відносить також Національне антикорупційне бюро України та Національне агентство з питань запобігання корупції [134]. На Національне антикорупційне бюро України покладається попередження, виявлення, припинення, розслідування та розкриття корупційних правопорушень, віднесених до його підслідності, а також запобігання вчиненню нових. Завданням Національного антикорупційного бюро є протидія кримінальним корупційним правопорушенням, які вчинені вищими посадовими особами, уповноваженими на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та становлять загрозу національній безпеці (ст. 1 Закону України «Про Національне антикорупційне бюро України») [137]. Національне агентство з питань запобігання корупції є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом, який забезпечує формування та реалізує державну антикорупційну політику. До повноважень Національного агентства, які стосуються запобігання корупції, належать, зокрема: проведення аналізу стану запобігання та протидіїкорупціїв Україні, діяльності державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування у сфері запобігання та протидії корупції; статистичних даних, результатів досліджень та іншої інформації стосовно ситуації щодо корупції; розроблення проектів Антикорупційної стратегії та державної програми з її виконання, здійснення моніторингу, координації та оцінки ефективності виконання Антикорупційної стратегії; формування та реалізація антикорупційної політики, розроблення проектів нормативно-правових актів з цих питань; організація проведення досліджень з питань вивчення ситуації щодо корупції; здійснення моніторингу та контролю за виконанням актів законодавства з питань етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб; координація в межах компетенції, методичне забезпечення та здійснення аналізу ефективності діяльності уповноважених підрозділів (уповноважених осіб) з питань запобігання та виявлення корупції; організація підготовки, перепідготовки і підвищення кваліфікації з питань, пов язаних із запобіганням корупції, працівників державних органів, органів влади Автономної Республіки Крим, посадових осіб місцевого самоврядування; надання роз’яснень, методичної та консультаційної допомоги з питань застосування актів законодавства щодо етичної поведінки, запобігання та врегулювання конфлікту інтересів у діяльності осіб, уповноважених на виконання функцій держави або місцевого самоврядування, та прирівняних до них осіб; інформування громадськості про здійснювані Національним агентством заходи щодо запобігання корупції, реалізація заходів, спрямованих на формування у свідомості громадян негативного ставлення до корупції; інші повноваження, визначені законом (ст. 11 Закону України «Про запобігання корупції») [134].
   Відповідно до ч. 2 ст. 2 Закону України «Про Службу безпеки України» до завдань СБУ входить, зокрема, попередження, виявлення, припинення і розкриття корупції та організованої злочинної діяльності у сфері управління і економіки та інших протиправних дій, які безпосередньо створюють загрозу життєво важливим інтересам України [141].
Державна фіскальна служба України є центральним органом виконавчої влади, який, зокрема, реалізує державну податкову політику, державну політику у сфері державної митної справи, державну політику у сфері боротьби з правопорушеннями під час застосування податкового, митного законодавства. Основними напрямами діяльності Державної фіскальної служби із запобігання розглядуваним злочинам є, зокрема, здійснення контролю за своєчасністю подання платниками податків передбаченої законом звітності, своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків і зборів; здійснення обліку платників податків; проведення періодичного узагальнення податкових консультацій, затвердження узагальнюючих податкових консультацій; виявлення кримінальних та інших правопорушень у сфері оподаткування, встановлення місцезнаходження платників податків, опитування їх засновників, посадових осіб; провадження оперативно-розшукової діяльності, досудового розслідування, а також вжиття заходів до відшкодування завданих державі збитків; здійснення розшуку осіб, які переховуються від слідства та суду за кримінальні правопорушення у сфері оподаткування; виявлення причин та умов, що призвели до вчинення кримінальних та інших правопорушень у сфері оподаткування, вжиття заходів до їх усунення тощо [286].
   На Державну прикордонну службу України покладені, зокрема, обов’язки щодо організації запобігання кримінальним та адміністративним правопорушенням, протидію яким законодавством віднесено до компетенції Державної прикордонної служби України, їх виявлення та припинення; виявлення причин та умов, що призводять до порушень законодавства про державний кордон України, вжиття в межах своєї компетенції заходів щодо їх усунення; здійснення розвідувальної, інформаційно-аналітичної та оперативно-розшукової діяльності, а також здійснення контррозвідувальних заходів в інтересах забезпечення захисту державного кордону України [133].
Серед основних завдань Державної служби України з питань безпечності харчових продуктів та захисту споживачів-здійснення державного нагляду (контролю) у сфері туризму та курортів. На виконання цього завдання Держпродспоживслужба узагальнює практику застосування законодавства, розробляє пропозиції щодо вдосконалення законодавчих актів, актів Президента України, Кабінету Міністрів України, нормативно-правових актів міністерств та в установленому порядку подає їх міністру, який забезпечує формування державної політики у відповідній сфері (міністру економічного розвитку і торгівлі України); погоджує проекти законів, інших актів законодавства, які надходять на погодження від інших центральних органів виконавчої влади, готує в межах повноважень, передбачених законом, висновки і пропозиції до проектів законів, проектів інших актів законодавства, які подаються на розгляд Кабінету Міністрів України, та проектів законів, внесених на розгляд Верховної Ради України іншими суб’єктами права законодавчої ініціативи; здійснює у межах повноважень, передбачених законом, державний нагляд (контроль) за дотриманням вимог законодавства з питань туристичної діяльності тощо [285].
   Важливу роль у запобіганні розглядуваним злочинам повинні виконувати судові органи, основними напрямами запобіжної роботи яких є виявлення і усунення причин та умов, які сприяли вчиненню злочину, здійснення виховно-профілактичної функції (полягає у формуванні правової і моральної свідомості населення, поваги до права та закону, переконаності у невідворотності й справедливості покарання за вчинений злочин тощо), підвищення запобіжної активності громадян (може включати правову допомогу громадським організаціям, участь громадськості у судочинстві та ін.) [188, с. 160-161]. Реальна ефективність вказаних напрямів прямо залежить від рівня професійності суддівського корпусу, доброчесності суддів тощо. Попри давно задекларовану необхідність судової реформи, реальних успіхів у її проведенні досі не досягнуто. Раніше нами відзначалося, що суди іноді призначають необгрунтовано м’які покарання особам, визнаним винними у вчиненні розглядуваних злочинів, що, зрозуміло, не сприяє досягненню мети покарання, підриває довіру до судової системи.
   Вважаємо, що важливу роль у запобіганні вчинюваним у сфері туристичного бізнесу злочинам повинні відігравати недержавні організації, зокрема Асоціація лідерів турбізнесу України, інші професійні об’єднання суб’єктів туристичної діяльності, об’єднання страховиків (за рахунок, наприклад, розроблення та дотримання правил ділової етики, поширення серед всіх учасників туристичного ринку інформаціїпро факти грубого порушення будь-яким учасником туристичного ринку взятих на себе зобов’язаньтощо). При цьому, на наш погляд, вказані суб’єктну відповідній діяльності зацікавлені чи не найбільше, адже йдеться про репутацію цілої туристичної галузі. Як відомо, в напрямі запобігання торгівлі жінками та надання допомоги жертвам такої торгівлі активно працює Міжнародний жіночий правозахисний центр «Ла Страда-Україна» [148]. Ця організація фінансується з-за кордону, а її діяльність координується фахівцями у відповідній сфері [165, с. 116; 184, с. 195].
Вище зазначалося, що запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу слід розглядати на трьох взаємопов’язаних рівнях (загальносоціальному, спеціально-кримінологічному та індивідуальному), критерієм розмежування яких є масштаб запобіжної діяльності.
Загальносоціальне запобігання злочинності - це комплекс соціально-економічних, правових, культурно-виховних, організаційно-управлінських та інших заходів, спрямованих на подальший розвиток та вдосконалення суспільних відносин, усунення негативних явищ і процесів, що мають місце у суспільстві, та усунення або нейтралізацію разом з тим причин та умов злочинності. Проведення в країні справді соціально спрямованої політики створює економічні, організаційно-управлінські, політичні, правові та інші передумови для ефективної реалізаціїспеціально- кримінологічного запобігання злочинності [76, с. 21]. Широкий масштаб, комплексний і довготривалий характер заходів загальносоціального запобігання справляють профілактичний вплив на всі фактори злочинності. Слід погодитись з кримінологами, які підкреслюють, що чим досконаліше загальносоціальне запобігання, тим вужчим є «коло діяльності» спеціального запобігання [325, с. 320].
Заходи загальносоціального запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу, на наш погляд, мають стратегічне значення. Передовсім сказане стосується запобігання торгівлі людьми та корупції, пов’язаної з оформленням віз. Найважливіші заходи загальносоціального характеру, що їх першочергово необхідно здійснити, можемо класифікувати на: соціально-економічні (реальне підвищення добробуту населення, підвищення рівня оплати праці, протидія бідності та безробіттю тощо); культурно-виховні (підвищення культурного рівня, свідомості та відповідальності громадян, формування моральної позиції, орієнтованої на загальнолюдські цінності тощо); правові (вдосконалення нормативно- правових актів, розвиток правової свідомості громадян тощо);
організаційно-управлінські (лібералізація візового режиму з розвиненими країнами світу, проведення дієвої реформи судової влади, ефективна протидія корупції тощо).
Вважаємо, що найбільше значення соціально-економічні заходи матимуть для успішного запобігання такому вчинюваному у розглядуваній сфері злочину, якторгівля людьми. На пріоритетності загальносоціального запобігання вказаному діянню наголошує також О. В. Лисодєд, який обґрунтовано пояснює це тим, що торгівля людьми породжується передовсім факторами економічного і соціального характеру, а тому спеціально-кримінологічні заходи спрацюють тут лише частково [218, с. 190]. Реальне поліпшення добробуту пересічних громадян позитивно вплине й на динаміку шахрайських дій, адже особа, яка не рахує кожну копійку й у зв'язку з цим не намагається зекономити, де це можливо, меншою мірою ризикує стати жертвою шахрайства.
   Справою державної ваги має стати вирішення проблеми безробіття. Одним з основних факторів її загострення останнім часом, як відомо, стало погіршення стану ринку праці, особливо в регіонах з великим скупченням вимушено переміщених осіб. При цьому важливо підкреслити, що найвищий рівень безробіття традиційно характерний для наймолодших вікових груп (15-29 років) [345], тобто тих, хто становить групу ризику потенційних жертв торгівлі людьми. Очевидно, що без вливання значних бюджетних коштів, а також без залучення інвестицій в економіку створити достатню кількість нових робочих місць неможливо. Складність цієї проблеми полягає також в тому, що потрібно не просто суттєво знизити рівень безробіття, а й істотно підвищити винагороду за працю, оскільки, як відзначалося вище, наявність роботи в Україні зовсім не є запорукою безбідного існування. Заробіток працюючої людини має гарантувати їй гідний рівень життя. Крім того, слід поступово вирішувати проблему тендерних диспропорцій в оплаті праці, оскільки сьогодні заробітна плата чоловіків перевищує заробітну плату жінок на 33,5% [345].
  Стратегія подолання бідності, затверджена розпорядженням Кабінету Міністрів України від 16 березня 2016 р., за напрямом розширення доступу до продуктивної зайнятості, сприяння зростанню доходів населення від зайнятості та виплат у системі державного соціального страхування для забезпечення умов гідної праці визначає за необхідне виконати такі основні завдання: і) підвищити дієвість політики зайнятості шляхом: перебудови системи державного сприяння працевлаштуванню на принципово нових засадах з урахуванням балансу інтересів роботодавців і громадян, які шукають роботу'; активізації державного стимулювання впливу на зайнятість шляхом повного або часткового субсидування створення нових робочих місць на підприємствах, які наймають безробітних громадян із числа недостатньо конкурентоспроможних на ринку праці; створення загальнодержавного реєстру вакансій з вільним онлайн-доступом та актуалізацією в режимі реального часу; сприяння підвищенню конкурентоспроможності осіб на ринку праці шляхом підвищення ефективності професійного навчання зареєстрованих безробітних і представників вразливих груп працівників з низьким кваліфікаційним рівнем; проведення середи ьострокового прогнозування потреби у робочій силі в розрізі регіонів, видів економічної діяльності та професій; 2) запобігання довготривалому безробіттю у результаті залучення зареєстрованих безробітних до активних заходів на ринку праці, зокрема, шляхом: проведення заходів із психологічної підтримки найбільш вразливих категорій осіб для підвищення рівня інтеграції на ринку праці у результаті надання інформаційних, консультаційних, профорієнтаційних послуг та соціальної реабілітації; підтримки підприємницької ініціативи зареєстрованих безробітних шляхом надання допомоги по безробіттю одноразово для започаткуван- ня власної справи та надання послуг із фахового консультування, а також допомоги у плануванні та впровадженні підприємницької діяльності; надання компенсації витрат у розмірі єдиного внеску на загальнообов язкове державне соціальне страхування та оплати праці роботодавцям, які працевлаштовують безробітних, що мають додаткові гарантії у сприянні працевлаштуванню; 3) підвищити мобільність робочої сили на ринку праці шляхом: сприяння працевлаштуванню молоді; упровадження практики дистанційної та частково дистанційної зайнятості з відповідним законодавчим урегулюванням; запровадження додаткових стимулів для роботодавців щодо працевлаштування осіб, що вперше виходять на ринок праці; поліпшення економічних умов розвитку самозайнятості населення; створення на місцевому рівні мережі спеціалізованих консультаційних центрів з питань організації та ведення власної справи; 4) активно сприяти детінізації зайнятості та доходів населення шляхом: підвищення ефективності та результативності соціального діалогу між державою, профспілками та організаціями роботодавців з питань формування та реалізації соціальної політики, регулювання трудових відносин; популяризації укладення колективних договорів, удосконалення законодавства з питань соціального діалогу та колективно-договірного регулювання; забезпечення дієвого контролю за дотриманням законодавства в частині укладення трудових договорів; проведення на постійній основі інформування населення працездатного віку з метою стимулювання офіційного оформлення зайнятості; зменшення навантаження на фонд оплати праці з метою стимулювання роботодавців до поетапного висвітлення заробітної плати найманих працівників; 5) зменшити економічно необгрунтовану нерівність та сприяти утвердженню принципу соціальної справедливості в системі розподілу доходів шляхом: зміни принципу розподілу доходів у суспільстві у результаті перенесення основного податкового навантаження з груп населення з низьким і середнім доходом на заможні прошарки суспільства; запровадження нових підходів до формування мінімальних державних соціальних стандартів і гарантій, зокрема прожиткового мінімуму, відповідно до міжнародної практики, зокрема практики країн ЄС; підвищення розміру мінімальної заробітної плати у результаті удосконалення механізму його визначення та гарантій забезпечення з урахуванням міжнародної практики і положень Конвенції Міжнародної організації праці № 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з урахуванням країн, що розвиваються; розроблення галузевих стандартів оплати праці; поетапного підвищення рівня оплати праці в галузях економіки; удосконалення умов оплати праці працівників бюджетної сфери; сприяння забезпеченню тендерної рівності оплати праці в усіх сферах економічної діяльності шляхом посилення державного та громадського контролю, поступового введення тендерних квот на державних підприємствах [345].
Загалом схвалюючи визначені Стратегією подолання бідності кроки, не можемо не відзначити певну декларативність наведених положень. В документі зазначено, що фінансування реалізації цієї Стратегії здійснюється в межах коштів державного та місцевих бюджетів, фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування, інших не заборонених законодавством джерел [345]. Водночас є цілком очевидним, що станом на сьогодні дохідна частина бюджету не дозволяє реалізувати зазначені вище завдання, а насамперед ті з них, які стосуються реального підвищення розміру заробітної плати та гідного прожиткового мінімуму. Видається, що досягнення справжніх результатів у подоланні бідності можливе лише за умови проведення глибоких соціально-економічних реформ. Альтернативних шляхів подолання перманентної соціально- економічної кризи, вирішення проблеми бідності в Україні немає.
  Вкрай важливо усунути не лише соціально-економічні протиріччя, а й суперечності у соціокультурній та морально- психологічній сферах суспільного життя. Погоджуємось з професором Б. М. Головкіним, який зазначає, що духовне і моральне благополуччя значною мірою залежить від благополуччя матеріального, однак повністю ним не визначається. Підвищення рівня життя, матеріального добробуту не гарантує і не забезпечує подолання бездуховності, деформацій правосвідомості, викривленої системи цінностей, а лише створює для цього сприятливий ґрунт [80, с. 320]. Держава повинна сформувати чіткі орієнтири духовного розвитку суспільства, утверджувати засади соціальної справедливості та еталони моральності, створювати умови для гармонійного розвитку і самореалізації особистості. Видається, що важлива роль у цій сфері належить також релігійним та громадським організаціям, освітнім закладам. Необхідно пропагувати загальнолюдські цінності, утверджувати високу мораль, духовні ідеали, здійснювати рішучі кроки щодо боротьби з пропагандою вседозволеності, культу грошей, подвійної моралі. Для досягнення вказаної мети доцільно широко використовувати можливості ЗМІ, вуличну соціальну рекламу тощо. З огляду нате, що засоби масової комунікації сьогодні виступають пропагандистом кримінального способу життя та сумнівних цінностей [113, с. 357-358; 114, с. 502;
244, с. 289, 297-298], держава повинна захистити національний інформаційний простір від культу насильства і розпусти, пропаганди пияцтва та кримінальної «романтики», витісняти низькопробну продукцію шоу-бізнесу якісним культурно-мистецьким продуктом. Необхідно докорінно переглянути сумнозвісний принцип залишкового фінансування культури і освіти, шукати додаткові джерела їх підтримки. Зрозуміло також, що підвищення рівня моральної свідомості та відповідальності пересічних громадян навряд чи відбудеться без зупинення морального падіння вітчизняної політичної еліти, домінування серед чиновництва споживацьких настроїв, прагнення до збагачення у будь-який спосіб. Як відзначає академік О. М. Костенко, «національна еліта - це та меншість нації, яка справляє вирішальний вплив на більшість, зокрема на формування у більшості соціальної культури» [173, с. 128], атому українська еліта повинна бути взірцем моральності і законослухняності. Відчутних успіхів у соціокультурній та морально-психологічній сферах суспільного життя навряд чи можна домогтися швидко. Суттєвої зміни ситуації доведеться, вочевидь, чекати тривалий час, усе найкраще вкладаючи в дітей, в їх моральне виховання як з боку школи, так і сім'ї, адже, як правильно зазначає професор В. С. Батиргареєва, про моральне здоров’я суспільства потрібно піклуватися починаючи з дитячого і підліткового віку [36, с. 455].
У системі загальносоціального запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу вагоме місце належить правовим заходам. Попри розглянуті вище позитивні зміни до Закону України «Про туризм», низка його положень залишаються декларативними. Так, ч. 1 ст. 6 Закону передбачає, що держава проголошує туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури і створює умови для туристичної діяльності. Разом з тим, як відзначалося раніше, сфера туризму в Україні досі не стала пріоритетною. Вказаний закон регулює туристичну галузь загалом, не враховуючи належним чином особливостей здійснення окремих організаційних форм (міжнародного і внутрішнього) та видів (культурно-пізнавального, лікувально-оздоровчого, спортивного тощо) туризму, не встановлює пріоритетність для держави розвитку в'їзного та внутрішнього туризму над виїзним.
  Стаття 15 Закону визначає лише загальні засади можливості відшкодування заподіяних туристу збитків, а саме: виникнення обставин неплатоспроможності туроператора або турагента чи порушення процесу визнання його банкрутом. Як відзначають юристи, фактично неплатоспроможність може бути встановлена лише під час провадження у справі про банкрутство. Якщо ж туроператор чи турагент не сплатив кошти партнерам за кордон і туристи не змогли отримати оплачений ними відпочинок, як це було свого часу з компанією Karya Tour, туристи не зможуть отримати компенсацію заподіяних їм збитків [72; 245]. Слід відзначити, що законодавство не передбачає відповідальності турагентів за відсутність фінансового забезпечення своєї відповідальності перед туристами, користуючись чим турагенти іноді взагалі не оформляють банківської гарантії [245]. У зв’язку із викладеним варто погодитись з твердженням Р. І. Яворського, який зазначає, що прийнятий у 1995 році Закон України «Про туризм» став радше певним орієнтиром, а не нормативним актом, який комплексно регулює відносини, що виникають з приводу надання туристичних послуг [416, с. 4].
Необхідним бачиться обов’язкове проведення кримінологічної експертизи положень чинного законодавства, а також, що вкрай важливо, проектів законів та інших нормативно-правових актів, які так чи інакше стосуються ведення туристичного бізнесу, на предмет їх криміногенності. Належним чином проведена кримінологічна експертиза дозволить ще на цій стадії виявити корупціогенні та інші ризики, сприятиме прозорості бізнесу з надання туристичних послуг, виведенню його з тіні тощо. Зрозуміло, що систематичне проведення відповідної експертизи можливе за умови реальної, а не формальної, зацікавленості держави у розвитку туристичного бізнесу, забезпеченні прав та інтересів споживачів туристичного продукту тощо. Відзначимо, що проблемі науково-методичного забезпечення кримінологічної експертизи нормативно-правових актів та їхніх проектів присвячені наукові праці В. В. Василевича [58], О. М. Джужи [107; 108], А. П. Закалюка [126, с. 189-257; 127; 128; 129], А. В. Кирилюка [107; 108], О. М. Литвинова [207, с. 433-445], Ю. В. Орлова [261; 262; 263; 264; 265, с. 630-652; 266] та інших українських вчених, висновки яких можуть бути взяті за основу і при проведенні кримінологічної експертизи нормативно-правових актів, що стосуються ведення туристичного бізнесу. Водночас не обійтися без законодавчого забезпечення такої діяльності, адже впровадження кримінологічної експертизи нормативно-правових актів у практику законодавчого процесу можливе лише при її належному правовому врегулюванні [339, с. 96]. На жаль, мусимо констатувати, що три спроби законодавчого врегулювання засад кримінологічної експертизи нормативно-правових актів були безрезультатними [320].
У попередньому розділі відзначалося, що існування корупції при оформленні українських віз іноземними громадянами обумовлене самим існуванням візового режиму, труднощами, пов’язаними з отриманням візи. Тому ми переконані, що скасування візового режиму — найбільш дієвий спосіб подолання корупції у цій сфері. Зрозуміло, що скасування Україною візового режиму з усіма державами світу апріорі неможливе. Тут необхідно пам ятати про принцип, згідно з яким візовий режим встановлюється не між бідними і багатими, не між «західними» і «східними» державами, а між тими, які не довіряють міграційній службі одна одної, не мають довіри до міграційного законодавства і паспортної системи. В будь-якому візовому діалозі йдеться про проблему нелегальної міграції, ризик якої зі скасуванням віз, зрозуміло, збільшується [213]. З огляду на це вважаємо, що візова політика України повинна бути максимально прагматичною: слід повністю скасувати візи (або ж хоча б максимально лібералізувати візовий режим) для громадян розвинених держав світу, міграційній політиці яких довіряємо, і в той же час зберегти візовий режим для громадян держав, що являють собою терористичну загрозу. Необхідно також запровадити додаткові заходи безпеки на українсько-російському кордоні, оскільки Російська Федерація є країною, через яку на територію України здебільшого потрапляють нелегальні мігранти з відсталих країн Азії та Африки, що прямують до країн ЄС [330].
Слід відзначити, що вітчизняне Міністерство закордонних справ неодноразово обіцяло лібералізувати візовий режим з розвиненими країнами світу. Так, в березні 2015 року глава МЗС Павло Клімкін повідомив, що Україна має намір найближчим часом зробити візи для іноземних громадян для в’їзду в Україну електронними [382]. Чергова обіцянка від вітчизняного МЗС пролунала через рік: в лютому 2016 р. прес-служба МЗС повідомила, що у відомстві готують нову редакцію правил оформлення віз для в’їзду в Україну іноземцям та особам без громадянства. Підкреслювалося, що проект правил підготовлений «з урахуванням європейських стандартів, лібералізації візового режиму з окремими іноземними державами (Перської затоки, КНР, Індією), шляхів спрощення порядку поїздок громадян України за кордон» [230]. Документом передбачається можливість оформлення електронної візи, скасування запрошень Державної міграційної служби, скорочення термінів оформлення візи, зниження її вартості, онлайн-заповнення візових анкет тощо [229].
   Скасування візового режиму з ЄС, на наш погляд, є також найдієвішим способом, завдяки якому можливо подолати корупцію, пов’язану з оформленням громадянами України шен- генських віз. Запевнення в тому, що візи до країн-членів ЄС для українців будуть скасовані вже цього року, як відомо, звучать ще з 2013 року, однак щоразу цей момент відтерміновується [216]. Останнім часом вітчизняні політики та чиновники МЗС України впевнено стверджують, що реальний час, з якого може бути запроваджено безвізовий режим, - друга половина 2016 року. Такі прогнози стали можливими насамперед з огляду нате, що Україна виконала більшість вимог ЄС, необхідних для скасування віз [383]. На наше переконання, допоки між Україною та ЄС не буде запроваджено безвізового режиму, очікувати на зникнення явища нелегального посередництва при оформленні віз не варто. У цьому контексті слід погодитись з Юрієм Самойловим, який відзначає, що поки візи існуватимуть, вони «відіграватимуть роль такого собі цінного та дефіцитного ресурсу, відтак завжди знайдуться ті, хто долучиться до перерозподілу цього ресурсу поміж громадянами, які цих віз потребують» [334].
  Раніше нами відзначалося, що нещодавня ліквідація Державного агентства України з туризму та курортів, яке підпорядковувалось Міністерству інфраструктури України, є необгрунтованою. З одного боку, держава проголосила туризм одним з пріоритетних напрямів розвитку економіки та культури і запевнила, що створюватиме умови для туристичної діяльності (ч. 1 ст. 6 Закону України «Про туризм»), а з другого, функції ліквідованого агентства поклала на багатогалузеве Міністерство економічного розвитку і торгівлі, в якому туристична галузь має всі шанси «загубитися». Вважаємо, що профільне агентство у сфері туризму необхідно відновити. Відповідний крок, на наш погляд, не лише свідчитиме про розуміння державою ролі туризму в розвиткові вітчизняної економіки, а й дозволить покращити якість управління туристичною сферою, що опосередковано слугуватиме запобіганню вчинюваним у вказаній сфері правопорушенням. В той же час варто погодитись з Д. О. Гетманцевим, який наголошує, що місце колишнього Державного агентства України з туризму та курортів необхідно кардинально переглянути, оскільки за часів свого існування воно займало позицію байдужого спостерігача, «звівши державне управління ринком переважно до його статистичного обліку й звітності» [72].
Величезне значення має забезпечення реалізації принципу невідворотності відповідальності, який, на справедливе переконання О. М. Бандурки та О. М. Литвинова, має стати найважливішим завданням державних органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю [34, с. 96]. Реалізація на практиці вказаного принципу позитивно позначиться на соціальному кліматі в суспільстві, консолідує ключові структури, задіяні в боротьбі зі злочинністю, у досягненні системної, скоординованої діяльності [206, с. 225]. Для забезпечення реалізації принципу невідворотності відповідальності, зрозуміло, необхідно провести судову реформу та реформу правоохоронних органів, подолати тотальну корупцію, підвищити рівень довіри населення до правоохоронної та судової системи, сформувати у суспільстві атмосферу нетерпимого ставлення до злочинності.
Підсумовуючи викладене, слід наголосити, що без здійснення вказаних соціально-економічних, культурно-виховних, правових, організаційно-управлінських та інших заходів даремно сподіватися на ефективне запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу спеціально-кримінологічними засобами. Зрозуміло, що окреслені заходи потребують кардинальних соціально-економічних реформ, вкладення чималих коштів, однак, на наше переконання, іншого шляху не існує.


2. Спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу

Спеціально-кримінологічне запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу полягає в цілеспрямованій діяльності державних органів, громадських організацій, соціальних груп та окремих громадян, спрямованій на усунення причин та умов вказаної злочинності, а також недопущення вчинення розглядуваних злочинів на різних стадіях протиправної поведінки.
Спеціально-кримінологічні заходи запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу можна класифікувати на соціально- економічні (заохочення суспільно-корисних форм економічної поведінки, зменшення податкового навантаження, підвищення мінімального розміру фінансового забезпечення відповідальності турагентів та ін.); правові (удосконалення профільного законодавства, що регулює туристичну діяльність, та кримінального законодавства в частині протидії розглядуваним злочинам); культурно-виховні (роз’яснення норм профільного законодавства, інформування населення про небезпеку стати жертвою шахрайства чи торгівлі людьми, стимулювання законослухняної поведінки платників податків та ін.); організаційно-управлінські (поліпшення прикордонного контролю, підвищення професійного рівня працівників органів державної влади, на які покладено функції запобігання та протидії розглядуваним злочинам, посилення взаємодії між правоохоронними органами, вдосконалення взаємодії правоохоронних органів та інститутів громадянського суспільства та ін.).
  Заходи спеціально-кримінологічного запобігання злочинності у сфері туристичного бізнесу різняться залежно від специфіки вчинюваних у розглядуваній сфері конкретних діянь. Так, для запобігання відповідним корупційним діянням доцільно підвищувати правову грамотність та поінформованість населення; детально встановити механізми вчинення відповідних діянь, роль у них представників туристичних компаній та консульських працівників тощо. Заходи, спрямовані на запобігання вчинюваним у розглядуваній сфері шахрайством, повинні включати: вдосконалення профільного законодавства; підвищення мінімального розміру фінансового забезпечення відповідальності турагента; впровадження недержавної добровільної сертифікації турагентів; впровадження Кодексу усталеної ділової практики та правил професійної етики суб’єктів туристичної діяльності; широке інформування населення про цю проблему, акцентування на конкретних рекомендаціях про те, як не стати жертвою шахрайства; протидія надмірній м’якості судової репресії; призначення судами покарання у виді позбавлення права займатися певною діяльністю особам, що вчинили шахрайські дії у розглядуваній сфері, тощо. Серед заходів, спрямованих на запобігання торгівлі людьми: поліпшення прикордонного контролю; внесення змін до Закону України «Про протидію торгівлі людьми» та інших актів законодавства в частині удосконалення процедури виявлення і встановлення статусу особи, яка постраждала від торгівлі людьми; підвищення професійного рівня працівників органів державної влади, які здійснюють повноваження у сфері торгівлі людьми; впровадження Кодексу усталеної ділової практики та правил професійної етики суб’єктів туристичної діяльності; проведення активної інформаційної кампанії, спрямованої на застереження громадян від потенційної можливості стати жертвою торгівлі людьми; розвиток мережі служб з реабілітації, адаптації та допомоги жертвам торгівлі людьми тощо. Заходи, спрямовані на запобігання податковим злочинам, повинні включати: оптимізацію податкового тиску; роз’яснення представникам туристичного бізнесу норм податкового законодавства; стимулювання сумлінної сплати ними податків; вдосконалення чинної редакції ст. 212 КК України (зокрема, збільшення штрафів за податкові злочини, перегляд підстави спеціального звільнення від кримінальної відповідальності, передбаченої ч. 4 ст. 212 КК України) тощо.
Розглянемо перераховані заходи детальніше.
  Вище ми відзначали, що подолати корупцію, пов’язану з оформленням віз, можливо насамперед шляхом скасування візового режиму. Однак, з огляду на те, що його скасування постійно відкладається, держава повинна вживати активних заходів, спрямованих на протидію діяльності нелегальних посередників. Передовсім слід підвищувати правову грамотність населення. Апліканти мають знати, що оформити візу можна самостійно і для цього не потрібно переплачувати сумнівним посередникам. Варто погодитись з Юрієм Самойловим, який вважає, що у співпраці з МЗС України, ЗМІ та консульствами туристично привабливих для українців країн громадські організації за відповідної фінансової підтримки могли б організувати низку заходів, наприклад інформаційну кампанію на тему: «Оформляєш візу? Не порушуй закон!». Вважаємо, що автор цієї ідеї має рацію, коли стверджує, що більшість консульств охоче підуть на таку співпрацю, оскільки зацікавлені у боротьбі з явищем, що має назву «торгівля візами» [334]. Заслуговує на підтримку також ідея про необхідність всебічного поширення, у т.ч. й через ЗМІ, інформації про відмови в отриманні віз заявникам, які звернулись до «рішайлів» та інших сумнівних посередників, що також можливо реалізувати за умови співпраці із зацікавленими консульствами [334]. Протидія корупції при оформленні віз, зрозуміло, неможлива без діяльної участі правоохоронних органів, які на сьогодні слабо контролюють окреслену вище ситуацію. Як мінімум, варто було б детально встановити механізми вчинення відповідних діянь, роль у них представників туристичних компаній та консульських працівників, а вже з огляду на отриману конкретну інформацію вживати заходів, спрямованих на мінімізацію вказаного явища. Окресленими заходами проблему нелегального посередництва при оформленні віз, звичайно, повністю не подолати, однак усвідомлення цього, на наш погляд, не означає, що слід лише терпляче очікувати запровадження безвізового режиму.
Пріоритетним заходом, спрямованим на запобігання вчинюваним у розглядуваній сфері шахрайствам, вважаємо вдосконалення профільного законодавства. Експертами ставиться питання про доцільність підвищення мінімального розміру фінансового забезпечення відповідальності туроператорів, який на сьогодні становить суму, еквівалентну 20000 евро. Цієї суми, отже, вистачить для того, аби гарантувати повноцінний відпочинок за кордоном лише 10 туристам. Висловлюється точка зору, згідно з якою покриття фінансової відповідальності туроператорів перед туристами необхідно встановити на рівні 10% від річного обороту кожного з них [162]. Гарантія повинна бути ліквідною, а забезпечення - гарантувати платоспроможність туроператора, але не виступати бар'єром для входження на ринок невеликих суб’єктів [72]. Вважаємо таку пропозицію цілком обгрунтованою, інакше і в майбутньому не уникнути ситуацій, коли туристи не зможуть отримати компенсацію заподіяних їм збитків за зіпсований відпочинок. Іншим варіантом реального забезпечення прав та законних інтересів туристів може бути страхування туроператора на випадок його неплатоспроможності на велику суму залежно від обсягу реалізації туристичного продукту за рік [245]. Вочевидь, слід погодитись також з тими, які підкреслюють, що сума фінансового забезпечення відповідальності не має стояти на першому місці при визначенні туроператора і турагента. Насамперед повинен бути досвід хоча б кількох років роботи на туристичному ринку, має бути якісний турпродукт, надійна репутація. Туроператор має народитися в конкурентній боротьбі в ринковому середовищі, а не просто стати ним за гроші [33].
   Видається доцільним також підвищити мінімальний розмір фінансового забезпечення відповідальності турагента, який, нагадаємо, на сьогодні становить суму, еквівалентну 2000 євро (ст. 15 Закону України «Про туризм»). Зрозуміло, що відповідна ідея турагентами навряд чи буде сприйнята позитивно. Разом з тим, ми переконані, що інтереси споживачів туристичних послуг при прийнятті відповідного рішення для держави повинні бути пріоритетними. Нехай кількість туристичних агентств стане дещо меншою, але відсіяні будуть ті з них, які не спроможні реально покрити своєю відповідальністю збитки, що можуть бути заподіяні туристу. Нині ж мінімальний розмір фінансового забезпечення відповідальності турагента становить вартість одного відпочинку на дорогому зарубіжному курорті, що навряд чи можна визнати прийнятним. Можливо, розмір фінансової гарантії повинен залежати не лише від виду туристичної діяльності, але й від обсягу туристичних послуг, що надаються.



Література: 

 
Андрушко Андрій Васильович.  Злочинність у сфері туристичного бізнесу: кримінологічна характеристика та запобігання [Текст] : монографія. - Ужгород : ІВА, 2016. - 218 с.


49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека