У ст. 10 ГК України закріплені основні напрями економічної політики держави:

• структурно-галузева політика, спрямована на здійснення державою прогресивних змін у структурі народного господарства, вдосконалення міжгалузевих і внутрішньогалузевих пропорцій, стимулювання розвитку галузей, які визначають науково-технічний прогрес, забезпечують конкурентоспроможність вітчизняної продукції та зростання рівня життя населення; складовими цієї політики є промислова, аграрна, будівельна та інші сфери економічної політики, щодо яких держава здійснює відносно самостійний комплекс заходів стимулюючого впливу;

• інвестиційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання необхідних умов для залучення і концентрації коштів на потреби розширеного відтворення основних засобів виробництва, переважно у галузях, розвиток яких визначено як пріоритети структурно-галузевої політики, а також забезпечення ефективного й відповідального використання цих коштів і здійснення контролю за ним (регулюється ГК України і законами України: «Про інвестиційну діяльність», «Про інноваційну діяльність»);

• амортизаційна політика, спрямована на створення суб’єктам господарювання найбільш сприятливих і рівноцінних умов забезпечення процесу простого відтворення основних виробничих і невиробничих фондів переважно на якісно новій техніко-технологічній основі (регулюється статтями 144-152 ПК України); 1

• політика інституційних перетворень, спрямована на формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності та господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур (Закони України «Про приватизацію державного майна»; «Про Державну програму приватизації» та ін.);

• цінова політика, спрямована на регулювання державою відносин обміну між суб’єктами ринку з метою забезпечення еквівалентності в процесі реалізації національного продукту, дотримання необхідної паритетності цін між галузями та видами господарської діяльності, а також забезпечення стабільності оптових і роздрібних цін (основні положення містяться в гл. 21 ГК України та Законі України «Про ціни і ціноутворення»);

• антимонопольно-конкурентна політика, спрямована на створення оптимального конкурентного середовища діяльності суб’єктів господарювання, забезпечення їх взаємодії на умовах недопущення проявів дискримінації одних суб’єктів іншими, насамперед у сфері монопольного ціноутворення та за рахунок зниження якості продукції, послуг, сприяння зростанню ефективної соціально орієнтованої економіки (визначається в главах 3 і 28 ГК України, Законі України «Про захист економічної конкуренції» та ін.);

• бюджетна політика, спрямована на оптимізацію та раціоналізацію формування доходів і використання державних фінансових ресурсів, підвищення ефективності державних інвестицій у народне господарство, узгодження загальнодержавних і місцевих інтересів у сфері між- бюджетних відносин, регулювання державного боргу та забезпечення соціальної справедливості при перерозподілі національного доходу (основні засади визначаються Бюджетним кодексом України);

• податкова політика, спрямована на забезпечення економічно обгрунтованого податкового навантаження на суб’єктів господарювання,

стимулювання суспільно необхідної економічної діяльності суб’єктів, а також дотримання принципу соціальної справедливості та конституційних гарантій прав громадян при оподаткуванні їхніх доходів (регулюється ст. ст. 1-4 ПК України);

• грошово-кредитна політика, спрямована на забезпечення народного господарства економічно необхідним обсягом грошової маси, досягнення ефективного готівкового обігу, залучення коштів суб’єктів господарювання та населення до банківської системи, стимулювання використання кредитних ресурсів на потреби функціонування і розвитку економіки (закони України: «Про банки і банківську діяльність»; «Про пінні папери та фондовий ринок»);

• валютна політика, спрямована на встановлення та підтримання паритетного курсу національної валюти щодо іноземних валют, стимулювання зростання державних валютних резервів та їх ефективне використання (Закон України «Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті»);

• зовнішньоекономічна політика, спрямована на регулювання державою відносин суб’єктів господарювання з іноземними суб’єктами господарювання та захист національного ринку та вітчизняного товаровиробника (закони України: «Про зовнішньоекономічну діяльність» та ін.).

У сфері господарювання держава також здійснює екологічну політику (забезпечує раціональне використання та повноцінне відтворення природних ресурсів, створення безпечних умов життєдіяльності населення, що регулюється системою екологічного законодавства), та соціальну політику (щодо захисту прав споживачів, найманих працівників, працездатного безробітного населення, непрацездатних громадян тощо). Останній напрям регулюється системою трудового законодавства та законодавства про соціальне забезпечення.

2. Засоби державного регулювання господарської діяльності

Здійснюючи економічну політику за вищезгаданими напрямами, держава застосовує різні правові форми. Так, у Законі України «Про засади

державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» закріплено основні принципи цієї політики, в тому числі збалансоване врахування інтересів різних категорій учасників господарських відносин — суб’єктів господарювання, громадян, держави (ст. 4), зміст державної регуляторної політики та напрями її забезпечення (ст. ст. 5-14), повноваження органів державної влади (в тому числі спеціально уповноважених) і місцевого самоврядування щодо здійснення державної регуляторної політики у сфері господарювання (ст. ст. 15-40).

Прогнозування та планування (як правова форма державного управління економікою) — це визначення за допомогою правових засобів основних напрямів і конкретних результатів діяльності країни, регіонів, галузей народного господарства, окремих суб’єктів господарювання. Ця форма державного управління економікою регулюється ГК України (ст. 11 «Планування та прогнозування економічного та соціального розвитку») та Законом України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України».

Згідно положень ст. 1 Закону України «Про державне прогнозування та розроблення програм економічного та соціального розвитку України», державним прогнозуванням економічного та соціального розвитку визнається науково обґрунтоване передбачення напрямів розвитку країни, окремих галузей економіки або окремих адміністративно-територіальних одиниць, можливого стану економіки та соціальної сфери в майбутньому, а також альтернативних шляхів і строків досягнення параметрів економічного та соціального розвитку. Прогноз економічного та соціального розвитку є засобом обґрунтування вибору тієї чи іншої стратегії та прийняття конкретних рішень органами законодавчої та виконавчої влади, органами місцевого самоврядування щодо регулювання соціально- економічних процесів, а щодо суб’єктів господарювання — орієнтиром для розроблення власних прогнозів, виробничих планів, бізнес-планів, господарських зв’язків тощо.

  Програмування економічного та соціального розвитку України — це визначення за допомогою правових засобів (у формі правового документа, що приймається в установленому порядку) цілей і пріоритетів економічного та соціального розвитку, засобів і шляхів їх досягнення, формування взаємоузгодженої та комплексної системи заходів органів законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, спрямованих на ефективне розв’язання проблем економічного та соціального розвитку, досягнення стабільного економічного зростання, а також характеристика очікуваних результатів у економіці та соціальній сфері.

  Розрізняють директивне та індикативне планування. Перше є обов’язковим для всіх тих суб’єктів господарювання, котрим воно адресоване, і за сучасних умов застосовується переважно в державному секторі економіки; друге (індикативне) має рекомендаційний характер, передбачає заходи заохочення для виконавців плану й у такий спосіб орієнтує їх на бажану для держави та суспільства поведінку у сфері господарювання.

Управління поточними справами (як правова форма державного управління економікою) означає прийняття компетентним органом юридично значущих рішень для суб’єктів господарювання з оперативних питань господарського життя (здійснення державної реєстрація суб’єктів господарювання, окремих видів договорів та майна; видача ліцензій, патентів та інших дозволів; встановлення квот; затвердження стандартів і здійснення сертифікації продукції, робіт, послуг; встановлення лімітів на використання природних ресурсів тощо).

  Контроль (як правова форма державного управління економікою) — визначення компетентними органами ступеня відповідності фактичних напрямків і результатів діяльності суб’єктів господарського життя встановленим державою правилам, нормам і нормативам, а також виявлення порушень у діяльності цих суб’єктів, вжиття заходів щодо їх усунення, в тому числі застосування господарсько-правових санкцій. Ця правова форма державного управління економікою регулюється ГК України (ст. 19 визначає основні засади державного контролю та нагляду за господарською діяльністю, в тому числі його напрями (сфери):

• збереження та витрачання коштів і матеріальних цінностей суб’єктами господарських відносин — за станом і достовірністю бухгалтерського обліку та звітності;

• фінансових, кредитних відносин, валютного регулювання та податкових відносин — за додержанням суб’єктами господарювання кредитних зобов’язань перед державою і розрахункової дисципліни, додержанням вимог валютного законодавства, податкової дисципліни;

• цін і ціноутворення — з питань додержання суб’єктами господарювання державних цін на продукцію, роботи і послуги;

• монополізму та конкуренції — з питань додержання антимонопольно-конкурентного законодавства;

• земельних відносин — за використанням і охороною земель; водних відносин і лісового господарства — за використанням та охороною вод і лісів, відтворенням водних ресурсів і лісів;

• виробництва і праці — за безпекою виробництва і праці, додержанням законодавства про працю; за пожежною, екологічною, санітарно- гігієнічною безпекою; за дотриманням стандартів, норм і правил, якими встановлено обов’язкові вимоги щодо умов здійснення господарської діяльності;

• споживання — за якістю і безпечністю продукції та послуг;

• зовнішньоекономічної діяльності — з питань технологічної, економічної, екологічної та соціальної безпеки.

  ГК України (ст. ст. 12—17) визначає основні засоби державного регулювання

  господарської діяльності. Відповідно до статті 12 ГК України

засобами державного регулювання господарської діяльності є:

• державне замовлення;

• ліцензування, патентування і квотування;

• сертифікація та стандартизація;

• застосування нормативів та лімітів;

• регулювання цін і тарифів;

• надання інвестиційних, податкових та інших пільг;

• надання дотацій, компенсацій, цільових інновацій та субсидій* .

Головними елементами механізму державного регулювання економіки є суб’єкти, об’єкти, методи і засоби. Суб’єктами зазначеного механізму виступають носії, виразники та виконавці господарських інтересів, об’єктами — сфери, галузі економіки, а також явища та умови соціально- економічного життя країни. Під методами державного регулювання економіки треба розуміти способи впливу держави, через законодавчі і виконавчі органи, на сферу господарської діяльності з метою створення та забезпечення умов для діяльності господарюючих суб’єктів відповідно до національної економічної політики, яка реалізовується через застосування державою різноманітних засобів регулювання господарських відносин.

Серед законодавчих актів, які визначають основні засоби, що застосовуються державою до господарських правовідносин, слід виділити закони України: «Про державне замовлення для задоволення пріоритетних державних потреб», «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти», «Про ліцензування певних видів господарської діяльності», «Про стандартизацію» тощо.

Література: 

 

Скачати повніше