Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Екологічне право


Передумови та стан впровадження інтегрованої системи екологічної сертифікації в Україні
 

1. Оцінка впливу забруднення на довкілля в Україні як вихідна передумова розвитку екологічної сертифікації
2. Аналіз характеристик екологічності та якості продукції в контексті вимог ЄС
3. Імплементація міжнародного досвіду в сфері екологічної сертифікації та маркування
 


1. Оцінка впливу забруднення на довкілля в Україні як вихідна передумова розвитку екологічної сертифікації

Необхідність впровадження екологічної сертифікації в Україні визначається рівнем стану забруднення довкілля. На сьогоднішній день екологічний стан навколишнього природного середовища України оцінюється як критичний, про що свідчить наступна динаміка (рис. 1, Додаток А. 1, Додаток А.2, Додаток А.З, Додаток А.4), яка базується на аналізі офіційних статистичних даних [241].

Рис. 1. Аналіз навантаження на навколишнє середовище України, тис.т. (на основі
статистичних даних [241]).

З 603,7 тис. км 2 території України близько 80% належить до зон підвищеного ризику виникнення надзвичайних ситуацій. Техногенне навантаження на природне середовище у 4-5 разів перевищує аналогічний показник для розвинутих держав [ 10,241]. Основними екологічно небезпечними господарськими об’єктами та джерелами техногенного забруднення довкілля є підприємства сільського господарства, об’єкти енергетики, важка промисловість, транспорт. Природними компонентами, на які найбільше впливає їх діяльність, є ґрунти, рельєф, поверхневі води та біоценози. В міських агломераціях — це ще й повітряний басейн, а на територіях інтенсивного сільгоспвиробництва — водоносні горизонти.
Основними чинниками впливаючими на погіршення стану навколишнього природного середовища, є: нераціональне використання природоре-сурсної бази, давність оновлення технологічних процесів з огляду на їх екологічність; низька ефективність природоохоронних заходів; невелика кількість обладнання яке б запобігало забрудненню довкілля; велика щільність розташування промислових підприємств; недосконалість законодавчо-правової системи по регулюванню стану навколишнього середовища; відсутність стимулів впровадження новітніх чистих (екологобезпечних) технологій; не ефективний контроль за станом довкілля. При цьому забруднення і виснаження природних ресурсів продовжує загрожувати здоров’ю населення, екологічній безпеці та економічній стабільності держави. Головними причинами, що призвели до загрожуючого стану довкілля, є [35]:
• застаріла технологія виробництва та обладнання, висока енерго-місткість та матеріаломісткість, що перевищують у два-три рази відповідні показники розвинутих країн;
• високий рівень концентрації промислових об’єктів;
• несприятлива структура промислового виробництва з високою концентрацією екологічно небезпечних виробництв;
• відсутність належних природоохоронних систем (очисних споруд, оборотних систем водозабезпечення тощо), низький рівень експлуатації існуючих природоохоронних об’єктів;
• відсутність економічних стимулів і матеріальних засобів для модернізації та «екологізації» застарілих і ресурсоємних технологій більшості виробництв. Недосконалі технології та фізична зношеність основних фондів на підприємствах важкої промисловості, що найбільше забруднюють довкілля (коксо- та нафтохімія, чорна і кольорова металургія, гідро-, теплова та ядерна енергетика, ГЗК, частково — машинобудування), а також у сільському, лісовому господарствах, на транспорті призводять до накопичення значних обсягів відходів, надмірних викидів забруднюючих речовин в атмосферу і перманентного підвищеного ризику виникнення надзвичайних ситуацій з екологічними наслідками різного ступеню;
• неефективність діючої системи регулювання у сфері охорони довкілля:
• неузгодженість і декларативність екологічної нормативної бази; відсутність законів прямої дії;
• відсутність дійових нормативно-правових механізмів регулювання небезпечних видів діяльності;
• фактична відсутність застосування економічних механізмів природоохоронної діяльності, що суперечить Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»;
• відсутність постійного (моніторингового) контролю за якістю довкілля в місцях накопичення відходів, незадовільне фінансове забезпечення природоохоронних заходів тощо;
• екологічний нігілізм влади і населення, однаково низька екологічна освіченість і посадовців, і громадян;
• залишкові принципи при вирішенні екологічних проблем з боку органів державного управління та неможливість впливу на них громадянського суспільства;
• втрата екологічного світогляду, притаманного українській ментальності.
• відсутність належного контролю за охороною довкілля.
Ці причини виникають внаслідок відсутності належного державного правового та економічного механізмів, які стимулювали б розвиток екологічно безпечних технологій та природоохоронних систем. Одним з механізмів підтримки та просування на внутрішньому і зовнішньому ринках екологічно пріоритетних товарів в Україні є впровадження системи екологічної сертифікації та маркування.
У той же час намічається тенденція до збільшення порушень вимог природоохоронного законодавства як підприємствами, установами й організаціями, так і органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, а також громадянами. Результатом цього є критична ситуація в природокористуванні в Україні.
  В розвитку Української економіки доволі часто нехтують аспектами екологічної безпеки та збереженням навколишнього природного середовища, шляхом використання ресурсо- та енергоємних технологій без використання очисних та відновлювальних споруд, задля отримання прибутку. Ці та інші фактори, зокрема низький рівень екологічної свідомості суспільства, привели до значної деградації навколишнього середовища України. Однією з великих екологічних проблем притаманних Україні є виникнення кризових екологічних ситуацій на місцевому рівні, які не ефективно чи з запізненням вирішуються, що призводить до кризової екологічної ситуації на регіональному рівні [246]. Чорнобильська катастрофа привела до значних структурних змін природно-ресурсного потенціалу країни.
  У складі техносфери України значну частину займають потенційно небезпечні виробництва, до яких відносяться такі об’єкти, де відносно раптове порушення технологічних систем супроводжується великими
соціально-економічними та екологічними наслідками для людини, негативно впливає на стан національної безпеки.
Найбільш небезпечні об’єкти, в основному, сконцентровані в межах Придніпров’я, Донбасу, Одеської, Закарпатської. Івано-Франківської, Волинської, Кіровоградської областей.
  У зв’язку з цим посилюється необхідність вивчення суспільно- економічних процесів і явищ, що впливають на рівень екологічно та потенційно небезпечного виробництва. Із зміною суспільних відносин, політичного устрою або ступеня зовнішніх і внутрішніх відносин, політичного устрою або ступеня зовнішніх і внутрішніх загроз еволюціонує й пріоритетність напрямів забезпечення ресурсно-екологічної безпеки. В демократичних країнах приоритетна безпека суспільства, оскільки її соціальними об’єктами є права та свободи всіх груп населення на якісне довкілля та продукти споживання, що досягається наявністю суспільних інститутів, суспільної свідомості та норм, що гарантують захист інтересів всього населення країни.
Очікуване значення результату від впровадження екологічної сертифікації розраховується як середньозважене всіх можливих результатів. 
Через незавершеність і непослідовність адміністративної реформи призупинилася розробка національної екологічної стратегії, введення системи інтегрованого управління природними ресурсами, підсилюється відомчий підхід в управлінні, нарощується дублювання функцій державного контролю. На сьогодні не має чітко функціонуючих економічних важелів які б заохочували раціональне використання природних ресурсів, механізм їх відновлення та охорони довкілля. Гармонізація національного природоохоронного законодавства з законодавством Європейського союзу здійснюється непослідовно. Не досить ефективно використовується потенціал співробітництва з міжнародними організаціями екологічного напрямку.
  Між тим, природоохоронні стандарти ЄС вже застосовуються у країнах Центральної та Східної Європи з огляду на їхнє прагнення до вступу до ЄС. При цьому впровадження зазначених норм у рамках перехідного періоду вимагатиме тривалого часу, оскільки природоохоронне регулювання в ЄС тісно пов’язане із механізмами ринкового регулювання, що побудовані на ліберальних засадах. Відповідно, ефективність адаптації природоохоронних норм ЄС до умов країн Центральної та Східної Європи залежатиме від динаміки ринкового реформування цих країн. У цілому, в рамках ЄС створено широку нормативну базу регулювання відносин, що стосуються навколишнього природного середовища, і ряд принципів та норм, закріплених у нормативно-правових актах ЄС, придатні для застосування в країнах ЦСЄ, проте потребують не простого включення до національного законодавства, а поступової ретельної і вибіркової адаптації. Це зумовлено як особливостями розвитку окремих країн, так і певними вадами, що їх не позбавлене законодавство ЄС у сфері захисту навколишнього природного середовища і природокористування. Насамперед, це стосується неповної відповідності актів ЄС принципам сталого розвитку. Так, скажімо, проблеми промислового забруднення значною мірою були розв’язані завдяки згадуваним вище нормативно-правовим актам, що належним чином регулюють відносини, пов’язані із впливом промислових потужностей на довкілля. Однак здійснюваний підхід був недостатнім, оскільки залишалася нереформованою і позбавленою належної бази регулювання сукупність відносин, пов’язаних із енергоспоживанням, дією непромислових джерел забруднення довкілля, недостатня увага приділялася техногенним впливам і енергоємності сільськогосподарської галузі, не створено достатніх правових умов для оптимізації діяльності енергогенеруючих потужностей у цілому. Ефективні заходи в окремих галузях не компенсували браку цілісної збалансованої стратегії.
  Процес імплементації норм, що містяться в актах ЄС, також супроводжується складностями, оскільки ці норми часто широко інтерпретуються в національних актах, а механізм контролю не є досконалим. Україна, проголошуючи вступ до ЄС стратегічним завданням зовнішньої політики, має активно, проте критично, уникаючи ідеалізації, сприймати досвід Євросоюзу.
  Адаптація принципів та норм ЄС, прийнятних в умовах сучасної України, має стати важливою складовою програм гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС. Суттєвим недоліком вже розроблених програм є недооцінка важливості природоохоронних норм та підхід до економічного реформування з метою створення підґрунтя для господарської інтеграції у відриві від урахування природоохоронних чинників, тобто поза принципами концепції екологічно стійкого (екологічно збалансованого) розвитку. Цей недолік значною мірою зумовлено згаданими вище вадами законодавства ЄС, що до останнього часу недостатньо враховувало принципи екологічно стійкого (екологічно збалансованого) розвитку. Діючі Програми гармонізації законодавства України із законодавством ЄС, на жаль, не приділяють належної уваги саме природоохоронним аспектам правничої взаємодії, фактично ігнорують глибокий і безпосередній зв’язок економічних та екологічних чинників та відповідного законодавства, і мають бути відповідним чином доповнені.
  Екологічна безпека вже є невід’ємним елементом загальної концепції європейської безпеки, про що свідчать численні документи Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Вони містять рекомендації і щодо формування принципів міжнародної взаємодії в інтересах захисту довкілля, і щодо укладання міжнародних конвенцій з питань, що стосуються окремих сфер взаємодії (наприклад, щодо попередження промислових аварій із наслідками для довкілля, подолання їхніх наслідків, захисту і використання транскордонних водотоків), і щодо імплементації важливих міжнародно-правових актів з питань, що стосуються довкілля і належать до компетенції організації (приклад — Конвенції МАГАТЕ «Про оперативне інформування про ядерні аварії» та «Про допомогу у випадку ядерної аварії»).
Беручи участь у діяльності європейських міжнародних організацій з питань, що регулюються міжнародним правом навколишнього середовища, і у розробці відповідних міжнародно-правових актів, Україна, як і інші країни-члени цих організацій, безпосередньо долучається до процесів практичного розв’язання найгостріших проблем сучасності, що відповідає як загальноєвропейським, так і національним інтересам.
Наближення України до Європейського Союзу вимагає дотримання відповідних екологічних вимог, гармонізації у сфері правового регулювання охорони навколишнього природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки [273, 94].
Послідовна природоохоронна політика ЄС, що спирається на міцну нормативно-правову базу, не лише зменшує тягар екологічних проблем У країнах-членах, але й запобігає здійсненню негативних впливів на країни, що межують із Європейським Союзом.
У цілому, в рамках ЄС створено широку нормативну базу регулювання відносин, що стосуються навколишнього природного середовища, і ряд принципів та норм, закріплених у нормативно-правових актах ЄС, придатні для застосування в країнах східної Європи, проте потребують не простого включення до національного законодавства, а поступової ретельної і вибіркової адаптації. Це зумовлено як особливостями розвитку окремих країн, так і певними вадами, що їх не позбавлене законодавство ЄС у сфері захисту навколишнього природного середовища і природокористування.
Екологічна безпека вже є невід’ємним елементом загальної концепції європейської безпеки, про що свідчать численні документи Організації з безпеки та співробітництва в Європі. Вони містять рекомендації і щодо формування принципів міжнародної взаємодії в інтересах захисту довкілля, і щодо укладання міжнародних конвенцій з питань, що стосуються окремих сфер взаємодії, і щодо імплементації важливих міжнародно- правових актів з питань, що стосуються довкілля.
На теперішній час загальною тенденцією в Європейському та світовому просторі є не лише економічний ріст, а й перехід до екологобезпечного виробництва. Одним з регулятивних механізмів для такого переходу і є екологічна сертифікація.
За оцінками фахівців [28, 33, 55], результатом господарювання без огляду на екологічні вимоги та параметри виробництва, стан довкілля призводить до втрати 20-25% національного доходу держави. Крім того, антропогенне та техногенне навантаження на природне середовище в декілька разів перевищує відповідні показники в інших країнах, внаслідок чого тривалість життя в Україні складає в середньому 66 років, тоді як в Швеції -80, в Польщі -74 [164]. До того ж, зростає рівень екозалежних хвороб (Додаток А.4).
Також екологічну сертифікацію розглядають як інструмент регулювання природоохоронної політики з урахуванням транскордонних інтересів в сфері природокористування та мінімізації заподіяного еколого-економічного збитку [209]. Екологічна сертифікація є дієвим інструментом на шляху до екологічно безпечного розвитку держави. Законодавчі основи і функції забезпечення екологічної безпеки визначені законом України «Про охорону навколишнього природного середовища»; Основними напрямами державної політики у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки; Концепцією національної безпеки України. В зв’язку з вищезазначеним невирішеною частиною проблеми залишається відсутність чітких вимог до процедури проведення екологічної сертифікації та відсутність належної законодавчої підтримки у вигляді закону.
На 5-й Всеєвропейській конференції міністрів навколишнього середовища «Довкілля для Європи» основними пріоритетами національної екологічної стратегії визначені [215]:
• екологізація усіх сфер життєдіяльності населення у контексті національної безпеки України;
• впровадження системи професійної екологічної підготовки державних службовців, керівників і посадових осіб які приймають відповідальні рішення на локальному, регіональному і державному рівнях;
• вдосконалення законодавчої та нормативної правової бази, прискорення процесу гармонізації екологічного законодавства України з вимогами міжнародних стандартів, зокрема з нормативами ЄС;
• забезпечення екологічної безпеки ядерних об’єктів та місць накопичення радіоактивних відходів, підвищення ступеня захищеності населення та довкілля від радіаційного впливу, мінімізація наслідків катастрофи на Чорнобильській АЕС;
• захист, стабілізація та поліпшення екологічного стану в містах і промислових центрах, зокрема в Чорноморському регіоні з огляду на його рекреаційне значення;
• запровадження інтегрованого управління водними ресурсами з метою їх збереження і відтворення, прискорення переходу до управління водокористуванням за басейновим принципом;
• поліпшення екологічного стану річок та підземних вод України;
• формування екологічно збалансованої системи природокористування на основі екологічно безпечних технологій та адекватної структури виробничого потенціалу у промисловості, енергетиці, сільському господарстві та ін.;
• реалізація заходів щодо пом’якшення негативного впливу глобальних екологічних проблем на стан екологічної безпеки України.
Механізм організаційно-правового забезпечення екологічної безпеки являє собою сукупність державно-правових засобів, спрямованих на регулювання діяльності, спроможної посилювати рівень екологічної безпеки, на запобігання погіршенню екологічної ситуації та виникненню небезпеки для населення і природних систем, на локалізацію проявів екологічної небезпеки (визначення зазначеного механізму прийнято за В. І. Андрейцевим). [3]
Беручи участь у діяльності європейських міжнародних організацій з питань, що регулюються міжнародним правом навколишнього середовища, і у розробці відповідних міжнародно-правових актів, Україна безпоcередньо долучається до процесів практичного розв’язання найгостріших проблем сучасності, що відповідає як загальноєвропейським, так і національним інтересам.
 

2. Аналіз характеристик екологічності та якості продукції в контексті вимог ЄС

На сьогодні ринок диктує нові умови до якості виробництва, продукції. Це пов’язано з тим, що в умовах фінансової кризи виживаємість будь-якого підприємства, його стійке положення на ринку товарів та послуг визначається рівнем конкурентоспроможності. Останнім часом все більше уваги звертається на якість не тільки продукції, а й на якість навколишнього середовища при виробництві. Зміст поняття якості проходив різні етапи трансформації (табл. 1). Загальновідомо, що якість — синтетичний показник, що відображає сукупний прояв багатьох властивостей і характеристик продукції, які додають їй здатність задовольняти обумовлені або передбачувані потреби.
  Згідно з декретом КМУ «Про державний нагляд за додержанням стандартів, норм і правил та відповідальність за їх порушення» під якістю продукції декларується сукупність властивостей, які відображають безпеку, новизну, довговічність, надійність, економічність, ергономічність, естетичність, екологічність продукції тощо, які надають їй здатність задовольняти споживача відповідно до її призначення.





Література: 

Галушкіна Т.П. Екологічна сертифікація в системі державного екологічного управління [Текст]: монографія / Т. П. Гулушкіна, Є. І. Гордійчук. - Харків : Бурун Книга, 2010. - 288 с.
 
Скачати повніше







49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека