1. Доктринальні підходи щодо правового механізму охорони довкілля.

Глобальна актуалізація екологічної проблематики наприкінці XX - на початку XXI століть, всюдисущність екологічної складової людського буття зумовлюють начальну потребу збалансованого, цілісного, комплексного підходу до аналізу і розв’язання екологічних питань. Це засвідчують публікації результатів досліджень сучасних аспектів філософії і філософії політики, що стосуються екологічної проблематики. [1]

Перш, ніж спрямувати зусилля на оптимізацію екологічних аспектів нашого життя, слід, насамперед, визначитися з ними, одночасно усвідомлюючи гомогенність і нерозривність загальної екологічної проблеми суспільства. Для цього звернемося до політичного чинника, оскільки саме він здебільшого визначає співвідношення й абсолютне значення техногенних, антропогенних та інших екологічних аспектів буття.

Дослідження феномену екологічної політики неминуче ставить фундаментальне запитання - наскільки вона є політикою, наскільки екологічною. Аналіз уявлень про феномен екологічної політики дає підстави зробити висновок, що екологічна політика - це сукупність (система) засобів і заходів, пов’язаних із впливом суспільства на природу і спрямованих на забезпечення екологічно-збалансованого розвитку і цивілізованості. [2]

У цьому зв’язку центральне місце в. процесі формування загальної концепції екологічної політики посідають питання створення ефективних механізмів регулювання як найважливішого засобу політики у сфері природокористування, за допомогою яких реалізуються її соціальні, економічні і власне політичні начала. Поступово була визнана необхідність спеціальної теоретичної розробки і практичної реалізації особливої екологічної сфери державної політичної діяльності, яка сьогодні практично в усіх країнах розглядається не тільки як найважливіша умова підтримання необхідної якості оточуючого людину середовища життя, екологічної рівноваги у природі і раціонального використання її ресурсів, але й як самостійна сфера суспільних відносин, пов'язаних з реалізацією національних і глобальних цілей, сучасно економічного розвитку сучасного суспільства.

  Екологічна політика - особлива сфера управління розвитком суспільства і його взаємовідносинами з природою. Людина вже глибоко вторгнулась у природні процеси. Сліди антропогенної діяльності можна знайти повсюди. Потрібна нова якість природокористування – надати екологічним чинникам пріоритет перед іншими, відмовитись від того старого, що заважає оптимізації відносин з природою.

Сенс сучасної гуманістичної екологічної політики держави щодо декларування і гарантування пріоритетних прав особи і суспільства на основі здійснення відповідної внутрішньої і зовнішньої функції держави забезпечення екологічної безпеки.

  Створення системи екологічної безпеки означає задоволення екологічних вимог суб'єктів екосистеми і за своєю пріоритетністю має очолювати перелік багатьох інших аспектів традиційної національної безпеки. За умов незалежної національно-державної розбудови України мають бути створені умови для об'єктивної можливості формування основ реалізації сучасної національної екологічної політики, заснованої не лише на високих технологіях, а й на загальнолюдських пріоритетах.

Сучасний уклад у політиці, що перебуває в полоні економічної парадигми, без усякого сумніву призведе планету до екологічної катастрофи, до того ж країни так званого третього світу матимуть найбільш жалюгідний стан.

  Отже, екологічна криза змушує відмовитися від національно- економічної парадигми в політиці. Екологічна криза як глобальна криза цивілізації – це криза діючих механізмів адаптації соціуму в навколишньому соціальному і природному середовищі. Людське співтовариство не встигає адаптуватися до мінливого довкілля, насамперед через інерційність мислення і тому втрачає здатність до саморегуляції. Постає начальна потреба змінити напрям цієї взаємодії за допомогою реформи соціальних інститутів і управління.

Екологічна політика - це механізм правового забезпечення охорони довкілля, це механізм узгодження соціальних та екологічних цілей суспільства, оптимізації природоперетворюючої діяльності людини стратегічний напрямок екологічної політики України.

У чому ж саме має виявлятися екологічний характер правової держави. Роль права в регулюванні взаємодії природи і суспільства полягає у встановленні науково обгрунтованих правил поведінки людини щодо природи. Найсуттєвіші правила такої поведінки закріплюються державою в законодавстві і стають загальнообов'язковими для виконання нормами права, які забезпечуються державним примусом у випадку їх невиконання.

Вимогам і принципам екорозвитку й екологічної безпеки, удосконалення правового механізму охорони довкілля як стратегічного напрямку екологічної політики у сучасному світі надається особлива соціальна значущість, аж до включення їх до переліку найголовніших національних цілей держави. Згідно з метою екорозвитку, у функціональній структурі управління можуть бути вирізнені кілька взаємозалежних блоків:

а) створення цілісної законодавчої системи екологічного права;

б) розроблення, вдосконалення і запровадження законів та інших нормативно-правових актів, які охоплюють всі аспекти вивчення, експлуатації, економічного використання й охорони природних ресурсів, а також впорядкування застосування цих законів і правових норм;

в) введення комплексних державних кадастрів природних ресурсів, які охоплювали б по ресурсні кодекси - земельний, водний, гірничий, лісовий та ін.;

г) формування тотальної системи платності і політики цін на природні ресурси;

д) контроль за дотриманням законів, стандартів, норм і лімітів, що стосуються експлуатації й охорони природних ресурсів, [о]

Отже під час розроблення доктринальних підходів щодо правового механізму охорони довкілля, стратегічної програми еколого-економічного безпечного розвитку національна екологічна політика постає основним фактором. Політика створення національної і регіональної екобезпеки в Україні має своєю передумовою вирішення таких першочергових завдань:

- проблемний аналіз екологічної й еколого-економічної ситуації в країні і регіонах;

- вибір пріоритетів розвитку, розроблення і затвердження національної екологічної політики з урахуванням регіональних особливостей;

- розроблення правового механізму охорони довкілля, державної довгострокової стратегічної програми еколого-економічного розвіпку,

- формування системи функцій управління еколого-економічним розвитком.

Базові ідеї екологічної політики України випливають із традицій та ментальності українського народу і збігаються в основному із вселюдськими устрімлєннями та тенденціями розвитку.

Розвиток екологічного права як галузі відповідного законодавства генетично пов’язується із розвитком цієї науки та навчальної дисципліни, оскільки наукові підходи формують основні наукові засади, концепції та доктрини, які з урахуванням практики застосування законодавства трансформуються у навчальні програми учбових закладів. Реальний аналіз таких програм дає підстави стверджувати про наявність в сучасних умовах декількох доктринальних підходів щодо подальшого розвитку екологічного права і законодавства.

  При цьому наявні наукові доктрини, які чітко базуються на вимогах чинного екологічного законодавства, тенденціях його вдосконалення та концептуальних ідеях окремих наукових шкіл, які не враховують усієї гами законодавчого регулювання екологічних правовідносин, що вносить відповідний дисбаланс у розвиток науки, навчальної дисципліни спрямованих на формування фахівців юридичного профілю різних еколого-правових світоглядів і праворозуміння. [4]

Тому аналізується проблема як з точки зору пізнавально-кваліфікаційної й особливо з позиції подальшої кодифікації екологічного законодавства відповідно до міжнародно-правових вимог чинних конвенцій, договорів, екологічних нормативів і стандартів та реальної екологічної політики відповідного історичного періоду розвитку країни.

При цьому варто зазначити, що науково-правові доктрини формувалися та легалізувалися на базі існуючого механізму правового регулювання зі всіма його прогресивними та регресивними ідеями, приписами, правними установками щодо здійснення різних видів діяльності, які б були сумісними із принципами відповідної екологічної політики.

Тому, доктринальні підходи мали б бути адекватні змісту екологічної політики з окремими елементами наукової передбачуваності на перспективу, оскільки для еколого-правничої науки характерна прагматична функція.

  З іншої сторони об’єктивне відображення реально існуючих офіційних державних та наукових доктрин екологічного права і законодавства стає науково обгрунтованим орієнтиром для практики законотворення та його застосування осмисленого розвитку еколого-правової науки, цілеспрямованої освітньо-правничої діяльності, що дає змогу для практичної оцінки існуючих підходів, їх прагматичності та дієвості у справі соціально-екологічного розвитку суспільства і держави без «маски ретуші», що приховують та викривляють окремі державно-політичні засади у здійсненні реальної екологічної та правової політики. [5]

 Безумовно, вказаний стан середовища життєдіяльності людини і народу в цілому зумовлений не в останню чергу певними організаційно- правовими прорахунками, особливо в частині інституційно-структурного забезпечення реалізації норм і вимог екологічного законодавства, яке не має на сьогодні чіткого та систематичного впорядкування, а переважно галузево-секторне розгалуження, яке не лише збільшує витрати свого функціонування, а й не заперечує завершеного системного підходу у вирішенні екологічних проблем.

 Як наголошується в Концепції національної екологічної політики України на період до 2020 р., схваленій Кабінетом Міністрів України від 17 жовтня 2007 р. № 880 [6], відчувається відсутність ефективної системи управління у сфері охорони довкілля, що зумовлює удосконалення системи інтегрованого екологічного управління шляхом включення екологічної складової у програми розвитку секторів економіки.

 Теоретичні основи механізму реалізації Основних напрямів державної екологічної політики за всіма складеними компонентами — забезпечення якості довкілля, екологічної безпеки та раціонального й ефективного використання природних ресурсів, як зазначає В.І. Андрейцев, - склали свого часу авторські напрацювання і доктринальні підходи, викладені в моделі Концепції програми правового забезпечення природоохоронної діяльності на основі практики застосування екологічного законодавства [7], положення якої відтворені в Основних напрямах державної політики в галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки.

Передбачено, що механізм реалізації державної екологічної політики містить:

1. Державну інституційну інфраструктуру проведення екологічної політики.

2. Систему екологічного законодавства і його кодифікування.

3. Економіко-правове забезпечення.

4. Еколого-експертне обґрунтування й оцінку еколого-небезпечних заходів і діяльності.

5. Міжнародно-правове регулювання і співпрацю.

 

Політики направляються на визначення трьох основних рівнів управління' а) національного; б) регіонального; в) місцевого (пооб’єктного).

Національний рівень управління передбачає вирішення таких питань у сферах:

1. Проблеми безпеки: а) забезпечення екологічної безпеки як складової національної безпеки; б) розробка політики регулювання ядерної (антиядерно!) безпеки; в) ліцензування екологічно небезпечних видів діяльності, г) державна політика стосовно зон надзвичайних екологічних ситуацій; г) здійснення державного екологічного контролю щодо забезпечення вимог, норм і нормативів екологічної безпеки, у тому числі ядерної та радіаційної безпеки.

2. Напряму з охорони середовища (ландшафтного напряму): а) проведення державної політики в частині збереження біорізноманітності (ландшафтів); б) державний контроль у цій сфері; в) реалізація міжнародних угод і виконання Україною взятих на себе зобов’язань, підтримка міждержавних відносин у сфері охорони середовища.

3. Природоресурсного напряму: а) формування економічного

механізму природокористування; б) регулювання використання природних ресурсів; в) встановлення нормативів якісного стану природних ресурсів; г) регулювання використання ресурсів державного значення; г) проведення єдиної науково-технічної політики щодо охорони. раціонального використання і відновлення природних ресурсів.

4. Базового (загального) еколого-правового напряму: а) розробка методологічного, нормативно-методичного і правового забезпечення; б) проведення державної екологічної експертизи; в) формування і використання державних позабюджетних фондів охорони довкілля; г) упровадження екологічного аудиту; г) екологічна освіта й екологічне виховання; д) забезпечення процесу ухвалення державних рішень з урахуванням екологічних вимог (організація моніторингу моніторингу, впровадження інформаційних технологій, ведення обліку забруднень, прогнозування).

У текстологічному контексті, тобто з точки зору організаційної науки, очевидне порушення відповідності вирішення питань щодо сфер екологічного напряму відповідно до суспільного екологічного правовідношення та організаційно-регуляторної політки. Надзвичайно важлива сфера захисту' середовища, її збереження в ландшафтному значенні мінімізовано, що не збігається з реальними потребами охорони і захисту та забезпечення якості довкілля, що є наслідком серйозних упущень у процесі підготовки Основних напрямів, недостатнє використання наукових доктринальних підходів щодо вирішення цих проблем навіть на рівні вимог ухваленого Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища», який законодавчим шляхом визначає правові основи екологічної політики держави (статті 1, 3, 5 та ін.), основні напрями якої встановлюються виключно Верховною Радою України відповідно до Конституції України (ст. 13 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища»).

Очевидні організаційно-управлінські прорахунки функцій національного рівня управління, ігнорування або упущення вирішення питань, пов’язаних із реалізацією та особливо захистом екологічних прав людини і громадянина, передбачених Конституцією України (ст. 50 та ін.), ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища».[8]

Як справедливо зазначає А.П, Гетьман, ризик підвищеної екологічної небезпеки зобов’язує еколого-правову науку по-новому оцінювати факти її прояву — від природної стихії до техногенних негативних дій на довкілля і людину, що набувають юридичного значення і потребують правовою регулювання відносин щодо забезпечення екологічної безпеки. [9]

Такий підхід логічний і послідовний в контексті висловлених ідей ще на початку 90-х років минулого століття про те, що з прийняттям Закону України «Про охорону навколишнього середовища» від 25 червня 1990 року магістральним напрямом сучасної екологічної політики України стає створення правового механізму забезпечення системи екологічної безпеки на основі визначення різних видів екологічного (природно-техногенного) ризику та важелів його упередження, ліквідації негативних екологічних та соціальних наслідків прояву екологічної небезпеки. [10]

Сама ідея покращення стану довкілля та захисту екологічних прав громадян за допомогою правових механізмів виправдала себе. На сьогодні деякі громадські екологічні організації успішно захищають водночас і право на чисте довкілля для прийдешніх поколінь і права громадян на демократичні свободи, які є невід’ємною частиною розвинутого громадянського суспільства. Саме право, економіка та екологія відповідають за зовнішні зв’язки людини з оточуючим середовищем - суспільством та довкіллям.

  Право як один з видів регуляторів суспільних відносин являє собою особливу категорію. У багатовіковій історії юриспруденції не раз вказувалося, що універсального визначення права не можна дати, бо воно завжди залежить від конкретної правової системи. Відповідно до дореволюційного словника Бракгауза та Ефрона «Право є сукупність правил (норм), що визначають обов’язкові взаємні відносини людей у суспільстві». Це визначення права вказує лише на загальні функціональні риси його змісту, тим часом питання про сутність права, його походження та основи дотепер залишаються однією з невирішених у науці проблем. Право, як зазначають американські юристи, це система норм, забезпечена системою інститутів. [11]

Проте деякі наукові трактування змісту екологічного права і законодавства, в цілому екологічних правовідносин різняться інколи кардинально протилежно, що навряд чи сприяє розвитку еколого-правової науки, відповідної освіти та особливо практики застосування приписів нормативно-правового регулювання в зазначеній сфері, а відтак не на користь кодифікаційному процесу в Україні. [12]

Принаймні на сьогодні в еколого-правовій науці можна виділити три основних доктрини змістовного обгрунтування предмету екологічного права:

1) ототожнення з правом навколишнього середовища, що включає дві групи правовідносин — раціонального природокористування і природоохоронного права (Шемшученко Ю.С., Кравченко С.М., Гетьман A.П., Дмитренко І.А.);

2) інтегрованої супергалузі з галузевою і підгалузевою підсистеми, що спрямована на регулювання ефективного використання природних ресурсів (природноресурсових правовідносин), забезпечення якості навколишнього природного середовища (середовище охоронних правовідносин, безпеки для життя і здоров’я довкілля) без пекових антропоохоронних правовідносин, яким адекватні три сфери правовою регулювання:

а) природноресурсового законодавства;

б) середовище охоронного законодавства;

в) законодавства про забезпечення екологічної безпеки (Андрейцев B. І., Балюк Г.І., Краенова М.В., Ковальчук Т.Г., Фролов М.О.), ЩО поділяється іншими вченими правниками — екологами в Україні. [13]

3) концепція комплексної галузі права, яка об’єднує правові норми, що регулюють системні екологічні відносини з метою охорони життя і здоров’я громадян, захисту їх екологічних прав і свобод, раціонального природокористування і забезпечення якості навколишнього природного середовища в інтересах сучасного і майбутнього поколінь [14], що за змістом та спрямованістю є досить близькою до другої доктрини.

  Близьку до гуманістичної доктрини за визначенням висловила позицію А.В. Анісімова, яка вважає екологічне право самостійною галуззю права, спрямовану на урегулювання екологічних відносин, що виникають між суб’єктами з приводу забезпечення екологічної безпеки, приналежності, використання (відновлення) природних ресурсів, а також охорони в окремих випадках захисту людини, навколишнього природного середовища від шкідливого впливу з метою його попередження, Ліквідації, підтримки екологічної рівноваги в країні і в окремих регіонах для задоволення екологічних та інших інтересів. [15]

В той же час докгринальне бачення розвитку екологічного права як галузі законодавства, науки і навчальної дисципліни вже протягом майже двох десятків років залишається кардинально полярним, хоча законодавча та нормативно-правова база залишається триєдиною щодо складу природноресурсового законодавства про забезпечення екологічної безпеки, що очевидно проглядається у відповідному інкорпоративному збірнику. [16]

5 механізмі реалізації Основних напрямів державної політики України у галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки важливе регулятивно-забезпечувальне значення має розвинена система екологічного законодавства, основні доктринальні ідеї якої втілені в цьому основоположному політико-правовому документі і безпосередньо пов'язаний із питаннями систематизації екологічного законодавства у формі інкорпорації та кодифікації, удосконалення і контролю у цій сфері правового регулювання, правового заохочення громадян та їх екологічних об’єднань на захист екологічних прав населення, посилення ролі еколого-правової освіти, культури і науки, розвиток ядерного законодавства, удосконалення міжнародно-правового регулювання у цій сфері. [17]

 

2. Проблеми комплексного правового регулювання якості довкілля

Екологічна практика в сучасному світі займає домінуючі позиції В соціальній практиці дуже нечітко вимальовується усвідомлення важливості теми, хоча йдеться про майбутнє усього людського роду. Розвиток екологічного стану на планеті спонукає людей до пошуку шляхів подолання екологічної кризи.

Для знаходження найбільш прийнятних форм співіснування людини і природи це не тільки врахування антропогенних чинників, а також всебічне екологічне обґрунтування господарських проектів, організація постійного моніторингу стану довкілля, запровадження незалежної, обов’язкової компетентної служби екологічних експертів, охорона окремих важливих природних об’єктів, контроль за раціональним використанням природних ресурсів, розвиток екологічної освіти, виховання екологічної свідомості, вирішення проблеми комплексного правового регулювання якості довкілля.

В умовах сучасного економічного, політичного, екологічного стану України стало вкрай важливим закріплення Конституцією України (ст. 16) обов’язку держави забезпечувати екологічну безпеку в межах її території. Крім цього, Основним Законом (ст. 50) закріплено право громадян на безпечне для життя і здоров’я якісне довкілля, що, з точки зору наукових підходів, розглядається через категорію права на екологічну безпеку.

  Екологічна безпека населення є найбільш гуманним, благородним і відповідальним завдання екологічного законодавства, яке, по-перше, закріплює екологічні права громадян України, по-друге, гарантує їх реалізацію, по-третє, визначає правові, економічні та соціальні основи охорони навколишнього природного середовища. Так, відповідно до ст. 9 Закону України «Про охорону навколишнього природного середовища» від 25.06.1991 р. кожний громадянин України має право на: безпечне для його життя та здоров’я навколишнє природне середовище; участь в обговоренні проектів законодавчих актів, матеріалів щодо розміщення, будівництва і реконструкції об’єктів, які можуть негативно впливати на стан навколишнього природного середовища, та внесення пропозицій до державних і господарських органів, установ та організацій з цих питань, участь у розробці та здійсненні заходів щодо охорони навколишнього природного середовища, раціонального і комплексного використання природних ресурсів; об’єднання в громадські природоохоронні формування; одержання у встановленому порядку повної та достовірної інформації про стан довкілля та його вплив на здоров’я населення; участь у проведенні громадської екологічної експертизи, одержання екологічної освіти; подання до суду позовів до державних органів, підприємств, установ, організацій і громадян про відшкодування шкоди, заподіяної їх здоров’ю та майну внаслідок негативного впливу на навколишнє природне середовище.

  Усвідомлення характеру масштабів природно-техногенних загроз національній безпеці України потребує застосування адекватних заходів з боку держави та проведення виваженої державної політики. Важливим фактором успішної реалізації екологічної стратегії є комплексне правове регулювання якості довкілля в Україні, розвиток і створення оптимального законодавства у галузі забезпечення екологічної безпеки з метою врегулювання суспільних відносин даної сфери.

Суть державного регулювання охорони навколишнього природного середовища визначається екологічною політикою держави яка спрямовується на збереження безпечного для існування живої і неживою природи довкілля, на захист життя та здоров’я населення від негативного впливу забруднення навколишнього природного середовища, на досягнення комплексного правового регулювання якості довкілля, на охорону, раціональне використання й відтворення природних ресурсів.

В основу формування екологічної політики України було покладено базовий принцип, згідно з яким екологічна безпека держави стала важливим елементом і складовою національної безпеки. Положення, що розвивають цей принцип, було закріплено Конституцією України, низкою інших законів та підзаконних нормативно-правових актів, що здійснюють комплексне правове регулювання якості довкілля.

  Одним з основних нормативно-правових актів, що регулюють відносини у зазначеній сфері, є Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» (1991 р.). Цей закон визначає засади та рамки діяльності щодо правового регулювання якості довкілля, передбачає реалізацію державних екологічних програм, стверджує право власності на природні ресурси. Законом визначено такі цілі: регулювання захисту довкілля, використання природних ресурсів і підтримання екологічної безпеки; запобігання можливій шкоді довкіллю від економічної та іншої діяльності; збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів які є частиною історичної та культурної спадщини України.

  Усвідомлення характеру масштабів природно-техногенних загроз національній безпеці України потребує застосування адекватних заходів з боку держави та проведення виваженої державної політики. Важливим фактором успішної реалізації екологічної стратегії розвитку країни є створення оптимального законодавства у галузі забезпечення екологічної безпеки з метою врегулювання суспільних відносин даної сфери [3, с. 90].

Контроль за дотриманням комплексного правового регулювання якості довкілля здійснюють різні державні та громадські організації. Серед них вирізняють державні органи загальної, спеціальної та галузевої компетенції.

  До першої групи органів природоохоронний контроль - це частина їхніх загальних, контрольних повноважень, що здійснюються в різних сферах життя суспільства. До цих органів належать Верховна рада У країни, Кабінет Міністрів України, виконавчі комітети місцевих рад народних депутатів, місцеві адміністрації.

Важлива роль в комплексному регулюванні якості довкілля належить правоохоронним органам. Органи прокуратури здійснюють вищий нагляд за відомствами, підприємствами, установами і громадянами. Судом розглядаються кримінальні га адміністративні справи, пов’язані, зокрема з порушенням вимог природоохоронного законодавства.

Проблеми правового регулювання попередження та ліквідації шкоди, заподіяної навколишньому природному середовищу техногенними і природними впливами характерні не лише для екологічного законодавства України, яке розвивається, але й для усього національного законодавства та гіравозастосовної практики [6, ст. 4].

Теоретико-правові та науково-практичні питання дослідження суті, значення, форм, методів і способів компенсації шкоди навколишньому природному середовищу від факторів техногенного і природного характеру в сучасних умовах мають визначити місце і систему державно-правових, організаційних, економічних, соціальних та інших засобів забезпечення попередження і ліквідації такої шкоди в межах системи саме екологічного законодавства як комплексної правової спільності, сукупності правоохоронних норм, спрямованих на ефективне, оптимальне врегулювання суспільних правовідносин в галузі раціонального використання природних ресурсів, охорони довкілля та забезпечення екологічної безпеки [7, ст. 5].

  Під механізмом забезпечення екологічної безпеки розуміють комплекс взаємопов’язаних державно-правових засобів, спрямованих на досягнення екологічної безпеки шляхом регулювання і контролю діяльності суб’єктів екологічних правовідносин за допомогою еколого-правових норм.

Нормативно-регулятивні заходи в механізмі правового забезпечення представляють собою діяльність уповноважених державних органів із створення системи нормативно-правових актів, спрямованих на досягнення екологічної безпеки через визначення принципів державної політики у галузі екологічної безпеки, визначення пріоритету життя та здоров’я людини, встановлення нормативно-технічних показників і регламентація діяльності екологічно небезпечних об’єктів.

  До них належить: розробка стандартів у галузі екологічної безпеки; зонування екологічно небезпечних територій; розробка обгрунтування нормативів екологічної, нормування лімітування екологічно небезпечної діяльності; впровадження нормативно-економічних засобів забезпечення екологічної безпеки.

Екологічна безпека базується на концепції всеохоплюючої системи міжнародної (глобальної) безпеки, в якій перша розглядається як органічна частина і ключовий компонент даної системи [8, ст. 47]. Враховуючи, що екологічна небезпека сьогодні проявляється на всіх рівнях діяльності людини — від глобального до місцевого — на нашу думку, екологічна безпека в системі національної безпеки України має стати головним напрямком розвитку. Це пов’язано з тим, що екологічна безпека як найважливіша складова національної, вплетена в особисту безпеку людини, її екобезпеку [9, ст. 20].

  Система національної безпеки України передбачає наступні види безпеки: політичну, економічну, соціальну, воєнну, екологічну, науково- технічну, інформаційну. Вони об’єднані в загальну систему на основі концепції національної безпеки України.

Заржицький, Олександр Станіславович. Актуальні проблеми правового забезпечення екологічної політики України (теоретичні аспекти) [Текст] : монографія / О. С. Заржицький; Нац. гірн. ун-т, Юрид. фак. - Дн-ск : НГУ, 2012. - 200 с.