Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Сільське господарство


Аграрний бізнес у системі організації сільського господарства
 
Агробізнес як складова економіки – це взаємно поєднані види діяльності учасників аграрного ринку, які безпосередньо або опосередковано беруть участь у виробництві кінцевих продуктів харчування і які пов’язані між собою "продуктовим ланцюгом". Агробізнес як вид підприємницької діяльності полягає в поєднанні таких її різновидів:
- виробництво засобів виробництва та надання виробничих послуг для сільського господарства і переробної галузі;
- виробництво сільськогосподарської сировини;
- переробка сільськогосподарської продукції;
- маркетинг та сервісне обслуговування зазначених видів діяльності.
У стані зародження перебувають такі напрями, як виробництво екологічно чистих продуктів; наукове та інформаційне забезпечення; агротуризм і рекреація.
Мета аграрного підприємництва – одержання доходу від організаційної структури господарювання і економії за рахунок масштабу сільськогосподарського виробництва, який ця структура забезпечує. Основними його чинниками є: потенційна роль і обов’язки власника, наявність робочої сили та початкового капіталу, матеріальні ресурси, продуктивність сільськогосподарської техніки, реалізація функцій планування, обліку та аналізу руху коштів. В аграрному секторі України для розвитку підприємництва існує великий потенціал: зростання безробіття в державному секторі економіки; незаповнені ніші в ринковому просторі з надання послуг населенню, потреба національної економіки в нових діях і підходах щодо виходу її з кризи; необхідність розробки і впровадження новацій в аграрне виробництво.
В умовах ринкових відносин аграрне підприємництво має велике значення для структурної трансформації економіки, розвитку вітчизняного товаровиробництва, конкуренції, підвищення рівня зайнятості сільського населення. За сучасних умов бізнесмени та бізнес-формування стають основною рушійною силою агропромислового виробництва. Від їх підприємницької активності та ініціативи значною мірою залежать подолання аграрної кризи та динамічний розвиток сільського господарства України.




Кузик О. В. Розвиток маркетингових комунікацій в аграрному бізнесі України // Економіка та держава. - 2018. -№ 8. - С. 27-30

Досліджено шляхи підвищення ефективності діяльності аграрного бізнесу в Україні крізь призму застосування сучасних досягнень маркетингових комунікацій. Доведено необхідність знати якомога більше про ключові аспекти маркетингових комунікацій, котрі безпосередньо визначають попит у довготривалій перспективі. Проаналізовано, на що першочергово слід звертати увагу у маркетингових комунікаціях аграрним підприємствам аби досягнути максимальної ефективності виробництва та реалізації продукції. Звернено увагу на доцільність запозичення досвіду з інших галузей, зокрема ІТ-сектору, фахівці якого стверджують часто на доцільність інвестувати в перероблення чи покращення сервісу й активного поширення цього через маркетингові комунікації. Окремо розглянуто твердження про більшу користь від утримання й оптимізації клієнтів, яких вже маємо, аніж постійне залучення нових. Обгрунтовано можливість застосування вірусного маркетингу в аграрному бізнесі через постійних покупців компанії.

Український аграрний сектор є одним з основних у національній економіці. Він здійснює значний вплив на формування засад збереження суверенності держави — продовольчу, економічну, екологічну та енергетичну безпеки. Впродовж останнього десятиліття аграрний сектор демонструє постійну тенденцію зростання та збільшення частки ВВП України (12% ВВП та 40% експорту у 2017 р.). Окрім того, він забезпечує розвиток технологічно пов'язаних галузей українського господарства, формує соціально-економічні засади розвитку сільських територій.
Щораз більшої актуальності набуває саме потреба забезпечення процвітання українського села та необхідність припливу нових жителів туди разом з інвестиціями. Підвищує актуальність негативна тенденція впродовж 1991— 2017 рр. — системне зменшення кількості сіл і чисельності сільського населення. Так, за даними Державного комітету статистики України кількість сіл за роки незалежності зменшилась на понад 460 одиниць.
Водночас аграрний сектор України володіє значним потенціалом виробництва, котрий є суттєво вищим за потреби внутрішнього ринку. Таким чином, український АПК у найближчій перспективі може позитивно вплинути на розвиток національної економіки та сприяти ефективній інтеграції його у світовий економічний простір. Зрештою це призведе до зростання доходів населення, котре задіяне в аграрній економіці (зайнятість в агросекторі — близько третини населення України), та зумовить мультиплікативний ефект розвитку всіх галузей української економіки.
За таких умов можна погодитись із фахівцями-економістами, котрі зауважують необхідність побудови в Україні стратегії розвитку аграрного сектору економіки. Вона має бути спрямована на формування ефективного соціально спрямованого сектору економіки держави, здатного задовольнити потреби внутрішнього ринку, забезпечити провідні позиції на світовому ринку сільськогосподарської продукції та продовольства на основі закріплення його багатоукладності, що потребує формування різних категорій господарств, власники яких проживають у сільській місцевості, поєднують право на землю із працею на ній, власні економічні інтереси із соціальною відповідальністю перед громадою".
Розглядаючи стратегічні цілі розвитку аграрного сектору, до основних часто зараховують:
— збільшення частки українського агросектору в забезпеченні сільськогосподарською продукцією світового ринку;
— забезпечення розвитку сільських поселень через підвищення зайнятості сільського населення з метою підвищення його доходів;
— підвищення конкурентоспроможності продукції та ефективності галузі;
— формування інвестиційної привабливості аграрного сектору та фінансової безпеки агропромислових підприємств;
— забезпечення прогнозованості розвитку та довгострокової стійкості аграрного сектору через формування різних категорій господарств.
Однак фахівці з маркетингу сьогодні однозначно відзначають: без застосування ефективної політики маркетингових комунікацій тепер недостатньо виробити якісний продукт і доставити його до споживача. Комунікації стають чи не основним чинником зростання бізнесу в усьому світі й аграрному секторі зокрема.
В аграрній сфері України спостерігається поєднання двох складових, які часто зумовлюють негативні явища в такому бізнесі: з одного боку, потреби споживачів є мінливими, з іншого — попит на сільськогосподарську продукцію є сезонним (не постійним). В Україні традиційно вважають, що завдання будь-якого бізнесу в АПК — виробництво товарів і послуг, які відповідають його системі управління, а завдання продавців — пошук ринків збуту для цих продуктів. У сучасних умовах такий погляд на маркетингову діяльність не є задовільним: виробники повинні самі просувати своє виробництво з метою отримання вищого прибутку. Агровиробник повинен мати достатні знання про маркетингові тенденції, політику просування та споживчі потреби ще перед прийняттям виробничих рішень.
Відсутність ефективної комунікації між агровиробниками і покупцями є звичним явищем в Україні. Зумовлено це особливостями продажу сільськогосподарської продукції — через посередників. Відповідно виробники, не маючи безпосереднього контакту із потенційними споживачами, не можуть знати усіх їхніх вимог і потреб. Таким чином, маркетингові комунікації мали б сприяти встановленню більшої точності у відображенні споживчого попиту через ціни та асортимент.
Ряд підприємств агропромислового сектора України фактично проводять професійну маркетингову комунікаційну діяльність сьогодні. Особливо це стосується великих компаній, які працюють також і на зовнішніх ринках, де рівень конкуренції є особливо високим. Менші компанії, фермерські господарства, більшість підприємств, котрі орієнтують свою діяльність на внутрішній ринок, однак практично не застосовують жодних інструментів маркетингових комунікацій. Водночас згідно з сучасним підходом у маркетингу виробництво навіть найкращого товару чи послуги є неможливим без застосування ефективних маркетингових комунікацій, які інформуватимуть потенційних клієнтів і споживачів про незвичайні, унікальні властивості, спонукатимуть купити привабливим і влучним рекламним гаслом, цікавою та неординарною упаковкою тощо.
У середовищі малого та середнього аграрного бізнесу України популярним є твердження про відсутність можливості займатись маркетинговими комунікаціями на підприємстві чи посилання, що така діяльність не є основною та важливою для компанії.
Частково це твердження є обгрунтованим. Слід однак розуміти, аби діяльність була ефективною, вона має мати безпосередній зв'язок із ринком, зі своїми потенційними клієнтами. Саме тому маркетингові комунікації не доцільно вважати нейтральним елементом агропромислового бізнесу України, а комунікаційну діяльність такою, яка виходить за рамки господарської діяльності агропідприємства.
Попри те, що підприємець (фермер, власник, керівник) сам обирає спосіб ведення бізнесу, й маркетингову складову може не вивчати та не займатись нею, спілкуючись з ринком через посередників, раціонально — орієнтуватись у ключових аспектах аграрного маркетингу, особливо в політиці просування. Ключовим при цьому є розуміння можливості максимізації або принаймні оптимізації прибутку. Мотиви прибутку стають рушійною силою застосування маркетингу в агропромисловому господарстві.
Умови та способи застосування інструментів маркетингових комунікацій українськими аграрними підприємствами значною мірою залежать від особистих устремлінь, навиків, поглядів власників чи ключових менеджерів агропідприємств. Переважна більшість агробізнесів України (особливо малих та середніх) орієнтовані головно на виробництво. Водночас упродовж останнього десятиріччя з'явилась достатня кількість тих, котрі зосереджують значну вагу на маркетинг і комунікації з ринком та маркетинговим середовищем зокрема. Компанії, орієнтовані на маркетинг, намагаються виробляти товари, які можна продати з прибутком; при цьому можливість отримання прибутку розглядається до початку виробництва. Такий підхід передбачає контакти (комунікації) із попередніми постачальники, покупцями, контактними аудиторіями заздалегідь з метою узгодження та прогнозування майбутніх параметрів і угод. Для таких підприємств важливими є маркетингові комунікації з усіма учасниками ринку, системи та джерела ринкової інформації, адже саме вони допомагають приймати маркетингові рішення—що робити, яким чином і де продавати свій товар чи послугу згодом.




Левківська, Лариса Миколаївна Соціальна відповідальність у контексті формування стратегічного розвитку сучасного агробізнесу // Економіка АПК. -  2018. - № 7. -  С. 74-82.

Визначено роль і місцe соціальної відповідальності агробізнесу в розвитку сільських громад. Обґрунтовано доцільність імплементації стратегії соціальної відповідальності бізнесу у напрямі корпоративного управління аграрних підприємств, яка передбачає інтегральний аналіз зовнішніх та внутрішніх чинників.

Тема соціальної відповідальності бізнесу набула поширення у 50-60-х роках XX ст. в розвинутих країнах світу. В цей період особливо актуальним для суспільства постали питання соціальних та екологічних наслідків корпоратизації в різних галузях економіки. З того часу ключові аспекти цієї концепції стали предметом наукових та практичних досліджень. Основоположник теорії соціальної відповідальності Г. Боуен у своїй праці «Соціальна відповідальність бізнесмена» зазначає, що соціальна відповідальність бізнесу полягає у реалізації тієї політики, прийнятті таких рішень або проведенні такої лінії поведінки, які б були бажані з позиції цілей і цінностей суспільства. 
  Початковий етап розвитку наукових досліджень соціальної відповідальності бізнесу у вітчизняній науці розпочався із приєднанням України у 2006 р. до Глобального договору ООН. У Глобальному договорі ООН відтворено принципи і правила ділової етики, які утворилися упродовж ХІХ-ХХ ст. і здобули міжнародне визнання. Ці принципи є стандартом або кодексом поведінки соціально відповідального бізнесу в усіх цивілізованих країнах і фактично реалізуються, наприклад, через впровадження на підприємстві екологічно безпечних технологій, скасування дитячої праці, укладання колективних договорів, запобігання корупції тощо. Соціально відповідальними вважають підприємства, які мають добросовісну ділову практику, постійно здійснюють розвиток персоналу, виділяють кошти на охорону здоров'я працівників і гідні умови праці, використовують ресурсоощадні технології та інші заходи, що зменшують антропогенний вплив на довкілля тощо .
З метою вивчення напрямів розвитку соціальної відповідальності аграрного бізнесу та впливу цього процесу на діяльність сільських громад було проведено дослідження за допомогою спеціально розробленої анкети. Цільовою аудиторією соціологічного дослідження стали 30 керівників аграрних підприємств, які переважно входять у структуру тих чи інших аграрних холдингів та 60 сільських голів здебільшого Житомирської області. 
Емпіричне дослідження передбачало блоки питань з розвитку соціальної відповідальності в регіоні дослідження, а саме розуміння респондентами сутності поняття соціальна відповідальність бізнесу (СВБ), напрями здійснення соціальної підтримки сільської територіальної громади аграрним бізнесом, оцінка рівня розвитку соціальної відповідальності, чинники, що сприяють та перешкоджають здійсненню СВБ тощо.
   Результати дослідження свідчать, що переважна частка опитаних сільських голів (понад 70 %) дещо обізнані в питаннях соціальної відповідальності, 24 % респондентів добре розуміються і лише 5 % опитаних взагалі нічого не знають про соціальну відповідальність бізнесу. У результаті соціологічного дослідження було виявлено, що саме респонденти розуміють під терміном «соціальна відповідальність бізнесу». Сільські голови переважно відносять до СВБ впровадження соціальних програм поліпшення умов життя громади (67% опитаних), дотримання законодавства (37%), участь в регіональних програмах розвитку сільських територій та відповідальність за громаду, на території якої проводиться господарська діяльність підприємств (26% респондентів), а також благочинність для соціально незахищених верств населення (фінансова та матеріальна допомога тощо) (24 %). Щодо опитування керівників аграрних підприємств, то вони переважно відносять до СВБ застосування в політиці бізнесу принципів етичного і відповідального ставлення до споживачів та партнерів (67%), впровадження соціальних програм поліпшення умов життя громади (47%). Деякі респонденти меншою мірою вважають, що соціальна відповідальність - це благодійна допомога для соціально незахищених верств населення (фінансова та матеріальна допомога) (лише 10% опитаних). Таким чином, отримані дані не збігаються з думкою про те, що діяльність СВБ пов'язана в суспільстві насамперед з доброчинністю. Зміщення пріоритетів у бік внутрішніх соціальних програм аграрних підприємств, а також заходів, спрямованих на споживачів та партнерів, можемо віднести до специфіки розвитку СВБ в Україні. З огляду на це можна дійти висновку про те, що в Житомирській області серед аграрних підприємств поширена думка про важливе значення участі агробізнесу в соціально-економічному розвитку сільських територій. 
   Дієвим інструментом реалізації соціальної відповідальності агробізнесу є багатофункціональний розвиток сільських територій, який відбувається через залучення сільськогосподарських виробників до розбудови соціальної інфраструктури села. Це відбувається шляхом укладання так званих угод соціальної відповідальності, за якими кошти надходять здебільшого на розвиток соціальної сфери: школи, дитячі садки, лікувальні установи, зони відпочинку і т.д.
Переважна більшість опитаних керівників аграрних підприємств зазначили, що вони інколи за потребою сільських громад сприяють їх розвитку. Найбільша частка респондентів відповіла, що надає фінансову допомогу (91%), забезпечує благоустрій сільських територій (57%) та організацію масових акцій, виділення коштів для спортивних та культурних заходів на селі (46,6%).
  Натомість сільські голови зазначили, що аграрні підприємства здійснюють благодійну підтримку соціальної сфери села лише за потребою - 70% респондентів, беруть участь у благоустрої сільської території (63%), здійснюють прибирання, вивезення сміття (28%), надають фінансову допомогу сільській громаді (26%), а також іноді організовують масові акції, є спонсорами спортивних та культурних заходів (18%). Водночас майже 15 % сільських голів відмітили, що сільськогосподарські підприємства не беруть участь у жодних заходах із підтримки розвитку сільської громади. Отже, розуміння керівництвом аграрних підприємств своєї відповідальності за добробут і здоров'я населення та збереження довкілля є пріоритетним напрямом у формуванні сталого розвитку на селі.
Відповідно до розробленої «Стратегії сприяння розвитку соціальної відповідальності бізнесу в Україні на період до 2020 року» необхідність розвитку соціальної відповідальності бізнесу в Україні зумовлена такими чинниками: низьким рівнем корпоративної культури; правовим запереченням всього і зміною правової свідомості; низьким рівнем усвідомлення суспільством ролі бізнесу; закритість багатьох українських компаній для широкої громадськості; нерівномірне врахування інтересів зацікавлених сторін; нерозуміння бізнесом та суспільством основних завдань і механізмів реалізації СВБ через термінологічну невизначеність. Доказом цього є результати проведеного опитування.




Николюк, Ольга Миколаївна Передумови застосування фрактального підходу в організації суб’єктів аграрного бізнесу // Економіка АПК. - 2018. -№ 6. -  С. 67-75.

Обґрунтовано передумови застосування фрактального підходу до організації вітчизняного аграрного бізнесу. Ідентифіковано властивості аграрних бізнес-систем фрактального типу, що включають гетерархічність структури, подібність бізнес-системи та її компонентів, узгодженість цілей елементів системи (фракталів) та їх підпорядкованість загальній меті, здатність до самоорганізації та самооптимізації, внутрішню співконкуренцію. Визначено потенційні аграрні бізнес-системи фрактального типу, до яких віднесено вертикально інтегровані структури та диференційовані аграрні товаровиробники. Виділено переваги фрактальних систем, серед яких сприяння інноваційному розвитку, покращання інформаційного забезпечення, формування нових компетенцій. Виявлено необхідність створення бізнес-систем фрактального типу в АПК, показано об’єкти фракталізації в агробізнесу, ідентифіковано та формалізовано властивості та переваги фрактальних бізнес-систем в АПК.

   В умовах посилення інтеграційних та глобалізаційних процесів і поглиблення конкуренції аграрні підприємницькі структури набувають рис високоорганізованих соціально-економічних об'єктів. Сучасний ефективно функціонуючий суб'єкт підприємництва має розгалужену структуру (еквіпотенційність системи) із широкою мережею внутрішніх взаємозв'язків між його елементами (цілісність). у результаті взаємодії компонентів аграрних систем формуються додана вартість, ефект та конкурентоспроможність аграрних систем, які не притаманні її елементам (емерджентність системи). Важливим є цільова спрямованість функціонування господарюючих суб'єктів (цільова активність). Діяльність у нестабільному та стохастичному зовнішньому середовищі (відкритість) визначає прагнення сучасних підприємницьких структур до безперервного відновлення стійкого ефективного стану (тобто до забезпечення рівноваги) (адаптивність системи).
Можна стверджувати, що сучасним суб'єктам агробізнесу характерні властивості складних систем. Однак, як свідчать результати останніх досліджень, традиційна теорія управління організаціями ґрунтується на припущеннях, які позбавляють можливості врахування деяких властивостей. До цих припущень належать такі: існує лише одна оптимальна організація бізнесу, вплив зовнішнього середовища є незначущим у довгостроковій перспективі, динаміка бізнес-систем лінійна, управлінські рішення завжди раціональні тощо. Натомість нова парадигма менеджменту має орієнтуватись на відкритість, нелінійність, дисипативність (як невід'ємний детермінант самовідновлення), багатокритеріальність сучасних еконо мічних систем. Крім того, слід враховувати, що навіть незначні збурення з боку входів системи та її параметрів часто призводять до незіставних із ними неконтрольованих наслідків. Це вказує на хаотичну динаміку складних економічних систем. Як наслідок, актуальним стає обґрунтування нових методів управління, орієнтованих на перехід системи з хаотичного стану в упорядкований, а також збереження раніше визначених властивостей, що забезпечують її життєздатність. До наукових підходів, принципи яких найчастіше застосовують до процесів організації бізнесу, належить фрактальний підхід.
Фрактальна організація господарської діяльності нерозривно поєднана з функціонуванням складних бізнес-систем. Бізнес-система - це сукупність компонентів, які, взаємодіючи між собою, утворюють нову властивість, нехарактерну для окремих елементів. У дослідженні під аграрною бізнес-системою (бізнес-системою аграрного спрямування) розуміємо формальний та неформальний суб'єкт агробізнесу (із обов'язковим виробництвом сільськогосподарської продукції). До аграрних бізнес-систем належать сільськогосподарські підприємства та їх об'єднання (зокрема вертикально інтегровані структури), компонентам яких можуть бути властиві ознаки фракталів. В основу декомпозиції таких бізнес-систем доцільно покласти структурний підхід (поділ на складові).
Процес трансформації традиційних бізнес-систем у фрактальні визначено як процес фракталізації. Рівень фракталізації господарюючого суб'єкта відображає, наскільки децентралізованим є управління його елементами. Процеси фракталізації нерозривно пов'язані з рівнем фрактальності елементів бізнес-системи, який залежить від готовності до набуття ознак фракталу (передусім самоорганізації, самовідновлення, самооптимізації, цілеспрямованості, цілепокладання) та відповідним чином отримання автономії від контролюючого центру.
Створення фрактальних організацій в аграрному секторі економіки вбачається цілком логічним з огляду на складну структуру аграрних бізнес-структур, зумовлену диверсифікованістю їх діяльності. Підрозділи суб'єктів агробізнесу, які спеціалізуються на рослинництві, тваринництві, переробці сільськогосподарської сировини, сервісному обслуговуванні тощо, можуть мати всі ознаки фракталів та водночас працюють заради досягнення єдиної стратегічної мети підприємницької структури, а також для об'єднання сільськогйсподарських товаровиробників, утворених задля спільної мети. До потенційних фракталів у складі існуючих бізнес-систем аграрного профілю доцільно віднести:
1) виробничі підрозділи сільськогосподарських підприємств;
2) господарюючих суб'єктів, забезпечення ефективного функціонування та повного використання ресурсного потенціалу, які потребують об'єднання з іншими сільськогосподарськими товаровиробниками, партнерами та/або контрагентами;
3) сільськогосподарські підприємства, які вже є учасниками вертикально інтегрованих бізнес-систем. Наприклад, щодо товаровиробників, які входять до складу агрохолдингів та можуть поступово накопичувати ресурси і компетенції, необхідні для самостійного ведення бізнесу в структурі вертикально інтегрованого об'єднання;
4) горизонтально інтегровані структури - члени вертикально інтегрованого об'єднання, створеного для взаємодопомоги у межах одного напряму господарської діяльності. Прикладом таких об'єктів є спеціалізовані сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, що входять (формально або неформально) у мережу вертикально інтегрованої структури (агрохолдингів, регіональних кластерів тощо).
Невід'ємною рисою фрактальної організації господарської діяльності бізнес-системи є децентралізація управління та самостійність менеджменту кожного фракталу. У вертикально інтегрованих бізнес-структурах рівень автономності (та фрактальності) характеризують вид та форми інтеграції (рисунок). Система цілей бізнес-структури фрактального типу складається з цілей фракталів, не містить протиріч і повинна спрямовуватися на досягнення загальної мети. Крім того, можна припустити, що бізнес-система, яка формується високоефективними самостійними і швидко адаптованими фракталами, буде гнучкішою та життєздатнішою, ніж традиційна ієрархічна бізнес-структура. Враховуючи зазначене, можемо стверджувати, що підвищення ефективності діяльності та конкурентоспроможності одного фракталу автоматично зумовлює зміцнення конкурентних позицій бізнес-системи у цілому і тому успішна діяльність одного фракталу сприятиме отриманню додаткових вигод іншими.
  Варто відмітити те, що у межах бізнес-структур фрактального типу утворюються нові компетенції, чому значну увагу приділяє американська дослідниця Я. Райе. Вона доводить, що припинення інформаційних потоків та жорстких управлінських впливів за ієрархією зверху-донизу викликатиме зниження стресу в колективі . Важливо, що в організації фрактального типу персонал, з одного боку, пов'язаний єдиними цілями, а з іншого - аналогічно суб'єкту підприємницької діяльності, самостійно обирає шляхи їх досягнення за умови спільної відповідальності всіх працівників. Інша перевага фрактальної організації агробізнесу, яка вкрай важлива для вітчизняного агровиробництва, поєднана з усуненням антагонізму між різними сферами АПК. Зокрема дотримання принципу узгодження цілей фракталів дасть можливість вирішити проблему недостатньої участі сільськогосподарських товаровиробників, які створюють основну частку доданої вартості, у розподілі результатів між усіма учасниками продуктового ланцюга.




Однорог М. А. Інституціональний підхід до формування інноваційної системи державного регулювання агробізнесу // Економіка та держава. -  2018. - № 6. -  С. 44-46.

Удосконалено інструментарій державного регулювання аграрного бізнесу за відповідним його поділом на інструменти. Досліджуються системоутворюючі фактори, що визначають ефективність функціонування агробізнесу. Представлено результати моніторингу та аналізу формування інституціональних підходів. Обгрунтовано пріоритетні напрямки формування і розвитку систематизуючих інститутів аграрного ринку. Зроблено висновок про те, що незважаючи на невідповідність окремих правил імперативам зовнішнього середовища, основу державного і підприємницького партнерства формують закони, відомчі акти та інші нормативно-правові акти органів влади. Без урахування визнання пріоритету інститутів-правил вибір напрямів формування системи державного регулювання агробізнесу, адекватних потребам підприємницьких організацій і імперативам СОТ, виявляється проблематичним. Приведення теоретичних знань у відповідність з практичними проблемами, що накопичилися у сфері взаємодії влади та агробізнесу, припускає закріплення визначальної ролі за нормативними актами.

Абсолютна більшість держав у світі розглядає агробізнес і продовольчий ринок як систему, не здатну до повного саморегулювання і потребує підтримки для компенсації неминучих втрат галузі в ринкових умовах. Розмір цієї плати в окремих країнах сягає 70% вартості продукції сільського господарства.
Крім стратегічної ролі сільського господарства в забезпеченні продовольчої безпеки, агробізнес є основою сільських поселень, що відтворюють природне середовище та національні ландшафти, народні традиції і спосіб життя. Специфіка галузі полягає в просторовій розпорошеності виробництва, більш високому органомічному складі капіталу, сезонності робіт, різноманітті форм діяльності. Різниця в термінах витрат і отримання продукції досягає в рослинництві 10-12 місяців, у тваринництві - двох років і більше.
В аграрній сфері виявляється нездатність ринку забезпечити виробництво важливих благ в необхідних обсягах, усувати зовнішні екстерналії і протистояти монополії переробників і торгівлі. Недосконалість ринку нейтралізується створенням відповідних інституціональних структур і участь держави у вирішенні проблем.
Однак ефективність держави як регулятора агробізнесу пов'язана не тільки зі збільшенням компенсуючого впливу та оптимізації використовуваних інструментів і методів. По-перше, для створення не тільки "великого", але і "сильного" державного регулювання необхідно виробити єдині критерії оцінки ефективності використання коштів держпідтримки та посилити контроль за їх цільовим використанням.
По-друге, пояснення причин кризи тільки провалами ринку та обгрунтування таким чином необхідність розширення державного втручання не цілком коректні. Існує загроза просування групових інтересів шляхом підміни понять (замість провалу держави — провал ринку). Тому важливо зруйнувати стереотип сприйняття державного втручання як єдиного способу подолання кризи.

Державне втручання в економіку не є єдиним способом подолання "провалів" ринку. Крім нього, спектр альтернативних інституціональних схем галузевого регулювання агробізнесу включає в себе режими саморегулювання (делегованого і добровільного). Добровільне саморегулювання передбачає встановлення і підтримання правил суб'єктами галузі без якого-небудь схвалення або спеціального захисту з боку держави (за винятком загальних норм контрактного права або норм, що належать до об'єднань господарюючих суб'єктів).
Світовий досвід показує, що дані режими в ряді випадків можуть ефективно доповнювати, а іноді і заміняти державне регулювання, забезпечуючи зниження державних витрат, велику гнучкість і краще врахування інтересів учасників ринку. До таких випадків відносяться здатність бізнесу створити правила, що відповідають суспільним інтересам, і здатність ефективно контролювати дотримання цих правил. Зазначена проблема розглядається дослідниками як у векторі коригування діючих, так і в напрямку освоєння нових правил фінансової підтримки агробізнесу з боку органів наділених владними повноваженнями. В зарубіжній літературі виділяються наступні основні завдання інституціоналізації аграрного підприємництва: використання законів, що забезпечують продовольчу безпеку тих чи інших країн та імплементація нормативних актів, які сприяють досягненню паритету цін на продукцію промисловості і сільського господарства. Аналіз показує, що структура державного регулювання агробізнесу складається з механізмів та інструментів, які вимагають застосування формальних інститутів. Залежно від виду підприємницької діяльності господарств ці механізми й інструменти можуть застосовуватися органами влади як у сільськогосподарському секторі, так і в торговельній сфері АПК. При стимулюванні виробничого підприємництва держава закріплює порядок їх використання в конкретних інституціональних установках. Дані установки вимагають реалізації правил доповнення матеріальних витрат суб'єктів підприємницької діяльності видатками бюджетів держав, які є учасниками СОТ.
Необхідність державного і підприємницького партнерства в цьому процесі пояснюється обмеженими ресурсами сільськогосподарських товаровиробників. У зв'язку з цим, функція інституціоналізації аграрного підприємництва виявляється найбільш затребуваною в умовах ринкових перетворень. Безумовно, це теоретична проблема, але її практичне освоєння базується на основі інституціональних змін, які передбачають коригування нормативних актів для забезпечення переважної підтримки ефективно функціонуючих підприємницьких структур. Зіставна оцінка їх концептуальних ідей дозволяє сформулювати висновок про те, що взаємозалежність саморегулювання комерційних господарств та координація їх діяльності з боку органів влади грунтується на зміні формальних правил, що справляють вплив на процес виробництва та обміну матеріальних благ.

Застосування державою інструментів, які доповнюють самореалізацію економічних відносин, що складаються між постачальниками засобів виробництва для сільського господарства та суб'єктами аграрного підприємництва, сприяє позитивному впливу формальних інститутів на розвиток господарської підприємливості та ініціативи. Водночас освоєння правил, що заміщають регулюючий вплив підприємницьких структур, які функціонують у виробничій сфері, може викликати розпорошення 
бюджетних коштів. У силу цього, формування інноваційної системи державного регулювання агробізнесу має відбуватися на інституціонально-доповнюючій основі, що передбачає встановлення партнерських відносин держави з індивідуальними підприємцями, селянськими (фермерськими) господарствами та сільськогосподарськими організаціями. Проблему поєднання ринкових механізмів з інструментами державної підтримки аграрного підприємництва слід вирішувати за рахунок застосування правових норм, які відповідають загальноцивілізаційним традиціям ринкового товарообміну.




Ільчук, Микола Максимович Оптимізаційні рішення організації виробництва в агробізнесі // Економіка АПК. - 2018. - № 5. - С. 77-84.

Виявлено рівень впливу основних чинників виробництва на його результативність та розроблено оптимізаційну модель виробничої структури підприємств на перспективу, яка дає можливість прийняти управлінські рішення щодо подальшої диверсифікації виробництва через розширення виробничої діяльності в галузі тваринництва та загальної кількості виробленої продукції рослинництва шляхом оптимізації сівозмін. Запропоновано оптимізаційні рішення організації виробництва, які сприятимуть сталому розвитку аграрного сектору економіки.

В умовах трансформаційних змін вітчизняної економіки, зростання ризиків та недостатнього фінансування виникає потреба в підвищенні рівня ефективності сільськогосподарського виробництва. Забезпечення зазначеної умови залежить від раціонального використання наявних виробничих ресурсів. Одним із шляхів досягнення високих показників виробничої діяльності є впровадження оптимізаційних рішень у виробництво підприємницьких структур агробізнесу.
Поставлені завдання потребують кількісного та якісного аналізу доступних для використання ресурсів, а також врахування умов зовнішнього середовища. Метою таких оптимізаційних рішень є поліпшення виробничої структури підприємств, збільшення прибутку й зростання їх конкурентоспроможності та виробленої продукції. Оскільки оптимізаційні рішення виступають одним з основних методів передбачення ефективного функціонування сільськогосподарських підприємств у нестабільному ринковому середовищі, надзвичайно важливим є визначення теоретичних і методичних особливостей її втілення, аналіз взаємозв'язків між виробничими ресурсами та їх вплив на кінцевий результат, а також вибір параметрів й обмежень для побудови оптимізаційної моделі в умовах обмежених ресурсів.
Відповідно до економічної теорії суспільного добробуту кожне підприємство має максимізувати ефект від використання виробничих ресурсів, у тому числі суспільного інтересу. Беручи до уваги логіку дослідження та основні положення теорії добробуту, необхідний інтерпретаційний підхід, згідно з яким під оптимізаційними рішеннями розуміють «визначення оптимальних значень кількісно-якісних показників процесу створення продукту чи послуги та приведення цього процесу в оптимальний стан, враховуючи економічні, соціальні та екологічні параметри виробництва». У результаті оптимальний варіант структури виробництва передбачає визначення конкретного кількісного співвідношення всіх виробничих ресурсів і міри інтенсивності їх використання.
Вибір оптимізаційних рішень передбачає визначення основних параметрів для аналізу поточної ситуації з подальшим розробленням оптимізаційної моделі. Передусім, при виборі економіко-соціально-екологічної оптимізації, економічними критеріями є: ціна реалізації, собівартість та урожайність або продуктивність худоби; для соціальної: заробітна плата, продуктивність праці та кількість працівників на 100 га або на 100 ум. гол. худоби; для екологічної: якість ґрунту, кількість викидів в атмосферу та якість виробленої продукції.
Забезпечення сталого розвитку підприємницьких структур агробізнесу України потребує прийняття оптимізаційних рішень поєднання розглянутих видів ефективності виробництва, що може бути досягнуто за рахунок розроблення оптимізаційної моделі із зазначенням кількісних та якісних обмежень щодо інтересів бізнесу, суспільства та навколишнього середовища. Установлено, що одним із методів дослідження ефективності використання виробничих ресурсів є виробнича функція Кобба-Дугласа,
Характерною особливістю ринкових трансформацій є збільшення частоти їх виникнення та швидкості впливу на функціонування аграрних формувань, що потребує вчасної адаптації до нових ринкових умов. Серед перспективних напрямів розвитку підприємств в умовах постійних трансформаційних змін особливого значення набуває прогнозування із впровадженням системи управління ризиками. Формування оптимальної структури та розмірів виробництва підприємницьких структур агробізнесу є важливою складовою адаптації до трансформаційних змін. Передусім, необхідно аналізувати зміни чинників, що впливають на оптимальність виробничої структури та розмірів аграрних підприємств. Основними серед них є: природно-кліматичні умови; попит на сільськогосподарську продукцію та продукти її переробки; рівень окупності витрат; термін обігу капіталу; ступінь оснащеності виробничими засобами й можливість його підвищення, наявність і спроможність використання державної та міжнародної підтримки. Для вивчення впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на господарську діяльність підприємства науковцями розроблено спеціальні методи аналізу. Серед багатьох із них на особливу увагу заслуговують методи SWОТ-аналізу та РЕSTEL-аналізу. Так, сільськогосподарські підприємства Черкаської області зосереджені на виробництві чотирьох найприбутковіших сільськогосподарських культур: озимої пшениці, кукурудзи, соняшнику та сої. Під зерновими посівами й надалі залишається понад 50 % від загальної площі земельних угідь сільськогосподарських підприємств. Натомість, структура вирощування зернових диференціюється: якщо в 2011 р. на озиму пшеницю припадало 43,9 %, ярий ячмінь - 20,9 %, а на кукурудзу - 12,7 %, то у 2016 році посівні площі під пшеницею становили 25 %, під ячменем - 6, а під кукурудзою - 20 %. Одна із причин - можливість одержання більших прибутків з 1 га на вирощуванні кукурудзи.
Ще однією тенденцією є зменшення посівних площ під кормовими культурами, що пов'язано зі скороченням поголів'я худоби й птиці та обсягу виробництва окремих видів продукції тваринництва. Зміна структури поголів'я худоби пояснюється вищим показником рентабельності та меншим періодом обороту капіталу при вирощуванні курятини й свинини. Водночас утримання великої рогатої худоби у більшості підприємницьких структур агробізнесу взагалі збиткове. Однак зменшення поголів'я великої рогатої худоби має як негативні соціальні (скорочення робочих місць, зниження доходів), так і негативні екологічні наслідки, зокрема зменшення кількості внесених органічних добрив. Крім того, створення великих комплексів з виробництва свинини і м'яса птиці передбачає істотні ризики у разі поширення епідемій, а також може негативно впливати на навколишнє середовище.
Для оцінки ефективності виробництва сільськогосподарської продукції використано систему показників, серед яких: собівартість 1 ц, кількість реалізованої продукції, ціна реалізації, прибуток на 1 ц та рівень рентабельності.






Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою 
  

електронної доставки документів  ЕДД




49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека