Сільське господарство

Сучасне використання земельного фонду характеризується рядом недоліків, які пов’язані з недостатньою увагою як до природних, так і до господарських чинників, що великою мірою впливають на об'єктивну придатність земель і відповідно на ефективність їх використання. Тому проблема оптимізації землекористування є надзвичайно актуальною і розв'язати її неможливо без розроблення й удосконалення методологічних і практичних основ грунтозахисних систем землеробства, системи заходів щодо оптимізації структури сільськогосподарських угідь тощо.

Паляничко Н. І. Інституціональні основи досягнення збалансованого рівня землекористування // Агросвіт. - 2017. - № 1/2. - С. 3-7.

Засновуючись на теоретичному підгрунті класиків інституціоналізму Т. Веблена, Дж. Коммонса, У. Мітчела, визначено підгрунтя досягнення збалансованого рівня землекористування як передумови забезпечення прийнятного стану екологічної безпеки регіону. Встановлено центральне місце проблем забезпечення збалансованого рівня землекористування у системі взаємовпливів інституцій, що обумовлює необхідність консолідації зусиль для її вирішення. Обгрунтовано необхідність затвердження Концепції використання земель сільськогосподарського призначення. Ключовою умовою успішності вирішення вказаної проблеми є удосконалення існуючого законодавчого поля. Вирішення цього завдання передбачає посилення нормативної бази стосовно обмеження рівня антропогенного навантаження на навколишнє природне середовище у регіональному вимірі на основі врахування системи зв'язків між інституціями суспільно-економічного розвитку з позиції забезпечення євроінтеграційних процесів.

Загострення проблем досягнення збалансованого рівня землекористування в контексті забезпечення прийнятного стану екологічної безпеки і агроекологічної у тому числі, обтяжуються кризовими обставинами економічного сьогодення. Це спричинює нові виклики щодо пошуку резервних ресурсів, важелів та інструментів для узгодження існуючих протиріч між забезпеченням рентабельності виробництва і стримування збільшення антропогенного навантаження на довкілля. Одним із потенційних ресурсів є такий напрям економічної теорії, як інституціоналізм. Згідно із загальновживаними підходами, складовими поняття "інституціоналізму" прийнято розглядати "інституції" тобто, норми та суспільні звичаї, що закріплені у вигляді "інститутів" - законів, організацій, установ. Тобто інституціоналізм покликаний аналізувати економічні проблеми у взаємодії з іншими аспектами життєдіяльності людини, у тому числі і в контексті досягнення збалансованого рівня землекористування як передумови забезпечення агроекологічної безпеки регіону будь-якого таксономічного рівня. Засновуючись на теоретичному підгрунті концепцій класиків інституціоналізму Т. Веблена, Дж. Коммонса, У. Мітчела, проблема досягнення прийнятного рівня агроекологічної безпеки і збалансованого рівня землекористування набуває статусу центральної у системі зв'язків між інституціями суспільно-економічного розвитку. Ключова її роль пояснюється мірою впливу результатів землекористування на всю систему взаємозв'язків в цілому. Слід відмітити, що вказані впливи мають різновекторний характер, адже процеси і результати використання природних ресурсів і земельних у тому числі, інтегровані у всі сфери життєдіяльності, а значить у різній мірі впливають на її ефективність. З позицій концепції американського дослідника Веблена, який розглядав поступальний суспільний розвиток на основі протиріччя між процесом виробництва і бізнесовою діяльністю, відкриваються можливості пошуку інструментів залучення інвестицій з метою підвищення інтенсифікації агровиробництва. Адже кожна із складових ставить за мету отримання прибутку від своєї діяльності, але на відміну від інвестування технологічного розвитку та підвищення продуктивності праці за умов виробничої діяльності, бізнес націлюється на максимізацію прибутків від біржово-кредитних операцій. Узгодження цих, на перший погляд, різних складових та пошук компромісу між їх інтересами надає економічний ефект більш високого рівня. У контексті мети досягнення збалансованого рівня землекористування, максимізація прибутків від інституцій "бізнесової" компоненти дозволяє підвищити інтенсифікацію "виробничої", тобто організувати сировинну, технічну, технологічну компоненти агровиробничого процесу таким чином, щоби мати постійну можливість отримувати високий ефект від землекористування, тобто - високі показники врожайності. З позицій соціально-правової концепції Джона Коммонса, який пропонував за основу організації життєдіяльності суспільства приймати правові аспекти взаємодії груп, набуває значення законодавчо-нормативне закріплення вимог відтворення і збереження прийнятного рівня екологічної безпеки і збалансованого рівня землекористування зокрема. Згідно з етапами розвитку процесів цієї взаємодії, за Коммонсом, початковою позицією є конфлікт інтересів між різними інституціями, який розвивається до усвідомлення суспільством наявності такого конфлікту до рівня проблеми, що має розв'язатись шляхом компромісу. Концепція Д. Коммонса обгрунтовує спосіб вирішення конфліктних ситуацій шляхом закріплення процесу взаємодії на законодавчому рівні через правові норми (інституції), які грунтуються на основі законодавчого закріплення взаємних прав і обов'язків між групами суспільства, між суспільством і державою. За існуючих організаційно-правових і законодавчо-нормативних умов та рівня їх дотримання при організації процесів агровиробництва в Україні, чітко прослідковується розвиток цих етапів із загостренням проблеми відтворення і збереження родючості грунтів та збалансованого землекористування.

Важливість системи поглядів Уеслі Мітчела на концепцію інституцій ринку розкривається через визнання важливості державного регулювання економіки. Окрім аналізу суто ринкових категорій як співвідношення попиту й пропозиції, їх впливу на ціну, окрему роль автор надає впливу держави, визнає значення координації розвитку.

Як показує національний досвід агровиробництва, вирішення проблем забезпечення збалансованого рівня землекористування є неможливим шляхом залучення тільки однієї групи інституцій. Для досягнення успішного розв'язання цієї проблеми є необхідним комплексний підхід із використанням широкого їх комплексу. Нині нормативно-правове забезпечення землекористування ще не повною мірою використовує інституціональний потенціал підвищення ефективності використання земельних ресурсів, який випливає із правових меж, що встановлені Земельним кодексом України. Отже, питання формування правового поля збалансованого використання земель сільськогосподарського призначення набуває державного значення з врахуванням нормативних вимог розвинутих країн Європи як до якісних параметрів продукції агровиробництва, так і до рівня навантаження на довкілля в результаті цієї діяльності. За таких умов вирішення проблеми вдосконалення інституціональних передумов збалансованого землекористування займає одне з чільних місць у переліку пріоритетів екологічної та економічної політики держави. Земля є тим інституціональним центром, об'єднавшись навколо якого з усіма іншими пріоритетними сегментами ринку, можна вийти на якісно новий рівень економічного розвитку, проте в Україні інституційне забезпечення збалансованого розвитку знаходиться лише на стадії формування. Нині інституціональне середовище використання природних ресурсів та охорони довкілля є симбіозом традиційних інститутів природокористування та нових інститутів . Оскільки в нових реформованих земельних відносинах старі інституціональні рамки виявилися несприятливими для досягнення збалансованого рівня землекористування, то стратегія й тактика інституціональних перетворень у сфері сільськогосподарського землекористування повинна полягати в поступовому русі до такого типу організації землекористування, який би забезпечував створення умов для раціонального, збалансованого й ефективного використання регіонального земельного потенціалу, сприяв забезпеченню економічної і соціальної стабільності сільськогосподарського виробництва. З метою узгодження суперечностей, які виникають у процесі залучення природно-ресурсних чинників у відтворювальний процес, інституціональні зміни мають передувати заходам щодо вдосконалення системи регулювання та враховувати структурні зрушення на тлі євроінтеграційних процесів.

Новаковська І. О. Регулювання громадського контролю землекористування // Економіка АПК. - 2016. -№ 9. - С. 43-50.

Висвітлено результати дослідження стану контролю землекористування, методичні основи та механізми формування сучасної комплексної системи державного, самоврядного й громадського контролю за використанням та охороною земель. Запропоновано до розгляду проект Закону України "Про громадський контроль за використанням та охороною земель".

Конституцією України визначено, що земля є основним національним багатством, яке перебуває під особливою охороною держави. Враховуючи основоположне значення землі в суспільстві, охорона її повинна здійснюватися правовими, організаційними, економічними й соціальними методами з запровадженням надійної системи контролю за землекористуванням. Відповідно до Земельного кодексу України контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні дотримання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства країни.

Контроль поділяється на державний, самоврядний та громадський. Державний контроль за використанням і охороною земель здійснюється центральним органом виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері земельних відносин, за дотриманням законодавства про охорону земель - центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища, раціонального використання, відтворення й охорони природних ресурсів. Порядок здійснення державного контролю визначено Законом України «Про державний контроль за використанням та охороною земель».

Самоврядний контроль за використанням та охороною земель, що повинен здійснюватися сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами, в цілому залишається поза правовим регулюванням. У Законі «Про місцеве самоврядування в Україні» містяться лише окремі повноваження місцевих рад щодо проведення контролю, зокрема припинення права користування у разі наявності порушень законодавства, звернення до правоохоронних органів із заявами про перевірку фактів порушень закону, надання землевласниками і землекористувачами певних відомостей щодо стану використання земель. Однак здійснення вказаних контрольних повноважень не підкріплено відповідними санкціями Державний та самоврядний контроль являють собою реалізацію земельних інтересів українського народу через діяльність двох видів публічної влади - органів державної влади й органів місцевого самоврядування. Перші здійснюють контроль у межах усієї території країни, а другі - на території конкретних територіальних громад. Однак закон про місцеве самоврядування відносить питання контролю землекористування місцевими радами до делегованих повноважень їхніх виконавчих органів. Таким чином, органи місцевого самоврядування не здійснюють повного контролю за використанням та охороною земель, а наділені лише окремими повноваженнями, які дозволяють їм опосередковано контролювати землекористування у межах їхніх територій.

Громадський контроль за чинним законодавством повинні провадити громадські інспекторами, які можуть призначатися: відповідними органами місцевого самоврядування; центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері земельних відносин; центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику зі здійснення державного нагляду (контролю) у сфері охорони навколишнього природного середовища. Положення про громадських інспекторів повинно затверджуватися вказаними центральними органами виконавчої влади. Досі такого положення не існує, порядок громадського контролю на законодавчому рівні не врегульовано, громадських інспекторів немає. Громадські об'єднання не залучено до сфери контролю за землекористуванням. Отже, створення правової, економічної й екологічної бази для функціонування у державі комплексної системи контролю за землекористуванням є надзвичайно важливим та актуальним науковим завданням.

Зарубіжний досвід контролю доводить про існування в багатьох країнах комплексного контрольного інституту.У більшості країн Східної Європи земля є об'єктом правової охорони як єдине ціле, як загальнонародне благо, що знайшло закріплення у ряді конституцій і в спеціальних законах (Польща, Угорщина, Румунія). У країнах Західної Європи контроль за землекористуванням є невід'ємною складовою частиною екологічного права, яким забороняються будь-які дії, що завдають шкоди навколишньому середовищу. З цією метою діють програми державного контролю землекористування, оскільки суспільство вимагає такого контролю.

Система контролю при цьому наповнюється інформацією щодо обмеження потенційного впливу забруднення земель і змін землекористування на поведінку людей. Регіональні програми реалізуються зі здійсненням контролю й документуються для федеральних і ВІІАС -сайтів із веденням відповідних контрольних списків. Особливу контролюючу роль у цих країнах відіграють громадські організації, «зелені рухи», об'єднання громадян, окремі громадяни. Громадський контроль звикористанням земель здійснюється ще на стадії проектування об'єктів, коли громадські об'єднання знайомляться з інформацією щодо планування типів землекористувань, висловлюють свої міркування, вносять зауваження та пропозиції. Основні проектні рішення публікуються в муніципальних засобах інформації. Після узгодження проектів розвитку територій, обговорення їх громадськістю й прийняття рішень муніципальними органами, вони набувають сили закону та є підставою для використання земель.

У США більшість функцій з управління землекористуванням делеговано муніципальним органам. При цьому контроль містить урядові рішення, дозвільні права й вимоги, що обмежують приватне використання земель і природних ресурсів. Необхідність компенсації втрат, пов'язаних з примусовим відчуженням земельних ділянок та обмеженнями у землекористуванні, вирішується відповідно до положень 5-ї поправки до Конституції США.

Усі три види контролю землекористування потребують удосконалення. Державний контроль повинен спрямовуватися на перевірку дотримання тих норм законодавства, які містять загальнодержавні вимоги, а не є недоліками організаційної й господарської діяльності власників землі та землекористувачів. Самоврядний контроль повинен мати аналогічні з державним контролем тюрми законодавчого регулювання. Кардинальне поліпшення діяльності щодо контролю землекористування в державі неможливе без законодавчого врегулювання діяльності громадських організацій, громадських спілок і громадських інспекторів щодо його здійснення. Потенціал громадських об'єднань необхідно спрямувати на суттєве поліпшення якості контролю, його повсюдності, зменшення кількості корупційних діянь у земельній сфері, попередження криміналізації ринку земель.

Загалом практика здійснення контролю землекористування в Україні підтверджує його некомплексність, почастішання випадків порушень земельного законодавства, недієвість самоврядного контролю за використанням та охороною земель. Земля потребує охорони не лише від самовільного зайняття й неналежного використання, а, насамперед, від деградації. Через фактичне припинення робіт по боротьбі з ерозією ґрунтів, засоленням і забрудненням їх важкими металами та хімічними речовинами постійно збільшуються площі деградованих земель. Вказані явища значною мірою є наслідком незадовільного державного контролю за землекористуванням і свідченням того, що форми контролю вимагають кардинальних змін. Передусім це стосується функціонування самоврядного та громадського контролю за використанням і охороною земель.

Добряк Д. С. Еколого-економічний механізм реабілітації деградованих і малопродуктивних земель сільськогосподарського призначення // Економіка АПК. - 2016. -№ 9. - С. 10-17.

Визначено чинники інтенсивного розвитку деградаційних процесів в агроландшафтах і види деградації земель сільськогосподарського призначення. Виявлено основні еколого-економічні особливості використання деградованих та малопродуктивних земель у сільськогосподарському виробництві. З'ясовано сутність еколого-економічного механізму реабілітації деградованих і малопродуктивних земель як системи заходів, спрямованих на відтворення їх продуктивної спроможності консервацією, реабілітацією, трансформацією й регенерацією. Доведено, що структурні складові механізму (набір інструментів) реабілітації деградованих і малопродуктивних орних земель мають розглядатися в єдності та взаємозв'язку, разом із тим зберігаючи своє самостійне значення. Проаналізовано сучасний стан деградованих і малопродуктивних орних земель у розрізі регіонів України. Запропоновано при формуванні еколого-економічного механізму реабілітації деградованих та малопродуктивних орних земель визначати основні складові, які поєднуються у три підсистеми: організаційно-правове, екологічне й економічне спрямування.

У процесі здійснення земельної реформи в Україні було роздержавлено і передано у власність більше 5 млн га орних земель, які за властивістю ґрунтового покриву є орнонепридатними, тобто деградованими або малопродуктивними, використання яких в економічному відношенні є збитковим, а в екологічному - шкідливим, що негативно впливає на навколишнє природне середовище. Серед факторів, що спричиняють деградацію ґрунтів, найважливішими є ті, що пов'язані з використанням земель. Надмірне антропогенне навантаження на земельні угіддя спричиняють активацію негативних процесів, серед яких особливої сили набули ерозійні. До цього призвело нехтування екологічною придатністю ґрунтів до вирощування певних сільськогосподарських культур, а саме - науково необгрунтоване збільшення площ таких культур, як соняшник, ріпак, кукурудза на зерно та інших просапних культур. Втрати від дії ерозійних процесів вимірюються сотнями мільйонів гривень на рік. Крім того, значно погіршується стан агроландшафтів за рахунок знищення найродючих шарів ґрунтового покриву, його найважливішої складової - гумусу. Сучасний стан агроландшафтів характеризується значним збільшенням деградованих орних земель, які потребують науково обґрунтованих заходів щодо їх нормального екологобезпечного використання з урахуванням формування сталого розвитку землекористування й сприятливого життєдіялього навколишнього середовища. Це зумовлює актуальність розробки наукових засад реабілітації деградованих та малопродуктивних земель.

Аналіз стану земель сільськогосподарського призначення показує, що останніми десятиліттями він істотно погіршився і набув загрозливого характеру. Передусім це стосується ґрунтового покриву, який значною мірою втратив належні йому властивості саморегуляції. Водна й вітрова ерозії є найвпливовішим фактором зниження продуктивності земельних ресурсів, деградації агроландшафтів, що перетворилося на надзвичайне явище сьогодення, яке загрожує існуванню ґрунту як головного засобу сільськогосподарського виробництва та незмінного компонента біосфери. Це зумовлено характером сільськогосподарського використання земель, при якому створюються передумови для інтенсивного розвитку деградаційних процесів і, насамперед, ерозійних. За іншими якісними показниками (засоленість, солонцюватість, перезволоження та ін.) земельний фонд має сталу тенденцію до погіршення.

Останнім часом посилилися процеси деградації ґрунтового покриву через техногенне забруднення. Найбільшу небезпеку для навколишнього середовища становить забруднення ґрунтів важкими металами, пестицидами, збудниками інфекційних хвороб, радіонуклідами тощо. Посилення деградації ґрунтів значною мірою зумовлено різким зниженням обсягів

заходів щодо підвищення їх родючості. Унаслідок перевищення виносу поживних речовин над їхнім накопиченням в орних ґрунтах склався їх від'ємний баланс. Ці дані дають підстави для невтішного висновку, що в Україні високими темпами знижуються якість і родючість ґрунтів та катастрофічно погіршується екологічний стан земельних ресурсів. Використання деградованих і малопродуктивних ґрунтів у складі орних земель призводить до прямих збитків. У цілому по Україні такі втрати сягають понад 300 млн грн - 66,5 грн/га, в зоні Полісся ці показники становлять відповідно 75,7 млн грн і 73,2 грн/га; в Лісостепу - 137,3 млн грн та 94,4 грн/га; у степовій зоні - 94,4 млн грн і 44,3 грн/га. Одним із головних чинників, що дестабілізують екологічну ситуацію, є надмірна сільськогосподарська освоєність та розорюваність території. Внаслідок екстенсивного ведення сільськогосподарського виробництва до господарського використання необгрунтовано залучені деградовані й малопродуктивні земельні угіддя, недотримання їх базових екологічних вимог, що призвело до погіршення екологічної ситуації не тільки в сільсіькому господарстві, а також в Україні в цілому. Як наслідок, порушена екологічна стійкість агроландшафтів, яка залежить від того, скільки в ньому збережено природних фітоценозів. Відомо, що чим більша різноманітність агроландшафту, тим вища його стійкість до антропогенного навантаження. Таким чином, поліпшення екологічної ситуації полягає в зниженні розораності території, виведенні з інтенсивного обробітку деградованих і малопродуктивних орних земель, розширенні площі природних кормових угідь та лісових насаджень шляхом збільшення частих екологостабілізуючих угідь, створення екосистем, які функціонують за принципами природних аналогів при мінімізованому антропогенному впливові. Тобто йдеться про широку ренатуралізацію довкілля, що повинно забезпечити екологічну оптимізацію природокористування.

Питання про надмірну розораність земель України не нове, оскільки негативні наслідки цього явища відомі. Разом із тим не всі публікації з даної теми вміщують обґрунтовані критерії щодо рівня розораності території. Принаймні важко погодитись із Н.В. Козловим та Н.В. Палапою, які пропонують використовувати під ріллю не більше 20 % території. В.Ф. Сайко оперує не завжди останніми земельно-обліковими даними, припускає дублювання певних площ (наприклад, силових і еродованих земель), унаслідок чого виходить на збільшену площу земель, які необхідно виключити з орних угідь. Підходи, запропоновані словацькими дослідниками І. Ріборські та Е. Гойке, що ґрунтуються на так званих коефіцієнтах екологічної стабільності агроландшафтів, можна розглядати лише як допоміжні й занадто наближені. Річ у тому, що за згаданими підходами екологічно стабільними вважаються території, які мають коефіцієнти більш як 0,5. Ці коефіцієнти розраховують за співвідношенням угідь, яким привласнено конкретні (середні) коефіцієнти (для ріллі - 0,14, для пасовищ - 0,58, для лісів - 1,0 площі). Не можна спиратися на такі занадто усереднені показники, оскільки коефіцієнт 0,14 характеризує й розчленовані еродовані землі, й повнопрофільні чорноземи на рівнинах. У контексті ідеї ренатуралізації на основі багаторічної землевпорядної практики обґрунтовано один із основних, якщо не головний, механізм оптимізації природокористування - консервація деградованих і малопродуктивних земель, тобто вилучення їх з інтенсивного сільськогосподарського використання . Консервація (від латинського conservatio - зберігання) - це сукупність заходів, які забезпечують максимальне збереження об'єктів. Відносно ґрунтів поняття "консервація" доцільно розглядати у двох аспектах: по-перше, як заходи з тимчасового вилучення деградованої та малопродуктивної ріллі - "реабілітація" і по-друге, як незворотне - переведення усіх земель в інші угіддя - "трансформація".

Ботезат О. П. Зарубіжний досвід землекористування як крок до реалізації земельної реформи в Україні // Інвестиції: Практика та досвід. - 2016. - № 24. - С. 116-119.

Розглянуто особливості планування землекористування на території зарубіжних країн. Зазначаються конкретні відмінності, пов'язані з питаннями раціонального використання, охорони та планування землекористування за кордоном. З'ясовано функціональне наповнення інститутів державного управління землекористуванням в США, Великій Британії, Канаді, Франції, Німеччині, Нідерландах, Австрії, Данії, Фінляндії, ряді інших країн. Визначено, що механізм розвитку земельних відносин в Україні має вирішувати важливі проблеми у економічному, екологічному та соціальному аспектах суспільних відносин щодо володіння, використання, охорони і відтворення земель. Запропоновано заходи щодо удосконалення цього механізму. Одним із них є вдосконалення нормативно-правової бази регулювання земельних відносин, зокрема, прийняття та доопрацювання законів України "Про ринок земель", "Про ландшафти", "Про державну інвентаризацію земель", "Про аукціони". Обгрунтовано, що у Європі активно фінансуються землевпорядкування та й функції землеустрою як такі не втрачаються, а лише вдосконалюються. Спостерігається зростання банків, готових працювати з аграрним сектором економіки, надаючи кредити на дуже вигідних умовах. Державне ж субсидування для земельних ділянок в Україні знаходиться на дуже низькому рівні, порівнюючи з країнами Європейського Союзу і Америки. Розглянуті, зарубіжні та вітчизняні інноваційні форми управління відносинами щодо планування землекористування і землеволодіння, які дозволяють вирішити актуальні проблеми земельної реформи в Україні.

За весь час свого існування кожна держава встановлювала свою схему управління земельних фондом, планувала охорону землекористування, розробляла заходи щодо підвищення ефективності використання земельних ресурсів, проводила дослідження в галузі екології, права, економіки, землеустрою. Будь-які заходи, перш за все, визначаються кліматом країни, складом грунтів, гідрографією тощо.За кордоном немає поняття землеустрій". Близькими до нього в англійській мові є поняття Land Use Planning - Планування використання земель (зонування територій),Physical Planning - територіальне планування, Land Management - земельний менеджмент (реалізація державних, регіональних, муніципальних програм щодо раціонального управління землекористуванням і розвитку територій), Land Survey - межування, земельна зйомка (кадастрові роботи та картографія), Land Administration - управління земельними ресурсами (мається на увазі ієрархія влади).

У французькій мові є близьке до "землеустрою" поняття "Aménagement Foncier", у німецькій - "Flurbereinigung". Така різниця в поняттях обумовлена історичними причинами, різними особливостями формування земельних відносин та земельної власності, а також різними судженнями вітчизняних і зарубіжних вчених. У Німеччині, де в великих поміщицьких господарствах необхідним було планування доріг, систем зрошення, сівозмін, внутрішньогосподарське землевпорядкування, як вид робіт на землях сільськогосподарського призначення, виникло на початку XIX століття. На даний час ринок сільськогосподарських угідь у цій країні знаходиться під контролем держави для запобігання спекуляції земельними ділянками. У приватній власності знаходиться більше 90% земель . Законодавством передбачена заборона на дроблення лісових і сільськогосподарських ділянок, їх відчуження та зміну дозволеного використання. Велику роль при цьому відіграє контроль за раціональним використанням земель. Німеччина - федеративна держава. Кожна федеративна земля розробляє свій комплекс (планів) заходів з розвитку землекористування підконтрольних територій. Примітно, що кожен план обговорюється на публічних слуханнях. Міжгосподарське землевпорядкування в основному представлено консолідацією земель і упорядкуванням землекористувань.

У Фінляндії рівні влади поділяються на центральний, регіональний та місцевий. Фінським законодавством місцевій владі надано право переважної купівлі нерухомості, це може бути зроблено з метою дотримання інтересів муніципальної влади. Примітно те, що у Фінляндії досить сприятлива екологічна ситуація, що позитивно позначається не тільки на якості землі, але і на якості продукції. Політика держави спрямована на скорочення рівня виробництва сільгосппродукції до рівня самозабезпечення. Землевпорядкування входить до функцій державної і місцевої муніципальної влади. Планування території здійснюється на державному, губернському і муніципальному рівнях. Землевпорядкування сільських територій орієнтоване на природоохоронні заходи.

У CШA є два основних рівня влади - федеральний і рівень штатів. Крім того, відсутнє єдине законодавство у галузі планування і розвитку землекористування. Кожен штат сам розробляє відповідні документи, відповідно до своєї програми розвитку і організації території. Для цього в уряді штату є спеціальні відділи, які називаються Управлінням з планування. Контроль за розвитком знаходиться в компетенції штату з частковою передачею повноважень місцевій владі. Основою планування територій служить її зонування. Сформована система законодавства, яка обмежує переорієнтування сільськогосподарських земель в інші категорії. При плануванні використання сільськогосподарських земель велику роль відіграє їх економічна оцінка. У CШA оцінкою сільськогосподарських угідь займається СОПР (служба охорони природних ресурсів - технічна організація Департаменту сільського господарства). Така служба використовує три системи оцінки якості сільськогосподарських земель - класифікацію найбільш значущих для сільського господарства земель, бонітувально-класифікаційну систему і оцінку грунтів та їх потенціалу. Для найбільш цінних ресурсів розроблено узагальнену класифікацію, де в основі виділено кращі і унікальні сільськогосподарські землі, і додаткові - значущі сільськогосподарські землі в масштабах штату і сільськогосподарські землі місцевого значення. Відповідно, на кращих землях спостерігаються кращі агроекологічні умови, є можливим вирощування широкого спектру культур, унікальні грунти придатні для вирощування специфічних культур. Категорії "землі, значущі в масштабах штату" і "землі місцевого значення" грають велику роль для економіки штату або округу.

Канада - конституційна монархія. Планування і організація землекористування тут мають загальні особливості з англійським порядком і мають ієрархію - федеральний, провінційний (одиниця адміністративно-територіального поділу в Канаді - провінція) і місцевий. У Канаді в державній власності знаходиться більш 90% земель. Велика частина земель сільськогосподарського призначення (близько 98%) знаходиться у приватній власності. Законотворчістю (основною її частиною) займається влада провінцій. У деяких провінціях введені дуже жорсткі заходи при порушенні використання сільськогосподарських земель (Британська Колумбія, Ньюфауленд, Квебек). Веденням земельного кадастру в Канаді безпосередньо займається Служба інвентаризації земель. Обстеження земель проводиться у системі інвентаризації – розподілу землі за її можливостями. Виділяють оцінку і класифікацію земель за можливостями використання у сільському господарстві, у лісовому господарстві, для рекреації, відтворення диких копитних тварин і водоплавних птахів.

У Великій Британії основний власник землі - королівська влада, тому в країні як основний вид угод із землею превалює купівля-продаж прав на землю. Жорсткому контролю з боку держави підлягає зміна дозволеного використання, так як це безпосередньо змінює ціну на земельну ділянку. Планування території проводиться на всіх рівнях влади - державному, регіональному і місцевому. Великобританія повсюдно використовує принципи територіального землеустрою . Моніторингом земель і грунтів в Англії займається Департамент навколишнього середовища, продовольства і прав сільської місцевості. У процесі вивчення властивостей сільськогосподарських земель у Англії було виділено 5 класів земель за ступенем продуктивності: 1-й клас - землі з дуже незначними обмеженнями для сільськогосподарського використання або без обмежень (кращі за якістю та продуктивністю); 2-й клас - землі з помірними обмеженнями (обмежують обробітку деяких культур); 3-й клас - землі середньої якості з обмеженнями, пов'язаними зі складом грунту, рельєфу, клімату; 4-й клас - землі з серйозними обмеженнями (погані грунтові умови, придатні лише для вирощування трав); 5-й клас - дуже серйозні обмеження (такі землі віддаються під трави або пасовища).

Нідерланди - держава, що займає третє місце у світі з експорту сільськогосподарської продукції. Планування землекористування здійснюється на національному, провінційному і муніципальному рівнях влади. Розвиток території здійснюється згідно з державними планами, що розробляються на 10-20 років, більш детальними є провінційні і муніципальні плани, покликані забезпечити стабільність в управлінні земельними ресурсами. У Голландії відбувається постійний обіг земель, тому територіальне планування - основа проведення заходів, пов'язаних з використанням та охороною земель. При вирішенні завдань національного планування застосовується землевпорядкувальна класифікація, при проведенні якої враховуються грунтові характеристики, гідрологічні умови і клімат. Виділяються наступні види використання: рілля, пасовища, сади, ліси, природні заповідники, спортмайданчики, малоповерхова житлова забудова, основні дороги.

Республіканський устрій Франції виділяє центральний, регіональний та місцевий рівні влади. Влада Франції регулює обіг купівлі-продажу земельних ділянок для запобігання спекуляціям. Землеустрій в основному представлено зонуванням території . Земельна політика представлена схемою

облаштування території району та планом облаштування комуни. Зонування в таких планах визначає динаміку ціноутворення на найближчі п'ять років. Здійснює земельну політику Міністерство постачання, транспорту та житла. Заходи з організації раціонального використання землі складаються на базі проектів землеустрою, які розробляють різні компанії. Загалом у Франції превалюють орендні відносини, орендарям навіть надається допомога в підборі земельної ділянки, надаються пільги по кредитах для розвитку аграрного бізнесу. Однак і орендар проходить жорсткий відбір - влада дивиться на його досвід роботи в сільському господарстві, на наявність стартового капіталу (це практикується також в Англії, Австрії, Нідерландах).

Попович А. А. Оцінка сталості сільськогосподарського землекористування в Україні // Агросвіт. - 2016. - № 10. - С. 43 -52.

Розкрито значення і обгрунтовано застосування еколого-економічних індикаторів сталого землекористування як одного із інструментів оцінки ефективності державної аграрної політики. За допомогою даних соціально-економічної статистики досліджено основні показники і тенденції продуктивного використання, відтворення та охорони земельних ресурсів в Україні.

Стійке землекористування і сталий розвиток сільського господарства є основними напрямами реалізації програми забезпечення населення продовольством, досягнення оптимальних соціально-економічних і екологічних параметрів функціонування аграрної галузі економіки, збалансованого стану сільських територій. Оцінка стійкості землекористування включає в себе аналіз основних чинників впливу на його розвиток і визначення рівня сталості землекористування через екологічні, економічні та соціальні показники індикатори. При проведенні земельної реформи в Україні виникли проблеми, які впливають на ефективність сільськогосподарського землекористування. На сьогоднішній день понад 80% земельних ресурсів використовуються як головний засіб виробництва в сільському і лісовому господарствах і менше 10% знаходяться у природному стані, а реальне співвідношення природних і освоєних територій в Україні далеке від оптимального . В зв'язку з практичним запровадженням принципів сталого розвитку в сільському господарстві України існує потреба в об'єктивних показниках стійкості комплексних аграрно-екологічних систем, методах оцінки прогресу у вирішенні існуючих проблем, засобах прогнозування сценаріїв розвитку та прийняття рішень на всіх рівнях управління агропромисловим комплексом.

Існуюча різноманітність філософій, підходів і практик до визначення сталості сільського господарства накладає свій відбиток на вирішення проблеми оцінки. До дослідження теорії і практики стійкості сільського господарства долучаються спеціалісти з різних верств суспільства, академічних дисциплін, практик сільського господарства та суміжних галузей, а їх підходи на вимірювання розходяться . Сільськогосподарська стійкість може бути оцінена шляхом вивчення динаміки виробництва і загальної продуктивності факторів або через вимірювання врожайності, соціальної прийнятності та біофізичної стійкості. Дослідники з галузей біологічних та фізичних наук, як правило, зосереджені на біофізичних факторах стійкості, тоді як економісти розглядають передусім прибутковість аграрного виробництва, а екологи основним чинником вважають показники стану грунту та якості води . Теоретичною основою розробки базових індикаторів є використання структури "проблема - індикатор" за тематичними напрямками стійкості сільськогосподарського землекористування. В основу показників сталого землекористування покладена система загальних оцінок розвитку агропромислового сектору, які полягають у відображені стану продовольчої безпеки, навколишнього середовища, економічних та суспільних відносин. Сталий розвиток сільського господарства передбачає одночасне вирішення цих завдань, що означає, що всі показники пов'язані з продовольством, екологією, економічною життєздатністю, соціальними питаннями повинні відповідати прийнятим стандартам. Індикатори сталості запроваджуються для відображення результатів програм щодо забезпечення населення доступними і безпечними продуктами харчування, збереження природних ресурсів і охорони навколишнього середовища, досягнення рентабельності і конкурентоспроможності сільськогосподарського виробництва, підвищення якості життя в сільських районах та розвитку сільських територій. Основні завдання, які мають вирішувати індикатори, полягають в одночасному моніторингу стану і зміни економічних, екологічних або соціальних показників, що означає інтеграцію економічних, екологічних та соціальних питань в загальну площину для надання об'єктивної картини щодо економічного зростання, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, ефективного вирішення проблем охорони навколишнього середовища і соціального розвитку. Надійна система індикаторів, які відображають рівень стійкості землекористування є нагальною для прийняття рішень, проведення політики і практики сталого сільського господарства, подолання негативних наслідків нераціонального використання земельних та інших природних ресурсів. Кількісні показники стійкості є однією з основних передумов для розробки законодавства, що гарантує стійке сільське господарство.

На сьогоднішній день відсутні універсальні кількісні критерії, що дозволяють вимірювати ступінь стійкості розвитку держав, окремих регіонів і територій. В той же час у професійному і академічному середовищі активно йде розробка критеріїв та індикаторів сталого розвитку. Серед провідних міжнародних організацій, які переймаються цим питанням, головну роль грають ООН, Світовий Банк, Організація країн економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР), Європейська комісія, Науковий комітет з проблем навколишнього середовища та інші.

Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою

електронної доставки документів ЕДД