Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Сільське господарство


Агропромислова інтеграція
 

Агропромислова інтеграція  означає повне організаційне поєднання сільськогосподарського і технологічно пов’язаного з ним промислового виробництва з метою одержання кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини і досягнення більшої економічної вигоди завдяки взаємній матеріальній заінтересованості і відповідальності всіх учасників агропромислового виробництва за кінцеві результати господарювання. Даний вид інтеграції називають вертикальною. Горизонтальна інтеграція – якісно нова форма внутрішньогалузевого кооперування здебільшого однотипних підприємств і виробництв, що забезпечують поглиблення спеціалізації окремих ланок єдиного технологічного ланцюга або територіально інтегрованих процесів з метою збільшення і поліпшення якості продукції, зміцнення та стабілізації економічного становища, підвищення ефективності виробництва.


Дікарев О. А. Стратегічне управління інтеграційними процесами в агропродовольчому комплексі України // Економіка АПК, 2014. -№ 6. -  С. 87-91

Анотація: Проаналізовано сучасний стан агропродовольчого комплексу України. Встановлено, що його подальший розвиток пов'язаний з укрупненням існуючих організаційно-правових форм господарювання. Доведено, що основним мотивом інтеграції суб’єктів аграрного бізнесу є комерційний, що призвело до поглиблення негативних процесів у соціальній та екологогічній сфері села. На основі дослідження сучасних тенденцій в агропродовольчій сфері запропоновано новий підхід до розуміння інтеграційних процесів у ній як комплексної взаємодії не лише галузей агропромислового комплексу, але й органів влади та територіальних громад. Розроблено структурно-логічну модель стратегічного управління інтеграційними процесами в агропродовольчому комплексі, яка направлена на гармонізацію і збалансованість взаємовідносин інтегрованих формувань із зовнішнім середовищем.

  Інтеграційні процеси в агропродовольчому комплексі - це комплексна взаємодія різноманітних галузей сільського господарства, харчової та переробної промисловості, суб'єктів аграрного ринку й інших структурних елементів виробничої інфраструктури, органів влади, територіальних громад із метою оптимального збалансування територіально-економічних та соціальних інтересів її учасників, що дає їм змогу використовувати переваги від ефектів синергічності та емерджентності. Їхнім результатом є формування «інтеграційної системи». В цілому інтеграційні виробничі системи як у агропродовольчій сфері, так і в інших галузях національного господарства сприяють раціональному використанню ресурсного потенціалу, ефективнішій роботі суміжних підприємств та галузей, просуванню кінцевої продукції від виробника до споживача.
  Інтеграційні процеси знаходять свій зовнішній прояв через організаційно-економічні й організаційно-правові форми, які дещо різняться. Так, до першої групи належать концерни, конгломерати, альянси, кластери, консорціуми, корпорації, комбінати, агрофірми, асоціації, союзи, об'єднання. Основною їх відмінністю є характер взаємовідносин між учасниками та ступінь їхньої самостійності (від повної її втрати до збереження автономії). Друга група - організаційно-правові форми можуть варіюватися залежно від законодавчої практики тієї чи іншої держави, але найбільш поширеними в світі є кооперативи, холдинги, фінансово-промислові групи, транснаціональні компанії, спільні підприємства.
В Україні через специфіку розвитку сільського господарства «інтеграційні формування» часто вживають як синонім поняття «агрохолдинг». Це призвело до того, що взаємовідносини в інтеграційних системах нашої держави побудовані таким чином, щоб задовольнити потреби великих інтегрованих формувань і найбільш поширеної їх організаційно-правової форми - агрохолдингів. Нині, в Україні налічується до 140 агрохолдингів. З них 10 найбільших контролюють близько 2 млн га сільськогосподарських угідь. Така ситуація призвела майже до повного ігнорування потреб інших учасників інтеграційного процесу, насамперед сільських територіальних громад, дрібних і малих виробників сільськогосподарської продукції.
Переслідуючи лише економічні інтереси, інтеграційні системи не виконують соціальні та екологічні функції. Підтвердженням цього є невисокі розміри орендної плати за користування земельними паями. Великі формування - агрохолдинги - фактично формують середній рівень орендної плати за земельні частки (паї), орієнтуючись лише на її мінімальний рівень, який встановлено законодавчо. При цьому не враховані екологічні аспекти використання земельних ресурсів та їх поступову деградацію.
  Крім того, за останні три роки найбільшими агрохолдингами України було освоєно майже дві третини від загальної суми прямих іноземних інвестицій у сільське господарство. З одного боку, такий доступ інтеграційних формувань до фінансових ресурсів (наприклад, до ІРО) посилює їхні конкурентні переваги перед іншими формами господарювання. З іншого, відсутність чітких і прозорих механізмів соціальної відповідальності бізнесу перед громадами призводить до незаінтересованості власників інтеграційних формувань у збереженні й відновленні ресурсної бази сільських територій.
  Сучасні виробничо-економічні зв'язки в інтеграційних системах визначаються складністю реалізації земельних, майнових, обмінно-розподільчих та інших відносин, що викликані необхідністю розробки механізму, який сприяв би підвищенню заінтересованості учасників у кінцевих результатах. Найскладнішим у процесі формування інтегрованих виробничих систем в агропродовольчій сфері є створення системи адекватних земельних і майнових відносин. Земельна ділянка є об'єктом правового, економічного та екологічного регулювання та юридично закріплена за суб'єктом господарювання. Через це з'являється необхідність у мотивуванні раціонального та екологічно безпечного землекористування й охороні земельних ресурсів як основного засобу виробництва. Недостатньо розроблений та обґрунтований механізм земельних відносин позначається на ефективності роботи усієї інтегрованої структури: порушуються принципи мотивації учасників і еквівалентність обміну.
Для ефективного функціонування інтеграційних систем, гармонізації та збалансованості розвитку необхідним є максимальне зближення двох напрямів їхньої діяльності: інвестиційно-інноваційного й соціального розвитку. В основу даного підходу доцільно покласти соціальну відповідальність бізнесу як об'єктивну закономірність трансформації сучасного суспільства. Доведено, що соціальна орієнтація інтеграційної системи забезпечить переваги, у т.ч. збільшення прибутку, для всіх її учасників. 
  Із метою гармонізації та збалансування розвитку інтеграційних систем нами запропонована модель стратегічного управління, яка, з одного боку, враховує стратегічні позиції формування і при цьому в основі має теоретичні розробки та положення класичних моделей, а з іншого, стан зовнішнього середовища (або сільських територій чи територіальних громад): Розроблена модель передбачає участь на кожному етапі процесу управління всіх учасників системи (власників інтеграційних формувань, їхніх найманих працівників, територіальних громад, органів державної влади та місцевого самоврядування, громадських організацій) і всього комплексу чинників, які формують ефективність інтеграційної системи. Комплексна модель стратегічного управління інтеграційними процесами в агропродовольчому комплекс у своїй структурі має кілька етапів, кожний із яких потребує проведення певного алгоритму дій. 
  Перший етап традиційно охоплює аналіз навколишнього середовища. Враховуючи досвід стратегічного аналізу підприємницького середовища та специфіку агропродовольчої сфери, пропонуємо проводити аналіз у двох аспектах: аналіз загального макросередовища (природних, політико-правових, економічних, соціокультурних і технологічних факторів) й аналіз галузевого середовища безпосередньо агропродовольчого комплексу.
Другий етап - побудова стратегічної моделі визначення типових стратегій розвитку інтеграційних процесів залежно від стратегічних позицій на ринку всіх його учасників. Це дає змогу окреслити та обґрунтувати подальшу лінію поведінки кожного з учасників, тобто набір їх типових стратегій. Доцільно відзначити, що в принципі у теорії й на практиці всі стратегії поділяють на дві великі групи: стратегії, спрямовані на зміну ринкових умов; спрямовані на зміну макро- і мікроумов.
Третій етап - узгодження стратегій учасників інтеграційного процесу, вироблення та реалізація єдиної стратегії. Координацію й узгодження таких стратегій повинні взяти на себе держава та територіальні громади і органи місцевого самоврядування.



Кулик О. Г. Механізми державного регулювання розвитком інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі // Економіка та держава, 2014. -№ 8. -  С. 129-130

Анотація: Досліджено розвиток інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі в економічно розвинених зарубіжних країнах. Розглянуто інтегровану взаємодію аграрних підприємницьких структур. Запропоновано напрями участі органів державної влади в інтеграційних процесах в аграрному секторі. Визначено напрями удосконалення механізмів державного регулювання розвитком інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі. 
                  
Інтенсивний розвиток інтеграційних процесів у різних областях економіки зарубіжних країн можна віднести до початку XVII століття, коли виникли перші акціонерні суспільства, і європейськими державами почали освоюватися нові землі. Проте розвиток інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі більшість учених відносять лише до кінця 19— початку 21 століття і пов'язують її з індустріалізацією сільського господарства в результаті становлення таких галузей, як сільськогосподарське машинобудування, тракторобудування, виробництво сільськогосподарських отрутохімікатів і інших.
Розвиток механізмів державного регулювання розвитком інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі в економічно розвинених зарубіжних країнах здійснюється в основному таким чином:
а) існування різного виду контрактів з виконання виробничих  або збутових послуг;
б) існування довготривалих контрактів на основі оренди засобів виробництва;
в) комбінування виробництва на контрактній основі;
г) інтеграція виробництва на базі фермерських кооперативів; дї співпраця промислових і фермерських підприємств;
є) інтеграція на основі повного об'єднання (злиття) виробничих об'єктів;
ж) інші. 
  Важливою економічною функцією держави в країнах, що розвиваються, є планування та регулювання розвитку регіонів агропромислового виробництва. Ця функція держави приводить до комплексності в економіці, до розвитку інтеграційний процесів між промисловістю та сільським господарством. Однак економічна роль держави в країнах, що розвиваються, виявляється не тільки в плануванні економічного розвитку, регулюванні приватної економічної діяльності, але й у безпосередній участі в матеріальному виробництві. Цей процес найбільше проявився в створенні в цих країнах АПК, які являють собою один із важливих елементів індустріального перетворення аграрної периферії афроазіатських держав.
Системні закономірності іноземного досвіду розвитку механізмів державного регулювання розвитком інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі — необхідні, істотні, постійно такі, що повторюються взаємозв'язки явищ та процесів, що проявляються в підприємницькій діяльності та визначальної умови і форми процесу її становлення і розвитку в аграрній сфері.
  Перехід до інтегрованого виробництва об'єктивно обумовлений рівнем розвитку продуктивних сил та міжгалузевих зв'язків. Інтеграція може розглядатися як суспільно-економічний процес, що виникає на певній стадії розвитку продуктивних сил, коли організаційно-економічні фірми міжгалузевої взаємодії виявляються недостатньо дієвими і не забезпечують подальшого підвищення ефективності аграрного виробництва. Під інтеграційним розвитком необхідно розуміти функціонування підприємницьких структур на основі прояву діалектичних процесів інтеграції і диверсифікації як у рамках одного життєвого циклу підприємницького формування, так і в забезпеченні своєчасного переходу на якісно новий рівень розвитку бізнесу. Вирішення проблеми забезпечення ефективної взаємодії основної та допоміжної діяльності сільськогосподарських підприємств є складним і багатогранним завданням. Це говорить про необхідність створення державою в аграрному секторі нових інституціональних форм — інтегрованих організацій, що функціонують на основі інтеграції і диверсифікаціі. При цьому можлива аутсорсінгова модель ведення бізнесу.
  Необхідність трансформації аграрної сфери як відкритої системи, що активно взаємодіє з економікою країни в цілому, в ринкових умовах очевидна. При цьому специфіка цієї сфери зумовлюється, з одного боку, інерційністю розміщення матеріальних чинників (земельних ресурсів, багаторічних насаджень, будівель, споруджень та ін.), а з іншої — динамічністю та невизначеністю економічних умов.
З цього виходить, що інтеграція і диверсифікація виступають найважливішими умовами розвитку аграрної підприємницької діяльності на сучасному етапі, витікаючими із закономірностей та особливостей ведення агробізнесу. На відміну від традиційної концепції реструктуризації, що будується на концентрації усіх ресурсів на базовому бізнес-напрямі, інтеграційна реструктуризація за рахунок масштабного охоплення багатьох напрямів забезпечує не лише маневреність та адаптивність бізнесу, але і зростання його ефективності.
  Нова якість бізнес-системи інтеграційного типу формується на базі енергетичної взаємодії тих, що становлять систему елементів, об'єднаних в єдине ціле і раніше функціонуючих відособлено. При цьому поєднання різнопрофільних напрямів розвитку бізнесу на економічній платформі аграрного підприємства супроводжується перенесенням зони прибутковості в переробку як в останню технологічну ланку в створеній бізнес-системі.
На відміну від традиційної концепції реструктуризації, що будується на концентрації усіх ресурсів на базовому бізнес-напрямі, інтеграційна реструктуризація за рахунок масштабного охоплення багатьох напрямів забезпечує не лише маневреність та адаптивність бізнесу, але і зростання його ефективності. Інтегрована взаємодія аграрних підприємницьких структур — це закономірне економічне явище об'єктивного історичного процесу, яке забезпечує стійкий організаційно-економічний розвиток суб'єктів великого, середнього і малого аграрного бізнесу, сприяє стабілізації інтегрованої підприємницької структури і витікає з сукупності системних закономірностей розвитку аграрного підприємництва.
  Інтегровані форми суб'єктів аграрного підприємництва мають тенденцію до внутрішньо фірмового зростання. Це може відбуватися у формі горизонтальної кооперації або інтеграції шляхом об'єднання аграрних підприємств, що знаходяться на одній технологічній стадії; по-друге, у формі вертикального об'єднання за рахунок включення у власну структуру технологічно пов'язаних аграрних підприємств.
Таким чином, кооперація та інтеграція, їх сучасні організаційні форми виступають найважливішими чинниками стратегічної спрямованості на експансію і зростання аграрних підприємницьких структур, отримання за рахунок цього позитивного ефекту, який характеризується перевищенням сукупного результату над сумою його складових. Це потребує удосконалення механізмів державного регулювання розвитком інтеграційних підприємницьких процесів в аграрному секторі.



Майданевич Ю. П. Становлення і розвиток інтегрованих об'єднань в аграрній сфері України // Інвестиції: Практика та досвід, 2014. -№ 9. -  С. 144-148

Анотація: Досліджується становлення і розвиток інтегрованих об'єднань, а також передумови формування ефективного корпоративного середовища та прояви певних суперечностей у системах корпоративного менеджменту в аграрної сфері України.

Протягом різних періодів розвитку вітчизняної економіки було закладено передумови формування ефективного корпоративного середовища, але при цьому мали прояв певні протиріччя в системах корпоративного менеджменту, з якими доводитися мати справу на практиці. На кожному періоді відбувалась персоніфікація нової стадії розуміння керівництвом держави економічних проблем та опрацювання шляхів щодо їх вирішення, тому межі періодів є умовними та можуть бути зрушені в будь-який бік, зважаючи на застосовувані критерії. На наш погляд, часові рамки та ключові проблеми кожного з періодів можуть бути описані в такий спосіб.
Період до 1987 р. адміністративно-командні методи централізованого управління державною економікою перестали відповідати вимогам макроекономічної ситуації; відсторонення працівників середнього й нижнього рівня від реальної участі в управлінні підприємствами спонукало багатьох з них спробувати себе в кооперативному бізнесі, що зароджується при дрібному, або індивідуальному підприємництві, а відсутність чіткої законодавчої бази й практичних знань по економіці привело багатьох з їх до краху ілюзій швидкого збагачення. Корпоративність як система управлінського впливу на виробництво все більше мала ототожнення з клановістю партійно-номенклатурної еліти та обумовлювала суперечливе ставлення підприємців-початківців. Протягом даного періоду, корпоративне середовище було схоже на систему партійно-господарських активів: всі ключові посади на підприємствах розподілялися без урахування професіоналізму керівників за наявними зв'язками. Основою для цього послужили, на наш погляд, три події:
1.Відсутність вітчизняних висококваліфікованих незалежних управлінців на ринку праці.
2.Неготовність високо оплачувати працю кваліфікованих управлінців, що з'являються.
3.Низьке бажання взаємного обміну накопиченим досвідом між країнами з розвитий ринковою економікою й країнами колишнього соціалістичного табору. 
Період з 1987 р. по 1991 р. Відцентрові сили впевнено вели до розпаду монополізованої і централізованої організації господарства. Дозволена оренда підприємств спонукала директорський корпус до поетапного їхнього підпорядкуванню групам працівників, що розділяли позицію керівників, тобто корпоративність здобувала відтінок лояльності влади. Передбачена на законодавчому рівні участь працівників в процесах управління підприємствами шляхом функціонування рад трудових колективів не набула розвитку через непідготовленості працівників до ефективної участі в процесах управління та небажання керівної ланки "ділитися владою".
Протягом даного періоду закладалися засади корпоративності директорського корпусу та структур, що були наближені до партійно-номенклатурних управлінських органів, проте вже мали прояв паростки зароджуваного корпоративного середовища. В Україні, крім промислового, у банківському і страховому секторах економіки виник і почав розвиватися фінансовий капітал. З'явилися джерела та перші інструменти накопичення капіталу.
  Період з 1991 р. по 1994 р. Активні процеси чекової приватизації, протягом якої мав місце первинний перерозподіл власності серед сформованих фінансово-банківських структур і директорського корпуса; участь в процесах приватизації була можливою, в першу чергу, через відкриту та приховану співпрацю з адміністрацією регіонів та Держкоммайном України. Акціонерні товариства, що створювалися в процесі приватизації на основі великих державних підприємств, вже можна було відносити до корпоративних структур, проте несформованість акціонерного права, недооціненість корпоративного майна, а також готовність персоналу підприємств зумовлювали розвиток корпоративного управління на традиційних методах, які у виконанні непрофесійних управлінців призвели до подальшого розвалу та банкрутству підприємств. Все це обумовлювало параліч центральної влади та розпад державної власності, які спричиняли низький рівень прозорості господарських та правових операцій у рамках національної економічної системи. При цьому почав формуватися певний корпоративний стиль взаємодії окремих структур, зокрема, як банківський капітал, нафтогазові підприємства та інші, коли державні органи управління змінювали самокеровані компанії. Усунення же основної маси населення від участі в активних процесах управління власністю, скорочення робочих місць та економічна безграмотність сформували негативне ставлення до всіх процесів ринкових трансформацій економіки.
Безпосередньо протягом даного періоду було закладено засади дійсної корпоративності серед нових підприємницьких структур, що створювалися молодими (досвідченими, честолюбними) підприємцями, у яких було лише два шляхи: або кооперуватися з колишніми державними структурами, або протиставити їм цивілізований бізнес, заснований на досвіді закордонних корпоративних структур. До того ж, на ухвалені в корпораціях рішення, почала впливати вже отримана якісне закордонна освіта в нових для вітчизняної економіки сферах: на фінансовому та фондовому ринках, на ринку зобов'язань, у маркетингу, менеджменті. Активне взаємопроникнення західних та вітчизняних корпорацій, спільна діяльність на фондовому ринку України неминуче підштовхували українські корпорації до поглибленого розуміння особливостей корпоративного менеджменту.
Період з 1994 р. по серпень 1998 р. Грошова приватизація за умов ухвалення законів про акціонерні товариства, ринок цінних паперів, Цивільного кодексу України, уточнення законодавчої основи про приватизацію. Активне формування інфраструктурного ринкового забезпечення: інвестиційні компанії та фонди, реєстратори та депозитарії, пайові інвестиційні фонди, страхові компанії, консалтингові та аудиторські компанії, пенсійні фонди. Великими закордонними компаніями відкриваються в України філії, представництва або створюються спільні підприємства. 



Шишова О. Б. Кластеризація в інноваційному розвитку сільськогосподарських підприємств // Інвестиції: Практика т та досвід, 2014. -№ 9. -  С. 59-61

Анотація: Розглядається теорія кластерізації сільського господарства як однієї з нових форм організації інноваційного процесу. Розкривається сутність інноваційно-інвестиційних процесів. Наводиться визначення поняття "кластер". Обгрунтовується актуальність створення кластерів у сільському господарстві. Зазначається, що основою причиною низького рівня продуктивності праці в сільському господарстві є рівень менеджменту і катастрофічний знос виробничих фондів, а дестабілізація економічних умов у сільському господарстві за останні роки створили реальні передумови для формування кластерів.

Одним з провідних товарних ринків будь-якої країни є ринок продуктів харчування, що обумовлює активний розвиток сільськогосподарських кластерів. Кластери малого та середнього бізнесу у сфері сільськогосподарського виробництва можуть утворюватися на основі самоорганізації в результаті природної інтеграції та кооперації виробництва або за допомогою регіональних і муніципальних властей ( штучно ). Самоорганізація підприємців, як правило, здійснюється за ініціативою підприємця - лідера. Необхідно мати на увазі, що організації - потенційні учасники можливого кластера, як правило, виробляють подібні види товарів (послуг) та є конкурентами по відношенню один до одного на товарних ринках. Тому у підприємців цілком обгрунтовано виникає питання ризиків втрати власного бізнесу при входженні до кластеру (за рахунок поглинання організацією-лідером).
Первинні сільгоспвиробники не зацікавлені у високих націнках посередників і торгових надбавках на реалізовану продукцію з наступних причин:
1) підвищення ціни на продукцію призводить до зниження її попиту на ринку, що рано чи пізно може призвести до перевиробництва; 2) високі посередницькі націнки і торгові накидки вилучають прибуток первинних сільгоспвиробників за рахунок перерозподільних процесів. Перераховані фактори підсилюють мотивацію входження сількогоспвиробників в кластери.
Найскладнішим моментом створення кластера на початковій стадії є досягнення домовленості між підприємцями з формування його активів:
1. Довгострокова стратегія розвитку регіону і муніципальних утворень.
2. Довгострокова програма соціально-економічного розвитку регіону і муніципальних утворень.
3. Середньострокова програма соціально-економічного розвитку регіону і муніципальних утворень.
4. Ініціативи міжрегіональної інтеграції.
5. Ініціативи міжмуніципального інтеграції.
6. Ініціативи міжрегіональної кооперації.
7. Ініціативи міжмуніципального кооперації та координації сільськогосподарського виробництва та організації кластерів.
8. Ініціативи інтеграції сільськогосподарського виробництва в муніципальних утвореннях і створення сільськогосподарського кластера.
Об'єднуючими чинникам економічних інтересів створення кластера можуть стати:
1)  проведення єдиної цінової політики на товарному ринку;
2)  розширення обсягу виробництва товарів і послуг його учасниками;
3)  проведення єдиної маркетингової політики;
4)  впровадження інноваційних технологій - в результаті інтеграції та кооперації виробництва продукції та реалізації її на товарних ринках.
Слід зазначити, що кластеризація сільськогосподарського виробництва в регіонах країни пов'язана з необхідністю врахування спеціалізації регіонів. Необхідно звертати увагу при організації сільськогосподарських кластерів на такі фактори, як організаційна культура (корпоративна культура), різні форми демократизації управління, участь співробітників у розподілі прибутку, у власності, управлінні, у виборі стилю керівництва та лідерстві.
Наступний рівень управління - районний. На цьому рівні збереглися деякі планово-розподільчі функції. Але необхідно переходити на маркетингові та консалтингові послуги, ініціювати створення високоефективних структур, і насамперед кластерів сільськогосподарського виробництва. Районні сільгоспуправління повинні вести роботу з інформаційно-консультаційними центрами по обслуговуванню виробників сільськогосподарської продукції, з питань законодавчих і нормативних актів бухгалтерського обліку і контролю, технологічних питань виробництва та переробки сільськогосподарської продукції.
За таких умов постає питання збереження та розвитку основних фондів виробництва. А так як ці організації використовують земельні ресурси для виробництва сировини і організують його часткову переробку, то перед ними стоять ще й інші завдання: отримання достатньої кількості сировини необхідної якості і підвищення родючості грунтів, перерозподіл ресурсів з метою найбільш ефективного їх використання і застосування ресурсозберігаючих технологій, а також вирішення соціально-побутових питань. Основними факторами, що впливають на якість життя, є: реальні доходи населення, забезпеченість житлом, збалансованість харчування, рівень охорони здоров'я, дошкільної та загальної освіти, культури. Високий рівень забезпеченості за перерахованими вище показниками позитивно впливає на демографічну ситуацію, моральний стан, психологічний клімат, задоволеність працівників; забезпечує сумлінне ставлення до праці, підвищення його продуктивності. Досвід передових господарств свідчить, що чим вище рівень соціального розвитку регіону, тим вище в ньому рівень сільськогосподарського виробництва.




Лункіна, Тетяна Державна підтримка інтеграції та кооперації в АПК України: зарубіжний досвід та основні напрями // Економіст, 2014. -№ 4. -  С. 37-39

Анотація: Досліджено зарубіжний досвід підтримки процесів інтеграції та кооперації. Запропоновано систему організаційно-економічних заходів державної підтримки інтеграції підприємств агропромислового комплексу. Проаналізовано сучасний стан та законодавчо-нормативну базу щодо підтримки розвитку кооперації. Визначено основні напрями подальшої державної підтримки та фінансування інтеграційних процесів у вітчизняному АПК.

В існуючих виробничих і організаційно-економічних умовах необхідним є формування й удосконалення концепції розвитку та впровадження кооперації, горизонтальної (галузевої) та вертикальної (міжгалузевої) інтеграції аграр.ного виробництва переробних підприємств задля подолання негативних явищ у вітчизняному агропромисловому комплексі. Високоефективне виробництво можливе лише на основі впровадження передових наукомістких технологій як у виробництві сільськогосподарської сировини, так і при переробці, транспортуванні, зберіганні та збуті. Діяльність виробничих і переробних підприємств при цьому може бути забезпечена за рахунок кооперації підприємств-партнерів у вищій її формі - інтеграції сільськогосподарського та промислового виробництва. 
У сучасних реаліях досвід організації та державного регулювання сільськогосподарського виробництва країн з розвиненою ринковою економікою може слугувати організаційно-економічною передумовою формування вітчизняного агропромислового комплексу. Узагальнення публікацій, присвячених державному регулюванню й варіантам формування організаційних структур у сільському господарстві країн з розвиненою ринковою економікою, виявило різноманітність та значну активність цих процесів. У більшості країн світу так чи інакше здійснюється державна підтримка діяльності кооперативних та інтеграційних організацій. Звісно, ступінь і види державної підтримки залежать від стану законодавства та засад економічної безпеки їх діяльності. Фактично держава контролює організацію інтегрованого виробництва в галузях сільського господарства з метою оптимального розподілу фінансового ризику між усіма учасниками продовольчих ринків на основі збалансованого врахування їх економічних інтересів. Для реалізації цього принципу використовується система економічних важелів - податки, кредити, різні субсидії, програми підтримки, що дозволяє ефективно регулювати їх взаємини, формувати основу стабільності ринкових відносин в аграрному виробництві та забезпечувати гармонійний сталий розвиток всього агропромислового комплексу. Основу державної підтримки відносин інтеграції та кооперації країн з ринковою економікою становить пільгове кредитування й бюджетне фінансування процесів інтеграції та формування кооперативних утворень.
Асоціації сільськогосподарського кредитування та інші джерела фінансування капітальних і поточних витрат сільськогосподарських товаровиробників у розвинутих країнах становлять структуру, яка враховує широке коло можливих ситуацій. Так, в Англії в законодавчому порядку створений спеціальний фонд для кредитування виробничих кооперативів. В Англії, Франції, Іспанії відомі численні випадки, коли органи державної влади надають фінансову допомогу працюючим для викупу призначених до закриття збиткових підприємств і перетворення їх на кооперативи. Значну підтримку кооперативам надають з тих же причин і органи місцевого самоврядування. У ряді країн кооперативи включені в механізм державного регулювання економіки, що використовується, зокрема, з метою ослаблення економічних і соціальних суперечностей. У США фермери і власники ранчо користуються багатьма джерелами кредитування. Кращий вибір залежить від типу необхідного кредиту і стану справ підприємця. При цьому слід знати альтернативні джерела кредитів, їх вимоги, враховувати особливості діяльності різних кредиторів.
Система фермерського кредиту - це об'єднання кооперативів фермерів під керівництвом Адміністрації у справах фермерського кредиту (федерального агентства), створена урядом для задоволення потреб у сільськогосподарському кредитуванні. Позики видають кооперативи на місцях, якими володіють і керують позичальники-фермери. Уряд також здійснює контроль і нагляд за діяльністю кооперативів, надає фінансову та консультаційну допомогу, відшкодовує витрати товаровиробників при створенні цієї системи
Масштабність проблем сільського господарства загалом та величезні інвестиції для їх вирішення можливі тільки при державній підтримці й проведенні протекціоністської політики щодо вітчизняного агропромислового комплексу. Тому вважаємо, що здійснення державного регулювання та фінансування агропромислового комплексу можливе за двома основними напрямами:
1) непрямі заходи, що включають регулювання ринку аграрної продукції та підтримку переробних підприємств;
2) пряма підтримка аграрних господарств, що сприятиме збільшенню обсягів виробництва й забезпеченню доходів, достатніх для розширеного відтворення в галузі.
Нами запропоновано організаційного-економічні заходи щодо державного регулювання та підтримки вітчизняного агропромислового комплексу, реалізація яких може втілюватися як на регіональному, так і на державному рівні . Важливу роль в ефективному функціонуванні виробничих підприємств у складі інтеграційних об'єднань мають закупівельні ціни. Адже часто виникає ситуація, коли ціни на вироблену сільськогосподарську продукцію на порядок нижчі від цін на продукти її переробки. Тому для підтримки цін на рівні, достатньому для забезпечення рентабельності виробництва, державним органам, на нашу думку, найбільш доцільно використовувати політику компенсації виробничих витрат, тобто різниці між розрахунковими цінами й середніми витратами, що сприятиме зниженню собівартості виробництва аграрної продукції і не призведе до зростання цін на неї. Для отримання рівня рентабельності, що забезпечує розширене відтворення, варто запроваджувати компенсацію виробничих витрат у розрахунку на 1 га посівів або на 1 ц виробленої сільськогосподарської продукції.
Значна сума компенсаційних виплат, на нашу думку, має бути виділена за рахунок бюджетних коштів задля забезпечення нормального рівня прибутку для простого відтворення. Компенсацію транспортних витрат доцільно здійснювати за рахунок коштів промислових підприємств, інфляційних процесів - за рахунок короткострокових кредитів банків, а розширення виробництва - за рахунок залучення коштів інвесторів. Фінансування всіх цих витрат повинно перебувати під контролем і при безпосередній участі держави.
Держава може впливати на розвиток ринку аграрної продукції за допомогою підтримки переробних підприємств, здійснюючи квотування й ліцензування їх діяльності, виділяючи субсидії для підвищення конкурентоспроможності продукції на внутрішньому й зовнішньому ринках з метою зростання ефективності функціонування сировинної зони та згладжування сезонності її пропозиції на ринку, надаючи податкові пільги щодо суми прибутку, виділеної на технічну модернізацію переробних підприємств та їх сировинних зон, підтримуючи формування навколо виробників інтегрованих об'єднань.
У ціновій політиці велике значення мають розрахункові ціни, що встановлюються державою для обґрунтування фінансування, кредитування, оподаткування, страхування сільськогосподарських товаровиробників. Доцільно було б, на нашу думку, здійснювати реструктуризацію хронічно неплатоспроможних підприємств шляхом залучення в інтегровані формування через систему участі в акціонерному капіталі за ініціативою державних органів.
Формування вертикально інтегрованих структур як на районному, так і регіональному рівні відбувається при безпосередній, а точніше, переважній участі державних органів управління. У цьому полягає одна з головних особливостей розвитку інтеграційних процесів в агропромисловому секторі, де в систему інтегрованих формувань залучаються промислові й торговельні компанії, які виступають інвесторами та інтеграторами.
У результаті підтримки й регулювання з боку держави можливе вирівнювання економічних умов функціонування виробничих аграрних підприємств з різними рівнями доходів, підвищення ефективності використання обмежених фінансових ресурсів, що в кінцевому підсумку сприятиме підвищенню ефективності діяльності агропромислового комплексу України.




Шукалович В. Ф. Механізм прийняття рішення в управлінні вертикальними інтеграційними процесами в агробізнесі // Економіка АПК, 2014. -№ 6. -  С. 44-50

Анотація: На основі системного підходу визначено процес управління вертикальною інтеграцією як сукупність заходів, спрямованих на зміну організаційно-управлінської системи вертикальної координації в ланцюгу формування продовольчої продукції. Вони стосуються вибору кількості ланок даного ланцюга й рівня інтенсивності взаємозв’язків між ними: прав власності, контролю та управління, руху продукції й грошових ресурсів. Сформовано алгоритм прийняття рішення в управлінні вертикальними інтеграційними процесами в агробізнесі, що включає послідовний розгляд п’яти блоків: 1) визначення вартості трансакцій (операцій економічного обміну) для підприємства між ланками ланцюга формування продукції та порівняння його із прийнятним рівнем; 2) вибір альтернативної організаційно-управлінської системи даних трансакцій; 3) визначення вартості механізму альтернативної організаційно-управлінської системи й порівняння її з прийнятним для підприємства рівнем; 4) визначення способу і наявності ресурсів та умов для практичного запровадження альтернативного механізму; 5) визначення співвідношення «ризики/додаткові вигоди» від запровадження альтернативної організаційно-управлінської системи та його прийнятність для підприємства.

Загальні тенденції розвитку агробізнесу в Україні в сучасних умовах показують поширення та поглиблення організаційних, економічних і правових форм взаємовідносин підприємств, задіяних у виробництві продовольчої продукції. Вони знаходять свій прояв: у процесах злиття та поглинань виробничих одиниць, у ланцюгу формування продукції, внутрішньому розвитку підприємств у секторах із вищою доданою вартістю, активізації укладення контрактів і угод між учасниками ринку різного змісту, рівня й інтенсивності регулювання. Поширення таких явищ у системі агробізнесу в Україні піднімає питання ефективності та доцільності застосування вказаних вище інструментів розвитку, вироблення уніфікованого механізму прийняття рішення щодо їх оптимізації, застосування альтернативних організаційно-економічних інструментів, що знаходить свій прояв у зміні як системи вертикальної координації підприємств у цілому, так і корекції окремих параметрів відносин: вартісних, кількісних, часових, організаційних та ін.
Актуальність проблематики підтверджується реаліями, в яких розвивається сфера агробізнесу. Великі компанії, які починаючи з 2004 року активно розвивали власний бізнес із використанням стратегії вертикальної інтеграції практично у всіх сферах виробництва й збуту продовольчої продукції, задаються питанням оптимізації власної діяльності в частині організації руху матеріальних і фінансових ресурсів у ланцюгу формування вартості продукції. Посилення конкуренції на олігополістичних ринках та водночас наявність приблизно однакових за економічною віддачею технологій і людських ресурсів змушує великі компанії дедалі частіше розглядати інструменти поглинання й реалізації активів, корекції внутрішніх і зовнішніх контрактів, використання аутсорсингу як основи конкурентної боротьби та підвищення ефективності діяльності.
У свою чергу дрібні компанії й підприємці, відчуваючи жорстку конкуренцію з боку великих учасників ринку та відповідно неспроможність наростити обсяги виробництва, достатні для беззбиткової діяльності, постають перед проблемою інвестування в сектори, які знаходяться «вверх» або «вниз» у ланцюгу формування продукції. Необґрунтованість такого інвестування тягне за собою суттєві ризики неповернення інвестованих коштів і зменшення економічного потенціалу інвестора. Це в кінцевому результаті вимагає розробки відповідного алгоритму прийняття рішення щодо запровадження певного механізму вертикальної координації та вертикальної інтеграції зокрема вертикальна інтеграція як процес об'єднує різні ланки формування продукції. При цьому ланку як об'єкт інтеграції слід ідентифікувати з позицій формування в ній доданої вартості за умови наявності ринку для продукції, що виробляється в її межах. Отже, в такому випадку об'єднання виробника ковбас і виробника фаршу, підприємства інкубатора й виробника курятини, виробника солоду та виробника пива і т. д. слід вважати вертикальною інтеграцією. Такий підхід дає можливість співвідносити агропромислову інтеграцію, що розглядається переважною більшістю вітчизняних дослідників, та вертикальну інтеграцію в агробізнесі, що розглядається переважно іноземними авторами, як часткове і загальне. Подібним характеризуються поняття вертикальна координація (загальне) та вертикальна інтеграція (часткове).
     Ключовим перед застосуванням алгоритму прийняття рішення є ідентифікація ланок функціонального ланцюга формування продовольчої продукції й типу об'єднання даних ланок. Щодо першого, то в окремих дослідженнях вже були спроби їх виділення . Їхня ідентифікація в усіх без винятку галузях виробництва продовольчої продукції залишається першочерговим завданням розвитку емпіричних досліджень у сфері формування вертикальної інтеграції в агробізнесі та управління цими процесами. Зазначимо, що основним інструментом розв'язання даного завдання має стати моніторинг існуючих і перспективних технологічних процесів формування продукції, виявлення ринків проміжної продукції, що виникає в результаті їхнього функціонування.
Щодо другого, то тип взаємовідносин (об'єднання, координації), в який вступають відокремлені ланки виробничого ланцюга, також потребує відповідної градації. Теоретичні дослідження в цьому напрямі мають характер, що не відповідає потребам механізму управління вертикальною інтеграцією й не відображають її системну природу, мають слабке емпіричне підтвердження. Аналіз відносин між покупцем і продавцем у ланцюгу формування продовольчої продукції дав змогу сформувати певний організаційний контануум. Однак він не дає «ключ» від повного переліку системних організаційно-управлінських механізмів взаємовідносин, які розглядаються як альтернатива в процесі управління вертикальною інтеграцією. Суттєву допомогу в розвитку даної частини досліджень надали Міжнародні стандарти фінансової звітності (МСФЗ). Аналіз їх на предмет виявлення відповідних системних механізмів взаємовідносин показав, що вертикальна координація ланок продуктового ланцюга відбувається шляхом виникнення між ними трьох груп зв'язків, що визначають тип взаємовідносин (об'єднання, координації): права власності на активи; контроль та управління діяльністю; рух продукції в одному й фінансових ресурсів у зворотному напрямі.
Кожен із наведених зв'язків може мати різний ступінь інтенсивності та глибину. Це одразу уможливлює розглядати певну сукупність ланок і комбінації вказаних зв'язків між ними різної сили й інтенсивності як альтернативу існуючій системі вертикальної інтеграції в підприємстві. Тому з позицій системного підходу, управління вертикальними інтеграційними процесами - це сукупність заходів, направлених на зміну організаційно-управлінської системи вертикальної координації її корекції та оптимізації. Фактично менеджмент підприємства, відповідальний за управління відносинами (координацією) в ланцюгу формування продукції, приймає рішення стосовно зміни інтенсивності вказаних трьох груп взаємозв'язків, які існують між ланками, а також кількості ланок, що знаходяться в даному ланцюгу. 
Врахування комплексу інституціональних, економічних і організаційних факторів дало змогу сформувати процес прийняття рішення щодо управління вертикальною інтеграцією як управлінський алгоритм, що складається із п'яти послідовних кроків (рис). Даний алгоритм грунтується на припущенні, що підприємство «експлуатує» один із варіантів організації взаємозв'язків (вертикальної координації), що стосуються прав власності на активи, контролю й управління, руху продукції та фінансових ресурсів. Дана сукупність організаційно-управлінських систем ведення бізнесу в ланцюгу формування продовольчої продукції повною мірою відображає всі існуючі можливості взаємовідносин підприємств агробізнесу в сучасних умовах.
Враховуючи це, перший крок при прийнятті рішення щодо зміни механізму вертикальної інтеграції включає питання щодо ініціювання даного процесу. Воно визначається на основі порівняння вартості існуючого механізму вертикальної координації з рівнем, що є прийнятним для підприємства. Вартість існуючого механізму координації може бути високою із двох причин: 
1) координація регулярно призводить до проявів опортунізму торговельних партнерів або дисфункції процесів виробництва і попиту; 
2) витрати на використання існуючої організаційно-управлінської системи є більшими ніж втрати від недосконалості координації, для якої й створена дана система.









Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою 
  

електронної доставки документів  ЕДД





49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека