Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Кримінально-процесуальне право


Запобіжні заходи в кримінальному процесі
 
У разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обґрунтованість якого протягом сімдесяти двох годин має бути перевірена судом. Затримана особа негайно звільняється, якщо протягом сімдесяти двох годин з моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою.
Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.
  Кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити в суді своє затримання. Про арешт або затримання людини має бути негайно повідомлено родичів заарештованого чи затриманого.
Чітко визначена процедура затримання та забезпечення її дотримання є невід'ємною складовою сучасної європейської держави. Разом з тим під час застосування до особи запобіжних заходів нерідко виникають проблеми правового (недоліки в нормативному врегулюванні) та організаційного характеру.



Мельник Оксана (юрист 3 класу; прокурор). 
Актуальні питання застосування запобіжних заходів // Вісник прокуратури: загальнодержавне фахове юридичне видання. - 2015 - № 9. - С. 78-86. - Библиогр. в конце ст. 


Аннотация: Присвячено визначенню актуальних питань застосування запобіжних заходів та виробленню пропозиції з оптимізації такої діяльності. Показано, що підвищенню ефективності та обгрунтованості застосування запобіжних заходів сприятимуть зменшення кількості оціночних положень у чинному КПК України, а також вивчення практики Європейського суду з прав людини під час застосування таких заходів.


Метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам (ч. 1 ст. 177 КПК України):
1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;
2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;
4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені у ч. 1 ст. 177 КПК України. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених у КПК України.
   При вирішенні питання про обрання запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 КПК України, слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: 1) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) тяжкість покарання що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; 3) вік та стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого; 4) міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; 5) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; 6) репутацію підозрюваного, обвинуваченого; 7) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого; 8) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого; 9) дотримання підозрюваним, обвинувачувальним умов застосування запобіжних засобів, якщо вони застосовувалися до нього раніше. 10) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; 11) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини.




Копіца, Олег (кандидат юридичних наук; суддя). 
Проблемні питання застосування запобіжних заходів під час судового провадження // Вісник Державної судової адміністрації України : офіційне науково-практичне видання. - 2015. - №  3/4. - С. 83-88. - Библиогр. в конце ст. 

Аннотация: Проаналізовано проблемні питання, що виникають при застосуванні запобіжних заходів під час судового провадження. Розкрито особливості продовження запобіжних заходів. Запропоновані шляхи подолання існуючих вад на законодавчому рівні.


 У сфері кримінального провадження особливого значення набуває така засада, як розумність строків (ст. 7 КПК України).
Враховуючи практику Європейського суду з прав людини, положення КПК України, на думку В. Тація, можна визначити, що під розумним строком доцільно розуміти найкоротший строк розгляду і вирішення кримінальної справи, проведення процесуальної дії або винесення процесуального рішення, який достатній для надання своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту порушених прав, свобод та інтересів, досягнення мети процесуальної дії та взагалі завдань кримінального провадження.
У зв'язку з цим особливу увагу привертає питання дотримання засади розумності строків при застосуванні запобіжних заходів під час судового розгляду. Адже у змісті досліджуваної нами проблеми в правничій літературі та нормативно-правових актах залишаються не повною мірою розкритими такі складності в застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження, як:
1) порядок продовження строку тримання під вартою на стадії підготовчого провадження;
2) порядок продовження строку тримання під вартою на стадії судового розгляду;
3) затримання особи без ухвали слідчого судді, суду.

Належне застосування запобіжних заходів, поєднане з точним і неухильним дотриманням чинного законодавства, сприятиме забезпеченню права особи на свободу та особисту недоторканність (ст. 29 Конституції України), яке є одним із найважливіших прав людини. Воно неодноразово проголошувалося та закріплювалося міжнародним співтовариством у різних міжнародних правових документах. Зокрема, в Загальній декларації прав людини 1948 р. (ст. 3), Міжнародному пакті про громадянські і політичні права 1966 р. (ст. 9), Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (ст. 5).
 Отже, запобіжні заходи - це різновид заходів забезпечення кримінального провадження попереджувального характеру, які застосовуються слідчим суддею або судом за наявності підстав і в порядку, встановленому законом стосовно підозрюваного, обвинуваченого з метою забезпечення виконання покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам його можливої неправомірної поведінки.
Запобіжні заходи, на думку С. Смокова, є важливою складовою всієї кримінально-процесуальної форми. Вони забезпечують стабільність процесуальних відносин, перешкоджаючи підозрюваному, обвинуваченому «вийти з поля зору» органів кримінального переслідування. Вони створюють умови для належного здійснення доказування. І нарешті, запобіжні заходи є засобом реалізації прав учасників процессу.
  У процесі застосування запобіжних заходів перед судовими і правоохоронними органами нашої держави виникають певні проблеми, які потребують обов'язкового врегулювання.
  По-перше, згідно з частиною третьою ст. 315 КПК України «під час підготовчого судового засідання суд за клопотанням учасників судового провадження має право обрати, змінити чи скасувати заходи забезпечення кримінального провадження, в тому числі запобіжний захід, обраний щодо обвинуваченого... За відсутності зазначених клопотань сторін кримінального провадження застосування заходів забезпечення кримінального провадження, обраних під час досудового розслідування, вважається продовженим». Не є зрозумілим, яким чином може вважатися продовженим, за відсутності відповідного клопотання, такий запобіжний захід, як тримання під вартою, а якщо його продовжено - то на який строк.
До речі, зазначені недоліки потребують врегулювання на законодавчому рівні.
  По-друге, перед стороною обвинувачення постає також проблема своєчасного продовження запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою на стадії судового розгляду.
  Так, згідно з частиною третьою ст. 331 КПК України «незалежно від наявності клопотань суд зобов'язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, ...чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою...». Але двомісячний строк тримання обвинуваченого під вартою може минути раніше спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта. Таким чином, ця проблема також потребує нормативного врегулювання.




Фаринник, В.І. (кандидат юридичних наук; адвокат; заслужений юрист України). 
Поняття та підстави застосування запобіжних заходів, не пов'язаних з тимчасовою ізоляцією особи // Бюлетень Міністерства юстиції України: Офіційне видання. - 2015. - № 5. - С. 146-156. - Бібліогр. в кінці ст. 

Аннотация: Досліджено особливості застосування неізоляційних запобіжних заходів у кримінальному провадженні Аналізується поняття «заходів процесуального примусу», виокремлюється особлива роль запобіжних заходів. Також  піддається науковому аналізу дефініція «запобіжні заходи», акцентується увага на ступені обмеження прав і свобод особи при їх застосуванні у кримінальному провадженні. 


Запобіжні заходи в кримінальному процесі відіграють важливу роль, бо саме завдяки цим заходам є можливість гарантувати те, що істина буде встановлена і винна особа буде покарана. Проблема запобіжних заходів в кримінальному процесі розробляється ще з радянських часів. Перелік запобіжних заходів доповнюється з метою покращення здійснення кримінального судочинства. У юридичній літературі обговорюється питання про включення до запобіжних заходів відсторонення обвинуваченого від посади, віддання під нагляд міліції.
Недарма запобіжним заходам приділяється підвищена увага, адже поряд з іншими заходами забезпечення кримінального провадження запобіжних заходів мають низку специфічних ознак, до яких відносяться:
1) застосування тільки до певних учасників кримінального провадження: підозрюваного, обвинуваченого;
2) наявність специфічних підстав та мети застосування;
3) більший порівняно з іншими заходами ступінь примусу.
З урахуванням цього ступеня обмеження прав та свобод особи, запобіжні заходи класифікуються на ізоляційні та неізоляційні. Саме зв'язок запобіжного заходу із повним чи частковим обмеженням права пересування та проживання і є критерієм, який використовується під час аналізу видових ознак поняття «запобіжні заходи». Ці права закріплені у ст. 33 Конституції України.
З урахуванням реалізації мети наукового дослідження нами більш детально проаналізовано саме неізоляційні запобіжні заходи, до яких, відповідно до положень КПК України та зазначених вище критеріїв впливу на свободу пересування та проживання особи, відносяться особисте зобов'язання, особиста порука і застава.
Метою застосування неізоляційних запобіжних заходів є досягнення дієвості провадження. Під дієвістю кримінального провадження слід розуміти виконання завдань кримінального судочинства, які визначені у ст. 2 КПК України, зокрема: захист особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень, охорона прав, свобод та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також забезпечення швидкого, повного і неупередженого розслідування та судового розгляду з тим, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрун- тованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.
Незважаючи на різні дефініції, застосування запобіжних заходів в цілому та неізоляційних зокрема переслідує дві мети:
А) Забезпечувальна - створення умов та вжиття заходів для виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на них процесуальних обов'язків: 1) прибути за викликом до слідчого, прокурора, слідчого судді, суду, а в разі неможливості прибути за викликом у призначений строк - заздалегідь повідомити про це зазначених осіб; 
2) виконувати обов'язки, покладені на них рішенням про застосування запобіжних заходів;
3) підкорятися законним вимогам та розпорядженням слідчого, прокурора, слідчого судді, суду.
Б) Превентивна - запобігання спробам:
1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення;
2) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні;
3) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином;
4) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується.
Підставами застосування неізоляційного запобіжного заходу є: наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, тобто факт притягнення особи до кримінальної відповідальності, а саме виконання процесуальної дії щодо повідомлення особі про підозру.
До переліку умов застосування неізоляційних запобіжних заходів слід віднести такі:
• запобіжні заходи можуть застосовуватись лише в межах кримінального провадження;
• запобіжні заходи застосовуються лише до належних суб'єктів: підозрюваного, обвинуваченого; щодо неповнолітніх - окрім визначених ст. 176 КПК України заходів, може бути застосоване передання неповнолітнього підозрюваного, обвинуваченого під нагляд;
• запобіжні заходи по ступеню обмеження прав та законних інтересів мають бути в кореляційному зв'язку з тяжкістю вчиненого злочину;
• до особи може бути застосовано лише один з передбачених запобіжних заходів, при цьому перелік обов'язків, виконання яких покладається на особу у разі його застосування, законом не обмежується і визначається в кожному конкретному випадку.




Мороз, Віктор (керуючий партнер адвокатського об'єднання). 
Взяття під варту vs право на свободу // Юридична газета : всеукраїнське професійне юридичне видання. - 2017. - № 41. - С. 39. 

Аннотация: Мова йде про законність та обгрунтованість обрання і продовження такого запобіжного заходу як тримання під вартою.

Варто зауважити, що метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов'язків, а також запобігання спробам: переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; знищити, сховати або спотворити будь-яку з речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, в якому підозрюється, обвинувачується особа.
При цьому підставою для застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити вищевказані дії.
  Слід враховувати, що тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується лише у тому випадку, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти вищевказаним ризикам.
Взяття особи під варту можливе лише за письмовим клопотанням слідчого, прокурора. Воно повинно містити короткий виклад фактичних обставин кримінального правопорушення, в якому підозрюється або обвинувачується особа; правову кваліфікацію кримінального правопорушення із зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність; виклад обставин, які дають підстави підозрювати, обвинувачувати особу у вчиненні кримінального правопорушення, та посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини; посилання на один або кілька ризиків, зазначених у ст. 177 КПК України ; виклад обставин, на підставі яких слідчий, прокурор дійшов висновку про наявність одного або кількох ризиків, зазначених у його клопотанні, та посилання на матеріали, що підтверджують ці обставини; обґрунтування неможливості запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні, шляхом застосування більш м'яких запобіжних заходів; обґрунтування необхідності покладення на підозрюваного, обвинуваченого конкретних обов'язків, передбачених ч. 5 ст. 194 КПК України.




Завтур, Віктор (аспірант кафедри кримінального процесу). 
Обгрунтування ухвал слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді застави: аналіз проблем та шляхи вдосконалення // Вісник прокуратури : загальнодержавне фахове юридичне видання. - 2015. - № 12. - С. 87-95. - Библиогр. в конце ст. 

Аннотация: Розглянуто проблеми обгрунтування рішень слідчого судді про застосування запобіжного заходу у вигляді застави. На підставі аналізу судової практики та зарубіжного досвіду сформульовано пропозиції щодо вдосконалення підстав, порядку, а також предмета доказування при розгляді клопотання про застосування застави.


   Як запобіжний захід заставу було впроваджено у вітчизняне кримінальне процесуальне законодавство ще в 1996 році, однак докорінні зміни у національному кримінальному судочинстві, пов'язані з його наближенням до європейських та міжнародних стандартів, зумовили суттєве реформування умов, підстав та порядку застосування застави в чинному Кримінальному процесуальному кодексі України, що спонукає до їх наукового осмислення та пошуку шляхів вдосконалення. 
Метою цієї статті є окреслення основних проблем, пов'язаних із підставами, порядком та предметом доказування при застосуванні застави як запобіжного заходу з урахуванням новітньої судової практики, і розробка рекомендацій щодо вдосконалення окремих положень КПК України.
   Передусім слід вказати на те, що застава відповідно до чинного кримінального процесуального законодавства України може бути застосована і як самостійний запобіжний захід, і як альтернатива триманню під вартою (ч. 3 ст. 183 КПК України). Однак, у будь-якому разі, вирішуючи питання про її застосування і визначаючи її розмір, слідчий суддя або суд мають врахувати перелік фактичних обставин, зазначених у ч. 4 ст. 182 КПК України а саме: обставин кримінального правопорушення; майнового та сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого; інших даних про його особу; ризиків, що передбачені ст. 177 КПК України.
   Майновий та сімейний стан підозрюваного враховується при обранні всіх запобіжних заходів (ст. 178 КПК України), проте, формулюючи підстави застосування застави, законодавець наголошує на необхідності їх з'ясування окремо. Застосування такого прийому юридичної техніки є невипадковим, зважаючи на особливу мету застави як запобіжного заходу - попередження можливої протиправної поведінки особи або перешкоджання її виникненню за допомогою загрози застосування фінансової санкції. Але в контексті вирішення питання про обрання саме застави ці фактичні обставини мають відзначатися більшою конкретизацією. Відсутність останньої в положеннях ч. 4 ст. 182 КПК України на практиці призводила до неповного з'ясування та формального врахування майнового або сімейного стану особи при застосуванні застави. Наприклад, Апеляційний суд Львівської області за результатами розгляду апеляційної скарги зазначив, що з огляду на встановлені обставини, вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним злочину, тяжкість покарання, що загрожує в разі визнання винним у вчиненні цього злочину, винятково позитивну характеристику підозрюваного, наявність на утриманні неповнолітньої дитини, хворої матері, відсутність будь-яких доказів розслідування інших епізодів вчинення підозрюваним злочинів, встановлений слідчим суддею розмір застави в сумі 1 500 000 грн (1231 розмір мінімальної заробітної плати) є завідомо непомірним для підозрюваного та призводить до неможливості виконання застави.
В інших випадках навпаки - наявність значного переліку коштовного майна не переконало слідчого суддю в необхідності застосування застави більших розмірів. Це спонукало суд апеляційної інстанції скасувати відповідне рішення, зазначивши, що слідчий суддя не повною мірою врахував усі обставини кримінального правопорушення, зокрема майновий стан підозрюваного: те, що він займався збутом наркотичних засобів, користувався дорогими автомобілями, має у своїй власності нерухомість, мототехніку, зброю, - та з урахуванням тяжкості вчиненого злочину дійшов хибного висновку, що розміру застави в сумі вісімдесят тисяч гривень буде цілком достатньо для забезпечення виконання підозрюваним обов'язків, передбачених у КПК України.
   Проблемність питання, яке розглядається, полягає і в тому, що цивільне законодавство України не дає чіткого визначення поняттю «майновий стан». Про це, зокрема, зазначено у наказі Міністерства юстиції «Про затвердження Методичних рекомендацій стосовно суб'єктів, які мають право на отримання інформації з Реєстру прав власності на нерухоме майно» від 23 березня 2009 р. № 525/5. Однак у нормативно-правовому акті вказується, що на основі аналізу юридичної природи цього поняття можна зробити висновок, що під поняттям «майновий стан» слід розуміти сукупність належних особі майнових прав та обов'язків. Враховуючи, що встановлення майнового стану особи безпосередньо пов'язано із оцінкою вартості майна, слід звернутися до положень Закону України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні».
Чіткого змісту поняття «сімейний стан» законодавством також не визначено. Проте цілком логічно, що в контексті з'ясування можливості застосування застави та визначення її розмірів передусім мають значення такі фактичні обставини, як наявність неповнолітніх дітей та обов'язків утримувати непрацездатних членів сім'ї.
   Досить часто слідчі судді призначали той розмір застави, який було запропоновано у клопотанні слідчого, погодженому із прокурором, але слід пам'ятати, що суб'єктом прийняття рішення про застосування запобіжних заходів є винятково слідчий суддя або суд. На підставі цього доцільно вести мову про те, що пропозиція прокурора про призначення певного розміру запобіжного заходу має лише рекомендаційний характер. Крім цього, в узагальненнях практики вищих судових органів вказується і на необхідність з'ясування думки сторони захисту щодо визначення конкретного розміру застави.
   Поширеною є практика, за якої слідчі судді призначають заставу суттєво вищу за межі, визначені у ч. 5 ст. 182 КПК України, не вдаючись до обґрунтування винятковості випадків. Зокрема, апеляційним судом було зменшено розмір застави з чотирьохсот мінімальних заробітних плат до трьохсот тисяч гривень із вказівкою, що слідчий суддя не лише не обґрунтував винятковість обставин кримінального провадження, але й не взяв до уваги те, що підозрюваний має постійне місце роботи та невеликий посадовий оклад.
Підстави, за наявності яких суд може призначити розмір застави вище меж, вказаних у законі, були достатньо детально сформульовані у КПК 1960 року.
  Проте, відповідно до чинного КПК України, ставити питання про відповідність розміру застави розмірові шкоди, яка завдана кримінальним правопорушенням, є не зовсім правильним. Застава може бути спрямована на виконання вироку в частині майнових зобов'язань лише у випадку, якщо вона не була звернена в дохід держави, і за умови, якщо заставодавець дасть на це згоду (ч. 11 ст. 182 КПК України), а у випадку, якщо підозрюваний, обвинувачений таки порушить зобов'язання, покладені на нього слідчим суддею або судом, і заставу буде звернено в порядку ч.ч. 8, 9 ст. 182 КПК України, може виникнути проблема із відшкодуванням шкоди потерпілому, особливо у випадку, якщо підозрюваний або обвинувачений не має іншого майна.
   Однак цілком логічним було б передбачити у КПК України норму, яка встановлювала б необхідність попереднього визначення прибутку, котрий отримала особа внаслідок вчинення кримінального правопорушення, і необхідність встановлення застави не нижче цієї суми. 




Макаренко, Є.  (кандидат юридичних наук; професор). 
Домашній арешт: поняття, мета, підстави і порядок застосування // Право і суспільство : науковий журнал. - 2014. - № 2. - С. 195-202. - Библиогр. в конце ст. 

Аннотация: Крізь призму світового досвіду розглядаються питання щодо застосування нової для українського кримінально-процесуального законодавства інституції - домашнього арешту.

  Застосування «домашнього арешту» як запобіжного заходу у кримінальному процесі отримало правову регламентацію у багатьох державах світу, зокрема в Казахстані, Латвії, Литві, Німеччині, Росії, США, Швеції та ін. Так, у країнах Європи, в Ізраїлі, у США цей захід давно застосовується як один із видів судового покарання. Варто нагадати і те, що серед інших запобіжних заходів «домашній арешт» передбачали також перші КПК Української PCP 1922 і 1927 pp. Цікаво, що ізоляція за місцем проживання підозрюваного (обвинуваченого, підсудного), який ще не визнаний винним у вчиненні злочину та, у відповідності із принципом презумпції невинуватості, не може позбавлятися своїх конституційних прав і свобод, як запобіжний захід «домашній арешт» досить широко застосовувався у практиці радянського судочинства. Однак, в період сталінських репресій (кінець 30-початок 50-х pp. XX ст.) він застосовувався дедалі рідше і, як наслідок, став анахронізмом радянського законодавства, через що в КПК України i960 р. «домашній арешт» був відданий забуттю. І лише з ухваленням нового КПК України, що набрав чинності 20.11.2012 p., процесуальний статус «домашнього арешту» як різновиду запобіжних заходів було відновлено.
   За змістом ч. 1 ст. 181 КПК України 2012 р. «домашній арешт» є засобом процесуального примусу (запобіжним заходом), що застосовується лише до особи, підозрюваної (обвинуваченої) у вчиненні злочину, за який законом передбачено покарання у виді позбавлення волі, й полягає в забороні цій особі залишати житло цілодобово або у певний період доби. Відверто кажучи, дефініція наведеної норми закону, на наш погляд, є недосконалою і потребує додаткового передбачення деяких інших тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина.
   Вивчення законодавства інших країн також дає підстави для критики норм нового КПК України, що регламентують застосування «домашнього арешту». Так, наприклад, в американській юридичній термінології поняття «домашній арешт» є аналогічним «електронному спостереженню», оскільки суть покарання полягає у встановленні повного електронного контролю над життям засудженого під час перебування вдома. Зазвичай електронні браслети надівають на ногу в районі щиколотки, а приміщення обладнують спеціальними приладами, що дозволяють цілодобово здійснювати контроль за арештантом. При цьому, незважаючи на видимі плюси (перебування в своєму будинку в знайомій і комфортній обстановці), на арештанта покладаються значні обов'язки, за порушення яких передбачено сурові покарання. Приміром, у його житлі не має бути алкогольних напоїв, наркотиків і зброї. Спілкування по телефону обмежується часовими рамками. За наявності комп'ютера з можливістю виходу в Інтернет будь-які переміщення в Мережі відслідковуються. Поліцейські в будь-який час можуть завітати до арештанта, щоб перевірити його стан, справність електронного пристрою та оглянути квартиру. В окремих випадках арештант зобов'язаний кілька разів на день телефонувати за спеціальним номером до поліції, підтверджуючи свою присутність вдома, називати дату народження, повторювати вимовлені перевіряючим слова та пропозиції. Водночас у разі потреби заарештованому дозволяється відвідувати лікаря, місце роботи або спеціальні програми і курси, наприклад, для лікування від наркотичної чи алкогольної залежності тощо.
  У Російській Федерації «домашній арешт» застосовується з 2010 р. як основний вид покарання за злочини невеликої та середньої тяжкості - за наклеп, образу, крадіжку, шахрайство, привласнення або розтрату, а також на термін від 6 міс. до 2 років як додаткове покарання за окремі тяжкі злочини. Практика показала, що новий захід є особливо ефективним відносно підлітків. Адже важливими є не тяжкість покарання, а його невідворотність і адекватність вчиненому. Очевидно, що тюремне ув'язнення, особливо на тривалі терміни, людину калічить. Також домашній арешт позбавляє від контакту з професійними злочинцями. Це гарантується тим, що КПК РФ передбачає більш широкий перелік обов'язків підозрюваного у зв'язку з обранням щодо нього «домашнього арешту», а саме заборона і (або) обмеження: 1) виходу за межі житлового приміщення, в якому проживає заарештований; 2) спілкування з певними особами; 3) відправлення та одержання поштово-телеграфних відправлень; 4) використання засобів зв'язку та інформаційно-телекомунікаційної мережі «Інтернет». Не менш цікавим є й те, що з урахуванням стану здоров'я підозрюваного (обвинуваченого) місцем його утримання під домашнім арештом може бути визначено лікувальну установу (ч. 1 ст. 107 КПК РФ).
   Відповідно до ст. 125 КПК Республіки Білорусь, «домашній арешт» передбачає наступні види обмежень: заборона виходу із житла в цілому або у певний час; заборона  телефонних переговорів; відправлення кореспонденції з використанням засобів зв'язку; заборона спілкуватися з певною категорією громадян; покладання обов'язку відповідати на контрольні дзвінки чи відмічатися у визначені дні та часи в РУВС за місцем проживання.
  Аналогічні положення щодо обмеження виходу з житла, спілкування з певними особами, отримання та відправлення кореспонденції, а також ведення переговорів з використанням будь-яких засобів зв'язку містить і КПК Казахстану. Місце проживання арештованого може охоронятися. За його поведінкою за необхідності встановлюється нагляд.
   Все вищенаведене свідчить про те, що законодавець інших країн підій-шов до питань застосування «домашнього арешту» з більшою увагою.
При вирішенні питання про обрання цього запобіжного заходу, крім наявності ризиків, зазначених у ст. 177 КПК України , слідчий суддя, суд на підставі наданих сторонами кримінального провадження матеріалів зобов'язаний оцінити в сукупності всі обставини, у тому числі: а) вагомість наявних доказів про вчинення підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; б) тяжкість покарання, що загрожує відповідній особі у разі визнання підозрюваного, обвинуваченого винуватим у кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він підозрюється, обвинувачується; в) вік та стан здоров'я підозрюваного, обвинуваченого; г) міцність соціальних зв'язків підозрюваного, обвинуваченого в місці його постійного проживання, у тому числі наявність в нього родини й утриманців; д) наявність у підозрюваного, обвинуваченого постійного місця роботи або навчання; е) репутацію підозрюваного, обвинуваченого; ж) майновий стан підозрюваного, обвинуваченого; з) наявність судимостей у підозрюваного, обвинуваченого; и) дотримання підозрюваним, обвинуваченим умов застосованих запобіжних заходів, якщо вони застосовувалися до нього раніше; к) наявність повідомлення особі про підозру у вчиненні іншого кримінального правопорушення; л) розмір майнової шкоди, у завданні якої підозрюється, обвинувачується особа, або розмір доходу, в отриманні якого внаслідок вчинення кримінального правопорушення підозрюється, обвинувачується особа, а також вагомість наявних доказів, якими обґрунтовуються відповідні обставини (ст. 178 КПК). Зрештою, ч. 6 ст. 181 КПК України встановлює чіткі строки можливого застосування домашнього арешту, що стимулює слідчого вчасно завершити кримінальне провадження, а не затягувати його на невизначений строк.
  Тож можна стверджувати, що норми КПК України, присвячені застосуванню заходів забезпечення кримінального провадження, свідчать про пріоритет застосування запобіжних заходів, альтернативних триманню під вартою. Про це прямо йдеться у ч. 1 ст. 183 КПК: «Тримання під вартою є винятковим запобіжним заходом, який застосовується виключно у разі, якщо прокурор доведе, що жоден із більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим статтею 177 КПК України». Відхилення від букви закону може призвести до суттєвого ущемлення конституційних прав і свобод громадян та знецінення гуманістичного принципу як такого при обранні «домашнього арешту» чи іншого запобіжного заходу.
  У зв'язку з цим варто наголосити, що застосування домашнього арешту як запобіжного заходу переслідує двоєдину мету: з одного боку - забезпечити виконання підозрюваним покладених на нього процесуальних обов'язків, а з іншого - запобігти таким його спробам (ризикам, що він може): а) переховатися від органів досудового розслідування та суду; б) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; в) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; г) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; д) продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється чи обвинувачується, або вчинити інше кримінальне правопорушення. 
Каменем спотикання виявилося питання про те, хто і як має реалізовувати контроль за багато чисельною армією заарештованих осіб?





Олійник, В.  (кандидат юридичних наук; старший викладач кафедри теорії та історії держави і права, конституційного права Академії Державної пенітенціарної служби України). 
Зміст конституційного права кожного на особисту недотоканність // Бюлетень Міністерства юстиції України : Офіційне видання. - 2017. - № 1. - С. 27-32. - Бібліогр. в кінці ст. 


Аннотация: Досліджено право на свободу людини і громадянина від незаконних затримань, арештів та тримань під вартою. Аналізуються елементи змісту права на особисту недоторканність, на дії зобов'язаних суб'єктів, на користування суспільним благом недоторканності та на поновлення порушеного права і відшкодування спричинених збитків.


Право на недоторканність кожної людини закріплено конституційними нормами, але не дивлячись на те, що воно постійно перебуває н полі зору науковців, існують прогалини в теоретичному визначенні механізмів його реалізації в науці конституційного права та практичному застосуванні.

    Зміст конституційного права кожного на особисту недоторканність - це система елементів, які забезпечують конституційну свободу людини і громадянина від незаконних затримань, арештів і тримань під вартою в адміністративному і кримінальному праві та процесі.
Аналізуючи зміст конституційного права кожного на особисту недоторканність, можна констатувати, що він включає в себе чотири основні можливості: а) діяти уповноваженого суб'єкта відповідно до закону, користуючись свободою від незаконних затримань, арештів і тримань під вартою; б) вимагати від зобов'язаних суб'єктів не порушувати їх свободу щодо незаконних затримань, арештів і тримань під вартою; в) звертатися до компетентних органів і посадових осіб з вимогою забезпечити їх свободу щодо незаконних затримань,арештів і тримань під вартою; г) користуватися таким соціальним благом, як свобода від незаконних затримань, арештів і тримань під вартою.
    Елементи змісту кожного на особисту недоторканність закріплені нормами міжнародного і внутрішнього національного права.  Однак аналіз статті 5 Європейської конвенції з прав людини дає змогу виділити такі елементи змісту кожного на особисту недоторканість: 1) неможливість позбавлення волі людини інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом; 2) законне ув'язнення людини після її засудження компетентним судом; 3) законний арешт або затримання людини за невиконання законного рішення суду або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, передбаченого законом; 4) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою забезпечення її присутності перед компетентним правовим органом на підставі обґрунтованої підозри у вчиненні злочину або якщо обґрунтовано визнається за необхідне запобігти вчинення нею злочину або її зникненню після його вчинення; 5) затримання неповнолітнього на підставі законного розпорядження з метою виховного нагляду або законне його затримання з метою забезпечення присутності перед компетентним правовим органом;
6) законне затримання людей з метою запобігання поширенню інфекційних захворювань, людей психічно хворих, алкоголиків, наркоманів тощо; 7) законний арешт або затримання людини, здійснені з метою запобігання її незаконного в'їзду в країну, або людини, стосовно якої вживаються заходи з метою депортації або екстрадиції; 8) повідомлення зрозумілою людині мовою про підстави арешту та про будь-яке обвинувачення; 9) негайне доставляння затриманого чи арештованого до судді чи іншої службової особи, якій закон надає право здійснювати судову владу; 10) судовий розгляд справи затриманого чи заарештованого протягом розумного строку або звільнення до початку судового розгляду; 11) швидкий розгляд судом законності затримання чи арешту і звільнення, якщо затримання не є законним; 12) можливість вимагати та отримати компенсацію людиною, що стала жертвою незаконного арешту чи затримання.
  Внутрішнє національне законодавство передбачає конституційні, адміністративні, кримінальні правові і процесуальні умови й засоби здійснення затримання, арешту і тримання під вартою. Аналізуючи зміст ст. 29 Конституції України є такі змістовні характеристики закріпленого конституційного права, а саме: 1) кожна людина постійно користується свободою і особистою недоторканністю в межах її правомірної поведінки; 2) арешт будь-якої людини на території України та тримання її під вартою можливі тільки при наявності судового рішення, яке повинно бути винесено на підставах та в порядку, встановленому законом; 3)тримання особи під вартою (затримання) може мати місце як тимчасовий захід при наявності чітко визначених Конституцією і законами України умов;
4)затриманому та заарештованому негайно роз'яснюють його права;
5)за затриманим і заарештованим залишаються усі конституційні права (крім обмежень, передбачених законодавством у місцях тримання під вартою) та право у будь-який час оскаржити обмеження його прав; 6) про затримання чи арешт негайно повідомляються родичі затриманого чи заарештованого; 7) кожен незаконно затриманий чи заарештований має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди.
Діюче законодавство України закріплює такі види арештів: а) покарання чи стягнення за вчинене правопорушення; б) запобіжний захід при вчиненні злочину, за який може бути призначено покарання у вигляді позбавлення волі.
  Затримання як тимчасовий запобіжний захід може здійснити уповноважена службова особа без ухвали слідчого судді, суду в разі підозри особи у вчиненні злочину, за який передбачене покарання у виді позбавлення волі, лише у випадках: 1) якщо цю особу застали під час вчинення злочину або замаху на його вчинення; 2) якщо безпосередньо після вчинення злочину очевидець, в тому числі потерпілий, або сукупність очевидних ознак на тілі, одязі чи місці події вказують на те, що саме ця особа щойно вчинила злочин; 3) якщо є обґрунтовані підстави вважати, що можлива втеча з метою ухилення від кримінальної відповідальності особи, підозрюваної у вчиненні тяжкого або особливо тяжкого корупційного злочину, віднесеного законом до підслідного Національного антикорупційного бюро України (ст.208 К П К України).



Зміст конституційного права кожного на особисту недоторканність - це система елементів, які забезпечують реалізацію конституційної свободи людини і громадянина від незаконних затримань, арештів і тримань під вартою в адміністративному і кримінальному праві та процесі.
Визначено оптимальний термін попереднього тримання під вартою. З урахуванням європейського досвіду строк попереднього тримання не повинен перевищувати 48 годин. З метою недопущення порушення права людини на особисту недоторканність доцільно внести відповідні зміни до законодавчих актів України. Зменшення терміну попереднього тримання дозволить знизити навантаження на слідчі ізолятори, також може вплинути на покращення умов тримання затриманих. Приведення терміну тримання під вартою у відповідність до міжнародних документів дозволить Україні зробити ще один крок уперед на шляху до євроінтеграції. 







Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою 






49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека