Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Кримінальне право


Співучасть у злочині: поняття. види, форми.
 

    Сучасні тенденції злочинності свідчать про подальше зростання кількості злочинів, що вчиняються у співучасті, а також про трансформацію спільно вчинюваних злочинних посягань. Реалії сучасного життя підтверджують, що спільність все частіше стає невід'ємним атрибутом злочинної діяльності. Корупція та загалом злочинність, що все більш набуває організованого характеру, підтверджують тенденцію об'єднання зусиль тих осіб, які прагнуть досягнення злочинних цілей найефективнішим способом. Така спільна діяльність має свої закономірності розвитку, розуміння та врахування яких є неодмінною умовою для створення в Україні належної кримінально-правової бази протидії найнебезпечнішим видам злочинності.



Кваша, Оксана Олександрівна 
(доктор юридичних наук; старший науковий співробітник відділу проблем кримінального права, кримінології та судоустрою Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України). 
 Актуальні проблеми розвитку інституту співучасті у злочині / О. О. Кваша. - (Сучасні проблеми вітчизняної юридичної науки. Державний і суспільний лад в Україні: проблеми демократизації та конституціоналізації) // Право України : Юридичний журнал. - 2014. - № 5. - С. 167-177. - Бібліогр. в кінці ст

Аннотация: Досліджено тенденції розвитку спільної злочинної діяльності у світлі загострення суспільно-політичної кризи в Україні. Найбільш небезпечний прояв співучасті у злочині сьогодні — це сепаратистська діяльність у Криму та інших регіонах України. Обґрунтовано, що формами спільної злочинної діяльності є групова і колективна (стихійна — при вчиненні злочинних діянь натовпом, або організована — при вчиненні злочинів злочинними організаціями як ієрархічно структурованими стійкими злочинними об’єднаннями). Встановлено, що підвищена суспільна небезпека злочинів, що є необхідною співучастю, врахована при конструюванні основного складу злочину, адже передбачає вимушеність спільного вчинення злочинного діяння. Запропоновано і вирішення проблеми «фактичної спільності», яка за певними ознаками схожа зі співучастю. На законодавчому рівні шляхом внесення змін до ст. 26 КК України слід врегулювати відповідальність за фактичну співучасть (спільність) у заподіянні шкоди потерпілому із застосуванням насильства.

Співучасть у злочині — одна з найскладніших проблем у теорії кримінального права з давніх часів. Разом із тим ця проблема актуалізована суспільно-політичною кризою в Україні. Адже всі останні події, які вже кілька місяців не сходять зі шпальт ЗМІ усього світу, містять елементи спільних злочинних дій, зокрема за участю великої кількості осіб. Події кінця 2013 р. - початку 2014 р. засвідчили, що масові мирні акції громадян містять великі ризики перетворення на неконтрольовані протиправні дії натовпу. У цих процесах надзвичайну велику роль відіграють певні особи, організатори і провокатори, дії яких заздалегідь спрямовані на трансформацію мирного зібрання у злочинний натовп.
Неможливо розглядати інститут співучасті у злочині без аналізу закономірностей групової та організованої злочинності, насамперед із соціально-кримінологічних позицій. Злочин — це насамперед діяння, яке являє собою один із різновидів соціальної (точніше, асоціальної) поведінки людини. Співучасть у злочині як спільна злочинна діяльність відрізняється від спільної діяльності, не забороненої кримінальним законом, лише тим, що вона передбачена кримінальним законом як суспільно небезпечна і кримінально карана. Отже, спільна діяльність є поняттям, адекватним співучасті, та повинна відповідати поділу форм діяльності людини у соціальних науках.
    Загалом спільність є однією з найважливіших властивостей людської діяльності, оскільки в ній найбільш повно і яскраво відображається соціальний зміст діяльності людини. Спільна діяльність передбачає розподіл між учасниками функцій, ролей, взаємозв'язки та взаємовплив, що веде до зміни відносин між ними, опосередковує ці відносини загальною діяльністю. У процесі її здійснення члени групи зазвичай стикаються з тим, що саме завдання задає вимоги необхідного рольового розподілу, більш жорсткого у практичній діяльності, ніж у міжособистісному спілкуванні. Отже, соціально-психологічним підґрунтям концепції «рольового розподілу відповідальності співучасників» є положення, що у процесі здійснення рольової взаємодії як одного із рівнів регуляції спільної діяльності співучасники стикаються з тим, що сама мета діяльності вимагає необхідного рольового розподілу, який забезпечує ефективність її досягнення. Рольовий розподіл відповідальності у складній співучасті є наслідком рольового розподілу — діянь, причинного зв'язку та вини співучасників у спільно вчиненому злочині.
     Діяльність людини як цілеспрямований рух реалізується в різноманітних формах: індивідуальній, груповій і колективній. У юридичній науці останнім часом йдеться про колективну злочинну діяльність, колективний злочин та колективний суб'єкт як категорії, що адекватно відображають зміст кримінально-правового поняття співучасті. Водночас аналіз понять колективного злочину, колективного суб'єкта вимагає чіткого усвідомлення змісту терміна «колектив». Колектив визначається як група, де взаємовідносини і взаємодія індивідів опосередковуються суспільно цінним і особистісно значущим змістом спільної діяльності, а основною спонукальною причиною входження в колектив є неможливість індивідів поодинці задовольнити свої потреби, тому найважливішою системоутворюючою причиною формування колективу виступає єдність мети як кумулятивна потреба, навколо якої і відбувається об'єднання людей. Ознаки єдиної мети та прагнення кожного співучасника реалізувати свої власні цілі в межах групових є обов'язковими ознаками кримінально-правового поняття співучасті та всіх її форм, як групових, так і організованих. Співучасть у злочині слід розглядати як систему умисних спільних діянь суб'єктів злочину (з урахуванням виконаних ролей), які взаємодіють між собою з метою досягнення єдиного злочинного результату і реалізації своїх цілей у межах групових.
  Найбільш небезпечний прояв співучасті у злочині у сучасний період — це сепаратистська діяльність у Криму та інших регіонах України. Можна констатувати попередню організовану змову значної кількості осіб, у тому числі посадових осіб керівництва АР Крим, спрямовану на зміну меж території України (ст. 110 КК України). Для організації проведення незаконного референдуму потрібне об'єднання зусиль великої кількості співучасників. Оскільки очевидною є організація значною кількістю співучасників незаконного референдуму з метою зміни меж території України та захоплення частини території України іноземною державою, цей вид злочинної діяльності є всі підстави розглядати як колективну, а точніше як «транснаціональну злочинну колективну діяльність».
  Навіть при співучасті у злочині спільність діянь не виключає самостійність та індивідуальність дій кожного з учасників злочину. Дійсно, співучасть як система базується на взаємодії, яка, у свою чергу, передбачає взаємовплив співучасників колективного злочину, поведінка кожного з них змінює поведінку інших. Однак суперечить принципам кримінального права України і концепції рольового розподілу відповідальності співучасників теорія «загального складу злочину», коли кожен співучасник відповідає за весь злочин, який є результатом інтегрованих дій усіх співучасників, а не лише за індивідуально вчинене ним. І хоча співучасникам видається, що спільна участь у злочині знімає з них частину відповідальності, що відповідальність буде поділена між ними, згідно з ч. 2 ст. 61 Конституції юридична відповідальність особи має індивідуальний характер. Слід погодитись, що як для колективного, так і для індивідуального злочину мотив, з якого він вчиняється, є одним із найважливіших пунктів, якими вимірюється ступінь особистої відповідальності. Не існує спільної вини чи волі, бо ці категорії, як і кримінальна відповідальність, індивідуальні, особисті. Відповідно у кримінальному праві не може бути колективної відповідальності.
  Натовпу як різновиду спільної діяльності притаманні загальні закономірності розвитку такої діяльності, хоча є і певні специфічні властивості (стихійність та непередбачуваність). Найбільш виразним проявом скупчення великої кількості людей, що спільно вчиняють злочинні дії (натовпу), є масові заворушення (ст. 294 КК України). Водночас питання обґрунтованості віднесення злочинів на кшталт масових заворушень до колективних слід вирішувати спільно з іншим: чи достатньо для цього ознаки кількості учасників, яка є значною як при масових заворушеннях, так і у злочинних організаціях.
   Ще однією проблемою, яка традиційно обговорюється у науковому середовищі та потребує вирішення, є так звана фактична співучасть. Як відомо, якісною об'єктивною ознакою співучасті традиційно визначають спільність участі осіб у вчинюваному злочині. Зовнішню форму спільного злочинного діяння визначає характер посягання на порядок суспільних відносин. Спираючись на розуміння спільності діяння як сукупного спричинення результату об'єднаними зусиллями кількох осіб, виокремлюють два основних типи спільності: фактичну і юридичну... .  Структурний елемент у системі співучасті повинен мати ряд ознак і відповідати певним вимогам, якими є положення КК України. Згідно зі ст. 26 КК України співучасниками злочину можуть бути лише суб'єкти злочину. Тобто співучасниками можуть бути фізичні особи, які є осудними і вчинили злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Отже, є «фактичною співучастю» і не має кримінально-правового значення спільна участь у вчиненні суспільно небезпечного посягання двох малолітніх чи неосудних осіб. Те саме стосується ситуації, коли лише один із учасників такого посягання відповідає всім ознакам суб'єкта злочину. Поняття фактичної спільності є більш вдалим, ніж «фактична співучасть», оскільки дозволяє чітко й однозначно вже на термінологічному рівні відмежувати окреслені випадки від співучасті. Юридична спільність, по суті, уособлює чинне поняття співучасті у злочині. Вчені піднімають питання про обов'язковість врахування фактичної спільності при вчиненні насамперед насильницьких злочинів.



Носко, Н. В. 
(аспірант кафедри кримінального права №1 Національного університету "Юридична академія України ім. Ярослава Мудрого"; м.Харків; Україна). 
Форма співучасті : проблеми визначення та кваліфікації / Н. В. Носко. - (Кримінальне право) // Бюлетень Міністерства юстиції України : Офіційне видання. - 2013. - № 10. - С. 153-160. - Бібліогр. в кінці ст. 


Аннотация: Розглядаються проблемні питання, що стосуються з'ясування поняття та класифікацій форми співучасті. Визначаються та аргументуються позиції автора з дискусійних питань та містяться пропозиції щодо подальшого вдосконалення кримінального законодавства. 


   Поняття «форма співучасті» має широке вживання в науці кримінального права, але досі ведуться дискусії, пов'язані з доцільністю застосування категорії «форма» в категорійному та понятійному апараті інституту співучасті та законодавчого визначення такого поняття. Це в цілому впливає на змістовну невизначеність форм співучасті, що й обумовило вибір теми цієї статті.
Варто зазначити, що форма співучасті може розглядатися в різних значеннях: як форма цілого - співучасті, а також як форма частини цілого (злочинної групи осіб; злочинної групи осіб, які об'єдналися за попередньою змовою; організованої групи; злочинної організації). Розглядається форма співучасті в першому загальному аспекті стосовно організованої групи.
Сформульований підхід дає змогу далі здійснити аналіз різних поглядів у науці кримінального права на визначення форми співучасті та її класифікації на підґрунті вже отриманих і певним чином систематизованих знань. Вивчивши позиції дослідників, можемо виокремити найбільш характерні особливості, притаманні їх підходам до зазначеної проблематики. По-перше, автори по-різному визначають критерії класифікації форм співучасті: залежно від характеру та ступеня суб'єктивної зв'язаності між співучасниками; за характером злочинної діяльності співучасників; за часом змови; за способом взаємодії співучасників; за внутрішньою і зовнішньою сторонами співучасті тощо.
Отже, співучасть у злочині слід розглядати як певне явище, якому притаманний відповідний зміст. Зміст кожного явища чи предмета, як зазначено вище, розкривається через ознаки. Елементи і процеси, притаманні явищу, є його змістом лише як такі, що існують у певній формі. Форма є завжди формою певного змісту, способом його існування, внутрішньою структурою і зовнішнім виразом. Слід зазначити, що відповідність форми змісту не слід розуміти так, що зміст може виражатися обов'язково в одній будь-якій формі. Одному й тому самому змісту може відповідати ряд форм. Співучасть може виступати у певних формах, однак кожна наступна відрізнятиметься від попередньої наявністю додаткових ознак. До цього слід додати ще й наявність загальної мети.

Слід підкреслити, що:

1. Для співучасті характерним є єдність форми та змісту як дві її сторони, завдяки такій єдності співучасть у будь- якій формі набуває якісну визначеність. Причому основною формою співучасті є зовнішня або внутрішня визначеність її змісту.
2. У юридичній літературі визначення форм співучасті здійснюється за різними критеріями, для яких характерним є те, на яку сторону звертається увага: в одних випадках на об'єктивні ознаки, у других - на суб'єктивні, а в третіх - на об'єктивні й суб'єктивні, і таким чином виділяються, наприклад, за наявністю або відсутністю розподілу ролей:
а)проста форма співучасті (у літературі цю форму співучасті називають «співвиконавство» чи «співвинність») має місце там, де всі учасники є виконавцями (співвиконавцями) злочину. Тут співучасники виконують однорідну роль: усі вони безпосередньо виконують повністю або частково об'єктивну сторону складу злочину, описаного в диспозиції статті Особливої частини КК. При цьому між співвиконавцями може бути розподіл функцій, але такий, що, як раніше відзначалося, має «технічний» характер з погляду повноти й обсягу виконання об'єктивної сторони того самого складу злочину;
б) складна форма співучасті, тобто співучасть з розподілом ролей, полягає в тому, що учасники виконують різнорідні ролі. У цьому разі має місце розподіл ролей - один (чи декілька) виконавець, інші - організатор, підбурювач, пособник. Причому така складна форма може мати різні комбінації та охоплює дії виконавця й пособника тощо. Одна у буль-якому разі ту завжди є виконавець та інший співучасник організації. І такий поділ є обґрунтованим і найбільш поширеним, але проста і складна форма співучасті може мати місце, якщо обираються й інші критерії, наприклад, наявність структури (проста форма при структурі з одним рівнем, а складна - при багаторівневій).



Вознюк, А.
(кандидат юридичних наук; науковий співробітник; начальник наукової лабораторії з проблем досудового розслідування). 
Організовані форми співучасті за Кримінальним кодексом України / А. Вознюк // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України : юридичне науково-теоретичне та практичне видання. - 2015. - №  2. - С. 97-106. - Библиогр. в конце ст. 

Аннотация: Здійснено аналіз актуальних питань кримінальної відповідальності за злочини, учинені в організованих формах співучасті за Кримінальним кодексом України.

Організовані форми співучасті за КК України мають певні особливості, дослідження яких становить мету цієї статті.
Форми співучасті в КК України визначені через злочин, учинений певним об'єднанням.
Злочин визнають таким, що вчинений групою осіб, якщо в ньому брали участь декілька (два або більше) виконавців без попередньої змови між собою (ч. 1 ст. 28).
Злочин уважають учиненим за попередньою змовою групою осіб, якщо його спільно вчинили декілька осіб (дві або більше), які заздалегідь, тобто до початку злочину, домовилися про спільне його вчинення (ч. 2 ст. 28).
Злочин визнають учиненим організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три і більше), які попередньо зорганізувалися в стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом із розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи (ч. 3 ст. 28).
    Злочин уважають таким, вчинений злочинною організацією, якщо він скоєний стійким ієрархічним об'єднанням декількох осіб (п'ять і більше), члени якого або структурні частини якого за попередньою змовою зорганізувалися для спільної діяльності з метою безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп (ч. 4 ст. 28).   
Досліджуючи організовані злочинні об'єднання не можна оминути той факт, що розслідування злочинів, учинених у цих формах співучасті, ускладнене окремими проблемними питаннями кримінально-правової кваліфікації.
1. У КК України не визначено поняття «організована група» та «злочинна організація». У ч. 3, 4 ст. 28 КК України наведено лише визначення злочину, учиненого організованою групою та злочинною організацією. Однак поняття організованого злочинного об'єднання та вчиненого його учасниками злочину не слід ототожнювати, оскільки між ними існують суттєві відмінності.
2. Кримінально-правові ознаки організованих злочинних об'єднань в окремих випадках не мають єдиного законодавчого закріплення, а визначені за допомогою оціночних понять. Це стосується, зокрема, стійкості, єрархічності, попередньої зорганізованості тощо. У теорії кримінального права ці ознаки тлумачать по-різному, що ускладнює їх застосування під час кваліфікації злочинів. Дві ознаки - стійкість та ієрархічність розкрито в Постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями» від 23 грудня 2005 р. № 13. Однак ці визначення, на нашу думку, є недосконалими, неконкретизованими, а подекуди й суперечать кримінальному законодавству, адже не дають можливості відмежувати організовану групу від злочинної організації.
3. У теорії кримінального права існує колізія у визначенні мети злочинної організації. Відповідно до ч. 4 ст. 28 КК України, метою злочину, учиненого злочинною організацією, є спільна діяльність для безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництво чи координація злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Водночас, згідно з ч. 1 ст. 255 КК України, метою створення злочинної організації є вчинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину, а банди - напад на підприємства, установи, організації чи на окремих громадян. Таким чином, у Загальній частині КК України мета визначена значно ширше, ніж в Особливій частині. Крім того, у ч. 4 ст. 28 та ч. 1 ст. 255 КК України неоднозначно визначено мінімальну кількість злочинів, для вчинення яких створюється злочинна організація.
4. Відсутні чіткі й однозначні критерії відмежування злочину, учиненого організованою групою, від злочину, учиненого злочинною організацією.

5. На законодавчому рівні не закріплено природу низки злочинних об'єднань, зокрема банди (ст. 257 КК України), терористичної групи (ст. 258-3 КК України), не передбаченого законом воєнізованого або збройного формування (ст. 260 КК України) тощо. Тому незрозуміло, до яких форм співучасті, передбачених ст. 28 КК України, слід їх включати.
Невирішеними та дискусійними залишаються й інші питання кваліфікації злочинів, учинених в організованих формах співучасті, зокрема: 1) як кваліфікувати злочин, учинений членом злочинної організації, що не охоплювався умислом інших співучасників; 2) чи передбачено диспозиціями ст. 255, 257, 258-3, 260 КК України злочини, учинені в складі цих об'єднань; 3) функціями якого зі співучасників слід уважати дії організатора, пособника чи підбурювача, передбачені статтями Особливої частини КК України; 4) як кваліфікувати дії учасника організованого злочинного об'єднання, який брав участь у вчиненні злочину, але не вважається членом цього об'єднання; 5) що слід розуміти під озброєністю в бандитизмі та які види зброї можуть свідчити про наявність цієї ознаки; 6) як кваліфікувати злочини, учинені під час трансформації співучасті тощо.




Орловський, Р.С. 
(кандидат юридичних наук; доцент кафедри кримінального права № 1). 
 Критерії поділу співучасників на види / Р. С. Орловський // Вісник Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна.Серія. Право : збірник наукових праць. - 2014. - № 1106 Вип.17. - С. 175-179. - Библиогр. в конце ст. 

Аннотация: Досліджується питання щодо критеріїв поділу співучасників на види. Актуальність обраної теми обумовлена розбіжностями у використанні вживаної термінології та підходів до класифікації співучасників на види. Проводиться порівняльний аналіз об’єктивної та суб’єктивної підстав класифікацій співучасників на види.



Уперше в історії науки кримінального права термінологію «види співучасників» використав А. О. Кістяківський. У своєму елементарному підручнику Загального кримінального права автор писав про такі види учасників: «а) сообщниковъ, б) зачинщиковъ, в) помощниковъ и участниковъ, г) укрывателей и д) становщиковъ и пристанодержателей. Въ наказуемости эти виды соучастниковъ въ преступленіи раздЬлены были на дві категоріи: а) на зачинщиковъ, или главныхъ виновниковъ, или такъ называемыхъ въ законі пущих и б) на простыхъ соучастниковъ».
У подальшому пропонувалася класифікація за різними критеріями, і в науковий обіг було введено термін «типи співучасників». Так, в «Енциклопедичному словнику Брокгауза і Ефрона» міститься така класифікація: «По характеру деятельности, соучастники разділяются на физическихъ иинтеллектуальныхъ виновниковъ; по сравнительному значенію совершенныхъ дійствій - на главныхъ и второстепенныхъ. Основные типы участниковъ: исполнитель, пособникъ и подстрекатель».
   Чинний КК України 2001 р. принципово залишив незмінною класифікацію співучасників злочину, що була передбачена у КК 1960, виокремивши чотири види співучасників:
1)виконавець (співвиконавець) злочину; 2)організатор злочину; 3) підбурювач до злочину; 4) пособник злочину. В основі такої класифікації знаходиться об'єктивний критерій, а саме: характер виконуваних співучасниками ролей, тобто вид співучасника визначається з урахуванням дій, які вчиняє винний у ході злочинного посягання.
    Під терміном - характер участі, слід розуміти поняття, що характеризує об' єктивну сторону діяльності співучасників. Саме характер участі у злочині є основним об'єктивним критерієм, який слід використовувати при класифікації співучасників на види. Традиційно, під характером участі у вчиненні злочину розуміється здійснювана особою роль, функція. З об'єктивної сторони цей критерій являє собою визначений набір способів участі особи у спільно вчинюваному злочині, тобто сукупність прийомів і методів участі у вчиненні злочину, що знаходить своє відображення у реальній дійсності. Таким чином, як зазначає В .В. Васюков, саме спосіб участі у злочині дозволяє з об' єктивної сторони розрізняти види співучасників.
Звертаючись до етимологічного значення вживаної термінології, зазначимо, що поняття «роль» означає вплив кого-, чого-небудь на щось, чия-небудь участь у чомусь; форма поведінки людини в тій чи іншій ситуації на виробництві, в системі суспільних або між особових відносин.
Під терміном «характер» слід розуміти сукупність визначальних властивостей, ознак якого-небудь предмета, фізичного або психічного явища, його типові риси.
Отже, характер участі у злочині є критерієм розмежування виконавців, організаторів, підбурювачів і пособників.
   Спільна злочинна діяльність, як і будь-яка спільна діяльність, є проявом соціальної взаємодії людей, негативне забарвлення якій надає суспільна небезпека саме такої діяльності, її направленість проти охоронюваних за допомогою кримінально- правової заборони суспільних відносин. У цьому контексті йдеться про те, що повне комплексне уявлення про характер спільної злочинної діяльності, про роль кожного із співучасників, про сутність взаємодії між ними, може бути складене лише на підставі соціально-психологічного і кримінологічного аналізів, які враховують не лише зовнішню характеристику цієї діяльності, але і той внутрішній зв'язок, ті взаємовідносини, які складаються між співучасниками при вчиненні конкретного злочину. Мається на увазі, що будь-яка об'єктивно існуюча обставина підлягає застосуванню лише тоді, коли вона охоплюється виною суб'єкта.




Зінов'єва, Ірина Анатоліївна 
(аспірант кафедри кримінального права №1 Національного юридичного університету Уокраїни імені Ярослава Мудрого; м.Харків). 
Діяння виконавця як наслідок сукупних діянь учасників / І. А. Зінов'єва. - (На початку творчого шляху) // Вісник Національної Академії правових наук України. - 2016/1. - № 2. - С. 147-157. - Бібліогр. в кінці ст. 

Аннотация: Проаналізовано погляди вчених стосовно питання про наявність необхідного причинного зв'язку між діянням виконавця та діяннями організатора, підбурювача і пособника. Обґрунтовано, що діяння співучасників лише у разі взаємодії мають властивість причини, достатньої для настання злочинного результату, тобто лише в їх сукупності є достатніми причинами. Зроблено аналіз співучасті як системи та виокремлено її відносно самостійні частини - підсистеми. У випадку участі у вчиненні злочину поряд із декількома співвиконавцями також співучасників, які виконують інші ролі (організатора, підбурювача або пособника), взаємодію співвиконавців запропоновано розглядати як підсистему системи спричинення - співучасті з розподілом ролей між співучасниками. Крім того, у випадку технічного розподілу функцій між співвиконавцями запропоновано виокремлювати підсистеми співвиконавства залежно від проміжної мети, на досягнення якої спрямована підсистема, тобто виконання відповідної функції.


Розглядаючи співвиконавство як систему спричинення, у випадку технічного розподілу функцій між співвиконавцями можна виокремити підсистеми залежно від проміжної мети, на досягнення якої спрямована підсистема, тобто виконання відповідної функції. У такому разі акти поведінки співвиконавців як елементи підсистеми шляхом взаємодії спричиняють діяння, яким виконується відповідна функція. Сукупність таких діянь, як сукупність підсистем, становить систему спричинення діяння, що утворює об'єктивну сторону складу злочину, вчиненого у співучасті. Так, грабіж, поєднаний із насильством, яке не є небезпечним для життя чи здоров'я потерпілого, вчинений за попередньою змовою групою осіб (ч. 2 ст. 186 КК), як систему можна поділити на дві підсистеми. Елементами однієї з них будуть акти поведінки співвиконавців, які шляхом взаємодії здійснюють відкрите викрадення чужого майна, вчинене у співучасті (наприклад, один із них вирвав із рук потерпілої особи сумку, а інший - зірвав з її шиї золотий ланцюжок з підвіскою), а елементами іншої - акти поведінки співвиконавців, які шляхом взаємодії здійснюють вказане насильство, що застосовується до потерпілої особи, вчинене у співучасті (наприклад, один з них під час виривання сумки та зриву ланцюжку наніс декілька ударів, а інший - заподіяв легке тілесне ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров'я або незначної втрати працездатності).
У випадку відсутності технічного розподілу функцій між співвиконавцями, коли акт поведінки співвиконавця сам по собі становить діяння, що повністю утворює об'єктивну сторону складу злочину, такі акти також необхідно визнати безпосередніми недостатніми причинами (необхідними умовами), що лише у разі взаємодії спричиняють діяння, яке утворює об'єктивну сторону складу злочину, вчиненого у співучасті. Так, діяння співвиконавців, один з яких за попередньою змовою викрав брата, а інший сестру з метою спонукання батьків цих дітей до вчинення певної дії як умови звільнення заручників (ст. 147 КК), шляхом їх взаємодії становлять вчинення цього злочину у співучасті.



Висновки. Таким чином, діяння виконавця є спільним наслідком взаємодії діянь усіх співучасників. Причому у злочинах із формальним складом сукупність діянь співучасників породжує умовно один наслідок, а саме діяння виконавця, а у злочинах з матеріальним складом - так би мовити два наслідки: перший - діяння виконавця і другий - суспільно небезпечний наслідок спільно вчиненого ними злочину. Крім того, діяння співучасників лише у разі взаємодії мають властивість причини, достатньої для настання злочинного результату, тобто лише в їх сукупності є достатніми причинами. У зв'язку з тим, що діяння, яке утворює об'єктивну сторону складу злочину, вчиненого у співучасті, породжується лише взаємодією зусиль усіх співучасників, діяння організатора, підбурювача та пособника завжди є опосередкованою і недостатньою причиною, бо лише забезпечують його виконання, а діяння виконавця є безпосередньою, але теж недостатньою причиною, бо воно хоча і утворює об'єктивну сторону складу злочину, але завдяки тому внеску, який забезпечується зусиллями інших співучасників. Розглядаючи співучасть як систему, можна виокремити її відносно самостійні частини - підсистеми. У випадку участі у вчиненні злочину поряд із декількома співвиконавцями також співучасників, які виконують інші ролі (організатора, підбурювача або пособника), необхідно розглядати взаємодію співвиконавців як підсистему системи спричинення - співучасті з розподілом ролей між співучасниками. У свою чергу, розглядаючи співвиконавство як систему спричинення, у випадку технічного розподілу функцій між співвиконавцями можна виокремити підсистеми залежно від проміжної мети, на досягнення якої спрямована підсистема, тобто виконання відповідної функції.






Замовити повніше сторінки з періодичних видань скористуйтесь послугою 
  

електронної доставки документів  ЕДД








49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека