Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Конституційне право


Легітимація політичної влади в Україні
 
Поняття легітимації політичної влади позначає процес набуття політичною владою суспільної значущості. Достатня значущість політичної влади, яка може розумітись як її легітимність, надає можливість носіям влади здійснювати визначальний вплив на суспільно-політичні процеси. 
Практика українського державотворення продемонструвала кілька спроб пошуку вдалої моделі легітимації влади.



Шипілов Л. До юридичного розуміння легітимації влади // Вісник академії правових наук України. -2003.-№.1. -  С. 185-193

Анотація: Наголошується, що монополізація політичною наукою права на дослідження проблем легітимації влади невиправдано звужує поле юридичної теорії демократії.

В політологічній системі знань легітимність означає сприйняття суб'єктом влади такою, якій слід підкоритися. Обгрунтування такого сприйняття може бути різним: поділення ідеологічних, моральних, релігійних цінностей, страх перед покаранням тощо. Очевидно, що такі внутрішні Переживання не є правовими процесами. Ступінь легітимності пропонується визначати різними методами: через дані про масштаби порушення законів, характер насильства в житті суспільства, розмах руху незгодних, а також суми грошей, витрачених на заходи безпеки1 , тощо. Проте, думається, соціологічні дослідження подібного гатунку проведені різними фахівцями під різними кутами зору, можуть давати ледь не протилежні результати і виступати засобом маніпулювання масовою свідомістю. Дослідження легітимації влади в юридичній площині дозволяє уникнути таких казусів. Але слід застерегти: йдеться про раціонально-легальну легітимність, а не про будь-які інші її типи…
…Нормативний елемент легітимації (зазначимо, що окрім підтримки моральних та ідеологічних установок носіїв владних статусів згода з юридичними нормами держави є визначальною для схвалення суспільством її діяльності) А. Заєць визначає як «легітимацію права» -  саме як позитивне сприйняття народом нормативно-правових приписів. Втім, ще Гегель писав, що «... закон не діє, діє лише дійсна людина, і при оцінці людських вчинків справа може, згідно з даним принципом, полягати тільки в тому, якою мірою нею сприйнятий цей закон, наскільки він увійшов у її переконання» . Легітимація права є лише стороною легітимації владної діяльності в цілому. Але вона відкриває для бачення формальну сторону останньої, і саме в цьому полягає її відмінність від усіх інших веберівських типів, що не випадково закріплюється у другій частині назви: раціонально-легальна. Легальність влади визначається як юридичне обгрунтування влади, відповідність дій державних органів існуючому в країні законодавству . Проте, думається, це є завузьким підходом до визначення поняття, який не враховує ролі легалізації в демократично організованому суспільстві. 



Ковальчук В. Конституція як основа легітимності публічної влади в правовій демократичній державі // Право України. - 2010. -№ 7. -  С. 59-69

Анотація: Порушується та аналізується питання ролі та місця конституції у процесі легітимації державної влади. Робиться висновок про те, що саме у Конституції, як установчому акті народу, закладено основи дієвого механізму легітимації державної влади, який включає систему конституційних принципів, гарантій та засобів політико-правового контролю з боку громадянського суспільства за публічною владою, що забезпечує її легітимність. За умови, якщо конституція відповідає змісту ідеї права, відображає загальносуспільні уявлення про справедливість, свободу, права людини, вона може вважатися точкою відліку легітимності дій та актів державної влади. 

У конституції як установчому акті народу закладено основи дієвого механізму легітимації державної влади, який включає систему конституційних принципів, гарантій та засобів політико-правового контролю з боку громадянського суспільства за публічною владою, що забезпечує її легітимність. Конституція не лише легалізує органи державної влади, а визначає їхні функції та повноваження, процедуру формування та припинення діяльності, юридичну відповідальність, але й легітимізує їх, встановлюючи принципи функціонування влади, межі владарювання держави, форми контролю громадян за владою.  Конституція – це не стільки основний закон держави, який має вищу юридичну силу та легалізує органи державної влади, а це є акт народу, який повинен відповідати змісту ідеї права, відображати загальносуспільні уявлення про справедливість, свободу, права людини. За такого розуміння природи конституції її можна вважати точкою відліку легітимності актів та дій державної влади. Якщо конституцію розглядати лише як основний закон держави, який є результатом виключно законотворчої діяльності органів влади, то виникає загроза прийняття антидемократичних конституцій. В уявленні народу такі конституції вважатимуться нелегітимними, хоча населення у результаті прямого примусу, психологічної залежності, виховання, ідеологічної обробки змушене буде дотримуватися норм тоталітарних чи авторитарних конституцій.  
… Отже, конституція є основою легітимності публічної влади, а це означає, що її дотримання чинною владою є запорукою того, що суспільство визнаватиме таку владу справедливою, законною та доцільною. А це є гарантією стабільності будь­якого політичного режиму, який функціонує на основі конституціоналізму. Враховуючи це, конституція, поряд з іншими функціями, виконує функцію легітимації державної влади, яку можна простежити на трьох рівнях. Перший рівень – є статусною легітимацією, яка фактично легалізує органи державної влади. Конституція може встановлювати принципово нові органи державної влади або знову легітимізувати раніше існуючі органи з оновленим статусом чи зміненим (розширеним, звуженим) обсягом повноважень. Так, Конституція України 1996 р. установила Верховну Раду України як єдиний законодавчий орган держави, що стала своєрідним прототипом існуючої у радянський період Верховної Ради Української РСР. Водночас набув конституційної легалізації інститут Президента, який з 1991 р. став певною новацією в історії незалежності України. Однак зміни до Конституції 8 грудня 2004 р. істотно модифікували статус і обсяг повноважень Глави держави та Кабінету Міністрів України. Так, уряд держави, відповідно до нової редакції Конституції, набув реальнішого статусу вищого органу у системі органів виконавчої влади, ставши підконтрольним та підзвітним не Президенту, а Верховній Раді України. Другий рівень легітимації державної влади – це процедурна легітимація, яка проявляється під час різноманітних способів формування органів державної влади, передбачених конституцією. Процедурна легітимація може бути заснована на виборах, призначенні та конкурсі. Для законодавчих та представницьких органів державної влади та місцевого самоврядування, формування яких відбувається на основі виборів (всезагальних, рівних, прямих, вільних, шляхом таємного голосування), процедурна легітимація спирається на принцип абсолютної чи відносної більшості, а також на пропорційне врахування голосів виборців, якщо застосовується пропорційна виборча система. Через всезагальні та прямі вибори заміщається посада і Президента України, який отримує загальнонаціональний мандат безпосередньо від народу. Для органів виконавчої та судової влади характерним є застосування принципу призначення та конкурсу. Принагідно зауважимо, що процедурна легітимація в Україні потребує істотного реформування у напрямку більшої прозорості, доступності та контрольованості.



Кривошеїн В. В. Ризики делегітимації політичної влади в умовах субполітизації сучасного суспільства та шляхи їх мінімізації // Грані. -  2015. -№8. -  С. 64-70

Авторське резюме: Показано, що у профілі ризиків, які загрожують нормальному, стабільному функціонуванню політичної влади, ризики делегітимації посідають провідне місце, оскільки з посиленням делегітимаційних тенденцій збільшуються деструктивні, дисфункціональні процеси, наростають кризові явища у владнополітичній сфері. Обгрунтовано, що в сучасних умовах ризик делегітимації політичної влади ускладнюється процесами субполітизації суспільства, головними сферами прояву яких є держава, транснаціональна економіка, наука і технології, приватне життя.
З’ясовано, що джерелами ризику делегітимації політичної влади є: інституціоналізована корупція у державному управлінні та в судових органах; домінування медіаполітики та політики скандалів в управлінні суспільними відносинами; невиконання правлячими політичними суб’єктами передвиборчих програм, порушення ними правил демократичних процедур, ухвалення рішень поза рамками демократичної системи ухвалення рішень або коли законно обрані політики здійснюють владу, укладаючи угоди та досягаючи компроміси з деякими політичними, суспільними чи комерційними структурами, тим самим псуючи свою репутацію як суверенно та незалежно правлячих суб’єктів; послаблення традиційних каналів впливу на уряд (через голосування чи пресу) представників певних суспільних кіл одночасно з погіршенням їхнього соціально-економічного становища; невідповідності зростаючих очікувань суспільства та можливостей влади їх задовольнити наявними засобами та ін. Показано, що дієвим засобом протидії делегітимації політичної влади є або чіткі кроки з удосконалення процедур ухвалення політичних рішень (у плані чесності та прозорості) з показовим покаранням винних у порушенні, або поступове задоволення інтересів основних верств суспільства.

У сучасних умовах ризик делегітимації політичної влади ускладнюється процесами субполітизації суспільства. Для пояснення природи ризиків делегітимації політичної влади вельми продуктивною виявляється концепція суспільства ризику, фундатором якої є німецький соціолог Ульрік Бек (1944-2015). Він пропонує аналізувати політичний потенціал суспільства ризику в термінах процесів виробництва, розповсюдження та споживання ризиків в умовах невизначеності. За У. Беком, суспільство ризику є «сконструйованою невизначеністю» (manufactured uncertainty), що породжується «колективною безвідповідальністю». За цих умов «соціальна держава» послаблюється, трансформується і саме поняття політики, її місце і засоби.
…Дієвим засобом протидії делегітимації політичної влади є або чіткі кроки з удосконалення процедур ухвалення політичних рішень (у плані чесності та прозорості) з показовим покаранням винних у порушенні, або поступове задоволення інтересів основних верств суспільства. У першому випадку може йтися про технології процедурної легітимації (procedural legitimation), у другому – про технології результат-орієнтованої, субстантивної легітимації (substantive legitimation). Якщо технології процедурної легітимації побудовані на розповсюдженні та інфільтрації у суспільну свідомість різних критеріїв чи значущості цінностей участі, доступу та відповідальності урядових інститутів та політичних акторів, то технології субстантивної легітимації засновані на мобілізації суспільного визнання та підтримки за рахунок проголошення та досягнення цінностей (наприклад, дистрибутивна справедливість та рівність) та цілей урядовими інститутами та політичними акторами…



Мазур Оксана Геннадіївна Особливості процесу інституціональної легітимації в сучасній Україні // Грані. -  2013. -№ 6. -  С. 140-144

Анотація: Досліджено особливості процесу легітимації політичних інститутів в умовах трансформації політичного режиму України.

Процес делегітимації старих, тих, що втратили визнання, політичних інститутів і легітимація нових, більш функціональних, таких, що відповідають вимогам і умовам політичних систем, що трансформуються, характерний практично для всіх держав, утворених на пострадянському просторі. Легітимація пов’язана з елементом політичної системи, специфічною технологією, що є процесом визнання, виправдання і підтвердження прав політичної влади на прийняття політичних вчинків, рішень і дій, спираючись на насильство. В процесі легітимації політичні інститути відіграють щонайменше подвійну роль. З одного боку, вони є об’єктом легітимації, зокрема 
 С. Ліпсет визначає легітимність, як «здатність системи породжувати і підтримувати віру народу в те, що її політичні інститути найбільшою мірою відповідають інтересам суспільства». З іншого боку, сам процес легітимації здійснюється за допомогою політичних інститутів. У цьому випадку інститути стають інструментами або каналами легітимації.
… Аналізуючи проблему легітимності у вітчизняному вимірі, український науковець  
П.Г. Манжола зазначає, що специфіка легітимації влади в Україні визначається не стільки раціональними чинниками західноєвропейського зразку (традиційна повага до закону, визнання довершеності політико-правових процедур ротації влади), скільки ціннісно-нормативними параметрами. Поширення атмосфери правового нігілізму, скептичне ставлення до законодавчих процедур де-факто позбавило виборчий процес легітимних ознак. На його думку наприкінці 2006 початку 2007 рр. «можна з упевненістю констатувати наявність системної кризи у взаємодії влади та суспільства, що значно ускладнює процес функціонування політичної системи в цілому» . Ілюстрацією до цього твердження можуть слугувати результати моніторингу рівня довіри громадян України до основних інститутів влади, який протягом багатьох років проводить Центр О. Разумкова. Аналізу результатів цих багаторічних досліджень дає змогу вивести певні закономірності. Так, кожен з президентів України у результаті свого правління поступово втрачав кредит довіри з боку громадян. Леонід Кучма від підтримки в 22,6% (тут і далі наводиться показник «Повністю підтримую») весни 2000 року прийшов до 10,4% напередодні «помаранчевої революції» (мінімум підтримки Кучми - 7,2% в серпні 2003го). Віктор Ющенко в дні «революції» придбав безпрецедентний кредит народної довіри - його повністю підтримували 46,7%! Але вже до кінця 2005 року рейтинг В. Ющенка опустився до 17,1% і продовжив надалі круте падіння до принизливих 2% у березні 2009 року, в розпал фінансової кризи. Віктор Янукович навесні 2010 року, саме в той час, коли він укладав Харківські угоди з Росією, користувався повною підтримкою 39,7-40,9 % опитаних. Рік потому цей показник складав тільки 9,7-11,3 %. Падіння рейтингу В. Януковича зафіксоване і весною 2012 року - 9,6%. І лише ближче до виборів - у серпні - рівень підтримки чинного президента піднявся до 12,6%. Отже, кожного разу, вибираючи президента, український народ виявляє максимальний рівень довіри до нового лідера країни. Але потім - досить швидко і ґрунтовно - розчаровується. У будь-якому випадку громадяни України пов’язують свої певні надії саме з президентськими виборами. Цілком доцільно для коментаря цієї ситуації використати вислів відомого соціолога Р. Арона, згідно з яким «поєднання поваги до режиму і неповаги до правителів, обраних відповідно до Конституції, психологічно можливо». Рівень легітимності Верховної Ради України 2002 р. знижувався з початку 2005 р. і наприкінці 2006 р. складав 6,2 %. При цьому ставлення населення до парламенту не змінила навіть ротація його складу після березневих виборів 2006 р. Не було відмічено «сплесків» довіри до Верховної Ради протягом періоду 2002-2009 рр. Взагалі, рівень підтримки найвищого законодавчого органу України рідко коли піднімався вище 10%



Коваль Оксана Ярославівна Правові форми легітимації влади // Часопис Київського університету права, 2016/2. -№ 4. -  С. 42-46

Анотація: Визначено та розкрито дві основні правові форми легітимації влади. Проаналізовано опосередковані (створення умови для легітимації державної влади) та безпосередні (діяльність влади прямо спрямована на її легітимацію) форми легітимації влади. Виділено правові та неправові форми легітимності влади. Неправові форми постійно діють, забезпечуючи повсякденну легітимацію, а правові форми легітимації вводяться в дію в певних ситуаціях, коли в цьому виникає необхідність. Значимість правових форм легітимації державної влади залежить від конкретного культурного та історичного типу держави. В сучасному суспільстві правові форми легітимації державної влади найбільш затребувані. Визначено дві основні правові форми легітимності державної влади: правова ідеологія та правові процедури, які є критеріями процесів легітимації.

У сучасній теорії держави та права принцип легітимності влади полягає в забезпеченні добровільної згоди громадян підкорюватися її рішенням і визнавати за владою право на застосування примусу. Визнання правомірності вимог влади як громадянами, так і міжнародною спільнотою в цілому можливо тільки в тому випадку, якщо влада дотримується ідеалів демократії, у своїй діяльності керується принципом поваги до цінностей, традицій права. І в силу цієї обставини легітимність можна вважати найважливішою ознакою демократичної влади1. Процес досягнення і зміцнення довіри (визнання) до державної влади з боку населення включає безліч різних форм: правову, політичну, ідеологічну, соціальну, економічну, морально-етичну тощо. Легітимація державної влади являє собою багатогранний і безперервний процес, в якому кожна з форм легітимації, з одного боку, тісно пов’язана з іншими, а з іншого, – зміна їх пріоритетності та важливості визначає динаміку цього процесу.
… Легітимація є наслідком динамічних процесів, що відбуваються в суспільстві й державі. У силу цього змінюються завдання, що стоять перед державною владою, тому правова легітимація державної влади – це ініційований державною владою процес. Неправові форми постійно діють, забезпечуючи повсякденну легітимацію, а правові форми легітимації вводяться в дію в певних ситуаціях, коли в цьому виникає необхідність. Тут слід вказати на те, що правові форми легітимації державної влади ми розглядаємо в вузькому сенсі, як юридичні форми, інакше неможливо буде розмежувати правові та неправові форми легітимації державної влади.
Якщо говорити про форми юридичної репрезентації принципу легітимності влади, то слід звернути увагу на те, що забезпечується правом. Це є важливим, оскільки в сучасному суспільстві саме правові форми легітимації державної влади все частіше стають затребуваними.
Слід виділити дві основні правові форми легітимації влади: опосередковані (створення умови для легітимації державної влади) та безпосередні (діяльність влади безпосередньо спрямована на її легітимацію).
До опосередкованих форм належить економічна спрямованість на соціальну сферу. Так, наприклад, економічне закріплення системи соціально-економічних прав, встановлення мінімального розміру оплати праці, все це, по суті, є системою правових засобів, що забезпечують первинну довіру до державної влади.
   Ці засоби формальні й можуть бути не настільки істотними для формування стійкої довіри, проте роль права в цьому процесі очевидна. Крім того, до опосередкованих форм належить культурно-масова пропаганда.
Пропагуючи, уряд переконує населення в їх корисності, він показує своє значення, зазначає свій внесок.
Політика легітимації влади як набуття визнання довіри проводиться державою через систему соціалізації особистості, сфери виховання, освіти, культури.



Цокур Є. Г. Особливості легітимаційних процесів у сучасній Україні / Є. Г. Цокур // Політикус. - 2015. - Вип. 1. - С. 57-62. 

Анотація: Дослідженні присвячено аналізу українського досвіду забезпечення владної легітимності в контексті загальноєвропейських та світових тенденцій у практичній та теоретичній площинах. Легітимність одночасно виступає і метою, й умовою існування та ефективності владних відносин у державі. Потенціал легітимності є потенціалом державотворення та стабільності суспільно-політичного життя. Визнання цього та переосмислення місця та ролі легітимності в сучасній політичній науці є необхідною умовою як наукового, так і державно-управлінського прогресу. Розглянуті особливості делегітимаційних процесів.

Сучасна Україна, як державно-політичне утворення, має обрати не лише шлях подальшого суспільно-політичного розвитку, але й забезпечити належний  рівень легітимності,  тобто  виправданості зазіхань на владу з боку певних політичних та громадських інституцій і організацій, та досягнення належного рівня довіри до останніх з боку населення й інших учасників політичного та соціально-організаційного процесів. Суспільно-політичні зміни початку 90-х років в Україні призвели до значної трансформації політики, методів та технологій легітимації влади. Отримана в спадок від радянських часів модель забезпечення легітимності влади, заснована на переважному використанні примусу та сили, вже не могла ефективно використовуватися в практиці державно-політичної діяльності, а нової моделі створено не було. Проблема ускладнилася тим, що правляча еліта персонально майже не змінилася, продовжуючи діяти та керувати державою та суспільством за допомогою тих же методів та технологій, що й за радянських часів. Стара про-владна еліта, як засвідчили подальші події, не бажала та, вірогідніше за все, й не могла змінити стиль свого керівництва. Водночас суспільство стримано, але наполегливо почало вимагати змін. Атмосфера відкритості та свободи, наочний приклад успішних суспільно-політичних та економічних змін у ряді країн колишнього СРСР та соціалістичного табору спонукала до цього. Наслідком цього протиріччя стало зростання супротиву існуючому режиму з боку суспільства, що став помітним з початку 2000-х років, а кульмінацією його стала «помаранчева революція» 2004 року.
Політичний режим першого десятиліття незалежності, будучи політично, економічно неефективним та безперспективним, поступово втратив кредит довіри та легітимності, який він отримав після здобуття Україною незалежності 1991 року. Представники правлячої еліти не врахували той факт, що легітимність на відміну від влади не можна отримати в повне використання на певний час. її потрібно весь час підтримувати ефективними та суспільно значимими справами та діями. Вона, як багаття, «зігріває» еліту підтримкою суспільства лише за постійної уваги до останнього та підживлення вдалими діями.
Основним джерелом та засобом легітимації влади в Україні після здобуття незалежності залишалися вибори. Виборча модель легітимації є загальноприйнятою в більшості демократичних країн світу, але це формалізована сторона легітимності, вона потребує доповнення за рахунок залучення до легітимаційного процесу інших джерел забезпечення легітимності влади. У демократичних суспільствах виборча легітимація зазвичай доповнюється сталістю традицій підтримки та визнання суспільством правомірності дій влади, а також дієвим впливом на процес прийняття політичних рішень інститутів громадянського суспільства.




Чубаєвський В. Шляхи та засоби політичної легітимації влади в Україні / В. Чубаєвський // Вісник Львівського університету. Серія філософсько-політологічні студії. - 2016. - Вип. 8. - С. 115-123

Анотація: Розглянуто особливості політичної легітимації влади в Україні в умовах демократичного транзиту і рівень народної підтримки центральних органів влади та державних інститутів. Проаналізовано електоральну легітимацію як необхідну умову політичної легітимації влади. Виявлено зв’язок політичної легітимації влади з чинником регіоналізації, партійно-політичною ідеологізацією, особливостями та змістом виборчого процесу.

Отримання політичної влади не надає її носіям легітимності автоматично. Цю легітимність ще треба «завоювати». Процес набуття владою ознак легітимності отримав назву легітимації. За визначенням вітчизняних дослідників, легітимація політики – це «процес створення, винайдення можливостей для політичної реалізації суб’єкта політики». Складовими народної підтримки органів влади є ефективність їхньої діяльності, а також ступінь наближеності до людей. Причому ці два чинники взаємопов’язані і доповнюють один одного. Якщо, на думку людей, певний орган влади діє в їхніх інтересах, то вони охоче співпрацюють з ним, сприяючи підвищенню рівня його ефективності. У такому випадку ефективність і легітимність тісно поєднані між собою.
В Україні традиційно кожна нова влада не виправдовує сподівань громадян на покращення умов життя та відповідність демократичним стандартам. Особливо яскраво це простежувалося після Помаранчевої революції та буремних подій восени-взимку 2013–2014 рр.
…Проблема легітимності влади залишається актуальною впродовж усього часу її існування. Наприклад, за твердженням Є. Бистрицького, політична легітимація – «розгорнутий у часі політичний дискурс, процес поширення обговорення, обміркування, зрештою – доведення колективної правильності й прийняття соціально-правових норм,
які переважно стихійно встановлюються політиками». Однак визначальний уцьому сенсі електоральний процес, коли закладається підґрунтя масової підтримки політичних сил населенням країни. Важливість проблеми легітимації влади під час виборів засвідчує вирізнення її сучасними вітчизняними дослідниками як окремого виду легітимності – електоральної легітимності, а відповідно, і електоральну легітимацію. За визначенням Є. Юрійчук, «електоральна легітимація – це процес набуття владою електоральної (референдної) легітимності внаслідок реалізації суб’єктами виборчого
процесу демократичних принципів виборчого права в процесі виборів органів публічної влади (прийняття рішень), здійснення легітимаційних методів і технологій, у результаті яких політична довіра трансформується в підтримку влади через голосування чи інші види конвенційної участі».



49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека