Двомовність — є гострою проблемою лінгвістів, психологів, педагогів 

Білінгвізм (двомовність) — специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави. 

Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те що в сучасному світі практично немає етнічно «чистих» держав, білінгвізм як явище отримало велике поширення. Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою, внаслідок юридичне закріплених норм або законів, на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Серед типових прикладів країн з офіційним білінгвізмом Канада, Бельгія, Фінляндія, Казахстан та інші. Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнана (знову таки внаслідок законів) лише одна з двох мов, що найбільш часто використовується населенням цієї держави. Разом з тим, невизнана на рівні офіційної, друга мова продовжує вживатись значною частиною населення достатньо широко. Саме до таких держав сьогодні, в силу певних історичних причин, належить Україна, як і деякі інші держави на географічному просторі колишнього Радянського Союзу.

На сьогодні сформувалося неоднозначне ставлення до білінгвізму. В українському мовознавстві білінгвізм розглядається у контексті російсько-української чи української-російської двомовної практики.

1. Совтис Н. М. Білінгвізм як результат міжмовних контактів: причини виникнення та наслідки функціонування // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. Сер. : Філологічна. - 2013. - Вип. 38. - С. 273-275

Аннотация: У статті розглянуто причини виникнення явища білінгвізму, подано основні принципи класифікації в науковій літературі. Як приклад регіонального та тривалого білінгвізму подано функціонування українсько-польської двомовності на західних українських землях. Розглянуто особливості феномену двомовності українських письменників.

Варто відразу наголосити, що проблема білінгвізму є багатоаспектною. У сучасних  дослідженнях двомовності перехрещуються різні підходи – філософський, психологічний, лінгвістичний, соціальний тощо. Висвітленню зазначених проблем присвятили праці Л. Масенко, О. Сербенська, М. Кочерган, А. Загнітко, О. Чернічкіна, З. Блягоз  тощо.

Наша мета – встановити основні причини та наслідки виникнення білінгвізму, розглянути основні типи класифікацій двомовності, проаналізувати явище українсько-польського білінгвізму.

Білінгвізм (синонім двомовність) є наслідком міжмовних контактів. Вперше термін «мовні контакти», запропонований А. Мартіне, почали вживати в лінгвістиці після появи у 1953 році книги У. Вайнрайха «Мовні контакти», що стала своєрідним підсумком численних довготривалих дискусій навколо проблеми взаємодії мов. У сучасній мовознавчій літературі щодо поняття мовної взаємодії існує низка висловів: «мовні контакти», «взаємовплив мов», «змішування мов», «схрещування мов»,  «іншомовний вплив». Незважаючи на перший погляд синонімічність значень, кожен з них має свої відтінки у семантиці. Термін «змішування мов» пов’язаний з біблійною легендою про «вавилонське стовпотворіння». «Схрещування» – запозичений з біології, окрім того, розрізняли метисацію – взаємодію споріднених мов, і гібридизацію – взаємодію неспоріднених мов. Термін «змішування мов», який використовували Л. Булаховський і Г. Пауль, критикував Л. Щерба, оскільки він породжував уявлення, що така мова є результатом змішування двох мов у рівних пропорціях та запропонував нову назву – «взаємний вплив мов».

Найбільш популярними термінологічними сполученнями в сучасній лінгвістиці є «взаємодія мов» і «мовні контакти. Оскільки процес мовної взаємодії не можна розглядати відокремлено від культурних, історичних, етнічних, соціальних, психологічних та інших факторів, у тлумаченні термінів «взаємодія мов» і «мовні контакти» немає одностайності. Мова йде про їх синонімічність, або ж розрізнення у значенні. Лінгвістичний енциклопедичний словник подає мовні контакти (від лат. сontactus – дотик) як взаємодію двох чи більше мов, яка впливає на структуру і словник одної чи багатьох з них.

М. Кочерган зазначає, що «мовні контакти» мають місце: 

1) у разі загарбання території і поневолення корінного етносу;

 2) коли на одній території мирно співіснує різномовне населення;

 3) коли населення вступає в різноманітні (економічні, торговельні, культурні та інші) стосунки з населенням іншої країни;

 4) коли засвоюється інша мова в процесі шкільного навчання». 

Ю. Жлуктенко класифікує мовні контакти на: 1) безпосередні й опосередковані; 2) між спорідненими і неспорідненими мовами; 3) з однобічним і обопільним впливом; 4) марґінальні (на суміжних територіях); 5) внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); 6) казуальні і перманентні (перманентні – свідчать про тісні міжмовні зв’язки, засновані на постійному і тривалому спілкуванні носіїв різних мов. Вони мають значний вплив на розвиток контактуючих мов; казуальні – це тимчасові або випадкові зв’язки, для яких характерна дуже слабка інтенсивність мовної взаємодії); 7) природні (безпосереднє спілкування); 8) штучні (навчання у школі). 

… З огляду на види мовленнєвої діяльності виділяють такі їх різновиди: 

1) взаємодія за усними каналами (до появи писемності);

 2) за письмовими каналами (як основний тип взаємодії літературних мов – немає необхідності в особистих контактах, відсутні часові і просторові бар’єри;

 3) між писемною і неписемною мовою як перехідний тип (неписемна мова стає писемною, запозичивши атрибути писемності);

 4) змішаний тип взаємодії мов (як за усними, так і за писемними каналами).

Внаслідок міжмовних контактів виникає білінгвізм – досить поширене явище у багатьох країнах світу, що залежить від специфіки мовного взаємоконтактування. У сучасному мовознавстві існує значна кількість визначень поняття білінгвізму, як загальноприйняте визначення двомовності, або білінґвізму (від лат. bi “два” і lingva “мова”) Л. Масенко подає трактування американського лінгвіста У.Вайнрайха.  Двомовністю він називає практику поперемінного використання двох мов, а тих, хто нею користується, визначає як двомовних осіб. Синтезоване визначення білінгвізму, подає енциклопедія «Українська мова»: «практика індивідуального або колективного використання двох мов у рамках однієї держави чи соціальної спільності у відповідних комунікативних сферах».

Висловлювались погляди, що білінгвом можна вважати лише ту особу, яка досконало володіє двома мовами і вільно переходить від користування однією до користування іншою, наприклад, російські аристократи, які вільно розмовляли французькою, але при двомовності не можна досягнути однакового рівня знань двох мов. Більшість дослідників білінгвізму вважають, що у переважній більшості ситуацій дві мови, якими володіє білінгв, перебувають у неоднаковому становищі. Проте ступінь володіння другою мовою може бути різним. За ступенем володіння другою мовою, за класифікацією Т. Бертагаєва, білінгвізм поділяється на такі різновиди: 1) нормований; 2) однобічний нормований; 3) ненормований. Нормований білінгвізм, за словами автора, це такий білінгвізм, який характеризується дотримуванням норм (граматичних, лексико-семантичних, фонетичних) обох мов. До однобічного нормованого білінгвізму належить такий, за якого мовець дотримується норми лише однієї з двох мов,  здебільшого рідної. Ненормований білінгвізм – це користування другою мовою з порушенням її норми частково або повністю.

За характером зв’язку між співнаявними мовами розрізняють чистий і мішаний білінгвізм. Чистим білінгвізмом Л. Щерба вважав той випадок, коли у свідомості мовця дві мови існують ізольовано одна від одної, без будь-яких порівнянь і паралелей. Такий білінгвізм виникає в результаті оволодіння мовами так званим «натуральним» шляхом, коли другу мову вивчають ізольовано від першої. Мішаний білінгвізм припускає паралельний зв’язок еквівалентних засобів двох мов з відповідними для них поняттями, а через них і між самими мовами. Такий вияв Л. Щерба визнавав, як «мова з двома термінами». На його думку, нормальним слід вважати мішаний білінгвізм, тому що чистий виникає лише за особливих.

Як науковий феномен  термін «білінгвізм» в науковій літературі розглядається з двох позицій:

 1)  соціальне явище;

 2)  індивідуальна характеристика особистості.

Як соціальне явище білінгвізм – це специфічний стан суспільного життя, за якого спостерігається і визнається факт функціонування, співіснування двох мов у межах однієї держави. Державний білінгвізм – різновид білінгвізму, за якого населення певної країни володіє двома мовами, які визнані в цій країні офіційними. Державний білінгвізм притаманний таким країнам, як Бельгія (офіційні мови – французька, фламандська), Індія (офіційні мови – хінді, англійська), Індонезія (офіційні мови – бахала, індонезійська), Камерун (офіційні мови – французька, англійська), Канада (офіційні мови – англійська, французька), Фінляндія (офіційні мови – фінська, шведська) та ін. Від державного слід розрізняти регіональний білінгвізм – різновид білінгвізму, за якого двома мовами володіє населення певного регіону. Наприклад, на сході України поширений українсько-російський білінгвізм, на заході – українсько-польський, українсько-угорський, частково українсько-румунський.  

2. Желязкова Вікторія Білінгвізм як фактор формування мовної особистості //  Українознавчий альманах. -2012. -N 9. - С. 132-135. -Библиогр. в конце ст.

Аннотация: Стаття присвячена проблемам вивчення поняття білінгвізму як соціолінгвістичного напрямку. Розглянуто найважливіші складники мовної особистості, проаналізовано особливості мовної поведінки мешканців міста Миколаєва.

… однією із проблем соціолінгвістичних досліджень є поняття білінгвізму. Серед учених, які у своїх наукових розвідках зверталися до означеного питання, можна виділити В. А. Богородицького, Л. В. Щербу, О. С. Ахманову, Л. Х. Даурову, Ю. Д. Дешерієва, Ю. О. Жлуктечка, В. Г. Костомарова, К.Х. Ханазарова, У. Вайнрайха, Е. Хаугена, А .Вайса, Г. Клосса, Н.П. Шумарову, Б.М. Ажнюка, Л.О. Ставицьку, А.П. Загнітка, Л.Т. Масенко. Загальноприйняте визначення двомовності дав американський лінгвіст У. Вайнрайх. Двомовність – це практика поперемінного використання двох мов. На сьогодні сформувалося неоднозначне ставлення до білінгвізму. У підручнику О. О. Селіванової «Сучасна лінгвістика: напрями та проблеми» зазначено, що білінгвізм є двомовністю як ознакою не лише мовного стану індивіда, а й мовної ситуації країни, регіону, тобто явищем володіння й користування особистістю або певною групою етносу одночасно двома мовами: здебільшого однією як рідною, іншою набутою, але важливою для спілкування в різних комунікативних сферах. Полілінгвізм, або мультилінгвізм, відповідно позначає стан володіння особистістю або певною групою кількома мовами. Як зауважує Р.Фрумкіна, «термін двомовність завжди був нечітким, а сьогодні його значення не тілько розмилося, а й розглядається в ореолі соціальних проблем» [10, c. 338]. Мовознавець С. Суглобін вказує, що білінгвізм – специфічний стан суспільного життя, при якому спостерігається і є визнаним факт функціонування й співіснування двох мов у межах однієї держави. У словнику лінгвістичних термінів Д.І. Ганича та І.С. Олійника дається таке визначення двомовності – «однаково вільне володіння двома мовами. Прогресивне суспільне явище. В українському мовознавстві білінгвізм розглядається у контексті російсько-української чи української-російської двомовної практики. У пропонованій статті ставимо за мету з’ясувати сутність білінгвізму як соціолінгвістичної проблеми та розкрити особливості мовної поведінки особистості в умовах білінгвізму на півдні України (м. Миколаїв). Джерелом білінгвізму, як правило, виступає етнічна неоднорідність самого суспільства, наприклад, існування в одній державі двох етносів, що користуються різними мовами. Через те, що в сучасному світі практично немає етнічно «чистих» держав, білінгвізм як явище отримало велике поширення. Білінгвізм відображає ситуацію, коли відразу дві мови визнані державою внаслідок юридично закріплених норм або законів на рівні офіційних і з рівноправним статусом для кожної з цих мов. Неофіційний білінгвізм відповідає ситуації, коли офіційно визнана (знову таки внаслідок законів) лише одна з двох мов, що найбільш часто використовується населенням цієї держави. Разом з тим, невизнана на рівні офіційної, друга мова продовжує вживатись значною частиною населення достатньо широко. Саме до таких держав сьогодні, в силу певних історичних причин, належить Україна. Залежно від вікової стадії оволодіння другою мовою виокремлюють ранній та пізній білінгвізм. За механізмом породження білінгвізм поділяють на безпосередній як несвідомо інтуїтивне володіння мовою й опосередкований, що є результатом мисленнєвого опосередкування перемикання мовних кодів. За ступенем інтенсивності мовних контактів дослідники диференціюють масовий, суцільний груповий та індивідуальний білінгвізм. Масовий білінгвізм визначається володінням двома мовами населення міжнародного спілкування… Груповий білінгвізм властивий певним угрупованням людей, об’єднаних за соціально-демографічними та професійними ознаками. Індивідуальна двомовність є показником особистості, індивіда. В. Аврорин розмежовує регіональний та національний білінгвізм: перший ґрунтується на географічному параметрі двомовності, другий – на етнічній ознаці мовців. За способом виникнення розрізнюють контактний і неконтактний типи білінгвізму, що в іншій класифікації названі природним (побутовим), який виникає у відповідному мовному оточенні і завдяки широкій мовленнєвій практиці безпосереднього контакту двох мов, і штучним (навчальним), позбавленим будь-якого впливу контактів двох мов. Російські соціолінгвісти О. Швейцер і Л. Нікольський виокремлюють збалансовану й незбалансовану двомовність: перша позначає однаковість рівня володіння двома мовами й використання їх у всіх сферах спілкування, друга наявна тоді, коли основна маса мовців пасивно володіє другою мовою або вживає в мовленні тематичні шари лексики другої мови. Близькою до наведеної є диференціація білінгвізму Ж. Поля, який виділяє симетричний й асиметричний білінгвізм. У межах останнього дослідник розмежовує пасивний (білінгв розуміє, але не використовує другу мову), писемний (мовець володіє лише писемною формою другої мови), технічний (білінгв другою мовою в межах потреб його професії). Залежно від рівня володіння мовами розмежовують також активний і пасивний білінгвізм: перший наявний у мовців, що однаково вільно спілкуються обома мовами, а другий позначає лише пасивне володіння другою мовою (розуміє, але не говорить). Типами білінгвізму є також субординативний – при розмежуванні сфер і ситуацій користування двома мовами й перевазі однієї мови, координативний – у випадках інтерференції двох мов, і чистий (білінгвізм в ідеалі) – за умови відсутності зв’язку двох мов і рівноправного користування ними у всіх сферах мовлення (за іншою класифікацією, координативний відповідає чистому білінгвізму, виокремлюється ще і змішаний за умови єдиного механізму аналізу й синтезу мовлення й розрізненні лише поверхневих структур двох мов. Р.Белл вважає, що змішаний білінгвізм має одну семантичну базу і два механізми входу й виходу, координативний білінгв має дві семантичні бази, кожна з яких має по дві системи входу й виходу. Дослідники по- різному розглядають так звану змішану мову. За сферами використання форм двох мов білінгвізм поділяється на горизонтальний (за умови рівноцінних у користуванні форм існування двох мов), вертикальний (перевага у користуванні літературною мовою й діалектом однієї мови, а друга мова функціоную лише у літературній формі) і діагональний (користування літературною формою й діалектом іншої). За кількістю комунікативних дій Є.Верещагін поділяє білінгвізм на рецептивний, який дає змогу приблизно розуміти другу мову, але не говорити нею (на позначення явища спілкування двох рецептивних білінгвів уведено термін дуалінгвізм; репродуктивний, що уможливлює сприйняття й переказ текстів другою мовою; продуктивний, який зумовлює не лише перше і друге, а й продукування мовлення другою мовою (вільне володіння). Білінгвізм в українських реаліях є найбільш потужним чинником, який визначає мовну особистість і має виразний територіальний характер. Л.І. Мацько визначає такі найважливіші складники мовної особистості: «– мовно-комунікативні суспільні запити, мотиваційні потреби і досконалі компетенції:

– ґрунтовні мовні знання і мобільність їх використання; 

–мовна свідомість і усвідомлення себе мовними українськими особистостями; мова є для 134 кожної особистості справою національно- культурного самоозначення; 

– національна культуровідповідність мовної особистості; знання концептів і мовних знаків національної культури;

– мовна здатність і мовна здібність; мовне чуття, мовний смак; – усвідомлена естетична мовна поведінка; мовна стійкість.