Студенту на замiтку
Звернення
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістіка
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Політика
   Державне управління
Право
   Авторське право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінально-процесуальне право
   Кримінальне право
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Психологія
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Психологія творчості
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія
Фінанси

Інтелектуальна власність


Законодавство України про Інтелектуальну власність
 

Формування системи законодавства України про інтелектуальну власність

Законодавство України про інтелектуальну власність надзвичайно молоде (Бернська конвенція набрала чинності на території країни 25 жовтня 1995 р.). його становлення продовжується водночас зі становленням державності та формуванням правової держави. Якщо не було держави, то навряд чи можна говорити про право. Україна має свою власну історію, у тому числі й історію держави й права. У цьому контексті нас цікавить історія становлення цивіль-ного права, зокрема права про інтелектуальну власність.
У процесі розбудови правової держави надзвичайно важливою є роль цивільного законодавства, складовою частиною якого є законодавство про інтелектуальну власність. В ієрархії права друге місце після Конституції (Основного Закону) має посідати цивільне право. І це справді так. Воно регулює ті суспільні відносини, які за своїм змістом є життєвою тканиною суспільства.
Парадоксально, але в Україні ніколи не було свого завершеного цивільного законодавства. На території України в різні часи діяло законодавство тих держав, до складу яких вона входила: Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Російської імперії, Австро-Угорщини. Багато факторів, найголовніший з яких — відсутність власної самостійної і незалежної держави зумовили те, що в Україні діяло польське, російське, австрійське та інше за¬конодавство, але не українське. Але категорично стверджувати, що Україна зовсім не мала цивільного законодавства, не можна.
  Були правові традиції і норми звичаєвого права. Наприклад, Литовський Статут у трьох його редакціях є пам'яткою не лише литовського, а й українського та білоруського народів. Багато його норм сягали своїм корінням у "Руську правду" часів Київської Русі. Правові звичаї продовжували існувати в Україні навіть у той час, коли вона входила до складу Росії. Згадаймо юридичні документи України XVIII і першої половини XIX ст.: "Права, по которым судится малороссийский народ" (1743), "Зкстрат малороссийских прав" (1767), "Экстрат из указов, инструкций и постановлений" (1786), "Собранне прав Малороссии" (1807), "Свод местных законов западных губерний" (1837).
Під час роботи кодифікаційної комісії на чолі з Ф. Давидовичем було прийнято рішення про створення окремих збірників, які б систематизували чинні форми кримінального та цивільного права. Це була чи не перша спроба розробити проект Цивільного кодексу України. "Собрание прав Малороссии" було підготовлено на основі чинних в Україні Зерцала Законів, Литовського Статуту, Права Хелмського, Магдебурзького та ін.
  Цей збірник діяв в Україні до 1843 р., у ньому в основному були викладені норми цивільного права. Проте внаслідок самодержавної політики царської Росії основним джерелом усіх галузей права в Україні в першій половині XIX ст. став "Свод законов Российской империи" в редакції 1842 р., десятий том якого містив норми цивільного права. Але свого власного цивільного кодексу не мала й Росія, не могла його мати й Україна.
  Не мала повністю сформованого цивільного законодавства й Українська Народна Республіка. У Законі УНР "Про порядок видання законів" від 8 грудня 1917 р. проголошувалось: "Всі закони і постанови, які мали силу на території Української Народної Республіки до 7 жовтня 1917 р., оскільки вони не змінені і не скасовані Універсалами, постановами Української Центральної Ради, мають силу і надалі як закони і постанови Української Народної Республіки". До таких належали і норми цивільного права "Своду законов Российской империи", які поширювалися на територію України.
  Авторське право з'явилося в Росії лише на початку XIX ст. у досить своєрідній формі — в Статуті Цензурному від 22 квітня 1828 р., в якому за автором визнавалося виключне право на відтворення своїх творів шляхом друку. Проте вже в законі від 8 січня 1830 р. право автора на створений ним твір визнається як право власності, яким можна торгувати. Твір розглядався як "майно благо набуте", а його автору (або перекладачу) довічно надавалося виключне право видання і продажу. Зазначені права переходили до спадкоємців строком на 25 років; пізніше (1857) цей строк було подовжено до 50 років. Під час чергового перевидання десятого тому Зводу законів Російської імперії авторське право вперше переноситься в цей том як додаток до ст. 420, у ньому авторське право розглядається як право власності. Проте 20 березня 1911 р. приймається закон про авторське право, який досить детально регулював авторські відносини. Цим законом права автора були істотно урізані.
  У перші роки радянської влади було прийнято низку нормативних актів, які регулювали авторські відносини. Лише ЗО січня 1925 р. були прийняті "Основи авторського права" як загальносоюзний закон. Саме цим пояснюється те, що в Україні з 1925 р. по 1929 р. не було прийнято загального закону про авторське право. В Україні в цей час приймалися лише нормативні акти з окремих проблем авторського права, зокрема Постанова РНК УРСР від 8 грудня 1925 р. "Про авторський гонорар за публічне виконання драматичних і музичних творів".
Багато положень з "Основ авторського права" були згодом перенесені в українське законодавство про авторське право. Проте термін дії авторського права після смерті автора було скорочено до 25 років, а в Основах авторського права СРСР від 16 травня 1928 р. авторське право мало чинність лише за життя автора. Основи допускали можливість будь-якої об'єктивізації творів, на які поширювалось авторське право (як союзного, так і республіканського законодавства), і діяли аж до другої кодифікації цивільного законодавства. В Україні діяв Закон від б лютого 1929 р.
  Цивільний кодекс РРФСР від 11 червня 1964 р. авторське право включав повністю. Йому присвячено IV розділ, який складається із 41 статті (ст. 475-516 Цивільного кодексу РРФСР). Цивільний кодекс УРСР, прийнятий Верховною Радою УРСР 18 липня 1963 р.1 також містить розділ IV "Авторське право", який складається із 44 статей (ст. 472-516 Цивільного кодексу Української РСР). Після прийняття Цивільного кодексу було прийнято низку нормативних актів з окремих питань, наприклад, про розмір ставок авторського гонорару за використання тих чи інших творів, про авторські договори та ін. Звичайно, до розділу IV цього Кодексу було прийнято низку змін і доповнень. Але радикальним нормативним актом, що докорінно обновив авторське право, став Закон України "Про авторське право і суміжні права", прийнятий Верховною Радою України 23 грудня 1993 р.2. Згодом було прийнято також низку нормативних актів, у тому числі постанови Кабінету Міністрів України "Про мінімальні ставки авторської винагороди за використання творів літератури і мистецтва" від 18 листопада 1994 р. № 784 та "Про державну реєстрацію прав автора на твори науки, літератури і мистецтва" від 18 липня 1995 р. № 532. Верховна Рада України 31 травня 1995 р. прийняла Закон "Про приєднання України до Бернської конвенції про охорону літературних і художніх творів" (Паризького акта від 24 липня 1971 р., зміненого 2 жовтня 1979 р.). У зв'язку з прийняттям Закону України "Про авторське право і суміжні права" до Цивільного кодексу України були внесені відповідні зміни.
  Отже, авторське право в Україні почало розвиватися, хоча й під впливом Москви, з 20-х років XX ст. До того часу власного авторського права Україна не мала. Але й авторське право, що було започатковано в 1929 р., українським вважалося формально, бо воно було точною копією російського авторського права.
Приблизно таким саме шляхом розвивалось і право на винаходи, промислові зразки та інші результати технічної творчості. Першим актом, що встановлював загальні правила щодо видачі привілеїв на винаходи в царській Росії, був маніфест 17 червня 1812 р., опублікований під назвою "Про привілеї на різні винаходи і відкриття в художніх промислах"3. За цим законом видача привілеїв носила факультативний характер, і держава була не зобов'язана надавати привілей при наявності в пропозиції певних ознак. Строк привілею встановлювався за бажанням заявника, але не більше як на 10 років.
  У 1833 р. було зроблено спробу істотно переробити закон 1812 р. Проте, за обома цими законами привілеї видавались на розсуд начальства.
Першим царським законом про винаходи пореформеної Росії був закон від ЗО березня 1870 р. Цей закон уже використав досвід Західної Європи, взявши за основу її законодавство. Останнім законом царської Росії про патенти був закон від 20 травня 1896 р. Він дотримувався перевірочної системи видачі патентів, у результаті якої перевірялась наявність істотної новизни. Патент видавався на 15 років і міг переходити до інших осіб за договором або в спадщину.
Перший радянський декрет про винаходи був прийнятий ЗО червня 1919 р. Цим декретом уперше запроваджувалося авторське свідоцтво замість патенту, а сам винахід оголошувався надбанням держави1. Наступним етапом був Закон про патенти на винаходи (1924)2. У період НЕПу радянська держава повернулась до патентів, але встановлювала примусове відчуження патенту на свою користь, якщо з патентоволодільцем не вдавалося досягти угоди. Патент видавався на 15 років. Це вже був союзний закон, який став обов'язковим для всіх республік. Власне з цього часу законодавство про винахідництво було тільки загальносоюзним, і Україна була позбавлена можливості мати власне законодавство про винаходи та інші результати технічної творчості3.
  Закон 1924 р. було замінено Законом від 9 квітня 1931 р., яким затверджувалось Положення про винаходи і технічні вдосконалення4. Цим Законом знову було відновлено авторське свідоцтво, а також визнано новий об'єкт правової охорони — технічні вдосконалення. Це Положення діяло до 5 березня 1941 р., коли постановою Рад наркому СРСР було затверджено нове Положення про винаходи і технічні вдосконалення5. Це Положення було замінено новим від 24 квітня 1959 р.6, за яким технічні вдосконалення були замінені раціоналізаторськими пропозиціями. Нарешті, згадане Положення було замінено Положенням про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропозиції 1973 р.7. Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р. було прийнято Закон СРСР "Про винаходи в СРСР"8. Цим Законом єдиним охоронним документом було визнано патент, а сам винахід — товаром з усіма наслідками, що з цього випливають. Закон набрав чинності з 1 липня 1991 р., але через фактичний розпад СРСР він майже не діяв. Проте його позитивна роль усе ж мала місце — його основні положення були сприйняті законодавствами колишніх республік, оскільки він мав уже деякі риси ринкового характеру.
  Радянське законодавство не вживало такого терміна, як "інтелектуальна власність". Уперше його було вжито в Законі СРСР "Про власність в СРСР" від 6 березня 1990 р. Закон України "Про власність" містить у ст. 13 п. 2 пряму вказівку на те, що результати інтелектуальної праці є об'єктами права власності громадян.
Отже, дослідження показують, що до часу проголошення незалежності Україна ніколи не мала законодавства про промислову власність. Тільки після проголошення незалежності в Україні почалися активні кодифікаційні роботи, в тому числі й щодо законодавства про промислову власність. Очевидно, першим документом у цьому напрямі варто вважати Закон України "Про власність", який у ст. 13 і 41 проголосив два важливих положення: 1) результати інтелектуальної діяльності є об'єктами права власності; 2) дав приблизний перелік результатів інтелектуальної діяльності, яким надається правова охорона передусім цим Законом1.
Указом Президента України від 18 вересня 1992 р. було затверджено Тимчасове положення про правову охорону об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій в Україні2. Водночас велась розробка пакета законів про правову охорону об'єктів промислової власності.
  У цей же час Уряд України оголосив Заяву, за якою Україна визнала для себе чинною Паризьку конвенцію про охорону промислової власності, Мадридську угоду про міжнародну реєстрацію знаків та Договір про патентну кооперацію3. Проте основу законодавства про промислову власність, мабуть, склав Закон України "Про основи державної політики в сфері науки і науково-технічної діяльності" від 13 грудня 1991 рЛ Хоча загалом Закон носить декларативний характер, проте він проголосив низку принципових засад. У Законі визначено науково-технічну діяльність, проголошено створення ринку науково-технічної продукції, окреслено державні пріоритети в науково-технічній діяльності, результати науково-технічної діяльності визнаються об'єктами права власності тих, хто створив цей результат. Ці ж засади було покладено в основу Закону "Про науково-технічну інформацію" від 25 червня 1993 рЛ У цьому ж році було прийнято пакет законів про промислову власність, серед яких: Закон України "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі"6, "Про охорону прав на промислові зразки"1, "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг"2 (ці закони були прийняті 15 грудня 1993 р.). Цього ж дня було прийнято Закон "Про племінне тваринництво"3. Трохи раніше був прийнятий Закон "Про охорону прав на сорти рослин"4. Наведені закони склали правову основу захисту прав на об'єкти промислової власності. Крім названих законодавчих актів, були прийняті й інші, в яких тією чи іншою мірою йшлося про інтелектуальну власність.
  Зокрема були прийняті Закон України "Про державну таємницю" від 21 січня 1994 р.5, "Про захист інформації в автоматизованих системах" від 5 липня 1994 р.в, "Про наукову і науково-технічну експертизу" від 10 лютого 1995 р.  у зв'язку з прийняттям пакета законів про промислову власність внесено відповідні зміни до Цивільного кодексу України, до Кодексу законів про працю України, до Митного кодексу8 тощо. Відповідні зміни внесено також і до раніше прийнятих законів України9.
На розвиток Закону України "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", який прийнято 23 грудня 1993 р., та покращення юридичного захисту торгових марок прийнято низку підзаконних актів. Серед них, передусім, варто відзначити:
— положення про Міжвідомчу комісію щодо погодження питання правової охорони знаків для товарів і послуг, затверджене Постановою Кабінету Міністрів України 20 жовтня 1995 р.;
— наказ Голови Міжвідомчої комісії від 16 січня 1996 р., яким затверджено Правила розгляду клопотань Міжвідомчою комісією щодо погодження питання правової охорони знаків для товарів і послуг;
— наказ Держпатенту України від 28 лютого 1995 р., яким затверджено Правила складання та подання заявки на видачу свідоцтва України на знак для товарів і послуг;
наказ Держпатенту, яким схвалено Інструкцію про розгляд та реєстрацію договору про передачу права власності на знак для товарів і послуг та ліцензійного договору на використання знака для товарів і послуг та низки інших міжвідомчих актів.
  На основі Закону "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", Паризької конвенції з охорони промислової власності, Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Протоколу щодо Мадридської угоди про міжнародну реєстрацію знаків, Договору про закони щодо товарних знаків в Україні діє Положення про Державний реєстр свідоцтв України на знаки для товарів і послуг (Наказ Міністерства освіти і науки України від 10 січня 2002 р.). Закон "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг" створює умови сприяння інтересам продавців, споживачів, населення загалом і міжнародного співтовариства зокрема.
  У березні 2004 р. прийнято Закон України "Про загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законів Європейського Союзу". Відповідно до цієї програми, інтелектуальна власність належить до пріоритетних сфер, в яких здійснюється адаптація законодавства України до законодавства ЄС. Програма визначає заходи, спрямовані на приведення законодавства України у відповідність до норм Євросоюзу, зокрема у сфері інтелектуальної власності. Згідно з програмою, адаптація Закону України є планомірним процесом, що включає декілька послідовних етапів. Перший етап виконання програми був розрахований на 2004-2007 рр.
На виконання зазначених завдань розроблений проект Закону України про внесення змін до Закону України "Про охорону прав на торговельні марки, географічні зазначення та комерційні найменування".
Отже, робота з удосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності здійснюється за такими основними напрямами:
— гармонізація з відповідними нормами законодавства Євросоюзу;
— удосконалення законодавства у сфері інтелектуальної власності з метою врахування міжнародного та національного досвіду його застосування на практиці.
Аналіз світової практики захисту об'єктів інтелектуальної власності свідчить про те, що і в розвинутих країнах держава не бере на себе функції повномасштабного забезпечення захисту прав на об'єкти інтелектуальної власності. Але майже в кожній країні захист прав об'єктів інтелектуальної власності здійснюється підприємством (власником об'єкта інтелектуальної власності) та інфраструктурою, яка створена на громадських засадах.
Прийняття законів України про інтелектуальну власність — це громадсько-політична подія в житті нашої держави. Незважаючи на те, що прийняті закони у деяких випадках недосконалі, суперечать один одному, часто мають місце нечіткі формулювання тощо, їхнє прийняття — явище надзвичайної ваги.
По-перше, це свідчення того, що Україна спроможна розробити та прийняти власне законодавство про інтелектуальну власність, якого вона до цього часу не мала. Не можна вважати законодавством України про винаходи, раціоналізаторські пропозиції і промислові зразки положення, що містяться в VI розділі Цивільного кодексу України, оскільки норми цього розділу копіювали відповідне законодавство колишнього СРСР, до того ж у найзагальнішому  вигляді. По-друге, законодавство про інтелектуальну власність значною мірою наближено до вимог ринкової економіки. Воно визнало результати інтелектуальної діяльності товаром, оголосило свободу в розпорядженні цими результатами на свій розсуд тощо. По-третє, воно дає змогу Україні інтегруватися в європейську правову систему, що буде сприяти її зближенню з європейським співтовариством. По-четверте, законодавство про інтелектуальну власність України не відокремлене від відповідного законодавства країн СНД. П'ятою визначальною рисою цього законодавства є те, що воно проголосило результати інтелектуальної діяльності об'єктами права власності.
  Чи можна вважати становлення законодавства про інтелектуальну власність України закінченим? Ні. Процес становлення триває.
Незважаючи на окремі явні вади зазначеного законодавства, його все ж потрібно оцінити позитивно. Безумовно, воно потребує подальшого вдосконалення. У процесі застосування законодавства виявилися і виявляються його вразливі місця, неузгодженості тощо.
  Сучасний масив українського законодавства — це безліч законів, указів, актів уряду, відомчих інструкцій тощо. За роки незалежності в Україні створено більше 10 законів щодо охорони прав на інтелектуальну власність. Але головним юридичним фундаментом держави є Конституція. Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 р. Конституції України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватись і розпоряджатись своєю власністю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності". Конституція України є і своєрідним політико-правовим документом довгострокової дії, тому все правове поле має бути приведено у відповідність до цього Основного Закону. Іншими словами, всі чинні закони і підзаконні нормативні акти повинні відповідати положенням Конституції, і, згідно з цими положеннями, має розвиватись, удосконалюватись і координуватись вся правова система України. Норми Конституції є нормами прямої дії, а звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини й громадянина безпосередньо на підставі Конституції гарантується.



Література:

Черевко Г.В. Інтелектуальна власність: Навч. посіб. -К.: Знання, 2008.- 412 с.

Скачати повніше





49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека