Предметом теорії соціального суб'єкта є механізми гармонійного існування і розвитку утворення «соціальний суб'єкт ↔ соціальне, біологічне і фізичне (природне і штучне) ціннісне середовище», або коротко — «суб'єкт ↔ життєве середовище». Стабільності такій системі надає спряженість, позначена знаком «↔», соціального суб'єкта з цінностями соціального та фізичного середовища. Такий кругообіг — споживання і відтворення цінностей — нагадує явище біоценозу в ширшому контексті. Якщо соціально-психологічна система «соціальний суб'єкт» ціннісне середовище» лише споживає певні цінності і продукує інші, перебуваючи у стані динамічної рівноваги, то така система є гомеостатичною. Якщо вона, до того ж, створює додаткові цінності, тобто в економічній термінології, творить додаткову вартість, то вона є розвивальною, гетеростатичною. Індивідуальний людський і груповий розум, реалізуючи потреби відповідних суб'єктів, не тільки продукує і компенсує зруйновані внаслідок ентропійних процесів цінності, а й творить додаткові цінності, створюючи штучне середовище. Можна сказати, що тут діє розширений негентропійний закон економіки про додаткову вартість, утілену в цінностях науково-технічного прогресу.
Отже, соціум, компонентами структури якого є соціальні суб'єкти, є чинником творення й упорядкування цінностей середовища, тобто виконує функцію механізму протидії руйнівним ентропійним процесам у навколишньому середовищі, подолання яких не може відбуватися самопливом, а потребує організованих зусиль суб'єктів. Завдяки цим зусиллям соціальні суб'єкти створюють штучне ціннісне середовище, водночас будучи й самі штучними утвореннями.
   Якщо соціальний суб'єкт розглядати як організацію або об'єднання організацій, то він є, насамперед, предметом вивчення соціології. Але в даному випадку соціальний суб'єкт, як очолена лідером група, розглядається як колективний розум, наділений властивістю суб'єктності, тобто є детермінуючим чинником (рушійною силою, джерелом активності) у подоланні ентропійних процесів деструкції, хаотизації навколишньої дійсності шляхом творення штучного середовища цінностей. Наприклад, конструкторське бюро з конструювання певного продукту є тим колективним розумом кількох десятків або сотень спеціалістів, тобто суб'єктом, здатним створити продукт як одну із цінностей середовища; державний парламент є тим колективним розумом кількох десятків або сотень депутатів, тобто суб'єктом, який розробляє закони суспільства як інформаційно-ідеальні цінності соціального середовища, тим самим конструюючи і розбудовуючи державу. Окремим випадком соціального суб'єкта, наділеного індивідуальним розумом, є людина, особистість. Кожен суб'єкт, зокрема особистість, потенційно і реально є творцем цінностей фізичного, біонічного і соціального середовища.
Із наведеного міркування випливає, що об'єктом дослідження теорії соціального суб'єкта є неформальні і формальні (останні в юриспруденції визначаються як фізичні та юридичні особи) соціальні суб'єкти, структуровані в ієрархічні системи:

→ об'єднання організацій (корпорація, асоціація, міністерство, етнічне автономне об'єднання, конфесія тощо) →
→ держава (законодавчий, виконавчий і судовий органи), Церква, організація, яка є членом або філією міжнародної організації →
→ об'єднання держав (Організація Об'єднаних Націй, Європейський Союз держав, федерація держав, конфедерація держав тощо) і міжнародні організації (міжнародна корпорація, міжнародна федерація спортивних клубів, міжнародна конфесія тощо), що класифіковані за соціальними інституціями та стратифіковані за статусом.
Інституційоване суспільство схематично можна подати у вигляді п'яти-шести пірамід за кількістю соціальних інституцій: 1) родинної, 2) педагогічної, 3) культурницької, 4) економічної, 5) політичної, а також 6) релігійної [ФЭС, 1983, с. 209]. Кожна з них поділяється ще на кілька правових інституцій, які охоплюють специфічні сфери діяльності. Найрізноманітнішою є політична соціальна інституція, до складу якої входять такі інститути, як політичні партії, державний апарат, прокуратура, суд, армія тощо.
Люди не тільки становлять субстанцію соціальних суб'єктів. Окремі особистості (лідери, керівники) з їх числа уособлюють за статусом відповідні соціальні суб'єкти (організації, їх органи управління). Формування суб'єктності особистості передбачає наявність у неї певних параметрів, які у процесі соціалізації надають їй властивість суб'єктності.
Предметом вивчення теорії соціального суб'єкта є механізми, які надають йому, суб'єкту, властивість суб'єктності, тобто, у широкому соціальному розумінні, — здатність до відносно самостійної діяльності, спрямованої на творення ціннісного середовища, а у вузькому правовому розумінні — здатність приймати відносно самостійні рішення в межах своїх повноважень і відповідати за їх виконання у процесі творення штучного ціннісного середовища.
   Методологія даного дослідження полягає в тому, щоб теорію особистості розглядати як частинний випадок теорії соціального суб'єкта взагалі. Визначивши інваріантні параметри соціальних суб'єктів, наступним кроком дослідження є адаптація їх до особистості, тобто обґрунтування місця та функції цих параметрів у взаємозв'язку з іншими параметрами психічної сфери особистості. Подібна процедура адаптації властивостей суб'єкта здійснюється також стосовно малих контактних і великих груп та масових зібрань. Саме ця логіка обґрунтування явища суб'єктності суб'єкта (особистості, групи) є основою подальшого викладу матеріалу.
   У цій логіці викладу предмета теорії соціального суб'єкта закладена і мета дослідження. Якщо вважати, що інтелектуальним ядром фізичної особи є індивідуальний розум, а юридичної особи — колективний розум, то метою пізнання цих утворень є встановлення інваріантів, тобто ідентичних характеристик формальних і неформальних утворень, фізичних і юридичних осіб різних рівнів, вивчення подальшої адаптації цих характеристик до особистості і до груп та обґрунтування їх суб'єктності. Мета подальшого дослідження полягає у визначенні інваріантних параметрів таких систем через аналіз їх зв'язків із цінностями середовища. Ідея дослідження полягає у «вилученні» соціального суб'єкта із системи «соціальний суб'єкт ↔ ціннісне середовище», тобто у «розриві» його зв'язків із середовищем задля типологізації цінностей середовища для встановлення відповідної типології спряжених з ними його параметрів.
   За припущенням, параметри людини (й особистості), як дзеркальне відображення спряжених із ними цінностей середовища, поділяються на детермінуючі (потреби) й регулюючі (соціальні настанови) її діяльність в антиентропійному процесі творення цінностей і структуралізації ціннісного середовища.
Основи теорії соціального суб'єкта ґрунтуються на викладених далі концептуальних положеннях про взаємодію підсистем «соціальний суб'єкт» і «ціннісне середовище» в їх спільному системному утворенні.

Категорія «суб'єкт» використовується у багатьох науках: філософії, психології, соціології, правознавстві, логіці («суб'єкт <-> предикат») та інших. У найбільш широкому філософському тлумаченні «суб'єкт — носій предметно-практичної діяльності і пізнання (індивід або соціальна група), джерело активності, спрямованої на об'єкт» [ФЭС, 1983, с. 661]. У цьому визначенні звертається увага на те, що в спряженій парі «суб'єкт <-> об'єкт» перший є джерелом активності. Соціальні суб'єкти завжди є джерелом активності, але у стосунках із іншими соціальними суб'єктами їх суб'єктність може бути обмеженою і навіть відсутньою, як, наприклад, у крайньому випадку абсолютного підпорядкування одного суб'єкта іншому. Тому щодо організації діяльності соціальних утворень у межах соціальних інституцій категорія «суб'єкт» є правовою. Суб'єкти права поділяються на фізичних та юридичних осіб. За визначенням «суб'єкт права — особа (фізична чи юридична), яка за законом здатна мати і здійснювати безпосередньо чи через представника права та юридичні обов'язки (тобто правосуб'єктність)» [ЮЭС, 1984, с. 358].
Люди штучно створюють соціальні системи і становлять їх субстанцію. У конструюванні соціальних систем законодавчо закладена властивість суб'єктності. Такі соціальні системи, які суть організації, що діють за статутами, називають юридичними особами. Оскільки юридична особа є штучним юридичним утворенням, її суб'єктність визначається як правосуб'єктність.
   Юридична особа — це деякий соціальний суб'єкт як соціальна система зі своєю ієрархічною структурою. Соціальний суб'єкт як цілісність переслідує цілі щодо задоволення потреб споживання і творення матеріальних та інформаційно-ідеальних цінностей подібно людині, особистості. Поняття мета (ціль) тут розглядається як кінцевий етап задоволення потреби, де потреба, підкреслимо, є параметром соціального суб'єкта. Головна мета заснування і діяльності соціального суб'єкта спрямована на його самореалізацію в результаті задоволення потреби шляхом творення певних цінностей наперекір ентропійним процесам руйнації і занепаду ціннісного середовища. Наприклад, мета-потреба підприємства — виробництво продукції, що є цінністю середовища.

   Цілісності суб'єкту надає мета його заснування. Водночас цілісний суб'єкт як ієрархічна система складається з підсистем різних рівнів, базовим з числа яких є рівень індивідів. Мета розгалужується на під цілі, утворюючи «дерево цілей», відповідно до якого структурується система. Наприклад, у конструкторському бюро головну мету — конструювання апарата — уособлює генеральний конструктор, і ця мета галузиться на підцілі щодо конструювання окремих вузлів апарата, які уособлюють інженери-конструктори відповідних підрозділів, і остаточно — на підцілі окремих фахівців; у другому прикладі про функціювання парламенту головну мету — творення законів суспільства — уособлює спікер (голова парламенту), і ця мета диференціюється на підцілі щодо підготовки законів за соціальними інституціями у відповідних комітетах парламенту, представлених головами комітетів, і остаточно — на підцілі окремих депутатів у їхній парламентській діяльності. «Дерево цілей» відображає ієрархію суб'єктів від генерального конструктора до рядових конструкторів, від спікера парламенту до окремих депутатів, ступінь суб'єктності яких зумовлена їхніми правами, обов'язками й повноваженнями.
«Дерево цілей» соціального суб'єкта (соціальної системи) є одночасно «деревом завдань» для виконавців — внутрішніх суб'єктів (підсистем) ієрархії всіх рівнів аж до індивідів нижнього рівня, оскільки керівник подає виконавцю складову загальної мети-потреби у формі завдання. Соціальний суб'єкт особливо ефективно реалізує «дерево завдань», якщо воно є одночасно «деревом потреб» для виконавців, про що докладніше йтиметься в розділі про соціогенні потреби особистості.
Загальна правова база щодо діяльності і стосунків соціальних суб'єктів відображена у конституції держави. Нормативну базу правового регулювання достатньо автономних, відносно однорідних суспільних відносин охоплюють соціальні інституції. У правознавстві є дещо відмінна диференціація законодавства на галузі, які відображають практичну доцільність організації роботи відповідних правових органів держави, а саме: інституції державного, адміністративного, цивільного і цивільно-процесуального, трудового, сімейного, кримінального і кримінально-процесуального та міжнародного права. Подальша диференціація норм права пов'язана з подальшою специфікою суспільних відносин, регулювання яких здійснюється в межах конкретних правових інституцій. Наприклад, економічно-трудова соціальна інституція, яка базується на галузевому законодавстві трудового права, включає кілька правових інституцій щодо працевлаштування, заробітної плати, трудових спорів тощо; громадсько-політична соціальна інституція включає кілька правових інституцій, таких як суд, армія, парламент тощо.
   Суспільні відносини поза правовими інституціями нелегітимні.
Соціальні інституції регулюють суспільні відносини за допомогою моральних норм у широкому розумінні, частині з яких надано статус правових норм. Останні відображені у правових нормативних документах. Більшість регулятивних норм становлять власне моральні норми, відображені в етичних кодексах, народних традиціях, святкових обрядах, побутових звичаях тощо. Сукупність цих правових і власне моральних норм визначає ступінь суб'єктності соціальних суб'єктів у їхніх суспільних відносинах: родинних, педагогічних, культурницьких, трудових, політичних, релігійних у межах відповідних соціальних інституцій.
   Хоча взаємні стосунки соціальних суб'єктів регулюються сукупністю правових і власне моральних норм, домінуючу роль у них відіграють правові норми, які є обов'язковими для виконання і порушення яких тягне за собою адміністративну та кримінальну відповідальність перед законом і карні санкції, тоді, як порушення власне моральних норм тягне за собою лише громадський осуд. Отже, домінуючу частину сутності суб'єктності становить правосуб'єктність.
Соціум має складну структуру у вигляді класифікації та стратифікації соціальних суб'єктів. Стосунки соціальних суб'єктів відбуваються в горизонтальній площині й у вертикальному напрямку. Ці стосунки можуть бути партнерськими і конкурентними.
   У цьому розділі йдеться про класифікацію й стратифікацію соціальних суб'єктів, оскільки цим визначаються типи, направленість та інтенсивність їх відносин. Поняття суб'єктності пов'язано з ієрархічною будовою соціуму і його окремих інституцій. Подолання мимовільної хаотизації навколишнього середовища потребує колективних зусиль людей, але не просто у формі сукупності, а організованих в ієрархічні системи на основі «дерева цілей».