Злочинна дія — це категорія, яка служить інструментом юридичного аналізу, пізнання явиш злочинності в їхній психолого-правовій формі. Юрист виявляє такі компоненти в діянні суб'екта, які свідчили б про наявність ознак складу злочину, передбачених тією або іншою кримінально-правовою нормою, тобто встановлює ознаки діяння, істотні з погляду закону. Іншу позицію займає психолог. Його основна мета — вивчити той психологічний механізм, що внутрішньо обумовлює і детермінує злочинну дію. Спираючись на юридичний аналіз, він досліджує психологічні передумови злочинної дії, їхній зв'язок з іншими особливостями особистості, а також із зовнішніми факторами.
   З позиції психології злочинна дія являє собою специфічну форму того або іншого конкретного виду дії або діяльності.
Для того, щоб зрозуміти, що передує розгортанню антигромадської дії, необхідно насамперед проаналізувати потреби та мотиви, які визначають особистість до діяльності. У загальній теорії особистості розглядається співвідношення потреб і мотивів для з'ясування внутрішнього механізму, який спонукає до дії. Однак при цьому залишається ще не ясним, чим визначений сам вибір мотиву. Це питання мас дві сторони: чому люди в певних ситуаціях діють так чи інакше? І чим вони керуються, коли вибирають саме даний мотив? Поняття, яке деякою мірою пояснює вибір мотиву, є поняття соціальної настанови. Воно широко використовується в побутовій практиці при складанні прогнозів поведінки особистості. На життєвому рівні поняття соціальної настанови вживається в значенні, близькому до поняття «відношення». Однак у психології термін «настанова» мас своє власне значення, свою традицію дослідження, і необхідно співвіднести поняття «соціальна настанова» із цією традицією.
Проблема настанови була спеціальним предметом дослідження в школі Д.М. Узнадзе. Зовнішній збіг термінів «настанова» і «соціальна настанова» призводить до того, що іноді зміст цих понять розглядається як ідентичне. Тим більше, що набір визначень, що розкривають зміст цих двох понять, дійсно схожий: «схильність», «спрямованість», «готовність». Разом з тим необхідно точно розвести сферу дії настанови, як їх розумів Д.М. Узнадзе, і сферу дії «соціальних настанов».
   Доречно нагадати загальноприйняте визначення настанови, дане Д.М. Узнадзе: «Настанова є цілісним динамічним станом суб'єкта, станом готовності до певної активності, станом, який обумовлюється двома факторами: потребою суб'єкта і відповідною об'єктивною ситуацією». Настроєність на поведінку для задоволення даної потреби у даній ситуації може закріплюватися у випадку повторення ситуації, тоді виникає фіксована настанова на відміну від ситуативної. На перший погляд начебто мова йде саме про те, щоб пояснити напрямок дій особистості в певних умовах. Однак при більш детальному розгляді проблеми з'ясовується, що така постановка питання сама по собі не може бути застосовна в соціальній психології. Запропоноване розуміння настанови не пов'язане з аналізом соціальних факторів, які детермінують антигромадську поведінку особистості, із засвоєнням індивідом соціального досвіду, зі складною ієрархією детермінантів, які визначають саму природу соціальної ситуації, у.якій особистість діє. Настанова в контексті концепції Д. Узнадзе найбільше торкається питання реалізації найпростіших фізіологічних потреб людини. Вона трактується як несвідоме, що виключає застосування цього поняття до вивчення найбільш складних, вищих форм людської діяльності. Це ні в якій мірі не принижує значення розробки проблем на загально-психологічному рівні, так самб як і можливості розвитку цих ідей щодо соціальної психології. Такі спроби робилися неодноразово.
Сама ідея виявлення особливих станів особистості, які передують її реальній поведінці, присутня у багатьох дослідників. Насамперед це коло питань обговорювалося І.М. Мясіщевим у його концепції відносин людини. Відношення, яке розуміється «як система тимчасових зв'язків людини як суб'єкта з усією дійсністю або з її окремими сторонами», пояснює саме спрямованість поведінки особистості. Відношення і є своєрідна предиспозиція, схильність до якихось об'єктів, що дозволяє очікувати розкриття себе в реальних актах дії. Відмінність від настанови тут полягає в тому, що передбачаються різні, у тому числі й соціальні об'єкти, на які це відношення поширюється, і найрізноманітніші, досить складні із соціально-психологічної точки зору ситуації. Сфера дій особистості на основі відносин практично безмежна.
   У специфічній теоретичній схемі ці процеси аналізуються і у роботах Л.І. Божович, При дослідженні формування особистості в дитячому віці нею було встановлено, що спрямованість визначається як внутрішня позиція особистості стосовно соціального оточення, до окремих об'єктів соціального середовища. Хоча ці позиції можуть бути різними стосовно різноманітних ситуацій і об'єктів, у них можливо зафіксувати деяку загальну тенденцію, яка домінує, що й представляє можливість певним чином прогнозувати поведінку в певних ситуаціях. Спрямованість особистості сама по собі може бути розглянута також як особлива предиспозиції — спрямованості особистості діяти певним чином. Така інтерпретація спрямованості особистості дозволяє розглядати це поняття як од-нопорядкове з поняттям соціальної настанови.
Із цим поняттям можна зв'язати й ідеї А.М. Леонтьєва про особистісний зміст. Коли в теорії особистості підкреслюється особистісна значущість об'єктивних знань зовнішніх обставин діяльності, то у зв'язку з цим постає питання також про напрямок очікуваної поведінки (або діяльності особистості) відповідно до того особистісного змісту, який виражається в її діяльності. Така постановка проблеми не виключає поняття соціальної настанови з русла загальної психології, як, втім, і поняття «відношення» і «спрямованість особистості». Навпаки, всі розглянуті ідеї затверджують право на існування поняття «соціальна настанова» у загальній психології, де воно сусідин, із поняттям «настанова» у тім його значенні, у якому розглядалося теорією Д.М. Узнадзе. Тому з'ясування специфіки соціальної настанови в системі соціально-психологічного знання можна здійснити, розглянувши традицію становлення цього поняття не в системі загальної психології, а в системі соціальної психології.
   Психологічні характеристики злочинних діянь різні в залежності від того, за допомогою якого виду дій ці діяння вчиняються.
У психології зазвичай розрізняють рефлекторні, імпульсивні, інстинктивні та вольові дії. Перші два види дій (рефлекторні та імпульсивні) походять із органічних імпульсів і здійснюються незалежно від свідомого контролю. Психологи вважають, що ці види дій не відіграють істотної ролі в поведінці людини, хоча не повинні повністю ігноруватися.
При характеристиці психології поведінки суспільного суб'єкта особлива увага повинна бути приділена імпульсивним і вольовим діям. При цьому специфічним видом дії є вольова дія. яка являє собою цілеспрямований, свідомо регульований акт. суб'єктом якого є людина. Імпульсивна дія виникає головним чином у тих випадках, коли людина діє не на рівні інстинктів, але ще й не на рівні вольової дії. Імпульсивність — це така якість дії. яка виражається в тім, що людина, втрачаючи здатність до самоконтролю і самоаналізу, діє за спонуканням.
Теоретичні положення сучасної психології про види людських дій дозволяють вирішити питання про співвідношення соціального та біологічного в детермінантах поведінки взагалі і злочинної дії зокрема.
Виходячи з цих положень, слід підкреслити, що в психології злочинного діяння не відіграють істотної ролі нижчі рівні дій — рефлекторні та інстинктивні. Вбачати в них причину злочинного діяння суб'єкта — значить апріорно визнавати психічну неповноцінність цього суб'єкта.
  Однак це зовсім не означає, що при вивченні детермінантів злочинної поведінки необхідно повністю нівелювати біологічний фактор. Біологічні якості особистості повинні враховуватися при характеристиці психології злочинного діяння, як і при характеристиці вищих і нижчих рівнів будь-якої іншої дії індивіда. Але враховуватися вони повинні аж ніяк не як біологічно обумовлена тенденція, яка закономірно призводить до злочину, а як комплекс емоційних, вольових та інтелектуальних особливостей особистості, що накладають певний відбиток на дії суб'єкта. Це варто мати на увазі при характеристиці вольової і особливо імпульсивної дії.
Імпульсивна дія являє собою насамперед своєрідну афективну розрядку, пов'язану з афективним переживанням. У такій дії бурхливо проявляється короткочасна емоція, яка викликана тими або іншими конкретними умовами та обставинами, які в свою чергу виступають як сильні подразники.
   Людина, яка вчинила злочин у стані афекту, не замислюється над наслідками вчиненого, не оцінює мотиви, які спонукують її діяти так, а не інакше, не зважує можливості запобігання тяжких результатів цих необдуманих дій. Більше того, тут нерідкі випадки, коли навіть через значний час після вчинення злочинної дії суб'єкт не може досить повно та чітко охарактеризувати мотиви свого злочинного вчинку.



Разом з тим у сіруктурі вольової та імпульсивної дій є загальне. Таким загальним моментом є насамперед мотив. Виявлення сутності мотиву імпульсивних і вольових дій с необхідною умовою для встановлення соціальної природи злочинних діянь. Дослідження мотивів дозволяє простежити зв'язок внутрішніх потреб із зовнішніми факторами. Як видно зі схеми, у якості останніх виступають фактори, які стимулюють формування мети і виступають у ролі сильного подразника, що викликає похідне спонукання імпульсивного характеру. Мотив злочинної дії, як і всякий мотив, не є проста автоматична реакція на зовнішній фактор (подразник). Внутрішнє спонукання, викликане тим або іншим фактом дійсності, завжди опосередковано досвідом людини, тими рисами і якостями, які сформувалися раніше. Тому знання мотиву допомагає пізнати взаємозв'язок всіх компонентів системи «причини злочину  злочинне діяння — особистість злочинця».
   Вивчення мотивів є також необхідною умовою розкриття психологічної природи людських дій взагалі і злочинних дій зокрема. Встановити мотив злочину— це значить встановити, що спонукає суб'єкта вчинити суспільно небезпечне діяння, яка психологічна підстава злочину, що внутрішньо спрямовує особистість на його вчинення.
Необхідно вказати на те, шо вивчення мотивів дозволяє розглядати імпульсивні й вольові дії в межах єдиного процесу злочинної діяльності. Справа втому, що ні імпульсивні, ні вольові дії не с ізольованими актами. Вони входять у більш загальне ціле, тобто в діяльність особистості. Мотиви цієї діяльності на відміну від мотивів дій мають узагальнений характер, виражаючи позицію особистості стосовно суспільних вимог. Мотиви злочинної діяльності ніби трансформують у собі те головне, істотне, що властиво мотивам окремих злочинних дій вольового та імпульсивного характеру.
Будь-яка поведінка, у тому числі й злочинна, здійснюється при дотриманні щонайменше трьох основних умов. По-перше, повинна існувати деяка безліч можливостей діяти певним чином, причому кожна із цих можливостей повинна відповідати загальним умовам, що має значення для результату вибору. По-друге, ці можливості повинні бути реальними. По-третє, повинна виникнути необхідність акту вибору — сукупність певних зовнішніх та внутрішніх для суб'єкта причин. Внутрішньою передумовою всякого рішення, що спонукає особу здійснити той або інший конкретний вибір, і являється структура мотивів.
Досліджуючи мотиваційну структуру злочинних діянь, вчинених, наприклад, молодими людьми, виходимо насамперед з наступного: мотив це те, що уявляються самому суб'єктові безпосередньою основою для злочинного діяння.
   Злочинне діяння не визначається зазвичай одиничними, окремими мотивами. Дійсні спонукання суб'єкта, як правило, являють собою складну систему різних за змістом та силою мотивів. Більше того, злочин нерідко є результатом об'єктивізації не одного, а декількох одночасно домінуючих мотивів.
   Різноманіття такого роду мотивів обумовлює необхідність об'єднання їх у певну систему. У юридичній психології вже були спроби класифікації мотивів злочинної діяльності. При цьому деякі автори прагнули домогтися найбільш чіткого відокремлення груп мотивів. Такі групи виділялися на основі наявності деяких загальних властивостей, що протиставлялися розходженням (відмінностям).
Визнаючи теоретичне значення та практичну цінність такої класифікації, не можна разом з тим не помітити, що вона базується гоповним чином на принципах формальної логіки, в той час як для соціально-психологічного дослідження необхідна типологізація, заснована на принципах діалектичної логіки. Останнє, зокрема , означає, що основну увагу необхідно приділяти розкриттю внутрішніх зв'язків і відносин між виділеними групами мотивів. Важливо встановити не тільки те, які групи мотивів об'єктивізуються в злочинних діяннях, а й яка питома вага кожної із цих груп у загальній системі мотивації. Доцільно виділити сім основних груп мотивів, які займають найбільше значення в мотивації злочинів, вчинених молодими людьми.
   Найбільша питома вага в структурі мотивів, виявлених зі слів злочинців у віці 18-25 років, займають мотиви, які молода людина затрудняється точно визначити. Найбільш значна частота розпо-всюдженості таких мотивів серед осіб, які вчинили хуліганство (53,1 %), грабежі та розбійні напади (50,6 %). Частота поширеності цих мотивів серед молодих людей, які вчинили вбивства і тяжкі тілесні ушкодження, дорівнює 35 %, крадіжки, розкрадання — 44,1 % та крадіжки і розкрадання разом з іншими суспільно небезпечними діяннями — 44,4 %. Велика питома вага чітко не усвідомлених мотивів дозволяє прийти до висновку про те, що характерною рисою мотиваційної сторони злочинів, вчинених молодими людьми, є їх ситуативність та імпульсивність.
   Друге місце в загальній структурі мотивів займає такий мотив, як «помста, озлоблення». Висока питома вага цих мотивів свідчить про те, що значна частина (майже кожен дев'ятий) злочинців у віці 1X 25 років перебувала в момент вчинення злочину в стані гострого ОСобистісногО конфлікту з оточуючими людьми. Частота розповсюдженості цього мотиву серед осіб, які скоїли тяжкі тілесні ушкодження, убивства, дорівнює 28,1 %, хуліганство - 18,6%, а хуліганство разом з іншими злочинами — 16,5 %. Найменша частота поширеності цього мотиву спостерігається серед осіб, які вчинили зґвалтування (1,3 %), крадіжки та розкрадання (2,1 %). Таким чином, на відміну від чітко неусвідомлених мотивів «озлоблення і помста» — це Мотиви, характерні лише для окремих видів злочинів (головним чином для злочинів, спрямованих проти особистості).
  Третє місце в загальній структурі мотивів займає «жадібність, намір придбати матеріальні блага», тобто корисливий мотив. Відповідно до загальної тенденції — збіг змісту мотивації і діяльності — іазначений мотив характерніш для осіб, які вчинили корисливі злочини: крадіжки та розкрадення (29,5 %), крадіжки та розкрадання разом з іншими злочинами (24,8 %), грабежі та розбійні напади (17,8 %). Дія інших видів злочинів частота поширеності цього мотиву коливається від 0,3 до 2,2 %. Підкреслюючи, що корисливий мотив — характерна риса психологічної сторони корисливих злочинів, не можна не вбачати існуючі тут протиріччя (розбіжності) між мотивом і такою об'єктивною ознакою злочинного діяння, як його результат. Мотив «жадібність, прагнення придбати матеріальні блага» не перевищує 1/3 у загальній структурі мотивів злочинів, які можуть бути названі корисливими у зв'язку з результатами. Звичайно, сам по собі факт деякої розбіжності змісту мотиву й результату його злочинного здійснення цілком закономірний. Однак у цьому випадку така значна «розбіжність» мотиву і злочинного результату є досить специфічним явищем. Це протиріччя мотивації та злочинних результатів може бути оцінене як одна з істотних рис мотиваційної сторони злочинів, скоєних молодими людьми.
Щодо таких груп мотивів, як «прагнення авторитету у товаришів» та «наслідування іншим особам», варто вказати, що вони поширені головним чином серед осіб, які скоїли зґвалтування (20,9 %), хуліганство разом з іншими злочинами (18,5 %), грабежі і розбійні напади (15,9%). В інших випадках частота розповсюдженості цього мотиву виглядає так: серед крадіжок разом з іншими злочинами — 14,8%, крадіжки, розкрадання — 13,8%, хуліганство — 9,4 %, убивства, тяжкі тілесні ушкодження  - 6,8 %.
   У цілому ж стосовно досліджуваної категорії осіб зазначені мотиви можуть бути охарактеризовані як «рецидив» мотивації, властивої неповнолітнім. Саме ці групи мотивів дозволяють простежити тісний зв'язок у розвитку мотиваційної сфери осіб, які вчинили злочин у віці 18-25 років, з мотивами злочинів неповнолітніх.
Зіставлення структур мотивів злочинної діяльності молодих людей і неповнолітніх дає можливість вияви і и тенденції у розвитку мотивів злочинів залежно від віку злочинців. Порівняння дозволило насамперед установити ті зміни в структурі мотивації злочинних діянь, які безпосередньо пов'язані з віковим розвитком особистості і деякою мірою виражають особливості цього розвитку. Тут найбільш показовими є три групи змін.
По-перше, із загальної структури мотивації досліджуваної категорії виключаються наївно-дитячі мотиви, властиві неповнолітнім: «бажання пригод, чогось особливого», «прагнення здаватися сміливим». Виключення такого роду мотивації є закономірний наслідок тих загальних змін мотиваційної сфери, які відбуваються в процесі переходу від підліткового до юнацького віку. Юнак у міру накопичення життєвого досвіду і знань поступово відмовляється від підліткових мотивів діяльності, його вчинки стають усе більше мотивованими і самостійними.
   По-друге, серед молодих людей (у порівнянні з неповнолітніми) зростає частота поширеності мотивів, обраних у результаті самостійно ухваленого рішення. Відповідно до цього різко знижується (більш ніж у шість разів) число мотивів, які виникли в результаті наслідування. Самооцінка, яка вже сформувалася до цього віку (як правило, завищена), обумовлює істотне зниження питомої ваги такого мотиву, як «прагнення придбання авторитету в товаришів». Вчинивши злочинне діяння і віддаючи при цьому перевагу тому або іншому мотиву, юнак на відміну від неповнолітнього головний акцент робить на особисто значущих цілях та власних внутрішніх переживаннях, а не на зовнішніх стосовно нього думці, судженнях.
   По-третє, серед молодих людей значно зростає питома вага мотивів, які виражають усвідомлений конфлікт між суб'єктом злочину та оточуючими людьми, суспільством. Мотив «помста, озлоблення» спостерігається в цій групі в шість разів частіше, ніж серед неповнолітніх. Здається, що це пов'язано не тільки з особливостями вікової психології, а й з особливим положенням суб'єкта. Молода людина, як ми вже зазначати, переживає гострі конфлікти, викликані необхідністю життєвого самовизначення, труднощами адаптації, подоланням закономірного для цього періоду життя протиріччя між ідеалом і дійсністю. Психологічною реакцією на ці протиріччя і є зазначені вище мотиви.
   У структурі мотивів злочинних діянь, вчинених неповнолітніми та молодими людьми, є певна наступність. Це виражається в збереженні значної міри корисливих мотивів, у досить високій (незважаючи на різке скорочення) частоті поширеності специфічно вікової мотивації — «прагнення здобути авторитет у товаришів», а також у наявності елементів наслідування.