Економіка

Оцінка стану бідності в Україні та шляхи її подолання / Н. В. Гусаревич, О. С. Сергієнко, Ю. В. Шевченко // Інвестиції: Практика та досвід : Аналіз. Прогнози. Коментар. - 2020. - № 1. - С. 86-91

Анотація: Узагальнено та систематизовано інформацію щодо сучасного стану рівня бідності країн ЄС, а також розглянуто особливості проведення соціальної політики та методи вирішення цього питання. На відміну від європейських країн в Україні не існує чітких концепцій та стратегій подолання бідності. Наведено інформацію щодо приросту ВВП на душу населення в Україні, відповідно до розрахунків МВФ.

Питання подолання бідності в нашій державі існує надзвичайно давно, як і в усьому світі. Ще з 2001 року в Україні діє державна програма "Стратегія подолання бідності". Крім того, уряд нашої країни долучився до реалізації програми ООН "Цілі Розвитку Тисячоліття", яка висуває боротьбу з бідністю на перше місце. В Україні на сучасному етапі не існує комплексної системи, яка б ефективно вирішувала питання щодо подолання бідності.

Специфічні особливості бідності в Україні мають прояв у такому:

— надмірне соціальне та майнове розшарування;

— розповсюдженість бідності серед працюючого населення;

— зубожіння значної частини населення, яке при цьому зберігає відносно високий соціальний статус (рівень освіти, кваліфікації, соціальні зв'язки);

— низький рівень життя населення загалом і соціальної інфраструктури зокрема.

Основною ознакою бідності у вітчизняному суспільстві є те, що існує проблема бідності серед працюючих. Зайняті мають стабільне джерело доходу, але при цьому не мають можливості вести повноцінний спосіб життя.

Нерівномірність розподілу доходів характеризує крива Лоренца, яка відображає співвідношення відсотків усіх загальних доходів та відповідних відсотків населення, які їх отримали. Якщо відбувається рівномірний розподіл доходів, то 10% населення, ранжова- ного за рівнем середньодушових еквівалентних загальних доходів, отримували б десяту частину загальних доходів, 20% — п'яту частину загальних доходів, 50% — половину і т.д., то лінія мала б вигляд лінії рівномірного розподілу. Чим далі крива Лоренца від прямої, тим вища фактична диференціація населення за рівнем добробуту.

Абсолютно бідними, за міжнародними критеріями, вважаються громадяни, чий дохід нижче прожиткового мінімуму. В Україні вважають абсолютною бідністю дохід нижче офіційного прожиткового мінімуму, хоча в більшості країн поділу цього показника на "офіційний" і "реальний" не існує. За даними Державної служби статистики України, абсолютно бідними в Україні є 1,4 мільйона.

У країнах ЄС діє стратегія "Європа-2022", у якій закладено 5 показників, досягнувши яких, буде реалізована ця стратегія, а саме:

— інвестиції у наукові дослідження та розробки повинні складати 3% від ВВП Євросоюзу;

— скорочення викидів вуглекислого газу до 30%;

— рівень зайнятості населення у віці 20 — 64 років повинен становити 75%;

— частка осіб, які передчасно залишили школу не повинна перевищувати 10%, не менше 40% молоді повинні мати вищу освіту;

— скорочення на 20 млн кількості осіб, яким загрожує небезпека опинитись за межею бідності.

В Україні також здійснюється політика щодо подолання бідності, а саме — урядом затверджено план заходів на 2022 рік з реалізації Стратегії подолання бідності. Зокрема планується підвищення дієвості політики зайнятості; впровадження нових форм надання державною службою зайнятості послуг населенню та роботодавцям; створення загальнодержавного реєстру вакансій з вільним онлайн-доступом та актуалізацією в режимі реального часу; сприяння працевлаштування молоді та запровадження додаткових стимулів для роботодавців щодо працевлаштування осіб передпенсійного віку, осіб з малолітніми дітьми та осіб з інвалідністю; поліпшення економічних умов розвитку самозай- нятості населення тощо. Таким чином, реалізація цих заходів сприятиме забезпеченню поетапного зниження масштабу бідності, запровадженню нових механізмів її запобіганню, подоланню соціального відчуження, поліпшенню рівня життя та підвищенню рівня доступу населення до соціальних послуг.

Відповідно до прогнозу валютного фонду, в найближчі 5 років ВВП на душу населення в Україні зросте на 50%. Відповідно до прогнозу МВФ, у 2022 році ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності становитиме 12,26 тис. дол. — для України (зростання 33%), 16,5 тис. дол. — для країн, що розвиваються (зростання 32%) та 60,29 тис. дол. — для розвинених країн (17%).

Серед макроекономічних ризиків України можна відзначити такі, що пов'язані зі значними виплатами за державним боргом, що припадають на 2019 — 2021 роки, та тиском з боку поточних видатків бюджету. З метою прискорення темпів зростання економіки країни необхідно створити ринок земель сільськогосподарського призначення; розділити природні монополії в енергетичному секторі; посилити управління в державних банках; досягнути максимум прогресу в боротьбі з корупцією та забезпечення фінансової стабільності.

Таким чином на сучасному етапі питання щодо подолання бідності в Україні є досить актуальним, насамперед це пов'язано з євроінтеграцією. В нашій державі немає комплексної системи подолання бідності, держава лише бориться з її наслідками.

Могильний, О. М. (доктор економічних наук; професор кафедри теоретичної і прикладної економіки).

Стан сільських домогосподарств та зайнятості в сільських територіях: причини та наслідки державного регулювання в період аграрних реформ / О. М. Могильний, І. М. Демчак // Економіка та держава : міжнародний науково-практичний журнал. - 2020. - № 6. - С. 9-16

Анотація: У результаті дослідження критично осмислено окремі догмати соціалістичної політекономії, що виправдовувала дискримінацію селян за майновим станом у період побудови "справедливого суспільства". Здійснено порівняльний аналіз сукупних ресурсів сільських і міських домогосподарств та спрямованість окремих державних програм на збалансований розвиток сільських територій. Охарактеризовано стан трудових ресурсів, ринок праці, неформальну зайнятість та трудову міграцію сільського населення. Концептуально визначено інноваційні напрями залучення членів сімейних фермерських і особистих селянських господарств та інших малих форм підприємництва сільської місцевості до продуктивної зайнятості й системи державного соціального страхування з урахуванням практик країн ЄС.

Із давніх часів мрія про соціально справедливий державний устрій давала багату поживу для роздумів філософам, прогресивним політикам і діячам, спонукала їх до практичних кроків щодо моделювання омріяного суспільства на засадах соціальної справедливості. Соціа- лісти-утопісти Т. Кампанелла (1568-1639), К. Сен-Сімон (1760—1825), Р. Оуен (1771—1858), Ш. Фур'є (1772— 1837) та інші мислителі висунули низку ідей, які згодом були розвинені суспільними науками та знайшли застосування у практиці державотворення багатьох країн третього світу. К. Маркс (1818—1883) і Ф. Енгельс (1820—1895) були найбільш послідовними критиками експлуататорської природи капіталістичного суспільства та зміни її революційним шляхом. Вони ж запропонували як альтернативу класовій нерівності теорію пролетарського наукового соціалізму — своєрідну Біблію боротьби робітничого класу за свої права і свободи. В. Ленін (1870—1924) разом з однодумцями, прикриваючись закономірністю "диктатури пролетаріату" перехідного періоду, взяли на її озброєння для побудови соціалізму в Російській імперії, як найслабшій ланці світової капіталістичної системи.

Селянське питання і власність на землю: ретроспективний погляд. Заможне селянство "не вписувалось" у плани побудови безкласового соціалістичного укладу на селі, оскільки винятково з класових позицій розглядалась дрібнобуржуазна сутність селянина, який має нібито дві душі — "душу власника і душу робітника". Сам інститут приватної власність на землю розглядався як живильне середовище для такого "роздвоєння" особистості селянина. Зокрема не було використано потенціал середнього й заможного селянства для побудови Незалежної Української Держави. Натомість вона стала полігоном для проведення руйнівних соціально-економічних експериментів і знищення великотоварного сільськогосподарського виробництва.

Політичний курс Української Народної Республіки (УНР) на соціалізацію землі (квітень 2018 р.) "фактично розгорнув класову боротьбу на селі, призвів до безглуздого нищення панських маєтків і самовільного захоплення земель селянами". На превеликий жаль, подальші події 30-х років в Україні здійснювалися також під диктатом російської імперської політики і позначилися суцільною колективізацією селян, експропріацією їхнього майна, голодоморами, забороною на оформлення паспорту та іншими волюнтаристськими кампаніями. Трагічні наслідки тих ворожих щодо селян акцій і нині істотно стримують розвиток аграрного сектора та економіки України.

Повертаючись до теми нашого дослідження, важливо зазначити, що в основу націоналізації земель була покладена теорія абсолютної земельної ренти, яка виникає внаслідок більш низької органічної будови капіталу в сільському господарстві та приватної власності на землю. Вона була започаткована ще У. Петті (1623— 1687), одним із основоположників класичної політичної економії в Англії, а розвинена його послідовниками, серед яких найбільш відданими цій ідеї були К. Маркс, В. Ленін, Й. Сталін (1879—1953) та їхні соратники — революціонери. При побудові "російського брошурково- го соціалізму" на селі у 30-ті роки минулого століття в Україні фізично було знищено, чи вислано цілими сім'ями в Сибір і на Далекий Схід найбільш підприємливих селян "куркулів" як новонароджених експлуататорів. По-суті, вони стали класовими "ворогами народу" лише за те, що запровадження більшовиками елементів ринкових відносин у період нової економічної політики (НЕП) (1921—1928 рр.) сприйняли як виконання ними обіцянки "Землю — селянам!". На практиці це означало узаконення приватної власності на землю, придбання засобів сільськогосподарського виробництва та розпорядження його результатами на ринкових засадах.

Державна політика 30-х рр. ХХ ст. щодо "здекласованого селянства" і штучного розшарування селян замайновою ознакою мала місце майже всі роки побудови соціалізму. На практиці це проявлялося в знищення самобутності селян, нехтуванні їх історичної спадщини, побутових, культурних традицій, неврахуванні демографічних особливостей, розрив зв'язків між поколіннями щодо господарювання на сільських територіях.

50—80-х рр. 20 ст. проводилися організаційно-економічні заходи, спрямовані на одержавлення колгоспно-кооперативної форми власності, яка базувалася на положеннях політекономії соціалізму про несумісність самої природи підприємств такого типу з централізовано-плановою економікою та адміністративно-командними методами управління цілісним народногосподарським комплексом.

Основний Закон Незалежної України від 28 червня 1996 р. декларує усунення цієї суспільно-політичної й економічної несправедливості і проголошує: рівність перед законом усіх суб'єктів права власності (ст. 13); рівні конституційні права і свободи громадян; при цьому не допускаються привілеї чи обмеження за ознаками соціального походження, майнового стану, місця проживання або іншими ознаками (ст. 24). Важливо наголосити, що територіальний устрій має грунтуватися на засадах збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів (ст. 132).

"Залишковий принцип" виділення ресурсів щодо розвитку села і сільських території — успадкована вада державної аграрної політики

Реформуючи централізовано-планову економіку під гаслами вільно ринкових перетворень, уже вдруге за життя останніх трьох поколінь українських селян, переважно адміністративними методами було ліквідовано клас "колгоспного селянства". Державою було проголошено усебічне створення умов для розвитку приватного "ефективного власника" на ринкових (капіталістичних) засадах. Як сприйняли цю політику правнуки родин, майно яких у 30-ті роки було експропрійовано для створення колективних господарств з метою побудови соціалізму, можна лиш здогадуватися.

З огляду на гостроту проблеми зайнятості в сільській місцевості, держава мала б створити належні передумови для реалізації громадянами права на працю, гарантувати рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, запропонувати різноманітні програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів, відповідно до потреб сільського ринку праці. А утім, на практиці у цій сфері державної соціально-економічної політики все відбувається з точністю до навпаки й за традиційною упевненістю чиновників "якось воно буде".

Починаючи з 90-х рр., коли розпочалася приватизації землі та майна аграрних підприємства, майбутні агрохолдинги радикально "оптимізували" чисельність колгоспів і радгоспів та обслуговуючих їх галузей. Переломним став 2001 рік, коли в ОСГ вже працювало 2578 тис. осіб, а найманими працівниками сільгосппідприємств — 2131 тис. осіб, тобто на 477 тис. осіб менше, ніж у ОСГ.

Яка ситуація з ринком праці та зайнятості в сільській місцевості внаслідок державної регуляторної політики в цій сфері

За даними Держстату України, рівень економічної активності та зайнятості в сільській місцевості нижчий порівняно з містами на 1,9 і 2,1 в. п. і становить 60,9 і 54,9 % відповідно. Ці дані не є визначальними для результатів нашого дослідження тому, що вони отримані в результаті вибіркового обстеження населення (ДГ) з відповідними статистичними похибками й недосконалим інструментарієм, який не враховує специфіку економічної активності, зайнятості та кон'юнктуру ринку праці в сільській місцевості. Це ж припущення стосується й рівня безробіття, яке є постійно вищим порівняно з містом, але не відображає повною мірою реальних явищ і процесів у сфері соціально-трудових відносин пореформеного періоду на селі.

Останні роки масово спостерігається таке явище як сімейне безробіття, коли всі працездатні члени родини тривалий час не мають постійної роботи. Через безвихідь і втрату перспективи на гідну працю селяни покидають свої оселі й шукають роботу не тільки в містах України, а й за кордоном. За офіційними даними, за 2015—2017 рр. сільські трудові мігранти становили 640 тис. осіб, це майже така ж кількість, що й серед містян. Але частка сільських трудових мігрантів удвічі перевищує цей показник у загальній кількості населення — 6,9 і 3,4% відповідно. При цьому маємо усвідомлювати, що дані Держстату України показують лише тенденцію цього явища і в рази відрізняються від кількісних показників виїзду за кордон з єдиною метою — пошуку роботи. Обезлюдіють вже не окремі так звані неперспективні села, а цілі сільські райони, що офіційно визнаються депресивними4. Здоровий глузд підказує, що навіть об'єднавшись вони не стануть багатшими, оскільки серед державних еліт України (на відміну від сусідів країн ЄС) не має усвідомлення архіважливості людського і соціального капіталу для успішного регіонального і державного розвитку. Тому вже сьогодні в сільській місцевості відчувається гострий дефіцит масових робітничих професій, спеціалістів сільського господарства, будівельників, вчителів, лікарів, юристів та інших фахівців.

Лебеда, Тетяна Борисівна (кандидат економічних наук; провідний науковий співробітник ДУ "Інститут економіки та прогнозування НАН України").

Індикатори бідності населення для моніторингу соціальних макродисбалансів в Україні // Формування ринкових відносин в Україні : Збірник наукових праць. - 2021. - № 9. - С. 96-105

Анотація: Проведено аналіз ризику виникнення макродисбалансів та соціальних загроз в Україні з боку бідності населення. В результаті розроблено індикатори для моніторингу та аналізу ситуації у сфері бідності в Україні; на базі динаміки індикаторів визначено тенденції розвитку процесів бідності та проаналізовано ризики виникнення соціальних загроз в Україні. Зроблено висновок про те, що багаторічна проблема бідності в Україні є суттєвим фактором обмеження економічного зростання, обумовлює низьку якість життя населення та спричиняє соціальне напруження у суспільстві. Для здійснення моніторингу й аналізу динаміки процесів бідності розроблено систему індикаторів для оперативного виявлення ризиків виникнення соціальних дисбалансів в Україні.

Враховуючи, що в Україні досить гостро стоїть проблема бідності населення, що спричиняє соціальне напруження у суспільстві та є суттєвим ризиком подальшого економічного розвитку, особливої уваги потребує дослідження ризиків виникнення соціальних дисбалансів, зокрема за рахунок посилення бідності, а отже Табло індикаторів має містити відповідний блок індикаторів.

Згідно Національної доповіді «Цілі сталого розвитку: Україна», у якій визначено базові показники для досягнення Цілей сталого розвитку (ЦСР) на період до 2030 р., ціллю №1 для України є «Подолання бідності».

У рамках цілі подолання бідності передбачено виконання таких завдань.

Важливість проблеми бідності підтверджується прийняттям урядом України Стратегії подолання бідності, розробленої у рамках ЦСР та спрямованої на «розв’язання проблем подолання бідності та зменшення нерівності, підвищення рівня життя та забезпечення доступу до базових послуг для всіх верств населення, розвиток соціальної інфраструктури та розширення можливостей для самореалізації в безпечному середовищі».

Як основні напрями, завдання і шляхи реалізації Стратегії визначено наступні.

— Розширення доступу до продуктивної зайнятості, сприяння зростанню доходів населення від зайнятості та виплат у системі державного соціального страхування для забезпечення умов гідної праці.

— Забезпечення доступу населення до послуг соціальної сфери незалежно від місця проживання, мінімізація ризиків соціального відчуження сільського населення.

— Мінімізація ризиків бідності та соціального відчуження найбільш вразливих категорій населення.

— Запобігання бідності та соціальному відчуженню серед внутрішньо переміщених осіб.

З огляду на важливість відстеження динаміки й аналізу процесів бідності, у травні 2017 р. було прийнято Методику комплексної оцінки бідності, що унормовує визначення широкого кола монетарних і немонетарних критеріїв оцінки бідності населення в Україні.

Слід зазначити, що рівень бідності в Україні протягом усього періоду незалежності залишається стабільно високим, особливо це стосується сімей з неповнолітніми дітьми і пенсіонерів. Особливістю України є також досить високий рівень бідності серед працюючих осіб.

Аналіз динаміки розроблених індикаторів показав у 2008-2018 рр. загальне зменшення частки населення, що за середньодушовими еквівалентними загальними доходами є нижче 60% медіанного рівня середньодушових еквівалентних загальних доходів. Такий характер змін пояснюється, зокрема, проведенням активної політики субсидування найбідніших верств населення та збільшення мінімального рівня заробітної плати. Разом з тим зростання індикатора у 2017 та 2018 рр. порівняно з 2016 р., може свідчити про встановлення тенденції зростання частки населення, що є під ризиком бідності, посилення розшарування населення за доходами. Посиленню такої тенденції у майбутньому сприятиме збільшення розриву між темпами росту інфляції і заробітної плати, зростання цін на енергоносії та житлово-комунальні послуги, провадження політики обмеження кількості й обсягу субсидій.

У 2017 та 2018 рр. відбулося суттєве зменшення рівня абсолютної бідності - частки населення з доходами нижче фактичного прожиткового мінімуму - що пов’язано, з одного боку, з покращенням економічної ситуації в країні та збільшенням доходів населення, зокрема за рахунок збільшення мінімальної заробітної плати і масштабного субсидування населення, з іншого - ймовірною недооцінкою фактичного прожиткового мінімуму.

Підгірна, В. С. (кандидат економічних наук; асистент кафедри економіки підприємства та управління персоналом).

Безробіття в Україні: актуальні проблеми і шляхи вирішення // Економіка та держава : міжнародний науково-практичний журнал. - 2019. - № 5. - С. 68-71

Анотація: Досліджено безробіття як один із основних чинників деформування ринку праці в Україні. Розкрито основні аспекти незайнятості населення за останні роки і вияснено ряд негативних факторів, що спричиняють збільшення частки соціальних виплат з бюджету країни на підтримку малозабезпечених верств населення. На основі отриманих статистичних даних визначено та зіставлено рівень безробіття в Україні та Європейських країнах. А також проаналізовано головні причини виникнення незайнятості населення за статево-віковою структурою та професійними групами, за регіонами і рівнем здобутої освіти тощо. Результати дослідження свідчать про низький рівень життя (купівельної спроможності) українців, неврегульований праценадлишковий ринок праці в західних областях, відсутність економічної та політичної стабільності в державі, високий рівень міграції серед молодих людей, гендерна нерівність в оплаті праці тощо.

Безробіття є природним явищем, яке присутнє в економіці будь-якої держави. Воно є нормальним процесом до того часу, допоки не виходить за рамки допустимого. Тому на сьогодні є багато науковців, які намагаються дослідити основні причини виникнення та наслідки незайнятості населення.

У порівнянні з країнами Європейського союзу рівень безробіття в Україні є значно вищим. Неврегульована ситуація на сході дестабілізує економіку нашої держави і цим самим породжує ряд негативних факторів, що і спричиняють підвищення чисельності незайнятого населення. Більша частина переселенців мігрує на захід України в пошуках робочого місця, а оскільки ринок праці неготовий прийняти нову робочу силу, то відбувається процес порушення попиту і пропозиції.

У Литві та Австрії рівень безробіття є високий порівняно з іншими країнами Європи і становить 9,2% та 8,4%, а найменший — у Білорусі, Молдові та Німеччині відповідно 0,3%, 2,2% і 3,2%. Це свідчить про злагоджену систему управління у соціальній сфері країн, де про- слідковується низький рівень незайнятого населення, а також підтримування і надання допомоги малозабезпеченим верствам населення, які шукають роботу або ж тимчасово її втратили.

Серед найбільш поширених причин незайнятості в Україні у 2017 році слід виділити звільнені за угодою сторін (44,4%), звільнені у зв'язку з закінченням строку договору (19,9%), звільнені за власним бажанням (8,9%), не зайняті з інших причин (11,2%), вивільнені у зв'язку зі змінами в організації виробництва та військовослужбовці, звільнені за скороченням чисельності або штату без права на пенсію (4,7%).

Серед зареєстрованих безробітних за статево-віковою структурою населення в Україні більшу половину становлять жінки (53,8%). Найбільша кількість економічно неактивного населення серед жінок спостерігається у віці 60—70 років (2577 тисяч осіб) та 35—39 років (323,8 тисяч осіб).

Пріоритетним напрямком розвитку Державної служби зайнятості України є працевлаштування молоді. Оскільки за прогнозами експертів до 2025 року частка осіб віком 60 років і старше становитиме понад 25%, уряд намагається запобігти негативній динаміці старіння населення. У 2018 році рівень безробіття молоді зріс до 30%. Для порівняння у Європейських країнах він становив: у Польщі — 11,6%, Угорщині — 11,4%, Німеччині — 6%, Норвегії — 9,9%, Болгарії — 11,8%, Румунії — 16,2% [3]. Молодь будь-якої держави є запорукою ефективного функціонування економіки в майбутньому. Якщо не створити сприятливих умов для працевлаштування в країні, то працездатне молоде населення буде масово виїжджати закордон в пошуках високооплачуваної роботи. Тому президентом України було схвалено Стратегію розвитку державної молодіжної політики на період до 2020 року, а Урядом — Концепцію Державної цільової соціальної програми "Молодь України" на 2016—2020 роки, які покликані розв'язати основні проблеми, пов'язані з низьким рівнем зайнятості молоді на ринку праці.

Найбільший рівень безробіття спостерігається в Луганській (15,1%), Донецькій (14%), Кіровоградській (11,5%), Волинській (11,3%) та Полтавській (11,1%) областях. А найнижчий рівень незайнятого населення присутній в місті Києві (6%), а також в Харківській (5,1%), Одеській (6,1%), Київській (6,1%), Львівській (6,8%) областях. У західній частині України через близьку присутність до кордонів Європейських країн рівень незайнятого населення значно менший, оскільки велика частина населення емігрує, а частина біженців зі сходу переселяється на захід та влаштовується на роботу, цим самим перенасичуючи ринок праці.

На сучасному етапі розвитку України проблема безробіття є ключовим фактором, який дестабілізує ринок праці. Соціально-економічне становище держави прямо пропорційно залежить від ринкового механізму, який, в свою чергу, потребує регулювання. Запорукою ефективного функціонування та розвитку економіки є працездатне населення. Саме молодь є основною частиною трудових ресурсів, які є каталізатором економічного зростання країни.

Отже, на сьогодні однією з головних причин безробіття є незбалансованість попиту і пропозиції робочої сили, саме тому в державі повинна втілюватись активна політика, яка складається із заходів, спрямованих на:

- збільшення попиту на робочу силу з боку державного та приватного сектора економіки;

— підвищення конкурентоспроможності робочої сили та забезпечення відповідності робочої сили і робочих місць;

— вдосконалення процесу працевлаштування;

— створення відповідних програм та стратегій для заохочення та підвищення продуктивності праці мо-лоді;

— запозичення в Європейських країн досвіду веден-ня ефективного функціонування ринку праці;

— проведення ряду всебічних реформ в галузі осві-ти, науки, культури.

Крім того, серед основних напрямів подолання рівня безробіття слід виділити:

— підвищення рівня мінімальної та середньої заробітної плати;

— скорочення внутрішніх і зовнішніх міграційних

процесів населення;

— проведення профорієнтаційної роботи з мо-лоддю та підвищення кваліфікації працівників за кошти підприємства на якому вони працюють або держави;

— врегулювання нестабільної ситуації на сході України;

— створення сприятливих умов праці та надання соціального захисту працівникам;

— подолання демографічної кризи населення;

— легалізація тіньового сектору економіки;

— періодичне дослідження ринку праці з урахуванням наявних вакансій з боку роботодавців та запропо-нованих резюме з боку працівників;

— матеріальна підтримка безробітних на довготри-валій основі;

— збільшення числа тих професій, які є затребуваними на ринку праці.

Формування ринку праці відбувається на основі взаємодії попиту і пропозиції. Коли пропозиція перевищує попит виникає складне соціально-економічне явище, яке називається безробіттям. У результаті воно тягне за собою такі негативні наслідки, як посилення соціальної напруги, зростання кількості психічних захворювань, посилення соціальної диференціації, загострення криміногенної ситуації, падіння трудової активності, скорочення податкових надходжень, зменшення ВВП, падіння життєвого рівня населення, зростання витрат на допомогу безробітнім.