Історія України

Так,я впав…., але в бою. (Героїчна сторінка України – бій під Крутами)

                          Так,я впав..., але в бою. (Героїчна сторінка України – бій під Крутами)

    Більше ста років тому історія боротьби українців за власну державність поповнилася героїчною сторінкою – боєм під Крутами. Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.
    Бій під Крутами відбувся 29 січня 1918 року між Ніжином і Бахмачем на Чернігівщині, за 130 кілометрів на північний схід від Києва під час наступу на Київ військ більшовицької Росії під проводом полковника Михайла Муравйова. З кінця грудня 1917 року загін Першої Київської юнацької школи ім. Б. Хмельницького під командою сотника Гончаренка обороняв станцію Бахмач, важливий залізничний вузол на кордоні УНР і РСФРР. 27 січня 1918 до них надійшло підкріплення з Києва – 1-ша сотня новоствореного студентського куреня, складена з добровольців – студентів Українського народного університету, київського Університету Святого Володимира (нині ім. Шевченка), гімназистів старших класів українських гімназій на чолі з сотником Омельченком. “Ми віддаємо шану стійкості та мужності молодих хлопців, які так само, як сьогоднішні захисники України на сході, слугують гідним прикладом нашим майбутнім поколінням”, - підкреслив глава держави.
    Митрополит Київський і всієї України Епіфаній також написав: "Тих, чий подвиг ми згадуємо сьогодні, – Героїв Крут – наші сучасники вже назвали "першими кіборгами". Лише кілька днів тому ми вшановували пам’ять кіборгів-захисників Донецького аеропорту, які стали символом незламності духу, мужності та героїзму і які в нерівних умовах до останнього відстоювали свою вірність Україні. Таку саме жертовність майже за 100 років перед цим продемонстрували і кількасот молодих хлопців – студентів та курсантів-добровольців, які віддали свої життя за Батьківщину, її майбутнє і можливість для нас із вами сьогодні жити в суверенній державі, розмовляти, навчатися і молитися рідною мовою".

Конечний О. Крути: історія і сьогодення// Слово просвіти – 2005, - №5
Анотація: Третім Універсалом Центральної Ради (ЦР) від 7 листопада 1917 року проголошено утворення Української Народної Республіки (УЕР) — самостійного політичного утворення в межах нової загальноросій ської федерації. Уряд В. Лєніна відмовлявся визнавати ЦР й вимагав передання усієї повноти влади Радам селянських, робітничих і солдатських депутатів. ЦР зі свого боку також не визнавала легітимною совєтську владу в Росії, отож, — відкидала вимоги совєтизації України.
    4—5 грудня 1917 р. в Харкові скликається І Всеукраїнський з’їзд Рад. Паралельно зі з’їздом уряд Совєтської Росії направив 4 грудня 1917 р. ультиматум, підписаний В. Лєніним та Л. Троцьким, із вимо гою до ЦР визнати владу рад в Україні, передати їм свої повноваження й саморозпуститися. У день закінчення з’їзду Совєтська Росія оголосила війну ЦР і 6—7 грудня розпочала наступ на Харків. 8 грудня 1917 р. совєтські війська захопили Харків і наступного дня зібрали з’їзд Рад депутатів Криворізького та Донецького басейну, котрий 12 грудня проголосив утворення Української Республіки Рад.
На початок війни "совєтські" збройні сили становили близько 60 тис. російських та до 100 тис. українських червоногвардійців. Одразу ж основні сили було кинуто на захоплення економічно важливих реґіонів Криворіжжя та Півдня України. Повстання 26 грудня у Катеринославі, організоване місцевими більшовиками, допомогло захопити це місто "совєтськими" військами. Уже в січні більшовики захопили Олександрівськ (Запоріжжя) — 10 січня 1918 р., 14 січня — Миколаїв, 17 січня — Одесу, 18 січня — Херсон. 6 січня 1918 р. з наступу на Лозову та Бахмач почався наступ на Київ. Справжньою трагедією стало захоплення Полтави, де за особистим наказом М. Муравйова було знищено близько 10 тисяч мешканців. На Південно-Східному напрямку українським військам не вдалося стримати наступ військ Березіна та Знаменського і 10 січня 1918 р. вони з’єдналися під Бахмачем.
Спільний наступ під загальним командуванням М. Муравйова почався у напрямку Ніжина. Одночасно в Києві, подібно до Катеринослава, почалося повстання більшовиків на заводі “Арсенал”. Воно було придушене військами ЦР (22 січня 1918 р.), але для цього ЦР змушена була зняти регулярні війська з фронту, що відкрило дорогу більшовикам на Київ. Крутівський бій. Зранку 27 (за старим стилем 14) січня до станції Крути прибула наспіх сформована сотня отамана Омельченка зі 130-ма нашвидку навченими студентами університету Св. Володимира й Академії Св. Кирила та Мефодія. В бою з українського боку брало участь близько 2—2,5 тис. осіб, реально ж воювали лише курінь курсантів і студентська сотня — загалом 730 вояків.
   Цього ж дня війська полковника Муравйова почали наступ, відтіснивши курінь курсантів від Бахмача до основних українських сил під Ніжином. Основний бій відбувся неподалік від станції Крути того ж дня, близько опівдня. Студентський гарнізон охороняв найбезпечнішу для атаки більшовиків ділянку. В ході бою переважаючі сили Муравйова (до 5 тис.) відтіснили курсантів і студентів до станції, також прийшла звістка про перехід Шевченківського полку під Києвом на бік більшовиків, і командування (штаб сотника Тимченка) вирішило відступати до Ніжина, аби з’єднатися з вірною ЦР частиною цього полку та перегрупуватися для оборони Києва.

Шпаргало, Євген. Битва під Крутами як важливий епізод визвольних змагань 1917-1921 рр.(За джерелами фонду відділу зарубіжної українки НБУВ)//Бібліотечний вісник, 2018, - №3.
Анотація: Проаналізовано документи фонду відділу зарубіжної україніки Інституту книгознавства Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського, які висвітлюють битву під Крутами. Розглянуто оцінки події різними авторами. Література, що розкриває цей важливий епізод визвольних змагань українства, була видана в діаспорі у другій половині ХХ ст.

    Важливим епізодом визвольних змагань 1917–1921 рр. є перша війна України з більшовиками 1917–1918 рр., коли Українській Народній Республіці (УНР) довелося зіткнутися з підступним ворогом, до силового протистояння з яким вона фактично не була готова. Головною причиною такої неготовності було ігнорування Центральною Радою питання розбудови власних збройних сил. І як наслідок – незначні сили ворога захопили практично всю територію УНР у кордонах, визначених Третім Універсалом. За вкрай несприятливих для Центральної Ради умов відбулася битва під Крутами – спроба зупинити просування більшовиків на Київ.
І хоча надовго ворога затримати не вдалося, про значення битви стали говорити вже у 1918 р. Відбулося урочисте поховання загиблих на Аскольдовій могилі в Києві. Після завершення визвольних змагань пам’ять про героїв вшановували пластові організації Західної України, українські емігрантські організації в Європі. Битва під Крутами стала предметом активного дослідження вченими діаспори.
В самій же Україні офіційне вшанування подвигу крутян розпочалося лише у 2004 р. У діаспорі визвольну боротьбу українців активно досліджували ще з початку 20-х років ХХ ст., а також у міжвоєнний період і після Другої світової війни. Саме тут почали з’являтися праці, присвячені військовим подіям на території України, у т. ч. і важливому епізоду визвольних змагань – битві під Крутами. Фахівці висвітлювали роботу, рішення військових з’їздів 1917 р., ті чи інші аспекти військових операцій, історії окремих військових формувань, наприклад, січових стрільців армії УНР тощо.
   Справа в тому, що в еміграції опинилось чимало політичних, військових діячів, котрі брали безпосередню участь в Українській революції. З огляду на означений період, у першу чергу, варто звернути увагу на книгу «Визвольна боротьба українського народу 1917–1921», видану 1950 р. в Лондоні Об’єднанням бувших вояків українців у Великій Британії. Бій під Крутами її авторами розглядається як один із найбільш значущих епізодів історії визвольних змагань: «Бій під Крутами – це один з найбільших лицарських учинків, що виявилися в часи української визвольної боротьби». Навіть проводяться паралелі з відомою битвою під Фермопілами 480 р. до н. е.: «Це геройство нашої молоді нагадує одне таке геройство з давньої грецької історії».
   Звичайно таке порівняння – суто символічне, оскільки обставини тих подій, їх перебіг не зовсім схожі. Та й наслідки тих самопожертв були різні – у Стародавній Греції натхненні прикладом загиблих елліни змогли розгромити загарбників, а в Україні, на жаль, подібного не трапилось. У 1957 р. відомий історик української діаспори Петро Мірчук (1913–1999) видав працю «Українсько-московська війна (1917–1919)». Про битву під Крутами там говориться, як про один з багатьох епізодів тієї війни: «На відсіч вирушило триста молодих студентів, що нашвидку зформувались в «Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців», але їхні сили були надто малі, щоб спинити ворога. По розгромі Студентського Куреня під Крутами шлях на Київ став для большевиків вільним». Втім, автора можна зрозуміти: він описував перебіг тієї війни загалом, де було багато інших битв і подій.

Музиченко, Ярослав Крути. По інший бік трагедії: чому загиблі оборонці Києва стали героями, а не жертвами // Україна молода, 2012. -№ 14(27.01).
Анотація: Що змушує мільйони людей з українською ідентичністю — в Україні й діаспорі — майже 100 літ поспіль 29 січня згадувати хлопців, загиблих на морозному полі поблизу залізничної станції Крути? Те, що серед них було чимало 18–річних? Але ж і в наш час саме таких юнаків мобілізують до війська. Те, що вони, як змальовують майстри красного слова, були «наївні, ненавчені, беззбройні»? Але ж насправді вони записалися добровольцями до куреня Січових Стрільців, отримали однострій і зброю, отримали початкову військову підготовку. Те, що «більше нікому було захищати Київ»? Але ж на всіх теренах України точилися бої, а частина військ була змушена захищати столицю зсередини, від більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Директор Музею Української революції, відомий історик Олександр Кучерук переконаний, що знаковість Крутянського бою — в гідності його воїнів: «Над полоненими більшовики знущалися, а потім розстріляли. Відомо, що ніхто з них не просив пощади. Хлопці не понашивали собі червоні зірки і не обернулися воювати проти України. Тому вони стали зразком для наступних поколінь».

    «Центральна Рада перебувала в ілюзії, що їй вдасться порозумітися з більшовицькою Росією, аж до грудня 1917–го, коли червоні взяли Харків, — розповідає кандидат історичних наук, співробітниця відділу Української революції Інституту історії України НАНУ Олена Бойко. — Керівництво УНР сподівалося, що соціалісти між собою порозуміються. І було переконане, що Україні не потрібна власна армія. Ультиматум Раднаркому РСФРР від 16 грудня 1917 року щодо можливої війни зачитали на Всеукраїнському з’їзді Рад, але запобіжних заходів не вжили, ще й розігнали боєздатний корпус генерала Скоропадського. Бо Грушевський і Винниченко вважали, що то буржуазне утворення, непотрібне соціалістичній державі».
   Третій універсал проголосив УНР як автономну частину федеративної держави, у якій Україна, на думку керівництва Центральної Ради, мала бути рівноправною федеративною одиницею. Рада намагалася скликати з’їзд народів з теренів колишньої імперії, які «мали ввійти» до тієї федеративної держави. Ця фантастична ідея заволоділа помислами Грушевського. Хоча була відома програма «світової революції» з поширенням комуністичної ідеї на всі терени колишньої імперії і далі, по світу. Особливо на хлібодайну Україну. Ще 12 грудня 1917–го організований Москвою Всеукраїнський з’їзд Рад у Харкові проголосив Українську Народну Республіку робітників і селян — для прикриття прямої агресії з боку сусідньої держави. Відтоді з Росії постійно надходила всіляка допомога «борцям з Центральною Радою». Утім ЦР ухвалила Четвертий універсал про остаточну й цілковиту незалежність України аж 22 січня 1918 року.Ще 12 жовтня 1917 року Центральна Рада прийняла рішення про підготовку до демобілізації Української армії, яка на той час налічувала майже 300 тисяч бійців.
Хоча, як зазначає Олена Бойко, війська УНР і надалі чисельністю не поступалися червоним. Червоної армії, розповідає науковець, ще не було — це були загони з волоцюг, які не хотіли воювати і пиячили, але «тиснули масою». Перевіряючий від Народного секретаріату Георгій Лапчинський писав: «Зброї, набоїв, обмундирування та харчів було цілком досить... Вояки уособлювали химерно вбраних, абсолютно недисциплінованих людей, обвішаних різноманітною зброєю, рушницями, шаблюками, револьверами всіх систем і бомбами».
   Як свідчили очевидці, у Крутах червоні розпочали наступ у замкнутих колонах; виглядало так, ніби йшли на парад, нехтуючи найпримітивнішими засобами безпеки.Із «Записок» Антонова–Овсієнка стає відомо про великий розмах збройної боротьби в усіх губерніях України. Доктор історії Людмила Гарчева дослідила, що за три місяці війни «відбулося щонайменше 200 боїв і збройних сутичок між військами Центральної Ради і Раднаркому. Утім частини, вірні Центральній Раді, були розпорошені по всій Україні, тоді як більшовицькі 15 грудня 1917 р. Центральна Рада створила Особливий комітет оборони України.
   А 26 грудня Генеральний секретаріат ухвалив постанову про «створення армії УНР на засадах добровільності та оплати». Тоді ж «для охорони кордону України від нападів iз півночі невеликих большевицьких загонів» з Києва було направлено до Бахмача 1–шу та 2–гу сотні Української юнацької школи ім. Богдана Хмельницького. Тим часом оголосили мобілізацію добровольців. 5 січня 1918–го на студентських зборах Київського університету св. Володимира і Українського народного університету ухвалили створити студентський курінь Січових Стрільців.

Маковицька С. Удар під Крутами: Молоді українські воїни завдали більшовикам-муровайцям відчутного удару // Україна молода. -2008. -№ 32(16.02)
Анотація: Байка про «даремну загибель у бою під Крутами трьохсот гімназистів і студентів», нібито не навчених навіть поводженню зі зброєю, з’явилася ще за часів Української Центральної Ради, для зменшення довіри й поваги до української влади. Цю байку рік у рік переписують «кабінетні» вчені й творці шкільних підручників. Що ж насправді відбулося під Крутами? Над цим питанням працював Науководослідний інститут українознавства при Міністерстві освіти і науки України (директор — Петро Кононенко). Доктор історичних наук, керівник відділу міжнародних відносин Інституту Володимир Улянич у рамках проекту «Українці у світовій цивілізації і культурі» проаналізував документи і літературу з цього питання, свідчення стареньких очевидців бою та їхніх родичів, дані вперше здійснених археологічних розкопок. Результати дослідження вчений опублікував у книзі «Правда про бій під Крутами. Січень, 1918 рік. Приватне розслідування», яка має вийти друком цього року у видавництві «Лицар».

    Найперше дослідник проштудіював діаспорну літературу. Виявилося, що ще в 1967 році в НьюЙорку Українська вільна академія наук США створила «Комісію для дослідження фактів і дат української визвольної боротьби 1917—1920 років». Члени цієї комісії опитали учасників бою під Крутами (які залишилися живими і перебралися до США) і видали книгу «Велика українська революція. Календар історичних подій за лютий 1917 року — березень 1918 року». А колишній прем’єрміністр уряду Української Народної Республіки Борис Мартос у своїй книзі «Визвольний здвиг України» (1989), що не раз перевидавалася в Україні в роки незалежності, зокрема в статті «Правда про Крути», навів дванадцять неправдивих тверджень, які, на жаль, досі тиражуються в Україні без спростування.
У 1995 році вийшла друком грунтовна книжка краєзнавця Івана Ільєнка під назвою «Герої Крут. Лицарський подвиг юних українців 29 січня 1918 року». Зокрема, Мартос спростовує твердження, що «в бою під Крутами брав участь Студентський курінь, який недавно перед тим склався». Насправді там була тільки одна сотня Студентського куреня (близько 120—130 осіб). Решта куреня під командою С. Довгаля, студента, що повернувся з німецького фронту в ранзі підпоручника, разом з іншими з’єднаннями брала участь у боях на вулицях Києва проти "совєцької" «п’ятої колони», яка виступила збройно в кількості близько 6000 осіб. Мартос пише, що основою оборони Крут була Перша українська юнкерська школа імені Богдана Хмельницького під командою сотника Аверкія Гончаренка, який був лектором тактики у тій школі й курінним начальником її молодшого курсу (згодом отримав ранг підполковника, емігрував до США). Юнкерів, студентів вищих шкіл, гімназистів і учнів інших шкіл загалом було понад 600 при 16 кулеметах. Бій тривав не «якісь дві години», як дехто пише, а до сьомої вечора, тобто до темряви, упродовж 10 годин.
   Оборонці Крут були не «напівдіти, які перед тим не тримали зброї в руках», а юнкери війської школи та студенти, що перед тим вправлялися близько двох місяців і вчилися не лише стріляти, а й кидати бомби. Були і саморобний бронепотяг із гарматою й кулеметами під орудою сотника Лощенка, і лазарет із лікарем Бочаровим та санітарами, і вагон із запасом набоїв та гранат. Студентська сотня не була «ганебно покинута» командирами «тамтаки», бо її командир сотник Омельченко залишався постійно при ній, поки не був тяжко поранений і віднесений до лазарету. Він помер дорогою до Києва. Близько 7ї вечора, коли вже стемніло, бій почав стихати. Тоді сотник Аверкій Гончаренко дав наказ поступово відходити до потяга, що стояв на іншій стороні станції Крути. При цьому першою відходила Студентська сотня, а потім, по черзі, 2га, 3тя і 4та сотні юнкерів, а 1а сотня прикривала відхід вогнем.
   Як зазначено у згаданому «Календарі історичних подій», «є відомості, що праворуч юнкерської школи у полі зайняли позицію приблизно 80 добровольців «Вільних козаків» із сусідніх сіл, які цілий день відбивали наступ більшовиків. По закінченні бою ці добровольці повернулися до своїх сіл». У «Календарі» також зазначено: «При перевірці виявилося, що під Крутами ми втратили вбитими й пораненими і такими, що зникли без вістей, близько 250 юнаків, 30 студентів і 10 старшин. Разом біля 300 вояків, з яких близько 150 поранених були вивезені санітарним поїздом до київських шпиталів».

Ткаченко Ігор. «На кров’ю политім крутянськім снігу в безсмертя вписалось геройське ім’я»// Визвольний шлях. – 2002. - №1-2
Анотація: Не дають мені спокою Крути, мозок свердлить подія, що постали зі зброєю діти, в свої юні жертовні літа... Цією публікацією продовжуємо поіменне вшанування славної пам’яті київських гімназистів, що полягли геройською смертю 29 січня 1918 року під Кругами, на Чернігівському засніженому полі в нерівному, кривавому бою з одвічним: і підступним ворогом - московським большевизмом. Цього разу мова піде про Івана Сорокевича, галичанина, гімназиста VII кляси спочатку Перемиської української державної чоловічої гімназії, а з вересня 1917 року-учня української 2-ої гімназії ім. Кирило-Методіївського братства у Києві, а відтак і про трагічну долю всієї добропорядної, благочестивої родини Сорокевичів. Отже, Іван народився в 1898 році в Боднарці, що на Лемківщині, Горлицького повіту (тепер Польща) в родині греко-католицького священика о. Івана та Константний з дому Каламунецьких, дочки пароха і декана в Кропильниках та Тарнонильниках Самбірського повіту. Початкову освіту Іван-молодший, отримав у рідному селі та Горлиці.

    За свідченням однієї з дочок Сорокевичів - Ірини (в заміжжі - Дорош), вчительки в Стебнику та Ліщаві, яка з 1945 року мешкала в Перемишлі, де й упокоїлася в 1983 році та похована на місцевому центральному цвинтарі, їхній батько, о. Іван Сорокевич, народився в Перемишлі в 1863 році. Тут же закінчив гімназію, а згодом отримав теологічну освіту і в 1887 був висвячений на греко-католицького священика. Він був сином Іван Сорокевич - учень IV кляси Перемиської української гімназії перемиського міщанина на прізвище Сорока, що певний час прислужував у першого префекта студій Перемиської Духовної семінарії - Йосипа Сембратовича, який пізніше, в 1870-1882 роки, був львівським митрополитом.
   З часом Сорока став адміністратором єпископа Перемиської єпархії Юліяна Пелеша, що перебував на цій посаді з 1891 по 1896 роки. У якийсь час Сорока змінив своє прізвище на Сорокевича й відтоді колена його дитина, а відтак і всі прямі нащадки, носили це прізвище. О. Сорокевич свою першу парафію отримав у 1887 році в Боднарці Горлицького повіту на Лемківщині, де й перебував до 1897 року. Тут у подружжя Сорокевичів з’явилося на світ Божий п’ятеро діточок: сини - Микола-Роман (далі Микола), Іван, Володимир-Ілля (далі Володимир) та дочки - Ірина й Меланія. Другою його парафією в 1897-1903 роки стала Ждиня.
   З огляду на дітей, які підростали, він отримав третю парафію в Щуткові, що було ближче до Любачова, де й правив до 1910 року. Останньою парафією були Уйковичі, що в семи кілометрах від Перемишля, куди о. Іван перевівся аби надати дітям можливість навчатися в Перемиській українській гімназії. В Уйковичах о. Іван Сорокевич служив Господу Богу та своїм відданим прихожанам як парох і декан до кінця свого 82-літнього життя. Парафія в Уйковичах, до якої належали й дочірні церкви в селах Батичі та Оріхівці, була страшенно занедбана попередніми священиками, які не дуже піклувалися про справжню чистоту греко-католицького віросповідання, дозволяючи суттєву латинізацію церкви. О. Іван усі сили своєї глибокої душі та палкого серця спрямовував на припинення цього процесу в його парафії. І це йому вповні вдалося. Своїми щирими, послідовними та цілеспрямованими проповідями в церкві, як і щоденним спілкуванням з парафіянами, він скеровував свої благочестиві та доброчинні зусилля на пробудження й поглиблення національної свідомости своїх парафіян.
   Перша світова війна, що почалася 1 серпня 1914 року, не оминула й Уйковичів, які поміж інших сіл знаходилися в межах фортифікаційних укріплень Перемишля. Війна жахливим, спустошуючим гнітом двічі прокотилася по цьому регіонові - восени 1914 року, під час першої облоги Перемишля російською армією з 17.09-08.10 та в період другої, 125 денної, облоги фортеці москалями з 18.11.1914 по 22.03.1915 рік. Ця живописна, мальовнича місцевість була сплюндрована як австро-угорськими, так і російськими військами. У навколишніх селах внаслідок жорстоких боїв під час двох облог та окупаційних дій обох воюючих сторін майже всі хати були спалені, садки вирубані, муровані будівлі висаджені в повітря, дороги та мости зруйновані.
   Так протягом кількох діб жовтня 1914 року з Уйковичів зробили пустелю. Це гарне, ошатне й далеко не мале село перестало існувати. При відході з Перемишля під натиском російської армії австрійці арештовували священиків, національно свідомих селян (як щирих українців, так і симпатиків Російської імперії) і запроторювали їх до концентраційних таборів. Найстрашнішим з них був Талєргоф, що біля Граца (Австрія), де в жахливих умовах утримувалося понад ЗО тисяч в’язнів - українців та «русофілів». О. Іван Сорокевич також потрапив до цього табору. Про страхітливо жорстоке, нелюдське утримання українців у таборі ділиться спогадами свого дядька - Василя Менцінського, - тогочасного в’язня Талєрґофу, пані Неонілля Менцінська-Гук: «Австрійці знущалися над галичанами, а головне - над священиками-греко-католиками, надто «вишукано». О. Сорокевич не належав ані до «русофілів», ані до «москвофілів», а був справжнім, щирим українським патріотом, але також був підданий жорстоким тортурам та страшенній нарузі».
   Витримати всі знущання та в кінці кінців вижити, вистояти в тих жахливих умовах йому допомогла тверда й непохитна свята та щира віра в Христа, стійке бажання служити йому й надалі, до останнього свого подиху. Своїми постійними молитвами до Бога він зумів перебороти всі нелюдські щоденні знущання та тяжкі умови табірного життя. Після другого короткочасного здобуття російськими військами Перемишля (наприкінці березня 1915 року) вже 2 травня внаслідок контрнасту австро-угорської армії, москалі покинули місто.
    Залишаючи регіон, вони силою вивозили до Росії мешканців сіл та міст. Так, зі Львова вивезли заарештованих Михайла Грушевського та митрополита Андрея Шептицького. Останнього відправили на заслання: спочатку до манастиря в Суздалі, а згодом до Курська. Вивозили й культурно-мистецькі цінності. Зокрема зі Львова до Ростова-на-Дону повністю вивезли музей та архіви Ставропігійського інституту й інші історико-культурні та освітні раритети. На окупованих москалями територіях Галичини, Гуцульщини й Буковини була заборонена «Просвіта», припинено друк українських періодичних видань, закриті всі українські школи, гімназії та інші освітні заклади. Припинилося навчання й у Перемиській українській чоловічій гімназії.

   Цей бій став символом героїзму молодого покоління в боротьбі за незалежність України.

49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua