Історія України

Міжнародне визнання українського козацтва

16 вересня 1578 р. між королем Речі Посполитої Стефаном Баторієм і представниками Запорозької Січі був підписаний договір, згідно з яким 600 козаків повинні були нести військові повинності на користь монарха й отримувати за це платню. Цей загін підпорядковувався коронному гетьманові М. Вишневецькому та «...не робити ніяких бід і розрух, а навпаки якщо побачать, то гамувать. Щоб не ходили на турків і татар. А ми за це будемо платити по 6 кіп литовських...». Тільки у цьому випадку реєстровцям гарантувалося повернення тих «прав і вольностей», які вони мали за Сигізмунда II Августа. У листопаді С. Баторій надіслав до України великий прапор, а у грудні набрані козаки мали скласти присягу своєму зверхнику.

Згідно з підрахунками істориків протягом другої половини XVI ст. до Молдавського князівства (а воно перебувало в залежності від Османської імперії) було здійснено понад два десятки великих походів українського козацтва. Головною метою більшості з них була військова підтримка того чи іншого претендента у боротьбі за престол господаря або бажання проведення на нього власної кандидатури. Власне під час цих військово-політичних кампаній козацька старшина добре ознайомилася не лише із внутрішньополітичним устроєм, а і з проблемою міжнародно-правового утвердження цього придунайського князівства. Набутий досвід українці почали використовувати у власній практиці стосунків із володарями іноземних держав.

Спочатку це були лише наміри надання своїх військових послуг сусіднім монархам. Однією з перших пропозицій козацтва до іноземних володарів було звернення посланців від козацького «старшого» Яна Оришовського до кримського хана Іслам-Гірея у 1585 р. Тоді вони пропонували хану давати «жалування» в обмін на їхню згоду йти куди завгодно воювати з татарами, «окрім короля литовського». Це повторилося й у 1592 р., коли гетьман К. Косинський у відповідь на московське посольство звернувся до царя із пропозицією військової служби на його користь і отримав від Бориса Годунова ствердну відповідь. Так було започатковано українсько-російські політичні відносини того часу.

Того ж року низові козаки вислали посольство до імператора Священної Римської імперії німецької нації Рудольфа II: «...цісарській же величності козаки низовські били чолом, які в пониззі перебувають, і хочуть йти на Угорську землю служити проти Турського (султана. — Т. Ч.)». Щоб і з’ясувати, кому з володарів справді належать запорозькі козаки — польському чи московському монархам — цісарський двір звертається з одночасним запитом до Варшави і Москви й отримує від останньої відповідь, що «черкаси» їм не підлягають. Власне сама постановка такого питання австрійським урядом засвідчувала існування можливої проблеми підпорядкування Війська Запорозького тому або іншому володарю. Разом з тим, коли до резиденції Рудольфа II у Празі прибуло Друге козацьке посольство в особі висуванця реєстрового козацтва шляхтича С. Хлопицького, то австрійському імператору було заявлено, що дніпровські козаки є вільним народом, який ні від кого не залежить, та хочуть служити цісарю в боротьбі проти мусульман.

7 лютого 1о94 р. Хлопицького як «старшого над дніпровськими козаками» було приведено до присяги Рудольфу II і відправлено з імператорською хоругвою для козаків на Січ.

А невдовзі на Запорожжя виїхав відомий австрійський дипломат Еріх Лясота з метою проведення переговорів щодо привілейного листа та грошей від імператора. Це посольство відбувалося в межах міжнародних планів, створених у 1593 р. за ініціативою Папи Римського Климента VIII антитурецької «Священної ліги», куди окрім Австрійської імперії входили Іспанія та декілька італійських держав. У листопаді того ж року до України відправився представник Апостольської столиці Олександр Комулович, який мав створити антитурецьку спілку придунайських князівств - Трансільванії, Валахії й Молдавії з «рівноправною участю в ній козацтва». Але на міжнародну арену українське козацтво (як реєстрове, так і низове) могло вийти лише у випадку визнання над собою зверхності володаря тієї країни, за яку вони зголошувалися воювати Перші два десятиліття XVII ст. відзначаються бурхливим зростанням не лише військової, але и політичної ваги козацької організації. Її керівники не визнають чисельних постанов сеймів Речі Посполитої (1604, 1605, 1607, 1609, 1611, 1613, 1616 рр.) щодо обмеження свого внутрішньополітичного статусу. Починає проявляти себе й певна декларативність підданства королівській владі, адже незважаючи на універсали Сигізмунда III, які забороняли «свавільничати» козацтву в українських воєводствах Польсько-Литовської держави і на міжнародній арені, воно продовжує здійснювати «самочинні» походи на Туреччину, Крим, Молдавію та поширювати власну юрисдикцію на центральноукраїнський регіон. У зв’язку з цим король Сигізмунд ІІІ наказує скликати комісію для ведення переговорів з козаками (1616) і тим самим започатковує новий етап у відносинах між Варшавою і Військом Запорозьким.

Переговори між польською делегацією на чолі з київським воєводою великим коронним гетьманом С. Жолкевським і «усім запорозьким військом» в особі гетьмана П. Конашевича-Сагайдачного й козацької старшини відбулися в жовтні 1617 р. в урочищі Стара Ольшанка над Россю завершилися підписанням двох документів. Перший був оформлений у вигляді «Комісарської трансакції із запорозькими козаками» й являв собою акт королівської милості, наданий українському козацтву та підписаний урядовцями Речі Посполитої. «Далі ми (С. Жолкевський та інші урядовці. – Т. Ч.) їм (козакам. — Т. Ч.) оголосили волю Його Королівської Милості, щоб у державах його милості короля нічого через них не було такого, що могло б спричинитися до чиєїсь шкоди, утисків, кривди; щоб на сусідні держави турецького султана не нападали, щоб не порушували замирення і пактів, здавна укладених між Його Королівською Милістю і Короною и турецьким султаном щоб на певних місцях [лишаючись] служили вони його Королівській Милості і Речі Посполитій, попереджаючи про [появу] ворога держави охороняючи переправи, як то робили їх предки Призначили ми їм від імені Його Королівської Милості тисячу злотих і 700 ліктів сукна на рік ». Отже йшлося про прикордонну службу козацтва на користь Польсько-Литовської держави з отриманням за її несення певної платні. Однак цю службу мали нести лише одна тисяча козаків, хоча їхня загальна кількість на той час становила близько 40 000 чоловік.

Згідно з цим актом козаками мав управляти «старшин», який призначався королівським універсалом. Ті, хто не увійшов до реєстру та не підкорявся «старшому», мав «не вигадували нових юрисдикцій там, де хто живе своїм панам і начальникам були покірні». Зі свого боку гетьман П.Конашевич-Сагайдачний разом зі старшиною підтвердив наступні пункти підданства королеві Сигізмунду III в «Листі від запорозьких козаків» на ім’я великого коронного гетьмана. Вже на його початку відзначалося, що польські комісари «утискали наші (козацькі. - Авт.) права, надані нам Його Милостю Королем». Тим не менш українська сторона погоджувалася з усіма положеннями запропонованого їм «акту милості», окрім двох пунктів, щодо яких козаки лишали за собою право «клопотатися» перед королем. Отже «колективний васал» Військо Запорозьке погоджувався служити своєму сюзеренові згідно наступних пунктів: 1) не чинити свавільств на землях що належали польському королеві; 2) не нападати на сусідні держави без королівського дозволу; 3) мати право обирати собі старшого за пропозицією короля; 4) не виходити зі своїх «звичних» місць на «волость» и «захищати переправи» на користь короля; 5) відлучити від себе новоприбулих «міщан» та не приймати їх до війська в майбутньому. Щодо обумовлення інших двох пунктів то вони були такими: по-перше, це було «клопотання» перед королем і сеймом про збільшення реєстру, і, по-друге, (гадаємо це положення було найголовнішим серед усіх названих) - «...щодо наших вольностей, які нам святої пам’яті їх Милостями Королями надані (Сигізмундом ІІ і С.Батоцієм — Т.Ч. ) а його Королівською Милістю Паном Нашим Милостивим тепер правлячим (Сигізмундом III. - Т.Ч.) підтверджені, щоб вони при нас лишалися цілими і непорушними, також за собою право клопотатися перед його милістю королем і всією Річчю Посполитою залишаємо...». Таким чином, саме із цього часу започатковується традиція провідників Війська Запорозького посилатися на «вольності», надані в межах Речі Посполитої королями Сигізмундом II і С. Баторієм.

Зважаючи на те, що положення Ольшаницької угоди 1617 р. через різі причини не виконувалося ні польською, ні українською стороною, через два роки, у 1619 р., між ними відбулися інші переговори. Вони завершилися прийняттям Роставицької угоди, яка в основному повторювала попередні домовленості. Як і перед тим, королівські комісари висували певні умови козацькій старшині, а ті з певними зауваженнями погоджувалися на них і закріплювали своїм листом «з військовою печаттю».

Але ні Ольшаницька, ні Роставицька угода Війська Запорозького з королівськими представниками так і не були виконані. Більш того, у лютому 1620 р. гетьман П. Сагайдачний відсилає своїх послів до московського царя. «І черкаси, Петро Одинець, говорили: прислали їх все Запорозьке військо, гетьман Сагадачний (Сагайдачний. — Т.Ч.) з товаришами, бити чолом государю, об являючи свою службу, що вони всі хочуть йому, великому государю, служити головами своїми як і перед тим, як вони служили попереднім великим російським государям, в їхніх государських повеліннях були, і на недругів їх ходили, і кримські улуси громили...», — відзначав запис Посольської о приказу Московської держави. Очевидно, що головною причиною такого кроку Сагайдачного була неможливість матеріального забезпечення такої великої кількості (більше ніж 40 000 чол.) українського козацтва. Адже польський король хоча й видавав платню для однієї тисячі чоловік, але одночасно заборонив робити походи на турецькі володіння, що означало позбавлення можливості здобуття традиційного «козацького хліба» для більшої частини запорожців. Саме ця заборона з боку Варшави й підштовхувала Військо Запорозьке в бік північного монарха. З іншого боку така дипломатія, на думку керівництва українського козацтва, мала б заохотити Сигізмунда ПІ до більшої поступливості в напрямку відновлення козацьких «вольностей».

Стрімкий розвиток міжнародних подій знову спричиняє до визнання королівською владою існування в Україні багатотисячних бойових полків у формі «Війська Запорозького». Влітку 1621 р. вони на запрошення польського уряду прибувають до Хотина з метою участі у війні проти 200-тисячної армії турецького султана Османа IT. 4 им самим виконується основне васальне зобов’язання Війська Запорозького — несення військової служби на користь короля-сюзерена. Після дієвої участі в Хотинській битві (вересень 1620 р.) П. Сагайдачний відразу ж після її закінчення відсилає до короля посольство, що мало наступну інструкцію для переговорів із верховною владою. 1) козаки погоджуються бути й надалі під владою короля і вже готуються до подальшої служби; 2) без згоди свого володаря вони не будуть виступати проти турків; 3) збільшити виплати для реєстрового козацтва і покрити витрати за участь у Хотинській битві; 4) домагатися відновлення в Україні православної релігії; 5) підтвердити приналежність козакам «шпиталя» у Трехтемирові; 6) надати дозвіл брати участь у військових діях під керівництвом інших християнських монархів та не виконувати повинності тим козакам, що проживали на «королівщинах»; 7) домовитися про вихід коронного війська з території Київського воєводства; 8) вільно займатися мисливством і рибальством; 9) визначити «зимові межі» для козацького війська. Королем було погоджено лише частину (пп.1, 2, 4, 5) цих вимог, а отже протиріччя між ним та підлеглим йому Військом Запорозьким зростали.

Література:

Гуржій, Олександр Іванович. Історія козацтва. Держава-військо-битви [Текст] / О.І. Гуржій, Т.В. Чухліб; [худож. О.І. Гуржій ; авт. передм. В. Смолій]. - К. : Арій, 2015. - 462, [2] с.

Скачати повніше