Кримінологія

Під час здійснення правосуддя додержання принципу законності можливо лише у разі дотримання певних умов, і однією з них є юридично правильна і грамотна кваліфікація конкретного суспільно небезпечного діяння, що, в свою чергу, передбачає встановлення відповідності діяння винної особи складу злочину,, який складається з ознак чотирьох обов’язкових елементів: об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта, суб’єктивної сторони.

1. Об’єкт злочинів

Будучи одним з чотирьох елементів злочину й ознак складу злочину, об’єкт злочину дозволяє визначити соціальну сутність злочину, його суспільно небезпечні наслідки, кваліфікувати діяння як злочин, відмежувавши його від інших протиправних посягань. Саме об’єкт складу злочину лягає в основу поділу Особливої частини Кримінального кодексу на розділи. Учення про об’єкт є одним із ключових у теорії кримінального права і містить низку дискусійний питань. Ст. 1 КК України визначає завдання Кримінального кодексу і наводить перелік усіх можливих об’єктів злочинних посягань, як-то: права і свободи людини і громадянина, власність, громадський порядок і громадська безпека, довкілля, конституційний устрій України [42].

Посягання кожного злочину завжди спрямовані певний об’єкт і завдають йому шкоду або створюють загрозу заподіяння такої. А. Н. Трайнін зазначив, що «кожен злочин, полягає він у дії чи бездіяльності, завжди є посяганням на той або інший об’єкт. Злочинів, які ні на що не посягають, у природі не існує» [108, с. 71].

Безумовно, що об’єктом злочину є те, на що посягає злочин. Але на цьому погодженість думок учених закінчується, і починаються дискусії стосовно того, а що ж саме є об’єктом злочинів.

Представники однієї, найбільш давньої концепції, засновником якої можна вважати Рудольфа фон Ієрінга, стверджують, що об’єктом злочину є блага, цінності та інтереси. Після проголошення України незалежною державою ця концепція поступово почала повертатися до теорії кримінального права й зараз усе більше досліджується в різних аспектах. Фактично цю концепцію підтримують ГІ. С. Матишевський, Є. В. Фесенко (цінності) [109, с. 96 - 98; 110, с. 75 - 78; 111, с. 124-127] і С.Б. Гавриш (блага) [112, с. 25-65; 113, с. 4-15].

За радянських часів для кримінальної науки характерним і панівним було трактування об’єкта злочину як сукупності суспільних відносин, які захищаються кримінальним законом від злочинних посягань. Теоретичне обґрунтування ця концепція отримала з 1924 року, засновником її був А. А. Піонтковський. Він зазначив, що «об’єктом будь-якого злочинного діяння виступають суспільні відносини, що охороняються апаратом кримінально-правової охорони» та що «суспільні відносини соціалістичного суспільства є загальним об’єктом, на який в кінцевому рахунку посягає будь-який злочин, передбачений радянським кримінальним законодавством» [114, с. 133, 137]. Самі ж суспільні відносини у відповідності до їх філософського трактування були визначені В. Я. Тацієм як певні зв’язки між людьми, що склалися у процесі їх спільної матеріальної та духовної діяльності [115, с. 16].

Концепції, що об’єктом злочину є суспільні відносини, дотримувалось і зараз дотримується багато вчених [97; 114; 115; 116; 117; 118; 119; 120; 121; 122].

Водночас із самого початку існування концепції суспільних відносин як об’єкту злочинів єдність думок серед її прихильників спостерігається лише стосовно проголошення загального постулату. «Проте, - вказує В. К. Глістін, — загальний постулат не заважає по-різному характеризувати структуру суспільних відносин, а при визначенні безпосереднього об’єкта злочину суспільні відносини починають „зникати”, підмінюватись частіше за все „інтересами”» [117, с. 84]. Слід також зазначити, що А. А. Пі- онтковський, якого визнають засновником теорії об’єкта злочину як суспільних відносин, вважав, що безпосередній об’єкт «може бути суспільними відносинами, але в більшості випадків ними не є» [114, с. 142]. В. Г. Смирнов, намагаючись конкретизувати позицію, вказує, що об’єктом злочину є встановлені радянською державою умови забезпечення тих чи інших суспільних відносин [123, с. 52]. При цьому В. М. Кудрявцев стверджує наступне: «Потребують окремого згадування в понятті загального об’єкту і люди соціалістичного суспільства. Між тим, низка злочинів посягає в першу чергу безпосередньо на життя і здоров’я людини... Оскільки особистість є поняттям соціальним, а не біологічним, її суспільне значення робить повністю обґрунтованим розгляд людини соціалістичного суспільства як самостійного об’єкта захисту кримінального закону і, відповідно, об’єкта злочинного посягання» [124, с. 59]. Б. С. Нікіфоров, говорячи про об’єкт злочину як суспільні відносини, звернув увагу на те, що таке правильне розуміння і визначення об’єкта злочину, тим не менш представляє собою змістовну абстракцію [116, с. 113]. Це, безумовно, відобразилося у реалізації вказаної теорії стосовно тлумачення об’єкта злочину за конкретними статтями Особливої частини кримінального закону, бо найслабкішим місцем цієї теорії є визначення виду і розмірів шкоди, яка спричиняється злочином таким відносинам. З точки зору прихильників теорії об’єкта злочину як сукупності суспільних відносин виходить, що шкода останнім спричиняється злочином не безпосередньо, а опосередковано, через спричинення шкоди життю, здоров’ю, честі та гідності людини, природному середовищу й іншим речам та явищам, які існують у реальній дійсності і заподіяна шкода яким може бути піддана визначенню та оцінці. Тому теорія об’єкта злочину як суспільних відносин може бути більш-менш прийнятною лише в межах положень Загальної частині кримінального права, що ж стосується досліджень у межах Особливої частини, то тут, як зауважив В. П. Ємельянов, або робляться «чергові» згадування про суспільні відносини, а потім йде розгляд по суті дійсно безпосереднього об’єкта злочину, або взагалі ставиться знак рівності між суспільними відносинами і конкретними благами та цінностями як об’єктами злочинів, а суспільні відносини вказуються як певний вторинний об’єкт, але найчастіше під час розгляду конкретних складів злочинів про суспільні відносини взагалі нічого не говориться, а просто досліджується безпосередній об’єкт: життя, здоров’я, діяльність, умови тощо [125, с. 8; 126, с. 173-174].

З метою обґрунтування такого твердження В.П. Ємельянов наводить наступні приклади: «Зокрема, у виданому в 1939 році підручнику з Особливої частині кримінального права (автори А. А. Піонтковський, О. А. Герцензон, А. Н. Трайнін, М. Д. Дурманов, М. М. Ісаєв та інші видатні вчені) взагалі немає жодної згадки про суспільні відносини як об’єкт злочинів, навпаки, як об’єкти злочинних посягань зазначаються конкретні реалії дійсності: диктатура робітничого класу, робітничий клас і революційний рух, порядок управління, життя, здоров’я, майно тощо.

Навіть сьогодні найактивніші прихильники цього постулату нерідко «забувають» про нього під час розгляду конкретних злочинів. Так, у підручнику з Особливої частини кримінального права України, підготовленому вченими Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого, у загальній кількості вказівок на об’єкт злочину згадки про суспільні відносини відсутні більш ніж 45 % випадків, а в Особливій частині підручника «Кримінальне право України», підготовленому вченими Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова, у загальній кількості вказівок на об’єкт злочину лише приблизно в 15% випадків згадується про суспільні відносини. Тут В. П. Ємельянов робить такий висновок «І це цілком природно, оскільки згадка про суспільні відносини під час розгляду конкретних злочинів ніякого додаткового змістового навантаження не несе, а лише захаращує фразу зайвими словами. Справді, навіщо об’єктом злочину визнавати „суспільні відносини із забезпечення чого-небудь”, коли в дійсності таким виступає „сфера чого-небудь” або „щось”» [126, с. 174; 127, с. 127-128].

Останнім часом ця концепція все більше піддається критиці. Одними з перших науковців-криміналістів, що піддали сумніву загальновживане в радянські часи визначення об’єкта злочину як суспільних відносин, є С.Б. Гавриш в українській та А. В. Наумов у російській науці кримінального права.

Так, за визначенням С.Б. Гавриша, радянська концепція трактування об’єкта злочину як суспільних відносин є штучною конструкцією з яскраво вираженим ідеологічним підходом. «З позиції теорії об’єкта як суспільних відносин випливає, — пише С. Б. Гавриш, — що кримінальне право охороняє не матеріальні цінності і блага, життя, здоров’я, довкілля і т. ін., а навпаки, якусь форму їх прояву, ті чи інші зв’язки між суб’єктами відносин, тоді як у дійсності таким охоронюваним об’єктом є „правове благо” як певна цінність» [112, с. 64-65].

Зі слів А. В. Наумова теорія об’єкта злочину як суспільних відносин «не спрацьовує» в цілій низці випадків. Насамперед у злочинах проти особи ми повинні вважати об’єктом не особистість як сукупність суспільних відносин, а як конкретного носія різних благ або навіть як абсолютну цінність. З метою з’ясування змісту об’єкта злочину А. В. Наумов повертається до теорії правового блага, яка була створена ще наприкінці позаминулого століття у межах класичної та соціологічної шкіл кримінального права і пропонувала визнавати об’єктом злочину «ті блага (інтереси), на які посягає злочинне діяння і які охороняються кримінальним законом» [128, с. 146 - 149; 129, с. 306].

На це В. П. Ємельянов, у цілому погоджуючись с цими авторами, відзначає, що досить сумнівним є, наприклад, віднесення до категорії «благо» діяльності тюремної системи, посягання на яку переслідується у кримінальному порядку [125, с. 9].

Також піддалася критиці концепція об’єкта злочину як суспільних відносин з боку П. С. Матишевського, який стверджує, що така точка зору цілком відповідала панівній у радянський період теорії — визнання переваги «публічного» над «приватним». Він говорить, що суспільні відносини не є універсальною характеристикою і не можуть охоплювати особисті (природні) блага людини (життя, здоров’я, честь і гідність). І в цьому теорія П. С. Матишевського співпадає з поглядами А. В. Наумова, але, на відміну від останнього, об’єктом злочину він називає цінності, які охороняються кримінальним законом. «Благо» за цією теорією розглядається як структурна частина цінностей, поряд із суб’єктами суспільних відносин та предметами, залученими у сферу цих відносин [109, с. 96, 98].

Деякі вчені дотримуються визначення об’єкта злочину як певного порядку. С. С. Яценко зазначає: «Діяння є злочином, коли порушує порядок суспільних відносин» [130, с. 43]. А. В. Ландіна у своєму дисертаційному дослідженні робить висновок, що «злочин не може пошкодити суспільні відносини: вони продовжують існувати в будь- якому випадку, хоча і в дещо зміненому вигляді. У першу чергу шкода завдається саме порядку існування цих відносин, який... встановлюється в суспільстві і закріплюється в законодавчих актах. Саме тому під час вчинення злочину відбувається ще й порушення закону, який встановлює цей порядок». Тобто, А. В. Ландіна визначає об’єкт злочину як «встановлений правовими нормами порядок відносин між людьми в суспільстві, який охороняється кримінальним законом» [131, с. 20].

Цікавою вважається позиція В. О. Тулякова, який доходить висновку про необхідність визнання об’єктом злочину конкретних фізичних осіб та інших соціальних громад, а предметом злочину - соціальні блага, які належать цим особам [132, с. 237].

Схожої теорії дотримується і Г. П. Новосьолов, який робить висновок, що об’єктом кожного злочину є люди - індивіди, їх малі чи великі групи (об’єднання), а також суспільство в цілому, а матеріальні чи нематеріальні цінності, з приводу яких складаються відносини між Цими особами, є предметом злочину [133, с. 53-64].

У зв’язку з цим В. П. Емельянов зауважує, що «не кожен злочин посягає безпосередньо на людину. Він може заподіяти їй шкоду опосередковано, шляхом впливу на умови її життя і зовнішнє середовище. Вчиняючи злочин, винна особа безпосередньо посягає не тільки на людей, але й на ті чи інші різновиди, аспекти, прояви життя, діяльності людини, колективів, суспільства, їх безпеки, умови існування та функціонування, інакше кажучи, на конкретні сфери життєдіяльності людей, що охороняються кримінальним законом і які виступають як безпосередні об’єкти злочинів як реальних явищ дійсності» [125, с. 9]. Далі вчений робить висновок, що універсальною категорією, яка здатна охопити собою всі без винятку охоронювані кримінальним законом реальні об’єкти, може виступати категорія «сфери життєдіяльності людей» [125, с. 10; 126, с. 180; 127, с. 133].

Аналіз усіх існуючих теорій може скласти окреме монографічне дослідження, але не є метою цієї роботи. Усі теорії мають право на життя, і навряд чи колись з’явиться одна теорія, яка не буде викликати суперечок і задовольнить усіх науковців-криміналістів. Усі вищезазначені теорії намагалися дати абстрактному явищу конкретне визначення. Таким чином, різні визначення об’єкта злочину мають лише різні абстрактні оболонки.

У зв’язку з цим серед різних позицій визнання об’єктом злочину тієї чи іншої узагальнюючої категорії особливою вважається позиція М. В. Семикіна. Розглянувши вказані вище позиції, він робить такий висновок: «На мій погляд, усі існуючи в науці кримінального права концепції стосовно об’єкта злочинів самі по собі є правильними і односторонніми. У нашому найскладнішому суспільному організмі такі категорії як блага, цінності, сфери життєдіяльності, люди, інтереси, відносини знаходяться у нерозривному діалектичному взаємозв’язку та взаємодії, а тому неможливо посягнути на одну з категорій, не зачепивши тією чи іншою мірою іншої. Акцентуючи ж

увагу на якійсь зі сторін реальної дійсності, вчені, образно кажучи, висвітлюють якусь грань одного й того ж рубіну і надають їй першорядного значення. Звичайно, в тій чи іншій ситуації, в тих чи інших умовах ближчим над усе може опинитися та чи інша грань суспільного організму, але при цьому слід не випускати з уваги її взаємозв’язок з усіма іншими гранями. Спроби ж абсолютизувати якусь грань, зосередитися на чомусь одному призводить до суперечливих суджень, а відповідно і до взаємних критичних висловлювань» [96, с. 77-78]. У підсумку М. В. Семикін зазначає: «Таким чином, вирішуючи питання про об’єкт злочину, важливо встановити те, чому це діяння завдає безпосередньої шкоди, а як ми цей об’єкт посягання назвемо — благом, цінністю, предметом суспільних відносин або сферою життєдіяльності людей — не суть важливо. Набагато важливіше встановити усі притаманні конкретному діянню властивості і з максимальною точністю відобразити їх в ознаках складу злочину» [96, с. 84].

На погляд автора монографії, дати загальне визначення всім разом і кожному окремому об’єкту злочину дійсно неможливо, тому що кожний злочин завжди посягає або загрожує завданням шкоди конкретному об’єкту. Безпосередній об’єкт злочину - це те, на що посягає або загрожує завданням шкоди кожен окремий злочин. Виділити або дати загальне визначення всім безпосереднім об’єктам злочинів неможливо тому, що в кожному окремому випадку злочин посягає або загрожує завданням шкоди різним безпосереднім об’єктам. Таким чином, загальний об’єкт злочинів - це сукупність безпосередніх об’єктів злочинів. Іншого загального об’єкту злочину існувати не може. Об’єкт злочину у кожному випадку є безпосереднім, тобто своїм і різним (невід’ємні блага, суспільні відносини, певний встановлений порядок тощо). Неможливо виділити загальний термін (а отже, і дати одне поняття) для позначення сукупності всіх безпосередніх об’єктів злочинів. Тому конструкцію «об’єктом будь-якого злочину є суспільні відносини» або будь-яку іншу конструкцію схожої форми, коли об’єктом будь-якого злочину і всіх злочинів водночас визнається певна конкретна узагальнююча категорія, використовувати не зовсім точно. Інакше кажучи, застосування однієї узагальнюючої категорії для позначення всіх безпосередніх об’єктів злочинів неправильно, але класифікацію об’єктів за певними критеріями автор вважає можливою.

Найбільш узагальненим є розмежування об’єктів індивідуального і суспільного значення. А саме, об’єкти всіх складів злочинів, закріплених в Особливій частині Кримінального кодексу України, рівно як і безпосередні об’єкти злочинів можна поділити та віднести до однієї з двох категорій - індивідуальне значиме чи суспільно значиме. До посягання на індивідуально значиме можна віднести злочини, склади яких передбачено наступними розділами: II «Злочини проти життя та здоров’я» (ст. 115- 145), III «Злочини проти волі, честі та гідності особи» (ст. 146-151), IV «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» (ст. 152-156), V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157-184), VI «Злочини проти власності» (ст. 185—198), XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» (ст. 293-304), XIII «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» (ст. 305-327).

До посягання на суспільно значиме або загрози завданням шкоди суспільно значимому можна віднести злочини, склади яких передбачаються розділами 1 «Злочини проти основ національної безпеки України» (ст. 109-114), V «Злочини проти виборчих, трудових та інших особистих прав і свобод людини і громадянина» (ст. 157-184), VII «Злочини у сфері господарської діяльності» (ст. 199-235), VIII «Злочини проти довкілля» (ст. 236-254), IX «Злочини проти громадської безпеки» (ст. 255-270), X «Злочини проти безпеки виробництва» (ст. 271-275), XI «Злочини проти безпеки руху та експлуатації транспорту» (ст. 276-292), XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» (ст. 293-304), XIII «Злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів та інші злочини проти здоров’я населення» (ст. 305-327), ХІУ «Злочини у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації» (ст. 328-335), XV «Злочини проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об’єднань громадян» (ст. 338- 360), XVI «Злочини у сфері використання електронно- обчислювальних машин (комп’ютерів), систем та комп’ютерних мереж» (ст. 361-363), XVII «Злочини у сфері службової діяльності» (ст. 364-70), XVIII «Злочини проти правосуддя» (ст. 371-400), XIX «Злочини проти встановленого порядку несення військової служби (військові злочини)» (ст. 401-435), XX «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку» (ст. 436- 447).

У теорії кримінального права визначне місце у вченні про об’єкт злочину також відводять класифікації об’єктів, здійснюючи її як за вертикаллю, так і за горизонталлю. У радянський період найбільш визнаною була «триступенева» класифікація об’єкта з поділом його на загальний, родовий та безпосередній об’єкти, запропонована ще В. Д. Меншагіним у 1938 році. Цей поділ і зараз відповідає існуючим філософським канонам узагальнення - загальне, особливе й окреме. Деякі вчені також виділяють ще і видовий об’єкт, який розміщують між родовим та безпосереднім та який охоплює вужчу групу об’єктів, ніж родовий. Так, Особлива частина Кримінального кодексу Російської Федерації поділяється на розділи, глави та норми. Тобто, стає зрозуміло, що родовий об’єкт відповідає розділу, видовий об’єкт відповідає главі, а безпосередній — конкретній кримінально-правовій нормі. Структура Кримінального кодексу України не передбачає поділ розділів на глави або параграфи, які у кримінальних кодексах інших країн виокремлюють видовий об’єкт, але аналіз назв розділів Особливої частини КК України показує, що розділи містять відносно відокремлені групи складів злочинів, а не злочини як явища реальної діяльності.

Об’єкт же злочину, як уже зазначалося вище, - це те, на що посягає особа, яка вчиняє протиправне діяння, і чому може завдати або завдає шкоди [109, с. 96]. Інакше кажучи, злочин (наприклад, вбивство А.) може посягати виключно на конкретний, визначений, тобто безпосередній об’єкт злочину (життя А.). Відповідно, злочин не може завдавати шкоди ознакам об’єктів, закріпленим у Кримінальному кодексі, — ні загальному, ні родовому, ні безпосередньому, тому що злочин загрожує не життю взагалі (ст.115 КК), а конкретно життю А. Об’єкт же, який міститься у ст. 115 КК, охоплює не лише життя А., а і життя 3., і життя Г., і життя Р., тобто всю сукупність безпосередніх об’єктів злочинів, які посягають на життя різних осіб. У цьому випадку можемо сказати, що сукупністю є кількість об’єктів, об’єднаних у ціле на підставі якоїсь спільної ознаки.

Об’єкти, яких стосуються категорії «злочин» і «склад злочину», за своєю природою є різними. Термін «злочин» означає матеріальний, реальний об’єкт, який існує в дійсності. Термін «склад злочину» означає ідеальний, абстрактний об’єкт. [134, с. 52]. Тобто, Особлива частина КК України передбачає не безпосередньо злочини, а певні типові конструкції (склади злочинів), наділені типовими елементами, загальними ознаками, які притаманні всім злочинам цього зразка і за допомогою яких ми маємо змогу кваліфікувати не один злочин (вбивство А.), а всі, які мають відповідні елементи злочину (вбивство 3., вбивство Г. та ін.). Тому доцільно зробити деякі уточнення і виділити типовий безпосередній об’єкт складу злочину. Таким чином, типовий безпосередній об’єкт складу злочину — це об’єкт складу злочину, якій закріплено у статті Особливої частини КК і який відповідає сукупності безпосередніх об’єктів злочинів, об’єднаних однорідними ознаками, що відповідають одному типу.

Відповідно, більш точним буде вживати термін безпосередній об’єкт злочину, ніж об’єкт злочину, тому що інші види об’єкта (загальний, родовий, видовий, типовий безпосередній) є об’єктами складу злочину і не можуть бути об’єктом злочинного посягання, тобто об’єктом конко 90 секретного злочину. Інакше кажучи, об’єкт злочину як явище реальної дійсності, об’єкт злочинного посягання та безпосередній об’єкт злочину - де синоніми, рівнозначні за змістом поняття (напр. життя А.). В інших випадках йдеться про ознаки об’єкта складу злочину.

Ознаки злочинів, склади яких передбачено статтями ЗОЇ, 302, 303 КК України, містяться у розділі XII «Злочини проти громадського порядку та моральності». Конструкція розділу XII передбачає наявність у ньому двох самостійних об’єктів кримінально-правової охорони. Так, у підручнику з кримінального права України за ред. П. С. Матишевського, С. С. Яценка та П. П. Андрушка злочини проти громадського порядку та моральності визначаються як умисні суспільно небезпечні посягання на громадський порядок у різних сферах забезпечення життєдіяльності людей і моральні основи життя суспільства, взяті під охорону законом про кримінальну відповідальність [135, с. 229]. Як бачимо, об’єднання в Законі про кримінальну відповідальність в одному розділі злочинів проти громадського порядку і моральності передбачає поділ їх спрямованості на дві відносно відокремлені групи - злочини проти громадського порядку і злочини проти моральності.

Для з’ясування доцільності виділення в Законі про кримінальну відповідальність такого об’єкту, як моральність, слід чітко уявляти визначення терміну, що, в свою чергу, надасть можливість з’ясувати, чи правильно моральність віднесено до родових ознак розділу XII Кримінального кодексу України. У чинному законодавстві, окрім терміну «моральність», який має місце в розділі XII Особливої частини КК [42], застосовується і інший термін - «суспільна мораль», що згадується в Законі України «Про захист суспільної моралі» [53]. Тлумачний словник В. Даля визначає мораль як повчання, вчення про моральність, правила для волі, совісті людини [136, с. 901]. Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає термін «мораль» таким чином: «1. Система норм і принципів поведінки людей у ставленні один до одного та до суспільства; етика. 2. Повчальний висновок із човп 91 сагось. 3. Повчання, настанови, поради», а термін «моральність» - як «відповідність поведінки людей нормами моралі (у 1 знач.)» [25, с. 690]. Визначення одного поняття через інше свідчить про розбіжності і водночас близькість їх змісту. Для з’ясування співвідношення понять «мораль» і «моральність», які не є синонімами, та з’ясування доцільності застосування кожного з цих понять слід розглянути їх детальніше.

Універсальність поняття «мораль» вказує на застосування його в різних сферах суспільного життя, що невідворотно впливає на існування численних розбіжностей у визначенні істотних ознак цієї категорії. О. Г. Дробницький зазначає, що термін «моральне» може застосовуватися в наступних значеннях: суспільному чи економічному як «моральне старіння», у суспільно-традиційному як «моральний фактор», у світоглядному чи ідеологічному як «морально-політичне», у духовному чи ідеальному як «моральні стимули», «моральна підтримка», у психічному як «моральний дух», «моральний стан», у внутрішній налаштованості особистості як «моральний настрій, пафос», у проповіді, повчанні, наставлянні - як «читати мораль», у практичному висновку - як «мораль цієї байки», «звідсіль мораль» [137, с. 15].

Спробу дати узагальнене визначення можемо можна побачити у низці словників, де ці визначення, як правило, не мають принципових відмінностей, і мораль визначається як система поглядів, уявлень, норм, оцінок і принципів поведінки людей, якими регулюється моральна поведінка людей або як система норм, що визначає обов’язки особистості щодо суспільства та його суб’єктів [138, с. 399; 139, с. 511]. Але такі джерела дають визначення поняття моралі через інші категорії (програма, вміння, ідеал тощо) або як певне накопичення регулюючих факторів (правила, норми, принципи, тощо), що є не зовсім точним. З цього приводу Р. В. Петровський зазначає, що визначенням поняття «мораль» є наукове виокремлення її в комплексі відмінностей з існуючих явищ, що передбачає розмежування моралі з такими групами явищ, як знання та істина; форми особистого і групового орієнтування, політика, право, світогляд, філософія, релігія, етика, мистецтво, характер, звичаї, традиції [140, с. 65-67]. У деяких джерелах поняття «мораль» та «етика» подаються як тотожні [25, с. 690; 141, с. 54], а в деяких джерелах розуміння і тлумачення терміну «мораль» походить від латинського «тог», множина «mores» («звичаї») [137, с. 15].

Автори словника з етики визначають мораль як форму суспільного усвідомлення і вид суспільних відносин, спрямованих на ствердження самоцінності особистості, рівності всіх людей у їх спрямованості до щасливого і гідного життя, що відображають ідеал людства, гуманістичну перспективу історії [142, с. 186].

В. А. Блюмкін і Г. Н. Гумницкий у спробі визначити поняття «мораль» доходять висновку, що вона є регулятивною формулою громадського усвідомлення, що відображає об’єктивну необхідність поєднання суспільного і особистого блага як вищої і кінцевої цілі і спрямовується на реалізацію цієї потреби в поведінці людей; являючи собою її суб’єктивне відображення, моральна необхідність виступає у формі потреб і здібностей, почуттів і поглядів особистості, суспільних норм та оцінок, проявляючись у саморегулятивній діяльності громадської думки [143, с. 12-23].

Щодо законодавчо закріпленого визначення моралі, то ухвалений 20 листопада 2003 році Закон України «Про захист суспільної моралі», який встановлює правові основи захисту суспільства від розповсюдження продукції, котра негативно впливає на суспільну мораль, містить наступне положення: суспільна мораль - система етичних норм, правил поведінки, що склалися у суспільстві на основі традиційних духовних і культурних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість [53]. Аналогічне визначення суспільної моралі дають автори підручника «Кримінальне право України: Особлива частина», де суспільна мораль розглядається як система етичних норм і правил поведінки, що складися у суспільстві на основі традиційних духовних та моральних цінностей, уявлень про добро, честь, гідність, громадський обов’язок, совість, справедливість, що визначають умови нормального громадського життя людей [86, с. 327]. Але ці визначення використовують перелік інших категорій, що, як уже зазначалося, є не зовсім правильним.

Визначення суспільної моралі, зроблене С. Ф. Денисовим, на погляд автора цієї монографії, є найбільш прийнятним. На його думку, громадська мораль - це «...історично обумовлене ідеальне відображення об’єктивної дійсності у формі суспільної свідомості, соціальний інститут, що виникає і розвивається в процесі суспільних відносин на ґрунті системи загальнолюдських цінностей (норм, принципів, ідеалів), що утворюють відповідну установку, яка визначає загальноприйняту позитивну діяльність у суспільстві в процесі виробництва матеріальних і духовних благ, є орієнтиром і критерієм оцінки вчинків та їх результатів, регулятором і засобом розвитку і вдосконалення особистості і суспільства, спрямована на підтримку життя суспільства і просування його до ідеалу» [144, с. 68]. Ураховуючи загальне поняття громадської моралі, автор цієї монографій пропонує визначення поняття родового об’єкта злочинів проти громадської моралі як сукупності суспільних відносин, заснованих на системі загальнолюдських цінностей, які визначають загальноприйнятну позитивну діяльність особи в суспільстві в сфері моральності [145, с. 12].

Але розділ XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» визначає об’єктом правової охорони не мораль (громадську мораль), а моральність. У зв’язку з цим слід вважати, що хоча поняття «мораль» і «моральність» і належать до форми свідомості людини, являючи собою певне «відображення об’єктивної дійсності» та виступаючи певними «установками», «орієнтирами», «регуляторами», «засобом розвитку і вдосконалення», зміст цих понять суттєво відрізняється. Моральність є, насамперед, внутрішнім ставленням, визнанням, мірою реалізації норм моралі окремою людиною. Вона передбачає суб’єктивне сприйняття норм моралі, на основі чого формується особисте внутрішнє відчуття доброго і поганого, що трансформується у певну поведінку, впливаючи на вибір варіантів діянь стосовно себе, інших людей і суспільства в цілому. Тому, за аморальності всіх злочинів, саме моральність слід виділити об’єктом кримінально-правової охорони, бо саме вона може змінюватись у конкретних людей у негативний бік, впливаючи на їх поведінку. У цьому контексті наведемо міркування О. Ніконова щодо понять моралі, моральності та їх співвідношення: «Мораль - це сума встановлених у суспільстві неписаних нормативів поведінки, збірник соціальних забобонів. Мораль є ближчою до слова „пристойність”. Моральність визначити вже важче... якщо людина внутрішньо співчуває, співпереживає іншій людині й у зв’язку з цим намагається не робити іншому того, чого не хотіла б собі, якщо людина внутрішньо неагресивна, мудра і тому розуміюча — можна сказати, що це моральна людина. Головна відмінність між мораллю і моральністю у тому, що мораль передбачає зовнішній оцінюючий об’єкт: соціальна мораль - суспільство, натовп, сусідів; релігійна мораль - Бога. А моральність - це внутрішній самоконтроль» [146]. Слушною є і думка А. В. Прокоф’єва, що «моральні норми опираються на ідеальні санкції, під якими розуміються суспільне осудження чи схвалення, а також негативні або позитивні переживання самого індивіду, не пов’язані з дійсною реакцією оточуючих» [147, с. 153 - 175].

Тому об’єктом кримінально-правової охорони є саме моральність, а не мораль. Окремий злочин навряд чи може завдати шкоди суспільній моралі в цілому (не забуваймо, що всі злочини є аморальними), тоді як моральність людини (кількох людей) є безпосереднім потенційно уразливим об’єктом, якому може бути завдана шкода. При цьому слід говорити не про громадську або суспільну моральність, а саме про індивідуальну моральність. Не можна стверджувати, що суспільна мораль в такому випадку не зазнає шкоди, але доцільно виділити основний безпосередній об’єкт, котрий зазнає безпосереднього негативного впливу у разі вчинення певного злочину, що, в свою чергу, може призвести до відповідних змін у свідомості і відповідно у поведінці. Мораль є більш стабільною категорією, і її зміна відбувається на більших проміжках часу, аніж моральність, яка може змінюватися за життя людини безліч разів.

Щодо Закону України «Про суспільну мораль», то при доцільності визначення об’єктом кримінально- правової охорони моральності, визначення об’єктом правового регулювання суспільної моралі є як раз доцільним і обґрунтованим, причому універсальність й абстрактність поняття моралі дещо конкретизується через визнання її суспільною, норми якої мають формальне визначення у вигляді норм права, окреслюючи відповідне коло суспільних відносин. Одразу зазначимо, що слід застосовувати термін «суспільна», а не «громадська» мораль. Цьому є низка пояснень. Насамперед, термін «суспільна» чітко окреслює коло суспільних відносин у вигляді виокремлення лише тих, негативний вплив на які буде відображатися на моральності суспільства в цілому, а не лише громадян.

У цьому контексті доречно наголосити на взаємному зв’язку і впливу суспільної моралі і моральності. Формування моральності відбувається під впливом моралі у поєднанні із суб’єктивними внутрішніми настановами людини. Інакше кажучи, зміни моралі відбиваються у свідомості людини і трансформуються у моральність. І навпаки - зміни моральності окремих людей з часом передбачають відображення у моральних основах суспільства. Таким чином, і мораль, і моральність повинні охоронятися законом, при цьому моральність окремої людини — Законом про кримінальну відповідальність.

Розмістивши статті ЗОЇ, 302, 303 у розділі XII Кримінального кодексу України, законодавець відніс типові безпосередні об’єкти складів цих злочинів до такого родового об’єкту, як громадський порядок та моральність, і відповідно, до такого видового об’єкту як моральність у сфері статевих стосунків, яка є індивідуально значимою категорією, при цьому ще у більшому ступені, ніж моральність узагалі. Таке об’єднання в одному розділі індивідуально значимих і суспільно значимих категорій вважається таким само невдалим, якщо б в одному розділі були розміщені злочини проти громадської безпеки, а також проти життя і здоров’я. Тому слід з’ясувати, чи відповідають типові безпосередні об’єкти означених складів злочинів родовому та видовому об’єктам розділу?

За для відповіді на це питання необхідно встановити типові безпосередні об’єкти складів злочинів, передбачених статтями ЗОЇ, 302, 303 КК України. По-перше, з’ясуємо типовий безпосередній об’єкт складу злочину, закріпленого в ст. ЗОЇ КК України «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів». В. А. Ломако стверджує, що дії, котрі утворюють цей злочин, посягають на основні принципи суспільної моральності у сфері статевих стосунків. Такі дії перебувають у явній суперечності з існуючими у суспільстві правилами і традиціями інтимного спілкування людей, завдають шкоди їх моральному вихованню, особливо молоді, шляхом надання одіозної сексуальної інформації призводять до деформації моральних уявлень і понять про сексуальні відносини між людьми [148, с. 819]. В. В. Кузнецов відзначає, що основним безпосереднім об’єктом цього складу злочину є моральні засади суспільства у сфері розповсюдження інформації про сексуальні стосунки між людьми [149, с. 120]. З цим важко не погодитись. Справді, порнографія впливає на інтимність сприйняття статевих стосунків людиною та викривляє її, висвітлюючи їх публічно. Порнографія акцентує увагу не на почуттях, які традиційно мають бути обов’язковою умовою статевих стосунків між людьми, а на публічному і натуралістичному відображенні самого процесу статевих зносин.

Водночас дії, які складають диспозицію статті 301 КК України, посягають на моральність у сфері саме статевих стосунків. При цьому склад злочину «Ввезення, виготовлення, збут і розповсюдження порнографічних предметів» як обов’язкову ознаку ввезення і виготовлення передбачає мету їх збуту чи розповсюдження, тобто спрямованість дій на втручання у сферу статевої моральності інших осіб і, як показує судова практика, частіше за все конкретно і не вибірково визначених.

Наведемо такі приклади із судової практики.

Вироком Червонозаводського районного суду м. Харкова від 30 вересня 2009 року особа була визнана винною у скоєнні злочинів, передбачених ч. 2 ст. 301, ч. 2 ст. 15, ч. 1 ст. 301 КК України, у зв’язку з наступними обставинами.

Наприкінці січні 2009 року о 15 год. 40 хв. під час стоянки на залізничній станції на «Основа Південна залізниця» у м. Харкові в електропоїзді №6142 «Харків - Золочів» збув неповнолітньому друковане видання «Мир увлечений» порнографічного характеру.

13 лютого 2009 року о 15 год. 35 хв. під час стоянки на залізничній станції на «Основа Південна залізниця» у м. Харкові в електропоїзді №6142 «Харків - Золочів» пропонував пасажирам придбати у нього порнографічне друковане видання «Мир увлечений», однак був затриманий працівниками міліції на місці події з речовим доказом [150].

Вироком Дзержинського районного суду м. Харкова від 17 липня 2009 року особа була визнана винною у скоєнні злочину, передбаченого ч. 2 ст. 301 КК України, у зв’язку з наступними обставинами.

13 травня 2009 року в 20 год. 20 хв. біля супермаркету «Восторг», розташованого по вул. Клочківській, 173 у м. Харкові, обвинувачений збув іншій особі DVD-диск з порнографічними відеозаписами, за що отримав гроші в сумі 10 грн. Згідно з висновком мистецтвознавчої експертизи №613/09 від 26.05.2009 р. записаний на диску твір належить до порнографічних відеозаписів [151].

Річ у тому, що неможливо здійснити збут чи розповсюдження порнографічних матеріалів, не втручаючись у сферу статевої моральності конкретної особи або групи осіб. Крім того, серед альтернативних дій, закріплених у диспозиції статті, має своє вираження така дія, як примушування до участі у створенні порнографічних предметів. Великий тлумачний словник сучасної української мови визначає термін ПРИМУШУВАТИ, ПРИМУСИТИ як «вимагати в кого-небудь виконання чогось незалежно від його волі, бажання/домагатися чого-небудь, застосовуючи силу» [25, с. 1124]. У п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» від 30.05.08 № 5 з метою однакового та правильного застосування судами законодавства про відповідальність за злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, запобігання виникненню судових помилок під час розгляду таких справ було надане наступне роз’яснення: склад злочину, передбаченого частиною першою статті 154 КК України (примушування жінки або чоловіка до вступу в статевий зв’язок природним або неприродним способом особою, від якої жінка чи чоловік матеріально чи службово залежні), може мати місце лише за умови доведеності, що на потерпілу особу чоловічої чи жіночої статі здійснювався вплив із використанням її матеріальної або службової залежності від винної особи з метою примусити її вступити в статевий зв’язок природним або неприродним способом всупереч її волі [152]. Аналіз цього положення дозволяє зробити висновок, що в разі примушування особи на неї здійснюється вплив усупереч волі останньої. У цьому контексті слід урахувати позицію А. М. Орлеана та Б. В. Лизогуба, які диференціюють чотири варіанти стану волі людини: добра воля людини, фальсифікація волі людини обманом або зловживанням довірою; ігнорування волі потерпілого; злочинний вплив на волю людини шляхом погроз, шантажу, використання стану матеріальної чи іншої залежності, поєднаних або не поєднаних із застосуванням фізичного насильства [153, с. 102]. Таким чином, науковцями здійснення впливу всупереч волі особи визнається злочинним впливом на волю, а отже, четвертий варіант стану волі можна вважати примушуванням.

Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну або іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. № 2 обов’язковою ознакою примушування є застосування психічного або фізичного насильства [154]. Шантаж, тобто погроза розголошенням інформації, яку особа бажає зберегти у таємниці, та погроза застосуванням насильства є

різновидом психічного насильства, а безпосереднє застосування насильства, відповідно, є фізичним насильством. Таким чином, можна зробити висновок, що зазначені дії є видами впливу на волю людини. Статева свобода передбачає добру волю людини вступати (не вступати) у статевий зв’язок, обирати партнера, характер стосунків тощо. Отже, примушування до участі у створенні порнографічних предметів, окрім моральності, посягає і на можливість особи за доброю волею здійснювати статеві стосунки, а отже, на статеву свободу особи. У разі такого примушування типовим безпосереднім основним об’єктом складу злочину у багатьох випадках є саме статева свобода, а статева моральність є типовим безпосереднім додатковим об’єктом.

Так само і склад злочину, передбачений ст. 303 КК, який містить ознаки втягнення особи в заняття проституцією або примушування її до заняття проституцією з використанням обману, шантажу чи уразливого стану цієї особи, або із застосуванням чи погрозою застосуванням насильства, більшою мірою свідчить про те, що тут завжди є потерпіла особа, що постраждала від впливу на її волю. Цей злочин, безперечно, шкодить і статевій моральності, але в більшості випадків він у першу чергу завдає шкоду таким цінностям, як статева свобода, честь і гідність кожної людини. На це автором цієї монографії зверталася увага в одній з публікацій [155, с. 112—113].

Сутенерство, створення або утримання місць розпусту - це діяння, які обслуговують в першу чергу проституцію та інші аморальні сексуальні дії, а також і порнографічну індустрію, тому їх безпосереднім об’єктом виступає моральність у сфері статевих стосунків.

Крім того, як уже зазначалося раніше, останнім часом міжнародною спільнотою приділяється особлива увага протидії дитячій проституції та дитячій порнографії як одним з найнебезпечніших форм сексуальної експлуатації. Об’єктом же дитячої проституції та дитячої порнографії у більшості випадків в першу чергу також виступає не статева моральність, а статева свобода (у певних випадках навіть статева недоторканість).

Таким чином, можна зробити висновок, що склади злочинів, які передбачають відповідальність за втягнення в заняття проституцією, сутенерство, утримання місць розпусти, а також за ввезення, виготовлення, збут чи розповсюдження порнографічних предметів, повинні мати спільний родовий об’єкт зі складами злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості. Ця пропозиція також була висловлена в одній з ранніх публікацій автора [156, с. 97-98].

У цьому переконують не лише наведені вище аргументи, але і звернення до зарубіжного досвіду законотворення, бо в кримінальних кодексах багатьох держав світу всі досліджувані злочини проти моральності у сфері статевих стосунків розміщено в главі (розділі), що передбачає відповідальність за статеві злочини. Як було встановлено у попередньому розділі монографії, таке положення має місце, наприклад, у КК Аргентини [84], КК Республіки Болгарії [81], КК Данії [82], КК Іспанії [83], КК Латвійської Республіки [73], КК Республіки Польщі [78], КК Туркменістану [72], КК Федеративної Республіки Німеччина [79], КК Швейцарії [80].

З урахуванням викладеного склади злочинів, передбачені статтями 301, 302, 303 КК України, доцільно виключити з розділу XII «Злочини проти громадського порядку та моральності» і водночас з певним вдосконаленням їх конструкцій включити до розділу IV Особливої частини КК, назву якого «Злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи» можна уточнити, наприклад, давши назву «Злочини проти сексуальної свободи і моральності», як у КК Республіки Польщі, чи «Злочини проти статевого самовизначення», як у КК ФРН, або доповнити існуючу в чинному КК України назву вказівкою ще на один типовий безпосередній об’єкт складів статевих злочинів і сформулювати її таким чином: «Злочини проти статевої моральності, статевої свободи та статевої недоторканості особи». Водночас можна залишити назву розділу такою, якою вона є в чинному КК України, бо в кримінальних кодексах багатьох держав має місце приблизно така само назва розділу (глави) про статеві злочини, але склади злочинів проти моральності у сфері статевих стосунків містяться саме в цьому розділі (главі). Родовим об’єктом передбачених тут складів злочинів буде статева сфера (сфера статевих стосунків), а типовими безпосередніми об’єктами — статева недоторканість, статева свобода і статева моральність. Тобто, у запропонованому вигляді цей розділ буде у повному обсязі охоплювати всі компоненти статевої сфери (недоторканість, свободу, моральність), тим більш, що в реальному житті злочинні посягання здійснюються частіше за все не на один безпосередній об’єкт статевої сфери людини, і на це прямо вказують також ознаки об’єктивної сторони досліджуваних складів злочинів.

2. Об'єктивна сторона злочинів

Злочином у науковій літературі визнається конкретний акт вольової поведінки людини, вчинений під контролем її свідомості [97, с. 13; 157, с. 5; 158, с. 12]. При цьому злочин - це завжди будь-яка поведінка людини, що може спостерігатися ззовні. Таке явище в теорії кримінального права називається «об’єктивна сторона злочину», яка традиційно розглядається як зовнішня сторона злочину [101, с. 116], його видимий бік, що підлягає безпосередньому сприйняттю [159, с. 5,8], як процес суспільно небезпечного та протиправного посягання на інтереси, що охороняються кримінальним законом, який розглядається з його зовнішньому боку [98, с. 9], як зовнішній акт злочинної поведінки, яка відбувається в певних умовах місця, часу та обстановки [160, с. 9]. Тобто, об’єктивна сторона злочину - це процес суспільно небезпечного і протиправного посягання на охоронюваний кримінальним правом об’єкт, послідовного розвитку тих подій і явищ, що починаються із злочинного діяння суб’єкта і закінчуються настанням злочинного наслідку чи загрозою його настання [98, с. 9; 161, с. 131; 162, с. 150-172; 163, с. 131], це зовнішній бік (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечними діяннями (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діяннями та суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обставинами, способом, а також засобами вчинення злочину [101, с. 116]. Ці складові притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Вони мають місце завжди, в усіх випадках, коли вчиняється злочин.

Об’єктивна сторона складу злочину - це сукупність передбачених законом про кримінальну відповідальність ознак, які характеризують зовнішній прояв суспільно небезпечного діяння, що посягає на об’єкти кримінально- правової охорони, а також об’єктивні умови цього посягання [122, с.107].

Усі ознаки об’єктивної сторони складу злочину з точки зору їх описання (закріплення) в диспозиціях статей Особливої частини КК поділять на дві групи - обов’язкові (необхідні) та факультативні. До обов’язкових ознак належать діяння у формі дії або бездіяльності, до факультативних - суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діяннями та суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину [101, с. 116-117]. При цьому слід зауважити, що поділ на обов’язкові та факультативні ознаки об’єктивної сторони можливий лише тоді, коли йдеться про склад злочину, тобто про сукупність ознак, сформульованих у законі, до того ж лише на рівні загального складу злочину, бо якщо будь-яка з ознак має місце у конкретному складі злочину, то вона автоматично стає обов’язковою ознакою цього складу злочину. Що ж стосується злочину як явища реальної дійсності, як конкретного акта вольової поведінки людини, то всі вказані складові (елементи) злочину є обов’язковими і присутні у разі вчинення конкретного злочину, незалежно від того, передбачені вони ознаками того або іншого складу злочину чи перебувають поза межами ознак статті закону. Тому слід чітко розрізняти елементи злочину як явища реальної дійсності й ознаки складу злочину, передбаченого конкретною статтею кримінального закону.

У зв’язку з цим автор підтримує позицію тих учених, які вважають, що будь-яке діяння в реальній дійсності породжує ті або інші наслідки, незалежно від того, чи є це діяння з так званим «матеріальним» чи «формальним» складом.

Наслідки - обов’язкова ознака будь-якого вольового акту [164, с. 27], оскільки об’єкт та наслідки перебувають в органічній єдності, як немає закону без об’єкта, так і немає злочину без наслідків, тобто не існує безнаслідкових злочинів, а існують у Кримінальному кодексі склади злочинів без вказівки на ознаки наслідків як обов’язкової ознаки складу злочину [98, с. 134; 100, с. 78, 204; 158, с. 46; 161, с. 140]. «Підкоряючись загальній закономірності, — вказує Н. Ф. Кузнецова, - дії завжди породжують різні зміни в оточуючому людину світі... зміни в об’єкті посягання бувають двох видів: у вигляді завдання фактичної шкоди... й у вигляді створення небезпеки, реальної можливості завдання фактичної шкоди. Там, де зовнішньо об’єкт представлений якимись фізичними предметами, шкода піддається точному вимірюванню у певних одиницях... Шкода в політичній, моральній сфері не піддається точному вимірюванню, хоча і вона може бути більш або менш суспільно небезпечною» [165, с.7, 20-21].

Тому можна стверджувати, що будь-яке злочинне діяння має своє зовнішнє вираження і певним чином впливає на зовнішній світ. Особливість такого впливу полягає у спричиненні шкоди об’єктам кримінально-правової охорони. Будь-який злочин реалізує свій зовнішній прояв через конкретні акти суспільно небезпечної вольової і свідомої поведінки людини, яка містить ознаки об’єктивної сторони складу злочину, передбаченого статтею Особливої частини КК України. Кількість цих ознак залежить від властивостей об’єкта кримінально-правової охорони, суспільної небезпечності посягання, правильного формулювання законодавцем об’єктивної сторони складу злочину. Невідповідність законодавчих формулювань складу злочину сутнісним властивостям злочину, а також підставам та принципам криміналізації викликає необхідність здійснити певні зміни та доповнення до чинного законодавства.

Питання ж про те, наскільки правильно законодавцем сформульовано ознаки об’єктивної сторони складів злочинів, що передбачають відповідальність за посягання на моральність у сфері статевих стосунків і наскільки точно законодавчі формулювання відображають властивості цих злочинів як явищ реальної дійсності, спробуємо вирішити на підставі аналізу диспозицій статей ЗОЇ, 302 і 303 КК України.

Об’єктивна сторона складу злочину, передбаченого ст. 301 КК, містить ознаки наступних дій:

1) ввезення в Україну творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження;

2) виготовлення творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження;

3) зберігання творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження;

4) перевезення творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження;

5) інше переміщення творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру з метою збуту чи розповсюдження;

6) збут творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру;

7) розповсюдження творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру;

8) примушування до участі в створенні творів, зображень або інших предметів порнографічного характеру.

Тобто, згадана вище стаття містить ознаки семи форм обігу продукції порнографічного характеру і зовсім не тотожного з ними діяння - примушування до участі в створенні такої продукції. Таке зведення в диспозиції однієї статті зовсім не однакових за своїм характером ознак, змістом і навіть об’єктом злочинного посягання дій суперечить перш за все такому принципу криміналізації, як принцип суспільної небезпечності. Дійсно, це - зовсім ріал 0зні за характером суспільної небезпечності діяння, бо в одному випадку йдеться про форми звичайного обігу продукції порнографічного характеру, а в іншому - про інтенсивний вплив на людину, поєднаний, як правило із застосуванням насильства або з погрозою його застосуванням, тому у першому разі основним об’єктом злочину і типовим безпосереднім об’єктом складу злочину виступає статева моральність, а у другому - у багатьох випадках також може бути статева свобода, а додатковими можуть бути честь, гідність і навіть здоров’я.

Тим більш, об’єднання такого зразка є невдалим у ч. 4 ст. 301 КК, котра хоч і розміщена як кваліфікуюча ознака складу злочину, але фактично містить всі ознаки самостійного складу злочину й у ч. 5 ст. 301 КК має власні кваліфікуючі ознаки складу злочину, передбаченого у ч. 4 ст. 301 КК. Справа в тому, що в ч. 4 ст. 301 КК також штучно об’єднуються зовсім різні за своїм характером і змістом дії - обіг продукції, що містить дитячу порнографію, і примушування неповнолітніх до участі у створенні творів, зображень або кіно-відеопродукції, комп’ютерних програм порнографічного характеру. Тут також в одній кримінально-правовій нормі об’єднано ознаки діянь, що посягають на зовсім різні основні безпосередні об’єкти. Основним безпосереднім об’єктом обігу продукції, що містить дитячу порнографію, виступає статева моральність, а основним безпосереднім об’єктом примушування неповнолітніх до участі у створенні продукції порнографічного характеру, як правило, є статева свобода, а у разі примушування до цього малолітніх - статева недоторканість; у якості додаткових об’єктів тут будуть мати місце перш за все моральний і фізичний розвиток неповнолітніх, а також честь, гідність і навіть здоров’я.

Ці зовсім різні за своїми властивостями, об’єктом посягання і наслідками злочини повинні міститися в окремих складах злочинів, і така пропозиція вже була висловлена автором в одній з публікацій [156, с. 98]. Лише один елемент у цих складів злочинів є спільним - це предмет злочину, тобто продукція порнографічного характеру, але цей предмет дисертант, погоджуючись з науковцями, які вважають, що недоцільно виділяти предмет злочину як складову частину об’єкту, бо в цьому разі об’єкт і предмет співпадають, а доцільно виділяти предмет злочину лише як складову частину об’єктивної сторони, розглядає його (предмет) як елемент об’єктивної сторони злочину та ознаку об’єктивної сторони складу злочину.

ЛІтература:

Бандурка, Ірина Олександрівна. Злочини проти моральності у сфері статевих стосунків [Текст] : монографія. – Харків: Золота миля, 2012. - 224 с.