Григорій Сковорода (1722-1794) був представником і провідником ідей свого часу – українського бароко.

Немає прямих свідчень про дитинство Г. С. Сковороди. Вчені збігаються в думці, що в Чорнухах Григорій Сковорода закінчив початкову школу, а потім, як вказує М. Ковалинський, «по охоті, его отец отдал его в Кіевское училище, славившееся тогда науками. Григорій скоро превзошел сверстников своїх успіхами і похвалами».

Козацтво – життєва сфера, де народився Григорій Сковорода. Стають зрозумілими прагнення утвердження національної окремішності, незалежності козацької держави, козацької честі й гідності, вивищення духу вольності та поява неординарних особистостей.

Козацьке походження Григорія Сковороди засвідчують архівні документи Генеральної скарбової канцелярії – Ревізьки книги по Лубенському полку 1733-1749 років.

  Екзистенції Григорія Сковороди були спорідненими до екзистенцій них виявів його народу – українців: він був виразником екзистенцій української ментальності.

Саме завдяки науковому аналізу української ментальності М. В. Попович пояснює розуміння «філософії серця»  Г. Сковороди: «Цілком виразно Сковорода говорить, що духовна людина  - «другого», «горнього» походження, «сверх от плоти», а душевна – походження плотського, від «нижніх».».

За відправний пункт своїх концептуальних побудов Г. Сковорода бере космологію. Космос, як єдине й гармонійне ціле, знаходиться в колі постійної уваги українського мислителя. Цей космічний акцент у Сковороди настільки сильний, настільки «відчутний», що навіть конкурує з його головною темою – темою Бога та боголюдської єдності.

«Не прекрасный ли храм премудраго Бога мыр сей? Суть же тры мыры. Первый есть всеобщій и мыр обительный, гдЂ все рожденное обитает. Сей составлен из безчисленных мыр-мыров и есть великій мыр. Другіи два суть частныи и малыи мыры. Первый мікрокозм, сирЂчь – мырик, мирок, или человЂк. Вторый мыр симболичный, сирЂчь Библіа» (Skovoroda 1973b, p. 137) [4, p. 137].

Онтологічна структура космосу, у Сковороди, розділяється на три взаємозалежні рівні: фізичний, антропологічний та символічний. Перший з них є базою й, так би мовити, «матерією» для двох інших, в яких у повній мірі розкривається творчий Божественний задум про створіння. Великий світ є великою будівлею й помешканням численних створінь, кожне з яких, за задумом Творця, мусить займати у ньому певне місце й виконувати певну корисну функцію.

У своєму вченні про тілесність людини Г. Сковорода говорить про два види тілесності – грубу, речовинну та тонку, ноуменальну, духовну. Втім, тіло, за Сковородою, є тільки «одягом», «болваном», «шкірою» справжньої людини. 

Справжнім органом чуттєвого пізнання, за Сковородою є не зовнішнє тіло, а приховане від сторонніх поглядів серце людини. Власне, серце, в концепції Г. Сковороди, постає центральним й універсальним органом людини. В силу його універсальності Сковорода навіть зважується назвати серце справжньою людиною (порівняно з «болваном» – людським тілом). Пізнавальний акт, за Сковородою, здійснюється не певною пізнавальною здібністю, а всією внутрішньою людиною – серцем (mens) – її інтелектом та волею, відчуттям (інтуїцією) та розсудком.

  Пізнання себе для Г. Сковороди є, передусім, пізнанням у собі божественного – образу Божого в людині. Воно відкриває людині інший вимір її існування – духовний. Пізнаючи себе, людина відкриває таємниці власної природи й Божий задум щодо неї.

  У науці про людину у Г. Сковороди, вихідним пунктом виступає ідея людини як малого світу (мікрокосму) й носія образу Божого. Відкриття цього образу через самопізнання й сходження через нього до пізнання Архетипу – Божественного Логосу (а через нього, у свою чергу, й до триосібного Бога) та поєднання з ним, бачиться Сковороді головним завданням людини.

Виокремивши людину в окремий світ, український мислитель ствердив право кожної людини на свій індивідуальний іманентний світ – створений відповідно до власних здібностей. Саме ту людину, якій під силу не лише створювати індивідуальний світ, а й керувати ним, Г. Сковорода ототожнював із Богом, називаючи її «істинною людиною».

  Український мислитель стверджує, що пізнання внутрішньої людини – це пізнання людиною Бога, який у кожній людині є справжньою людиною. «Везде есь бог. К чему ему переходить с места на место, от одной внешности к другой. Да где ж его ближе искать для тебя, как в тебе самом?».

Розвиваючись і звертаючись до надбань попередньої доби, мислитель впроваджував у свої праці антропоцентризм, як результат гуманістичного спрямування розпочатого в XIII -XVI ст. Тому поєднання мудрості й розуму є необхідною тенденцією для людини нової епохи, особистості, що значно відрізняється від людини середньовічної, пізнання якої обмежується пошуком шляху до богопізнання.