|
|
|
|
|
* * *
Здрастуй, літо, – зелений пломінь,
Кидай душу мою в черінь!..
Тихо бродить в моєму домі
Привид саду – зелена тінь –
По книжкових тугих полицях,
По містку моїх брів і дум.
І стоїть у моїх зіницях
Яблунь синьо-зелений шум.
Від розтоплених сонць і спеки
Ходить обертом голова.
Черепками дзвінкого глека
Геть розсипані всі слова.
Я зневірюсь у давніх міфах,
Всохне бог на крихкім корню,
Сповідаю я нині віру
Зеленавого жар-вогню.
І дослухуюсь, і, сп'яніла
В ціпенінні таємних мук,
Чую, кличе мене Ярило
У зелену пожежу рук.
Ганна Світлична
|
|
|
|
|
Червень
Відлунав весільним гулом
Вишень рясен цвіт,
І кують, кують зозулі
На весь білий світ.
Може, вже порахували
І мої літа…
Плинуть хмар круті овали,
Шум в очеретах.
Пахне м’ятою світлиця –
Мати принесла, –
Лічить зорі-зоряниці
Хлопець край села.
У дівчини серце мліє
В пору отаку.
Червень, червень –
Червоніють
Вишні у садку.
Валентин Бурхан
|
|
|
|
|
Літо
Літо. Тепло і спокій.
Сонце повітря роз’ятрює.
Твій погляд, мов квітка, вогкий,
хмари пливуть ряднами.
Ступаю в траву – зелено...
Пахне, і вітер лащиться.
Зриваю твій погляд зі стеблами,
сорочку скидаю, мов ящірка...
Тебе вже немає, сіється
ген голос ніжний і впевнений,
і квіти всміхаються, дивляться,
та Богом мовчати їм велено.
Оксана Ігнатенко
|
|
|
|
|
* * *
До добродія подорожника
Мій добродію подорожнику!
Починається з тебе путь.
Починається по-хорошому,
Та й по-різному може буть.
Чим закінчиться – тим закінчиться
Подорожникове буття.
Може, стане нарешті вічністю
Манюпунька мить непомічена –
Наче твій листочок життя.
Анатолій Ворфлик
|
|
|
|
|
Липень
Затихла враз липнева злива.
Люблю її, цю щедру мить,
Коли садів зелена грива
На сонці піняво кипить.
Налившись силою земною,
Травинка кожна струменить,
Щоб позмагатися зі мною
В умінні сонячністю жить…
Володимир Міщенко
|
|
|
|
|
* * *
Яблуня ополудні стоїть –
світлий яблуневий планетарій,
літо понад садом пролітає,
живить кров’ю сонця кожну віть.
Кожен плід рожевобоко мчить
в мить дозріння по своїй орбіті…
В літі – золотому макросвіті –
яблуні галактика гучить.
Віктор Корж
|
|
|
|
|
* * *
На тишу літа яблуко упало
І стало тихо, як було,
Над цілим світом і селом,
Немовби в чайки під крилом.
Так тихо яблуко упало.
А ще тихіше сняться сни,
І зорі світять цілонічні,
І осипається з весни
Цвіт яблуневий в світ, у вічність.
А потім враз на тишу літ
Упало яблуко, та вже
Не до землі був той політ,
А до зірок. Бува таке ж?
Григорій Маловик
|
|
|
|
|
|
* * *
В золотобанному храмі
соняшникового поля
чистій блакиті молися,
зранена душе моя.
В сонмі золотонімбних
щиро відчуй, що сваволя
понад тобою не вічна.
Вічна – небес течія.
Золотопелюсткових
тихо торкнись заспокоєнь.
Краще ніхто не розрадить,
ніж золотінь мовчазна.
Маревом теплим спливає
світло блакиті м’якої.
І огортає, й зціляє,
випростує душу вона
в золотобанному храмі
соняшникового поля…
Наталка Нікуліна
|
|
|
|
|
|
* * *
Доволі, слово! Солов’ї мовчать,
І картоплі цвітуть, і над усім – громи.
Дозрілим полуднем підвівся час
І світить в серце променем прямим.
Ні тіні від трави – ясна пора,
Бджолиний поспіх медоносу,
Якась одна прикрилить до пера
І меду набере зі слова. Босу
Дорогу в поле день повів й веде
Від саду до хлібів, до полудня до ночі,
На межах маки квітнуть де-не-де,
А може, то поезії моєї очі.
Куди вони задивлено цвітуть?
До мене, мабуть...
Григорій Маловик
|
|
|
|
|
|
Петрів батіг
Скрипить старезний віз, бо з возу все пропало...
Серпневих ос азарт – невимушений гріх
розбитих кавунів, покинутих недбало,
і всюди вздовж доріг зліта Петрів батіг.
Світіння пелюсток, мов подих із безодні,
–
небесний напівтон розлито на стеблі,
і я аж здивувавсь, коли мене сьогодні
якийсь дивак Петро хльоснув із-під землі.
Ким був той чоловік? Одвічним гречкосієм,
кремезним козаком, погоничем волів?
Зітхав трагічно віз, потрапивши у виям,
коли дарунки віз для молодиць і вдів...
Крізь дощ у травах брів, забрьоханий по вуса,
і шепотів слова, неначе в напівсні...
Куди ж це повела його лиха спокуса,
що цей тугий батіг згубив у гущині?
Отак іду і я... Трагічних
трав неспокій
у цей серпневий день навіяв, Петре, сум...
Стьобає по ногах батіг блакитноокий,
до серця дістає землі солодкий струм.
Анатолій Шкляр
|
|
|
|
|
* * *
Втомившись гучно говорити,
душа застигне на межі:
хай мовлять яблука і квіти,
і бджоли в тихім віражі.
Серпневі роси обважнілі
хай зронять слово золоте.
Душа у золотавім тілі
сама собі перецвіте.
Наталка Нікуліна
|
|
|
|
|
Прощання з літом
Ще кожна стеблина тобою налита
і долі осяяні до виднокраю.
Задумане літо,
натруджене літо,
я мовчки тебе проводжаю.
Де слово те взяти,
щоб ним передати
красиву твою благородну вдачу,
як ти – невсипуще, неначе мати, –
удосвіта день починало гарячий.
І пахнуть тепер короваєм засіки,
і дивляться в просинь баштани весело,
струмують дороги, неначе ріки,
і яблуком спілим
рожевиться вересень.
І хочеться кращим, щедрішим бути
І щедрість ту в інші серця перелити,
бо поруч зі мною – чудесні люди,
схожі на тебе,
літо.
Анатолій Солонський
|
|
|
|
|
|
Останнє
яблуко в прив’ялі трави пада –
Червону крапку ставить красне літо.
І барвами вогненними багата
Прощально квітне сонячна палітра. Земля
натомлена осінній тиші рада,
Задумалась, неначе мати, світло...
Останнє яблуко на землю лунко пада –
Червону крапку ставить красне літо.
Віктор Корж
|
|
|
|
