***

......Епічний день – між мурами і сонцем.
......Спинився час... Куди йому іти?..
......Спинився світ: довічно буде осінь!
......Незрушний сум – без цілі і мети.
......Змирись і будь! На всьому – позолота.
......Відхід небес. Задуманість дерев.
......Предвічний спогад йде навпроти!..
......І пам’ять – є, і кров не мре.

***

Навскіс небес хмарину вітер гонить.
Печаль – схолола, витекла, німа.
Схилився степ – відкритий, безборонний.
На цілий світ – ні меж, ні брам нема.
Тягучий спів – мов доля безконечний.
Повільний день не вийде з берегів,
Спадає листя осені на плечі...
Останній промінь звуком здаленів!

.....Осінь припадає до землі,
.....слухає свою останню тишу,
.....на відлітнім літовім крилі –
.....золотом – листи у вічність пише.
.....Рідна доля ходить по стежках,
.....Пам’ятає кожен слід Твій теплий...
.....Осінь тут, як матерня рука, –
.....Покладає дим посеред степу.

Осінь молиться Богу,
осінь чиста й свята.
І в далеку дорогу
вирушають літа.
Осінь тиха й журлива.
Ніби дзвін – далечінь.
Безбережжя тятива!
Упокорена тінь.
І трива Україна –
без захистку прозор...
Молитовна вершина!
Молитовний собор!

.....Осені віддих глибокий.
.....Осені чистий звук –
.....всіх, що минули, років,
.....всіх, що були, розлук!
.....Осені борозни тихі.
.....Осені пам’яті – засів...
.....Днів позолочених стріхи –
.....Там, в далечіні степів!

Кострище осені! Згора останнє літо.
Неначе ладан – лагідний цей дим.
Незнаний день вже випроставсь над світом.
– Що далі – буде? Йти – куди?
Кострище осені! Покрита злотом тиша.
Тече печаль, відходить далеч літ...
– Що маєш – тут, що в літі – там – залишив? – мурличе день, неначе сонний кіт.

Осінь, осінь – чистий образ Божий!
До небес – дерев іконостас...
Перед серце – щедро та вельможно –
Лаврою оздобною звелась.
Світлий сум. Полишене гніздів’я...
У молитві світ завмер увесь –
сяюча ошатна Візантія
звільна сходить з вівтаря небес.