|
-
1 -
 Довгі
роки ім’я його замовчувалось і було майже забуто, як було забуто багато
чого з нашої історії. Дворянин, поміщик, власник великого маєтку, промисловець,
обіймав посади в різних дворянських комітетах, був гласним повітового
та губернського земського зібрань – більше, ніж досить, щоб викликати
підозру більшовицької влади. Та ще й старожитності збирав, в тому числі
українські, козацькі – “мотлох історії” за тлумаченнями ідеологів “нової
ери “. Новій владі такі люди були не потрібні. І пам’ять про них теж.
Правда, у збірнику Дніпропетровського історичного музею, виданому 1929
року, Павло Матвієвський ще згадує О. Поля і відзначає його роль у справі
розвитку краю: “Ідеологом промислового капіталізму й капіталізації поміщицького
сільського господарства на півдні України був місцевий землевласник, громадській
діяч О.М.Поль, з яким зв’язують історію обробної і добувної промисловості
півдня, а також початки культурної праці”. Та вже обласний музей імені
О. Поля перейменовано просто в крайовий історично-археологічний музей
і тільки дерев’яні літери “М” “П” на вхідних дверях свідчать, що це –
“Музей Поля”.
Діяльність визначних людей, їх роль в суспільстві оцінюється, як правило,
вже після їх смерті, коли раптом виникає якась порожнеча, прогалина там,
де її бути не повинно. Олександру Полю пощастило. Його заслуги було оцінено
сучасниками, які віддали належне йому ще за життя.
У травні 1887 року на урочистому засіданні міської Думи, присвяченому
святкуванню 100-річного ювілею Катеринослава, міській голова камер-юнкер
Яковлєв згадав і про роль О.Поля: “Его замечательной энергии, неутомимой
деятельности и громадным затратам мы обязаны тем, что железно-рудные наши
богатства сделались известнейшими не только в нашем отечестве, но и во
всей Европе и что привлекло к нам своих и иностранных предпринимателей
вместе с их солидными капиталами”.Тоді ж О. М. Поля було обрано почесним
громадянином Катеринослава, а ім’я його вирізьблено на почесній мармуровій
дошці в залі міської Думи.
1889 року у дворянському зібранні обговорювалось питання про встановлення
пам’ятника Олександру Полю ще за його життя. Губернське дворянство вирішило
також помістити портрет його у залі дворянського зібрання, встановити
стипендії його імені в гірничому Санкт-Петербургзькому та Катеринославському
реальному училищах. Після смерті Олександра Миколайовича 1890 року, вже
наступного дня після його кончини відбулось позачергове засідання міської
Думи. Серед пропозицій щодо поховання та увічнення пам’яті небіжчика була
й про встановлення йому пам’ятника, для чого пропонувалось асигнувати
з міських коштів 2000 карбованців і відкрити збір добровільних пожертв.
Олександр Миколайович Поль народився 1 вересня (нового стилю) 1832 року
в селі Малоолександрівське Верхньодніпровського повіту на Катеринославщині.
Нащадок німецького дворянина, що вислужився на російській військовій службі,
та старовинного українського роду Полуботків, Олександр Миколайович вдало
поєднав у своєму характері кращі риси обох націй. Освіту він отримав блискучу.
Вчився спочатку в Полтавській губернській гімназії, де на той час зібрані
були кращі педагогічні кадри, а згодом у Дерптському університеті – одному
з кращих вузів імперії. Закінчивши 1854 року курс юридичного факультету,
Олександр Поль оселився у своєму родовому маєтку. Зайнявся сільським господарством,
але скоро відчув, що його покликання в іншому.
“Даже по внешнему своему облику он скорее был также сыном южнорусского
народа, чем потомком немецкого рыцаря! Смуглый, худощавый, с черными грустно
задумчивыми глазами, с большими малорусскими усами, с речью с сильным
южно-украинским акцентом, всей своей иннервацией он походил на потомка
казацкого рода, из которого по материи и происходил” – так писав про О.
Поля А. Синявський.
З дитинства знаючи про своє походження із славного роду українського гетьмана
Павла Полуботка, захоплюючись козаччиною, щиро люблячи рідний степовий
край, Олександр Поль став справжнім патріотом своєї землі і свого народу.
Це він довів ділом, усе життя віддавши служінню своєму краю.
Покликанням на все життя стало для нього вивчення місцевої історії та
археології, дослідження рідного краю. Подорожуючи, займаючись археологічними
розкопками, збираючи предмети матеріальної культури минулих століть, систематизуючи
їх, Олександр Миколайович наприкінці життя виявився власником величезної
колекції старожитностей. Вона складалась з предметів кам’яного, бронзового,
залізного віків; речей, знайдених у старогрецьких поселеннях і скіфських
курганах, запорозьких реліквій. Незадовго до смерті її власника колекція
була оцінена англійцями, які хотіли придбати її для Лондонського королівського
музею, в 100 тисяч срібних доларів. Та збирач бажав, щоб речі, знайдені
на рідній землі, тут і залишились. Більша частина зібрання старожитностей
вже після його смерті потрапила до Катеринославського історичного музею,
названому на його ж честь. Музей, на думку засновників, мав слугувати
найкращим пам’ятником О. Полю.
Під час своїх археологічних експедицій Олександр Миколайович натрапив
в Дубовій балці, поблизу Кривого Рогу, на поверхневий вихід залізної руди.
Аналізи, зроблені в гірничій академії німецького міста Фрейберга, куди
О.Поль повіз зразки породи, підтвердили, що руда найвищої якості. Вміст
заліза становив 70 відсотків, ні в Росії, ні в Західній Європі такої багатої
руди ще не знаходили. Олександр Миколайович запросив відомого професора
Штрипельмана приїхати на Криворіжжя. Усі витрати, звичайно, взяв на себе.
Поклади залізної руди були величезні. Крім неї, тут було знайдено мармур,
порфір, гірський льон, аспід та інші мінерали. Впевнившись, що родовище
має промислове значення, О.Поль купив Дубову балку та орендував на 99
років криворізькі рудні поклади.
При тому, що Олександр Миколайович був досить заможною людиною, мав прибуткове
господарство, власних його коштів для ведення розробок не вистачало. Зусилля
його залучити до вигідної справи місцевих капіталістів не мали успіху,
і тоді він подався до Петербурга. Але немає пророка у вітчизні своїй.
Тупість чиновників, їхнє небажання розуміти вигідність справи, плітки
про розумову неповноцінність О. Поля змусили його шукати інвесторів за
кордоном. Лише через 15 років у Парижі (!) вдалося ентузіастові заснувати
“Французьке акціонерне товариство залізничних руд Кривого Рогу”.
Що таке криворізький промисловий регіон, яке його місце в економіці України
сьогодні розуміють всі. “Розумово неповноцінному”, “маніяку Дубової балки”
Олександру Полю зобов’язані ми пробудженням нашого краю.
Завдяки йому ж маємо і залізницю. Понад 10 років довелося йому доводити
необхідність залізничного зв’язку між криворізьким рудним районом і донецьким
вугільним басейном. Він вже домігся і будівництва через Дніпро у Катеринославі
грандіозного залізничного мосту.
Завдяки невтомній діяльності. О. Поля з’явилась і розвинулась в нашому
краї гірничовидобувна, чавуноплавильна, сталеливарна, рейко-і трубопрокатна
промисловість. З її розвитком життя в сонній губернії змінилось докорінно,
з’явились нові навчальні заклади для підготовки фахівців, пожвавилось
духовне і культурне життя. А ще ж 1862 року штабс-капітан В. Павлович
писав: “Екатеринослав, по своему положению, едва ли может возвыситься
со временем…Можно, кажется, безошибочно сказать, что Екатеринослав будет
поддерживаться только до тех пор, пока в нём сосредоточено управление
губернии; без этого он может значительно упасть”.
Невтішний прогноз не справдився. У великій мірі завдяки Олександру Полю.
Олександр Миколайович показав себе і розумним громадським діячем. З 1858
року він обіймав виборну посаду члена катеринославського дворянського
комітету із влаштування селянського побуту від Верхньодніпровського повіту.
1859 року разом з А. Міклашевським делегований до Петербурга для участі
у підготовці проекту реформи визволення селян. На той час йому було лише
27 років.
Пізніше постійно обирався на різні громадські посади: гласний губернського
земського зібрання, почесний мировий суддя Верхньодніпровського округу,
голова Верхньодніпровського мирового з’їзду. Протягом шести років О. Поль
був членом катеринославської губернської училищної ради, багато років
– членом опікунської ради Катеринославської Маріїнської жіночої гімназії
і почесним опікуном Катеринославського реального училища. І на всіх посадах
повсякчасна активність, діловий, із знанням справи, підхід до розв’язання
будь-якого питання, а вже наполегливості, навіть настирливості, йому не
позичати.
Сучасники згадували Олександра Миколайовича як талановитого оратора, який
завжди вмів викласти питання ясно, чітко, у виступах спирався на незаперечні
аргументи, думку свою не нав’язував, а доводив. Принциповість і безкомпромісність
сполучав із коректністю і тою високою інтелігентністю, якої, на жаль,
дуже не вистачає багатьом нашим політичним і громадським діячам.
А ще Олександр Поль серед істориків і археологів був відомий як серйозний
вчений. Протягом двадцяти років він був дійсним вченим Одеського товариства
історії і старовини, друкував наукові статті, брав участь у проведені
археологічних з’їздів тощо. Його перу належать праці “Мишурин Ріг”, кілька
брошур і дописів з гірничої справи. Він же переклав з німецької книгу
професора Штрипельмана “Геологічний і геогностичний опис криворізьких
рудних покладів”.
Неодноразово до нього приїжджали видатні вчені Росії і Західної Європи,
щоб обмінятись досвідом, ознайомитись з його колекцією. Науковий опис
її, складений К. Мельник і виданий 1893 року, налічує 4773 предмети і
наочно свідчить про величезну працю збирача, дає можливість уявити, скільки
часу, зусиль, коштів на неї витрачено. Каталог мав складатись з двох томів.
Другий, куди б увійшли описи картин, гравюр, старовинної порцеляни, емалей,
бронзи тощо, складений не був.
І остання невеличка деталь до портрета Олександра Миколайовича. Отримавши
замолоду у власність солідний маєток, зразково ведучи господарство і маючи
від нього прибутки, наприкінці життя він залишився злидарем. Все пішло
на загальне добро.
То ж чи не заслужив Олександр Поль пам’ятників, а головне – пам’яті, визнання
сучасників і вічної вдячності нащадків?
Ірина
ГОЛУБ
- 2 -
|
