Тут чимало рослинних курйозів, таких як огіркове дерево. Воно повне молоко подібного соку, попри страшну спеку і сушу навколо. А ще це єдине дерево в родині… гарбузових!

    Щиро кажучи, до своєї подорожі в Ємен я про Сокотру майже нічого не знав. Лише натрапив на абзац у журналі  «National Geographic» з одним-єдиним фото із цього острова в Аравійському морі. Ішлося про те, що це одна з нечисленних точок на планеті, де екосистема розвивалася незалежно від решти світу. Авторитетний часопис назвав її «Галапагосом Індійського океану», а ЮНЕСКО внесло до Списку всесвітньої спадщини.
Цього було досить, щоб розпалити мою уяву.
І ось я в аеропорту єменської столиці Сани. Що ж я бачу: кілька пасажирів мого літака, зустрівшись із рідними, труться з ними носами! Так вітаються істинні сокотрці.
    Острів — серед найбільш ізольованих у світі, сполучений з континентом лише повітряним шляхом. Літак курсує двічі на тиждень, понеділками та п'ятницями. Невеликим комфортним «Бомбардьє» керує американець, що вже не перший рік тренує єменських пілотів. Після нашого знайомства він зізнався, що за стільки часу він так і не ознайомився з островом. Забігаючи наперед: на зворотному шляху я переконливо
рекомендував йому порушити свою ізоляцію від найцікавішого місця на землі...
На Сокотру приземлились опівдні. Було дуже спекотно — про це свідчили міражі вдалині. Перше враження від острова (як і від будь-якого іншого нового місця) — це запах місцевого повітря. Тут він... майже відсутній. Повітря дуже сухе й чисте. Єдине, що відчувалося, — запах моря.
На виході на мене чекали товариші, які перебували на острові вже тиждень. Ми закинули багаж у позашляховик і поїхали нешироким, але добротним шосе. З одного боку — пустельні кам'янисті рівнини з купками чагарників, з іншого — майже прямовисні скелі.
І тут...
Буквально через п'ять хвилин нашої подорожі побачене за вікном перевершило всі мої фантазії. Із круч було видно обвали гігантських кам'яних брил кольору червоної цегли — мальовничий і абсолютно неторканий хаос. А між валунів проглядали дивовижні дерева у формі витягнутих китайських ваз чи, скоріше, пляшок для джинів. Схожості додавала відсутність крон, замість яких — пучки гілок із дрібними, як у вишні, квітками. Розпечене сонце заливало промінням скелі, й уся порода, гігантські валуни підсвічувались і рефлексували. Переконаний, що всі художники з XV століття й до нашого часу знайшли б себе на цьому острові й писали б безперервно. Та це був лише куточок фантастичного світу Сокотри.
Попрямували до найлегендарнішого на Сокотрі місця — великого каньйону, який розтинає найвищі гори острова. Я порівняв би висоту його стін із хмарочосом на 60-70 поверхів. Пейзаж зачаровує. Прямовисні скелі іноді спускаються і перетворюються на кам'яні плато з «парасольковими деревами». Пляшкові дерева тут зустрічаються просто на стінах каньйону.

Дорога вилася серпантином. Щось схоже на Крим: з одного боку — ліс та скелі, з іншого — прірва. Полотно було неасфальтоване й складалося з округлого каміння завбільшки з кокосові горіхи. Ухил шокував — майже 40 градусів! Попри надійність авто, ми не володіли ним повністю, оскільки воно ковзало по камінню. Та все ж мали надію, бо серед нас був досвідчений фахівець із бездоріжжя.
Зате на дні каньйону чекав чудовий сюрприз. Ми побачили щось на зразок оази із заростями пальм. Невеликий струмок із кришталево прозорою водою утворював у відполірованій породі природний басейн діаметром метрів із десять і глибиною п'ять-шість. Вода у ньому така прозора, що можна було, кинувши на дно монетку, розгледіти з берега її вартість. Ну а холодна купіль для нас стала дуже доречною!