сторін психіки: розуму, почуттів і волі. Розум неспроможний морально вдосконалити людину, якщо він не зігрітий почуттям і не підкріплений волею. Значення людини вимірюється тим, що вона здійснила, а не тим, про що думала. Тому формування волі має становити одне з найважливіших виховних завдань.
  Сучасний навчально-виховний процес здебільшого орієнтований на розумовий розвиток особистості школяра, виховання волі в ньому недооцінюється. Тим часом слабкий розвиток волі робить людину не тільки нерішучою, не здатною цілеспрямовано приймати рішення і реалізовувати їх, а й обмежує її можливості в саморегуляції.
  Лише сильна воля робить людину вільною і водночас відповідальною. Розвинена воля є пізнавально-емоційною цілісністю, чим забезпечує спонукально-дійову функцію думки суб'єкта. Тому в психологічному розумінні воля становить усвідомлене хотіння: точніше, усвідомлене хотіння, що переходить у дію. Саме воно дає особистості свободу, оскільки хотіти — означає створювати і водночас оцінювати й вибирати. Лише для творення людина мусить здобувати знання і розвивати інтелектуальні й духовні здібності.
  Момент діяльності є визначальним у волі. Вона не може бути чимось відмежованим від вольової діяльності. Вольова діяльність не нав'язується суб'єктові: він діє не через примус, а вільно прийнявши рішення. Точніше така діяльність є самодіяльністю суб'єкта. Згодом воля є переважно діяльністю творчою, і що вище піднімається вона у своєму розвитку, то чіткішим стає її творчий характер. Річ у тім, що не існує дії, яка була б буквальним повторенням попередньої дії і не містила в собі бодай мінімальної частки новизни — свідомий акт ніколи не буває актом репродуктивним, тут завжди виникає потреба докладати зусилля, прагнути винаходити.
Вольовий процес є визначальним у подоланні пасивності (реактивності) суб'єкта і розвитку в нього власне активності. Адже конструктивне втручання у ситуацію потребує від людини вміння повсякчас вибирати психологічно виважене рішення, ставати в позицію контролера стосовно самої себе. То є не просто неусвідомлене нехтування своїми актуалізованими прагненнями, а глибоке розуміння власних внутрішніх процесів, яке й робить їх підвладними вищим духовним інстанціям особистості. Під час вольової діяльності мірилом поцінування суб'єктом самого себе є суспільні відносини, які в процесі його розвитку переносяться у власну психічну організацію, перетворюються на образ "Я".
  Визнання волі рушійною силою поведінки особистості зачіпає питання, яке залишалось актуальним протягом усього розвитку вчення про неї — має вона об'єктивний чи суб'єктивний характер. Діалектичне розв'язання цього питання дає підстави для висновку: не слід утверджувати якусь одну сторону волі — суб'єктивну чи об'єктивну, потрібно розглядати її у складній і нероздільній єдності обох сторін.
Кінцевої межі розвитку волі, якщо вона тільки можлива, суб'єкт досягне тоді, коли бажатиме зробити щось корисне не лише для близьких йому людей, а й для колективу, суспільства загалом. Воля підноситься на дедалі вищий щабель розвитку мірою того, як звільняється від вузьких егоїстичних цілей і стає ширшою, безкорисливішою, спрямованою на благо людей.

1. Психофізіологічні та психічні витоки волі

Воля містить біологічну властивість, що притаманна всій живій матерії і має назву "подразливість", тобто здатність реагувати на зовнішні стимули. Залежність вольової діяльності від фізіологічної організації індивіда особливо яскраво виявляється у вольовому зусиллі, яке розгортається тоді, коли хотіння прямує по лінії найбільшого опору, коли дві групи протилежних устремлінь намагаються витіснити одна одну.
Вольові зусилля безпосередньо залежать від психофізіологічних процесів, зумовлених роботою нервових центрів. Коли в суб'єкта (немає потенційної життєвої енергії (а вона є емоційною за своєю ісугтю), жодне зусилля неможливе. Тому переважання афективного життя не виключає волі, а навпаки, постійно напружені переживання є основою сильної волі. Вольове зусилля є не що інше, як результат психофізіологічних процесів. Сучасна наука ще не розкрила повністю механізм такого переходу. Цей механізм недостатньо З'ясований, оскільки має ще розрізнятися за тим, створює він спонуку чи затримку. Не може бути однаковим в обох випадках і вольове зусилля.
  Виникнення вольового процесу зазвичай пов'язують із найбільш ранніми виявами психічної діяльності індивіда. Нею є рефлекторна діяльність. Вона являє собою своєрідний "матеріал", з якого згодом утворюється воля. У внутрішній структурі рефлексу вже наявні всі необхідні компоненти, з яких потім складатиметься розвинений вольовий процес. До них належать спонука, спосіб дії, який виникає під її впливом, та результат (зміни чи збереження зовнішньої або внутрішньої ситуації). Проте ці компоненти спочатку функціонують як дифузна цілісність: вони ще не диференційовані і не набули автономності як психічні утворення. Тому спадковий за природою рефлекс є сенсомоторною цілісністю.
  Перехідним від рефлекторного до вольового станом є бажання. Як своєрідне емоційне утворення воно має більш високу психічну організацію. Бажання сигналізує про зародження примітивної структури свідомості індивіда: ще не усвідомленої, але такої, яка набула властивості активності. Подібно до рефлексу, воно містить прагнення перейти в дію — цей невід'ємний атрибут вольового процесу. Бажання як елементарна емоційна форма життя має місце доти, доки з'явиться життя інтелектуальне.
  Бажання, що поєднує дитину з навколишньою дійсністю, готує появу регуляторної функції психіки.
Зміст тих перших цілей, які ставить собі воля, що перебуває у процесі становлення, визначається характером бажань. Унаслідок постійних змін у навколишньому середовищі задоволення бажань ускладнюється й затримується. Часовий проміжок між виникненням бажання та його задоволенням поступово збільшується. Для того, щоб задовольнити бажання в умовах постійного ускладнення середовища, необхідним стає довший ряд послідовних дій, щоразу пристосовуваних до змінюваних обставин. Коли бажання не може відразу бути задоволене, натрапляє на перешкоди, до дії приводиться воля, щоб дати бажанню змогу предметно втілитися, отримати задоволення.
  Воля, яка спочатку повністю підпорядкована бажанням, мірою того, як посідає у психічній сфері більше місце, набуває більш автономного значення і зрештою починає панувати над бажаннями, перетворює їх на засоби досягнення своїх цілей.
  Слід ураховувати, що бажання — це завжди переживання якоїсь потреби, і в цій функції воно є динамічною напругою. Враховуючи таке співвідношення між потребою та бажанням, можна вважати, що саме в потребі містяться внутрішні сили, які детермінують вольові вияви. Для розкриття їх подаємо генетичну характеристику стану потреби.
Потреба, тобто нестаток, брак чогось, який відчуває людина — це стан пасивно-активний: пасивний, бо в ньому виявляється залежність суб'єкта від того, в чому він відчуває нестаток, і активний, бо містить прагнення до його задоволення і до того, що може його задовольнити. В активній стороні пасивно-активного стану потреби приховані перші зародки волі, нерозривно пов'язані з сенсорною й афективною чутливістю, в якій первинно відображається потреба.
  Таким чином, визначальною особливістю бажання є його предметність. Це "опредметнювання" і є необхідною передумовою виникнення вольової діяльності. Такі перетворення в емоційному житті припадають на вік немовляти. Вже на першому його етапі емоція набуває форми рецептивного інтересу до зовнішнього світу, з тим щоб на другому етапі цього віку (6-10 міс.) поступитися місцем активному інтересу до навколишнього середовища. Завершення віку немовляти збігається з кризою першого року, що, як і всі кризові періоди, характеризується бурхливим становленням емоційної сфери.
Визначальним для кризи першого року є прояв так званих гіпобулічних реакцій (примітивних, неусвідомлених вольових актів). У зв'язку зі згаданою кризою у дитини з'являються перші вияви протесту, протиставлення себе іншим. Ці явища називають гіпо-булічними, оскільки вони, належачи до вольової реакції, становлять якісно інший ступінь у розвитку вольових дій і не диференційовані на волю та емоції. На початковій стадії психічного розвитку характерним є не саме по собі велике значення емоційних тенденцій, що зберігаються впродовж усього періоду становлення особистості дитини, а два інші моменти: 1) переважання найелементарніших за . природою емоцій, які безпосередньо пов'язані з інстинктивними реакціями й бажаннями, тобто нижчих емоційних переживань; 3) виняткове панування примітивних емоцій за недорозвиненості пізнавальних процесів і моторики.
  Власне вольовий процес пов'язаний із хотінням як більш високим ступенем усвідомлення прагнення. Можна стверджувати, що хотіння є розвиненим видом прагнення (бажання також становить його вид, але нижчий). Отже, коли вивчати волю стосовно послідовних фаз її походження, то стає очевидним, що хотіння є її остаточним результатом. Тому розвинена воля — це усвідомлене хотіння, яке втілюється в дію.
Доцільно розмежувати умови і причини виникнення хотіння. До перших належать:
1) наявність імпульсу. Це своєрідний психічний розряд, основою якого є нервова енергія. Для виникнення цього явища потрібно, щоб нервова енергія мала достатню силу;
2) відсутність затримок. Актуалізовані переживання, нав'язливі думки, що безпосередньо не пов'язані з майбутнім вольовим процесом, створюють психологічний бар'єр, який перешкоджає виникненню хотіння.
Причини хотіння вбачають у предметах, які його викликають. Характерною особливістю цих предметів (як причин хотіння) є те, що ними виступають ідеї чи уявлення, які трансформувались у відповідні судження суб'єкта. З психологічного боку судження як теоретичне твердження не відрізняється від хотіння нічим, крім того, що хотіння перетворюється на дію, отже, є судженням, яке виконується.
Розгляньмо докладніше відношення між судженням і хотінням, оскільки саме це відношення дасть змогу з'ясувати механізм волі. Твердження про подібність судження й хотіння за логічною ознакою ґрунтується на тому, що і перше, і друге предметні. Відомо, що їхнім предметом є певна ідея чи уявлення. Однак у разі судження ми маємо ідею як суто інтелектуальний конструкт, а хотіння належить до емоційних утворень, проте водночас воно містить ще й ідею. Таким чином, є підстави вважати, що судження суб'єкта завдяки їх творчій природі збагачуються емоційно, і в результаті цього формується особлива психічна система, яку з повним правом можна визначити як розвинене хотіння, рушійну силу, спонуку до вільної дії.
 У психології таке хотіння розглядають як стан свідомості. Це стан особливий, оскільки він виникає внаслідок більш чи менш складної координації свідомих, напівсвідомих і неусвідомлених (суто фізіологічних) станів, що, поєднуючись між собою, виявляються в дії або в затримці її. Іншими словами, прагнення кожного стану свідомості перетворитися на дію (свідому чи несвідому) є дійсним фактом, до якого зводяться різноманітні прояви волі.

2. Психологічні умови перебігу волі

Виховання у людини здатності до оволодіння власною поведінкою, що детермінується загальноприйнятими суспільними нормами, психологічна наука розглядає як вольовий процес. Воля полягає насамперед в оволодінні індивідом собою. "Дитина має навчитися покірності шляхом самоопанування. Самоопанування будується не на слухняності й намірі, а навпаки, на самоопануванні ґрунтується поведінка й намір. Аналогічні зміни, які відомі нам з педагогіки волі, потрібні для розв'язання основної проблеми психології волі".
  Істотною в цьому підході є потреба сформувати такий спосіб поведінки, який визначався б усвідомленням її соціальної значущості та внутрішньої необхідності для суб'єкта, а не зовнішніми санкціями — як позитивними, так і негативними для нього. Тому найвагомішим для психології волі є перетворення соціальних і насамперед моральних вимог на певні мотиви, якості особистості, що визначають її вчинки.
Психологічна традиція дослідження волі полягає в тому що волю розглядають у функції енергетичної основи рушійної сили, поведінки та діяльності людини. Воля на відміну від мислення не створює об'єктивних ідеальних чи матеріальних продуктів — результати? діяльності, які можна відчужувати від суб'єкта. Вона лише створює штучні психологічні умови для здійснення вчинку чи діяльності й у цьому розумінні створює суб'єктивні цінності.
Свого часу Ж. Піаже наголошував: "Саму волю можна розуміти як своєрідну гру афективних, і отже, енергетичних операцій, спрямованих на створення вищих цінностей і на те, щоб зробити такі цінності стійкими і тривалими моральними почуттями тощо".
  Йдеться про свідоме прийняття суб'єктом суспільно значущих норм і перетворення їх на відповідну структуру "Я". Тому закони функціонування вольового процесу не уподібнюються законам функціонування мислення, незважаючи на наявність його у структурі волі. Воля, так ; би мовити, втручається в перебіг інших психічних процесів (наприклад, довільної уваги, довільної пам'яті) за тими самими законами, що властиві самим процесам. При цьому зміни, здійснювані волею, характеризують генетичний аспект розвитку вищих психічних функцій, зокрема стосовно особистісного розвитку.
Ситуація вольової дії утворює зону доволі сильної психічної напруженості, пов'язану з необхідністю подолання внутрішніх або зовнішніх перепон. Вони завжди чинять опір, який суб'єкт долає шляхом мобілізації власних зусиль. Річ у тім, що у вольовому акті настає момент "дії наперекір". Це і є ситуація внутрішнього опору. Так, безпосередній імпульс потребує від суб'єкта його реалізації, задоволення, а свідомо прийняте рішення — його нейтралізації і чинить наперекір йому, тобто діє по лінії найбільшого опору — такої дії, яка не викликає у нього емоційної схильності, а здійснюється на підставі усвідомленого підпорядкування меті.
Вольова поведінка відображає внутрішній стан суб'єкта на момент її здійснення. Стан утруднення завжди предметний, вш зумовлений внутріїцнім зіткненням принаймні двох смислових утворень — особистісного (суб'єктивного) і суспільного (об'єктивного). Перше, яке перетворюється на компонент структури "Я", під час втілення у вчинок не призводить до сильного переживання утруднень. Іншу психологічну ситуацію маємо за суспільного смисловогоутворення, яке переживається в цей момент суб'єктом поведінки. Його характеризує внутрішня конфліктність, що неминуче породжує стан вираженого утруднення, потребує великої витрати енергії у зв'язку з доланням перешкод.
  "Суб'єкт волі, — зазначає грузинський психолог ПІ. Чхартішвілі, коли в цьому виникає потреба, нехтує низькою об'єктивною цінністю на користь вищої об'єктивної цінності, іїгоді незважаючи на те, що низьку об'єктивну цінність він переживає як вишу суб'єктивну цінність: люди часто-густо жертвують собою в ім'я Батьківщини, науки, мистецтва, хоча вони дуже люблять життя; батьки закликають своїх дітей пожертвувати собою в ім'я Батьківщини, хоча діти для них дорожчі за власне життя" .
  Перешкоди, на яких зосереджено увагу, пов'язані з етапом визначення дії суб'єктом. Однак прийнятий до реалізації мотив-мета також супроводжується перешкодою (але вже зовнішньою), для подолання якої необхідне вольове зусилля, адже наявність перешкод є не тільки головною умовою досягнення мети, а й обов'язковою умовою самого її існування. Таке розуміння є адекватним уявленню про волю як цілепокладальну діяльність. Саме воно виражає ідею єдності діяльності та свідомості, оскільки для пробудження свідомості потрібен світ, сповнений опору. Якби об'єкти не чинили опору, не було б ніякого почину. Опір з боку речей — це велика сила, яка сприяє розвиткові та розширенню сфери свідомості. В ученні про волю наявність боротьби мотивш, вибору їх, тобто подолання внутрішніх перешкод, що передує вольовш дії, вважають істотною ознакою поняття волі. Тож волю тлумачать як активність, зумовлену потребою подолати перешкоду.
Іншої позиції в цьому питанні дотримувався С. Рубінштейн. Він вважав, що боротьба мотивів, вагання між різними рішеннями, необхідність подолати внутрішнє "тертя" не обов'язково є ознаками вольової дії. На його думку, наявність боротьби мотивів — не вияв чи ознака волі, а лише випадок, що потребує її вияву. "Іноді дос¬татньо усвідомити одну-єдину мету, проте усвідомити її в усій життєвій значущості, щоб відпала можливість будь-якої боротьби мотивів, щоб людина віддала їй всю себе, все життя. Воля неодмінно передбачає свідоме прийняття і досягнення мети"1.
У висловлюванні С. Рубінштейна простежується намір розглядати свідоме прийняття мети як логічну процедуру, що виключає внутрішнє "тертя", суперечність, опір, що не повністю відповідає психологічній природі цього процесу. Однак виокремлення свідо¬мого прийняття та здійснення мети як основної функції волі дає змогу глибше розкрити її сутність.
Саме в подоланні подвійного опору виявляється психологічна природа вольового зусилля. У діяльності, спрямованш на подолання опору, розкрито суперечливу структуру волі як форми самоде-термінації психічного розвитку особистості. Ситуації, що стають предметом вольового процесу, завжди добираються системно з виок¬ремленням суперечливих тенденцгй. Розв'язання їх становить зміст вольової діяльності. Робота волі є специфічною надбудовою над предметно-перетворювальною діяльністю, оскільки визначає її спрямованість і підтримує психічну активність суб'єкта для успішного її ррершення.
Акцент на функції подолання опору, що його чинять внутрішні дезовнішні перешкоди під час здійснення вольової дії, був головним у дослідженнях наукової школи В. І. Селіванова. Підсумовуючи результати багаторічних досліджень волі, вчений зауважував: «Ми зі своїми співробітниками вивчали надзвичайно важливу психічну реальність — свідому регуляцію людиною своєї поведінки діяльності, яка виявляється в умінні долати внутрішні й зовнішні; іруднощі під час здійснення цілеспрямованих дій і вчинків. І назвали це волею". У проведеному під керівництвом В. Селіванова циклі досліджень воля розглядалася в контексті мотиваційно-потребової і виконавської частин учинку або дії. Звідси випливало, що вольовий процес полягає в подоланні утруднень не лише на стадії мотивації їа мисленого планування дії, а й на стадії її виконання. Розв'язуючи питання, які перешкоди (зовнішні чи внутрішні) однозначно визначають вольовий процес, слід, по-перше, диференціювати теоретичні дії, результати яких виступають у формі ідеальних утворень, і, по-друге, враховувати різну складність їх структурних компонентів. У теоретичних діях здебільшого досить складною є орієнтувальна і простою — виконавська частина. Тому саме перший компонент становить опір, подолання якого потребує вольових зусиль. У практичних діях співвідношення між орієнтувальною та виконавською частинами варіативне: складна орієнтувальна — проста виконавська, проста орієнтувальна — складна виконавська. Залежно від їх поєднання виникають чи не виникають зовнішні перешкоди. Це стосується і тих випадків, коли через простоту орієнтувальної та виконавської частин, що не потребують вольової регуляції, у спонукальній частині дії виникають внутрішні перешкоди, пов'язані з прийняттям її мети, які можна усунути за допомогою вольової спонукальної регуляції.
  Залежно від етапу, на якому виникає опір, воля може вклинюватись у дію, викликану актуальною потребою (тобто в дію не вольову за рушійними силами), виконуючи функцію виконавської вольової регуляції, і перетворюючи виконавську частину дії на вольову. Слід уточнити: поняття виконавська вольова регуляція потрібно пов'язувати з виконавською частиною дії, а не з виконавською регуляцією як функцією інтелекту.
У вчинку, що реалізує суб'єкт-суб'єктні стосунки, сам спосіб орієнтувальної і виконавської частин не створює значних перешкод, тому центр психічної напруженості зміщується до мотиваційного компонента. Тут розгортається основна внутрішня боротьба, яка потребує втручання волі. Проте нерідко соціально-предметні умови вчинку і психофізіологічний стан індивіда викликають вольовий процес і на стадії його виконання.
Терміном "воля" позначають той бік психічного життя, який виявляється у свідомій цілеспрямованості дій людини. Вольова дія завжди вільна, не залежить від наявних умов, тобто здійснюється на основі активного втручання в ситуацію. В результаті свідомого прийняття рішення людина відчуває внутрішню свободу. Саме переживання вільного вольового процесу відрізняє вольову дію від інших дій. У цьому суть конструктивного принципу, на підставі якого вона будується. Ситуація вольової дії — це штучно створена ситуація, в її межах і розгортається вольовий процес, здійснюваний (що особливо важливо) у "просторі вибору". Як такий він протистоїть ситуації природній, створеній на основі зовнішньої чи внутрішньої спонуки. При цьому слід враховувати, що волі притаманні певні обмеження. Як властивість самосвідомості вона врешті-решт визначається її змістом, тими особистісними цінностями, що становлять ядро "Я", залежать від нього. Тому людина з розвиненою волею не може прийняти будь-яке рішення або здійснити вчинок, який суперечить її моральним принципам. Вибір конкретного вчинку вона здійснює з урахуванням відсутності конфлікту між ним і сформованою системою особистісних цінностей. У цьому й полягає відмінність розвиненої волі дорослого від малорозвиненої волі дитини.
Механізм сформованого вольового процесу завжди ґрунтується на соціальних мотивах. Якщо воля визначається людським розумом, то вона має відображати поєднання істини і блага в поведінці людини. Тому під розвиненою волею особистості слід розуміти лише розумну, морально виховану волю.
  У розвиненому вольовому процесі суб'єкт виявляє найвищий рівень активності, оскільки сам визначає свою поведінку. Отже, воля переживається як активність "Я", або "Я" переживається у волі як активне, дійове. У вольовому акті безпосередньо розкривається складна діалектика буття та свідомості людини. Детермінована життям свідомість є лише одним із його моментів, і мірою формування вона визначає життя. Інакше кажучи, життя, яке мислить, саме визначає себе через свідомість, що змінює буття і себе через визначення й реалізацію цілей.
- Для волі характерне соціальне походження такою самою мірою, як і для свідомості людини загалом. Вона становить інтеріоризацію соціальних цінностей у суб'єктивне надбання і принцип поведінки. Спершу одна людина обґрунтовує необхідність певних вимог, а інша виконує їх, а потім людина сама наказує собі й сама виконує. Лодібний підхід до генезису функції волі обов'язково зумовлює необхідність її розгляду як мовленнєвої поведінки, оскільки слово є завжди командою. У розвиненому вольовому акті відбувається перетворення мовлення на виконання дії.
Оскільки воля є основою і функцією самосвідомості як системного утворення, її неможливо пояснити через якийсь окремо взятий психічний процес.

3. Вікові особливості вольового розвитку особистості

Розвиток волі залежить від змін, що відбуваються у свідомості людини у процесі онтогенезу. У волі безпосередньо відображено ті зміни міжфункціональних зв'язків емоцій та інтелекту, єдність яких визначає свідомість. Вона сама є одним із виявів єдності емоцій та інтелекту. Рух волі від нерозвиненої до розвиненої відповідає процесові інтелектуалізації емоційної сфери, усвідомленню переживань, перетворенню їх на смислові. Отже, співвідношення мислення та емоцій не є постійним. Розвиток емоцій полягає головним чином у тому, що змінюються первинні зв'язки між ними і виникають новий їх порядок і нові зв'язки.
Найсприятливіші умови для розвитку волі в дошкільному віці створює гра, під час якої дитина вперше учиться порівнювати та узгоджувати власні бажання зі своїм "Я" (щоправда, лише у функції ототожнення себе з роллю у грі та її правилами).
  "Гра, — наголошує Л. Виготський, — безперервно, на кожному кроці створює для дитини вимоги діяти наперекір безпосередньому інтересу, тобто діяти по лінії найбільшого опору; безпосередньо хочеться побігти — цілком зрозуміло, але ігрові правила змушують мене зупинитися". Гра за правилами, на думку вченого, посідає таке саме місце в історії розвитку дитячої волі, як суперечка чи дискусія в історії розвитку мислення.
Вольова поведінка в ранньому віці характеризується тим, що дитина не спроможна виконати небажану для неї дію на основі одного лише розуміння її важливості, необхідності. Прийняття вимоги вона пов'язує з певною компенсацією за виявлені зусилля, тобто в майбутньому вона неодмінно мусить дістати емоційне задоволення як своєрідну винагороду. Так, трирічна дитина знаходить у собі сили підкоритися вимозі дорослого і посидіти спокійно на стільці кілька хвилин, якщо за це він обіцяє приємну прогулянку. У цій ситуації дитина підкоряється вимозі, стримуючи миттєві бажання, бо майбутня насолода буде більшою, ніж насолода, викликана безпосереднім імпульсом.
  Таким чином, вольова поведінка в цьому віці пов'язана із силою спонукань — сильніша емоція перемагає слабшу. В таких ситуаціях уперше відбувається об'єднання внутрццніх відношень, створення функціональної цілісності психічних утворень, що виявляється в підпорядкуванні діяльностей. Глобальне завдання й призначення волі вбачають у практичному пов'язуванні близьких і віддалених перспектив життя в одну особистісну цілісність, що реалізується у повсякденній поведйщі людини.
  Загальна лінія розвитку волі полягає в переході від імпульсивності до передбачення, у перетворенні її в цільову. На стадії імпульсивності воля лише реагує на подразники і тому є сліпою, тотожною ситуативній емоції як спонукальній силі імпульсивного акту, в якому сприймання та емоція обов'язково продовжуються в моториці, дії. Ця закономірність є суттєвою особливістю, властивою дитині раннього віку. Сприймання та емоція у дітей цього віку взагалі є не самостшними утвореннями, а початковими моментами рухової реакції; вони становлять сенсомоторну цілісність. Тож така воля діє як якась чужа сила стосовно цілісної особистості: вона не зважає ні на минуле, ні на майбутнє, а цілковито зосереджена на актуальному моменті, і характер її реакції визначається винятково враженнями від певного моменту. На перебіг імпульсивної волі не впливають розумні докази, вона є антиподом цільової волі. У ранньому періоді розвитку дитини подібна воля є нормальним і єдиним способом хотіння.
Тотожність цих психічних процесів можна пояснити тим, що саме завдяки емоціям, біологічній своєрідності їх, встановлюються перші зв'язки дитини з соціальним середовищем, тобто виступають попередником її свідомості. Встановлення цих елементарних зв'язків є зовнішньою реакцією на відображувані дитиною стимули, імпульсивним способом поведінки. Л. С. Виготський зауважував: "У примітивному психічному житті воля й афект тотожні. Кожний ефект є водночас тенденцією, кожна тенденція набуває рис афекту. Ця безпосередня імпульсивна організація вольового життя властива дитині, особливо підліткові, до початку статевого дозрівання" . Тенденція як прагнення до зовнішнього втілення у формі предметно-перетворювального акту залишається властивою і емоції, і волі на всіх ступенях їх розвитку. За цією функцією вони перебувають у відношенні подібності, незважаючи на специфічні для кожного з цих психічних процесів якісні онтогенетичні перетворення. Ситуативна емоція у відповідних умовах закріплюється за певним змістом, набуває стійкості й достатньої спонукальної сили. Виконуючи роль психологічного еквіваленту особистісної риси, вона тепер функціонує як Один із компонентів самосвідомості. Воля з плану безпосередньої психологічної основи дії (емоційного відображення дійсності) піднімається до вищих смислових структур самосвідомості як цілісності, що забезпечує незалежність поведінки від конкретної ситуації.
  Таким чином, воля є творцем ядра особистості, її основних відношень, за допомогою яких опосередковуються її вчинки. Здійснюючи вольові дії, суб'єкт орієнтується на основні особистісні цінності, що санкціонують його поведінку. Тому генезис волі як первинної динамічної основи психічного життя слід визначати за змінами, що відбуваються в емоційному житті індивіда.
Важливою з цього погляду є психічна криза першого року життя дитини. У цей віковий період, для якого характерний бурхливий емоційний розвиток, уперше з'являється так званий афект власної особистості — пов'язування емоції з внутрішніми утвореннями дитини. До цього часу елементарні психічні акти позбавлені психічної детермінації, вони не мають інших причин, крім зумовлених функціями відповідних органів. "Справді, — зазначає А. Валлон, — функції в процесі свого виникнення у дитини спочатку здійснюються заради самих себе. Але настає момент, коли вони можуть підпорядковуватися мотивам, що лежать поза ними". У період переходу від функції, яка знаходиться поза психічною мотивацією, до функції, що регулюється зовнішньою стосовно неї спонукою, бере початок вольова поведгяка.
  Виникнення емоційного відображення індивідом самого себе і є першим етапом у розвитку його волі. Виражені симптоми вольового розвитку з'являються у дитини від трьох до чотирьох років, коли зароджується нове ставлення її до власних емоційних переживань. На цьому віковому етапі дитина діє не безпосередньо під впливом емоції, а всупереч їй, що засвідчує виникнення здатності керувати власним емоційним життям.

Література

Виховання особистості: підручник / І.Д. Бех. - К.: Либідь, 2008. - 848 с.

Скачати