Уже кілька років експерти відзначають тенденцію – Україну почали помічати на літературній мапі Європи. Це тривалий процес, який вимагає від усіх гравців книжкового ринку діяти злагоджено та цілеспрямовано, що вдається, на жаль, не завжди. Саме тому ідея створення Українського інституту книги, який би об'єднав і скерував у правильне русло зусилля всіх причетних до літературного та книговидавничого процесу в Україні, викликала зацікавлення в громадськості. А обрання директора цієї інституції на початку серпня 2017 р. стало топ-новиною культурного життя країни. 

    Аналізуючи стан книжкового ринку в Україні сьогодні, з одного боку, можна вважати, що він активно розвивається – зростає кількість новинок, якість яких є досить високою, заповнюються раніше порожні жанрові ніші, черги на головних книжкових фестивалях б'ють рекорди. Серед незаперечних фактів і те, що українські письменники й ілюстратори здобувають престижні премії та перемагають в авторитетних конкурсах, а видавці продають права на свої книжки в інші країни. Тобто, попри непрості економічні умови та політичну ситуацію, спостерігається відродження книговидавничого ринку, зростання попиту на український культурний продукт [1]. 

 З іншого боку, – за словами президента Української асоціації видавців і книгорозповсюджувачів О. Афоніна, –  у нас поки що панує «видавниче середньовіччя»: лише 30 відсотків виданих у країні книжок поширюються по всій Україні; за останні три роки у книжковій галузі не збільшувалася сума обігових грошей, а впродовж минулого року припинили існування аж 136 видавництв і лише близько 30 нарощують обсяги [2]. 

 Така статистика мала б насторожувати, адже книговидання є однією з головних галузей креативної економіки, складовою культурної та освітньої сфери, а показники випуску книжкової продукції слугують індикаторами культурного розвитку країни. Також важливою складовою видавничої справи є книгорозповсюдження. Мало видати книжку – потрібно ще донести її до читача, доставити у всі куточки країни, щоб вона реалізувала свою інтелектуальну та товарну функцію. Бо саме книжка є найефективнішим засобом передачі знань та ідей у їх єдності та цілісності, а читання – найактивніше сприяє виробленню універсальної та фундаментальної картини світу, формування різнобічного світогляду, глибинних переконань людини, стимулюванню її участі в житті суспільства [3; 4].

 Отже, щоби ті позитивні зміни, які вже відбулися, дали поштовх до наступних, книжковий ринок розвивався й мав можливість конкурувати з ринками міжнародними, а співпраця авторів, видавців, культурних менеджерів була злагодженою, добре скоординованою й спрямованою на промоцію нашої книжкової продукції за кордоном, було створено Український інститут книги – інституцію, яка об’єднає всіх учасників і діятиме в інтересах книжкового й літературного середовищ, стане майданчиком для постійної комунікації видавців, письменників, перекладачів, бібліотекарів, ілюстраторів, кураторів, критиків [5].

«Поява такої організації – свідчення певної державної зрілості, наявності власної політики у важливій  сфері  культури,  зрештою  –  подолання  постколоніальної вторинності, – вважає один з екс-претендентів на посаду очільника Інституту, професор філософії О. Хома. – Досвід інших країн переконує, що це нові можливості для авторів, видавців, перекладачів, академічного середовища, книгорозповсюджувачів, бібліотекарів, – можливості впливати на цю культурну політику, реалізовувати на благо суспільства свої проекти, до яких раніше держава, на відміну від іноземних посольств та приватних зарубіжних благодійників, була абсолютно глуха» [6].

О. Афонін вважає, що Інститут книги надзвичайно потрібний як об’єднавчий центр: «Сьогодні ми маємо цю інституцію, і розглядаємо її саме як інструмент формування державної політики в духовній сфері, бо це стосується не просто книги, це стосується освіти, моралі, культури, інтелекту нації та формування самої нації. Важливо, щоб нарешті в Україні можновладці найвищого рівня і депутати зрозуміли, що книговидання й книгорозповсюдження саме української книжки – стратегічні галузі» [2].

Переконаний, що створення Інституту – дуже важлива подія не лише для Міністерства культури, а й для всього інтелектуального, думаючого суспільства, – і Міністр культури Є. Нищук: «Є визначення, що якщо суспільство читає, якщо воно мислить – воно розвивається. Інститут книги – це саме та інституція, яка має нести в своїй роботі нові тенденції поширення серед людей моди на читання» [7]. 

      Щодо історії становлення Українського інституту книги, то значним поштовхом до ідеї його започаткування стало, зокрема, створення в 2002 р. польського Інституту книги й розвиток його діяльності, а відтак – розвиток позитивного іміджу та промоції польської літератури в світі. Про те, як багато робить Instytut Książki, як добре було б мати схожу інституцію і в нашій країні, розмови велися неодноразово [8].

Перехід від розмов до конкретних дій відбувся, коли Голова комітету з питань культури і духовності, народний депутат М. Княжицький під час дискусії на Форумі видавців заявив про намір подати законопроект щодо створення Інституту книги. У листопаді 2015 р. Верховна Рада України в першому читанні прийняла законопроект «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення системи державного управління в книговидавничій сфері». А 28 січня 2016 р. 232 депутати з 450 проголосували за створення Українського інституту книги. У лютому того ж року Президент України П. Порошенко підписав відповідний закон, у якому зазначено, що «Український інститут книги є державною установою, що належить до сфери управління центрального органу виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах культури та мистецтв, і здійснює свою діяльність відповідно до статуту, який затверджується органом управління». На думку фахівців, намір зосередити координацію і виконання державної політики у сфері книговидання, книгорозповсюдження і читання в одній інституції, є виразним позитивом Закону [9].  

    Формат інституції, яка тільки створюється фактично з нуля, багато в чому залежатиме від керівника. І тому такий інтерес викликав конкурс на посаду директора Українського інституту книги. Конкурс був дуже серйозний, у ньому взяли участь 9 кандидатів. Це безпрецедентно для Міністерства культури. Отже, за рішенням журі, найближчі 5 років державну установу очолюватиме 31-річна Т. Терен. Вона має журналістську освіту, друкувалася на сторінках багатьох видань, координатор Української програми «Книжкового Арсеналу». Цікаво, що реакція представників громадськості була не менш одностайною, ніж рішення конкурсної комісії – Інститут потрапить до молодих енергійних рук; попереду багато роботи, але якщо із нею впоратися – йтиметься про реалізацію багатолітніх сподівань книжкової спільноти [10].

Директор Чеського центру у Києві, а водночас і член комісії Луціє Ржегоржікова зауважила, що кандидатів на посаду слухати було дуже цікаво, «адже це справді дуже важлива частина процесу, яка безпосередньо впливала на наше рішення. Ми одноголосно погодили найкращого кандидата і щиро бажаємо йому успіхів. Ми всі будемо поруч, якщо знадобиться якась порада, щоб поділитися нашим досвідом» [11]. 

    Справді, вивчення іноземного досвіду як взірця вдалої організації та продуманої стратегії у цій сфері є дуже актуальним. Зазвичай у критичних і оглядових статтях Український інститут книги найчастіше порівнюють із польським, упускаючи той факт, що схожі інституції давно є і в інших країнах. Наприклад, Canada Book Fund (CBF) /Фонд канадської книги/ в нинішньому форматі існує з 2009. CBF надає фінансову підтримку канадським видавцям та організаціям, які мають стосунок до книжкової індустрії Канади – маркетингу, дистрибуції, промоції авторів, освітніх інституцій тощо). А з Canada Council forthe Arts /Канадською радою з питань мистецтв/ щороку співпрацюють 750 експертів і митців. Це – федеральна корпорація, що покликана стимулювати інтерес до творів мистецтва, їх створення та дослідження. Вона підтримує різні види мистецтва, серед яких, зокрема, література і книговидання (Writing and Publishing). Підтримка здійснюється шляхом надання різноманітних грантів та стипендій.

Щодо Франції, то тут при Міністерстві культури і комунікацій діє Centre National du Livre /Національний центр книги/. Саме через нього надається державна допомога всім ланкам книжкового ланцюга країни: авторам, перекладачам, видавцям, книгарням, бібліотекам, організаторам літературних подій. Окрім цього, частину свого бюджету НЦК витрачає на переклади творів іноземних авторів для французького читача. Для НЦК уряд Франції щороку виділяє близько 29 млн євро. Працівники Центру – майже 200 фахівців (науковці, письменники, перекладачі, журналісти, критики, видавці, книгорозповсюджувачі) – входять до 18 комітетів, які збираються тричі на рік, щоб розглянути заявки та обговорити призначення допомоги авторам, видавцям, бібліотекам та організаціям. Також у Франції працює Міжнародне бюро французького книговидання, яке допомагає французьким видавцям виходити на міжнародний ринок. 

Finnish Literature Exchange (FILI) /Центр фінської літератури/ є одним із шести підрозділів неурядової та неприбуткової організації Finnish Literature Society (SKS). Остання існує з 1831 р. та має на меті промоцію фінської культури. FILI покликаний надавати підтримку перекладам фінською, шведською та саамською мовами, а також сприяти перекладам іноземних творів цими мовами. А Arts Promotion Centre Finland (Taike) /Центр промоції фінського мистецтва/ – це експертний орган при Міністерстві освіти й культури Фінляндії, основною метою якого є просування фінського мистецтва на національному та міжнародному рівнях. Як і Канадська рада мистецтв, ця інституція опікується різними видами мистецтва, зокрема й літературою. Представникам літературного середовища пропонують перекладацькі, тревел-гранти, для роботи митців у резиденції та інші. Щорічно Центр надає гранти на загальну суму 32 млн євро.

Діяльність Swedish Arts Council /Шведської ради з питань мистецтв/ є втіленням культурної політики шведського уряду, яку було визначено в 1974 р. й переглянуто в 2009-му. Важливим фактором формування цієї політики нині є те, що більшість державних витрат взяли на себе місцеві бюджети. Саме тому Swedish Arts Council намагається якомога тісніше співпрацювати з культурними інституціями на місцях. Саме Swedish Arts Council є засновником найпочеснішої нагороди у сфері літератури для дітей та молоді – Премії імені Астрід Ліндгрен (Astrid Lindgren Memorial Award; існує з 2002 року) – призовий фонд якої становить 5 млн шведських крон (450 тис євро).

   У літературній сфері діяльність німецького Goethe-Institut /Ґете-інституту/ спрямовано на міжнародну співпрацю й просування німецької літератури за кордоном. Щоб знайомити світ із німецькою літературою, Інститут вдається до низки заходів, які організовує спільно з літературними, книготорговельними організаціями, бібліотеками, літературними архівами, музеями, фундаціями тощо. Серед таких заходів – зустрічі з німецькими авторами, презентації книг, відкриті читання, дискусії, воркшопи для авторів та перекладачів, участь у міжнародних книжкових ярмарках. М. Шубчик, співробітниця відділу «Інформація та бібліотека» в Ґете-інституті вважає, що ландшафт німецької підтримки літератури є одним з найрізноманітніших та жвавих у світі. Сама держава заявляє, що має передусім дві мети щодо підтримки літератури: по-перше, це збереження літературного спадку, по-друге, сприяння інтересу до сучасної німецької літератури [12].

   На тому, що вивчення діяльності таких структур апріорі важливе, наголошує й сама Т. Терен, зазначаючи, що, крім державних програм, які потребують реформування, обговорення і вироблення нових положень, одним із найважливіших напрямків, які обов’язково має розвивати Інститут книги, є міжнародний: «Насамперед нам потрібно налагодити співпрацю з подібними іноземними книжковими установами й закордонними культурними інститутами, які діють в Україні» [1]. 

    А журналістка та літературознавець А. Левкова впевнена, що зрозуміти, що таке Інститут книги, можуть лиш ті гравці книжкового ринку, які знайомі з діяльністю аналогічних структур за кордоном. Інститут книги є структурою понад усіма, і в цьому його перевага: він не є конкурентом нікому, натомість може координувати зусилля всіх гравців книжкового ринку різних рівнів. Перевага і в тому, що як державна структура Інститут може безпосередньо впливати на бюджетні організації, зазвичай дуже інертні, але вкрай важливі. Рішення Інституту можуть бути не опціональними, а обов’язковими для виконання. І тут головне – розумно користуватися цим впливом, бути креативними, діяльними, відповідними до вимог часу та реалій нашої країни [13].

Справді, очікування від Інституту книги надзвичайно великі – нарешті вивести вітчизняну видавничу справу на вищий рівень, перетворивши на культурну індустрію європейського зразка. Проте, щоб запустити інституцію такого нового типу, які є в багатьох країнах і про яку давно мріяли у нас, потрібно зробити ще чимало вагомих кроків. Адже менеджмент у культурі – це велика комплексна проблема, яка має багато індивідуальних рішень. Тому готових рецептів дій немає, але універсальним інструментом є комунікація – між інституціями і тими, хто є їхнім клієнтом. Бо можна бути дуже проривним та інноваційним, але якщо реципієнт не готовий до «споживання» такого продукту або не приймає ваших цінностей, то проект приречений на провал [14]. 

     Зважаючи на ситуацію, перед керівником Інституту відразу постало безліч нагальних питань: якщо структуру організації вже розроблено в. о. директора в попередні місяці, то скільки має бути людей, на яких умовах їх залучати, як ними всіма управляти, особливо якщо не маєш керівного досвіду? Як і на що розподіляти кошти, що їх, у наших умовах постійної економії на культурі, зазвичай дуже мало? Як реалізувати вже сотні разів дискредитовану програму «Українська книга»? Як співпрацювати з бізнес- та громадськими структурами, які державу зазвичай сприймають насторожено і, внаслідок негативного досвіду, не розглядають її як партнера? Як співпрацювати з державними структурами тощо. Журналіст А. Левкова наголошує, що керування такою організацією, як і багатьма іншими, – це мистецтво балансування: «Тут, як на мене, головне – радитися, але при цьому не втрачати власного бачення; бути «у процесі», але водночас понад усіма – зберігати добрі взаємини, при цьому не захищаючи конкретних гравців, не «вростаючи» в їхні структури, не дозволяючи їм «врости» у свою; за вирішенням нагальних проблем не забувати про питання на перспективу, іншими словами, за деревами таки бачити ліс; сформувати команду компетентних однодумців, які хочуть і вміють працювати, які усвідомлюють, що культура, зокрема книжкова, – це не просто культура сама в собі й для себе, а те, що розвиває суспільство, поглиблює демократію; уміло делегувати обов’язки (одне з найважливіших для керівників уміння), при цьому не лишаючи жодну з царин без контролю тощо. Розбудовувати структуру майже з нуля – це не просто велика місія – це змога задати тон на роки й десятиліття вперед, показати, як варто працювати, довести власній країні, що державні організації у книжковій сфері можуть бути ефективними…» [15].

Т. Терен переконана, що колектив Інституту книги має бути командою досвідчених та креативних менеджерів і кураторів, а сама інституція – стати своєрідним майданчиком для постійної комунікації всіх учасників ринку, проводити презентації, семінари, дискусійні клуби та зустрічі. 

    Важливим завданням інституції також є віднайдення можливості для запровадження грантової програми на видання першої книжки молодих авторів, оголошення стипендії для письменників, відкриття резиденцій для  українських і закордонних літераторів і перекладачів тощо [11].

Видавець та письменник Д. Капранов має свою думку щодо створення Інституту: «У нас є міністерство інформації – ніхто не знає, чим воно займається. Приблизно така сама ситуація поки що з новоствореним Інститутом книги – успішність закладу залежатиме від того, наскільки енергійно його керівництво почне формувати повноваження і їх виконувати. На міжнародному рівні потрібно постачати вітчизняну літературу україномовним читачам. Ще одна проблема – переклади. За кордоном є так звані „професійні читачі" – люди, які на дозвіллі читають україномовні тексти і перекладають іншими мовами. Відбирають ті, які можуть зацікавити іноземного читача. Мусимо сформувати кола таких "професійних читачів" у країнах із потужним книговиданням. Наприклад, у Німеччині та Великій Британії» [16].

   Письменник наголошує, що Інститут теж мусить звертатись до видавців і пропонувати авторів, які можуть бути цікаві в Європі й світі. Якщо видавець надрукує книжку і вона продаватиметься – він знову йтиме до того самого українського автора за наступною річчю. Зараз міжнародні виставки – це просто площа, на якій стоїть стенд. Думаю, Інститут може це змінити – перетворити їх на майданчик для роботи видавців – створити умови для праці за кордоном. Припустімо, Інститут організовує участь українського стенда на книжковому ярмарку у Франкфурті. Відповідно збирає заявки видавців, які хотіли би взяти участь. Потім допомагає їм поїхати до Франкфурта і працювати на українському стенді – проводити зустрічі, розповідати про книги. Завдання Інституту – відібрати тих видавців, які мають бути на виставці і організувати роботу так, щоби вони одне одному не заважали… Їм ще належить зрозуміти, що вони мусять робити, і що від них залежить. І ефективно працювати у внутрішньому й зовнішньому напрямках [17].

За словами новообраного директора, наступного року справді вже Український інститут книги відповідатиме за проведення Франкфуртського книжкового ярмарку, «а надалі кількість таких закордонних майданчиків, на яких ми будемо представляти наші книжки й авторів, з кожним роком зростатиме. Зокрема, крім Франкфурта, хочеться, щоби Україна була щороку представлена на ярмарку дитячої книги в Болоньї» [1]. 

     Дуже важливою тут є думка переможців (двічі!) конкурсу в рамках Болонського книжкового ярмарку, письменників та ілюстраторів, які вже майже десятиліття гідно репрезентують Україну у світі, засновників творчої майстерні «Аґрафка» А. Лесіва та Р. Романишин: «Навіть якщо проаналізувати Болонський книжковий ярмарок, глянути на категорії, на які подаються видавці – то в Україні просто ще немає книжок, щоб всі ті категорії заповнити… Інститут книги – однозначно важлива інституція. Наш книжковий ринок рухається і розвивається швидше, ніж ми сподівалися, він насичується і попереду ще багато добрих речей... Треба розуміти, що книжковий ринок, наприклад, 2010 року й зараз – це дві різні речі, дві різні країни. Наскільки великі зміни відбулися за ці сім років, просто тектонічні! По-перше, видавці починають виходити за межі особистого комфорту, почали брати участь у міжнародних книжкових ярмарках. Але важливо їздити і розуміти свою роль у цьому великому процесі, вчитися і аналізувати. Треба постійно прагнути вдосконалення, але розуміти, які наші переваги… Видавці багато зусиль присвячують маркетингу, адже на сьогодні видати книжку – замало, потрібна промоція і активна робота з читачем. Також з’являються нові видавництва. Дуже позитивним сигналом є поява малих видавництв. Зазвичай саме малі видавці є трендсеттерами і генераторами нових ідей. Дуже тішить, що з’являється розуміння важливості авторських прав. Кілька років тому ми були на піврічному стажуванні в Польщі, де книжковий ринок і культура книжки дуже розвинені. Тоді здавалося, що між нашими країнами в цьому плані прірва. Тепер бачимо, як розвивається українська книжка: це зростання якості, професіоналізму і якоїсь тверезої оцінки того, ким ми є і куди нам рухатись... Підтримки держави поки не відчутно, більшість хорошого в культурі відбувається на паралельній колії. Але великою перемогою стосовно репрезентації України за кордоном є національний стенд на Міжнародному книжковому ярмарку у Франкфурті. Є розуміння, що це важливо, сподіваємося, що це буде вже щорічна практика. Тепер цікаво, як Інститут практично буде діяти і працювати…» [18]. 

 «Вітає обома руками» створення Інституту й письменник А. Любка. На його думку, дві головні функції цієї організації – популяризація читання в Україні та поширення української літератури за кордоном: «Коли автора з України запрошують на фестиваль за кордон, то кажуть, що оплатять проживання та гонорар. Питають, до кого звернутися в Україні, щоб оплатили переліт. А у нас такої інституції немає. Такі зв'язки – можливість майже безкоштовно рекламувати свою культуру [19]. 

Статистика свідчить, що культурне життя українців за роки незалежності – з 1990-го по 2016 рік зазнало значних змін: за інформацією відомства Державної служби статистики, нині найбільшою популярністю серед населення користуються музеї і кінотеатри, а з-поміж вітчизняних закладів культури найбільше – бібліотек [20]. 

Т. Терен зазначає, що Інститут за допомогою промоції та медіаресурсу має активно пропагувати українські бібліотеки не як книгозбірні, а як сучасні хаби – культурні центри, де відбуватимуться важливі події, дискусії, освітні проекти. Досить цікавим і вартим наслідування, на думку експертів, є досвід Польщі. Гжегож Гауден, обіймав посаду директора Інституту книги впродовж 8 років, впродовж усієї каденції всіляко  підтримував будівництво нових і реконструкцію старих бібліотек в польській глибинці. За його планом, саме бібліотека повинна була стати центральним пунктом для суспільства, місцем зустрічей, праці і відпочинку. Справді, зараз у багатьох невеликих польських містах бібліотеку видно здалеку – це найсучасніша будівля в околицях, з інфраструктурою для інвалідів і новою технікою. Практично всі популярні новинки можна знайти в бібліотеці, плюс забезпечення некомерційними виданнями (поезія, мемуари, переклади з «високої полиці», класика), що, своєю чергою, підтримувало й видавців. Вагомим досягненням в популяризації читання стало створення місцевих Дискусійних книжкових клубів (зараз їх в Польщі понад півтори тисячі). На переконання польського екс-директора бібліотеки, стаючи осередками громадської активності, вони змінюють життя людей. Це простір, який допомагає мешканцю малого міста не почуватись виключеним зі світу. Публічна бібліотека – це довготерміновий проект, спрямований на різні покоління. Ми не можемо уявити демократичного суспільства без людей, що читають книжки. Так будували демократію в Німеччині, Франції, скандинавських країнах. Україна теж, як і Польща, потребує мережі сучасних публічних бібліотек у малих містах і селах [8, 21]. 

      Проблему читання, досвід публічних бібліотек щодо її розв’язання та багато інших завдань, які тепер покладено на Інститут книги, неодноразово було висвітлено на сторінках журналу «Бібліотечна планета». Зокрема, генеральний директор Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого Т. Вилегжаніна у своїй статті «Промоція книги та читання: сучасний досвід України» зазначає, що Український інститут книги як дуже важлива соціальна інституція повинен стати розробником і впроваджувачем комплексної програми читання і книговидання, котра охоплюватиме різні сфери життєдіяльності суспільства: культуру, освіту, бізнес, комунікації, медіа. І саме бібліотеки найчастіше реалізовують заходи й проекти, що пов’язані з промоцією читання. «В нинішніх умовах соціальний ефект бібліотечної діяльності стрімко зростає, оскільки публічна бібліотека є тією установою, котра може консолідувати громадськість щодо вирішення соціально значущих проблем і таким чином бере участь у становленні громадянського суспільства в країні, – вважає Т. Вилегжаніна. – Коло партнерів сучасної книгозбірні досить широке. Це органи місцевого самоврядування, громадські організації, освітні установи, заклади культури, недержавні комерційні структури, засоби масової інформації, благодійні фонди. Отже, партнерство, як новий і ефективний вид взаємодії, відкриває широкі можливості й допомагає бібліотечним закладам здійснювати їхню основну функцію – промоцію книги та читання» [26].