(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та

неопублікованими документами за 2015–2016 рр.)

Все більше і більше країн у світі опиняється перед викликами природних, політичних і суспільних катаклізмів. До прикладу, тільки в період з 1980 по 2012 роки від збройних конфліктів постраждало 7,6 мільйона осіб. Не є винятком і Україна – анексія Криму та воєнні дії на Донбасі, без сумніву, увійдуть у підручники з історії. Та вже сьогодні можна сказати, що це є найболісніший період в історії сучасності країни. Втім, біль і травму потрібно лікувати, але спершу – діагностувати [1; 2].

Питання культури й духовності, які є основою для суспільства, мають повсякчас залишатися в полі зору держави. На цьому наголосив Голова Верховної Ради України В.  Гройсман  27 лютого 2016 року під час зустрічі з представниками вітчизняної культури, присвяченої нагальним проблемам галузі та шляхам подолання кризи в країні.

    В ході дискусії її учасники дійшли важливого висновку: в нинішній ситуації потрібно розробити державну стратегію реагування у надзвичайних умовах, як от військової агресії, коли культура опиняється на межі виживання. В цьому контексті зокрема зазначалося, що необхідно підтримати осередки культури на визволених територіях Донецької та Луганської областей, а серед них – театри, музеї, бібліотеки, гуртки дитячої творчості тощо [3].

Дійсно, війна змінила не лише життя окремих людей і родин на Сході, а й суттєво вплинула на культурне обличчя регіону. Так, більшість митців, які творили культуру цього краю, нині влаштувалися в інших українських містах. Хоча є і ті, хто повернувся в рідні заклади культури, переміщені до тимчасових адміністративних центрів – Краматорська і Сєвєродонецька, де без жодних умов і з мінімальними ресурсами намагаються відродити втрачене і запобігти сценаріям, реалізованим в окупованих містах.

Один із героїв постановки «Розарій» на сцені «Театру переселенця», що наразі функціонує як платформа для соціально-культурних проектів, розповідає про залишений у Донецьку дім, який він не зміг добудувати. Це – реальна історія багатьох наших співвітчизників, які були змушені покинути власні домівки і стати частиною категорії «внутрішньо переміщені особи». Сповнена особистої драми, ця оповідь перевертає деякі попередні уявлення суспільства про людей, які є переселенцями і разом з тим доводить, що саме культура здатна не просто проговорювати найскладніші теми, а й ставати дієвим інструментом для розуміння і діалогу всередині країни [4].

    Подібні історії могли б розповісти луганські та донецькі митці, котрим теж через війну довелося залишити театри й філармонії, на сцені яких вони виступали протягом десятиліть, майстерні з власними роботами чи музеї, в яких вони реалізовували свої проекти. Середовище тих діячів культури, які вирішили з певних причин лишитися в окупації, також не таке однорідне, як можна стереотипно вважати. Тут важливо розуміти, що на окупованих територіях працюють митці, які, наприклад, не могли залишити своїх рідних і ті ж таки музеї, театри, гуртки дитячої творчості чи бібліотеки, які без них, можливо, остаточно перетворилися б на рупори ідей «Новоросії».

   Проте, частина діячів, котрі працюють на ниві культури та мистецтва, обрала життя в окупації свідомо: хтось віддано поділяє ідеологію квазіреспублік, а хтось готовий пристати на бік будь-якої влади.

У звичайних людей складається враження, що про культуру в самопроголошених Донецькій та Луганській Народних Республіках («ДНР» і «ЛНР») абсолютно не йдеться, радше мова може йти про повернення в часи радянського офіціозу й зручного самопроголошеній владі прочитання історії української культури в російському ключі. У нашій свідомості вже давно закріпився абсурдно-сюрреалістичний образ «культурних новин» з окупованих територій. Згадати хоча б виступи естрадних співаків В. Циганової та Й. Кобзона, який, до слова, став лідером за кількістю виступів у Донецьку – за останні два роки він мав у «Донбас Опері» сім концертів, –  візити акторів І. Охлобистіна й М. Пореченкова, пізнавально-розважальний журнал для дітей в «ЛНР» під назвою «Ввічливі чоловічки», або березневе покладання квітів до пам’ятника Т. Шевченкові в Луганську, на якому мер М. Пілавов назвав Кобзаря «поетом, який у своїх творах оспівував Росію і Новоросію».

І якщо з українського боку ще виникають запитання, якими можуть бути наслідки російської інформаційної пропаганди на окупованих територі-ях, то, схоже, ніхто серйозно не замислюється, до чого може призвести нинішня культурна політика керівників цих самопроголошених республік.

    Можливо, культура не діє так швидко, як медіа, але, коли її офіційно оголошують частиною ідеології, про що красномовно свідчить понад сімдесятирічний досвід УРСР, її вплив значно тонший і глибший.

Тим часом у так званих «ДНР» і «ЛНР» культурне життя давно відновилося. Працюють майже всі культурні заклади, готуються нові вистави й виставки, які, до того ж, зазвичай проходять з аншлагами.

На початку року в.о. міністра культури «ДНР» М. Желтяков, який перед цим був заступником начальника Управління культури й туризму Донецької ОДА, у найкращих радянських традиціях звітував про культурні досягнення «республіки». Він заявив, що відроджуються культурні зв’язки з Російською Федерацією, а театрально-концертні організації після 25-річної перерви знову виїжджають на гастролі. «Чомусь деякі люди вважають культуру сферою обслуговування – мовляв, ми повинні тільки співати й танцювати. Часто забувають, що культура – це передовсім ідеологія!» – наголосив в одному зі своїх інтерв’ю М. Желтяков, який тепер ще й виконує роль культурного ідеолога, запропоновану йому керівництвом «ДНР».

    До своїх досягнень на посаді в.о. «міністра» може віднести прийнятий 25 грудня 2015 року «закон» «ДНР» «Про культуру», після якого обіцяє наступні закони про театри, бібліотеки і музеї. Згідно з цим «законом», «Міністерство культури» зобов’язується, приміром, «сприяти пропаганді культурної спадщини Донецької Народної Республіки в засобах масової інформації та організаціях культури». Також у статті 62 «закону» зазначається, що заклади культури «республіки» можуть брати участь у роботі міжнародних культурних організацій, обмінюватися з ними інформацією і вивчати міжнародний досвід. Даний пункт викликає найбільше сумнівів, бо, якщо проаналізувати анонси культурних подій на сайтах «ДНР», співпраця тут здійснюється в односторонньому напрямі – з Російською Федерацією.

   Поза тим саме культурне життя у Донецьку можна назвати досить активним. У місті повноцінно працюють художній музей, музично-драматичний театр, театр опери та балету, філармонія, художньо-виставковий центр «АртДонбас», театр ляльок, російський театр юного глядача в Макіївці, цирк, бібліотеки. Відновив свою роботу в новому приміщенні й Молодіжний центр: у стару будівлю центру в серпні 2014 року потрапив снаряд.

У той же час від артилерійських обстрілів серйозно постраждали будівля та експонати краєзнавчого музею. У листопаді минулого року глава самопроголошеної республіки О. Захарченко пообіцяв, що заклад повністю відновлять і він «буде ще кращим, ніж був за України». Минулої осені працівники краєзнавчого підготували виставку «Из руин возрождённые», до якої увійшли фотографії музею після обстрілів і постраждалі експонати. У січні цього року «Донбас SOS» повідомив, що основні відновлювальні роботи в закладі майже завершено. А в лютому в «денеерівських» медіа з’явилася інформація, що музей подав заявку на участь у міжнародному фестивалі «Інтермузей» у Москві.

     Влітку 2014 року від вибуху автомобіля на центральній площі Донецька постраждав і художній музей: щоправда, на відміну від краєзнавчого, тут було пошкоджено лише вікна. Незмінна директор Г. Чумак неодноразово розповідала, що могла, як і інші колеги, переїхати до Києва, але не зробила це через відповідальність перед музеєм, аби вберегти колекцію. Директор вирішила перенести основну експозицію в музейні фонди, які, з її слів, не просто збережено, вони навіть поповнились за останній час – завдяки колекціонерам та меценатам.

Музей продовжує організовувати виставки, на які, запевняє Г. Чумак, ходить більше відвідувачів, ніж у мирний час. При цьому їх або присвячено певним датам та ідеологічно вивіреним персоналіям (як лютнева «Суворов. Путь к бессмертию»), або ж вони презентують творчість місцевих художників. На думку колишньої донеччанки, засновниці руху «Донецьк – це Україна», графічного дизайнера Д. Берг, культурним життям назвати те, що відбувається в Донецьку, складно, оскільки культура не може розвиватися в окупації. 

Показова ситуація художнього керівника оперного В. Писарєва, який восени 2014 року залишив окупований Донецьк. У січні 2015 року газета «День» писала, що артист дає майстер-класи за кордоном, а його родина переїхала до Харкова й Києва. А вже у жовтні минулого року стало відомо, що В. Писарєв повернувся в «ДНР» і знову став художнім керівником оперного. Лишилося за ним і звання н.а. України. Ця історія вимагала б окремого розслідування.

Цікаво також, що на всіх донецьких афішах продовжують поруч з іменами артистів писати «народний» і «заслужений», але без слова «України».

      З поверненням Писарєва в листопаді 2015 року в «Донбас Оперу» повернувся і заснований ним Міжнародний фестиваль «Зірки світового балету в Донецьку». В Гала-концерті фестивалю, як повідомив «Первый Республиканский телеканал», «взяли участь найкращі артисти з Росії, Білорусі, Чехії, Німеччини, Болгарії, Казахстану, Японії і Донецької Народної Республіки». При цьому на сайті «Остров» зазначалося, що ніхто з відомих закордонних танцівників участі у фестивалі не взяв, а Японію на заході представляв Моріхіро Івата з Бурятського театру опери та балету (Росія).

Інший донецький театр – музично-драматичний, але тепер уже не «український» і не «національний» – влітку 2014 року змушений був закрити сезон майже на місяць раніше, але вже у жовтні відновив свою роботу. За той час частина артистів виїхали в інші міста України, а сам театр під головуванням доньки колишнього художнього керівника театру М. Бровуна Н. Волкової розпочав співпрацю з новою владою самопроголошеної «ДНР». У березні 2016 року в муздрамі відбулося 25 показів вистав, проте серед них – жодної україномовної класики. За деякою інформацією, в «ДНР» узагалі заборонено проводити культурні заходи українською мовою. 

    Нещодавно першочергові завдання культури в «ЛНР» озвучила «міністр культури» О. Кокоткіна, серед них – збереження і відродження тих культурних традицій, якими багата луганська земля, а також активізація і розширення впливу культури у справі патріотичного й естетичного виховання юних громадян республіки. Зі слів «міністра», кожен театр, музей чи бібліотека «ЛНР» співпрацюють з російськими колегами. Приміром, краєзнавчий музей – з Російським історико-етнографічним, художній – з Саратовським, український драматичний театр – з Московським державним театром імені Покровського. У лютому-березні 2016 року цей обмін досвідом проявився в тому, що, наприклад, у Палаці культури імені Леніна виступили «популярні артисти з Російської Федерації» (ті ж, що і в «ДНР»), у Центральному музеї Великої Вітчизняної війни у Москві відбулася громадсько-благодійна акція, присвячена «добровольцям, які воюють на Донбасі», Центр розвитку дитячого руху «Світ без війни» провів для луганських школярів фотоконкурс «Російська весна на російській землі», а в Санкт-Петербурзі відкрилася фотовиставка «Сльози Донбасу».

Формуванню «державної ідеології» має сприяти і Спілка письменників «ЛНР», до роботи якої активно долучається її голова Г. Бобров. Після його книжок про українських письменників – «Тарас Шевченко – крестный отец украинского национализма» (2005), «Украинка против Украины» (2012) – та роману-антиутопії «Эпоха мертворожденних» (2008), присвяченого «громадянській війні в Україні», минулого року в Луганську вийшла його збірка нарисів про вже негіпотетичну війну «Луганское направление».

А наприкінці лютого за ініціативи Спілки з’явилася ще одна літературна збірка «Время Донбасса», яка «підсумовує війну на Донбасі за минулий рік». До книжки, що стала одним із номінантів Міжнародного літературно-медійного конкурсу імені Олеся Бузини, ввійшли твори 70 «знаменитих письменників» «ЛНР», «ДНР», Росії та ополченців.

Головним місцем для заходів «еленерівських» письменників лишається обласна наукова бібліотека імені Горького, яка за словами директора переміщеної Луганської бібліотеки в Старобільську І. Риб’янцевої, стала рупором «еленерівської» влади, а зміст культурних заходів не витримує жодної критики. Це зустрічі з «видатними письменниками сучасності», в ролі яких виступають зазвичай невідомі ростовські літератори, а також луганські автори зі Спілки письменників «ЛНР». 

     Над формуванням «державної ідеології ЛНР» працюють не лише письменники, а й музиканти. Так, у лютому поточного року композитор Антон Клейн презентував у Луганській філармонії симфонію «2014 рік», в якій відобразив своє відчуття війни на Донбасі. Тут і «військовий переворот у Києві», і «брехливий вальс», «присвячений американським і українським політикам та олігархам», і «боротьба та опір ворогу».

В цілому сценарій ідентичний з «денеерівським», хоча в плані застосування культури як ідеології, схоже, в «Луганській республіці» пішли далі. Наприкінці січня цього року в Луганську провели «круглий стіл» за участі місцевих політологів, військовослужбовців, письменників, журналістів, педагогів та істориків, які намагалися сформувати «єдиний підхід до збору, хронологізації, кваліфікації та публікації подій і фактів боротьби з українською агресією для формування історії ЛНР, ідеології держави».

Якщо порівнювати культурні досягнення двох самопроголошених республік, «ЛНР», безперечно, іде попереду в ідеологічному напрямі, натомість відстає від «ДНР» у законодавчому й медійному. У «ЛНР» поки що немає закону «Про культуру», зате у липні 2015 року прийняли закон «Про музеї, музейну справу і Музейний фонд Луганської Народної Республіки». Найближчим часом, обіцяє «міністр» О. Кокоткіна, мають затвердити і закон «Про вивезення культурних цінностей і про культурну спадщину».

Також, на відміну від «ДНР», в «еленерівського» «мінкультури» немає власного сайту. Натомість є неофіційні інтернет-ресурси, наприклад, молодіжне інформагентство «Исток», які знайомлять із нинішнім культурним життям Луганська, викликаючи відчуття дежавю. А точніше – нагадують стилістику радянських газет, в яких кожну тему треба було допасувати до актуальної ідеології [5]. 

Тож ключовими на сьогодні залишаються питання: чи варто починати діалог з митцями на окупованих територіях і як повернути Донбас в українське культурне поле?

«Помилки виправляти ніколи не пізно. Говорити та працювати з теперішніми проблемами, з громадською думкою сьогодні просто необхідно», – зазначає в інтерв’ю газеті «Українська правда. Життя» О. Сагайдак, засновниця Аукціонного дому «Корнерс» та ініціатор Культурного форуму «ДОНКУЛЬТ», про який йтиметься в цій роботі пізніше. На її переконання, аби врятувати свідомість майбутніх поколінь, треба дуже ретельно працювати з молоддю та дітьми, особливо в середовищі переселенців, – щоб молоді люди вчилися мислити самостійно, а не тільки тиражувати популярні міфи й стереотипи. Щоб вони росли з усвідомленням цінності культурних надр свого регіону, своєї країни. Їм конче необхідний цей наратив, адже цей регіон вже давно перестав бути виключно індустріальним, такою собі «всесоюзною кочегаркою».

Звісно, жителі будь-якого регіону, в тому числі й на Донбасі, пов’язують з культурою щось своє, суто місцеве. Поряд із цим є речі універсальні, які варто знати і цінувати. У першу чергу це музичні, художні, літературні твори і люди, які їх створили. В ідеалі, саме з ними повинен асоціюватися певний регіон.

Натомість сьогодні спостерігаємо зворотну картину: є багато імен, які всім добре відомі, але найчастіше ми навіть не підозрюємо про те, що вони якось пов’язані з Донбасом. Наприклад, письменник С. Жадан. Коли запитуєш про нього, будь-яка молода читаюча людина відповість: він з Харкова. А насправді він народився в Луганській області. Скажімо, музикант І. Карабиць, художній керівник «Київської камерати», родом з Первомайського району Донецької області. Заглиблюючись у питання, розуміємо – в кожному поколінні є абсолютно видатні люди, пов’язані з цим регіоном. В образотворчому мистецтві – С. Григор’єв, П. Кончаловський, А. Куїнджі, в музиці – С. Прокоф’єв, В. Сосюра та В. Стус – в літературі [6].

Щодо останнього – символічно, що знаний поет, який був одним з лідерів українського дисидентського руху, значну частину свого життя провів на Донбасі. Більше того, з березня по жовтень 1963 року В. Стус обіймав посаду першого літературного редактора газети «Соціалістичний Донбас», працював в україномовній частині редакції цієї газети. Тож, з квітня 1963 року по квітень 1965 року світ побачило 509 номерів українського «Соціалістичного Донбасу». Тобто виходив українською мовою «Соціалістичний Донбас» рівно два роки накладом кілька десятків тисяч примірників [7].

Примітно також, що у передмові до збірки листів та віршів В. Стуса «Листи до сина» Д. Стус, ніби продовжуючи діалог з батьком на теми людських цінностей, свободи та правди, зазначає: «Так сталося, що, в силу дуже багатьох причин, українська культура на цілі століття затрималася у своєму розвитку. У той час, як деякі народи вже створюють щось зовсім інше, ми все ще намагаємося відтворити й пізнати своє національне тіло, ким ми є, ким ми повинні б сьогодні бути. Цьому було чимало причин, але сьогодні це вже не має ніякого значення. Отже, до тих пір, поки ми не подолаємо цю культурну прірву, поки ми не навчимося бути собою, ситуація на краще не зміниться ні в психології, ні в етиці, ні в культурі, ні в політиці з економікою». Цілком актуальна думка [8].

В Україні є території, де все відносно спокійно, тому важливо сьогодні продовжувати обговорювати, осмислювати те, що відбувається, промовляти цю травму й розбиратися, яких помилок ми припустилися і що можна ви-правити в майбутньому.

Луганський краєзнавчий музей – один з шести культурних закладів-переселенців, які були «перевезені» в Україну. Зі слів колишньої старшої наукової співробітниці відділу етнографії музею Н. Каплун, до війни заклад був одним з найавторитетніших в країні. Офіційно вона зі ще однією своєю колегою сьогодні працюють у Луганському краєзнавчому музеї, щоправда, розміщений він тепер у Старобільську Луганської області, як і Луганська обласна універсальна наукова бібліотека імені Горького. На жаль, переїзд на українську територію обох закладів номінальний – вдалося вивезти лише статутні документи.

 Н. Каплун не приховує, що після активної роботи в обласному закладі культури нинішня діяльність евакуйованого музею їй здається млявою і безрезультатною. Вона навіть зізнається, що спочатку відчувалося в Старобільську дещо вороже ставлення, оскільки працівники районного музею вважали, що залишаться тепер без роботи. Це й не дивно, адже місцевий музей дуже маленький, тут усього 3 тисячі експонатів. А н айгірше, що українська влада нічого не зробила для того, щоб сюди перевелася молодь.

    Негативно вразив колишню луганчанку й контраст у культурному житті довоєнного Луганська та Старобільська. Хоча до Старобільська час від часу приїжджають громадські активісти з різними арт-проектами, музейний працівник називає ефект від них тимчасовим, бо на загальне культурне обличчя міста вони не впливають.

Активніше культурне життя виглядає в нинішньому обласному центрі Луганської області – Сєвєродонецьку. Сюди вдалося перевести з окупованої території Навчально-методичний центр культурних ініціатив та кіномистецтва, Центр народної творчості, академічний український музично-драматичний театр, якому з часом вдалося набрати нову трупу, до того ж, повернулися кілька акторів, які виїхали в інші міста. На сьогодні в театрі відбулося вже п’ять прем’єр, колектив брав участь в одному міжнародному фестивалі й наразі активно гастролює Луганською областю.

    На територію, підконтрольну Україні, в березні 2015 року було переведено Луганську обласну філармонію. Сьогодні тут працює 68 артистів, частина з яких приїхала з Луганська. Оркестр уже мав гастролі Закарпаттям, побував також із виступом в Австрії. Крім того, в березні колективи філармонії і театру взяли участь у «Днях Луганської області» в Києві.

На Донеччині, центром якої тепер є Краматорськ, з евакуацією і відновленням роботи культурних закладів ситуація складніша. Офіційно на українську територію було переведено сім закладів, з них відновив свою роботу лише один – Донецький обласний художній музей, який тепер офіційно «прописаний» у музейній філії в селі Прелесне Слов’янського району. Інші заклади не запрацювали через правову колізію – губернатор області не може призначати людей на державні посади у зв’язку зі змінами, внесеними в Закон «Про військово-цивільні адміністрації».

    Після окупації Донецька обласне управління культури не існувало п’ять місяців. А. Певну, яка до цього працювала начальником відділу культури й туризму Мар’їнської райдержадміністрації, призначили у березні 2015 року. Тоді всю роботу управління потрібно було створити з нуля. Причому йшлося не лише про людей, а навіть про столи й канцтовари. Працівників шукали на місці.

З нуля А. Певна хоче створити й нові обласні культурні заклади. За її задумом, нова філармонія повинна запрацювати у Маріуполі, нині для цього шукається приміщення. У Краматорську також має відновити роботу Донецький обласний відділ кінопрокату. Ведуться перемовини з акторами, які виїхали з окупованого Донецька і готові долучитися до творення театру в Краматорську. У планах – створення незалежного «Арт-театру Донбасу» та Міжрегіонального центру культурної співпраці, який об’єднає не тільки працівників Донецької області, а й інших регіонів, з якими буде підписано низку меморандумів про партнерство. Наразі Донеччина має такі домовленості з Вінницькою і Львівською областями.

    Окрім згаданих культурних закладів, у листопаді 2014 року до Києва було переведено Донецьку державну музичну академію імені С. С. Прокоф’єва та Луганську державну академію культури і мистецтв.

Попри те, що Сєвєродонецьку вдалося розгорнути з часу окупації більш активну культурну діяльність, ніж Старобільську, в обох управлінь є спільне бачення їхньої ролі на Донбасі. Визначено також основні цілі й завдання, серед них – українізація населення, самоідентифікація на території Донбасу. Адже весь цей час тут була інша ідеологія.

На переконання А. Певної, необхідно створити такі умови в культурному просторі, щоб люди любили українську культуру, жили нею, пишалися її традиціями. Саме тому управління розробило програму з розвитку української культури та національної самосвідомості на території Луганської області». В її рамках у Сєвєродонецьку відбулися фестивалі «Луганщина – це Україна», «Луганщина – світанок України», «Україна єдина» і створили ансамбль української пісні і танцю «Радани». Натомість у Краматорську позитивні відгуки суспільства отримала культурно-мистецька акція «Відчуй Україну!», а виставка «Рушникова дорога Донбасу» побувала в Києві та Вінниці. 

     Те, що сьогодні намагаються робити управління культури в Краматорську і Сєвєродонецьку, безперечно, заслуговує на повагу. Так само як і поїздки на Донбас митців, культурних активістів і колективів. Разом з тим слова «українізація» і «національно-патріотичне виховання», крізь призму яких намагаються сьогодні дивитися на культуру українського Донбасу, дещо насторожують, бо можуть стати причиною того ж самого відторгнення українського і бажання вибудувати свій власний ефемерний світ – на основі привидів радянського минулого чи досвідченішої в питаннях русифікації культури сусідньої держави. Врешті, весь цей час і Донецька, і Луганська області розвивалися зі своїм баченням культурних, мовних та історичних процесів.

     Очевидно, що серед передумов нинішньої ситуації на Сході, так само, як і в анексованому Криму, є культурний чинник. «За роки незалежності ніхто структурно й на рівні держави культурою на Донбасі не займався, і робилося це навмисно – насамперед у цьому були зацікавлені олігархічні клани», – переконана директорка з комунікацій ще одного закладу-переселенця з Донецька – фонду «Ізоляція» – А. Медведєва. За її словами, дуже важливо проаналізувати всі причини того, що призвело до нинішніх трагічних подій, але не менш важливо розуміти, чи не повторюємо ми помилки минулого сьогодні. Чи вироблено в державі нарешті продуману культурну політику для Донецької і Луганської областей? І найскладніше, але не менш нагальне, – чи може культура зіграти певну роль в налагодженні діалогу з мешканцями на окупованих територіях?

Найголовніше, на думку А. Медведєвої, в цій ситуації Міністерство культури України має подумати не про ще один «потьомкінський» список обміну культурними досягненням між регіонами, а про те, щоб на Луганщину і Донеччину зі своїми проектами й ідеями поїхали дійсно найкращі українські митці. Щоби їм було запропоновано відповідні умови і надано всі можливості. Це єдиний спосіб повернути ці регіони в культурне поле країни [4].

   До «українізації» звільненого Донбасу долучилося керівництво Міністерства культури України, оголосивши в січні 2016 року про започаткування загальноукраїнського проекту культурної інтеграції «Український Донбас». Він покликаний шляхом запровадження міжрегіонального культурного партнерства створити умови для повноцінної інтеграції Донецької й Луганської областей в єдиний культурно-мистецький простір України.

   Упродовж року передбачено проведення в містах і селищах Донбасу мистецьких, музейних, бібліотечних та інших культурно-мистецьких заходів за участі творчих колективів із різних регіонів України. Відомчим наказом визначено систему міжрегіональної партнерської взаємодії між окремими областями та конкретними районами і містами Донецької й Луганської областей, напрацьовану за результатами наради з керівниками структурних підрозділів у сфері культури обласних та Київської міської державних адміністрацій.