(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету 

та неопублікованими документами за 2016–2017 рр.)

Темі культурної дипломатії останнім часом приділяється все більше уваги, адже будь-яку країну сприймають насамперед через призму культури, бо це її «обличчя». Крім того, культурні індустрії є на сьогодні двигуном провідних економік світу.

Попередні оглядові довідки нашого циклу про культурну дипломатію було присвячено питанням підтримки світовою спільнотою постмайданної України та її політичного курсу на євроінтеграцію (Режим доступу: http://www.nplu.org/storage/files/Infocentr/Tematich_ogliadi/2015/2015_culture1.pdf), а також проблемі цивілізаційного поступу України в умовах інформа-ційної війни та агресії з боку Російської Федерації (Режим доступу: http://www.nplu.org/storage/files/Infocentr/Tematich_ogliadi/2015/2015_culture2.pdf). Зважаючи на багатовекторність завдань, які стоять перед нашою державою в сфері міжнародних відносин, тема культурної дипломатії отримала свій розвиток, зокрема в цій роботі акцентується увага на необхідності створення бренда «Україна» як такого.

Надзвичайну ефективність культурної дипломатії яскраво й наочно продемонструвала перемога Джамали на «Євробаченні». Це зайвий раз довело, що тільки вартісний мистецький  продукт та його просування в правильному місці в потрібний час забезпечить необхідний сьогодні країні результат. Слід чітко усвідомити, що часи, коли створювалися кон’юнктурні проекти «на експорт», вже далеко позаду. На часі – руйнувати стереотипи про українську культуру як селянську і шукати компроміс між високим рівнем традицій і вмінням поєднувати їх з інноваціями. Щоб змінити ставлення до нас як до європейської країни, необхідно піднімати наявний пласт культури на новий рівень [1; 2].

Говорячи про інтеграцію української культури в європейський контекст, треба, однак завважити, що побудова бренда «Європа» має спрямовуватися на сприяння розвитку мислення в масштабах всієї спільноти та позиціонування формату «Європа у світі», а не на пошук та акцентування уваги на відмінностях та особливостях окремих європейських держав.

   Втім, кожна країна з власного бачення та в залежності від своїх зовніш-ньополітичних стратегій розвиває власну культурну дипломатію, що скоріше набуває рис застосування територіального брендингу. Адже, як відомо, саме імідж або бренд держави напряму визначають кількість іноземних інвестицій та внутрішніх банківських вкладів, візитів голів ключових держав і транснаціональних корпорацій. Водночас, він дозволяє просувати в глобаль-ний політичний і культурний простір автохтонні національні символи, системи цінностей, особливі стратегії, що здатні слугувати зразком для інших країн та регіонів.

Застосовуючи такий інструмент досягнення політичних цілей, як культурна дипломатія, країна здатна підвищити не тільки ефективність зовнішньої політики, а й престиж власної держави, уряду, політики як у міжнародному політичному середовищі, так і серед власної громадськості, посилити розвиток туристичної індустрії; представити культуру як базовий елемент формування державного бренда.

Цікавим прикладом ефективного розвитку культурної дипломатії є Іспанія. В цілому сценарій культурної дипломатії цієї європейської країни розробляється і засновується, базуючись на широкій мережі інституцій та механізмів, що здійснюють зовнішню культурну політику, зберігаючи при цьому велику кількість зовнішніх зв’язків.

   Головною організацією культурної дипломатії Іспанії є Інститут Сервантеса, який діє за схемами французького Альянсу. Іспанія поступово посилює динаміку активності в політичній, економічній та культурній сферах світової політики. Зокрема, розробляються та реалізуються заходи, спрямовані на розповсюдження іспанських культурних зразків, кіно, музики, театру тощо.

Нарешті, культурна дипломатія Іспанії зосереджується на боротьбі з культурними стереотипами щодо Іспанії та її політичного минулого, пов’язаного з режимом Франсіско Франко, що сприяє становленню іміджу демократичної країни.

В цьому контексті, на відміну від інших європейських країн, Іспанія, дійсно, більше уваги звертає на розвиток власної культурної унікальності та самобутності, аніж на аналіз суспільно-політичного дискурсу навколо того, яким чином її культура сприймається за кордоном. Як зазначив нідерландський дипломат Ян Меліссен: «Іспанія нині є найбільш вдалим прикладом „розкручування національного брендаˮ, оскільки вона продовжує будувати те, чим насправді є!». 

Інший принцип фактичної «реанімації» культурної дипломатії після завершення режиму Франко – аполітичність культурної політики Іспанії. Йдеться про створення чіткої державної стратегії культурної дипломатії Іспанії, що не буде значним чином варіюватися під час зміни політичних еліт у країні. Стратегічною метою є формування та просування бренда «Культурна Іспанія» через її національну специфіку та індустрію культури, систематичну присутність та участь у найбільш важливих світових культурних подіях, а також розвиток культурного туризму. Завдяки такого роду міжнародній діяльності Іспанії, просування її бренда покликане стерти роки ізоляції, спричиненої диктаторським режимом, спрямувавши всі зусилля на надання Іспанії образу сучасної європейської країни [3].

З початком гібридної війни, спрямованої проти нашої держави та цінностей західної цивілізації, світ отримав чергове підтвердження стратегічного значення культурної дипломатії як інструменту захисту національної безпеки. Зокрема, про це йшлося в Києві під час Третього форуму культурної дипломатії України, який відбувся 10 червня 2017 року.

    В його роботі взяли участь голова Представництва Європейського Союзу в Україні Хюг Мінгареллі, аташе з питань культури Посольства Литовської Республіки в Україні Юргіс Гедріс, представники дипломатичних місій інших країн, митці, історики та громадські діячі. Директор Департамен-ту публічної дипломатії МЗС України А. Соловей повідомив присутніх, що ключовим завданням влади й суспільства є на сьогодні генерація та реалізація різнопланових культурних проектів, спрямованих на підвищення поінформованості міжнародної спільноти про Україну, її історію, культуру, а також роз’яснення того, «ким є Україна і чого вона прагне». Наразі флагманським мегапроектом є створення Українського інституту, який має запрацювати до кінця поточного року. Так, крім центрального офісу в Києві, буде започатковано закордонні відділення в США, Франції, Німеччині, Італії та Польщі. За рік такі осередки мають також відкритися в Пекіні та Південній Америці [4].

Загалом, 2016 рік дав офіційний старт державній культурній дипломатії України: в Міністерстві закордонних справ було створено відповідний відділ, зроблено довгоочікувані кроки до заснування Українського інституту, втілено чимало помітних культурних проектів за кордоном. А завдяки активній роботі окремих державних посадовців, незалежних експертів і журналістів термін «культурна дипломатія» увійшов в широкий публічний та медійний дискурс [5].

Проте, на думку директора Національного інституту стратегічних досліджень, колишнього секретаря РНБОУ В. Горбуліна, українська влада недостатньо використовує засоби культурної дипломатії в зовнішній політиці, у цьому напрямі ми постійно спізнюємося. Як приклад він наводить результати нідерландського референдуму щодо затвердження Угоди про асоціацію між Євросоюзом та Україною. Адже в боротьбі за долю референдуму «незадіяним залишився величезний культурний пласт» – відомі на весь світ українські оперні співаки, яких варто було «привезти до Голландії, щоб вони побачили, що наша країна має глибоку культуру». За його твердженням, ми недооцінюємо роль культурної експансії образу України до західних країн. І геть неприпустимим є той факт, що за кордоном знають тільки наших великих спортсменів – братів Кличків та А. Шевченка, – тоді як ціла генерація сучасних українських митців не має виходу на міжнародну арену.

З іншого боку, існує проблема профанування самого поняття «культу-рна дипломатія», коли все скочується в популізм і застосовується відносно будь-чого, що має іноземну культурну складову, взагалі будь-яке аматорство й народництво за кордоном. У результаті термін розмито, а стратегію на державному рівні так і не прийнято [6].

Поняттям культурної дипломатії в Україні поки здебільшого спекулюють, зауважує О. Жук, креативний директор Національного центру Олександра Довженка, що нині стрімко перетворюється на міжди-сциплінарний культурний кластер. У рамках міжнародної програми для культурних лідерів «Просування соціальних змін через мистецтво» арт-менеджер побувала в США. Цей проект має різні тематичні напрями для лідерів з різних сфер і, на переконання О. Жук, є одним з найважливіших інструментів американської культурної дипломатії.

    Група, що брала участь у заходах програми, складалася з 22-х митців, керівників культурних інституцій та активістів з 22-х країн, багато з яких потерпають від війн, тероризму, порушень прав людини та соціальних конфліктів. Її учасники побували в чотирьох штатах, мали зустрічі й дискусії з десятками фахівців, відвідували найрізноманітніші організації: від студій хіп-хоп активістів, антиспоживацької перформанс-арт-секти, асоціацій вуличного мистецтва чи реабілітаційних центрів для безхатьків до креативних бізнес-інкубаторів, муніципальних департаментів освіти та культури, адвокаційних груп та музеїв на кшталт MoMA й Smisthonian.

Цікаво, що американський досвід соціальної роботи в мистецтві базується передусім на емпатії, партисипативних та інклюзивних практиках. Мистецтво може навчити критичному мисленню, співпереживанню, повазі й толерантності, а отже – сприяти безпеці та миру в суспільстві, поступово змінюючи соціальний ландшафт.

Одним із міст, включених у програму, був Шарлотт, що у Північній Кароліні, – діловий центр та великий транспортний вузол, і водночас – досить депресивне місто з донедавна обмеженими можливостями культурного дозвілля, занедбаними районами, великою кількістю безхатченків, алко- та наркозалежних. Для вирішення цих проблем муніципалітет замовив урбаністичне дослідження, проаналізувавши потоки «ділових туристів» і людей, які проводять багато часу в аеропорту між пересадками, їх потреби у дозвіллі. В результаті влада та місцевий бізнес інвестували в культурний туризм – музеї, мистецтво в публічному просторі, креативні індустрії, аби зробити місто привабливим. А ще подарували громадській організації Urban Ministry, що займається реабілітацією безхатченків, приміщення колишнього залізничного депо та землю. Там об-лаштували город, кухню, їдальню, пральню, медичний кабінет, спортзал, арт-студію, офіси соціальних працівників, психологів та волонтерів.

    У протилежній частині Шарлотт існує ще один приклад впливу мистецтва на розвиток депресивного району – креативний кластер Area 15, приватна ініціатива кількох сусідів-митців, які на двох купили великий ангар, де місцеві мешканці можуть тепер реалізувати власні стартапи, як от веганське кафе, танцювальний зал, студію звукозапису тощо. Й таких соціально орієнтованих проектів у місті надзвичайно багато, всі разом вони змінюють соціальну екосистему міста.

Інший приклад того, як мистецтво інтегроване у розвиток міста та репрезентує цілий район – Precita Eyes Muralists Association у Сан-Франциско, одна з трьох важливих спільнот, легендарних центрів вуличного мистецтва в США, що з 1977 року займається збереженням і створенням муралів, освітою, проводить арт-заняття для дітей та молоді, підтримує автентичну мистецьку атмосферу та розвиток латиноамериканських кварталів.

У Сан-Франциско для членів групи також було організовано зустріч з громадською організацією Community Works, що працює з колишніми ув’язненими, реінтегруючи їх в суспільство через мистецтво, театр, сучасну хореографію. Особливо О. Жук вразила їхня програма для молоді, дітей ув’язнених, спрямована на їх підтримку в школах та арт-спільноті, віднов-лення гідності та зменшення соціальних ризиків. Це показовий приклад ефе-ктивної взаємодії між громадськими активістами та мистецькою спільнотою – в Україні ж такі кросс-колаборації досі є рідкістю.

    Іншим прикладом, що надихає, є центр National Sawdust у Нью-Йорку. Він поєднує концертний хол, студію звукозапису, коворкінг для музикантів, перформерів та ресторан. Місія – генерування аудиторії для класичної та нової академічної музики, надання можливостей та менторської підтримки для молодих музикантів й композиторів, знайомство публіки з творчістю митців з різних країн. Це дуже нагадує те, над чим у Києві працюють агенції «Ухо» та «Плівка» в Центрі Довженка. Слід додати, що National Sawdust розташований на колишній деревообробній фабриці. Реконструкція зайняла сім років та відбулася передусім завдяки філантропічним інвестиціям. Трансформований простір не лише отримав численні архітектурні нагороди, але й став візитівкою Брукліну. Наразі «клуб» фінансово підтримують 30 тисяч його постійних членів з 40 штатів та 35 країн світу.

Серед важливих спостережень, вартих уваги, О. Жук виділяє наступні. По-перше – це те, як природно і послідовно, а не ситуативно вписано соціальну відповідальність в стратегію мистецьких інституцій та проектів. Приміром, вражає нова програма MoMA в Нью-Йорку для ЛГБТ та квір-підлітків, яка створює для цих спільнот відкритий та безпечний простір. Кожного тут не просто «приймають», а справді підтримують та захоплюються інакшістю, креативністю. Можливо, саме такий меседж і має нести мистецтво.

   А по-друге, мистецтво та культура як «м’яка сила» в американських міжнародних відносинах є не просто красивою метафорою чи статусом. На-впаки – це конкретна, послідовна низка заходів та культурних обмінів. Це стратегічний процес і, що важливо, діалог, а не монолог й одностороння самопромоція держави.

А для того, щоб усе це почало працювати в Україні, треба передусім визначитися з поняттям «культурна дипломатія». Бо від того, що люди, які раніше називалися культурними менеджерами чи митцями, раптом назвуться «культурними дипломатами», або від заснування відповідного державного департаменту чи інституту, культурна дипломатія не з’явиться. Результати з’являться тоді, коли ми навчимося не лише говорити про себе та свої про-блеми, але й робити це тонко, з розумом, у правильному середовищі та в діа-лозі з іншими, впевнена арт-менеджер. Крім того, слід показувати ширший культурний контекст, в якому працюєш, говорити про здобутки колег, про-водити міжнародні паралелі та знаходити ті точки перетину й зацікавленості, які сприятимуть довірі, співпраці й взаєморозумінню. А це вже велика експертна робота, що потрібує специфічних компетенцій. 

Так само соціальні зміни через мистецтво, «соціальні ліфти» краще працюють не через модель місіонерства патетично-істеричного типу, а через створення середовища рівної взаємодії та довіри. Тож, щоб культурна дипломатія справді запрацювала, державні інститути повинні відмовитися від ідеологічних, пропагандистських амбіцій в сфері культури і посилити свої адміністративно-сервісні, комунікаційні навички для культури. Формати на кшталт Днів української культури малоефективні – вони герметичні, нарцисичні й адресовані вузькій аудиторії, яка вже знає про Україну. Потрібно виходити на глобальний рівень, брати участь у міжнародних культурних форумах, напрацьовувати зв’язки. Саме це, а не «парад вишиванок», є культурною дипломатією.

Важливі для нас програми культурного обміну теж почнуть функціонувати, якщо буде налагоджено комунікацію між державою та культурною спільнотою. Має нарешті відбутися перехід від практики стихійної, «фейсбучної» активістської адвокації до інституційної.

В США, наприклад, існує громадська організація Americans for the Arts, що є своєрідним сервісним та комунікаційним центром для арт-інституцій. Вона надає цим інституціям професійні консультації, лобіює потреби перед державою, провадить законодавчі ініціативи, тобто виступає медіатором. Однак у нас в країні «експерти» та «адвокати» – це часто одні й ті ж люди, котрі є ще й практиками, які мають щоденну роботу, а отже не можуть присвятити достатньо часу адвокації чи наданню експертних послуг. Якби такий сервіс було запропоновано в Україні, багато інституцій підтримали б його, додає О. Жук [4].

Прикро, адже, зі слів українського письменника Ю. Андруховича, з іменем якого пов’язані перші факти неупередженого зацікавлення сучасною українською літературою на Заході, нинішня Україна загалом перестала бути важливою для європейців темою: від неї ні загроз, ні позитиву – стабільна стагнація, на щастя, конфлікт заморозили, потоку біженців звідти немає. Тобто наша країна не створює для них жодних новин і фактично не існує як тема. Марно сподіватися, що сучасна українська культура привертатиме до себе значну увагу тільки тому, що вона українська. Це, вважає письменник, для європейського культурного діяча недостатня мотивація.

    Зрештою у Ю. Андруховича склалося враження, що українці недостатньо нахабні та ініціативні: «Ми замало пропонуємо не тільки як митці, але і як суспільство загалом... Щоб опинитись у центрі європейського культурного простору, наші проекти мусять бути якимись екстремально особливими. І, мабуть, дуже провокативними, по-мистецьки злими, жорсткими, коли необхідно. Треба тим європейцям робити так, щоб їм боліло...». 

Зараз до західної аудиторії знайшли шлях не так багато українських митців, але вони є. Це, приміром, обидва проекти Центру Сучасного Мистецтва «ДАХ» В. Троїцького – «ДахаБраха» і Dakh Daughters. Ці артисти знаходять контакт з будь-якою аудиторією, справляють фурор. Ще можна говорити про сучасне документальне кіно, яке викликає багато реакцій, дискусій, зацікавлення. Працює на імідж держави й література, по-своєму в певних аудиторіях [7].

Про вимоги щодо якості культурного продукту на міжнародній арені загалом та вдалі приклади вітчизняної культурної дипломатії зокрема розмірковує інша наша письменниця – І. Карпа, яка наразі очолює культурно-інформаційний центр при Посольстві України у Франції. До слова, вона теж відмічає неабиякий успіх вищезгаданих проектів В. Троїцького за кордоном, проте із застереженням: дійсно, цих музикантів люди знають, але не завжди знають, що це українське – просто приходять на якісне шоу.

    Можливо з цього й слід починати – з якості самого культурного продукту, це було б логічно, і «не треба пхати поперед поїзда свій прапор або віктимний комплекс». Правильніше брати якістю, а потім уже, через оцей контекст якості, нехай люди дізнаються і про твою країну. Висококласний продукт – фестиваль Docudays UA, який демонструє нове кіно України. Люди на заході далекі від нашої політики. Це так само, якби в нас постійно робили виставки про війну в Сирії. Ну скільки разів би люди прийшли? Ну раз, може два. Але ж не весь час, зазначає І. Карпа. Зараз дуже багато з’явилося і такого, коли людям здається: якщо вони вчепили жовто-блакитну стрічку й вишиванку, то їхній продукт вже не мають права критикувати, це має бути прийнято всіма. Певно, це може бути прийнято вами особисто, але це не зацікавить жодної людини.

З іншого боку, коли в Українському культурному центрі в Парижі в 2016-му було організовано виставку політичних карикатур художниці-графіка 

Ю. Носар «25 неприємних малюнків», французи купували ці роботи, попри загальну депресію арт-ринку тут. 

В одному зі своїх інтерв’ю очільниця культурно-інформаційного центру в Парижі сказала: «Французи в більшості своїй або про нас не чули, або вже від нас втомилися, бо весь час чули тільки про те, які ми хороші, але бідні-нещасні і давайте нам помагайте». Але, щоб подолати «медійну втому від України» необхідно створювати діаметрально протилежні інформприводи через щось позитивне, красиве, якісне, через те, що приверне увагу більшості. Наприклад, художники тут часто кажуть: «Давайте не будемо українських болючих питань піднімати і нехай люди розуміють, що мова мистецтва – універсальна мова» [8].

Цього року, 13 липня, в Українському культурному центрі презентовано проект «Вітання з Києва» за участі київських художників Ю. Вакуленка та 

А. Фельдмана, а також фотохудожниці Сари Атлас. У проекті – живописні роботи та фотографії, що розповідають про українську столицю в пейзажному жанрі. Поза сумнівом, у Франції знають про Україну та її столи-цю. Однак для більшості наша країна залишається абстрактним поняттям, однією з держав, що знаходяться на схід від Євросоюзу.

   Виставка має на меті подолати подібну відчуженість, візуалізувати Київ як одну з найцікавіших європейських столиць. До того ж її проведення приурочено до визначної події в житті нашої країни – впровадження безвізового режиму між Україною та країнами Європейського Союзу (Шенгенською зоною), а також 25-річчю встановлення дипломатичних відносин між Україною та Францією, тож цей проект цікавий багатьом [9].

Усвідомлюючи складну ситуацію, в якій перебуває держава, І. Карпа, наш «культурний дипломат» в Парижі, активно працює над створенням по-зитивного уявлення про Україну серед французів. Проте наполягає: у нас поки що немає свого бренда, однак не треба його створювати через війну [8].

Один із ключових культурних діячів країни В. Троїцький також вважає, що в культурній дипломатії потрібно з позиції жертви переходити на позицію героя, який наважився, в якого є гідність, а в суспільстві – довіра.

Щодо питання про те, яким чином краще транслювати Україну світові, він має свою точку зору. На його погляд, майже всі українські державні інституції – це «кладовища чужих і своїх надій», тому реформи тут малоефективні. Єдиний варіант – намагатися формувати на незалежних територіях вогнища культури, де готувалися б кадри нової якості, створювати нові інституції і на цьому підґрунті відроджувати традиції культурної дипломатії. А прикладів того, що культура в цьому плані працює набагато ефективніше, ніж інші галузі, вже достатньо багато.

    Згадуючи як приклад ту ж «ДахуБраху», він зауважує, що в 2016 році артисти дали понад 100 концертів по всьому світу, безліч інтерв’ю, в усіх країнах про них випускали матеріали – це реальна культурна дипломатія. Інша справа, що її ніяким чином не скоординовано з державною, а синергія приватних і державних ініціатив поки тільки в планах. У роботі з цим контекстом слід також враховувати, що державна машина дуже інерційна.

Все, що потрібно в культурній дипломатії, – це зробити якісний продукт і додати правильний меседж. Бо, якщо, наприклад, виходити в пряме змагання з російськими сезонами, то Україна, зрозуміло, програє. Там ресурсів і якісного контенту просто більше. Втім, нашим митцям є що транслювати Заходу. Але потрібно зробити стратегічно правильний вибір, підсумовує А. Троїцький [10].

«До України мені було цілком байдуже, але зараз я буду скрізь битися за мистецтво цієї країни!». Ця цитата західноєвропейської критики про Україну та її культурний імідж столітньої давнини стала одним із свідчень продуманої державної політики в галузі культурної дипломатії Української Народної Республіки й тодішнього державного керманича С. Петлюри.

    У ситуації, дуже подібній до сьогоднішньої, коли національні інтереси новоствореної української держави постійно підривалися в Європі російською пропагандою, українська культура приписувалась «великоросійській», а наше військо вело запеклу боротьбу на кілька фронтів за державну незалежність, Петлюра ініціює відкриття культурного фронту в тій гібридній війні, і створює «закордонну армію» Української Республіки – «Українську Республіканську Капелу». Нова репрезентативна культурна інституція, за задумом С. Петлюри, мала прорвати російську інформаційну блокаду в Європі, об’їхати з українською піснею ключові країни Західної Європи і продемонструвати світові самодостатню силу української культури – а відтак політичну зрілість українського народу, аби мати власну державу, незалежну від Росії.

   Українські співаки мали «проспівати» на весь голос, що Україна – це не Росія, і навіть не її колонія, а окрема самодостатня культурна нація, яка має право на політичне існування і власну державність. Капела відряджалась передусім до Парижа, де після закінчення Першої світової війни вирішувалось питання щодо надання політичних прав колишнім постколоніальним народам.

Тоді, як і тепер, питання бути чи не бути українській державі залежало від європейської підтримки і розуміння тамтешніми політичними, медійними і культурними елітами справжньої суті подій, які відбувались в Україні, а також усвідомлення ними того рівня культурних надбань, якими володіли українці як питомо вартісна частина Європи.

   Роз’яснювальна стратегія засобами мистецтва покладалася на українських співаків, організованих в Капелу під орудою диригента О. Кошиця. В результаті тріумфального турне Європою впродовж двох років про Україну і її високу культуру заговорили не лише європейські композитори, музичні критики і перші шпальти ключових європейських видань, але й очільники європейських держав. Капела виконала не лише свою культурну, але й політичну місію на сто відсотків [11]. 

  Розглядаючи питання створення позитивного образу України в світі, варто згадати такий дієвий механізм, як народна культурна дипломатія. Йдеться про той потужний дипломатичний механізм, який являє собою українська діаспора – важливий демографічний, інтелектуальний, соціокультурний та інформаційний ресурс нашої держави. Сьогодні вона відіграє значну роль в утвердженні України як впливового учасника в галузі міжнародних відносин [12].

Зважаючи на чисельність української громади Канади, цю державу за замовчуванням вносять у список «прихильних» до Києва. Втім, над позитив-ним ставленням вищого політичного керівництва Канади до України невтомно працюють члени української громади. Важливу роль у цьому посідає і робота з населенням, яке своїми голосами спонукає політиків до певних дій. Так, протягом півроку інтерес канадців до України підтримував український кінофестиваль, що став помітною культурною подією Оттави. Його організатор – І. Плахотнюк, яка працює в столиці Канади. 

   У рамках Українсько-канадського кінофестивалю, що проходив з січня по червень 2016 року, в різних містах Канади регулярно демонстрували на широких екранах стрічки на українську тематику. В такий спосіб діє народна культурна дипломатія.