(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та

неопублікованими документами за 2014–2016 рр.)

Ми живемо в дуже непростий час – час епохальних змін. Держава взяла курс на децентралізацію, що передбачає реформування органів місцевого самоврядування та передачу повноважень вирішувати місцеві проблеми на низовий, базовий рівень, рівень громад – фактично повне переформатування чинної системи управління.

Історично склалося так, що у спадок від Радянського Союзу Україна отримала гіперцентралізовану систему влади, доведену до абсурду. Нарікання на погану модель управління не вщухали всі 24 роки незалежності. Так, можна до безкінечності вибирати нову владу, але розчарування неминучі, допоки не зміниться система.

Що ж таке децентралізація? Перш за все, це передача значних повноважень та бюджетів від державних органів органам місцевого самоврядування. Тобто на той рівень, де такі повноваження можна реалізовувати найбільш успішно. Відтепер, приміром, громади району, області, матимуть у своєму розпорядженні необхідні ресурси для того, щоб самостійно та на належному рівні утримувати дитячі садки і школи, амбулаторії, будинки культури та клуби, дороги, інфраструктуру тощо. Своєю чергою, буде запроваджено відповідальність органів місцевого самоврядування перед виборцями за ефективність своєї роботи, а перед державою – за законність. 

   Простіше кажучи, повноваження, фінансові ресурси і контроль – три кити, на яких базується ефективна модель місцевого самоврядування [1; 2].

Децентралізація – це реальний крок до підвищення якості повсякденного життя мешканців кожного села, селища чи міста. Всі постсоціалістичні країни центрально-східної Європи пройшли цей шлях. І всі вони від цього отримали величезний поштовх для свого розвитку [3].

Ефективні органи місцевого самоврядування є однією з головних підвалин будь-якого демократичного режиму. Охорона і посилення місцевого самоврядування в різних країнах Європи є важливим внеском в її розбудову на принципах демократії та децентралізації влади. Саме такі принципи зазначено в Європейській хартії про місцеве самоврядування, до якої приєдналася й Україна [4].  

У нашій державі реформи, пов’язані з децентралізацією, вийшли цього року на новий рівень – рівень реалізації. Було ухвалено необхідні закони, проведено фінансову підтримку територіальних громад задля забезпечення повноцінного соціально-економічного та культурного розвитку регіонів. Та найскладніший етап – імплементація на місцях – ще попереду [5].

Дедалі частіше в українському інформаційному просторі порушується тема реформування державного сектору культури. У нашій державі переконані, що делегування повноважень та фінансів на користь регіонів може значно пожвавити культурне життя країни [6].

Наразі реформи, пов’язані з децентралізацією, є певним викликом для багатьох закладів культури, які мають знайти своє місце, окреслити шляхи подальшого існування та визначити нові напрями та форми надання населенню культурно-мистецьких, інформаційних і дозвіллєвих послуг на найвищому, європейському рівні [7].

Особливо це стосується сільських осередків культури, більшість з яких – дотаційні. А обраний сільський голова взагалі може нічого не робити, адже він і ще декілька працівників сільради все одно отримають зарплатню з бюджету.

Слід зазначити, що нинішня система управління на селі склалася ще в 20–30 роках минулого століття. За цей час кардинально змінилася і економі-чна, і демографічна ситуація в країні. Села, в яких жило 5–6 тисяч людей і в яких люди у віці 20–50 років складали до 70% населення, не лише зменшили-ся, але й постаріли. Та сама ситуація і в містечках. Тому заради збереження українського села у державі створено механізм добровільного об’єднання громад, що дасть стимул для розвитку цих територій [1].

То як, наприклад, вижити в умовах пропонованої владою децентралізації бібліотечним закладам у маленьких містечках, а особливо в сільській місцевості. Про це говорили у Львові під час дебатів на тему «Децентралізація в Україні – виклики для закладів культури».

Дебати відбулися в рамках «Ініціативи з розвитку аналітичних центрів в Україні», яку виконує Міжнародний фонд «Відродження» у партнерстві з Фондом розвитку аналітичних центрів за фінансової підтримки Посольства Швеції в Україні (SIDA). Ініціювала дискусію громадська організація «Європейський діалог», яка активно працює з районами Львівщини над формуванням економічно спроможних об’єднаних громад.

До речі, саме Львівська область має одну з найчисельніших в Україні мережу закладів культури. Зокрема, у сільській місцевості нині працює 1137 бібліотек. На відміну від освіти та медицини, які отримують державну субвенцію, сфера культури фінансується з місцевих бюджетів. Утримувати таку мережу за кошти, що будуть у розпорядженні місцевих громад, складно, тому багато культурно-просвітницьких закладів будуть «оптимізовані», тобто банально закриті. Насамперед, це стосується бібліотек у сільській місцевості. Для прикладу, у сусідній Польщі таких установ у кілька разів менше, між тим, як бюджети тамтешніх сільських органів самоврядування – набагато більші. 

 Учасники дебатів зазначили, що більшість бібліотек поступово переходять від роботи у форматі «книгосховища» до формату «інформаційно-культурного центру для громади». Але, попри це, в бібліотечній діяльності нині є чимало негараздів.

По-перше, це застарілі методи роботи – в багатьох населених пунктах області бібліотеки залишаються місцем, де лише зберігають книжки. Народні доми перетворено на кімнати-музеї. По-друге, скорочується фінансування. Громадам потрібно навчитися працювати з грантами, які дозволяли б притягувати гроші на місця. Крім того, ще один болючий момент – низька активність громади – усі просять щось дати, зробити, відкрити, але люди не розуміють, що результат залежить від того, як вони залучені до роботи.

   Та багато представників культурного простору Львівщини позитивно відгукуються про майбутні зміни, закликаючи не боятися оптимізації, а чітко зрозуміти, чого хоче громада та правильно розставити пріоритети.

Бібліотека – невід’ємна частина громади. Як інформаційний, соціокультурний, освітній центр вона має неабиякий вплив на розвиток інтелектуа-льного рівня громадян. Її потрібно реформувати аби зберегти. А для того, щоб збільшилася популярність бібліотек, необхідно залучати більше людей, організувати нові форми роботи. Тобто на базі бібліотеки можна створити різноманітні центри: туристичні, інформаційні, Інтернет-центри, тощо. Очевидно, що в нових умовах установи культури самі повинні відстоювати право на існування в нових умовах через активну діяльність [8; 9].

Отже, мережа бібліотек в населених пунктах спроможної громади розвиватиметься так, як вирішить сама громада. І хоча експерти припускають можливе скорочення мережі установ культури в процесі децентралізації влади, що стосується бібліотек, особливо тих, що є учасниками програми «Бібліоміст», то влада на місцях, яка брала певні зобов’язання перед грантодавцями щодо утримання цих закладів, має їх виконувати, тому що для них це є «справою честі». 

Серед конструктивних пропозицій – зберегти заклади культури шляхом співфінансування і з боку держави, і з боку місцевих громад, особливо на перших етапах реформи [10].

Непрості завдання стоять перед менеджерами культури, адже окрім втілення новітніх стратегій в життя та призвичаювання працювати в нових умовах, їм необхідно також проводити роботу в суспільстві стосовно майбутніх змін, іноді розвіювати міфи. Зокрема це стосується фінансування закладів культури.

Сьогодні як ніколи важливо почути аргументовані думки керівництва галузі стосовно місця цих установ в реформаторській діяльності й подальшого їх шляху. А завдання держави на цьому етапі реформи, зокрема Міністерства культури України, яке опікується встановленням та контролем за виконанням норм культурного обслуговування та інших стратегічних дискурсів в нинішніх умовах, – допомогти людям на місцях освоїти нові повноваження. І таких заходів проводиться сьогодні в країні чимало.

    Український центр культурних досліджень як науково-дослідна установа  в підпорядкуванні Мінкультури в квітні-травні 2015 року організував цикл консультацій в обласних центрах, а саме – в Луцьку, Вінниці та Черкасах, – під час яких учасники мали змогу отримати консультації з приводу специфіки діяльності мережі закладів культури в умовах децентралізації, а також поспілкуватися стосовно актуальних питань співпраці з громадськістю [11].

Реформам у галузі культури було також присвячене чергове обговорю-вання, яке відбулося у Києві, в приміщенні центру американської культури «Американський дім», наприкінці листопада 2015 року. Під час вебінару під робочою назвою «Година з експертами» обговорювали, зокрема, ключові реформи в країні та їхній вплив на місцеві громади. До відеоконференції до-лучилися 250 громад з усієї України.

Серед основних тем обговорення були наступні: як реформа місцевого самоврядування вплине на галузь культури? Які виклики стоять перед закладами культури на місцях? Як проводили подібну реформу в Польщі та які уроки заклади культури винесли після 10 років функціонування в децентралізованих громадах? Як заклади культури можуть знайти своє місце у реформаторській діяльності та окреслити шляхи подальшого розвитку?

Відповіді на ці та інші питання давали Р. В. Карандєєв, заступник Міністра культури України, та Я. Войнаровськи, програмний директор Інституту публічної політики (Варшава, Польща), радник Міністра адміністрації та цифрових технологій, який має понад 20 років досвіду здійснення міжнародних програм розвитку й співпраці з різноманітними донорськими організаціями, входив до керівництва програми Глобальні бібліотеки – Польща.

У ході спілкування з громадськістю заступник Міністра культури України привернув увагу учасників до основних планів та завдань реформи в галузі культури та розповів про ролі й обов’язки центральних державних органів влади та органів місцевого самоврядування у втіленні необхідних проектів реформи на місцях. Польський спікер, у свою чергу, поділився досвідом та кращими практиками щодо реформи децентралізації в Польщі, а також зупинився на її особливостях і впливі на заклади культури [12].

Невипадково саме польську адміністративну реформу часто називають взірцем для України. Польський досвід реформ досить показовий. 

Так, у рамках проекту «Децентралізація на практиці. Польський досвід місцевого самоврядування та нові рішення в Україні» у вересні 2015 року в Запорізькій області відбувся семінар-майстерня «Польський досвід та український шлях до децентралізації – питання та відповіді».

   У напівформальній обстановці експерти та працівники польських органів самоврядування – ґмін і повітів – не просто ділилися досвідом поширення реформ в Польщі із представниками міських, районних та сільських рад та громадськими активістами. Польські колеги розклали «по поличках» весь процес: від його передумов до вигод реформи для пересічних мешканців.

На переконання голови облради В. І. Межейка, немає кращого стимулу, ніж досвід сусіда. Тож є сподівання, що активна співпраця місцевих громад Запорізької області з представниками Республіки Польща з питань децентралізації та налагодження транскордонних контактів набиратиме обертів з кожним місяцем. Адже за допомоги польських експертів і практиків Україна в цілому та Запорізька область, зокрема, зможуть пройти шлях реформування швидко й максимально безболісно.

Слід додати, що польський проект «Децентралізація – вже!» з підвищення кваліфікації кадрів, які впроваджуватимуть процеси децентралізації влади і реформи місцевого самоврядування на рівні громад, наразі охоплює 10 областей східної та південної України. Крім Запорізької, до нього долучилися Сумська, Полтавська, Харківська, Дніпропетровська, Херсонська, Миколаївська, Одеська, Луганська і Донецька області [13].

Про те, що дружня сусідня країна надасть своїх спеціалістів для впровадження реформ, заявив Президент України П. О. Порошенко під час спільної прес-конференції з президентом Польщі А. Дудою, яка проходила 15 грудня 2015 року. Насамперед йшлося про імплементацію реформи в частині децентралізації України. 

   Польща готова надати Україні допомогу як у вигляді радників, котрі будуть працювати при українському уряді й з суб’єктами місцевого самоврядування, так і шляхом запрошення наших суб’єктів самоврядування в Польщу – для обміну досвідом та демонстрації доступу до програм Європейських фондів [14].

Сьогодні в Європі кажуть, що Польща зуміла ефективно використати гроші, які вона одержала з фондів Європейського союзу. Але чому полякам це вдалося? Один із творців реформи місцевого самоврядування – польський політик, громадський діяч, науковець, директор Інституту громадського сектору й суспільної політики Університету Лазарського у Варшаві Єжи Стем-пєнь – не має сумнівів у тому, що це завдяки добре організованому самоврядуванню.

На його думку, українцям потрібно поборотися за децентралізацію, оскільки від результатів цієї боротьби великою мірою залежить те, чи наша країна «позбудеться свого візантійського коріння», тобто централізованої системи влади, яка гальмує цивілізаційний розвиток суспільства.

Експерт наводить такий приклад: якщо держава централізована, і десь у її центрі управління буде вчинено системну помилку, то ця помилка пошириться з центру на місця. Якщо ж держава децентралізована, а помилки припуститься якийсь орган місцевої влади, то проблему буде локалізовано в одному місці, вона не пошириться на всю систему влади. Причому, люди знатимуть про цю помилку, вона стане повчальним уроком для інших. Водночас, позитивний досвід, який є на місцях, також поширюється, адже люди його бачать і хочуть наслідувати.

Єжи Стемпєнь переконаний, що децентралізація пробуджує у звичайних громадян відповідальність за свою малу батьківщину. А з часом у них з’являється відповідальність і за всю країну, формується громадянське суспільство. Тоді влада перетворюється з органа вимагання на орган відповідальності й творення.

Окрім того, децентралізація змушує щодня відповідати собі на запитання: чим відрізняється наша спільнота від іншої. Чим ми кращі? Що нам треба зробити? З’являється здорова конкуренція, плекається ідентичність, яка творить локальну культуру. Польський політик вважає, що кожна людина прагне гідно прожити життя. Але гідне життя неможливе без культури, бо саме вона несе певні цінності, правила та пріоритети, а остання неможлива без місцевої ідентичності, що виокремлює народ у своїй малій і великій батьківщині. Тільки в межах власної культури люди розуміють коди, які дають змогу жити гідно. Саме це і гарантує регіональне самоврядування.

   Говорячи про сучасні тенденції польського самоврядування, Єжи Стемпєнь згадує найновішу тенденцію – використання коштів не через ради, а безпосередньо, через так званий громадський бюджет. Він сам із зацікавленням спостерігає за цим явищем. На думку політика, воно може бути додатковим фактором активізації місцевої влади, втім не виключено, що такі речі використовуватимуть і для маніпуляцій, оскільки влада сама може підбурювати певні групи населення і давати їм відповідні завдання, які не пройшли б через ради. Тому в цих питаннях треба бути обережним [15]. 

Примітно, що найвище керівництво часів реформи в Польщі без ентузіазму сприйняло ініціативу децентралізації. Натомість реакція знизу, в регіонах, була досить позитивною – почали створюватися громадські комітети, які відчули, що можуть відіграти важливу роль у житті країни. Свою енергію вони спрямували, перш за все, на самоврядування. Якби ж в Україні локальні майдани перетворилися на подібні комітети, які орієнтувалися б не на найвищу владу, а на місцеву, було б дуже добре. Головний урок Польщі: затягування реформ є надзвичайно небезпечним, оскільки можливість для їх здійснення завжди досить нетривала [16].

В нашій країні їх називають «повзучі», «бутафорні», псевдо-, але реформи, як би про них не говорили, – вони таки відбуваються. Хоч і повільно [17].

Тим часом, мешканці віддалених мікрорайонів міст та містечок, що донедавна знаходились на периферії культурного життя, починають проявляти ініціативу. Варто зазначити, що згідно з загальноєвропейською тенденцією, саме провінційні міста виступають головним чинником трансформації культурної сфери. В таких невеликих локаціях люди знають одне одного, чим живе громада, вони простіше знаходять спільну мову і мають більше шансів започаткувати успішні культурні проекти через те, що виходять з власних потреб, місцевих умов, національно-культурних особливостей, приймаючи важливі рішення.

Помилкою було б вважати, що на місцях люди менш чесні, менш освічені, менш відповідальні, аніж столичні чиновники. Місцеві мешканці насправді хочуть розвивати свою громаду, а тому будуть шукати найкращі рішення, а також вчитись. 

Сьогодні на перевагах децентралізації наполягають активісти, митці, європейські експерти. І хоча в Україні з кожним роком більшає локальних ініціатив, є активні місцеві громади, але до системної роботи справа доходить рідко. При цьому бюрократична машина часто не може вирішити безліч проблем міського середовища: «закласти в план, внести в проект бюджету на наступний рік». З іншого боку, на озброєнні сучасних урбаністів та всіх тих, хто зацікавлений у соціокультурному розвиткові міст – економістів, юристів, соціологів, культурологів тощо – є багато креативних ідей, здатних вирішити ці та багато інших, здавалося б, невеликих, але дуже важливих проблем. Йдеться, зокрема, про унікальну методику, випробувану на практиці в багатьох країнах, – так звані бюджети участі, або партисипаторні бюджети [18].

У 1980-х роках в Бразилії трапилася одна до болю знайома ситуація. Країна тільки скинула справжню тоталітарну хунту, але більшість громадян були не готові до свободи, що несподівано впала їм на голову, тож цим не забарилися скористатися нечисті на руку чиновники. Розпили, відкати, брудний лобізм охопили країну, в той час як соціальна сфера, освіта, культура, дороги прийшли в занепад.

І ось в портовому місті-мільйоннику Порто-Алегро з депресивною промисловістю і розваленим корупцією міським господарством ліві політики виходять з нестандартною ідеєю – віддати бюджети для розвитку в розпорядження самим городянам. Тоді лідери міської організації лівої робочої партії проголосили гасло: «Гроші – жителям!»

Перший рік проект тільки «розгойдувався», але вже на другий в цій програмі брали участь десятки тисяч городян, а досвід Порто-Алегро почав поширюватися спочатку в Бразилії, потім по всій Латинській Америці, а в 2000-х роках прийшов і до Європи. У Німеччині за такою моделлю працює вже більше сотні міст, перший бюджет участі в сусідній з нами Польщі запрацював у 2011 році, а в 2015-му ця практика прийшла і в Україну – одразу в чотири міста.

Декілька таких проектів вже реалізовано в Луцьку. За допомогою Фундації польсько-української співпраці ПАУСІ та польських тренерів ще три міста запустили бюджет участі. Так, у Чернігові та Черкасах відбулися конкурси проектів, голосування. Реалізацію заплановано на 2016-й рік. А в Полтаві створили потужну нормативну базу – щоб навіть при зміні влади в місті розвивався бюджет участі.

В Україні люди звикли, що бюджет розвитку «збирають» чиновники різних департаментів, депутати лобіюють своє, загалом, «сімейний бюджет» міста ділиться, так би мовити, під килимом, кулуарно. А потім жителі читають програму соціально-економічного розвитку і дивуються: «А це навіщо, а це не треба, а у нас ось дитсадок давно ремонтувати потрібно, і тротуари розбиті, й бібліотеку добре б у коворкінг перетворити». До того ж, тут ще й широкий простір для корупції та лобізму. Бразильці свого часу просто сказали: «Досить! Ми самі будемо вирішувати, де ремонтувати дорогу, а де будувати школу». Але гроші ділити треба прозоро, без дискредитованих як інституція депутатів. Саме тоді було розроблено й прийнято досить складний, але прозорий механізм. Як соціальний договір.

   Цікаво, що в Чернігові подавати проекти розвитку міста мають право не тільки його жителі, але й ті, хто тут працює, навчається, служить. Утім, серед багатьох чиновників побутує думка, що городяни не надто освічені, що вони захочуть самі парки й фонтани, а не дійсно потрібні речі. Так от, у Чернігові жителі пропонували і голосували за ремонти дитсадків і шкіл, організацію інформцентру в районі, де немає бібліотеки, соціальне таксі і багато іншого корисного, що стосується різноманітних аспектів життя міста. Всього в голосуванні взяло участь майже 7 тисяч жителів, а це вже принципово новий рівень залучення в управління містом. Ці люди вже більш відповідальні. Досвід цих чотирьох українських міст свідчить, що процес піде [19].

У нас звикли говорити, що потрібно розвивати локальні громади, але мало хто знає, яким чином. Власне, розробка і просування культурних ініціатив, а зрештою будь-яких інших проектів, – робота командна, таким чином стимулюється створення місцевих громад. 

Культурологи кажуть, що в українській провінції культура ледь жевріє. Позитивні винятки є, але їх вкрай мало. Та якщо ж тут самостійно визначатимуть першочерговість завдань і пріоритетів фінансування, то може поліпшитися не тільки місцева інфраструктура, але і сфера культурних індустрій.

Про те, як змінюється провінція розповідали у Києві 17 грудня під час підсумкової річної прес-конференції благодійної організації «Благодійний фонд „З країни в Україну” – „Все починається з культури”».

Проекти фонду мають культурно-просвітницький характер – їх спрямовано перш за все на маленькі містечка нашої країни, бо, на думку організаторів, саме там, де мешкає до 10 тис. жителів, і є основна проблема з вибором дозвілля, роботи, навчання. Слоганом фонду є речення «Все починається з культури»: досвід вказує на те, що культурні, толерантні, освічені люди дбають про себе, про своїх рідних, про свій край та свою країну. 

Співзасновник фонду Д. Блощинський, який проїхав понад 50 маленьких містечок України, бачив групи волонтерів, новоутворені громадські організації, місцевих активістів. І всі вони прагнуть одного – дізнатися про те, як можна змінювати свою країну, своє місто на краще, отримати знання і можливість долучитися до цього процесу – створення нової України. В Жовтих водах і в Рубіжному, в Синельникове і в Ізюмі – одні й ті самі питання: «Що нам робити, якщо ми дуже хочемо змінити наше місто?», «Як вплинути на місцеву владу, щоб вона допомогла нам з проектом?».

Д. Блощинський впевнений, що змін прагне вся країна, а не тільки пасіонарна меншість. Він наголошує, що є розуміння того, що між цими прагненнями – пасіонарної меншості і широкого загалу – все ж таки є суттєва різниця. Більшості ще треба вчитися брати відповідальність на себе, і без мотивуючої допомоги, без вдалих прикладів це зробити буде дуже непросто.

На прес-конференції було поінформовано громадськість стосовно діяльності фонду за минулий рік, надано фінансову та проектну звітність по проектах у напрямах освіти, самоідентифікації, культури, а також про фестиваль «З країни в Україну», просвітній проект для школярів «Відкривай Україну», серію п’ятиденних семінарів на тему креативних комунікацій у регіонах України, музично-патріотичний проект «Музика Гідності». Заступник начальника департаменту внутрішньої політики Слов’янська Д. Бігунов розповів про важливість спільної роботи українських національних фундацій та локальних осередків громадських активістів [20]. 

Розвивати культуру в регіонах збираються у Рівному та Сумах, де Культурна платформа «Ехо.Контакт» розпочала свій перший проект  «Види-мість» й оголосила конкурс відеоробіт для художників, кінорежисерів і документалістів з різних регіонів України. Організатори, не обмежуючи авторів у хронометражі, запропонували учасникам «пофантазувати» на тему комунікації. Основна мета цього проекту – налагодити діалог у межах локальних спільнот невеликих міст та знизити рівень конфліктності в суспільстві. Кінцевим результатом стануть мистецькі акції, які будуть відбуватися в Рівному і Сумах одночасно.

   Представники платформи вважають, що культура твориться не лише у столиці, тож «Ехо.Контакт» планує надалі поширювати свою діяльність на інші маленькі міста, оскільки основною метою є створення всеукраїнської платформи, де діячі культури з різних міст зможуть комунікувати та обмінюватися досвідом і ресурсами [21].

Очевидно, що потреба реформування галузі культури існує в Україні вже давно, як і різної успішності спроби на неї реагувати. Ще однією з таких практик української культурної децентралізації є проект мистецької агенції «АртПоле», покликаний налагодити культурний зв’язок зі східними регіонами нашої країни під назвою «АРТПОЛЕ: Вхід на Схід», що протягом жовтня–листопада тривав у Приазов’ї – в Бердянську.

Навіть зайвим буде нагадувати, що сьогодні просто гіперважливо створювати можливості для спілкування Схід-Захід саме через мистецько-освітні проекти. Що більше буде живих контактів, обміну, то швидше зникнуть стереотипи й упередженість один до одного. Кожний правильний рух назустріч один одному – безцінний.

Для агенції «АртПоле» тема культурної децентралізації далеко не нова. В 2003 році їхня команда започаткувала на Івано-Франківщині, у карпатському селі Шешори, один із перших українських фестивалів, що відбувається під голим небом. Попри скепсис, що «в таку глушину ніхто не поїде», за кілька років захід став знаковою подією для цілого покоління творчої молоді.

За плечима в АртПоля досвід організації мистецьких подій у різних містечках і селищах по всій території України, включаючи Крим і Луганщину. І от тепер – Бердянськ.

   Усі заходи проекту проходили в Бердянському художньому музеї ім. Бродського в рамках проекту «Українська ініціатива зміцнення громадської довіри» (UCBI), що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID).

 За словами координатора проекту М. Ганюшкіної та однієї з засновниць агенції «АртПоле», режисера О. Михайлюк, вирушаючи до Бердянська, учасники акції ставили перед собою завдання сформувати тут культурно активну спільноту, яка б могла комунікувати з митцями та самостійно організовувати події. Також було на меті посилити інтерес до таких подій в принципі, показавши хороші приклади. Не випадково у програмі були не лише концерти, перформанси, виставки, а й лекції, які пояснювали, що відбувається. І багато хто говорив, що це корисно, інакше деякі моменти було б важко сприймати. З кожною наступною подією організатори бачили, що людей приходить трохи більше, ніж попереднього разу. Спільнота вже сформувалася, але півтора місяця – це дуже мало. Це тільки початок і треба продовжувати цю роботу.