(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та

неопублікованими документами за 2015–2016 рр.)

Історична пам’ять є невід’ємною складовою національної ідентичності. Усвідомлення спільності історичної долі нарівні з мовою і культурними традиціями об’єднує індивідуумів, окремі соціальні групи в нації, наділяє її членів почуттям духовної спорідненості [1].

Тимчасом в умовах інформаційної глобалізації історична пам’ять стає одним з елементів механізму захисту нації, а її стан корелюється з моральною відповідальністю перед суспільством політичної та творчої еліти. Адже управління історичною пам’яттю є потужним засобом впливу на масову свідомість і водночас джерелом творення соціально згуртованої держави, фундаментом її стабільності [2].

Аналізуючи проблему історичної пам’яті та її роль у процесі національної консолідації, варто враховувати і те, що політичний контекст національної пам’яті не є лише контекстом внутрішньополітичної боротьби, він поширюється на міждержавні відносини [3].

Попередній період показав, що відмова від засудження комуністичного минулого призводить до його реабілітації. Наша країна прожила величезний період часу з комуністичними ідеями, котрі, як свідчить історія, призвели до масової загибелі українців і незліченних моральних втрат. Наразі ми стали свідками трагічних подій в країні через зухвалу агресію сусідньої держави, а тому ніхто не може заперечувати певний зв’язок між нашим тоталітарним минулим і буремним сьогоденням. «Без того, щоб засудити практики тоталітарного минулого, ми не можемо бути впевнені в тому, що вони не повернуться до нас в майбутньому», – переконаний директор Українського інституту національної пам’яті В. В’ятрович [4; 5].

   Як і більшість мешканців колишнього СРСР, громадяни України переживають нелегкі часи, в тому числі через різкий формаційний злам. Це стосується політичних, економічних і культурних аспектів життя. Як наслідок – наше історичне минуле часто стає чинником суспільної напруги, а сучасне українське суспільство є вкрай неконсолідованим, що можна простежувати на всіх рівнях суспільного життя – на рівні політичних еліт, домінуванні регіональної ідентичності над ідентичністю загальнонаціональною, сучасної мовної політики та національної ідентичності загалом.

Національну роз’єднаність можна пояснити й тим, що наша батьківщина отримала у спадок багато проблем, які ускладнюють досягнення націо-нальної консолідації. Зокрема, це історичний розвиток регіонів України у складі різних країн, етнокультурна та мовна фрагментованість, конфесійна гетерогенність, значні економічні та культурні розбіжності між Сходом і Заходом, слабкість соціальних інститутів тощо. Саме тому дуже важливим на сьогоднішній день є пошук інтегративних та консолідуючих ідей, попередження виникнення нових ліній «розколів» та протистоянь [1].

    Звісно, минуле потрібно знати, поважати й пам’ятати, але воно не повинно заважати сьогоденню та майбутньому.

Поступово Україна розлучається зі своїм комуністичним минулим. Остаточний удар було завдано Революцією Гідності, потім пішов вал знесення пам’ятників Леніну та іншим більшовицьким вождям. Проте справжнім результатом декомунізації має стати злам радянської ментальності що, своєю чергою, можливо тільки за умови чіткої інформаційної та культурної політики нашої влади.

Важливим кроком на шляху до звільнення України від тоталітарного минулого стало юридичне оформлення фактичної декомунізації – прийняття Верховною Радою 9 квітня 2015 року пакета законів про декомунізацію, розробленого Українським інститутом національної пам’яті.

Щоправда, на думку сучасників, поставити крапку в цьому питанні наша держава мала давно, одразу після набуття нею незалежності – натомість Україна протягом 20-ти років тягнула за собою цей «комуністичний шлейф». 

Прийняття вищезазначеного пакета декомунізаційних законів не є чимось новим у світі. Тією чи іншою мірою подібні кроки в юридичній площині було зроблено в країнах Східної Європи. Так, заборона на символи комунізму діє в Угорщині, Молдові, Латвії, Грузії, Литві, Польщі, Чехії, Естонії.

В Україні було взято за основу ті закони, які вже пройшли експертизу в міжнародних організаціях. Розробники законодавства орієнтувалися зокрема на сусідні держави, які пройшли процес заборони об’єднань за принципами комуністичної ідеології і де було завершено процеси демократичних революцій – Польщу, Чехію, прибалтійські країни. Таким чином, декомунізація України набуває не тільки внутрішній, але й міжнародний характер [4]. 

   Між тим, уже давно назріло публічне обговорення проблем, пов’язаних з реалізацією декомунізаційних законів в Україні та переосмислення її історичного минулого. Так, 23 травня 2016 року в приміщенні Києво-Могилянської академії відбувся форум, присвячений процесу декомунізації – як на законодавчому рівні, так і на практиці. На ньому також було піднято вельми актуальну тему українського «синдрому колонії».

Під час заходу зі своїми промовами виступали екс-міністр освіти і науки України, професор С. Квіт, голова Українського інституту національної пам’яті В. В’ятрович, народний депутат України від фракції «Народний фронт» А. Левус.

Останній, приміром, докладно розповів про нові законодавчі кроки в напрямі протидії нашої держави експансії чужих духовно-культурних цінно-стей. Власне така інформаційна кампанія передувала військовій агресії Росії проти України. Народний депутат підкреслив, що без грамотної протидії інформаційному наступу на Україну перемога в цій «гібридній війні» буде неможливою. Тому в рамках протидії інформаційній та культурній російській експансії, було підготовлено законопроект № 4511 «Про особливий статус релігійних організацій, керівні центри яких знаходяться в державі, визнаної Верховною Радою України державою-агресором». Документ покликаний встановити певні рамки діяльності такої конфесійної структури як Руська Православна Церква Московського Патріархату. Адже, за словами А. Левуса, ні для кого не секрет, що священнослужителі цієї церкви досить часто вдаються до пропаганди «русского мира» серед своїх прихожан.

«Декомунізація – перший крок для звільнення України» – цими словами звернувся до учасників Форуму В. В’ятрович. Багато уваги в своїй доповіді він приділив розкриттю сутнісного значення цього процесу для української нації. Адже «Російська весна» була б неможлива без носіїв радянської ментальності. Іншими словами, анексія Криму та окупація східних територій Донецької і Луганської областей не стала б реальністю без українських громадян-колабораціоністів, які продовжували вважати себе «радянськими людьми».

Голова Українського інституту національної пам’яті наголосив, що до 2004 року не було жодної ініціативи, спрямованої на подолання тоталітарно-го минулого України, хіба що діяльність велася на громадському рівні. За відсутності ефективної політики в даному питанні наші громадяни голосували за проросійські політичні сили, вимагали особливих прав для російської мови, ототожнювали себе з російською культурою – як таке в нашій державі допустили?

На це питання спробував дати відповідь тележурналіст Р. Мартищук. Порівнюючи ситуацію в Україні з адептами радянської ментальності в Есто-нії, він зазначив, що в цій балтійській країні було здійснено ефективну й своєчасну політику деколонізації. В далекому 1992-му новообраний естонський парламент об’єднався навколо національної ідеї та, маючи повну підтримку населення, здійснив успішну люстрацію, декомунізацію і деокупацію в усіх ключових ланках держави. Тепер Естонія є членом Європейського союзу і НАТО, вона займає 42 місце в світі за показником ВВП на душу населення [6].

Отже, початок декомунізації в Україні вимагає уважного осмислення того, як проходили аналогічні процеси в країнах Східної Європи. Чи був успішним цей досвід? І що потрібно врахувати Україні?

Наприклад, Латвія пройшла свій шлях до декомунізації, а зараз бореться за те, щоб національні меншини ототожнювали себе з країною, а не зі своїми етнічними групами. Про це розповів професор історії з Латвії Еріксен Екабсонс під час відкритої лекції в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського на тему «Україна–Латвія: спільне і відмінне». Зокрема він порівняв шлях до незалежності й декомунізації двох країн.

За його словами, росіяни є найчисельнішою спільнотою в Латвії, вони мають можливість публічного висловлення своєї думки, а також доступ до перегляду російськомовних каналів телебачення, що є  яскравим показником розвитку демократії в країні. 

Одним із важливих кроків до декомунізації історик також назвав пова-лення пам’ятників радянським окупантам і зміну назв вулиць або інших закладів, які носили радянський характер. Але в Латвії це було легко зробити, оскільки всі вулиці мали свої «докомуністічні» назви [7].

Досвід Польщі є красномовним та ілюстративним для України з кількох причин. Поляки – найближчі європейські сусіди, географічно й політично це своєрідна адаптивна зона для українців, своєрідний медіатор у євроінтеграційному дрейфі. Польща теж зазнала радянського впливу, зокрема, на етапі сучасного становлення великих міст – сталінські забудови властиві Варшаві чи Кракову так само, як Києву чи Вінниці. Тож декомунізація у поляків була динамічно-напруженою, однак не травматичною.

Сьогодні в Польщі дедалі більше традиційні історичні атракції, пам’ятки культури й архітектури поступаються популярністю новочасним ініціативам. Для великих польських міст нормальною є ситуація, коли стріт-арт від футбольних фанатів, субкультур чи професійних художників існує поряд із модерною архітектурою, а раніше занедбані радянські парки відпо-чинку та розваг стають музеями просто неба.

Численні артефакти після декомунізації саме в такий спосіб і вдалося зберегти – пам’ятники воїнам-визволителям, леніни, меморіали та фрагменти соціалістичного минулого перетворилися на експонати в заміських парках, нагадуючи про уроки історії [8].

В Угорщині також існує подібний музей – у Будапешті в будівлі колишнього Управління державної безпеки, що на проспекті Андраші, розташовується музей, присвячений трагічним періодам тоталітарної історії країни, під назвою «Будинок терору».

Крім того, з 1993 року в місцевому парку «Мементо» функціонує музей під відкритим небом, основу якого складає зібрання скульптур соціалістичного періоду [9].

До речі, в 2015 році з ініціативою про створення в столиці музею тоталітаризму, де можна буде побачити демонтовані в рамках декомунізації пам’ятники радянської епохи, виступило Міністерство культури України. Його відкриття заплановано на 2017 рік. За інформацією голови Українського інституту національної пам’яті В. В’ятровича, експозиція знаходитиметься на території Національного комплексу «Експоцентр України». Інститут національної пам'яті та київська влада розглядають музей як загальнонаціональний, де виставлятимуться пам’ятники радянської епохи з усієї України.

Також в організаторів музею є прагнення задіяти фонди колишнього музею В. І. Леніна, які тимчасово зберігаються в Українському домі, та пар-тійні видання бібліотеки ЦК Компартії України, які знаходяться в Адміністрації Президента.

Крім того, в музеї проводитиметься інформаційно-просвітницька ро-бота з використанням досвіду інших країн Східної Європи. Зокрема досвіду створення антитоталітарних парків у Берліні й Будапешті. Демонтовані в Києві пам'ятники радянського періоду зараз тимчасово перебувають на майданчиках Інституту авіації та аеропорту «Жуляни». Передбачається, що музей може стати досить привабливим для українських та іноземних туристів [10].

Повертаючись до питання про те, як саме проходили декомунізаційні процеси в країнах Центральної та Східної Європи, слід зазначити, що більшість людей, які виросли в цих країнах, не розуміють навіть суті питання: слово «декомунізація» вони сприймають як процес відсторонення від посад на держслужбі людей, які заплямували себе співпрацею зі спецслужбами режиму, що існував до 1989 року. Загалом, цей процес там більш відомий під назвою «люстрація», введеним в Чехословаччині для того, щоб уникнути політично некоректного терміна «чистка».

   Те, що розуміють під «декомунізацією» у нас, – перейменування вулиць, знесення пам’ятників, демонтаж мозаїк і тому подібні перетворення публічного простору – в Східній Європі не регулювалося, як правило, ніяким спеціальним законом.

У Румунії, Болгарії, Польщі, балканських країнах, Угорщині все це відбувалося на підйомі масових антикомуністичних настроїв у 1989–1993 роках, робилося силами місцевих громад і не потребувало спеціального законодавчого регулювання. На відміну від України, у місцевої влади не було зобов’язань відзвітувати перед вищим начальством про кількість, приміром, перейменованих бульварів.

Власне, в нашій країні в той самий час проходили ті ж самі процеси – просто охопили вони не всю країну, а лише Захід, Центр і столицю. Примусових «декомунізаційних десантів» не було.

Примітний також приклад Хорватії, де під час війни з Сербією публічний простір у містах масово й спонтанно – без законодавчої складової – «декомунізовувався»: перейменовували вулиці, зносили пам’ятники. Втім, до цих пір в Загребі, наприклад, є площа ім. Тіто.

На відміну від балтійських країн і України, хорвати не заборонили комуністичну символіку – заборонено  тільки фашистську. Нічого схожого на наше цензурування книг і творів мистецтва (згадати хоча б гучну заборону книги С. Жадана через серп і молот на обкладинці) немає в більшості країн Східної Європи.

Ще однією суттєвою відмінністю є те, що в усіх країнах, де є структури, подібні нашому Інституту національної пам’яті, – Чехія, Словаччина, Литва, Естонія, Румунія – вони не мають статусу органу державної влади. Зазвичай це громадські організації, які займаються розкриттям архівів і політичних справ. Хоча, заради справедливості, слід відмітити, що в їхніх діях часто прослідковується політична заангажованість.

Є і виключення: в 2010–2012 роках авторитарний проросійський уряд Віктора Орбана в Угорщині виступив з ініціативою, що нагадує нинішні декомунізаційні процеси в Україні: урядовий комітет видав список історичних осіб, які підлягають видаленню з публічних просторів.

Як і в нашому випадку, список було складено поспіхом, без необхідних консультацій. Внаслідок недбалості його складачів там опинилися діячі, які не повинні були б там бути, а деякі яскраві представники старого режиму, навпаки – під заборону не потрапили. Результат змішаний: наприклад, тепер в Будапешті не залишилося жодного пам’ятника відомому угорському філософу-марксисту Дьйордю Лукачу, але пам’ятник поетові-анархісту Аттілі  Йожефу і вулицю, названу в його честь, громадськість все ж відстояла [11].

Відомо, що намагання швидкими темпами вибудувати актуальну лінію історії, яка б заперечувала попередній історичний канон і водночас зао-хочувала до нової «правдивої» історичної традиції, є характерним для суспільств постімперського або пострадянського періоду.  Та, на жаль, деконструкція попередніх усталених підходів і міфів спонукає до появи нових, а їхнє актуалізування є нічим іншим, як елементами історичної політики [3].

Дослідники, які застерігають щодо небезпеки використання історії з політичною метою, стверджують, що в суспільстві можуть паралельно співіснувати два види пам’яті – соціальна (комунікативна) та культурна. Соціальна пам’ять твориться через щоденний неформальний контакт та обмін інформацією між різноманітними групами, тоді як культурна є радше продуктом нормативної діяльності держави. Дуже часто між різними політичними течіями та угрупованнями точиться запекла боротьба за володіння саме цим ресурсом для здійснення своєї політики пам’яті. За умов, коли демократичні інститути в державі функціонують недосконало, часто можна спостерігати «проштовхування» правлячою політичною силою «історичних законів», на які не завжди існує однозначний погляд в суспільстві. Тому й потрібні експерти-інтелектуали, які гідно змогли б провести інвентаризацію нашого радянського минулого [3; 5].

Відомий реформатор з Естонії, фахівець з розвитку креативного сектора економіки, експерт Європейської комісії Рагнар Сіїл стверджує, що на дерадянізацію і декомунізацію іноді скеровують забагато зусиль, особливо якщо говорити про архітектуру. Він як сучасна молода людина, яка не жила за СРСР у дорослому віці, вважає, що знімати червону зірку з величного будинку сталінського періоду – це наче переписувати історію, яка може охоплювати різні періоди: античність, середньовіччя, соціалізм. На його погляд, треба намагатися скласти ці історичні шари разом так, щоб це мало сенс. Естонський реформатор вважає, що не треба боротися з привидами – якщо якась річ репрезентує час, вона має лишитися. Рагнар Сіїл особисто показує радянські пам’ятки своїм гостям, а потім веде їх у якийсь креативний кластер, щоб ті могли переконатися наочно, як далеко естонці відійшли від радянського минулого. Багатьох це мотивує [12].

Всі ми – діти свого часу, і якщо говорити про нинішнє покоління українців, то сміливо можна сказати, що більшість його представників вийшла з радянського минулого. Але так сталося, що 8 грудня 2013 року хвилі революційного Майдану знесли пам’ятник Леніну в центрі Києва. Ця подія поклала початок дискусії про те, що поставити на його місці та чи потрібно щось ставити взагалі.

Протягом століть пам’ятники зводилися для того, щоб нагадувати суспільству й майбутнім поколінням про лідерів і минулі події. Сьогодні функцією пам’яті успішно заволодів Інтернет, радикально змінивши саму природу пам’яті. Але політики й досі намагаються експлуатувати цей потенціал, аби культивувати певні явища чи маніпулювати нашою пам’яттю.

А проте, після Майдану в українців з’явилася можливість брати участь у громадській дискусії про нові пам’ятники та прислухатися до думок різних людей замість того, щоб беззаперечно приймати рішення влади.

   Отже, з моменту повалення пам’ятника комуністичному вождю стояв спорожнілий постамент на столичному бульварі, відкритий для стихійних написів та народних інтервенцій: у лютому 2014 року його ненадовго прик-расив золотий унітаз, а 2016-го там встановили фігуру Діви Марії. Патроном цього жесту виявилася галерея «32 Vozdvizhenka Art House» з проектом «За-хоплення. Ситуація»; його учасниця – Яна Бачинська – в описі своєї інтервенції під назвою «Сходження Мрії» зазначила, що вже три роки народ чекає на новий монумент, а влада ніяк не спроможеться його звести. На думку автора проекту, вибір між Д. Галицьким та С. Бандерою є надто важким, тож гідним рішенням у цій ситуації стане Божа Матір, «яка задасть новий вектор духовного життя». Натомість дозволу на встановлення цієї роботи не було. Але, що насправді важливо, заміна одних ідолів іншими стоїть на порядку денному не тільки чиновників-декомунізаторів, але й звичайних городян. 

На цьому тлі тимчасова робота мексиканської художниці Синтії Гутьєррес «Населяючи тіні», інстальована платформою культурних ініціатив «Ізоляція», виявилася своєрідним лакмусовим папірцем: бурхлива реакція людей з мистецького середовища показала, що проблемним у цьому випадку є не лише питання монументалізації пам’яті, але й методологічне питання: як розглядати мистецтво в публічному просторі.

Синтія Гутьєррес обрала спосіб деконструкції для створення моменту споглядання історії з усією її неоднозначністю. Вона запропонувала кожному перехожому здійснити сходження нагору; затриматися на майданчику, що його протягом шістдесяти семи років посідала фігура Леніна; подивитися на Бессарабську площу; зробити селфі; а також подумати про те, хто й чому може це місце зайняти. Таким включенням, коли глядач буквально стає частиною скульптурної композиції, художниця акцентує причетність окремої людини до конструювання історії.

Роботу «Населяючи тіні» складено з металевих елементів звичайних бу-дівельних риштувань: вона виростає величезною конструкцією, що утворює сходи з тилової та фронтальної сторін. Уся споруда прозора, але можна чітко побачити, що її форма нагадує піраміди Мексики, або Зіккурат – старовинні монументальні споруди, що були зразками для тоталітарної естетики вже в ХХ столітті. Сходження на такий зіккурат (вавилонське слово на позначення «вершини») має символічне значення, оскільки показує не просто вищу позицію того, хто його здійснив, а й особливий статус персони як наближеної до бога, або того, хто бога замінив – як це фактично сталося в СРСР, де культ вождя заохочував ледь не сакральне поклоніння лідеру.

   Одна людина легко підніметься нагору з цікавості до «краєвиду»; друга – страхатиметься місця, на якому під час Другої світової війни була шибе-ниця; а третя, під дією висоти п’єдесталу, почне уявляти себе лідером, героєм чи вершителем майбуття, підтверджуючи думку про те, що індивід швидко переймає соціальні ролі, коли опиняється у відповідній ситуації. Таких варіантів та комбінацій може бути безліч, із якої, власне, й складається суспільство. Тож актом долучення будь-кого та актом примноження окремих досвідів, із яких і виросла сама робота та її зміст, художниця розбиває монолітний образ  «історії», «героя» та «ідентичності» на низку складників. Ця проста розбірна конструкція набуває символічного значення, показуючи можливість такого ж «розбірного» підходу до минулого, тінь якого не така й однозначна.

Утім, така нехитра та змістовна ідея викликала обурення деяких представників мистецьких кіл. Серед аргументів були зазначені зокрема такі: конструкція не корелює з будівлею ринку; вона візуально некрасива й, виглядаючи як звичайні риштування, «не додає до пейзажу міста», а також підкреслює навколишній занепад; вона ніяк не визначає попередню присутність Леніна та історію останніх років; вона не прочитується мешканцями міста і як мистецтво в публічному просторі має нульовий резонанс; вона не популяризує сучасне мистецтво та відлякує тих, хто лише починає ним цікавитися та інші [13–15].

    На погляд К. Філюк, куратора проекту «Суспільна угода», в рамках якого й було представлено тимчасову художню  інтервенцію Синтії Гутьєррес «Населяючи Тіні», така реакція сигналізує не про нерозуміння чи не-зчитування роботи, а радше про брак інструментів аналізу мистецтва в публічному просторі, яке, до речі, має окрему позицію серед мистецтвознавчих дисциплін. Автор називає головні фактори, які варто врахувати для деконструкції змістів тієї чи іншої роботи в міському середовищі: темпоральність; специфіка місця; патронаж. Вона також підкреслила, що не можна читати цю роботу буквально, тому що тут необхідно було підкреслити саме тимчасовість, відкритість до різних варіа-нтів – із цим добре справляються будівельні риштування, які завжди зводять, щоби побудувати щось нове. А оскільки консенсусу щодо того, що там має зрештою з’явитися, немає, було вирішено зупинитися на цьому підготовчому етапі й запропонувати всім охочим підключитися до процесу обговорення. «Найважливішим є активація конструкції людьми, їхній рух, їхні почуття. Сходи – тільки інструмент, а не самоцінний об’єкт-твір мистецтва», – зауважила куратор проекту [16].

Примітно, що такі тимчасові мистецькі проекти в публічному просторі набули популярності в США в кінці 80-х – початку 90-х. У мистецтвознавчій критиці того часу аргументувалася важливість тимчасових мистецьких проектів. Так, будь-яка постійна робота репрезентує певні рішення, або навіть інтереси конкретної людини, групи людей, політичної чи комерційної сили. Натомість тимчасова робота більше відкрита для експерименту; один і той самий простір може бути тлом для створення багатьох робіт, кожна з яких адресує різні проблеми до різних глядачів, різних контекстів. І правда, якщо ми з таким мистецтвом вживаємо термін «публічний», хіба не варто за-мислитися над тим, хто є публікою?

   Проект «Населяючи тіні» тривав до 14 липня поточного року. Розмова з мешканцями міста, що її провадила художниця, не привела до єдиної інтерпретації особистості «нового героя». І справді, може з героями нам слід почекати?

А вже незабаром буде ухвалено рішення щодо майбутнього постійного монумента. З огляду на активну декомунізацію та деякі поспішні рішення в цьому напрямі, наприклад намагання замінити одних ідолів на інших, прийнявши нібито «правильний» варіант історії, робота мексиканської художниці Синтії Гутьєррес постає такою собі лабораторією споглядання: неприємного минулого, себе, одне одного. 

Цікаво, що така тимчасова робота резонує із самою історією розвитку публічного мистецтва, оскільки експериментальне мистецтво в цьому випадку ще й збігається з процесами болісного визначення самоідентифікацій, через яке нині проходять пострадянські країни, де роками людям казали, як треба. Тепер українцям час зупинитися і вивчити себе, а не створювати нові вертикалі [13].

Навряд чи можна було знайти для цієї роботи кращу локацію, ба саме з цього місця в країні почався «ленінопад», саме в цей час багатьох почали турбувати питання: хто ми? Звідки? Куди йдемо?

Слід додати, що цей проект, присвячений темі впливу матеріальних пам’ятних об’єктів на трактування історії і суспільства, є частиною не менш цікавої виставки «Суспільна угода», орієнтованої на діалог між мистецькою спільнотою, суспільством та владою задля обговорення статусу та функціонування пам’ятних об’єктів у міському середовищі. В контексті виставки вищезгадана інсталяція набуває ще глибших сенсів [17].

    Однак, це не перша спроба осмислення конфліктності питання історичного спадку. Ще в 2009 році українська художниця Ж. Кадирова відкрила на Вінниччині «Пам’ятник новому пам’ятнику» – велику скульптуру, що виглядає наче людина, накрита білим простирадлом, або просто як монумент напередодні відкриття. Як зазначено на сайті мисткині, ця скульптура «не стільки коментує історико-політичні ігри сучасної України, скільки активізує психологічно-ментальну наповненість кожного, хто дивиться» [13].

Загалом, потрібно з великою обережністю інтегрувати будь що в публічний простір, вивчати контекст кожного конкретного місця, тисячі разів узгоджувати все зі спільнотами, які будуть це споглядати роками. Тому що безладне знесення радянських пам’ятників викликає в багатьох українців не тільки патріотичний захват, а й відверте роздратування. Є різні причини цього – від банального неприйняття вандалізму або наголошення на мистецькій цінності об’єктів та порушення цілісності міського ансамблю до щирого співчуття комуністичній ідеології [18].

Потреба громадянського суспільства в переосмисленні ідеологічних кліше та хвиля активних процесів, спровокована прийняттям законів про декомунізацію, спонукала багатьох експертів замислитися про поглиблення ефективності впровадження державної політики пам’яті в Україні. Серед них – аналітики Національного інституту стратегічних досліджень, фахівці якого розробили Концептуальні засади державної політики пам’яті [19].

Низка рекомендацій стосується, зокрема, питання активізації співпраці з інститутами громадянського суспільства: науковими і культурними товариствами (особливо – історичного спрямування), творчими спілками, релігійними, молодіжними й ветеранськими організаціями. Така відкритість і масовість перетворить формування офіційної політики пам’яті у загальнонаціональний процес, надасть громадянам України відчуття причетності до творення національної історії, сприятиме легітимації державних заходів, орієнтованих на конструювання колективних уявлень про минуле.