Студенту на замiтку
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістика
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
   Всесвітня історія
   Історія України
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Право
   Авторське право
   Кримінально-процесуальне право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінальне право
   Криміналістика
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Політика
   Державне управління
Фінанси
Психологія
   Психологія творчості
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія

Культура, мистецтво, суспільство


Громадянське суспільство і культура
 
Громадянське суспільство як надбання загальнолюдського цивілізаціного процесу 
та йго роль у формуванні державної політики в галузі культури


(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та 
неопублікованими документами за 2014–2015 рр.)


Громадянське суспільство як один із найбільш значних ціннісних культурологічних феноменів є надбанням загальнолюдського цивілізаційного процесу. Завдяки ефективному функціонуванню цього так званого „третього сектору” політика будь-якої країни стає прозорішою, адресною та зрозумілою суспільству.
    Під визначенням „громадянське суспільство” сьогодні розуміють сукупність громадських утворень, об’єднаних специфічними економічними, соціальними, етнічними, культурними, або ж іншими інтересами, які реалізуються на засадах свободи та демократії. Досягаючи розвитку на базі доброчинних ініціатив, новацій і самої енергії громадянського суспільства, останнє знаходиться поза сферою впливу держави, проте здатне будувати з нею повноцінні правові відносини. Таке суспільство породжує компетентну й ефективну владу і водночас контролює її [1].
У рамках демократичного устрою держава і громадянське суспільство завжди заінтересовані в партнерстві. Так, держава зі свого боку створює належні умови для забезпечення свободи думки і слова, вільного вираження поглядів, переконань, свободи об’єднань, зборів, участі громадян в управлінні державними справами та місцевому самоврядуванні, а розвинуте громадянське суспільство, своєю чергою, стає запорукою успішних демократичних процесів і сталого розвитку країни [2].
  В Україні громадянське суспільство стало невід’ємною складовою суспільного буття, засобом державотворення, важливим чинником внутрішньої та зовнішньої політики. Про важливість утвердження такого суспільства як гарантії свого демократичного розвитку свідчить ціла низка законів, які регулюють різні складові політики нашої держави щодо сприяння його розвиткові. Не варто також забувати, що історичний процес становлення громадянського суспільства, зазвичай складний і суперечливий, охоплює тривалий період еволюції сучасної цивілізації і має свої закономірності, спільні для багатьох країн. Проте кожна держава вносить щось особливе, характерне саме для неї.
    Головними ознаками, які характеризують громадянське суспільство сучасної України, є, з одного боку, достатня розвиненість його інститутів, зокрема до них можна віднести благодійні організації, професійні та творчі спілки, громадські засоби масової інформації, політичні партії, які не пройшли до влади, релігійні об’єднання, самоврядні територіальні громади тощо, а з іншого – надзвичайно високий рівень громадської активності населення. Специфіка поточної ситуації полягає також у тому, що зараз у нашій країні відбувається двоєдиний процес формування і громадянського суспільства, і правової держави – суспільство в цьому випадку виступає у ролі своєрідного фундатора правової демократичної держави, впливаючи на прийняття спільних рішень на засадах загального, рівного виборчого права [3, 4].
Цінність правової держави полягає в утвердженні принципу суверенітету народу, визнанні його джерелом будь-якої влади, в гарантованості прав і свобод особи, підпорядкованості державних структур правовим нормам. Найбільш значним поступом України як держави, що прагне верховенства права і демократичних свобод, стала Революція Гідності та політичні перетворення 2013–2014 рр. У ці важкі, але героїчні часи було подолано значну кількість стереотипів. Один із них – успадкований ще з радянських часів погляд на національне життя як тотожне етнічному, а також сформовані уже в часи незалежності уявлення про асоціальність та аполітичність пересічних українців на кшталт „моя хата скраю” – риси характеру, яка начебто створювала непереборні перешкоди на шляху політичного єднання нації. Тож Майдан розвіяв ще донедавна поширений песимізм щодо можливості національної інтеграції усіх мовних та етнічних груп в Україні на політичній основі, відтоді найбільшою цінністю постала сама нація та її демократичний розвиток [5].
Примітно, що український політичний діяч, історик, історіософ, соціолог, публіцист, теоретик українського консерватизму В. К. Липинський, діяльність якого припадає на кінець ХІХ–початок ХХ ст., чи не першим серед європейських філософів почав розробляти теорію модерної нації – як концептуальну альтернативу панівному тоді розумінню нації, якого дотримувався, зокрема, 
Д. І. Донцов, також український філософ, публіцист, політичний діяч, засновник теорії інтегрального націоналізму, – як етнічної спільноти, об’єднаної кровною спорідненістю, походженням від одного предка, історичною долею, віросповіданням, мовою й звичаями. Це і є принципи етнічного націоналізму.
   На противагу цим поглядам В. К. Липинський вважав головним у формуванні нації відчуття людиною „територіального патріотизму” й солідарності з усіма постійними жителями своєї країни. І саме такий підхід було покладено невдовзі в сучасний концепт громадянської (політичної) нації – спільноти громадян певної країни, які незалежно від етнічного походження визнають цю країну своєю, мають рівні соціальні й політичні права і спільне бачення її минулого й майбутнього.
Відповідно націоналізм, стверджував В. К. Липинський, є двох видів – „державотворчий і державоруйнівний”. Зміст їхній – зрозумілий. Тож вчений переконував, що Україні потрібен саме перший, тоді як його опонент уважав, що другий. Слова В. К. Липинського актуальні й нині: „Коли ви хочете, щоб була Українська Держава, ви мусите бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить насамперед те, що ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть до них за те, що вони не українські націоналісти”. Вважається, що на початку минулого століття філософ Липинський із цими поглядами випередив свій час.
Світова спільнота для своєї самоорганізації сприйняла принципи сутнісно нової суспільної ідентифікації – основаної на інституті громадянства, а не на етнічній ідентифікації. Саме таке трактування, такий зміст поняття „нація” й стали концептуальною основою заснування Ліги Націй, а пізніше – Організації Об’єднаних Націй. Націй, а не держав чи етносів, націй-громадян, а не представників етнічних спільнот. Тож в основі розвитку дійсно прогресивного суспільства лежить творення громадянської нації на принципах політичної, організаційної, моральної єдності. У випадку українських громадян – єдності Заходу і Сходу, Центру і Півдня України [6].
Отже, в свідомості широкого загалу наша країна сьогодні є демократичною державою, яка здатна до самоорганізації населення і захисту своїх прав. Вона динамічно розвивається і сповідує європейські цінності. Разом із тим конституційне закріплення основних інститутів та принципів демократії – це лише один з багатьох кроків на шляху модернізації української нації. В суспільстві назріло чітке розуміння того, що подальший розвиток інститутів громадянського суспільства має вирішальне значення не тільки для позитивних наслідків демократизації, а й для рішучих перетворень в усіх без виключення сферах суспільного життя, усвідомлення, що в умовах всеосяжних трансформаційних процесів, які наразі тривають в Україні, необхідна консолідація усіх прогресивних сил та суттєве посилення ролі інститутів громадянського суспільства, які співпрацюватимуть з державою заради спільного блага, зокрема, піднімаючи на поверхню болючі проблеми в гуманітарній сфері та беручи активну участь у вирішенні складних питань культурної політики.
   Серед іншого, сьогодні як ніколи важливо спрямувати зусилля держави на суспільну інтеграцію та національну консолідацію, досягнути суспільного консенсусу в розумінні цих питань; подолати не просто суперечливі, а взаємовиключні уявлення про перспективу культурного розвитку української нації в нових умовах та про особливості її руху до нації громадянської. Адже, як було зазначено раніше, громадянська нація є третім, найвищим рівнем консолідації, який переводить розмову з площин внутрішньої і зовнішньої політики, налагодження соціальних зв’язків через інститути політичного і громадянського суспільства у площину культури. Втім формування нації потребує згоди щодо культурного стрижня, який зробить такі зв’язки можливими й забезпечить культурну інтеграцію спільноти. Більше того, він піднесе її на вищий щабель згуртованості та самоусвідомлення, аніж той, що його дають політична спільнота та громадянське суспільство України [5].
На превеликий жаль, культурна політика в Україні й досі не стала пріоритетом у розвитку, водночас її консолідуюча сила могла б вивести Україну з сьогоднішнього конфлікту або навіть не допустити його.
   Про це та інше говорив Директор Українського центру культурних досліджень  (УЦКД), голова правління центру розвитку „Демократія через культуру”, експерт Ради Європи з питань культурної політики О. А. Буценко під час брифінгу, що відбувся 22 вересня 2014 року в Українському кризовому медіа-центрі. На його думку, сьогодні найважливіше – знайти те, що об’єднує всіх громадян, що проживають в Україні.
Під час спілкування з пресою свою думку з приводу неефективної внутрішньої культурної політики нашої держави висловив інший спікер – професор політології, експерт з подолання конфліктів, фахівець у питаннях міжкультурного діалогу та примирення Р. Вільсон, який прибув в Україну з Північної Ірландії, що само по собі досить символічно. Серед недоліків він зокрема назвав спекулювання мовним питанням та деякі інші гострі міжкультурні протиріччя.
На противагу таким упущенням було наведено й позитивний приклад – місто Мелітополь Запорізької області, де по-новому будуються взаємовідносини між владою та громадянським суспільством, і де проблеми вирішують шляхом діалогу між різними групами.
Історія питання сягає 2008 року, коли Мелітополь став першим від України учасником європейської програми „Інтеркультурні міста”. Загалом ця мережа налічує близько 60 міст по всій Європі. У 2007 році Рада Європи ухвалила документ, що базується на європейських цінностях, під назвою Біла книга з міжкультурного діалогу. Під ним підписалися всі країни-члени Ради Європи. О. А. Буценко, який разом із своїм колегою Р. Вільсоном нещодавно побував у Мелітополі, при нагоді зауважив, що дуже цікаво було спостерігати, як місто, де проживає 157 тис. осіб і близько 100 національностей, раніше орієнтоване на Росію, об’єдналося під українським прапором і всі мешканці чітко заявили, що вони – українці.
Спираючись на ці факти, доповідачі дійшли висновку, що в Україні народжується культура нового народу, незалежно від походження чи віросповідання. Але для того, щоб відчути зміни від втілення культурної політики на рівні міста необхідно не менше десяти років, тому що такі зміни – це дуже тривалий процес. Директор УЦКД зокрема вважає, що сьогодні необхідно принаймні визначити середньострокові та довгострокові пріоритети і провести серйозну роботу над помилками минулої політики у цій сфері [7].
    Важливим завданням культурної політики постає формування толерантності, поваги до прав людини, вміння долати стереотипи, знаходити компроміс. А оскільки діалог між державою та представниками різних спільнот є можливим винятково за умов комунікації, відкритості, взаємного розуміння і підтримки, для цивілізованого розвитку нашої країни необхідно створити надійний, ефективний і гармонійний механізм їх взаємодії та взаємозбагачення. 
Відомо, що в нашій державі живуть представники 130 національностей, які додають розмаїтих барв до етнічного портрету нації. Тож, коли у червні 2014 року в столиці проходив ІІ Всеукраїнський форум національних меншин „Ми – єдиний народ”, його учасники – представники  національних меншин України – не оминули увагою той факт, що у нас в країні всі національності живуть однією сім’єю.
Зрозуміло, що необхідність проведення такого форуму обумовлена останніми подіями в державі. Так, за словами першого заступника голови міжнародної громадської організації „Інтернаціональний союз” О. Харченка, формальна причина російської агресії проти України – ніби порушено права її російськомовної спільноти. Але цього не було, немає й бути не може. Його слова підтримала голова правління цієї громадської організації Л. Абрамович, наголосивши, що громадянське суспільство не допустить міжнаціональних конфліктів. Також, на її думку, національні меншини не повинні лише вимагати уваги до себе, потрібно працювати і на державу. Громадська організація „Інтернаціональний союз”, зі свого боку, буде пропагувати, як і раніше, цінності толерантності та поваги до інших культур, національностей та релігій, щоб запобігти виникненню міжнаціональних, міжрелігійних та інших можливих конфліктів.
    На заході були присутніми представники центральних органів виконавчої влади та місцевого самоврядування, дипломати й представники міжнародних організацій в Україні, члени та керівники громадських організацій, що представляють нацменшини та корінні народи України. За результатами форуму було ухвалено рекомендації керівництву країни щодо невідкладних заходів з реалізації державної етнонаціональної політики, серед них, зокрема, затвердження законів „Про Концепцію державної етнонаціональної політики України” та „Про національні меншини в Україні” в його новій редакції [8].
Попри зовнішню агресію, притаманна українцям толерантність до різних національностей та культур є незмінною. Саме такої думки Віце-прем’єр-міністр – Міністр культури України В. А. Кириленко стосовно стану етнонаціональної політики в державі.
Про важливість розвитку мережі громадських організацій, зокрема таких, що приділятимуть увагу міжнаціональним відносинам та захищатимуть права етноспільнот, розповів очільник профільного міністерства під час парламентських слухань на тему „Роль, значення та вплив громадянського суспільства на формування етнонаціональної політики єдності в Україні”, які відбулися 11 березня 2015 року у Верховній Раді України за участю народних депутатів України та представників громадських об’єднань національних спільнот України.
    Тема слухань є особливо актуальною в Україні, оскільки саме на проблемах етнонаціональних спільнот намагаються спекулювати вороги незалежності нашої держави.
На глибоке переконання В. А. Кириленка, громадські організації повинні грати ключову роль у розробці нової Концепції етнонаціональної політики. Загалом, національні спільноти в Україні впливають на рішення влади на усіх можливих рівнях, зокрема, вони широко представлені у громадських радах при органах виконавчої влади. 
Ця думка знайшла підтвердження в промові запрошеного до участі в парламентських слуханнях Р. Тагієва, Голови Асамблеї Національностей України та Президента Об’єднаного Конгресу Азербайджанців, який констатував відсутність в Україні утисків за мовною чи національною ознакою. Більше того, українці мають усі шанси стати справжньою політичною нацією, вважає він, якщо побудують громадянське суспільство, яке делегуватиме своїх представників до влади.
Взяти до уваги досвід Ізраїлю запропонував Надзвичайний і Повноважний Посол цієї держави в Україні Е. Бєлоцерковський, наголосивши серед іншого на ключовій ролі волонтерського руху. Незалежно від національності, вважає Посол, кожна людина – це ще один ресурс для країни. На цьому будуються відносини держави та індивіда.
Виходячи із пріоритетності порушеної проблематики та нагальності провадження державної об’єднуючої політики у поліетнічному, багатоконфесійному українському суспільстві, учасники парламентських слухань напрацювали рекомендації та визначили конкретні дії держави та громадських організацій у цьому напрямі [9, 10].
Вибудовувати етнонаціональну політику так, щоби в Україні запанували мир і спокій покликана Рада міжнаціональної злагоди при Кабінеті Міністрів України. Установче засідання нового дорадчо-консультативного органу відбулося у Будинку Уряду 14 серпня 2014 року. Йдеться про пошук інструментів і механізмів злагоди між державотворчою українською нацією, всіма національними меншинами, корінними народами з метою удоскона-лення етнополітики та її нормативно-правової бази. 
У роботі Ради беруть активну участь урядовці та представники національних спільнот, науковці й експерти громадянського суспільства, аби внести свої пропозиції щодо формування збалансованої етнополітики. Зокрема, до складу нового органу включено представників Міністерства культури, Міністерства освіти і науки, Міністерства соціальної політики, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства закордонних справ та інші; представники всіх спільнот, які мають інституйовані громадські представництва; представники Інституту політичних та етнонаціональних меншин ім. І. Ф. Кураса НАНУ, Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича, Інституту державного права ім. 
    В. М. Корецького, Українського католицького університету, Інституту філософії ім. Г. С. Сковороди, Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського, Інституту соціології, Національного інституту стратегічних досліджень. Також до складу Ради входять представники чотирьох об’єднань національних меншин.
За результатами першого засідання Ради міжнаціональної злагоди було прийнято рішення створити чотири робочі групи: інституційного, законодавчого, ресурсного забезпечення та європейського виміру етнополітики [11].
Друге засідання Ради відбулося 5 березня 2015 року під головуванням Віце-прем’єр-міністра – Міністра культури України В. А. Кириленка.  Його учасники обговорювали нагальні питання, які турбують суспільство, а зокрема керівників національних громад України. Це, насамперед, питання економічні, соціальні та гуманітарні – від них залежить сьогодні активність інститутів громадянського суспільства.
У заході взяв участь Голова Асамблеї Національностей України та Президент Об’єднаного Конгресу Азербайджанців України Р. Тагієв. У своєму виступі він підбив підсумки роботи Асамблеї Національностей України за рік, зокрема було відзначено міжнародну діяльність у складі Асамблеї Діаспор Світу (США) та Союзу Європейських Національних меншин (FUEN, Німеччина). Результатами співпраці стала практична допомога Україні з боку неурядових організацій з різних куточків світу.
Важливою складовою роботи організації є гуманітарна допомога для людей в зоні проведення АТО. Це практична допомога медичним обладнанням та медикаментами, фінансова підтримка для придбання першого в Україні військового мобільного госпіталю, турбота про поранених бійців – такі основні напрями діяльності Асамблеї.
Багато уваги приділялося питанням щодо запобігання проявам расової та національної дискримінації, ксенофобії, антисемітизму. Проведено значну кількість круглих столів, конференцій, основною метою яких було вироблення стратегії забезпечення рівних прав та свобод для представників усіх етносів України.
Під час свого виступу Р. Тагієв окремо акцентував увагу на необхідності консолідації громадянського суспільства задля збереження миру та злагоди в Україні.
Тож, підсумовуючи роботу другого засідання Ради, В. А. Кириленко зазначив, що Асамблея є на сьогодні втіленням справжньої роботи громадської організації, яка на практиці доводить ефективність свого існування [12].
   Державна політика в сфері формування інститутів та організацій громадянського суспільства передбачає посилення їхньої взаємодії з органами публічної влади, запровадження громадського контролю та проведення регулярних консультацій з громадськістю. Це здійснюється, зокрема, за рахунок створення комунікаційних майданчиків для обговорення певних проектів, залучення експертів і фахівців неурядових організацій для їх розробки [13].
Так, неоціненну роль відіграють громадські організації національних меншин у розробці стратегічно важливих документів. Приміром, 10 березня поточного року відбулося засідання Комісії з міжнаціональних відносин Громадської Ради при Міністерстві культури України, на якому представники держави та громадськості обговорювали проекти Концепції державної етнонаціональної політики та Стратегії української гуманітарної політики [14]. 
На сьогодні прийняття низки законодавчих актів дозволяє говорити про розширення правового поля для взаємодії органів публічної влади та інститутів громадянського суспільства. Серед основних інструментів їх взаємодії можна зазначити такі: консультації з громадськістю, участь у спільних органах (громадські ради), спільних робочих групах (складаються із представників органів виконавчої влади, законодавчої влади, місцевих органів влади) тощо.
На загальнодержавному та місцевому рівнях інститутів громадянського суспільства застосовують доступ до публічної інформації (інформаційні запити), звернення до депутатів, органів державної влади, участь у громадських слуханнях, проведення громадських експертиз, участь у реалізації політики через конкурси соціальних проектів (так зване соціальне замовлення) [15].
   Одним із таких комунікативних майданчиків для демократичних сил, представники яких все активніше втручаються у культуротворчі процеси, є згадана вище Громадська Рада при Міністерстві культури України, сформо-вана 8 липня 2014 року. Цей публічний орган діє на підставі Постанови Кабінету Міністрів України № 996 від 03.11.2010 „Про забезпечення участі громадськості у формуванні та реалізації державної політики” [16]. 
З початку 2015 року Міністерством було проведено численні консультації з громадськістю стосовно ключових питань культурної політики.
Так, обговорення стосовно реформування законодавства у сфері охорони культурної спадщини відбулося за участі фахівців міністерства та представників пам’яткоохоронної громадськості. Принциповими новаціями законопроекту стали децентрація та дерегуляція, збільшення вимог до розміщення зовнішньої реклами в ареалі пам’яток національного та всесвітнього значення. За підсумками дискусії було прийнято рішення представити законопроект на розгляд широкої громадськості у червні [17].
   Іншу зустріч, цого разу з представниками мистецьких кіл, волонтерами та активістами, було присвячено розробці програми мистецьких заходів, спрямованих на підтримку учасників АТО та жителів прифронтових територій. Міністерство також повідомило громадськість про створення Координаційної ради, яка складається з представників мистецьких кіл та активістів, які організовують та беруть участь у мистецьких заходах в зоні АТО.
Розвиток національних музеїв та заповідників став темою зустрічі з керівниками музейних закладів, експертами галузі, фахівцями музейної справи з усієї України. Присутній на нараді Віце-прем’єр-міністр – Міністр культури України В. А. Кириленко закликав музеї та заповідники запровадити європейські підходи в роботі. Вже найближчим часом буде розроблено нові критерії ефективності роботи музейних установ, що враховуватимуть кількість відвідувачів та проведених екскурсій, якість наукової роботи та обсяги зароблених коштів.
Також високопосадовець поставив завдання перед музейними працівниками організувати спеціальні програми реабілітації та відпочинку для бійців АТО та членів їхніх родин: безкоштовні відвідини музеїв та заповідників, туристичні маршрути містами України та спеціальні екскурсії.
У ході зібрання керівники музеїв та заповідників озвучували найбільш актуальні проблеми галузі. Всі пропозиції щодо стратегії її розвитку увійшли в окремий підсумковий документ за результатами наради [18].
Станом на сьогодні Міністерство культури впроваджує декілька реформ галузі, про які Віце-прем’єр-міністр – Міністр культури України повідомив під час наради з представниками мистецьких кіл та діячами культури, присвяченої виробленню окремої стратегії та реалізації галузевих реформ щодо введення спеціального збору на розвиток українського кіно та впровадження контрактної форми оплати для працівників театрів і концертних організацій.
Він додав, що Міністерство активно залучає до роботи мистецьку спільноту та громадськість, зокрема вона контролюватиме розподіл всіх коштів, що виділяються з держбюджету на мистецькі проекти.
Участь в обговоренні стратегії реформ культури взяли театральний ре-жисер С. Мойсєєв, журналіст О. Вергеліс, директор Національного історичного музею Т. Сосновська, пам’яткоохоронець М. Соловйова, голова Громадської ради при Мінкультури Б. Кожушко, арт-менеджер В. Кадигроб, співачка 
М. Бурмака, кінокритик А. Куріна, голова Української бібліотечної асоціації 
І. Шевченко та інші.
   Було також вирішено, що для подальшої розробки стратегії реформ діячі культури та експерти об’єднаються у декілька робочих груп за конкретними напрямами реформування: кіно, театри, музеї, бібліотеки тощо [19].  
Щоб створити умови в громадсько-політичному просторі для діалогу різних сил і секторів суспільства, що сповідують різну ідеологію, всебічно підтримати ідею громадянського миру, 16 квітня 2015 року Мінкультури презентувало попередній варіант проекту Довгострокової стратегії розвитку української культури для подальшого обговорення серед широких кіл громадськості.
Документ підготувала робоча група експертів та фахівців у галузі культури. Координацію розробки проекту здійснювала дослідницька інституція Міністерства культури – Український центр культурних досліджень. До участі в презентації було запрошено відомих експертів, науковців, ЗМІ, а також представників мистецьких кіл, серед яких кінорежисери О. Санін, М. Слабошпицький, А. Сеїтаблаєв, Р. Балаян, письменники В. і Д. Капранови, співачка М. Бурмака, лідер гурту „Хорея козацька” Т. Компаніченко та інші.
   Реформування сфери культури – одне з головних завдань не лише гуманітарної політики, а й соціально-економічного розвитку держави. Воно складне і багатопланове. Представлений проект – це спроба визначити й запропонувати для обговорення головний напрям змін культурної сфери впродовж довготривалого періоду, а також план дій і конкретні кроки на першому етапі реалізації стратегії, яка передбачає, зокрема, досягнення п’яти основних далекосяжних цілей: визнання провідної ролі культури у побудові майбутнього України; забезпечення державної підтримки культурного розмаїття; підтримка, поширення та збереження національного культурного продукту; посилення ролі культури в соціально-економічному розвитку країни; забезпечення державної підтримки інноваційних, креативних індустрій сьогодення.

 Культура і мистецтво Україні
    (тематичні огляди НБУ ім. Я.Мудрого)


Скачати повніше 


49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека