Студенту на замiтку
Економіка
   Економіка підприємства
   Історія економіки
   Логістика
   Страхування
   Цінні папери
   Корпоративне управління
Аудит
Бухгалтерський облік
Винахідництво
Екологія
Етика. Естетика
Інтелектуальна власність
Історія
   Всесвітня історія
   Історія України
Культурологія
   Культура, мистецтво, суспільство
   Культурне співробітництво
   Менеджмент в галузі культури
   Оперне, балетне мистецтво України
   Сучасна українська музика
   Українська книга
   Українське кіно
Маркетинг
Менеджмент
   Контроль і ревізія
   Корпоративне управління
Мистецтво
Мовознавство
Оподаткування
Педагогіка
Право
   Авторське право
   Кримінально-процесуальне право
   Адміністративне право
   Господарче право
   Екологічне право
   Конституційне право
   Кримінальне право
   Криміналістика
   Кримінологія
   Митне право
   Міжнародне право
   Правоохоронна діяльність
   Сімейне право
   Соціальне право
   Фінансове право
   Цивільне право
   Цивільне процесуальне право
Політика
   Державне управління
Фінанси
Психологія
   Психологія творчості
   Організаційна психологія
   Психологія конфлікта
   Психологія особистості
   Педагогічна психологія
   Психологія спорту
   Юридична психологія
Сільське господарство
Філософія

Культура, мистецтво, суспільство


До питання громадянської позиції митців в умовах геополітичного протистояння та військової агресії
 
                                                    
(оглядова довідка за матеріалами преси, Інтернету та
неопублікованими документами за 2015–2017 рр.)

Відлуння трагічних для України подій, які розпочалися Майданом 2013–2014 рр., ще не одне десятиліття тривожно лунатимуть в серцях українців. А той опір, який чинить наш народ діям країни-агресора, є не лише збройним протистоянням, але й протистоянням двох ментальностей, двох світоглядів. Чи готові українці йти на діалог з представниками ворожої держави, чи можна співпрацювати з тим, хто здатен у будь-який момент завдати удар в спину?
Сьогодні питання про ставлення до анексії Криму та воєнних дій на Донбасі змушують щоразу робити моральний вибір. За таких умов певна громадянська позиція стала для суспільства тим маркером, що визначає реноме публічних людей.
   Популярні актори, музиканти, зірки шоу-бізнесу загалом – скільки разів уже доводилося від деяких з них чути: «Мистецтво поза політикою», «Ми просто даруємо свою творчість людям і не ділимо їх за ідеологічними вподобаннями», «Культура повинна об’єднувати», «Ми за мир, простим людям нічого ділити, нехай політики домовляться між собою». Схожі аргументи доволі часто використовують ті митці, які через свої висловлювання стали об’єктами критики, цькування. І не лише в медійному просторі. Тож за слова і вчинки доводиться відповідати. Надто, коли ти – публічна людина, й уже через це до тебе прислухається частина суспільства, або принаймні цікавиться твоєю думкою з приводу актуальних подій в країні та світі.
    Це не лише українська чи пострадянська практика. Точка зору знаменитостей з того чи іншого питання привертає увагу в усьому світі, надаючи їй якоїсь суспільної ваги. Саме тому репліки відомих осіб викликають резонанс, а їх самих дуже часто залучають до реклами, громадських ініціатив і політичних кампаній. Формально голос знаменитостей на дільниці важить рівно стільки ж, скільки й голос пересічного виборця. Втім пізнаване обличчя здатне змобілізувати певний електорат, а якщо ця людина особисто тобі симпатична та має в твоїх очах деякий авторитет, то чому б і не прислухатися до порад кумира? Цей механізм працює в багатьох країнах, згадати хоча б президентські перегони у США і роль у них голлівудських зірок.
Якщо в людини є погляди і переконання, вона може їх висловлювати, відстоювати і пропагувати. З іншого боку, вона повинна усвідомлювати, що далеко не всі погоджуватимуться з її точкою зору, яка має також моральний вимір. Так, у звичайних умовах відмінні погляди можуть співіснувати, а їхні носії – полемізувати між собою. Проте в реаліях геополітичного протистояння та військової агресії ледь не кожну репліку відомої людини розглядають під мікроскопом, визначаючи межі припустимого.
      Голос авторитетних чи бодай просто відомих осіб є дуже важливим. І спочатку він звучав як спроба відвернути найгірше, достукатися до сердець та умів мислездатної частини суспільства, передовсім у Росії. Популярні вітчизняні співаки й актори записували звернення, в яких запевняли, що в Україні немає русофобії, українці прекрасно ставляться до росіян тощо. Але щирі апеляції до колег по сцені й аудиторії виявилися марними. Адже Росія вже тоді потопала в ура-патріотичній ейфорії та не чула тверезих голосів. Навпаки, чи не вся тамтешня культурна еліта засвідчила абсолютні сервілізм і лояльність до політики президента РФ В. Путіна щодо України та Криму. А нечисленних незгодних воїни Останкінської телевежі миттєво записали в «п’яту колону» і «друзів хунти», присвятивши «націонал-зрадникам» цілі статті та цикли телепрограм.
Така поведінка колег по цеху створювала моральну дилему перед українськими митцями, які донедавна тісно співпрацювали з росіянами. Як після всієї тої агресії і смертей продовжувати поїздки в Москву чи Петербург, грати там вистави, зніматися у фільмах, давати концерти й посміхатися на камеру? Кожен зробив свій вибір [1]. 
Письменниця О. Забужко – один із небагатьох українських авторів, якого знають і читають не тільки в Україні, а і в світі. Її книжки перекладено десятками мов, її твори є комерційно успішними в Україні. Точкою відліку успішної Забужко став роман «Польові дослідження українського сексу», який вийшов у 1996 році й розлетівся з того часу багатотисячним тиражем. Через 5 років після українського тріумфу книгу взялися перекладати російською. В сусідній країні письменниці навіть пропонували номінуватись на премію «Русский бестселер», а також екранізувати скандальний роман, але вона відмовилася, аби не бути залежною від російських грошей. «Я відмовилася і звідтоді усім українським письменникам кажу невпинно і невтомно, як у російській казці про Альонушку і Іванушку: не пий із цього копитця, „козленочком станешьˮ», – зауважує О. Забужко. А поворотний момент, починаючи з якого письменниця скасувала всі заплановані на той час закордонні поїздки, настав з першими пострілами на Майдані. Вона зрозуміла, що з цього моменту – відколи пролилася перша кров – міняється призначення письменника, його роль у суспільстві [2].
Українська актриса, н. а. України А. Роговцева, яка багато років служіння віддала Національному академічному театру російської драми імені Лесі Українки, часто знімалася в Росії, сприймалася там як російська акторка – відмовилася від будь-яких пропозицій з-за «поребрика», щойно завершила знімання в стрічці, робота над якою вже тривала і зрив процесу передбачав виплату неустойки. У відповідь Москва відкрила проти неї кримінальну справу за «фінансування військових дій», бо вона, можливо, використала зароблені в РФ гроші на підтримку воїнів АТО. Розуміючи, який ринок втрачено, артистка не шкодує про свій вибір. Вона регулярно виступає на Сході, дає благодійні вистави, допомагає шпиталю.
 Болісний розрив із Росією пережив актор О. Горбунов, киянин, який через занепад вітчизняного кінематографа працював у Москві та був добре відомий глядачеві на теренах СНД. Так само, як і А. Роговцева, він був май-же своїм для росіян. Маючи глибоке почуття вдячності до російських колег за спільну роботу, попри хороші ролі й високі заробітки, у важкі для батьківщини часи актор повернувся до Києва: «А щодо російських зйомок, у мене було кілька пропозицій. Але поки йде війна, цей жах весь, які знімання в Росії?» [3].
З 2014 року для деяких українських артистів поїздки в РФ стали чимось на зразок випробування. В особливо складній ситуації опинився актор і режисер А. Сеїтаблаєв. Його стрічку «Хайтарма» про трагедію депортації кримських татар відзначили в Росії професійною кінопремією «Ніка» невдовзі після анексії півострова, розгортання котрої він бачив на власні очі в Сімферополі 26–27 лютого. Це було складне рішення – їхати до сусіда, який вкрав у тебе Батьківщину. Однак режисер поїхав, поважаючи зусилля російських колег Е. Рязанова, Л. Ахеджакової, О. Басилашвілі, В. Гафта й А. Кончаловського, завдяки яким фільм і отримав номінацію. Водночас А. Сеїтаблаєв не став змінювати своєї позиції на догоду кон’юнктурі. За що й став нев’їзним у Крим і нині змушений знімати Бахчисарай в Грузії (фільм «Чужа молитва»). Крім того, митець був ведучим програми «Хоробрі серця» і завершив знімання стрічки «Кіборги» про захисників Донецького аеропорту [1].
Відомий український кінорежисер М. Іллєнко відмовився брати участь у V фестивалі кіно Росії та країн СНД у Тбілісі та відкликав свій фільм «Той-ХтоПройшовКрізьВогонь» з програми фестивалю. Стрічку мали демонструвати у секції «Пильний погляд: Україна». За словами митця, листування з організаторами фестивалю напередодні події стосувалося лише технічних деталей – авіаквитки, субтитри, формат відео тощо. Та коли прийшло офіційне запрошення щодо формату фестивалю, в ньому не було жодної назви грузинських фільмів, навіть відкривається і закривається фестиваль російським кіно. Згадавши відомий випадок, коли минулого року українське студентське кіно представили на російському фестивалі без узгодження з авторами й навіть нагородили його, М. Іллєнко вирішив оприлюднити у Facebook свій лист. «Програма «V фестивалю кіно Росії та інших країн Співдружності» в Тбілісі, викладена в запрошенні, змушує мене відмовитися від участі у фес-тивалі. Прошу не вважати мене і мій фільм «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» учасниками фестивалю. Сьогодні нас розділяє війна. Нас розділяє арешт Олега Сенцова, який був арештований у Криму в той час, коли там знімався фільм «Орлеан» – один із фільмів фестивалю (через майже півтора року Олег Сенцов був засуджений на 20 років утримання в колонії суворого режиму). Шкодую, що серед учасників фестивалю я побачив Станіслава Говорухіна, який не приховує своїх антиукраїнських поглядів. Змушений відмовитися від участі у фестивалі, принаймні, до того часу, поки режисер Сенцов за гратами. Сподіваюся, мені не доведеться чекати 20 років. У моєму віці це вже не так просто», – написав він [4].
Українські режисери А. та М. Старожицькі також відмовилися брати участь у кінофестивалі в Москві. Їхній фільм «Війна химер», який нещодавно побував в українському прокаті, мав взяти участь у кінофестивалі «Артдок-фест». Команда фільму «Війна химер» відправила листа президентові фестивалю, режисеру-документалісту В. Манському. «Наш приїзд в Росію неможливий, і це принципова позиція – так само як не їздити в окупований Крим, не відвідувати країну-агресора, яка воює з нашою рідною країною», – написали вони [5].
На момент початку трагічних подій в Криму і на Донбасі популярний український колектив «Бумбокс» входив у десятку вітчизняних артистів, які давали концерти в Росії. Його фронтмен А. Хливнюк відмову від бізнесу в Росії вважає не геройством, а справою честі – не можна ігнорувати події настільки важливі, адже це долі і життя людей. Такі речі важливіші за славу, вважає музикант, це питання твоєї гідності як громадянина [6].
Порвати із Росією довелося і співачці А. Приходько, яка, попри грома-дянство України, 2009 року виступала на пісенному конкурсі «Євробачення» від РФ, була добре інтегрованою в тамтешній шоу-біз й не обділеною музичними преміями. Але під час Майдану повернулася додому і занурилася у вир доленосних подій, що згодом вилилося в її піснях. Артистка відмовилася від «золотих тарілок», зароблених у Росії, виступає з концертами на Сході й нині воліє не згадувати про російське минуле. Вона навіть не намагалася зробити вибір між грошима й Україною [1; 7].
У нашій країні є багато артистів, які, не хизуючись патріотичною позицією, розірвали зв’язки з РФ, хоча там у них залишилося чимало шанувальників. Сьогодні вони продовжують займатися мистецтвом і в художній спосіб привертають увагу до болісних проблем сьогодення, наприклад до питання українських політв’язнів, заґратованих у російських тюрмах. При цьому, вони не займаються показовим моралізаторством. Ця принципова позиція виділяє серед митців громадян, а не шоу-бізнесових заробітчан, які нібито перебувають над сутичкою.
   Тимчасом чимало сучасних українських зірок не тільки нічого ганеб-ного у виступах в Росії не бачать, але й приправляють все це патріотичним соусом про українську музичну експансію. Можна ще далі піти, сказавши, що вітчизняні виконавці мало не в лігві ворога заробляють гроші, частину яких негласно жертвують на потреби фронту. Проте щойно в Москві виникають підозри стосовно подібної схеми, артист може втратити величезний ринок, якщо публічно не зречеться свого «пособництва хунті». Як це було у випадку з І. Дорном, який «давав гроші для постраждалих від обстрілів у Маріуполі», а не «фінансував АТО». Він, загалом, пов’язує події на українському Сході зі звичайною сваркою. І це, на жаль, не поодинокий приклад [1].
  «Війна – це гроші. І сьогодні вже зовсім незрозуміло, хто є агресором і кого звинувачувати в тому, що відбувається на Донбасі», – сказав популярний український співак В. Козловський в інтерв’ю порталу Styler. І це доволі поширена в суспільстві сентенція. Зокрема він відзначив, що в країні, яку наразі вважають агресором, у нього живе багато хороших друзів, які навіть приїжджають на концерти, нишком звісно, щоб підтримати й порадіти з цієї нагоди. І таких людей дуже багато – толерантних, нормальних. Коректніше казати не про країну-агресора, а про агресорів на чолі цієї країни. «Це дві великі різниці», – пояснив свою позицію заслужений артист України [8].
Співачка й учасниця пісенного конкурсу «Євробачення», заслужена артистка України С. Лобода в інтерв’ю радіо «Комсомольская правда» заявила, що для неї не існує різниці між Україною та Росією: «Ми всі слов’яни й всі однієї крові. Просто свого часу в Україні було більше можливостей для реалізації того, чого ти хочеш. На радіостанціях не так жорстко ставили рамки: формат ти чи не формат» [9].
За це українських артистів і люблять в РФ, використовуючи їх з пропагандистською метою – як доказ того, що в Києві окопалися радикальні націоналісти, яструби цькують голубів миру, зривають концерти популярних співаків, які просто мають іншу точку зору на події в країні, а Мінкульт складає «чорні» та «білі» списки (не)угодних. Таких опальних митців радо запрошують на ефіри російських ток-шоу, огортають їх увагою, демонструють розуміння і ніби красномовно доводять, що Росія любить тих, хто її любить. На допомогу їм поспішають «хохлушки», які давно осіли в Москві, справно граючи роль потішних малоросок. До речі, співачки Т. Повалій та Ані Лорак через свої необачні заяви позбулися можливості спокійно гастролювати в Україні.
Можна говорити, що ти за мир, проти війни і взагалі поза політикою, але тоді треба бути послідовним і бодай, як у випадку з Ані Лорак, утримуватися від виступів на святкових концертах до дня російської армії, що в цей час окупує твою батьківщину та вбиває твоїх співвітчизників.
    Особливе обурення викликає поведінка тих представників української культури і шоу-бізнесу, які мають почесне звання «Народний артист України», а, отже, повинні розуміти свою відповідальність перед нацією [1].
Яскравий приклад – Ані Лорак. Народна артистка вважає, що між Росією та Україною «родинні, історичні зв’язки», а причина конфлікту між країнами – це з’ясування стосунків між політиками. Вона запевняє, що дуже скучила за концертами в Україні, але не може «дозволити політикам використовувати її концерти у власних цілях і вже тим більше – піддавати своїх глядачів найменшій небезпеці». «Народи і не сварилися. З’ясовують між собою стосунки політики. Вони ж і ведуть боротьбу. Як можна в один момент припинити відносини між країнами? У нас родинні, історичні зв’язки. У нас все сплетено – у когось тітка і брат тут, у когось – сестра і дідусі – там... Як би не намагалися залучати народ в ці ігри, все одно – ми одна сім’я. Настане день, і всі забудуть ці страшні часи, коли люди так сильно страждали через тих, хто грає в свої ігри», – каже одіозна співачка. На запитання «Як ви боретеся за мир в Україні?» відповіла, що популяризує українську пісню, розповідає про Україну за допомогою своїх пісень [10].
Примітно, що в дискурсі громадянської позиції відомих діячів культури та мистецтва, приклад Ані Лорак часто наводиться як сукупний образ усіх тих митців, які співпрацюють з країною-ворогом, заплющуючи очі на питання національної безпеки, честі та гідності. Ані Лорак – це постійний виклик для кожного українця: чи приймемо, чи пробачимо, чи забудемо.
Проаналізувати, так би мовити, феномен Ані Лорак та розглянути сучасні національні виклики для вітчизняного шоу-бізнесу в цілому намагалися на сторінках Facebook відомі блогери та експерти з різних галузей.
    Так, психолог і публіцист Л. Волошина відзначає, що ця артистка для нашої держави є знаковою фігурою, адже представляла Україну на «Євробаченні», була певний період символом справжньої українки – красивої і талановитої. «Ані Лорак має зрозуміти, що в такій ситуації, коли суспільство проектує на неї свої побажання та уявлення, вона має відповідати цим очікуванням. Це є одна зі складових її зіркового статусу. Дуже багато українських митців та політиків говорять в нашій державі або мовою примирення, або мовою окупанта. Для українського суспільства це є великим уроком, бо до прямого протистояння з РФ, анексії наших територій, ми вважали, що шоу-бізнес – це щось на кшталт розваг. Це підтверджують рейтинги таких телеканалів як Інтер, СТБ тощо. Дуже багато людей просто бажають розважатись – от і все. Говорять, що вони вище політики. Але насправді у всьому світі зірки є не тільки талановитими людьми, вони є уособленням суспільства. Наприклад, ми знаємо, що дуже багато зірок в Америці беруть участь у передвиборчих кампаніях. Зірка є суспільно важливою фігурою. Це важка робота». Крім того, така негативна реакція на діяльність Ані Лорак говорить про те, що суспільство має інші вимоги до шоу-бізнесу: «Ми знаходимось у процесі формування національної ідеї, національного образу. Це сигнал для творчих людей, що в Україні є дуже серйозний попит на поміркованих, простих людей, які постійно пам’ятають, що є Україна, є нація, а є ворог. Однак суперпатріотичні митці теж не дуже в фаворі суспільства. Митці, які бажають бути у нашій країні успішними, мають думати про те, як вибудовувати свій сучасний образ в українському форматі», – вважає психолог. Також Л. Волошина  наголосила, що наше суспільство здатне пробачити співачку: «Для Ані Лорак, як і для будь-кого, все можливо. Українці дуже люблять тих, хто визнав власні помилки і покаявся».
   Дипломат Б. Яременко, коментуючи діяльність тих артистів, які співпрацюють з країною-ворогом, проводить історичну паралель: «Відомо, що після закінчення Другої світової війни у Франції відбувся процес викриття і засудження тих француженок, які були коханками чи обслуговували в якийсь спосіб офіцерів та солдатів Третього рейху. Таких жінок публічно піддавали найрізноманітнішим образам та знущанням, зокрема, у формі бриття наголо. Очевидно, колаборанство завжди викликає зневагу і ненависть у народу, який змушений платити за перемогу чи війну з зовнішнім агресором найвищу ціну – життя своїх найкращих синів та дочок. На тлі пожертви одних, намагання інших прислуговувати окупанту та агресорові, в тому числі у розважальній формі, не може викликати нічого іншого, окрім огиди та осуду».
Письменник та журналіст Я. Валетов вважає, що за таких відносин, які на даний момент склалися між Росією та Україною, виступати на концертах на території РФ аморально: «Я навіть не знаю, що тут коментувати. Навів би як приклад Бубу Кікабідзе. Він був улюбленцем російської публіки, мав ресторан (модний та популярний) в Москві, однак після 08.08.08 ніяких справ з Росією не має та на гастролі туди не їздить… Скажу так, кожен вибирає по собі. Лорак, де їй співати. Люди, як до неї ставитись».
   Журналістка та громадська активістка Л. Богуцька відзначає, що багато хто з артистів абсолютно позбавлений почуття моралі й моральності, однак їх за це засуджувати не можна. «Нехтуючи мораллю, вони йшли на свій Олімп довгі роки. Зраджували своїм продюсерам, натягали на себе жахливе вбрання, виступали за великі гроші тощо. Їхні правила життя сформовано за принципом „треба співати там, де більше платятьˮ. Звичайно ж, це не стосується абсолютно всіх артистів. Але ті, для кого „політика вториннаˮ, цілком схильні до зрад…».
Письменник С. Пантюк зробив акцент на культурному аспекті: «Саме дискутую з одними молодими людьми, які запрошують на виступ проросійську письменницю, мотивуючи це „толерантністю і готовністю до діалогуˮ. Так от. Наша країна у стані війни. Війна триває не тільки на передовій, війна ця всюди. Особливо у сфері культури. Тому українці не тільки мають моральне право засуджувати колаборантів з ворогом, а й зобов’язані робити це. Кремль витрачає шалені гроші, щоб відновити в українському суспільстві позитивне ставлення до Росії, але, на щастя, це не вдається в повному обсязі. Тому саме час почати говорити про повну дерусифікацію нашого суспільства, першочергово – у сфері культури. І публічне засудження колаборантів має бути частиною цього напряму роботи».
Журналістка М. Данилюк-Ярмолаєва відзначає, що Ані Лорак давно показала, що вона є українкою суто номінально. «Коли людина вважала за нормальне розважати працівників новосибірської птахофабрики минулого року, її нещодавні розваги на весіллі сина російського мільярдера Чигиринського уже не викликають жодних емоцій. Вона обрала шлях „заробітчанкиˮ без особливих моральних обтяжень». Вона впевнена, що артистам недоречно виступати на сценах держави агресора: «Це як би радянська суперстар Любов Орлова в часи Другої світової війни їздила до фашистської Німеччини розважати солдат вермахту. Або американські кумири тих часів Кларк Гейбл та Керол Ломбард їздили на гастролі до Мусоліні». М. Данилюк-Ярмолаєва також нагадала, що у світі є популярним, коли співак чи кінозірка мають якусь громадянську позицію: «Всі, певно, знають Кері Бредшоу із „Сексу в великому містіˮ. Актриса Сара Джесіка Паркер здобула всесвітню популярність і заробила мільйони доларів, однак жінка успішно конвертувала все це ще й у користь для своєї країни. Вона є членом групи із 25 осіб при президентові США, які займаються питаннями культури, мистецтва і гуманізму. Це хороший приклад, а коли я бачу Лорак, Брєжнєву чи Віагру, у мене вони викликають лише жаль».
    Журналістка І. Шевченко відзначає, що бурхлива реакція українців на концертну діяльність Ані Лорак цілком природна: «Ми не сприймаємо стандартні пояснення співпраці з країною-агресором: мовляв, артисти поза політикою, несуть мистецтво у чистому вигляді, виступають за вічні цінності, тощо. Лорак могла ототожнювати себе з українською артисткою, доки вважала Україну та Росію єдиним цілим. Але, щойно Україна відокремилася від „русского мираˮ, виконавиця помчала до Москви – головного об’єкта її бажань. Цей вибір не пов’язаний з ідейними переконаннями. Просто Україна не дає їй достатньо простору для підживлення марнославства. Натомість приналежність до імперського „бомондуˮ дозволяє задовольнити нарцисичні потреби, відчути „обраністьˮ. Артистів такого типу чудово описав Клаус Манн у знаковому творі „Мефістоˮ. Герой підтримав нацистів заради кар’єрного успіху. Йому здавалося, що він – значуща фігура, але згодом стало очевидно, що його використали як звичайного раба режиму. Актор намагався виправдати себе „нейтралітетомˮ і „служінням мистецтвуˮ. Не вийшло. Або людина відмовляється грати з силами зла, або погоджується і знищує себе як особистість. Третього варіанту немає. Це стосується і Лорак, і всіх, хто підписав договір із „кремлівським мефістоˮ» [11].
Нещодавно художник та фронтмен українського гурту «От Вінта» 
Ю. Журавель звернувся до слухачів з емоційною заявою. Він закликав не ходити на концерти музикантів, які гастролюють в Росії, бо «війна не пройде осторонь людини, якщо вона зачепила її землю». Про це він написав на своїй сторінці у Facebook. «Всі ті пацифістики, які ходять і ходитимуть на концерти артистів, що ще смердять московською сценою! Хоча б не афішуйте це. Соромно за вас. Звичайно, легше нарікати на те, що у нас в місті більш нічого не відбувається. Виходить, ви – вівці. Шкода, що історія вас нічому не вчить», – підкреслює митець. «Або ти проти ворога, або ти на його боці, або тебе буде знищено ним, і ти так і не визначишся з позицією. Так було і у 1918-му, і у 1708-му, і у 1240-му, і у 1169-му», – зауважив музикант. Крім того, Ю. Журавель наголошує, що не хоче називати імена артистів і груп, щоб не привертати до них зайвої уваги та робити їм рекламу, бо боротьба недолугих патріотів саме до цього і приводить. «Будьте уважнішими: поцікавтесь недалекою гастрольною географією артиста, прослідкуйте його діяльність і поцікавтесь громадянською позицією. Бо тепер навіть бачитись і вітатися з вами не хочеться», – застерігає Журавель [12].
    Інша проблема – хтось все ж таки купує квитки на концерти тих артистів? І це також питання морального характеру, де кожен сам визначає для себе межу компромісу і вирішує як чинити.
Восени 2017 медійні веб-портали зарясніли повідомленнями про вірогідність скасування концертів українського музиканта С. Бабкіна у Львові та Хмельницькому через його виступи в Росії після анексії Криму.
У Львові концерт дійсно не відбувся. Активісти, серед яких були представники ОУН, «Правого сектору», «Соколу», «Національного корпусу», учасники Руху бойкоту російських товарів, заблокували вхід до клубу «Малевич», де мав відбутися захід. Під час перемовин вони вимагали в музиканта назвати Росію країною-агресором, на що С. Бабкін відповів, що «не все так однозначно». Після чого блокування було продовжено. Музиканти вирішили скасувати концерт [13].
Після цих подій С. Бабкін на своїй сторінці у Facebook відреагував на проблему наступним чином.
«Ось відповіді на ті питання, які ви всі хочете почути від мене. Я не припинив свою гастрольну діяльність в Росії в 2014-му році. Це непопулярна, але виважена позиція. По-перше, я вважаю, що 10 тис. людей, які хором співають пісні українською мовою в самому центрі Москви, – це перемога України», – вважає музикант. «Ми не граємо в Росії для політиків і еліт, ми граємо для людей, більшість з яких підходить до нас після концерту і просить вибачення за дії своєї влади. Ми вважаємо неймовірно важливим під час засилля пропаганди підтримувати цих людей і показувати їм справжню Україну». Щодо виступів у Криму, то артист зазначив, що «виступав в українському Криму, заїхавши в нього з материкової частини України, і продовжую вважати Крим – Україна. На нашому концерті люди піднімали українські прапори, а замість автографів ми писали „Слава Україні”». «Мені було б набагато простіше зробити ті популістські заяви, які вимагали від мене, але як бути зі своєю совістю?», – підсумував С. Бабкін [14].
Згодом під тиском представників ВГО «Сокіл», які хотіли зірвати концерт артиста, що мав відбутися 23 жовтня у Хмельницькій філармонії в рамках туру «15Rоків», музикант заявив, що найближчим часом не планує виступати в Росії. Так, депутат обласної ради і учасник «Сокола» В. Бурлик спеціально зібрав прес-конференцію, запросивши на неї С. Бабкіна, щоб з’ясувати ставлення музиканта до Росії та ситуації на Сході. С. Бабкін, який прийшов на зустріч зі своїм адвокатом І. Маліцькою, озвучив те, що від нього очікували: «Я вважаю владу РФ агресором, а до людей, які прийшли зі зброєю в мою країну, маю негативне ставлення». Під час своєї промови він також апелював до можновладців: «А наша влада може визнати те, що відбувається, війною?». Своєю відповіддю 
С. Бабкін задовольнив присутніх, тож було прийнято рішення не блокувати концерт у Хмельницькому [15].
Головний редактор Karabas Live І. Панасов також висловив свою думку з приводу інциденту з музикантом, який визнав уряд РФ агресором, зокрема, і ситуації щодо концертної діяльності в нашій країні загалом.
Серед іншого, він зазначає: «Наполегливе полювання за зізнаннями саме Бабкіна – це ще й фарс (як і квітневий скандал в Рівному з О. Поляковою, яка публічно не раз озвучувала відмову виступати в Росії). Його позиція багатьом здається каламутною, але ще влітку 2015 року в інтерв’ю, яке я брав у Бабкіна для порталу Cultprostir, він: дивувався, чому війну не визнають війною; порівняв LifeNews із сатаною і назвав помилкою інтерв’ю 5nizza цьому каналу; зізнався, що допомагає тим, хто постраждав від війни; сказав, що поважає вибір українських музикантів, які відмовилися від поїздок до Росії». Розвиваючи цю тему, І. Панасов розмірковує: «Хто більш ласий шматок для кремлівських технологів: „свій в дошку” співак Бабкін, український радикал, який „зігує” або гарячий захисник радіоквот, який публічно принижує людей, котрі розмовляють російською? Спробуй розберися. Думаю, добре налагодженій системі обдурення – як у Москви – можуть стати в нагоді всі. Думаю, що єдиний гарантований спосіб не знадобитися російській пропаганді – це любити Україну тихо і не виходячи з дому. Будь-яка інша діяльність може бути перекручена на догоду порядку денному, виписаному в замку шефа».


  Культура і мистецтво Україні
    (тематичні огляди НБУ ім. Я.Мудрого)



Скачати повніше 



49047, г.Днепропетровск, ул.Савченко,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua

Copyright  ©  2000-2010 Дніпропетровська обласна універсальна наукова бібліотека