Визначення «гібридна війна» відсутнє в міжнародно-правових документах. Більше того, такого поняття не існує й у Воєнній доктрині України - документі, що є національною системою керівних поглядів на причини виникнення, сутність і характер сучасних воєнних конфліктів. Вони мають прихований характер та спостерігаються, переважно, у політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах. Військо для вирішення окремих завдань залучається в невеликій кількості. Суттю такого підходу є зміщення центру зусиль з фізичного знищення супротивника в рамках масштабної війни до вживання засобів «м’якої сили» проти країни-супротивника з метою дезінтеграції та зміни її керівництва, включення до сфери свого впливу.
  При цьому, характерні особливості «гібридних війн» наступні: агресія без офіційного оголошення війни; приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті; широке використання нерегулярних збройних формувань (в т. ч. під прикриттям мирного населення); нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій та чинними угодами і досягненими домовленостями; взаємні заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження зв’язків між двома країнами); широка пропаганда та контрпропаганда з застосуванням «брудних» інформаційних технологій; протистояння у кібернетичному просторі.
  Сьогодні тема «гібридних війн» вже широко висвітлюється у ЗМІ, а також є предметом спеціальних досліджень. Зокрема, такі дослідження проводились відомими експертами світового рівня, в т. ч. Френком Гофманом, Деніелом Ласіком, Джорджем Девісом та Девізом Кілкалленом (США), а також Френком ван Каппеном (Нідерланди).

   Вооруженная агрессия Российской Федерации против Украины стала долгосрочным фактором влияния на украинскую политическую, экономическую, военную и социальную реальность. Вследствие действий РФ в 2014 г. была деформирована система глобальной и региональной безопасности, а также действующая система международного права. Почти все международные гарантии безопасности для Украины (в частности в рамках Будапештского меморандума) оказались недейственными в условиях, когда агрессором выступил один из гарантов — Российская Федерация. Россия применила против Украины концепцию "гибридной войны", которая во многом уникальна со структурно-функциональной точки зрения: по форме она "гибридная", а по содержанию — "асимметричная". Наиболее четко характер нового типа войны продемонстрировали сначала аннексия РФ весной 2014 г. территории Автономной Республики Крым, а затем — поддержка местных радикальных элементов и полномасштабное вторжение российских подразделений в восточные области Украины. Хотя каждый конкретный элемент этой "гибридной войны" не нов по сути и использовался почти во всех войнах прошлого, однако уникальны согласованность и взаимосвязь этих элементов, динамичность и гибкость их применения, а также возрастание значения информационного фактора. Причем информационный фактор в отдельных случаях становится самостоятельной составляющей и оказывается не менее важным, чем военный. Хотя многие ученые и исследователи указывают на "гибридный" характер этой войны, концептуализация в этом смысле неоднозначна и неполна. Так, в западной научной мысли ориентировочно уже с середины 2000-х годов появляется понятие "гибридная война", однако во многих случаях она толковалась в других терминах и понятиях, чем это наблюдается теперь. Для характеристики современного противостояния Украины и России могут быть применены такие понятия, как "неконвенциональная война" (unconventional warfare), "нерегулярная война" (irregular warfare) или "смешанная война" (compound warfare), или же спонсируемые государством "гибридные войны" (State-Sponsored Hybrid). Во всех них указывается на "размывание" очертаний военного конфликта и вовлечение в него невоенных средств, которые в обычном состоянии не имеют прямого отношения к классическому военному противостоянию.  Однако меры, которые использовала Россия для осуществления агрессии против Украины, во всей их полноте так и не были до конца концептуализированы ни отечественными, ни западными учеными. Сам генезис формирования российской концепции "гибридной войны", этапы ее развертывания, составляющие , состояние реализации "гибридного" противостояния в Украине и возможные направления противодействия планам Российской Федерации в этой сфере должны быть дополнительно исследованы и проработаны. Геополитический реванш: от идеи к стратегии Главное в нынешнем противостоянии Украины и РФ заключается в том, что оно является логическим завершением долгосрочной "геостратегии реванша", которую долго нарабатывала Москва. Сам генезис российского феномена "гибридной войны" относится к периоду переосмысления Россией своего места в мире и регионе. Главной характеристикой ельцинского периода утрат геополитических позиций, международно-политической статусности и влиятельности было переформатирование европейского геостратегического пространства, которое завершилось значительным расширением НАТО и ЕС. При этом даже объективные составляющие соответствующих геоэкономических, а тем более геополитических тенденций воспринимались преимущественно сквозь субъективную призму обид и ностальгию по утраченному. В концентрированном виде эту ностальгию еще в 2005 г. высказал В.Путин в послании Федеральному Собранию Российской Федерации: "…Мы должны признать, что распад Советского Союза стал наибольшей геополитической катастрофой столетия. Для российского же народа он стал настоящей драмой. Десятки миллионов наших сограждан и соотечественников оказались за пределами российской территории". Можно даже сказать, что во многом реваншистские геополитические настроения В.Путина и его жесткая позиция к любым "революционным" политическим изменениям обусловлены его личностным опытом: он видел разрушение Берлинской стены, с которым уничтожался весь мир, в котором Путин разбирался и считал своим. Именно приход к власти В.Путина можно считать началом поиска Москвой собственной "геостратегии реванша", целью которой является комплекс задач, ключевая из которых — постепенное, но неуклонное восстановление российского влияния и значимости на международной арене. Однако в более чем непростых международных условиях, а также учитывая существенную нехватку необходимых ресурсов (от сугубо военно-экономических до информационно-коммуникационных), базой российской "геостратегии реванша" мог быть лишь асимметричный подход.

У статті аналізується сутність та специфіка гібридної війни як нового способу ведення бойових дій. Наголошується на ключовій ролі інформаційної складової гібридної загрози. Наводяться передумови та методи гібридної війни Росії проти України. Формулюється необхідність та наріжні принципи позиціонування України на міжнародній арені.

Пошук відповідей на ті виклики, які ставить перед Україною гібридна війна, слід починати з вивчення власне природи гібридної загрози. Адже розуміння особливостей та логіки гібридної війни дасть ключ до пошуку слабких місць такої стратегії.

  Процес удосконалення зброї проходить в унісон із загальним поступом технологій. Кожному історичному етапу відповідає певний технологічний рівень зброї, який визначає місце і роль військового чинника у міжнародній політиці. Технологічні новинки за умови їх вдалої комбінації з іншими родами військ та достатньої кількості (адже сама по собі зброя нічого не вирішує) можуть кардинально змінювати ситуацію не лише на полі бою, а і в міжнародній розстановці сил. Прикладів більш ніж достатньо. Це і використання важкої кавалерії Олександром Македонським у війні з персами, поява гвинтівок під час війни за незалежність США (американці виграли в тому числі завдяки цьому). У ХХ ст. це перш за все використання пікіруючих бомбардувальників у взаємодії з танковими з’єднаннями, що забезпечило успіх бліцкригу Вермахту. Японія мала перевагу над ВМФ США на початковому етапі війни завдяки використанню ударних з’єднань авіаносців. Використання крилатих ракет та точних авіаударів під час операції «Буря в пустелі» засвідчила появу війни 4 покоління. А вже операція проти Югославії проілюструвала, якої нищівної поразки може зазнати армія, хай і потужна, але яка технологічно належить до попереднього покоління.
  Вплив невійськових факторів на результати війни демонструють греко-перські війни. Соціально-економічний (економіка вільних виробників) та психологічний (вільна людина більш мотивована воювати за свою землю) фактори відіграли більшу роль, аніж власне військова міць. Війни індустріальної епохи загалом та Друга світова зокрема показали рівнозначну, якщо не більшу, роль економічного фактору, аніж військового. Не менш яскравим прикладом є використання «енергетичної зброї» навпаки на завершальному етапі холодної війни. Не лише програш у гонитві озброєнь, а й економічний провал у тому числі через низькі ціни на нафту призвели до програшу СРСР та врешті його краху.
  Нині на часі наукове обґрунтування нових форм ведення збройної боротьби. Сьогодні буває складно визначити межу, за якою починається і закінчується власне війна. Наукові досягнення та технології дозволяють вести війну в найрізноманітніших формах та без її оголошення чи навіть дотримання її легітимних стандартів.
  На теоретичному рівні вже є низка розроблених концепцій війн нового покоління - космічних, інформаційних, мережевих, кібер-війн, інформаційних війн, в основі яких лежать інформаційні технології.



3. Гойман О. О.

Маніпулювання масовою свідомістю в умовах сучасної гібридної війни
Грані. - 2015. - № 1. - С. 50-56

Постановка проблеми. За умови відсутності чітко окресленої державної ідеології соціально-політичне міфотворення стало провідною і часто невід’ємною рисою буття українського суспільства. Особливо гостро брак ідеології ми відчули нещодавно, після Революції Гідності. Зовнішня загроза сприяє об’єднанню українців, незважаючи на конфесійну, національну приналежність, мову і місце проживання. На тлі нинішньої надзвичайно складної ситуації в нашій державі теми міфа, міфологізації та пропаганди набули нового звучання. Причому дані проблеми обговорюються не тільки вузькими спеціалістами і науковцями, а й у широких громадських колах. У даному контексті не можна ігнорувати інформаційну війну, розв’язану Російською Федерацією та пропагандистську діяльність російських засобів масової комунікації, спрямовану проти українського народу.
  Актуальність теми даної статті обумовлена необхідністю дослідити і виявити методи впливу російської пропаганди через засоби масової комунікації на мешканців східних регіонів України. Постановка проблеми. Останнім часом увага суспільства прикута до соціально-політичних проблем: влади, власності, корупції, якості життя, геополітики тощо. Кризові явища у державі активізують інформаційну складову, що має на меті створити ілюзорний образ реальності. За такої умови міфологізація використовується для об’єднання соціуму та маніпуляції ним у певних інтересах. Зокрема, цьому сприяє криза раціоналізму, нездатність людини до критичного мислення та в цілому недостатній інтелектуальний рівень населення. Тому одна із наскрізних проблем сьогодення проявляється у бездумному споживанні нав’язаних і запропонованих нам товарів, послуг, а також інформації, ідей, мистецтва, літератури тощо. Важливо виробити механізм протистояння занадто «агресивному» й потужному процесу соціально-політичної міфологізації та «чорної» пропаганди, розвиваючи критичне мислення у населення, а також окреслити чітку ідеологію, що консолідує українців на тлі нинішньої ситуації в державі.
  Мета дослідження - визначити основні прийоми маніпулювання масовою свідомістю в умовах так званої «гібридної» війни, дати класифікацію найбільш поширеним міфам російської пропаганди проти України. Аналіз досліджень і публікацій дозволив виявити, що у вітчизняній філософії недостатньо вивчені масова культура, масова свідомість, міфотворчість, пропаганда, ідеологія та їх взаємодія. Хоч деяким питанням, переважно політичним, зазначеної проблеми присвячена низка праць українських та російських дослідників Ю. Антоняна, Н. Амельченка, Д. Ольшанського, В. Самохвалової, Ю. Шайгородського та інших.
  Виклад основного матеріалу. XX ст. небез-підставно вважається періодом «реміфологізації» та одночасно «відродження міфа» (Е. Мілетинський). Цей процес, розпочатий у минулому сторіччі, триває й у нинішньому, причому переважно у соціально-політичній площині. Кінцева його мета - маніпулювання масовою свідомістю і формування «потрібної» громадської думки в інтересах правлячої еліти.
  Серед форм функціонування масової свідомості, на думку радянського вченого Б. Грушина, можна виділити: громадську думку, суспільний настрій і соціальний досвід. Реальною основою масової свідомості є економічна, політична, культурна дійсність повсякденного життя людей. Власне громадську думку можна вважати специфічним варіантом існування масової свідомості, що висловлює ставлення до певних процесів дійсності. При цьому Б. Грушин розглядає громадську думку як окремий випадок масової свідомості, її стан, що поєднує в собі ставлення різних груп людей до подій і фактів соціальної дійсності. Формування громадської думки може відбуватися за двома напрямками: стихійно й цілеспрямовано. У першому варіанті на масову свідомість впливають соціальний досвід, традиції, у другому – соціальні інститути. Громадська думка – це судження соціуму стосовно гострих і нагальних суспільних питань. Складаючись з єдності раціональних, емоційних, вольових елементів, громадська думка проявляється, як правило, на трьох рівнях: 1) духовне ставлення (через оціночні судження); 2) духовно-практичне ставлення (через емоційні спонукання, прагнення); 3) практичне ставлення (через масові дії і вчинки). Характерними ознаками громадської думки є поширеність, інтенсивність, стабільність, опора на більшість, у чому і полягає її сила.
  У свою чергу масова свідомість тісно пов’язана з масовою інформацією та комунікацією, адже підживлюється інформацією за допомогою комунікативних засобів. Стрімкий індустріальний розвиток людства, що прискорив процес урбанізації, у тому числі й скупчення великих мас людей у містах, потребував нових форм спілкування, як базової потреби індивіда. У даному випадку саме масова комунікація стала інструментом, який допомагає відтворювати й згуртовувати масу. У буденному розумінні поняття «комунікація» тотожне поняттю «спілкування» і є процесом обміну різноплановою інформацією, а з наукової точки зору масова комунікація – процес передачі і поширення інформації через технічні засоби: пресу, радіо, телебачення, Інтернет. У минулому і нинішньому ХХІ ст. засоби масової комунікації перетворилися на потужний механізм маніпулювання масовою свідомістю.
Спеціальний метод транслювання інформації робить процес маніпуляції більш ефективним. Найбільш вдало це проявляється завдяки способу розповсюдження інформації, який Г. Шиллер назвав дробленням. У періодиці навмисно розбивають великі за обсягом статті, розміщуючи основну частину статті в кінці номера для того, щоб примусити читача проглянути декілька сторінок реклами. Радіо й телепередачі постійно перериваються для показу реклами. Через переривання рекламою або анонсами, будь-які, навіть найбільш значущі події, наша свідомість сприймає звичайними та буденними. У підсумку виходить, що постійні переривання інформаційних і розважальних програм рекламою призводить до зниження й без того низької здатності аудиторії критично оцінювати подані події або проблеми.
  Іншим методом вдалого маніпулювання є негайна передача інформації. Причому негайність безпосередньо пов’язана з фрагментацією та є неодмінним елементом її здійснення. Блискавичність подачі новин поглиблює маніпулятивні можливості всієї інформативної системи. До цього ще додається відсутність більш-менш постійної структури інформації, що значно знижує її засвоєння реципієнтами. Одним із провідних журналістських жанрів, поширених на телебаченні, залишається репортаж із місця подій. Помилкове відчуття терміновості, що виникає внаслідок негайної подачі новин, створює ілюзію неабиякої важливості предмета інформації, яке так само швидко і зникає. Відповідно через це значно погіршується здатність реципієнта розрізняти інформацію за ступенем важливості. Таким чином, розумовий процес сортування, котрий зазвичай сприяє осмисленню інформації, не виконує свою функцію. Засоби масової інформації мають неоднаковий вплив на масову свідомість. Зокрема, преса переконує силою тексту, що ілюструється сталим і відомим висловом «Написавши пером, не витягнеш і волом». Недарма серед інтелектуальних еліт або особливо в сфері бізнесу віддають перевагу саме газетам, а не телебаченню. Частина газетних жанрів, а саме: репортаж, нарис, есе, споріднені з художньою літературою. Тому сьогодні поширене використання стереотипів і тих засобів впливу на читачів, які створила література. Практикується цитування відомих письменників, вживання фразеологізмів, різноманітних алюзій тощо. Що ж стосується безпосереднього створення міфів, то у цьому преса істотно випереджає інші види комунікації. Основний принцип тут на кшталт «папір усе витримає»: будь-яку подію дійсності можна висвітлювати під будь-яким вигідним для певних цілей кутом. Власне не останню роль виконує і заголовок, який, на думку Г. Тарда, має важливий вплив на масову свідомість.
  Проте не менш вагомий внесок у міфологізацію масової свідомості належить і телебаченню. Його справедливо називають «фабрикою міфів». У даному випадку міфологічне навіть саме слово «телебачення», котре у перекладі означає «бачити на відстані». Це своєрідне продовження наших органів зору, однак те, що ми бачимо на екрані, – це не наше «бачення». На жаль, психологія телеглядача своєрідна: чужий погляд він сприймає за власний. У такій підміні й зосереджений потужний вплив телебачення на людей. Реальні факти, які використовуються для створення телевізійного міфа, – це єдина правда, але вона так вправно міфологізується, що подібний новостворений міф глядач сприймає за правду. Люди схильні вірити побаченому, оскільки візуальний канал сприйняття інтуїтивно здається більш достовірним. Яскравим прикладом створення міфів на реальних фактах є сучасна ситуація в російському інформаційному просторі. Зокрема, при створенні сюжетів журналісти беруть реальний факт, але настільки його «обробляють» у певному пропагандистсько-ідеологічному напрямі, що виходить класичний міф. Але підміна – не єдиний прийом для створення міфа. Ще в давнину була помічена любов людини до «хліба і видовищ».

Вісник Національного університету "Юридична академія України імені Ярослава Мудрого". Серія: Філософія, філософія права, політологія, соціологія. - 2014. №4 (23).-С.246-251

  Спробуємо систематизувати все різноманіття воєн в історії людства крізь призму революцій у військовій справі. Під революцією у військовій справі слід розуміти всю суму корінних змін у засобах збройної боротьби, способах ведення бойових дій, організації військ, їх навчанні та вихованні. Використання даної методології дозволяє представити всю історію еволюції воєн у вигляді шести поколінь воєн З таблиці видно і воєнні виклики для України, які виходять від звичайної (конвенціональної) війни шостого покоління: наявність сучасних повітряно-космічних сил, високоточної ударної і оборонної зброї, зброї на нових фізичних принципах, інформаційної зброї, сил і засобів радіоелектронної боротьби. Їх відсутність або слабкий розвиток роблять країну нездатною до захисту своїх національних інтересів та державного суверенітету.
У 2004 р. на замовлення НАТО було проведено дослідження Multiple Futures — спроба заглянути в майбутнє, отримати уявлення про те, чого в найближчому майбутньому можна чекати у сфері міжнародної безпеки. Над дослідженням працювали більше восьми тисяч учених, військових і політиків, причому вчених не тільки з країн НАТО. Дослідники дійшли декількох основних висновків. Відповідно до одного зі сценаріїв на тлі слабкого, розділеного в думках міжнародного співтовариства стане можливим повернення до політики зразка XIX ст., коли сильні держави будуть нав’язувати свою волю слабким державам, оскільки міжнародне співтовариство, яке могло б приструнити подібну поведінку, фактично відсутнє. Сьогодні ми спостерігаємо приблизно такий самий розвиток подій у світі.
  Останніми роками виникла форма військового конфлікту, що починається з «мирних» антиурядових акцій і завершується жорстокою громадянською війною і зовнішньою інтервенцією, яка становить для нас особливий інтерес як окремий вид воєнної загрози. Така війна виходить за рамки традиційних уявлень про неї, набуваючи комбінованого характеру, перетворюючись на заплутаний клубок політичних інтриг, запеклої боротьби за ресурси і фінансові потоки, непримиренних цивілізаційних зіткнень. У хід пускаються всі можливі засоби, сторони вдаються до будь-яких, навіть безчесних способів і прийомів дій, як силових, так і несилових. Жертвами конфлікту нового типу стають мирні жителі, насамперед найбільш беззахисні категорії населення - люди похилого віку, жінки та діти. В умовах громадянської війни стає неможливим відрізнити правих від винуватих, ворогів від союзників, простих мирних громадян від бойовиків і терористів-смертників. Прихована чи явна зовнішня військова інтервенція, проведена бандами бойовиків сусідніх країн за підтримки високотехнологічних засобів розвідки і поразки деяких розвинених держав світу, надає такому воєнному конфлікту ще більш заплутаного і неоднозначного характеру. Змістом військових дій у війні даного типу стають не фізичне знищення збройних сил противника, а деморалізація і нав’язування своєї волі всьому населенню держави. Фактично реалізується класична ідея давньокитайського стратега Сунь-Цзи: «Сто разів битися і сто разів перемогти - це не краще з кращого; краще з кращого — підкорити військо противника, не борючись».

  На полі бою сучасного військового конфлікту поряд з регулярними військами з’являється безліч нових дійових осіб: іррегулярні формування повстанців і бойовиків, кримінальні банди, міжнародні терористичні мережі, приватні військові кампанії і легіони іноземних найманців, підрозділи спецслужб різних країн світу, а також військові контингенти міжнародних організацій. На Заході новий тип війни отримав назву «гібридної війни». За словами підполковника Корпусу морської піхоти США Білла Неметта, гібридна війна — це «сучасний вид партизанської війни», який «об’єднує сучасні технології та сучасні методи мобілізації». Генерал-лейтенант у відставці Натан Фрейєр з Центру стратегічних і міжнародних досліджень (США) визначив чотири загрози, які включає в себе гібридна війна: 1) традиційні; 2) нестандартні; 3) катастрофічний тероризм; 4) підривні, коли використовуються технології для протидії переваги у військовій силі. Девід Кілкаллен, автор книги «Випадкова герілья» («The Accidental Guerilla») стверджує, що гібридна війна — це краще визначення сучасних конфліктів, але підкреслює, що вона включає в себе комбінацію партизанської та громадянської воєн, а також заколоту і тероризму. «Держава, що веде гібридну війну, укладає угоду з недержавними виконавцями — бойовиками, групами місцевого населення, організаціями, зв’язок з якими формально повністю заперечується. Ці виконавці можуть робити такі речі, які сама держава робити не може, тому що будь-яка держава зобов’язана дотримуватися Женевської та Гаазької конвенцій про закони сухопутної війни, домовленості з іншими країнами. Всю брудну роботу можна перекласти на плечі недержавних формувань», — роз’яснює генерал-майор у відставці Франк ван Каппен, колишній радник з безпеки в ООН і НАТО. Так діяла Росія в Криму, так само діє вона й на Донбасі.
  У квітні 2009 р. у статті «Гібридні загрози» (Strategic Forum № 240 Інституту національних стратегічних досліджень Національного університету оборони США) старший консультант міністерства ВМС США, директор групи стратегічних досліджень командування морської піхоти США з розробки бойового застосування Френк Хофманн охарактеризував гібридну війну як «повний арсенал різних видів бойових дій, включаючи конвенціональні можливості, іррегулярні тактику і формування; терористичні акти (включаючи безглузде насильство і примушування) і кримінальний безлад». Гібридні війни можуть вестися як державою, так і різними недержавними áкторами. За Хоффманом, гібридна війна поєднує в собі п’ять таких елементів: 1. Модальність проти структури: чи повинно визначення фокусуватися на методах ведення бою противника або його структурі (комбінації держав, недержавних áкторів, іноземних бойовиків)? 2. Одночасність: чи використовують сили одночасно чотири різні режими конфлікту або демонструють здатність використовувати всі чотири в ході кампанії? 3. Злиття: чи повинні сили з’єднувати різні підрозділи (регулярні та нерегулярні) на арені бойових дій або вони повинні змішувати різні режими конфлікту?

Вивчення вітчизняних та споріднених до них соціально-економічних процесів з метою наступного їх глибокого системного реформування потребує застосування адекватних за своїми когнітивними можливостями засобів дослідження особливостей соціально-економічної структури суспільства та її практичної перебудови. До них слід віднести явище гібридизації соціальних відносин, яке охоплює як суто цивільний сектор суспільства, так і військову справу, що виявляється, зокрема, у застосуванні Росією засобів так званої гібридної війни. Це дозволяє концептуально визначитися із причинами її виникнення як сучасного системного соціального (військового) засобу, її відносними перевагами та компаративними можливостями ефективного використання вже у вітчизняних умовах (як цивільних, так і військових).

Б. Ліддел Гарт звів свої принципи «непрямих дій» до двох основних:
1) пряма атака на супротивника, який має по-справжньому добре укріплену позицію, практично ніколи не дає позитивного результату і застосовуватися не повинна;
2] щоб перемогти супротивника, його слід вивести із рівноваги, що не може бути досягнуто основною атакою, однак все повинно бути зроблено, щоб основна атака завершилась успіхом.
  Таким чином, перемоги можна досягнути, якщо тримати супротивника у невпевненому стані у своєму розумінні ситуації і своїх намірів, а також робити те, чого він не очікує і до чого не готовий. Ліддел Гарт стверджував, що не слід застосовувати жорстку стратегію потужних прямих ударів або фіксованих захисних позицій. Замість цього належить використовувати мобільні (у XXI столітті  диверсійно-розвідувальні, спеціальні штурмові тощо), що пересуваються і діють у відповідності зі стратегією і тактикою непрямих дій. До своїх висновків він прийшов, коли вивчав методи і перемоги великих стратегій минулого (китайського стратега Сунь Цзи, візантійського полководця Велизарія, Наполеона, Веллінгтона, а в XX в.  Роммеля). Він вважав, що непрямі дії  загальний елемент у стратегії тих, кого він вивчав. Ліддел Гарт також стверджував, що стратегія непрямих дій може бути застосована не лише на війні й у бізнесі, а й в інших суспільних відносинах. Він почав публікувати свої теорії у 1920-х роках у популярній пресі і згодом виявив, що його або дуже схожі розробки були покладені нацистською Німеччиною в основу стратегії бліцкригу. Великий потенціал використання стратегії непрямих дій як форми гібридної війни існує в Росії, Україні та інших інституційно близьких країнах…

Уже больше года Украина ведет активную фазу  необъявленной гибридной войны с Российской Федерацией. Это противостояние — вопрос не года-двух, а, очевидно, более длительного периода. При этом именно ближайшие годы могут стать решающими. Мы должны признать, что хотя Украина в течение 2014 г. смогла из практически уничтоженной и деморализованной армии создать боеспособную силу, в затяжном прямом противостоянии с существенно более сильным противником перспективы "более слабого" представляются довольно сомнительными. А Украина объективно обладает меньшими ресурсами (в том числе — финансовыми) и не готовилась годами, в отличие от нашего северного соседа, к этой войне. В таких условиях Украина должна применять методы, которые традиционно были тактикой более слабых государств на случай противодействия агрессивным действиям более мощных стран: асимметричные ответы, направленные на истощение противника. При этом мы должны продолжать развивать свою оборону на всех возможных театрах военных действий. Это подводит нас к проблеме, которая уже долгое время остается в общем тренде обсуждения, однако реальных практических действий и целостной государственной политики здесь либо не наблюдается, либо они имеют довольно размытые черты, — кибербезопасностной составляющей национальной безопасности государства.  Ведь киберпространство, хотим мы того или нет, уже стало пятым пространством соперничества (в том числе — геополитического) для всех государств мира. Киберсоставляющая современных конфликтов  Следует четко понимать, что киберпространство как поле ведения противоборства двух или более сторон будет приобретать все большее значение. Уже сегодня бюджеты ведомств безопасности развитых стран, задействованных в системе кибербезопасности государства (а количество структур, которые в этих процессах задействованы, постоянно увеличивается), составляют миллиарды долларов, и ни одна из стран еще не уменьшала расходов по этим статьям.  Не стоит обманываться, что эти средства вкладываются исключительно в системы "обороны" и "защиты", — неформально почти все государства занимаются разработкой и наступательных кибервооружений.