ЖІНКА,
яка сидить перед вами в обрамленні своєї рукотворної краси, — Віра Купріянівна
Кровякова, на порозі свого 85-ліття. Їй не хочеться оглядатися назад
на прожиті роки. Бо оглядатись — для неї означає знову болісно переживати
минуле. Голод, війна, втра¬та найдорожчих людей... Коли тобі тільки
сімнадцять і ти, скінчивши навчання, щойно ступила на трудову стежку,
і все найкраще попереду, а ти вже напівсирота і над тобою навис чорний
червень 1941-го...
Разом
із своїм рідним заводом №452 уже 25 червня 41-го Віра Голуб (яке ж бо
красиве, ніжне і мирне прізвище їй випало) була в евакуації, далеко
від міста на Дніпрі — на Волзі. В Куйбишеві (нині Самара) і мине її
обпалена війною юність. Там працюватиме до знемоги на воєнному заводі
№24 імені Фрунзе, який випускав мотори для літаків АМ-42 авіаконструктора
Олександра Мікуліна. Там зустріне своє перше і єдине кохання — москвича
Івана Кровякова, народить свою першу донечку Вікторію, що латинською
означає перемога.
Материнство
і поверне Віру Купріянівну до дитячого захоплення — вишивки. Вишивала
своїй дівчинці і шапочку, і сорочечки, і навіть пелюшки. Пригадалась
мамина наука, і тоді ще не усвідомлювала, що ті різнобарвні візерунки
прикрасять і наповнять високим змістом усе її життя.
Другу
донечку, Людмилу, народила уже в Дніпропетровську, їй пощастило: батько
повернувся з фронту додому і допоміг молодій сім'ї придбати діляночку
землі з халупою. Тут і звели вони з чоловіком ось цей ошатний будиночок,
де проживає Віра Купріянівна і досі.
Їй
пощастило на чоловіка. У її Вані були золоті руки. І спеціальність обрав
непросту — слюсаря-лекальника, і вдома умів робити все. До золотого
весілля дожили в мирі й злагоді. Це він і дав їй це дивне наймення —
Алмазик. Бувало, запитує: "А чому Алмазик?" А її Ваня тільки
загадково посміхається.
Захопитися
серйозно вишивкою допоміг випадок. До її сусідки Марусі приїхала з Далекого
Сходу сестра Тетяна, яка дуже гарно вишивала. Перший килим Тетяна Мартинівна
Краснощок вишила в лікарні. Зламала ногу, лежала в гіпсі і через нудьгу
зайнялась вишивкою.
Цей
подвиг Тетяни Мартинівни захопив Віру Купріянівну. Тут же купує в магазині
драп, знаходить малюнок, збільшити який допомагає їй сестрин чоловік
Микола, і береться за роботу. Цей чудовий килим на всю стіну та безліч
інших вишивок прикрашають оселю Віри Кровякової на вулиці Кузбаській
в селищі Клочко.
Пізніше
Тетяна Краснощок організувала в селищі Північному, де вона проживала,
гурток художньої вишивки, який згодом перекочує в Палац культури залізничників.
Скільки літ ми, дніпропетровці, милувались на різноманітних виставках
виробами цієї майстрині та її учнів, серед яких була і Віра Кровякова.
Не
без гордощів показує мені Віра Купріянівна і свої трудові нагороди,
із захопленням розповідає про свою багаторічну працю у Всесоюзному науково-дослідному
інституті трубної промисловості. Їй вдячно тис руку сам міністр. А коли
якось приїхав на завод і не застав її там, дуже засмутився: "Як?
Уже на пенсії?" Спорожніло її робоче місце.
Хто
говорить, що незамінимих людей нема, той глибоко помиляється. У всіх
галузях народного господарства є люди, які світять нам і крізь роки.
Так світить і досі своїм колегам Віра Купріянівна Кров’якова.
Ми
познайомились в клубі ветеранів-читачів "Захопленість", члени
якого ось уже 18 літ збираються за самоваром у філіалі обласної наукової
бібліотеки на житловому масиві Клочко-6. Перед вами і одна з найактивніших
читачок. "Вночі читаю, а вдень вишиваю", — світиться щирою
усмішкою майстриня. І пишається, що вишивають її донечки і онучка Катруся,
і що є в неї учні. А серед них Надія Григорівна Макаренко, яка веде
гурток вишивки в обласному Будинку народної творчості.
Щоб
перелічити всі її диво-вишивки, не вистачить газетної сторінки. А скільки
ще задумок! Ось зараз Віра Купріянівна вишиває милих кошенят, схожих
на тих, що на¬родила недавно її кицька Дуня. Для неї щастя — дарувати
свої вишивки сусідам, друзям, знайомим. Мають в дарунок її вишивки і
члени клубу "Захопленість". Вони прикрашають не одну оселю
її шанувальників.
Щасливого
довголіття вам, люба Віро Купріянівно!