Олександр Поль

Катеринославська губернія багата різноманітними пам'ятками старовини; вивчення та розумне дослідження яких, маючи важливий історичний інтерес, в той же час може дати багаті жнива археологічним колекціям. Крім численних, різноманітних, на жаль, так мало досліджених ще могильних насипів або курганів, обрядових могил, печер тощо, в ній до цих пір збереглося багато стародавніх "городищ". До найвизначніших з них, що не поступаються за давністю Білозерці, належить стародавнє (слов'янське) городище, відоме й тепер у народі під назвою "города", поблизу села Мишуриного Рогу, Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії, на річці Дніпрі, на відстані від губернського міста 95 верст, від повітового 35 та від Кременчука в 50 верстах.

Походження назви "Мишурин" невідоме й губиться в мороці глибокої давнини; слово "ріг" походить від високого гранітного рогу або мису, що вдається в річку Дніпро, на якому, цілком можливо, знаходилось в давнину укріплення. Городище розташоване на самому мисі, оточеному водою Дніпра та на прилеглій до нього нагірній, степовій місцевості, оточеній ровами та валами; тепер дуже розмитими весняними водами. Площа, яку займає городище, містить в собі приблизно до 20 десятин. В кількох верстах вище, за течією Дніпра, у лісі, в урочищі "Перцева", знаходить інше, менших розмірів городище, що називається "окопом".

Теперішнє населення села Мишуриного Рогу, що прилягає до давнього міста, складається з жителів (близько 2000 д.), які перейшли сюди з різних місцевостей задніпровської України не раніше заснування Нової Сербії тобто 1750 року, а тому в народі не збереглось ніяких переказів стосовно глибокої давнини, а лише плутані відносно подій новітніх, наприклад, часів Запоріжжя та переправи через Дніпро військ гетьмана Мазепи та Карла XII. Такі ж плутані, суперечливі відомості знаходимо ми в новітніх описах с. Мишуриного Рогу. Так, в статистичних відомостях Катеринославської губернії за 1864 рік, виданих в Катеринославі, назва Мишуриного Рогу виводиться від запорожця Мишури й говориться, що "у селищі й досі видно залишки запорозьких укріплень"; а в III т. Записок Одеського товариства історії та старовини на сторінці 5777 сказано: "поблизу селища (Мишуриного Рогу) знаходиться земляне укріплення, можливо, в петровські часи побудоване росіянами". Чи так це? На це питання перш за все відповідають літописи. Архієпископ Георгій Конисський у передмові до Історії Русів (стор. IV) згадує "про городи руські найстародавніші або принаймні значно старіші від королів польських, тобто: про Черкаси, Крилов, Мишурин, і Старий Кодак при річці Дніпро, Чигирин, Умань, Ладижин і Чагарлик при Бузі; Могилів, Рашків і Дубоссари при Дністрі, Кам'яний Затон і Білозерку біля верхів'їв Лиману. З цих городів, говорить він, деякі були провінційними та обласними руськими містами протягом багатьох віків".

До початку XVI століття Запорозька Січ знаходилась біля Перевалочної, за всією вірогідністю, в Мишуриному Розі; а з часів перенесення Січі, з 1500 року на острів Хортицю (Рігельман), він стає литовським замком тому, що Михайло Литвин у XVI сторіччі згадує вже про Мишурин Ріг (називаючи його Миссурим), як про замок литовський. (Скальковский Опыт стат. опис. Новор. края. Ч.I стр. 14). З мовчання Боплана можна зробити висновок, що цей замок литовський існував недовго; але з половини XVII століття Мишурин стає прикордонною фортецею Запорожжя; а Переволочна, що знаходиться на лівому боці Дніпра, такою ж -- Гетьманщини. Біля Переволочної гетьманці спостерігали за запорожцями. (Маркевич. Ист. Мал.. Рос. Часть II, стр. 364). З 1709 року, з часу Полтавської битви, запорожці були вигнані з Росії й Мишурин обезлюднів, і хоча у 1773 році, при імператриці Анні Іоанівні, запорожці й були прийняті знову в підданство Росії (Ист. о Казак. Запорож. Одеса, 1857) але запустіння його, за всією вірогідністю продовжувалося до часів Єлизавети Петрівни, коли він увійшов до складу Нової Сербії, був заселений вихідцями з різних країн і зайнятий пікінер ним полком. Переправа з Переволочної до Мишурина належить безперечно до числа найстародавніших і найзначніших на Дніпрі. Вона давала значні прибутки, які розподілялись між гетьманцями та запорожцями; що видно з жалуваної грамоти, надісланої на уряд Івана Мазепи від государів Іоана та Петра Олексійовичів і царівни Софії, 13 жовтня (7198) 1690 року (Ригельман. Ч.III, стр. 7). З переправи цієї на долю Січі діставалося щорічно 12000 крб. (Ист. Маркевича. Ч.II, стр.324).

В історії збереглись зазначення деяких переправ армій, що відбувались у цьому місці: так у 1662 році наказний гетьман Самко, з'єднавшись із князем Ромоданівським, переправилися через річку Дніпро на Мишуриному Розі та напали на Хмельницького, при місті Крилові, де його й розбили (Конисський. Ист. Рус. ст. 155.). У 1695 році, в липні, гетьман Мазепа з військами козацькими та з усіма вантажами військовими переправився біля Мишуриного Рогу, відбуваючи з боярином Борисом Петровичем Шереметєвим в Кизикерменський похід, за указом Петра I, і по здобутті та розоренні Кизикермену, знову переправились назад у тому ж місці (Літопис Величка. Т.III, стр. 273). У 1709 році гетьман Мазепа та Карло XII переправились біля Мишуриного Рогу, й місце висадки шведів і до сих пір називається "Шведською пристанню". У 1735 році, готуючись до війни з Туреччиною, Мініх узявся до облаштування мостів через Дніпро в Переволочній і Мишуриному Розі (Труды Херсон. Губерн. Статист. Ком. Ч.I, стр. 223) та переправився з армією своєю у 1736; а також і в кінці квітня 1737 року, відбуваючи в похід до Криму та для зайняття Очакова. Наводячи декілька історичних відомостей відносно міста Мишурина та його переправи, на основі мізерних історичних даних, що є в нас під рукою, вкажемо тепер на ті залишки старовини, які знаходяться у ньому, засвідчуючи глибоку давнину його існування або підтверджуючи справедливість свідчень історії.

I. До пам'ятників, які вказують на давніше існування міста Мишуриного, на думку нашу, належать скелі та каміння з вибитими на них добре збереженими різноманітними "знаками": ось ті з них, які вдалося нам бачити й немає сумніву, що набагато більше приховує вікова пліснява, що їх вкриває (Таб. XII). №1: камінь цей лежить на самому березі Дніпра, поблизу води, в місцевості, яка називається Забора; №2-й: скеля, яка підіймається з Дніпра в декількох сажнях відстані від №1-го; №3: камінь цей довжиною два аршини три вершки шириною один аршин, лежить всередині городища, на ньому зображено знак у вигляді літери М; №4-й: неподалік від №3, зображення, що на ньому знаходиться, являє собою чи підкову, чи посудину, заглиблено в камінь на 1? вершка, у поперечнику 6 вершків; камінь цей має вигляд жертовника; тім'я його підіймається на 2 аршини 2 вершки від поверхні землі, окружність 7 аршинів. №5-й; поблизу №4, кам'яна гранітна самородна плита довжиною 7 аршинів, шириною 6 аршинів, що не набагато підіймається від поверхні землі; на ній вибиті три заглиблення у вигляді посудин: перше зліва діаметром 5 вершків, вибито на глибину 4 вершки; друге на відстані 6 вершків від першого, діаметром 7 вершків, глибиною 8 вершків; третє в 7 вершках відстані від другого, діаметром 7 вершків, глибиною 3 вершки. Окрім цих, в декількох верстах вище Мишуриного, на Дніпрі знаходиться камінь із вибитим на ньому зображенням хреста. Існування руїн у слов'янську давнину не підлягає сумніву і за всією вірогідністю камені № 1, 2 і 3 містять у собі рунічну епіграфіку стародавнього спорожнілого слов'янського міста Мишуриного; № 4 і 5 можуть бути олтарями язичницького богослужіння стародавніх слов'ян. У найстародавнішої слов'янської цивілізації, коли ще не знали заліза, а мистецтво плавити бронзу складало [В оригіналі, очевидно, частина тексту пропущена -- Упоряд.] потреба творити віковічні пам'ятки задовольнялась тим, що вибивали написи на самородних каменях. Простий люд вибирав такі камені, які найчастіше залягали по берегах рік і вибивав на них хресне зображення, роблячи це як би в пам'ять розповсюдження на Русі християнства, в яке обертали народ масами, хрестячи його спочатку, вірогідно, водою, що текла в ріках. (О древних камнях графа К.Тышкевича. Древности. июль-август 1867 г. Москва, стр. 154). Чи не таке походження й Мишуринорізького каменю із зображенням хреста?*).

II. У валах городища знаходять дуже багато бронзових стріл, між якими зустрічаються типи досить рідкісні, як, наприклад, зображена під №1. Стріла ця бронзова, трубчаста й представлена в натуральну величину. Таким чином знаходження у валах городища бронзових стріл, у великому обсязі й різноманітних типів підтверджує думку про глибоку давнину міста Мишуриного; змушуючи припускати існування валів цих під час бронзового періоду тобто, у будь-якому разі задовго до хрещення Русі. № 2, бронзова стріла, також з тих, що рідше зустрічаються.

III. Що стосується питання про місце переправи гетьмана Мазепи та Карла XII, то зроблені в Мишуриному Розі знахідки, з яких деякі знаходяться у моєму зібрання: а саме: 2 срібні та 4 мідні монети з 1666 по 1709 рік і 3 металеві тарілки, знімки до яких додаю (№ А1 , Б2 і В3) зі шведськими гербами, усувають всякий сумнів в тому, що місцем переправи був старовинний запорозький перевіз з Переволочної до Мишуриного, добре відомий Мазепі по переправах 1695 року і що від Дніпра до Бугу Мазепа й шведи йшли також добре відомим йому шляхом, опис якого було представлено їм Петру I у 1697 році (Записки Одес. Общ, Ист. и Древ. Т.III, стр. 577).

IV. До пам'яток запорозької старовини належать деякі предмети церковного начиння: хрести, дарохранительниця, прекрасної малоросійської роботи, з рельєфним зображенням; три хоругви та декілька ікон, що знаходяться у церкві Св. Симона Богоприїмця та Анни Пророчиці, перенесеної з міста до села Мишурине в 1795 році. На дзвіниці цієї церкві знаходяться два запорозькі дзвони, прекрасної роботи, з яких більший, що має в діаметрі до 12 вершків і височиною у 10 вершків, прикрашений таким написом, що тягнеться в один рядок, слов'янськими літерами: СЕИ ЗВ.ИМЕНИ ІВАН ЧУМАК СТЕБЛЕВСКОГО НИЖНОГО КУРЕНЯ В ГОР МИШУР ДО Х. С. ПР: СИМЕОНА: З.Г.С. РОКУ БОЖИЯ 1751. Метою цієї замітки моєї було звернути увагу шановних дослідників доісторичних старожитностей на північні околиці Новоросійського краю; хоча в них можливо, й не знайдеться класичних старожитностей, на які такі багаті береги Чорного та Азовського морів; але вивчення їх проллє, можливо, немало світла на стародавній побут рідного нам слов'янського світу; а тому закінчую її бажанням, щоб вказані мною предмети піддались більш детальному вивченню та опису.

*) Подібні камені часто зустрічаються по берегах рік у слов'янських країнах і належать до епохи розповсюдження християнства в краї. Крім 6 вищезгаданих каменів нам відомий ще камінь з вибитою на ньому людською ступнею, який лежить на могилі у 7 верстах від м. Верхньодніпровська, та ще один з рунічною епіграфікою, який знаходиться у нашому зібранні. Обидва ці камені будуть предметом окремого повідомлення нашого Товариства історії та старожитностей.

Пер. з рос. І.Голуб