Дніпропетровська обласна універсальна

наукова бібліотека

 

 

 

 

 

 

 

 

МОЄ  ПРИДНІПРОВ’Я

 

Календар пам’ятних дат області

на  2001  рік

 

Бібліографічний покажчик

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Дніпропетровськ

2000

ВІД УПОРЯДНИКА

 

Календар «Моє Придніпров’я» видається бібліотекою щорічно, починаючи з 1972 року.

Це - методико-бібліографічний покажчик, який містить хронологічний перелік знаменних і пам’ятних дат минулого Дніпропетровщини. Кожна дата супроводжується одним-двома бібліографічними джерелами. До ювілейних дат, виділених в хронологічному ряду жирним шрифтом, пропонуються текстові матеріали та рекомендаційні бібліографічні списки, упорядковані в логічній та хронологічній послідовності.

В нинішньому випуску пропонується також народний календар, доповнений поетичними мініатюрами Олеся Завгороднього та синонімічними рядами до назв місяців, які зібрав поет. Видання містить в собі й огляд історії розвитку краю за дві тисячі років. Доповнюють покажчик ілюстративні матеріали з фонду бібліотеки.

Мета покажчика — допомагати бібліотекарям, вчителям, викладачам середніх  спеціальних та вищих навчальних закладів, журналістам, краєзнавцям у поширенні знань з історії краю, популяризації імен діячів культури, науки, мистецтва, пов’язаних із Придніпров’ям.

Користуючись матеріалами календаря, можна відзначити пам’ятні дати, оформити книжкову виставку, організувати перегляди літератури, підготувати масові заходи  тощо. За додатковою інформацією рекомендуємо звертатись до відділу краєзнавчої літератури та бібліографії бібліотеки. Працівники відділу підготують необхідні добірки матеріалів.

Усі дати дано за друкованими джерелами. При виявленні помилок у датах просимо звертатись із зауваженнями за адресою: Дніпропетровськ , пр. К.Маркса, 18, або телефонувати за номерами: 47-45-36, 47-45-37.

 

Упорядник висловлює щиру подяку науковцям, письменникам, краєзнавцям, які надали необхідні матеріали, а також закликає до співпраці усіх зацікавлених.

При передруку чи використанні матеріалів календаря у пресі,  просимо посилатись на джерело.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Я піду на дніпровські широкі простори,

як на землю спаде світанкова роса:

—  Розкажи мені, земле моя дивозоре,

звідки в тебе і щедрість така, і краса?

А вона усміхнеться густими хлібами,

а вона заквітує ясними садами:

—  Я багата на все і щаслива на вроду,

бо трудящому роду

нема переводу.

(Анатолій Солонський)

 

 

 

Г.К. Швидько

 

МИТЬ  ДОВЖИНОЮ  В  ДВА  ТИСЯЧОЛІТТЯ

 

 

Час — поняття відносне. Два тисячоліття, прожиті людством від Різдва Христового, тобто в «нову еру» — багато це, чи мало? Дивлячись чим його вимірювати. Якщо людським життям  — дуже багато, але ж і не більше ста поколінь вміщується в цьому новоерівському історичному ланцюгу. А спинившись біля величних єгипетських пірамід, споруджених 5 тисячоліть тому, чи розглядаючи скіфські скарби наших степових курганів, людина відчуває швидкоплинність часу, бо створене руками й розумом предків — нетлінне і зриме.

Наша мета — зробити побіжний огляд історичного розвитку краю протягом останніх двох тисячоліть. Тим самим залишаємо поза увагою дев’яносто вісім тисяч років. Бо археологи аргументовано стверджують, що первісні люди жили в нашому краї близько 100 тисяч років тому, в період верхнього палеоліту і чергового наступу льодовиків з півночі. З жалем оминаємо дуже цікаві археологічні знахідки в Придніпров’ї, які свідчать про матеріальну і духовну культуру степових племен періоду палеоліту, мезоліту, неоліту (VI-III тис. до н.е., коли люди перейшли до відтворюючих форм господарства), енеоліту (міді-бронзи), до якого відносяться предмети трипільської культури, знайдені поблизу міст Дніпропетровська (Ігрень), Новомосковська, Кривого Рогу. Зацікавлені цією сивою давниною можуть ознайомитись з залишками тисячоліть в археологічному музеї Дніпропетровського Національного університету та Історичного музею ім. Д.І.Яворницького. Пригнічуємо бажання широко розгорнути звабливу для історика тему тривалого проживання в нашому краї кіммерійців і скіфів, які рукотворними курганами створили унікальний степовий ландшафт. На початку XX ст. видатний художник слова І.О.Бунін його побачив таким:

Ненастный день. Дорога прихотливо

уходит вдаль. Кругом все степь да степь.

Шумит трава дремотно и лениво,

немых могил сторожевая цепь

среди хлебов загадочно синеет.

Кричат орлы, пустынный ветер веет

в задумчивых, тоскующих полях,

да тень от туч кочующих темнеет ...

Лише в останні два століття степові кургани почали розкривати свої таємниці і віддавати свої скарби людям, вражаючи їх завершеністю ремісничих (чи то мистецьких) витворів — золотих, срібних, бронзових чаш, прикрас, зброї, кінської збруї тощо. Український археолог і поет Б.О.Мозолевський, якому у 1971р. скіфська Товста Могила віддала золоту пектораль, лаконічно і точно зобразив шалений вир життя степових племен та єдність древності і сьогодення:

Пройшли шляхами ураганними,

Звели із попелу життя,

А степ все світиться курганами

Й не дозволяє забуття.

Скіфія, яка була далекою окраїною античної цивілізації Середземномор’я, протягом II ст. до н. е. - II ст. нашої ери зазнавала тиску на неї зі сходу сусідніх кочових племен під збірною грецькою назвою сармати, котрі раніше (VI ст. до н.е.) були союзниками скіфів у війнах з персами. Кочівники сармати (в наших краях — роксолани та алани) за мовою і звичаями були близькими до кочівників-скіфів, але більш войовничі. Ця схожість сприяла швидкій асиміляції скіфів сарматами, хоча частина скіфів у II ст. н. е. під натиском агресивних сусідів відступила за Дунай та в Крим.

Нові жителі нашого краю займалися кочовим скотарством, але сприятлива для землеробства природа в долинах Дніпра та його лівих приток  Орелі і Самари (з її притоками) давала можливість частині сарматів перейти до осідлого життя. Сармати були знайомі з технікою обробки заліза, ткацтвом, виготовленням глиняного посуду на гончарному колі. За свідченням грецького географа Страбона (І ст. до н. е. - І ст. н. е.) сармати жили в шатрах, встановлених на возах, що давало їм можливість просуватися разом зі своїми отарами худоби в пошуках нових пасовищ. Вони вели жваву торгівлю зі своїми північними сусідами слов’янами, з грецькими містами північного Причорномор’я, з країнами Середземномор’я і Близького Сходу, про що свідчать  численні археологічні знахідки грецького і римського посуду, в тому числі скляного, прикраси та зброї.

У нашій області археологи знайшли і розкопали пам’ятки сарматського часу (кургани) у Новомосковському (села Спаське та Верхня Маївка), Магдалинівському (села Бузівка та Личкове), Дніпропетровському (с. Підгороднє) та Апостолівському (с. Усть-Кам’янка) районах. Знахідки в похованнях підтверджують повідомлення Страбона про бойові обладинки і озброєння сарматів. Вони носили шоломи і панцирі з волової шкіри, щити з гнучкого дерева, мали списи, луки із залізними наконечниками стріл, мечі. За браком заліза сармати виготовляли свої панцирі із застосуванням пластин, нарізаних з кінських копит. З тієї ж причини вони користувалися кістяними вістрями для списів і стріл. В жіночих похованнях також часто зустрічаються мечі, луки, списи, що свідчить про участь жінок у бойових походах. Отже, грецький письменник І ст. до н. е. Діодор Сіцілійський писав правду про сарматських жінок-воїнів, яких він називав амазонками.

Щодо політичного устрою сарматів відомостей майже немає, окрім згадок римських і грецьких авторів про велику кількість сарматських правлячих династій. Тобто, сармати розпадалися на окремі, етнічні групи, кожна з яких мала свою назву. Головну і найбільшу сарматську народність в придніпровських степах з кінця І століття складали роксолани (з іранської: білі алани). В наступні часи назва «сармати» тут поступово витісняється назвами «роксолани», «алани». Ці назви охоплюють собою всі кочово-скотарські племена південних степів. Сармати (алани, роксолани) були асимільовані або витіснені готами на межі III-IV ст. у період так званого Великого переселення народів. Залишки аланів вчені вбачають в сучасних осетинах.

Германські племена готів, що на певний час окупували Придніпровські степи, набули найвищої могутності за свого короля Германаріха. Про готів нам відомо з писемних джерел тільки у зв’язку з їх нападами на Римську імперію. Проте готи, внаслідок їх нетривалого перебування в нашому краї, не залишили по собі матеріальних пам’яток, надто їх не виявлено на сьогоднішній день.

В останній чверті IV ст. з глибин Азії в степи Східної Європи прикочували войовничі орди гуннів. У Північному Причорномор’ї був центр їхнього союзу племен. Гуннська держава відома успішними війнами за царя Аттіли (V ст.). Гунни теж не залишили слідів у нашому краї. (Існує версія, що гунни взагалі були не пришельцями, а нащадками скіфів). Після смерті Атілли у 453 р. його держава розпалася. В Причорномор’ї почергово протягом VI-VIII ст. панують авари, булгари, хазари. Але коли і скільки часу вони проживали на території нашого краю — невідомо ні з писемних джерел, ні з археологічних пам’яток.

До вищезгаданого періоду швидкої зміни народів, які довше чи коротко мешкали в нашому краї, відносяться і перші пам’ятки про землеробські племена слов’ян. На території області перші слов’янські пам’ятки археології датуються II-V ст. Зокрема, археологічна експедиція Дніпропетровського університету під керівництвом професора І.Ф.Ковальової виявила слов’янське поселення біля с. Нікольське Солонянського району. Тут знайдено багато уламків різного глиняного посуду (ліпного і виготовленого на гончарному колі), залізні серпи, точильні камені. Біля сіл Кут і Грушівка Апостолівського району також відкрито слов’янське поселення, житла якого були глинобитними, а всередині їх знаходилися печі-кам’янки. Тут же знайдені зернотерки, що свідчить про землеробський характер господарства слов’ян. Відкриті слов’янські поселення не мають укріплень, опріч поселення біля с. Башмачка Солонянського району.

Подальша слов’янська колонізація Подніпров’я пов’язана вже з формуванням держави — Київської Русі.

Перші писемні відомості римських і візантійських авторів про слов’ян відносяться до I-II ст. Серед таких авторів — Пліній Старший, Корнелій Таціт, Клавдій Птолемей. Так, Птолемей у «Географії» повідомляє: «Сарматію займають великі племена венеди вздовж всієї Венедської затоки, над Дакією панують певкиди і бастарни, на всій території, що прилягає до Меотійського (Азовського) озера, — язиги і роксолани, вглиб країни від них знаходяться амаксобії і алани-скіфи».

У VI ст. готський єпископ Йордан у своєму історичному творі «Про готів» подав цінні відомості про слов’ян, які протистояли натиску готів: «Анти ж, найхоробріші з них (слов’ян), живучи понад Понтом (Чорним морем - Г.Ш.), займають територію від Данастру до Данапру» (від Дністра до Дніпра - Г.Ш.). Йордан залишив нам свідчення про слов’янський, антський племінний союз на чолі з вождем Божем, який успішно воював з готами. Сучасник Йордана Прокопій Кесарійський, котрий служив секретарем Велізарія - полководця візантійського імператора Юстиніана, - залишив нащадкам свою головну працю «Про війни Юстиніана». Оскільки він супроводжував Велізарія у походах, то мав обширні знання — державні, воєнні, географічні, етнографічні, історичні. На відміну від Йордана, він прагнув до об’єктивності в характеристиці різних народів, в тому числі й слов’ян. В нашому краї Прокопій з Кесарії показує антів, які разом з іншими «варварами» нападали на Візантію.

До VI ст. відносяться також відомості про антів у Північному Причорномор’ї, на середньому і нижньому Подніпров’ї інших візантійських (Агафій, Менандр Протиктор, Феофілакт Сімокатта) та сирійських (Євагрій, Іоанн Ефеський) авторів. Цінне доповнення до відомостей вказаних авторів знаходимо у творі візантійця Маврикія «Стратегікон». У ньому описано військовий побут і звичаї слов’ян, котрих «ніяким чином не можна схилити до рабства чи підкорення у своїй країні. Вони багаточисленні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, нестаток харчу». Ось ще деякі фрагменти з Маврикієвої характеристики слов’ян: «Вони мешкають в лісах, біля невдобопрохідних рік, боліт і озер, влаштовують в своїх поселеннях багато виходів, внаслідок небезбек, які часто трапляються з ними. Необхідні для них речі вони заривають у схованках, нічим зайвим відкрито не володіють і ведуть бродяче життя...

Битися зі своїми ворогами вони люблять в місцях, що поросли густим лісом, в тіснинах, на урвищах, з вигодою для себе, використовуючи раптові атаки, хитрощі, і вдень і вночі вигадуючи багато різноманітних способів...

Мужньо витримують вони перебування у воді... При цьому вони тримають в роті спеціально виготовлені великі порожні всередині очеретини, що доходять до поверхні води, а самі лягають навзнак на дні (ріки), дихають з допомогою їх, і це вони можуть робити протягом багатьох годин...»

З початку VII ст. візантійські відомості про східних слов’ян у нашому краї припиняються, що пов’язано з занепадом візантійської історіографії і обмеженням політичних зносин Візантії з слов’янами в цей період (через виникнення нових держав на Дунаї). Остання згадка про слов’ян-антів відноситься до 602р.  Новим джерелом інформації про розселення слов’ян напередодні утворення Русі як держави ретроспективно стає «Повість минулих літ» Нестора-літописця та деякі свідчення арабських і візантійських авторів IX-XI ст.

У середині X ст. візантійський імператор Костянтин Багрянородний (Порфирородний) в трактаті «Про управління державою» поруч з рекомендаціями своєму синові Роману, як правити імперією і будувати відносини з сусідами, описує побут, звичаї, вірування, військову організацію русів, розповідає про відносини між Візантією і Руссю. У нього вперше знаходимо назви і описи дніпровських порогів. На думку дослідників відомості про них імператор отримав від якогось прибулого з Русі варяга. Імператор-дослідник описав 7 із 9-ти порогів, розташованих на дільниці Дніпра від впадіння в нього Самари до острова Хортиця. Поріг — це гряда величезних диких каменів висотою від 4 до 7 метрів, яка переймає Дніпро від одного до другого берега. Пороги за течією Дніпра розташовані в такому порядку: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситецький, Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний. (В деяких пізніших джерелах та в літературі можна зустріти назви й інших порогів. Але, як зауважив Д.І.Яворницький у праці «Дніпрові пороги», ті «інші» — не пороги, а забори, що займають лише частину ріки, так що залишається вільний прохід мимо них). Назву Кодацького порогу Костянтин Багрянородний виводить зі слов’янського застереження «не спи» (тобто, будь пильний).

Про найбільший і найстрашніший поріг — Ненаситецький К.Багрянородний пише: «На цьому порозі ідуть до берега; виборні люди висаджуються, ідуть для сторожі; стоять на сторожі з усією пильністю, зважаючи на печенігів. Інші, захопивши з човнів свої речі, ведуть рабів своїх у кайданах 6000 кроків далі, поки перейдуть поріг. Далі одні тягнуть човни, інші — несуть на плечах, поки поминуть поріг. Минувши, спускають їх у річку і, поклавши вантаж, сідають і знову пливуть». Описи К.Багрянородного показують, яким нелегким був водний шлях по Дніпру «із варяг в греки» — не лише через водну стихію, але й через загрозу нападу кочовиків.

Згідно з Нестором-літописцем (XI ст.) раніше на нижньому Подніпров’ї (аж до Чорного моря) проживали східнослов’янські племена уличів (угличів). Річка Оріль, ліва притока Дніпра, тоді називалась «Угла». Нестор, як і Констянтин Багрянородний, по сусідству з уличами на південному сході показує печенігів. Під їх натиском уличі поступово мігрували у західному напрямку, розташувавшись між Дністром і Бугом. А територію нашого краю у другій половині X ст. остаточно опанували печеніги, хоча сам Дніпро залишався головним водним шляхом торгівлі і військових походів руських дружин.

Взагалі, населення нашого краю в той період не було одноманітним. Племена або приходили на зміну одне одному, або проживали тут одночасно, що дозволяли обшири території і наявність природних, розмежовуючих володіння річкових кордонів. Історичних джерел недостатньо, аби визначити їх проживання тут «в часі і просторі». Згадані вище печеніги з’явилися тут близько 80-х рр. IX ст., а перша згадка про них зустрічається в джерелах під 915р. Півтора століття печеніги мали силу на степовому Подніпров’ї і впливали на політичне становище Київської Русі. Північна межа печенізьких поселень доходила до р. Сули. Дружні чи ворожі відносини печенігів з київськими князями залежали від багатьох обставин. Печеніги контролювали і дніпровські пороги. На другу половину X - початок XI ст. припадає пік збройного протистояння Київської Русі і печенізьких орд. Після розгрому печенігів військом Ярослава Мудрого під Києвом у 1036 р. вони частково відкочували на чолі з князем Кегеном на Балкани, частково — залишились на Подніпров’ї під своїм найменням, але втратили пануюче значення тут. Останній раз літопис згадує печенігів під 1169 р.

На період утвердження і панування в південних степах печенігів припадають відомості про події в нашому краї, пов’язані з діяльністю київських князів. У 907 р. по Дніпру, направляючись в Константинополь, пропливла військова дружина князя Олега. Під час цього та інших військових походів князі з дружинами та торговельні каравани зупинялися для відпочинку на одному з дніпрових островів — Монастирському (пізніші назви: Рябининський, Буряківський, Богомоловський, Монастирський, Комсомольський). Це високий, скелястий, але й пологий з північного боку острів, один з найбільших на Дніпрі,  який ніколи не затоплює весняна вода. Він є переддвір’ям порогів, тому тут відпочивали, приводили в порядок спорядження і човни, розвідували обстановку, чи не чатує десь на них небезпека.

У 957 р. велика київська княгиня Ольга під час походу в Константинополь для переговорів з візантійським імператором також зупинялася зі своїм військом на Монастирському острові. Тут вона затрималася надовго, чекаючи закінчення багатоденної бурі і боячись нападу біля порогів печенігів. Константинопольський єпископ Григорій, супутник княгині Ольги, зі своїми монахами та з допомогою самарських рибалок швидко спорудив на острові невелику церкву і правив у ній службу. Пізніше (коли саме - невідомо) тут виник православний монастир, очевидно, пізніше зруйнований монголо-татарами. У 1635 р. французький інженер Боплан, який будував фортецю Кодак, зробив запис про те, що Монастирський острів дістав свою назву від монастиря, котрий «був колись на ньому і від якого, однак, не залишилося жодного сліду». На монастирському острові у 968 р. зупинявся зі своєю дружиною князь Святослав, а у 988 — хреститель Русі, великий київський князь Володимир під час походу на Херсонес.

Ненаситецький поріг став місцем загибелі у 972 р. князя Святослава, того воїна, який йдучи на ворога, попереджував його повідомленням: «Іду на ви». Повертаючись з балканського походу з невеликою дружиною і здобутим добром, Святослав дізнався, що печеніги влаштували на дніпрових порогах засідку. Тоді він послав суходолом до Києва свого воєводу Свенельда за військовою підмогою, а сам з дружиною став на зимівку перед порогами. Коли ж підмоги довго не було, а харч закінчився і здобувати його було неможливо через печенізьку небезпеку, Святослав вирішив пробиватися з дружиною через пороги. В районі Ненаситецького порогу велика печенізька сила настигла дружину Святослава і перебила її. Літописець каже, що з черепа вбитого князя Святослава печенізький князь зробив чашу, окував золотом і пив з неї вино.

У 1910 р. для увічнення трагічної загибелі руського князя в селі Микільське-на-Дніпрі на береговій скелі, що є частиною Ненаситецького порогу, було встановлено чавунну плиту з написом: «У 972 р. біля Дніпрових порогів впав у нерівній битві з печенігами руський витязь князь Святослав Ігоревич». У 1929 р. пам’ятник було реставровано.

Збереглися і пам’ятки печенізького панування в нашому краї. Археологічна експедиція професора І.Ф.Ковальової здійснила розкопки поховань печенізьких воїнів біля сіл Спаське, Поливанівка, Котівка, міста Павлограда. В похованнях знайдено шаблі, залізні наконечники стріл, костяні накладки луків, сідел  тощо. Річки Оріль і Самара найчастіше були лініями збройних сутичок і значних битв руських дружин і печенізьких орд.

З середини XI ст. в південних степах проживали також кочові тюркські племена торків, проте, тут вони не мали великого значення. Незабаром під натиском половців вони пересунулися значно північніше і були взяті під протекцію київськими князями.

Головною військово-політичною силою в нашому краї з середини XI ст. аж до монголо-татарського нашестя були половці. Вперше в літопису вони згадуються в середині XI ст., коли відбувся їх перший прихід «на руську землю». Дослідники вважають половців родичами печенігів і торків, бо й мова печенігів і половців була однаковою. Візантійські джерела називають половців куманами і вперше згадують про них у нашому краї під 1078 р. А обширні степові володіння половців від Дону до Дунаю вони називають Куманією. Майже два століття половці були головною силою в південних степах.

За суспільно-політичним устроєм половці мало чим відрізнялись від інших тогочасних кочівників. Основною суспільною одиницею у них був рід. Кожен рід мав окреме поселення. Описуючи перемоги над половцями, руські літописці говорять про взяття половецьких «веж», тобто, родових поселень (а не укріплень). Роди об’єднувалися в орди. Половецькі вожді називалися ханами і беками. В період, коли половці займали обширні степові простори по обох берегах Дніпра, вони не мали ще своєї держави, а були об’єднані в окремі союзи племен. Головним господарським заняттям їх було кочове скотарство.

Кордон між Київською Руссю та половецькими володіннями проходив по р. Орілі, а головні центри половецьких кочівок були зосереджені в районі нинішніх Новомосковська і села Голубівка. Між Оріллю і Самарою знаходилися вежі, згідно з літописами, так званих «заорільських» половців.

Відносини між руськими князями і половцями протягом двох століть були динамічними і залежали від багатьох обставин. Періоди дружніх, і навіть родинних, стосунків змінювалися грабіжницькими нападами половців на Київ, Чернігів, Переяслав та інші руські міста, а також походами руських військових дружин на половецькі вежі. Особливо дружили з половцями чернігівські князі, але й київські також прагнули не загострювати відносини з могутнім південним сусідом, що контролював такий важливий для русинів шлях «із варяг в греки». У 1094 р. київський князь Святополк Ізяславич одружився з дочкою половецького хана Тугоркана. Після успішної боротьби з половцями київський  князь Володимир Мономах одружив своїх синів Андрія та Юрія з доньками половецьких ханів. У ті часи подібні шлюби були формою дипломатичних зносин між державами. Між іншим, сучасні російські дослідники стверджують, що половці були не язичниками (в літописах - «поганими»), а християнами несторіанського толку, що й робило можливим укладення таких шлюбів.

Літописці залишили нащадкам повідомлення про набіги половців на руські землі і про походи руських дружин на половців. Так, у 1152 р. переяславський князь Мстислав Ізяславич двічі переміг половців у битвах на ріках Орілі і Самарі (точніші місця битв літописи не вказують), звільнивши при цьому значну кількість полонених співвітчизників Взагалі, як це видно з літописних джерел, майже всі битви з половцями відбувалися на ріках Орілі і Самарі. У 1169 р. київський князь Мстислав закликав князів до спільного походу проти половців: «Браття! — сказав він, — Згадаймо про Руську землю, про свої отчини і дідизни. Щорічно забирають половці християн в свої вежі, клянуться нам не воювати і завжди порушують клятву, а тепер вже всі торгові шляхи віднімають...Добре було б нам, браття, пошукати шляхи батьків своїх і дідів та й своєї честі.» На цей заклик відгукнулося 12 князів. Об’єднане військо руських дружин вийшло з Києва і подолало 300 км шляху, перш ніж настигло відступаючих половців біля сучасного села Голубівка Новомосковського району. Половці були розбиті вщент.

Відомий також переможний похід руських полків на половців у 1184 р., здійснений у відповідь на половецьке розорення руських земель 1183 року. Тоді київський князь Святослав Всеволодович спільно з іншими князями ( в тому числі галицьким князем Ярославом Осмомислом) при впадінні Орілі в Дніпро розбив значні половецькі сили і взяв у полон 12 ханів, включаючи відомого зі «Слова о полку Ігоревім» хана Коб’яка та двох його синів. Наступний похід проти половців князя Ігоря Святославича у 1185 р. був невдалим, що живописно і яскраво показав автор «Слова о полку Ігоревім», вказавши на причини поразки і закликаючи руських князів до єдності у боротьбі з зовнішніми ворогами.

З кінця XII ст. спостерігається зближення руських князів з половцями, що в підсумку привело до їх спільного виступу проти монголо-татар у 1223 р. на річці Калка. Половецькі поховання на Дніпропетровщині зустрічаються часто. Археологічна експедиція університету під час розкопок кургану біля села Афанасіївка Магдалинівського району знайшла поховання половчанки у візку, яке супроводжувалося багатьма коштовними прикрасами зі срібла і перлів, бронзовим глечиком і дзеркалом. Половецькі кургани розкопані також біля сіл Дмухайлівка, Личкове Магдалинівського району, Чернявщина, Шандрівка, Вербки Павлоградського району. За даними археолога В.М.Шалобудова, розкопано близько 70 половецьких поховань по обох берегах Дніпра з переважанням їх на Лівобережжі, у південному Присамар’ї. До найбільш цікавих знахідок він відносить два двоколісних легких візки, досліджені в половецьких похованнях біля с. Великомихайлівка Покровського району. Якщо в Присамар’ї переважають жіночі поховання, то в курганах Приорілля знаходяться виключно чоловічі поховання. Всі поховання половців супроводжувалися зброєю і кістяком коня. Зустрічаються в похованнях і мініатюрні кам’яні скульптури, що найчастіше є амулетами. У вересні 1994 р. археологічна експедиція  Дніпропетровського історичного музею (археолог Л.М.Чурилова) розкопала половецький курган біля с. Філія Межівського району і виявила жіноче поховання. Крім кісток коня і збруї половчанку супроводжували різні предмети і прикраси: бронзові виті підвіски, дисковидні срібні пластини, інкрустовані кольоровим склом та напівдорогими каменями, намисто з перлів і скла.

Збереглися також половецькі скульптурні пам’ятники з вапняку і піщанику, які по XIX ст. включно ще можна було бачити на курганах кочівників — так звані «кам’яні баби», або «половецькі баби». Це пам’ятники половецьким воїнам, які мають індивідуальні портретні ознаки, хоча дія природних сил протягом майже тисячоліття зробила їх слабо вираженими. Крім того, й ранні християни могли їх спеціально обезображувати, вважаючи язичницькими ідолами. Взагалі ж, ставлення місцевих жителів до «половецьких баб», які стояли на курганах, в різний час було неоднаковим: іноді їх вважали носіями стихійних лих, іноді вірили в їх позитивну магічну силу, а козаки вважали, що то є пам’ятники видатним воїнам — їх попередникам у цьому степовому краї. В Дніпропетровському історичному музеї зібрано найбільшу в світі колекцію «половецьких баб» — 60 статуй, частину з яких можна бачити біля будинку музею. Зауважимо, що монументальна скульптура була властива не тільки половцям, але й  іншим степовим кочівникам. Як говорить Я.Р.Дашкевич, до сучасного освоєння степу їх тут нараховувалося приблизно 3-4 тисячі. Виготовлення «баб» припинилося у XV ст. «Половецькі баби» ще й в наші часи знаходять в різних місцевостях області - в Апостолівському, Магдалинівському, Межівському, Покровському районах.

Отже, тисячу років (IV-XIII ст.) територія нашої області була заселена різними народами — слов’янськими і тюркськими — і була ареною боротьби їх за володіння степом.

 

Парадоксально, але факт — від середини XIII до XVI ст. майже не маємо свідчень про те, що діялось в нашому краї. Монголо-татарське нашестя привело до спустошення краю, хоча важко повірити в те, що він повністю обезлюднів. Адже, по-перше, численні плавні при ріках і річечках, лісові хащі, балки з їх чагарниками давали можливість місцевому населенню для порятунку від швидкої монголо-татарської кінноти, котра могла успішно діяти лише на степових просторах. А, по-друге, багата природними ресурсами земля не могла довго залишатися без господарів. Як би там не було, а після монголо-татарського розорення наш край західноєвропейські географи на своїх картах віднесли до так званого «Дикого поля». Це широка смуга території від Дністра на заході до Дону на сході, Від Самари, верхів’їв Синюхи і Інгулу на півночі до Чорного і Азовського морів на півдні. У XIV ст. ці землі ввійшли до складу Великого князівства Литовського. На початку XV ст., за даними дослідників, південно-західний, південний і південно-східний кордон Великого князівства Литовського проходив по Дністру до Чорного моря, далі — узбережжям до Дніпровського лиману, потім — по Дніпру до острова Тавань, звідти — по р. Кінські Води, Приазовській височині до Волового Броду при впадінні в р. Вовча правої притоки р. Солоної, потім — вверх по річці Самара, далі — через Сіверський Дінець, по правому березі р. Оскол  до  р. Тиха Сосна.

Наступні три століття (XVI-XVIII) історії нашого краю визначили історію всього українського народу цього періоду. Цей героїчний період пов’язаний з формуванням, розвитком, воєнними звитягами, господарством і культурою запорозького козацтва.

Вище вже було згадано про благодатність нашого краю для проживання людей: у численних ріках, річечках, затоках і озерах водилось багато риби, у дрімучих лісах — звірини, у дуплах дерев — диких бджіл, а дикий степ був придатний для випасу худоби. Тому з різних українських місцевостей сюди весною йшли відважні промисловики-уходники, йшли поодинці і ватагами, поступово осідаючи тут і колонізуючи землі «Дикого поля», куди не сягала влада адміністрації Литовської держави. Пограничні старости, на яких урядом було покладено обов’язок захисту заселеної території від нападів татар і турок, не заперечували проти уходництва, бо ватаги промисловиків нападали на ворогів, перешкоджаючи їхньому просуванню вглиб українських земель, або відбивали у них «ясир» і награбоване майно.

Уходницькі ватаги переважно походили з міщан, селян та потомственних (з часів Київської Русі) воїнів-бояр. Кожен з уходників отримував можливість забезпечити собі матеріальний достаток і незалежне від пана життя, випробувати свою військову доблесть і характер. Саме з таких уходників формувалися постійні жителі Нижнього та Середнього Подніпров’я, на яких невідомо в який час поширилася назва «козак», яка в мовах тюркських народів означає вільну, озброєну людину, що несе прикордонну сторожову службу.

Важливим чинником формування на Подніпров’ї козацтва стали зміни, що відбулися у Великому князівстві Литовському під впливом на нього шляхетської Польщі. Зокрема, в Литовській державі виникає новий привілейований військово-служилий стан — шляхта, яка набирала сили і витісняла собою існуючий до того військовий стан — боярство. Частина бояр, для яких військова служба з діда і прадіда була головним ремеслом, не маючи змоги потрапити в шляхетський стан через матеріальну скруту, але й не бажаючи перетворитися в звичайного селянина, йшла на окраїнні землі держави в пошуках щастя, багатства і військової слави. З цих потомственних воїнів-бояр у 1572 р. і було сформоване урядом реєстрове козацтво.

Вперше в документах українські козаки згадуються у 1492 р., а вже у XVI ст. вони були добре відомі в Європі.

Окремі козацькі ватаги в місцях свого тимчасового (сезонного) чи постійного проживання будували невеликі укріплення — засіки, січі. Так виникала система козацьких укріплень. В середині XVI ст. український князь Дмитро Вишневецький (Байда), організовуючи оборону від татарсько-турецької агресії, об’єднав розпорошені козацькі загони і збудував на острові Хортиця укріплене земляними валами й дерев’яним частоколом поселення, у якому розташувався козацький гарнізон, запаси зброї, боєприпасів та продовольства. Так утворилася перша Запорозька Січ як центральне укріплене поселення козаків, де перебувало військове і адміністративне управління контрольованої козаками території. Цю ж саму назву — Запорозька Січ — вживали й для означення всіх Запорозьких Вольностей, тобто, території, на яку не поширювалася влада державної адміністрації або приватних власників. Столиця козацької християнської республіки — Запорозька Січ — мала і додаткову назву від річки чи місцевості, на якій вона розташовувалася (під впливом різних обставин козакам доводилося переносити свою столицю на інше місце): Хортицька, Томаківська, Базавлуцька, Микитинська, Чортомлицька, Кам’янська, Олешківська, Підпільненська (Нова, Покровська). Як бачимо, 5 з 8-ми Січей знаходилися на території нинішньої Дніпропетровської області і концентрувалися в районі сучасного м. Нікополя.

У 1576 р. король Речі Посполитої Стефан Баторій, піклуючись про захист південно-східного кордону держави, збільшив козацький реєстр та надав реєстровим козакам привілей, у якому за ними визнавалося право власної військової, адміністративної та судової юрисдикції, тобто незалежності від державної адміністрації і суду. У цій грамоті вперше згадується і козацьке містечко Самар (попередник сучасного Новомосковська). Король вручив козакам і клейноди - символ влади, — до яких належали корогва, бунчук, булава, тростина, пірнач, литаври, печатка. На печатці (найраніша, яка збереглася до наших днів — 1596 р.) зображений козак з мушкетом на лівому плечі і шаблею при боці.

Отже, в межах нинішньої Дніпропетровської області витворилася військово-політична організація республіканського типу — Запорозька Січ — з демократичним суспільно-політичним устроєм, рівністю всіх козаків перед правом , виборністю органів управління, неможливістю покріпачення. Ці основні принципи залишилися незмінними протягом всієї історії Січі. Ми не можемо тут детально характеризувати суспільно-політичний і судовий устрій Січі, побут козаків тощо, бо все це грунтовно описано в доступних нині читачеві капітальних працях А.О.Скальковського («Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького») і Д.І.Яворницького («Історія запорозьких козаків»). Зауважимо, що у 1998 р. розпочато видання корпусу документів «Архів Коша Нової Запорозької Січі. 1734-1775», котрий і скептика переконає в унікальності Запорозької Січі як державотворчої організації. Відзначимо лише деякі важливі елементи історії Запорозької Січі.

Говорячи про воєнно-політичний аспект історії українського, зокрема, запорозького козацтва, в першу чергу зауважуємо його значення як бар’єру на шляху поступу мусульманського світу не лише на українські та російські землі, а загалом на Східну і Центральну Європу. Для цього використовувалася різна тактика оборони на своїх рубежах, використання особливої системи сигналізації й попередження про наступ орди; напади на відступаючу з обтяжливою здобиччю орду і відібрання награбованого майна та пійманого ясиру; морські походи на чайках відносно невеликими загонами на татарсько-турецькі побережні міста-фортеці, що сковувало сили супротивника, змушуючи його тримати постійні великі гарнізони на всьому чорноморсько-азовському узбережжі. Під час таких походів козаки звільняли з турецьких галер закутих у кайдани полонених співвітчизників, нападали на «невольничі ринки», повертаючи на Батьківщину перетворених у рабів чоловіків, а також жінок і дітей. На цю роль запорожців у боротьбі з татарсько-турецьким натиском вже в другій половині XVI ст. звернули увагу правителі різних європейських держав. Та й у наукових трактатах європейських вчених того часу знаходимо досить відомостей про Україну і козаків. І мандрівники, які з різною метою побували на українських землях, не мали підстав перебільшувати значення козаків. У 1550 р. литовець Михаллон (Михайло Литвин) у щоденнику відзначив, що над Дніпром у містах і селах живе багато народу, хороброго і вправного у військовій справі, а тому «в цій країні дуже легко набирають добрих воїнів». А італієць Гамберіні у 1584 р. зазначив: «З козаків можна зібрати 14-15 тисяч добірного, добре озброєного війська, що прагне більш слави, ніж наживи, готового на будь-яку небезпеку. Їхня зброя — шаблі й рушниці, яких у них ніколи не бракує. Здатні вони до війни пішої і кінної ... дають собі добру раду на морі. Мають деякі човни, на них ходять у походи на чорноморські землі».

У 1594 р. німецький імператор Рудольф II вирішив взяти козаків до себе на службу, з цією метою послав на Січ посла Еріха Лясоту, якому завдячуємо відомостями про Запорозьку Січ (Базавлуцьку) у період, коли розпочалося повстання проти панування шляхетської Польщі під проводом Северина Наливайка. Він говорить, що козаки — це хоробрі люди, котрі з раннього віку «вправляються у військовому ділі і прекрасно вивчили ворога — турків і татар. Вони мають власні гармати й багато з них вміє поводитися з цією зброєю, так що при них є зайвим наймати і утримувати окремих гарматників ...  Їхня старшина задовольняється загальними пайками, не вимагаючи більше плати». Можна було б наводити й інші свідчення іноземців про козаків і Запорізьку Січ, але оскільки вони не розходяться в оцінках їх, то немає сенсу цього робити.

З кінця XVI- початку XVII ст. козаки й самі почали усвідомлювати своє значення і силу в державі (Речі Посполитій) і в українському суспільстві. Вони намагаються впливати на політичні події в державі. Так, вони рішуче стали на захист тоді переслідуваної православної церкви і віри. Гетьман Петро Конашевич - Сагайдачний (той, який здійснив важливу реформу козацького війська і прославився своїми морськими походами) у 1620 р., скориставшись перебуванням у Києві єрусалимського патріарха Феофана, домігся висвячення ним нового православного київського митрополита і п’ятьох єпископів для православних єпархій, чим була відновлена знищена наступом католицизму і унії православна ієрархія. Він же з усім військом Запорозьким вступив до Київського Богоявленського братства, продемонструвавши цим, що він з козаками бере під захист православну віру і церкву.

Коли ж країни Центральної і Західної Європи втягнулися у так звану Тридцятилітню війну (1618-1648 рр.), то уряди різних держав прагнули залучити запорожців до себе на службу. Так, у 1646 р. запорозький козацький корпус (2600 чол.) брав участь у битві французьких військ під командуванням знаменитого полководця принца Конде з іспанцями (союзниками Речі Посполитої) під Дюнкерком. Там і прославився вперше соратник Б.Хмельницького у незабаром розпочатій Національно-визвольній війні українського народу Іван Сірко, кошовий отаман Запорозької Січі і головний організатор боротьби з татарсько-турецькою агресією на нашій землі у 60-х - 70-х рр. XVII ст., воїн, чий прах нині покоїться в кургані біля с. Капулівка під Нікополем.

Зауважимо, що Національно-визвольна війна, яку розпочав у 1648 р. Богдан Хмельницький, змусила Річ Посполиту, яка очолювала у Тридцятилітній війні так звану Католицьку лігу, почати переговори про припинення війни. Це приклад нашої не міфічної, а реальної історії, дієвої ролі на міжнародній арені.

Не можемо утриматися від того, аби ще раз не підкреслити, що Запорізька Січ, формально знаходячись у складі Речі Посполитої, фактично була автономним державним утворенням, мала не лише відмінний від загальнодержавного суспільно-політичний устрій (демократичний, якому тоді не було подібних у світі), але й вела самостійні міжнародні зносини.

В першій половині XVII ст. авторитет козаків в середовищі українського суспільства був настільки значним, що урядовці скаржились на них, бо козаки «по містах і селах створюють свої уряди», а населення покірне їм. Кількість козаків, їх роль у всіх сферах господарського і духовного життя українського народу, очевидно, і давали підстави іноземцям іноді називати наш народ «козацькою нацією».

Інакше кажучи, наша дніпропетровська земля була територією, де формувалася українська козацька державність.

Розглядаючи історію нашого краю козацької доби, не можна не звернути увагу на те, що козакам належить заслуга в народній колонізації Дикого степу, його заселенні і господарському освоєнні. З часу виникнення на Подніпров’ї козацтва тут з’являються козацькі поселення - уходи, хутори, слободи, села, містечка, частина з яких існуює досьогодні як самостійні адміністративно-територіальні одиниці, частина — поглинута індустріальними містами, які виникли пізніше, а частина — зникла під водами рукотворних морів, оскільки більшість козацьких поселень була «прив’язана» до головної водної магістралі — Дніпра.

Характер заселення козаками нашого краю мав свої особливості. Необхідність збереження свободи прибулих на Подніпров’я обумовила відсутність тут великих, компактних поселень: утворення класичних сіл чи укріплених міст. Тут спочатку утворювалися «січі» у важкодоступних місцевостях. З самого початку виникнення козацтва характер його діяльності не був лише мілітарним. Про це свідчать «уходи» — тимчасові поселення більшої чи малої кількості козаків, котрі займалися різними промислами (ловили рибу, полювали на звіра і птицю), пізніше — землеробством, скотарством, торгівлею. Географічне положення зайнятої козаками і освоюваної ними землі — між лісом і степом — і постійна небезпека визначили характер поселень і недовговічних будівель. Можна сказати, що до середини XVIII ст. це була постійна «фронтова смуга». Тому, по-перше, спостерігається концентрація поселень навколо Січі (як центрального укріплення), по-друге, вони прив’язуються до Дніпра та середньої і нижньої течії Самари. Так, шляхтич Самуїл Зборовський, добираючись у 1584 р. на Січ, застав на Самарі близько 200 козаків на чолі з отаманом, які жили полюванням і рибальством. Взагалі Посамар’я козаки вважали «обітованною землею» за його природні багатства (будівельний ліс, мед, віск, хутро, риба тощо).Саме в цьому раю і виник незабаром козацький Самарський Пустельно-Миколаївський монастир (перша згадка в документах — 1602 р.), де знаходили притулок поранені, хворі і престарілі козаки. Крім того, на характер поселень і жител в ранню козацьку добу впливала не тільки їх тимчасовість, але й те, що на самій Січі перебували тільки чоловіки. Сім’ї ж одружених козаків, а отже, і їх господарство знаходилися у віддаленій від небезпечної смуги місцевості. Тому в нашому краї тоді існували багаточисленні хутори, де господарювали чоловіки, а не зростали стабільні міста і села з їх громадою і господарством.

Козацька епоха в історії нашого краю репрезентована перш за все пам’яткою загальнодержавного значення і всесвітньо відомою — фортецею Кодак, залишки котрої збереглися біля с. Старі Кодаки (поблизу аеропорту). Іноді «всезнаючий» скептик, котрий не визнає нічого святого в нашій історії, закидає: мовляв, яка ж це козацька пам’ятка, якщо її будували поляки. Воно то-так, будували поляки, але зруйнували перший раз неприступну фортецю козаки. Втім, коротко зупинимося на історії цієї фортеці.

У 1635 р. польський уряд руками тисяч українських міщан і кріпаків, за проектом і під керівництвом французького інженера Г.-Л. де Боплана збудував на правому березі Дніпра біля с. Старий Кодак навпроти Кодацького порогу могутню фортецю. За офіційною версією вона повинна була стати бар’єром на шляху просунення татар і турок вглиб країни. Але фортеця була нестерпною образою для козаків, оскільки її спорудження в центрі козацьких володінь було серйозною загрозою вільному доступу на Січ і ставило під пильний контроль уряду всі дії запорожців. Тому 4 серпня 1635 р. на козацькій раді було ухвалено рішення про знищення фортеці. Нереєстрові козаки на чолі з гетьманом Іваном Сулимою розробили детальний план операції, використали козацьку винахідливість і раптовим нападом знищили фортецю та перебили гарнізон полковника Маріона. З цієї події почалося одне з козацько-селянських повстань проти панування в Україні шляхетської Польщі. Восени 1637 р. фортеця була відбудована, ще більше укріплена і посилена гарнізоном найманих військ, але восени 1648 р., коли вже в розпалі була Національно-визвольна війна українського народу, козаки полковника М.Нестеренка після тривалої облоги взяли фортецю. З тих пір вона більше нікому, крім козаків, не служила. Отже, не будівництвом вона важлива, а тим що військовою доблестю козаків була здобута. Пізніше, вже у 1711 р., за умовою Прутського договору між Росією і Османською Портою фортеця була зруйнована.

З фортецею Кодак пов’язана ще одна важлива обставина. Вище сказано, що її будував французький інженер Боплан, який знаходився на службі у поляків. Так цей Боплан у 1650 р. видав у Франції свою працю під назвою «Опис України або області Королівства Польського». Зауважимо, вперше в іноземних джерелах вжито термін «Україна», а не який інший замінник. Це надзвичайно цінне джерело з історії, географії і культури України, в якому міститься докладний опис побуту і звичаїв українського народу. Він же склав і карту України.

Отже, Кодак — пам’ятка історії і воєнно-оборонного зодчества XVII ст.  На території області є й інші пам’ятки такого характеру. Але про них скажемо дещо пізніше. Аби не порушувати хронологію, коротко зупинимось на подіях у нашому краї середини XVII ст. та пам’ятках тої епохи.

Крім фортеці Кодак на території нашої області є й інші історичні пам’ятки, пов’язані з Національно-визвольною війною українського народу проти панування шляхетської Польщі. Адже й війна розпочиналася з подій на Запорозькій Січі, котра тоді (1638-1652 рр.) розташовувалася на Микитиному Розі (Микитинська Січ), місцевості, яка нині входить в межі м. Нікополя. Зауважимо, що війна була неминучою, адже іншої альтернативи для народу не існувало: або він внаслідок ополячення і покатоличення невдовзі міг зникнути як окрема етнічна єдність, або мусив боронити себе зброєю. На кінець 40-х р. XVII ст. існували й чинники, які забезпечили реалізацію історичної необхідності визвольної війни: досить розвинута воєнно-політична сила, якою була Запорозька Січ; людина з державним мисленням і здібностями полководця, вихована в надрах козацтва.

Між іншим, літописець занотував як знамення наступної всенародної визвольної війни три прикмети: затемнення сонця перед Великоднем 1647 р., хвостата комета, яка з’явилася через 12 днів після затемнення сонця, та велика сарана, що перед самим початком війни налетіла хмарами на українську землю і знищила збіжжя. Цікавою є трактовка цих прикмет: «Той перший знак — затемнення сонця — міг свідчити, що як зникає здутий вітром дим, так зникне, забраних божим перстом, чимало панів з високими родоводами й своїми ясними титулами посад та гонорів... Другий знак — мітла або різка, і це мало означати, що багато роджених на землі людей різного стану чи чинів має бути вдарено за свої беззаконня тією різкою божого гніву. А мітла їх не тільки з посідань високих вимете, але й із життя. Третій знак — сарана — віщував нашестя з Хмельницьким кримських орд, які впадуть, наче сарана, на Польську землю, а земля ця кипіла тоді медом і молоком. Це все мало принести невиміряні шкоди й розорення тому панству, і збудеться тоді божественне писання, що беззаконство і злодіяння перетворять сильних. А при сильних та славних однаково впадуть від пошесті кволі й безславні і вип’ють чашу божого гніву, так само, як з міцними й багатими — убогі й безпомічні, а з винними — невинні»  (С.Величко).

Наприкінці 1647 р. Б.Хмельницький з загоном (300 чол.) козаків прибув з Чигирина на Запорозьку Січ і зупинився на острові Бучки поруч з колишньою Томаківською Січчю. На Січі в цей час знаходився урядовий гарнізон для стримання козацької «вольності» після поразки козацько-селянських повстань 1637-1638 рр.  Гарнізон під командуванням полковника Гурського складався з реєстрових козаків та найманих польських жовнірів. Коли під знаменами Б.Хмельницького скупчилося достатньо козаків, він напав на урядовий гарнізон. Гурський без бою залишив Січ, але незабаром, дочекавшись допомоги реєстровців, зробив невдалу спробу атакувати Хмельницького. 21 січня 1648 р. черкаські реєстрові козаки здалися без бою і передали Хмельницькому Січ з її укріпленнями, зброєю, боєприпасами. Після цього і чигиринські реєстровці, що також на той час були частиною урядових військ, приєдналися до повстанців і почали обстрілювати польське військо. Таким чином, аванпост польсько-шляхетських сил в Україні був ліквідований. Повстанці проголосили Б.Хмельницького гетьманом.

У 1954 р. в Нікополі, на місці Січі, де починалася переможна Національно-визвольна війна українського народу, споруджено пам’ятник полководцю та встановлено меморіальну плиту з написом про цю подію, а іменем гетьмана названо міську площу.

Народні маси України також визнали Богдана Хмельницького своїм гетьманом, що для успіху повстання було надзвичайно важливо (Б.Хмельницький: «Було б дуже добре, коли б на ворогів разом, одним ударом вдарили козаки і селяни»). У березні 1648 р. коронний гетьман М.Потоцький писав королю, що в Україні «немає жодного села чи міста, де не закликали б до бунту і не замахувалися на життя і майно панів і державців». В тому ж листі сказано, що повстання на Запорожжі піднято «в змові з усіма козацькими полками і з усією Україною».

Для боротьби з повсталим народом коронний гетьман М.Потоцький і польний гетьман Калиновський послали на Подніпров’я 30-тисячне військо. Один загін під командуванням Стефана Потоцького (сина) і комісара Шемберга на початку квітня 1648 р. рушив у глухий степ в надії швидко і легко здобути перемогу над «хлопами». Другий загін, що складався з 4-х тисяч реєстрових козаків і 2 тисяч іноземних найманців, вирушив на човнах вниз по Дніпру. Він повинен був висадитися на берег біля фортеці Кодак, з’єднатися з загоном С.Потоцького і разом підступити до «збунтованої» Запорозької Січі. Однак видатний полководець Богдан Хмельницький не сидів бездіяльно на Запорожжі, а вживав заходи для забезпечення успіху постання, згуртовуючи свої військові сили і дбаючи про зовнішню допомогу. Цю останню він вбачав у татарській кінноті. Та й тил у наступній війні з поляками треба було забезпечити. Тому Хмельницький після взяття Запорозької Січі поїхав у Крим для переговорів про допомогу татар. А повернувшись після успішного виконання дипломатичної місії, у квітні 1648 р., з повстанцями вирушив із Запорожжя назустріч  польським військам, розпорошеним на три групи. Б.Хмельницький використав стратегічну помилку М.Потоцького, не дозволив окремим частинам урядових військ з’єднатися і ліквідував кожну з них окремо. Допитливого читача для ознайомлення з усіма деталями військових операцій в перший період Національно-визвольної війни з математично точними розрахунками часу і маршрутів війська, їх розташування напередодні боїв тощо  відсилаємо до грунтовної праці сучасного військового історика І.С.Стороженка «Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII століття» (Дніпропетровськ, 1996). А ми лише конспективно зробимо огляд цих подій у нашому краї.

Б.Хмельницький обрав найбільш зручне місце для зустрічі з ворожими військами — на р. Жовта Вода. Звідси гетьман послав своїх резидентів у різні кінці України піднімати народ на повстання, вести переговори з реєстровими козаками. 29 квітня на р. Жовта Вода зустрілися польське військо і повстанці. Два тижні точилися бої, не даючи помітних переваг жодній із сторін. Становище змінилося, коли на бік Б.Хмельницького перейшли реєстрові козаки. Обставини цієї акції були такими.

Урядове військо, яке просувалося у районі Запорозької Січі по Дніпру, біля Кам’яного Затону завершило свою каральну місію. Реєстрові козаки піддалися закликам гетьмана Хмельницького, підняли повстання, перебили найманців, оголосили своїм старшим Филона Джалалія і рушили на з’єднання із Хмельницьким під Жовті Води. Ця подія відбулась 4 травня 1648 р. До недавнього часу історики вважали на підставі літописних свідчень, що повстання реєстрових козаків відбулося біля Мишуриного Рогу в урочищі Кам’яний Затон. Тому у 1954 р. в центрі Мишуриного Рогу (Верхньодніпровський район) було споруджено пам’ятний знак на честь цієї події. Проте розрахунки І.С.Стороженка переконливо доводять, що це повстання відбулося теж в урочищі Кам’яний Затон, але поблизу Микитинської Січі. Реєстровці по Дніпру прибули на Січ, але Хмельницького з військом там вже не було. Тоді вони піднялися вверх по Дніпру до Мишуриного Рогу, а звідти — по річечці Омельник наблизилися до Жовтих Вод, де вже багато днів ішли вперті бої. Під враженням демонстративного маршу реєстрових козаків Ф.Джелалія в розташування військ Б.Хмельницького реєстрові козаки з польського табору С.Потоцького і Шемберга також стали переходити на бік повстанців.

Битва на р. Жовті Води, яка завершилася 16 травня повним знищенням королівського війська і в якій значну роль відіграла татарська кіннота Тугай-бея, є однією з найславніших сторінок воєнної історії українського народу і яскравим проявом таланту Б.Хмельницького як полководця. Після Жовтоводської битви події Національно-визвольної війни вийшли за межі нашої нинішньої області. А в районі Жовтоводської битви збереглися пам’ятки, пов’язані з нею. Неподалік від залізничної станції Жовті Води височіє могила (курган), яку в народі досі називають Богдановою. За переказами, тут був командний пункт Б.Хмельницького під час Жовтоводської битви. В селі Миролюбівка (приміська зона Жовтих Вод) у 1954 р. встановлено меморіальну плиту в пам’ять про знаменну битву. Селище міського типу Жовта Ріка у 1957 р. перейменовано у місто Жовті Води, а біля входу на стадіон споруджено пам’ятник Богдану Хмельницькому. У 1987 р. в парку ім. Б.Хмельницького, в центрі міста Жовті Води, споруджено прекрасний пам’ятник Б.Хмельницькому та його соратникам-полководцям Івану Богуну і Максиму Кривоносу. Вже в наші дні, під час святкування 350-ї річниці Жовтоводської битви, біля села Жовто-Олександрівка П’ятихатського району (де відбувалися бої) споруджено пам’ятник, який увічнив співдружність українських повстанців і татарської кінноти Тугай-бея у боротьбі з польсько-шляхетським військом.

Та й пізніше і Запорозька Січ, і фортеця Кодак відігравали в воєнно-політичних подіях важливу стратегічну роль. Фортеця Кодак, в якій після взяття її полковником М.Нестеренком восени 1648 р. постійно знаходилося 400 козаків «для оберігання» її, згадується як козацька фортеця в договірних статтях Б.Хмельницького з російським царем 1654 р.  Влітку 1672 р. у відповідь на указ царя запорізький кошовий отаман Іван Сірко відіслав у Москву опис фортеці: «Город Кодак. Земляний вал стоїть на Дніпрових верхніх порогах, над першим порогом урочищем Кодаком... а бійниці зроблені із землі; вхід до нього з одного боку між рік, а обпалення і обламів немає. А від порогів навколо нього рів обривистий... А мірою той город Кодак навколо 900 сажнів. Гармат в ньому  2 залізні городові  та 2 затинні пищалі, а скільки до тих пищалів ядер і пороху, фітілю і запалів, того вони не відають... А в тому місці Кодак побудований для вільного шляху: провозу різних запасів з цієї сторони Дніпра в Січ водним шляхом...»  Тобто, на початку 70-х р. XVII ст. фортеця Кодак вже сприймалася як від виникнення козацька, настільки велике було її стратегічне значення на Дніпрі.

Що стосується Запорозької Січі (з 1652 р. вона знаходилася в гирлі р. Чортомлик, теж поблизу сучасного Нікополя), то за Андрусівським перемир’ям між Росією і Річчю Посполитою, яке поділило Україну навпіл по Дніпру між двома державами, Запорозька Січ повинна була підпорядковуватися владі обох держав, хоча запорожці фактично вважали себе підданими тільки московського царя, що, між іншим, не перешкоджало їм іноді вести цілком незалежну політику і воєнні дії. За «Вічним миром» 1686 р. і юридично Запорожжя відійшло до Росії: «...вниз рікою Дніпром від Києва до Кодака, і той город Кодак, і Запорозький Кош город Січу, і навіть до Чорного лісу і до Чорного ж моря з усіма землями і ріками і річками і з різними приналежними угіддями...»

Після завершення Національно-визвольної війни українського народу основні воєнно-політичні події в нашому краї більше століття були пов’язані з боротьбою проти татарсько-турецької агресії і поступовим проникненням царської влади на територію Вольностей Війська Запорозького. Тому всі пам’ятки воєнно-фортифікаційного зодчества, окрім згаданого вище Кодака, відносяться до другої половини XVII - середини XVIII ст. Першою була споруджена Богородицька (Новобогородицька) фортеця на Самарі, звідси ще й інші її назви — Самар-городок, Стара Самара.

Будівництво Богородицької фортеці було пов’язане з провальним для російсько-українських військ походом на Крим у 1687 р.  Тоді винним зробили гетьмана Івана Самойловича, хоч він намагався відговорити від того походу і царів, і головнокомандувача В.В.Голіцина, бо похід у степ проти татар у саму спекотну пору року, без підготовки тилу, попереднього вивчення шляху тощо завідома був приречений на провал. В Коломацьких статтях, підписаних після обрання на генеральній раді гетьманом І.С.Мазепи 25 липня 1687 р., було зазначено необхідність зробити навпроти Кодака шанець, та по ріках Самарі і Орілі, та в гирлах рік Берестової і Орчика побудувати «города» (тобто, фортеці) і населити їх «малоросійськими жителями».

Отже, поблизу давнього козацького містечка Самар у 1688 р. почали споруджувати Богородицьку фортецю, про що розповідає автор «Історії Русів»: «Весь 1688 рік декілька тисяч малоросійських лопатників під прикриттям значного числа козаків робили місто Самар в дельті ріки Самари, названий пізніше (після збудування — Г.Ш.) Богородицькою фортецею». В літопису С.Величка, написаному на початку XVIII ст. з використанням документів, читаємо про те, що «великі государі» надіслали І.Мазепі грамоту з розпорядженням ранньої весни 1688 р. вирушити в похід для будівництва Самарського городка. Весною українські козаки І.Мазепи та невелике військо російського воєводи Л.Р.Неплюєва, «прибувши без перепон на вказане місце, заклали вони в гирлі річки Самари, що впадає в Дніпро, одначе віддалік від Дніпра, знамените місто й нарекли його Новобогородицький град». Звертаємо увагу читача на різні назви однієї і тієї ж фортеці (в жодному  пізнішому документі ці назви не вживаються одночасно, навіть у тих, в котрих перераховуються всі існуючі фортеці, ретраншементи, редути, фортпости).

Запорожці вбачали в будівництві Богородицької (Новобогородицької) фортеці на території їх володінь загрозу для себе. У царській грамоті кошовому отаману Григорію Сагайдачному від 14 червня 1688 р. говориться : «А нині нам Великим государям, учинилося, що у тебе отамана і у всього Війська Низового про ту городову будову якийсь сумнів є, ніби тим будівництвом права і вільності ваші були порушені, і в рибних ловлях, і в пасіках, і в звіриних добичах сталися втрати, про що ви і до підданого нашого гетьмана писали». В грамоті пояснювалося, що фортеця споруджується з єдиною метою — «для найсильнішого тиску на неприятеля», тобто, від нападів татар і турок. Скарга кошового отамана не була безпідставною. Бо й монахи козацького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря скаржилися на грабежі і сваволю ратних людей, що знаходилися в Богородичному городку.

Знову скористаємося свідченням С.Величка про спорудження Богородицької фортеці, чи інакше «городка»: «Його будувало впродовж цілого тодішнього літа за розпорядженням та наглядом інженера-німця, присланого з Москви, саме козацьке військо, і, як належало, зробило все, і міцно уфортикувало, а військо Неплюєва те місто не будувало. В майбутні роки це місто з церквами й будинками було добудоване остаточно, і то малоросійськими людьми, які прийшли сюди для мешкання». Навколо фортеці утворилось «місто» з прийшлих з Гетьманщини людей («малоросіян»).

Фортеця на Самарі була використана за призначенням вже під час другого Кримського походу 1689 р.  Враховуючи свої заслуги в її спорудженні, І.Мазепа у 1700 р. просив царя Петра I віддати під його регімент «город Новобогородськ» з усіма жителями, за виключенням служилих людей, «яких вивести в інші місця». Але фортеця залишилася у воєводському управлінні.

У 1703 р. у зв’язку з вимогою запорожців зруйнувати фортеці  в межах їх володінь на Січ був посланий з грамотою до козаків стольник Ф.Протас’єв. У її преамбулі згадується і 1688 р., «коли повеліли вони, великі государі, побудувати город на річці Самарі Новобогородицький... а вище описаний городок Новобогородицький стоїть і донині і не тільки отой Самарський городок не знесений, але й оний Кам’яний Затон будується...»  Зберігся також опис Новобогородицької фортеці 1706 р., в якому показано 5 бастіонів і ворота: Московські, Самарські та Дніпровські, а також церква Пресвятої Богородиці.

Доля Богородицької (Новобогородицької) фортеці в подальшому склалася так. За свідченням С.Величка «відтоді за монаршим указом почали там жити незмінно московські воєводи з піхотним військом і почали там лишати склади хлібних запасів, всіляких військових речей та тяжарів, і було так впродовж 23 літ, до остаточного розорення того міста, що сталося у 1711 році». Тобто, вона була зруйнована за наказом царя  Петра I одночасно з Кодацькою фортецею.

У 1737 році під час чергової російсько-турецької війни фортеця була відбудована фельдмаршалом Х.Мініхом. У 1774 р. вона була приписана до Полтавського полку під назвою Старо-Самарської фортеці. На карті Дніпровських порогів 1774 р. , що зберігається нині в Російському державному воєнно-історичному архіві, детально описано всі будови на дільниці від Кодацького порогу до впадіння в Дніпро Самари. В нижній течії Самари показано на правому її березі «кре.: Богородична или Старая Самара», при самому ж впадінні Самари в Дніпро на лівому березі: «Старый Усть-Самарский ретраншемент пустой». Останній іноді називається в джерелах і літературі фортецею, оскільки те й інше є варіантами укріплень. На цій же карті вище по Самарі на лівому березі показано «ретраншемент для прикрытия провиантов и лесов», а на правому березі Дніпра (навпротиУсть-Самарського ретраншементу) при впадінні в нього р. Кам’янки позначено: «Кам’янський ретраншемент», нижче по правому берегу Дніпра — фортецю Кодак. Інша карта з цього ж архівосховища, яка відноситься до 70-х р. XVIII ст. також показує на Самарі поблизу Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря «колишню Старо-Самарську фортецю», а при самому впадінні Самари в Дніпро по лівому берегу — «Усть-Самарський ретраншемент». Зауважимо, що з другої половини XVIII ст. ні в яких джерелах і ні на яких картах і планах не вживається назва «Новобогородицька фортеця». Очевидно, ця назва виникла ще в період будівництва Богородицької фортеці (пізніше — Старо-Самарська) для означення: фортеця, яка будується, щойно споруджена.

Завершуючи розгляд цієї «спірної» пам’ятки (чи пам’яток, якщо врахувати, що в краєзнавчій сучасній літературі Богородицька і Новобогородицька фортеці розглядаються як різні будови і локалізуються окремо), зазначимо, що вона збудована була українськими селянами і козаками гетьмана Мазепи у 1688 р. поблизу козацького містечка Самар та монастиря по правому березі р. Самара (нині в межах м. Новомосковська). Ті залишки укріплень, які в реєстрі пам’яток історії значаться як Новобогородицька фортеця у Дніпропетровську (селище Шевченко, вул. Новгородська), не є такими. Там раніше, як це показано на картах, був Миколаївський форпост, споруджений у середині XVIII ст., а потім — Катеринослав-I (Кільченський). Детальніше про це читач може довідатися з публікацій історика архітектури В.С.Старостіна.

Розглянуті укріплення — ще не всі, які колись існували на території нашої області. Після другого Кримського походу війська В.В.Голіцина взяли в облогу Самарський Пустельно-Миколаївський монастир, монахи якого підтримували запорожців у їх протестах проти будівництва Богородицької фортеці в їх володіннях. Ця облога і фізичні знущання над монахами негативно відбилися на становищі монастиря. А князь Голіцин для зміцнення царської влади в Запорозьких вольностях влітку 1689 р. заклав ще одну фортецю на р. Самарі вище Вільного броду — Новосергіївський городок. Стрільці та новопоселенці рубали дерева в запорозьких лісах, забирали козацькі пасіки тощо. В літопису С.Величка під 1690 р. збудується цей Новосергіївський, або Вільний «городок» на Самарі. Д.Яворницький в «Історії запорозьких козаків» (т.3) зазначив, що земляні укріплення цього «городка» на той час ще зберігалися на правому березі Самари біля с. Вільного (Новомосковський район).

Основним змістом історії нашого краю в другій половині XVII ст. був процес його подальшого заселення і господарського освоєння, а також посилення його ролі в боротьбі проти татарсько-турецької агресії. Запорозька Січ залишалася і далі місцем, де збиралися втікачі та вільні захожі люди. Суттєвою особливістю Запорозької Січі з цього часу було те, що збільшився приток втікачів з окупованої шляхетською Польщею Правобережної України. На Запорозьких вольностях з’являються нові козацькі займища, села, слободи, містечка, жителі котрих, підпорядковуючись січовій владі, займалися землеробством, рибальством, мисливством, торгівлею. На цей час припадає виникнення на р. Орілі укріплення Китайгород (Царичанський район. Царичанка, яка виникла у 1604 р., входила не до Запорозької Січі, а до Гетьманщини). У 1656 р.  Кош Запорозький запровадив у с. Старі Кодаки берегову варту козаків-лоцманів, які повинні були сплавляти і проводити через Дніпрові пороги каравани торгівельних суден і воєнних стругів, плотів тощо.

Через запорозькі землі проходив один з чотирьох шляхів набігів татар і турок на українські землі, тому запорожцям часто доводилося вступати в битви з ворогами. Одна з таких битв відбулася у 1660 р. на лівому березі р. Самари неподалік від її впадіння в Дніпро (Ігрень). 1982 р. на місці битви встановлено пам’ятний знак.

Славну сторінку в історію боротьби з татарсько-турецькою агресією складають морські походи запорожців, які невеликими загонами відволікали на себе значні воєнні сили ворога. Так, у 1656 р. здійснено спільний похід запорозьких і донських козаків на 34 стругах і чайках на Тамань, чим було зірвано план походу кримських орд на українські землі. Вдалим був похід 5 тисяч запорожців під керівництвом Івана Сірка весною 1660 р. на Очаків, а потім на місто-фортецю на Дніпрі —Арслан. Восени 1667 р., коли татарська орда посунула на Україну, запорозькі козаки на чолі з Іваном Сірком та Іваном Рогом здійснили морський похід на Кафу та інші татарські міста-фортеці і звільнили 2 тисячі співвітчизників-невільників.

Взагалі, історія нашого краю козацької доби пов’язана з іменем одного з соратників Б.Хмельницького у Національно-визвольній війні, кошового отамана Запорозької Січі Івана Дмитровича Сірка, якому запорожці протягом 1663-1680 рр. 8 разів вручали символи вищої влади. Він прожив славне, героїчне і повне пригод політичне життя, що пізніше живило історичні легенди. Сірко був реальною особою, з якою пов’язана і легенда про сатиричну відповідь запорожців турецькому султану, яка стала основою для створення І.Ю.Рєпіним художнього полотна «Запорожці пишуть листа турецькому султану» (образ писаря І.Ю.Рєпін писав з Д.І.Яворницького). Про нього складено багато пісень, легенд, козацьких історичних дум, його подвигами захоплювалися вітчизняні і зарубіжні поети, письменники, історики. Ось уривок з народної пісні про кошового отамана:

«Ой, як крикне старий орел, що під хмари в’ється,

Гей, загуло Запорожжя та й до Сірка тнеться.

Ой не вітер в полі грає, не орел літає,

Ото ж Сірко з товариством на Січі гуляє.

Старий Сірко перед стягом раду оглядає,

Козаченьків привітає, стиха промовляє:

«Гей, молодці-запорожці, татарва лякає!

Не дрімайте, товариші, бо в руки зхапає,

Збирайтеся докупоньки та сідлайте коні,

Тії коні воронії, що ждуть на припоні!»

Загуділо Запорожжя, як те Чорне море, —

Понеслися козаченьки облавою в поле...»

 

Помер хоробрий воїн своєю смертю приблизно у 75 річному віці на своєму хуторі Грушівці (нині - Іллінка Томаківського району) і похований 2(12) серпня 1680 р. поблизу с. Капулівка (Нікопольський район).

Козацький літописець серед багатьох важливих подій того часу виокремив відомості про діяння і смерть Івана Сірка: «Того ж літа, 1 серпня, преставився від цього життя в своїй пасіці Грушовці, похворівши певний час, славний кошовий отаман Іван Сірко. Його припроваджено водою до Запорозької Січі і чесно поховано всім низовим Запорозьким військом у полі за Січчю, навпроти Московського окопу, де ховалося інше запорозьке товариство. Поховано його знаменито 2 серпня з превеликою гарматною і мушкетною стрільбою і з великим жалем всього низового війська. Бо це був той їхній справний і щасливий вождь, який із молодих літ аж до своєї старості, бавлячись воєнними промислами, не тільки значно воював Крим і попалив у ньому деякі міста, але також погромлював у диких полях, було то на різних місцях, численні татарські чамбули і відбивав полонений християнський ясир. Він запливав на човнах і в Чорне море та чинив по різних місцях бусурманам немалі шкоди й розорення... Його все військо дуже любило і за батька свого шанувало. Поховавши ж його, як вище казав, з жалем, висипали над ним значну могилу і поставили на ній кам’яного хреста із належним написом його імені й справ».

В 60-х р. XX ст. було проведено перезахоронення праху Івана Сірка, нині здійснено впорядкування могили та увічнення його пам’яті на місці поховання.

До часу кошевства І.Д.Сірка відноситься один з перших документальних описів Чортомлицької Січі (1672 р.): «Город Січа, земляний вал, стоїть в гирлі Чортомлику і Прогною над рікою Скарбною; висотою той вал 6 сажень; з поля з Сумського боку і від Базавлука на валу встроєні палі і бійниці, а з іншого боку, від гирла Чортомлика і від ріки Скарбної до валу прилаштовані коші дерев’яні і засипані землею. А в тому городі вежа з поля мірою навколо 20 сажень, де в тій вежі зроблені бійниці, а перед тією вежою за ровом зроблено земляний городок...»

 

Наприкінці XVII ст. запорозькі козаки взяли участь у Азовсько-Дніпровьких походах російських військ і здійснили ряд важливих бойових операцій проти татар і турок на морі і на суші. Тоді ж при Богородицькій фортеці було створено прикордонний резервний корпус відбірної кінноти, який тримав свої роз’їзди аж до Кизикермена для попередження раптовості нападів турків і татар.

Початок XVIII ст. для Запорозької Січі виявився досить драматичним. Якщо у 1692 р. запорожці, незважаючи на своє незадоволення появою самарських фортець у їх володіннях, не підтримали заколотника Петра Іваненка (Петрика), який прибув на Січ за допомогою в підготовці повстання проти гетьмана І.С.Мазепи та царської влади в Україні, то тепер суперечності тут значно загострилися. У 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, заключивши мир з Оттоманською Портою.  Уряд  Петра I  дав наказ своїм військам збудувати на лівому березі Дніпра, напроти Січі, фортецю Кам’яний Затон, ніби-то спрямовану проти татар і турок. Але оскільки щойно був заключений мир з турками, то запорожці сприймали будівництво Кам’яного Затону як загрозу Січі. Збереглося обширне листування запорожців з Малоросійським Приказом у Москві з приводу цієї фортеці.

Кошовий отаман Костянтин Гордійович Головко (Гордієнко) в одному з листів цареві писав, що січовики не хочуть мати в своїх володіннях такої фортеці: «Ще начальники московського війська не збудували того города (фортеці), а вже перевіз наш біля Кодаку захопили і чинять нам всілякі кривди і збитки. Через це військо Запорозьке наказу про збудування городу у Кам’яному Затоні слухати не буде, ламати камінь на будівництво того города на землях Запорожжя не дозволить...» Але участь запорожців у військових походах (за наказом царя) не дала їм змоги захистити свої інтереси. Кам’яний Затон було збудовано. Коли стольник Протас’єв привіз козакам царське жалування за службу і вимагав присяги царю від кошового, то він не погодився, виставляючи умовою зруйнування Богородицької, Новосергіївської і Кам’яно-Затонської фортець (всі вони разом з Кодацькою будуть зруйновані у 1711 р.). У 1701 р. запорожці в листі до гетьмана І.Мазепи писали про порушення договору з селітряниками по р. Самарі, яким не заплатили договірну суму за селітру, необхідну для виготовлення пороху.

Весною 1704 р. великий загін запорожців штурмом взяв Новосергіївський городок на Самарі. У тому ж році 2 тисячі запорожців відправилися разом з російськими військами на Ладогу, вони брали участь у битві зі шведами на Чорній Річці.

У 1705 р. думний дяк Омелян Українець від імені царського уряду разом з татарами, але без участі запорожців, визначив лінію кордону, віддавши татарам частину запорозьких володінь. Запорозькі козаки не хотіли визнавати нової межі і протестували проти таких дій царського уряду. Все це не могло не відобразитись на подальших подіях і долі Запорозької Січі. Ремство запорожців привело їх і до активної участі в антифеодальному повстанні донських козаків під проводом Кіндрата Булавіна у 1707-1709 рр.  Після поразки повстанців на Хопрі восени 1707 р. Булавіну потрібна була підтримка. В кінці листопада у супроводі 12 донців К.Булавін прибув до фортеці Кодак. Відомий дослідник історії запорозького козацтва Ю.А.Мицик пише: «Царат недвозначно прагне прибрати до рук запорозькі фортеці й поставити там свої постійні гарнізони, взяти Січ під постійний контроль. Сам же Кодак в очах російських правителів став джерелом всякого зла. Саме тут збиралися незадоволені козаки і йшли воювати проти урядових військ на початку XVIII ст., саме тут опинився наприкінці 1707 р. вождь Селянської війни у Росії Кіндрат Булавін» (Козацький край. - Дн-ск, 1997).

На Січі запорожці добилися скликання генеральної ради для обговорення питання про відношення до донських повстанців. На цій раді К.Булавін зачитав «листа» від усього Донського війська з закликом підтримати його у боротьбі проти царизму. Взагалі-то лист був фальшивим, але він відіграв велику роль в активізації запорожців. Після ради Булавін, захопивши з собою частину запорожців, відбув до Кодака.

На Січ була надіслана царська грамота з вимогою видачі бунтівника К.Булавіна. Старшинська рада ухвалила рішення про його видачу владі, але січовики добилися нової загальної ради, на якій ухвалили протилежне рішення. Булавіну було рекомендовано жити в Кодаку «смирно». Щоб не загострювати відносини з царським урядом, кошовий отаман наказав кодацькому полковнику розігнати «все гультяйство, яке почав було до себе прихиляти» К.Булавін. Виконати цей наказ полковник не міг, на що й був розрахунок. Підтримка запорожцями К.Булавіна, очевидно, була значною, як це видно з повідомлення київського воєводи Д.М.Голіцина гетьману І.Мазепі  —  9 тисяч.  Здається, цифра сильно перебільшена, але значимість запорозької підтримки незаперечна.

У лютому 1708 р. в напружених умовах зібралася чергова генеральна рада для обговорення питання про участь всього війська Запорозького у повстанні Булавіна. Дійшло до переобрання кошового. Ним знову став Кость Гордієнко, але й він розумів згубність такого рішення для Січі і тому лише дозволив «охочим» іти за Булавіним. Для участі ж усього запорозького товариства в повстанні від Булавіна вимагали листа Донського військового отамана з підписом і печаткою, реальної допомоги повстанцям з боку калмиків, горських черкесів і татар Білогородської і Ногайської орд, про що запевняв запорожців К.Булавін. Отже, К.Гордієнко, який користувався популярністю серед козацької бідноти, не піддався загальному емоційному її поривові, а намагався марно не наражати Запорозьку Січ на гнів царського уряду і, відповідно, репресії.

Наприкінці зими 1708 р. К.Булавін покинув Кодак, переправився на лівий берег Дніпра і зупинився на р. Вороній нижче Звонецького порогу. Звідти він розсилав «прелестные письма» на Гетьманщину, Запорожжя, в російські міста з закликом приєднуватися до нього. Проти повстанців князь Д.Голіцин і гетьман І.Мазепа відправили два полки (піший і кінний) на чолі з полтавським полковником І.Левенцем. Одночасно комендантові Богородицької фортеці наказувалося надати цим полкам дві гармати з боєприпасами і гармашів. На Січ надійшло грізне розпорядження спіймати «вора и изменника» К.Булавіна і доставити його в кайданах в Батурин або в Москву. На що запорожці правдиво відповіли, що Булавіна «на Кошу» немає, але якщо він з’явиться, то вони будуть діяти згідно з наказом. На той час К.Булавін вже був на Дону, де й розгорнулися основні події Селянської війни. Оскільки вони відбувалися за межами нашого краю, зауважимо лише, що кілька тисяч запорожців (у джерелах цифра їх визначається від 3-х до 9-ти тисяч) на чолі з С.Драним, С.Безпалим, М.Голим брали участь у кривавих боях на Дону. Але загалом повстання К.Булавіна потерпіло поразку. В урочищі Крива Лука (нині - м. Червоний Лиман Донецької області), де в бою поклали свої голови хоробрі запорожці в ніч з 2 на 3 липня 1708 р., лише обтесана кам’яна брила нагадує сьогодні про ті далекі часи (місце битви не зареєстроване як історичне і відповідного охоронного знаку немає).

Для Запорозької Січі наслідки поразки Булавінського повстання були дуже відчутними. По-перше, учасниками повстання були тисячі найбільш радикальних запорожців. Їх фізичне знищення в боях з урядовими військами вплинуло на співвідношення радикальних і угодовських сил на Запорожжі. По-друге, зменшились загалом збройні сили Запорозької Січі. Виходячи з наявних історичних джерел, можна стверджувати, що у цьому повстанні загинуло 4-5 тисяч запорозьких козаків. Ця обставина може пояснити ту досить виважену, обережну позицію, яку займала Січ на чолі з кошовим отаманом К.Гордієнком у подіях осені 1708 — весни 1709 р.

Восени 1708 р. гетьман І.С.Мазепа перейшов на бік шведів, маючи надію з їх допомогою добитися незалежності України, «права і вільності» якої, оговорені в договірних статтях 1654 р. Б.Хмельницького з царським урядом, обмежувалися в наступних договорах і постійно порушувалися. Петро I  своїм маніфестом, 634 примірники якого було швидко віддруковано в типографії Києво-Печерської лаври, оголосив українському населенню про «зраду» Мазепи, звинувативши його заодно і в неймовірно тяжкому становищі народних мас, які на собі тримали весь тягар війни. Військо князя О.Д.Меншикова зрівняло з землею столицю Української козацької держави Батурин, містечко Лебедин та інші. В Глухові було обрано нового гетьмана І.І.Скоропадського. А запорожці все не кидались у вир великої політики. Вони мали свої турботи та й неприязнь до гетьмана Мазепи, якого ще з кінця 80-х р. XVII ст. вважали сліпим виконавцем царської політики. Та й пришлі з Гетьманщини на Січ селяни, міщани і бідні козаки скаржилися на козацьку старшину, яка прагнула рівнятися на російських поміщиків і закабалити бідняків.

Коли запорожців запросили в Глухів для участі у виборах нового гетьмана, вони відмовилися, вимагаючи, щоб на Гетьманщині не було «полковництва», а була вольниця, як на Січі, щоб млини на пограниччі Запорожжя з Гетьманщиною і перевози через Дніпро біля Переволочни були віддані запорожцям, щоб цар наказав зруйнувати фортеці на Самарі і Кам’яний Затон.

Листування запорожців з царським урядом стосовно зриття ненависних фортець продовжувалося. У лютому 1709 р. майже одночасно на Січі з’явилися посланці царя стольники Кислянський і Теплицький з жалуванням і подарунками, та посланець І.Мазепи з листом, у якому він звертався до запорожців з проханням про підтримку. Запорожці опинилися в складній ситуації. Цар не реагував на їх протести і прохання про ліквідацію фортець. А тут — заклики І.Мазепи виступити спільно на боротьбу за волю при підтримці шведського короля. На скликаній для обговорення питання про подальші дії Січі раді залунали вигуки «За Мазепою!». Але значна кількість запорожців була настроєна залишатися у вірності цареві.

Кілька тисяч козаків-запорожців на чолі з Костем Гордієнком у березні 1709 р. рушили в напрямку на Царичанку. А вже в кінці місяця у будинку Кочубея біля села Диканька на Полтавщині відбулася зустріч К.Гордієнка з І.Мазепою.

Січ же, де залишилися вірні цареві козаки, продовжувала вирувати. К.Гордієнка запорожці заочно скинули з посади кошового отамана, обравши на його місце Петра Сорочинського. Але він недовго міг виконувати свої обов’язки. В кінці травня - на початку червня 1709 р. за наказом царя на Чортомлицьку Січ було послано карателів полковника П.Яковлєва та колишнього прихильника І.Мазепи, котрий швидко зорієнтувався в безнадійній ситуації і повернувся з покаянням, чигиринського полковника Г.Галагана. Січ була взята штурмом, загубивши багато людей з обох боків. Багато козаків (зауважимо, вони не пішли за І.Мазепою) було заарештовано. на хуторах і слободах. Над запорожцями, які на заклик Галагана перестали чинити опір на Січі, було вчинено жорстоку розправу. Запорозька (Чортомлицька) Січ була повністю зруйнована. Частина козаків на чолі з отаманом Якимом Богушем, захопивши деяке майно, змогла втекти на човнах через річкові протоки. Так трагічно завершилася історія Чортомлицької Січі.

Крім Січі карателі зруйнували всі запорозькі поселення на правобережжі Дніпра на ділянці від Січі до Переволочни. Полтавська битва 27 червня 1709 р., яка принесла славу  Петру I  і стала поразкою для  Карла XII  та його вимушених союзників І.С.Мазепи і К.Гордієнка, тяжко відобразилася на долі Запорозької Січі. Безнадійність здійснення плану І.Мазепи К.Гордієнко зрозумів ще раніше, але діями вже керували обставини.

Запорожці, які врятувалися, утворили Січ на р. Кам’янці (при її впадінні в Дніпро) в межах татарських володінь, а через два роки — в Олешках (нині — Цюрупинськ Херсонської області). Але козаки невеликими поселеннями осідали й вздовж рік: Інгулу, Саксагані, Базавлуку, Сури. Запорозькі ж землі між Оріллю і Самарою цар наказав приписати до Миргородського полку Гетьманщини.

 

На кінець 20-х — початок 30-х р. XVIII ст. східна політика Росії висунулася на чільне місце. Уряд почав підготовку до вирішення Чорноморсько-азовської проблеми, що означало неминучу війну з Османською імперією. Одним з важливих заходів у цьому напрямку було будівництво у 1731-1738 рр. системи укріплень на півдні — так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. Її спорудження велося за наказом імператриці Анни у 1731-1733 рр. за проектом генерала фон-Вейсбаха. Земляне укріплення за планом мало протяжність 700 верст, але повністю план не було реалізовано, та й споруджена частина лінії жодного разу не послужила своєму прямому призначенню: обороні від нападів кримських та нагайських татар. На її спорудженні щорічно працювали 20 тисяч українських козаків та 10 тисяч посполитих з Гетьманщини, а також 2 тисячі слободських козаків.

Українська лінія починалася від Дніпра (містечко Орлик при впадінні Орілі в Дніпро), проходила по правому березі Орілі та її притоки Берестової, далі — по р. Береці до її впадіння у Сіверський Дінець біля м. Ізюма. Незважаючи на вжиті заходи до початку російсько-турецької війни 1735-1739 рр. ні Українська лінія, ні розміщені за нею фортеці не були закінчені. У 1735 р. фельдмаршал Х.Мініх звернувся з проханням до уряду направити на земляні роботи ще 50 тисяч українських козаків та посполитих. Проте розпочаті воєнні дії змінили плани і мобілізовані «лопатники» займалися забезпеченням російських військ провіантом, фуражем, підводами.

На початок війни Українська лінія сягала 268,5 верст і складалася з 16-ти фортець (Св.Петра, Тамбовська, св. Михайла, Слобідська, св. Олексія, Єфремівська, св. Параскеви, Орловська, св. Іоанна, Белевська, св. Федора, Козловська, Рясківська, Василівська, Лівенська, Борисоглібська) і понад 200 редутів (в тому числі у сотенних містечках Полтавського полку Царичанці і Китайгороді). Обороняли лінію спочатку 9 ландміліцьких полків, котрі у 1736 р. були реформовані у 20 драгунських полків. Як пише сучасний молодий дослідник проблеми російсько-турецьких відносин у цей період О.А.Репан, Х.Мініх обрав Царичанку пунктом збору військ перед походом на Крим і головним складом продовольства, фуражу та боєприпасів, а тому вжив заходів до зміцнення укріплень цього містечка на правому фланзі Української лінії: «Після закінчення робіт Царичанку прикривав великий ретраншемент на 8 бастіонних фронтів. Китайгород для оборони мав зімкнутий окоп, який називався замком. На додаток було побудовано невелику фортецю із земляним валом, яка поєднувалася з укріпленнями Української лінії. Для зручності військ через Оріль було наведено 7 мостів». Залишки Української лінії збереглися донині в селах Андріївка і Рудка Царичанського району. У 1736 р. російське командування відновило розорені згідно з Прутським договором Богородицьку (під назвою Старо-Самарська) та Новосергіївську фортеці, а також побудувало на шляху руху армії по лівому берегу Дніпра 2 фортеці та 22 редути на відстані 20-30 верст один від одного.

Другим важливим заходом напередодні російсько-турецької війни 1735-1739рр. був дозвіл запорозьким козакам повернутись в свої колишні володіння і заснувати нову Січ. Поверненню запорожців під протекторат Росії передували серйозні політичні події на Січі, боротьба прихильників і противників повернення під владу Росії, активне листування між гетьманом Д.Апостолом, який репрезентував інтереси уряду, і запорожцями.

У 1734р. запорожці неподалік від Старої (Чортомлицької) Січі спорудили Нову Січ на р. Підпільній (біля сучасного села Покровське Нікопольського району). Козакам повернули їх колишні землі. В адміністративно-територіальному відношенні Нова Січ поділялася спочатку на 5, а потім, з колонізацією запорожцями нових земель, - на 8 паланок (округів). Сучасна Дніпропетровщина розташовується на землях Кодацької, Самарської, Орільської, Протовчанської і почасти Інгулецької паланок.

Період Нової Січі (1734-1775рр.) займає важливе місце в історії нашого краю. Помітно пожвавилося його економічне життя (розвиток землеробства, скотарства, торгівлі, різноманітних промислів), збільшується кількість населення, виникає багато сіл, слобід, козацьких хуторів (зимівників). Особливістю Нової Січі була також поява на її вольностях посполитого населення.

Якщо у 1734р. присягу складали 7268 чол., які повернулися з Олешок (тут цифри різні - запорожці вказували, що їх повернулося 30 тисяч), то у 1757р. кошовий отаман Гр. Лантух вказує на 40 тисяч козаків у межах запорозьких вольностей. За підрахунками донецького професора В.О.Пірка, на початку 60-х рр. на Запорожжі проживало 50 тисяч чол.

Принципово змінюється і господарство на Січі. Якщо на початок своєї історії господарство Запорожжя мало характер промислу (полювання, рибальство, морські походи за здобиччю тощо), то згодом провідне місце зайняло скотарство, а в період Нової Січі все більшої ваги набувало землеробство. Як зауважив один із дослідників історії Запорозької Січі  О.О.Рябінін-Скляревський, «само Запорожжя почало колонізуватися, перетворювати промисловий характер господарства на новий лад. Заселялися містечка, села, слободи, хутори, зимівники; плуг пройшов по незайманому степу, хліборобство почало конкурувати з скотарством, слобода з зимівником». Прибутковими статтями запорозької скарбниці були перевози через Дніпро (що відбилося у масі документів), чумацький промисел та посередницька торгівля.

В цей час виникли Томаківка (1740р.), Кам’янське (1750р.) та інші слободи. Найбільш заселеною була північна частина запорозьких вольностей, що пояснюється двома головними факторами: притоком втікачів з правобережних і лівобережних українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих та козаків, а також віддаленість їх від небезпечного кордону. За відомістю 1756р. в м. Новий Кодак проживало 304 козаки, в слободах і селах:  Романковому - 187, Кам’янському - 115, Тритузному - 13, Карнаухівці - 50, Таромському - 66, Старому Кодаку - 27, Чаплях - 13 і т.д. У 1744р. в містечку Стара Самара, яке знаходилося у відомстві Полтавського полку, осіли 120 переселенців з північніших полків Гетьманщини. Всього ж у Старій Самарі нараховувалося 439 дворів.

Несхожу з іншими історію свого виникнення (точно датованого) і розвитку мала давня козацька слобода Лоцманська Кам’янка. У 1750р. за розпорядженням Запорозького Коша тут поселилися дніпровські лоцмани для проведення суден через небезпечні пороги. У 1770р. тут почали осідати і сімейні козаки, а у 1782р. - робітні люди, які прибули для розчистки Дніпровських порогів. Слобода була головним пунктом Дніпровського судноплавства через пороги, у ній же знаходилося управління лоцманським товариством. У 1784р. слобода Лоцманська-Кам’янка була включена до Катеринослава як його передмістя. А у 1797р. Катерина II  запровадила тут офіційну общину лоцманів, приєднавши до лоц-кам’янських ще лоцманів с. Старі Кодаки і хуторів Сурське і Широчанське. Нині Лоц-Кам’янка, якій пощастило зберегти свою первинну назву, знаходиться всередині міських масивів Дніпропетровська (Перемога, Сокіл і Тополя), хоча побут жителів в значній мірі залишається сільським. В ній досі проживають нащадки лоцманських родин, а також лоцмани, котрі в молодості ще займалися лоцманським ремеслом. Детальніше про Лоц-Кам’янку і лоцманів читач може дізнатися з книги мемуарного характеру одного з останніх лоцманів Г.М.Омельченка «Лоцмани порогів Дніпрових» (Дн-ск, 1998). 10 листопада 1998р. в центрі Лоц-Кам’янки було закладено пам’ятний знак на честь її заснування лоцманами. А поруч, у Будинку культури, - невеликий музей лоцманів, заснований Г.М.Омельченком, який є його директором і екскурсоводом.

Зимівники заможних козаків також поклали початок багатьом сучасним населеним пунктам Дніпропетровщини. Так, наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий з 1737р., пізніше перетворився у с. Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була спочатку і нинішня Сухачівка, заснована у 1770р. козаком Сухачем (чи Сохачем). Таромське - це також старовинне козацьке займище, документально відоме ще з часів Чортомлицької Січі (1704р.). Пізніше Таромське було перетворене в державну військову слободу, і у 1782р. в ньому вже проживало 504 жителі. Осадчим (засновником) Петриківки, або Петрівки, був останній кошовий отаман Петро Калнишевський, з чийого хутора виріс нинішній райцентр нашої області.

Однією з серйозних проблем Нової Січі була участь запорожців у гайдамацькому русі. Як відомо, гайдамацький рух набув поширення на правобережній Україні у XVIII ст., а його кульмінацією була Коліївщина - 1768р. Запорозькі ж козаки часто очолювали гайдамацькі загони, взимку переховували гайдамаків, а козацька голота якщо не безпосередньо діяла в гайдамацьких загонах, то співчувала гайдамакам. Навпаки, запорізька старшина дуже негативно відносилася до гайдамацтва. З одного боку, виконуючи розпорядження царського уряду щодо переслідування гайдамаків, а з іншого - розуміючи, що козаки-гайдамаки своїми діями провокують каральні експедиції урядових військ і створення форпостів в межах Вольностей війська запорозького, Кіш жорстоко карав спійманих гайдамаків. У січовому законодавстві гайдамацтво відносилося до розряду найтяжчих злочинів, які тягнули за собою смертну кару. Та суворі покарання не давали бажаного ефекту. Коліївщину 1768р. також очолив запорозький козак Максим Залізняк. Під впливом Коліївщини і в запорозьких вольностях та на території Царичанської сотні Гетьманщини почалися заворушення. Так, повстання сіроми проти козацької старшини і заможних козаків на Січі вибухнуло в кінці грудня 1768р. Воно було настільки сильним, хоч і короткочасним, що кошова старшина змушена була втікати в Новосіченський ретраншемент під захист російського гарнізону. Заворушення відбувалися і в паланках. Кодацький полковник в рапорті від 10 лютого 1769р. доповідав Кошеві про масові випадки захоплення сіромою зимівників багатих козаків, про підпалення, викрадання худоби  тощо.

У грудні 1769р. знову відбулося повстання на Січі, в Корсунському курені, приводом для чого були вибори депутації в Санкт-Петербург для отримання жалування. Кошовій команді вдалося швидко придушити повстання, а призвідників з числа сіроми жорстоко покарати. Йшла російсько-турецька війна, яка погіршила становище козацької бідноти. Та й більш заможні прошарки козацтва не в змозі були забезпечити себе хлібом, а коней - фуражем.

У 1773р. на Дону вибухнуло повстання під керівництвом Омеляна Пугачова. Серед пугачовців було багато запорозьких козаків. Пугачов підтримував зв’язок з козаками Запорозької Січі. Восени 1774р. після поразки повстанців у Чорному Яру О.Пугачов говорив своїм козакам: «Я де думаю идти вниз по Волге и, собрав на ватагах хлеба, пробраться морем к запорожским казакам». На Січі були полковники Пугачова - Ємельянов і Стодола, тут після поразки у Чорному Яру знайшли притулок деякі пугачовці.

На становище Запорозької Січі мало вплив і утворення у 1751р. Нової Сербії та Слов’яно-Сербії, які займали північну частину Кодацької і Бугогардівської паланок (сучасні Дніпропетровська і Кіровоградська області) та береги рік Лугані, Сіверського Дінця, Бахмута (сучасні Луганська і Донецька області). Офіційно ці адміністративно-територіальні одиниці були створені для оборони кордону від турецько-татарської агресії, а фактично - для приборкання запорожців. Вони були заселені іноземцями (сербами, угорцями, болгарами, волохами, греками), Нова Сербія, крім того, заселялася українськими козаками і селянами з Лівобережної та Правобережної України. У 1764р. Нова Сербія і Слов’яносербія були ліквідовані і включені до Новоросійської губернії. (Детальніше з історією названих іноземних поселень та їх взаємовідносинами з Запорозькою Січчю можна ознайомитися, прочитавши цікаву книгу молодої дніпропетровської дослідниці О.М.Посунько «Історія Нової Сербії та Слов’яносербії» (Запоріжжя, 1998).

У 1768р. почалася російсько-турецька війна, яка мала серйозні наслідки для нашого краю. Зауважимо, що під час війни запоріжці своєю хоробрістю і військовою кмітливістю продовжили славні традиції предків. Російський генерал-фельдмаршал П.А.Рум’янцев 15 червня 1769р. писав кошовому отаману: «Учиненные вами над неприятелем поиски возвышают общественно славу всего Запорожского войска... Они суть истинным доказательством ... неутомимых трудов и ревностнейшей верности ... Запорожского войска». Не дивно, що російські воєначальники і сановники вважали для себе почесним бути в козацьких реєстрах запорозьких куренів. Серед почесних козаків були Г.О.Потьомкін (під прізвиськом Грицько Нечоса), М.І.Кутузов, граф П.І.Панін, князь О.О.Прозоровський, вчений-астроном Л.Ейлер та ще кілька десятків відомих осіб. Загальновідомий факт, що за успішну бойову кампанію 1770р. Запорізьке військо було нагороджене царською грамотою, а кошовий отаман Петро Калнишевський - медаллю з діамантами. Золоті медалі за хоробрість отримали ще деякі запорозькі старшини. Відома дослідниця історії Запорозької Січі О.М.Апанович звернула увагу ще на одну важливу обставину, пов’язану з російсько-турецькою війною 1768-1774рр., а саме: наукове значення Дунайської експедиції запорожців 1771-1773рр., оскільки запорожці провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів і склали їх перші локації. За цю роботу командуючий Дунайською флотилією козацький полковник Сидловський та інші старшини одержали срібні медалі, а близько тисячі козаків - грошову винагороду. Активна участь запорожцев і їх роль (часто вирішальна) в успішних бойових операціях 1768-1774рр. загалом були оцінені урядом видачею Війську Запорозькому нових клейнод: знамен, бунчуків, пірнача, булави.

Принагідно відзначимо, що в ході військової операції (жовтень 1770р.) запорожці захопили обози хана Крим-Гірея та ординський ясир - 673 волохи-молдавани і близько 100 євреїв. Волохів відправили до Старого Кодака, а євреїв - до Нового Кодака. Ці та ще 1300 волохів, визволених запорожцями під Очаковом, за дозволом Коша поселилися неподалік від Старого Кодака, утворивши село Волоське на Дніпрі та Волоські хутори на Сурі.

Вже на початку російсько-турецької війни 1768-1774рр. виявилася непотрібність Української укріпленої лінії, далекої від театру воєнних дій. Натомість згідно із затвердженим царицею планом у серпні 1770р. закладенням флангових фортець Олександрівської і Петрівської (сучасні міста Запоріжжя і Бердянськ) почалося спорудження Дніпровської лінії укріплень - від Азовського моря вздовж всієї течії р.Берда, верхів’я р. Кінські Води і далі прямо до Дніпра. Крім названих крайніх тут були ще збудовані фортеці Микитинська, Григорівська, Кирилівська, Олексіївська, Захарівська. Ця лінія «підперла» правобережжя Запорозької Січі з півдня (південний кордон Самарської і Кальміуської паланок), перекривши вільний доступ козакам до Азовського моря.

За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774р. до Російської імперії відійшли землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. Відомий дослідник XIX ст. А.О.Скальковський в «Історії Нової Січі або останнього Коша Запорозького» писав про наслідки війни для Січі: «Запорожці здобули в ній добре ім’я, але позбулися багато чого, а невдовзі й самого свого побутування. По-перше, всі зимівники їхні та садиби, розташовані за кордоном, - у Кам’янці (біля Милового), на Білозерці, Рогачику, Кінських Водах та на лівому боці Великого Лугу були повернуті кримцям на підставі трактатів. По-друге, мости в Гарду на Бузі, на Самарі, Солоній, Базавлуку та всі дніпровські переправи - головне джерело прибутків Коша - були взяті до царської скарбниці лід приводом переправи військ і встановлення постійних поштових сполучень із новозавойованими фортецями й містами. По-третє, соляні озера в Прогноях стали власністю імперії, й запорожці цілковито володіти ними не могли. А найголовніше - у зв’язку із встановленням Дніпровської лінії, відбудовою Азову й Таганрога, а також карантинними запобіжними заходами, спричиненими чумою в Туреччині й Криму, Запорожжя було оточене з початку 1775р. цілим кордоном регулярних військ, так що воно опинилося ніби в справжній блокаді...»

Наступив давно очікуваний урядом момент для остаточного знищення Запорозької Січі, з’явилися фактори, які уможливлювали цю акцію. По-перше, війна була успішно завершена (за активної участі запорожців) і остаточне рішення чорноморської проблеми для Росії мало перспективи. По-друге, був ліквідований плацдарм постійної татарсько-турецької загрози російським і українським землям, а територія Запорозької Січі перестала бути форпостом боротьби з цією агресією. Російському урядові тоді здавалося, що запорожці вже виконали свою історичну місію.

Причини давнього прагнення царизму ліквідувати Гетьманщину, а потім і Запорозьку Січ крилися, по-перше, в демократичному суспільно-політичному ладові в цих автономних державних утвореннях, по-друге, - в характері господарства (на Запорожжі - хутірського) та використання в ньому найманої праці. Це суперечило як самодержавному ладові, так і феодально-кріпосницькій системі імперії. По-третє, Запорізька Січ, будучи місцем, куди стікалися найбільш радикальні елементи суспільства, завжди була потенційним вогнищем соціальних рухів, останніми показниками чого були Коліївщина і участь запорожців у Селянській війні в Росії під проводом Омеляна Пугачова. Третя причина, на відміну від перших двох, висувалася в офіційній заяві уряду як головне обгрунтування необхідності знищення Запорозької Січі.

4 червня 1775р. військо під загальною командою генерал-поручика П.І.Текелія, повертаючись з турецького фронту, за таємним наказом цариці оточило Січ. Якщо проект ліквідації Січі, який обговорювався у квітні на раді при височайшему дворі, подав «почесний козак Кущівського куреня» Г.Потьомкін, то важлива роль у виконанні плану належала іншому «почесному запорожцю», командуючому російськими військами на лівобережжі Дніпра князю О.О.Прозоровському. Як пише на підставі офіційних документів А.О.Скальковський, «для взяття Запорозької Січі, що мала до 20 дрібних гармат і близько 10 тисяч козаків та служителів, Текелій привів вісім полків регулярної кавалерії, 20 гусарських і 17 пікінерських поселених ескадронів, 10 піхотних регулярних і 13 донських козацьких полків. Окрім того, при потребі князь Прозоровський повинен був учинити диверсію на лівому боці Дніпра, від Малоросії та слобідських полків».

Раптовість нападу і оточення Січі, нерівність сил, рішення старшинської ради з участю духовенства про недоцільність вчинення опору і кровопролиття мали своїм наслідком швидке завершення справи. 5 червня 1775р. Січ була зайнята російськими військами, укріплення зруйновані, курені розібрані, запорозькі клейноди і реліквії, скарбницю і частину архіву відправлено до Санкт-Петербургу, майно пограбовано. (Детально про обставини і наслідки «атакування Січі» описано в працях А.О.Скальковського, Д.І.Яворницького, О.М.Апанович, а також в «Усних розповідях...» запорожця М.Л.Коржа). Отже день Святої Трійці (Зелені свята) став останнім для Запорозької Січі. Генерал П.Текелій, не залишивши й сліду від січової столиці, здав командування військом князю О.О.Прозоровському і поїхав до столиці царської з рапортом про виконання доручення великої політичної ваги. На руїнах Січі незабаром виникло село Покровське (Нікопольський район).

Лише 3 серпня 1775р. було проголошено царський маніфест про скасування Січі, котра «вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков». Стосовно назви все діялося в подальшому згідно маніфесту («со истреблением»), а зі знищенням запорозького війська вийшла помилка. По-перше, через деякий час урядові довелося формувати військо з колишніх запорожців під іменем «чорноморців» (пізніше - кубанські козаки), бо треба було охороняти кордон. По-друге, запорожці, які врятувалися втечею, створили Задунайську Січ, котра проіснувала ще 52 роки.

 

Долі запорозьких козаків після «атакування» Січі склалися по різному. Кошовий отаман Петро Іванович Калнишевський таємно був відправлений до Соловецького монастиря, що у Білому морі. 25 років таємний в’язень монастиря безпричинно відбував покарання, перебуваючи у безвісті для рідні та українського суспільства. Помер Калнишевський там же у 1803р. (йому було тоді 112 років). Місце ув’язнення останнього отамана та його могила були виявлені тільки в 70-х рр. XIX ст. політичним засланцем з України Петром Єфименком.

Інші впливові січові старшини були відправлені до Сибіру (військовий писар Іван Глоба - в Туруханськ, військовий суддя Павло Головатий - в Тобольськ) або засуджені. Більшість же козацької старшини нижчого порядку була зарахована на офіцерські посади до російської армії. Частина запорожців під час розорення Січі врятувалася втечею і заснувала Задунайську Січ (1775-1828рр.). Козаки, що проживали в слободах і містечках, були перетворені в державних поселян.

В колишній Січі і паланкових поселеннях розташувалися гарнізони царських військ. Запорізькі землі були включені до Новоросійської губернії і роздані в приватне землеволодіння, переважно, іноземцям, які знаходилися у російському підданстві, та російським урядовцям і офіцерам. Величезні земельні площі тут отримали Г.О.Потьомкін, О.О.Прозоровський, О.С.Вяземський, Й.Ї.Хорват та інші. (За архівним документом, у 1776-1782рр. запорозькі землі отримали 34 особи, серед них і ті, які стали заселяти свої землі прийшлими людьми і стали засновниками нині існуючих населених пунктів.

Указом Катерини II від 9 вересня 1775р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, яка включила в себе землі колишньої Запорозької Січі, землі, приєднані за Кючук-Кайнарджійським миром 1774р., та ті, на яких у 1764р. була утворена Новоросійська губернія. Стосовно адміністративно-територіальних змін можна відзначити їх перманентність в останній чверті XVIIIст.- на початку XIXст. Починаючи з 1775 року, коли землі Запорозької Січі були включені до Новоросійської губернії і 1776р., коли лівобережні запорозькі землі передано новоутвореній Азовській губернії, аж до 1802р., важко в розповідній формі зобразити всі ці зміни, які торкнулися нашого краю в цілому, або його окремих районів.

Почався якісно новий етап в політичному, соціально-економічному і культурному розвитку краю. Він характеризується більш інтенсивним процесом заселення і господарського розвитку краю, заснуванням нових поселень, появою перших мануфактур, будівництвом міста Катеринослава як губернського центру великого краю та одного з осередків розвитку освіти і культури на півдні країни. Царський уряд добився контролю за міграцією населення в цей край. Приток населення (головним чином, з Правобережної та Лівобережної України, а також на пільгових умовах  - запрошені урядом іноземці) мав своїм наслідком появу міст, слобід, сіл державних, військових та приватновласницьких.

В останній чверті XVIIIст. виникли Павлоград і Катеринослав як міста, бо обидва продовжили історію козацьких слобід - Матвіївки (потім с. Луганське, з 1784р. - Павлоград) і Половиці. Особливо заплутаним є питання про виникнення міста Катеринослава. Його столітній ювілей громадськість Катеринослава відзначала весною 1887 року, а двохсотлітній ювілей Дніпропетровськ - весною 1976 року. Пишні обидва ювілейні святкування, безперечно, мали позитивні результати - покращання благоустрою міста та краєзнавчі дослідження з історії та культури міста. Нині дехто веде відрахунок часу вже від  двохсотлітнього ювілею міста, а не від часу заснування міста згідно з прийнятими у всьому світі принципами визначення віку того чи іншого поселення. (При відсутності точного датування появи населеного пункту відрахунок його історії починається від першої згадки про нього в історичних джерелах, незалежно, чи змінювалася назва населеного пункту).

Визначення року заснування Дніпропетровська ускладнюється рядом обставин. По-перше, у 1776р. затверджено план будівництва Катеринослава на Кільчені. Коли через кілька років виявилося, що місце для губернського міста вибране невдало (низинна місцевість, затоплення під час повені), його будівництво припинилося. На початку 80-х р. на правому березі Дніпра почали будувати Катеринослав-II як центр губернії. Хоча указ про перенесення місця розташування Катеринослава було видано лише 22 січня 1784р.: «Губернскому городу под названием Екатеринослав быть по лучшей удобности по правой стороне реки Днепра у Кайдака».

Деякі будинки і церкву з Катеринослава-I (Кільченського) було перенесено на нове місце. За планом Г.О.Потьомкіна Катеринославу під забудову відводилася територія на правому березі Дніпра від Старого до Нового Кодака з центром у слободі Половиці.

Другою особливістю історії нинішнього обласного центру є те, що до виникнення міста вже існували його форштадти (Старий і Новий Кодаки) як самостійні поселення з більш ніж віковою історією. Близько десятка козацьких слобід XVII-XVIIIст. нині входять в межі міста Дніпропетровська, зберігши свою назву - Діївка, Сухачівка, Таромське, Ігрень, Лоц-Кам’янка, Одинківка, Карнаухівка, Обухівка, Новий Кодак (Нові Кайдаки) – найдавніша частина історії сучасного Дніпропетровська. Це козацьке містечко з торгово-ремісничим населенням відоме з історичних джерел ще з 1650р.

Складовою частиною сучасного Дніпропетровська є великий район - Ігрень (в документах XVIIIст. - Огрінь). Перша звістка про с.Огрінь відноситься до 1742р. Вірогідних відомостей про перших поселян немає, очевидно, воно виникло у зв’язку з спорудженням Української укріпленої лінії та Усть-Самарської фортеці.

Сучасний Амур-Нижньодніпровський район обласного центру також розташований на місці кількох сіл, котрі мають родовід з XVIIIст. - с.с. Кам’янка (згадується у 1730р.), Мануйлівка та Піски, в яких за описами середини 80-х р. XVIIIст. нараховувалося 90 дворів.

Проте Катеринослав-II як губернське місто безпосередньо почав будуватися на місці козацької слободи Половиці. Тобто, місто продовжує безперервну історію Половиці, а вище названі населені пункти в різний час (пізніше) включалися до міської території, підпорядковувалися міській владі.

Перша згадка про Половицю відноситься до 1750р., коли тут поселилося кілька запорозьких козаків, заснувавши свої хутори. У 1768р., після татарського нападу на Січ, в Половиці осіла група запорожців Кодацької паланки, знайшовши собі тут, збоку від «битого шляху», більш спокійне життя. В Половиці поселилися і абшитовані козаки Микита Корж та колишній осавул Лазар Глоба, засновник нинішніх двох міських парків (тоді - садів) - імені Т.Шевченка та Л.Глоби (в цьому парку знаходиться і могила Л.Глоби).

Після розорення Запорозької Січі приток поселян у Половицю посилився. Показником заселеності Половиці є той факт, що у 1779р. її жителі, котрі були прихожанами Миколаївської церкви в Нових Кайдаках, почали будувати свою власну церкву. У 1781р. вона була завершена і освячена (дерев’яна Петропавлівська церква, яка через два роки згоріла, але була наново збудована у 1791р.). У зв’язку з клопотанням про будівництво в Половиці церкви було складено список прихожан: 125 дворів козаків і прийшлих людей з правобережної України.

В перші роки після початку будівництва міста Половиця згадується у багатьох документах. Завдяки своєму центральному положенню за планом будівництва Катеринослава її контури чітко проглядаються на картах. За документами 1784р. в Половиці нараховувалося 50 дерев’яних хат, 80 мазанок, а також 5 водяних млинів і 3 кузні. На плані Катеринослава 1786р. Половиця показана приблизно від нинішнього Оперного театру по річечці Половиці до нинішнього парку Шевченка. Її перетинали дві балки - Войцехова і Бобирева (Фабрична і Аптекарська). Протяжність слободи складала близько 2,5 км, а ширина - близько 650 м. В «Описании окружностей города Екатеринослава и жительствующих в нем разного звания людей и о протчем», до якого включені були Старий і Новий Кодаки, Половиця, Лоцманська Кам’янка, про Половицю говориться: «Поселена вона біля самої ріки Дніпра, при звивистих її заливах... Вільна рибна ловля, ловиться різного роду риба. Буває на рік 5 ярмарків. Привозять з Криму, Польщі і Росії різних сортів молочні товари, які купують жителі. Всього в межах міста Катеринослава проживає чоловіків - 1981, жінок - 1639».

Подальша доля Половиці залежала від темпів будівництва губернського міста. Поступово слобода втрачала свій слобідський вигляд і, накінець, була поглинена містом. Якщо в перші роки будівництва Половиця часто згадується в документах як центр робіт, то з 1792р. назву «Половиця» остаточно витісняє назва «Катеринослав», хоча старожили ще певний час у побуті вживали термін «Половиця». Частина слобожан переселилася за гору поблизу, коло займища Андрія Мандрики, утворивши нову слободу - Мандриківку, котра нині теж є частиною міста. А дехто з козаків-слобожан переселився у Сухачівку. Важливим фактором швидкого поглинення топоніму «Половиця» було будівництво казенної суконно-панчішної фабрики і при ній багатолюдної Фабричної слободи, де жили майстрові люди з іншими заняттями і побутом.

У 1787р. відбулася ефектна церемонія зустрічі в Катеринославі цариці з усією її мандрівною свитою під час її поїздки до Криму. Детальний і барвистий цікавими сюжетами опис царської мандрівки, зокрема, по нашому Подніпров’ю, залишив французький посланець при російському дворі граф Сегюр, який також супроводжував царицю. 9 травня відбулося урочисте закладення Спасо-Преображенського собору, перший камінь у фундамент якого поклала Катерина II. Генерал-губернатор краю князь Г.О.Потьомкін планував, що новий храм за своєю величчю переважить собор св. Петра в Римі. Проте, кілька десятків років здавалося, що справджується пророкування австрійського імператора Йосифа II, котрий у своєму щоденнику записав: «Сьогодні імператриця заклала перший камінь у фундамент нового собору, а я другий і останній».

Взагалі , у період підготовки до прийому мандруючої на Південь цариці Г.О.Потьомкін розвинув бурхливу діяльність по будівництву міста і перетворенню його у головне місто на півдні держави («Південну Пальміру»). З мандрівкою Катерини II на південь пов’язана одна з легенд, котра дійшла до наших днів, але яка не відповідає дійсності, - про так звані фальшиві потьомкінські села (ця легенда вже була предметом нашого дослідження, а більш документально обгрунтована її неадекватність в працях відомого дослідника з м. Запоріжжя А.В.Бойко). Катерина II з усім її супроводом бачила реальні козацькі і посполитські слободи вздовж узбережжя Дніпра. Для козацьких поселень (хуторів, сіл, слобід, містечок) характерними були охайність і естетика в зовнішньому вигляді житла та господарських будівель, у благоустрої подвір’я і всього поселення. Прикладом можуть служити пам’ятки садово-паркового мистецтва кінця XVIII ст., які збереглися донині і мають назви - парк ім. Т.Г.Шевченка та Л.Глоби. (Козацький осавул Лазар Глоба спочатку посадив верхній сад, а коли Потьомкін викупив його для будівництва свого палацу (нині - Палац студентів ім. Ю.Гагаріна), то він заклав ще один сад у Половиці поблизу озер (нині - парк Л.Глоби). Тривалий час (з 1939р.) нижній міський сад (парк) носив ім’я російського льотчика В.П.Чкалова, котрому в 70-ті рр. біля центрального входу до парку було споруджено пам’ятник. Лише недавно парк отримав ім’я свого засновника (козака Лазаря Глоби). Оскільки цариці і російським чиновникам запорозькі землі уявлялися майже пустелею і це уявлення підтримували звіти Потьомкіна про його бурхливу діяльність по залюдненню і господарському освоєнню колишнього Запорожжя та новоприєднаних земель (чому не всі вірили через неможливість в короткий термін з «пустелі» зробити «квітучий край»), то впорядковані козацькі поселення вздовж Дніпра і дали привід для народження легенди про фальшиві «потьомкінські села».

Генерал-губернатор Г.О.Потьомкін вживав заходів до створення у Катеринославі університету й академії художеств. Їх будівництво передбачалося на Монастирському острові. Для роботи в університеті та академії були запрошені визначні вчені з Росії та іноземціі.

Але грандіозним планам генерал-губернатора не судилося бути здійсненими. Смерть Г.О.Потьомкіна (1791р.), а потім і цариці Катерини II (1796) відобразилися і на долі губернського міста. Німець Георгі, котрий відвідав Катеринослав у 1795р. записав, що в ньому «крім небагатьох казенних побудов та дуже небагатьох приватних будинків, існують тільки будинок і сад Потьомкіна».

У 1793р. в Катеринославі було відкрито перший навчальний заклад - Головне Народне Училище. (Зауважимо, що фактично першою в нашому краї була Січова школа, яка знаходилася в с.Орловщина, поблизу козацького Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря).

В останній чверті XVIII ст. на території всього нашого краю відбулися суттєві зміни. Крім виникнення нових міст, слобід, сіл, збільшилась кількість жителів, з’явилися нові категорії населення і військові поселенці, кріпосні селяни поміщиків, які отримали землі на колишніх козацьких вольностях, розкольники, іноземці, військові регулярної армії, робітні люди суконно-панчошної фабрики.

В адміністративному відношенні після завершення російсько-турецької війни 1768-1774рр. і ліквідації Запорозької Січі територія, яку займає нинішня Дніпропетровська область, входила до складу Новоросійської і Азовської губерній. До кінця століття адміністративно-територіальні реформи проводилися багато разів. (Читач детальніше з цим питанням може ознайомитися в книзі російського історика В.М.Кабузана «Заселение Малороссии во второй половине XVIII - первой половине XIX вв.». - М., 1976.

У кінці XVIIIст. виникла перша казенна мануфактура в Катеринославі - суконно-панчішна фабрика, переведена у 1794р. з м.Дубровни Могилівської губернії (до розділу Речі Посполитої 1772р. Дубровна належала полоцькому воєводі Сапезі, у котрого ця маєтність була конфіскована, оскільки він відмовився присягти цариці. Пізніше у казни Дубровну викупив Г.О.Потьомкін). Прибулі разом з фабричним обладнанням люди були поселені поблизу Половиці. Новопоселені робітні люди утворили Фабричну слободу. Спочатку фабрика знаходилася у відомстві Мануфактур-колегії, а з 1804р. - Комісаріатського департаменту Воєнного міністерства. На час ліквідації фабрики (1837р.)  за довідкою, складеною у 1836р. директором фабрики, вона нараховувала 120 будівель, в яких працювало 3210 чоловік. Фабричні будови у більшості випадків були дерев’яними і глинобитними. Тільки у 1823р. фабрика збудувала першу кам’яну будівлю - 2-поверховий прядильний корпус, а у 1825р. - 2-поверховий ткальний корпус (нині - будинок хлібозаводу №1 по пр. К.Маркса).

З виникненням фабрики і фабричної слобідки пов’язана і поява села Сурсько-Литовського (Дніпропетровський р-н), у якому жили приписні і фабричні селяни. Сурсько-Литовське виникло у 1794р. , коли з м.Дубровни (Білорусь) туди були перевезені казенні селяни. На 10 років вони звільнялися від виплати податків і повинні були у вільний від польових робіт час займатися виготовленням для фабрики пряжі і виконанням різної чорної роботи на фабриці. У 1836р. в Сурсько-Литовському нараховувалось 207 дворів (1137 чол.) і 20 млинів. Потомки білоруських переселенців досі проживають у Сурсько-Литовському і ще зберігають свої культурні традиції. Нещодавно відомий краєзнавець, журналіст і письменник Микола Чабан видав збірку білоруського фольклору, записаного ним у цьому селі («Заспявай мне на матчынай мове», Дн-ськ, 2000).

У 1797р. указом Павла I Катеринослав перейменовано у Новоросійськ, але у 1802р. місту повернуто його перше ім’я. Тоді ж була проведена остання серйозна адміністративно-територіальна реформа, внаслідок якої величезну Новоросійську губернію поділено на три губернії — Катеринославську. Миколаївську і Херсонську. Катеринославську губернію утворювали  6 повітів: Катеринославський, Новомосковський, Павлоградський, Бахмутський, Маріупольський, Ростовський.

Матеріальними пам’ятками історії нашого краю XVIII ст. (крім названих вище), які збереглися до нашого часу є 5 культових споруд, пов’язаних з козацькими часами, і дерев’яний Троїцький собор у Новомосковську (1773-1781рр.), Миколаївська церква Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря там же (1786р.), три споруди в с.Китайгороді Царичанського району - Успенська церква (1754р.), Колокольна церква св. Варвари (1756р.). Миколаївська церква (1757р.). у 1994 р. вони були відреставровані. З утвердженням влади царизму в краї пов’язані такі пам’ятки: Потьомкінський палац (1790р.), дві «верстові (Катерининські) милі» (1787р.) - біля Преображенського собору в Дніпропетровську та в с. Волоське Дніпропетровського району. Окрім того, в 60-х - 80-х рр. XXст. було споруджено пам’ятники, які увічнювали імена російського полководця О.В.Суворова (с. Нова Дача Павлоградського району, 1965р.; с. Петриківка Царичанського району, 1981р.) та видатного російського вченого М.В.Ломоносова (м. Дніпропетровськ, 19     ). У 1972р. на могилі Л.Глоби було поставлено скромний пам’ятник засновнику нині головного міського парку.

 

 

( Далі  буде )*

 

* Продовження статті буде надруковано в календарі на 2002 рік (упор.).

 

 

 

 

ХРОНІКА  ПАМ’ЯТНИХ  ДАТ  І  ПОДІЙ

 

СІЧЕНЬ

 

6 січня 1891 р.  —   народився Свєчников Василь Миколайович, український вчений-металознавець. У 1917-1929 рр. працював на Дніпропетровському металургійному заводі ім. Петровського, викладав у Дніпропетровському металургійному інституті (110 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.3. - С.175.

 

8 січня 1931 р.  —  народився Чеканьов Костянтин Іванович, заслужений художник України, член Спілки художників України. Працював в галузі станкової і монументальної скульптури. Помер у березні 2000р. (70 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.198-201.

 

9 січня 1931р.  —  народився Пуппо Ігор Петрович, поет, журналіст, член Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки письменників України. (70 років від дня народження).

Савченко В.В. Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе. - Дніпропетровськ: Січ, 1999. - С.11-12.

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. - Днепропетровск, 1987. - С.76-77.

 

9 січня 1936р.  —  Криворізький коксохімічний завод видав першу продукцію (65 років події).

Новик Л.И., Кан Д.И. Кривой Рог: Путеводитель-справочник. - Днепропетровск: Промінь, 1986. - С.71-72.

 

12 січня 1936р.  —  у м. Дніпропетровську організовано спортивне товариство «Локомотив» (65 років події).

Локомотив идет без остановок // Наше місто. - 1996. - 2 берез.

 

17 січня 1901р. —  у с.Кам’янці на Катеринославщині народився Епік Григорій Данилович, український письменник. Репресований і розстріляний 1937 року. Реабілітований посмертно (100 років від дня народження).

 

22 січня 1906р.  —  у м. Катеринославі народилась Емден (Коссая) Есфір Михайлівна, дитяча письменниця. Померла 1961 року (95 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1986 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1985. - С.15-16.

 

22 січня 1911 року  —  в сел. Лоцманська Кам’янка (тепер в межах м. Дніпропетровська) народився Омельченко Григорій Микитович, лоцман, працівник освіти, громадський діяч, один із засновників дніпропетровської організації Народного руху України (90 років від дня народження).

 

31 січня 1876р.  —  народився Динник Олександр Миколайович, видатний вчений, академік АН СРСР і АН УРСР, заслужений діяч науки і техніки, професор катеринославських (дніпропетровських) вузів. Помер 22 вересня 1950 року. (125 років від дня народження).

 

 

 

ЛЮТИЙ

 

 

1 лютого 1936р.  —  Постановою уряду м. Кам’янське перейменовано на Дніпродзержинськ (65 років від дня перейменування).

История городов и сел УССР. - Днепропетровская обл. - К.: УРЕ, 1977. - С.246.

Бочарова С., Харибіна Т.  Дніпродзержинськ: Путівник-довідник. - Дніпропетровськ: Промінь, 1974. - С.13.

 

2 лютого 1871р.  —  народився Грдина Ярослав Іванович, український вчений в галузі механіки, професор Дніпропетровського гірничого інституту. (130 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.19-20.

Грдина Ярослав Іванович // УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.445.

 

2 лютого 1901р.  —  у с. Чаплі (нині у складі м. Дніпропетровська) народився Підмогильний Валер’ян Петрович, український письменник, перекладач, критик. Репресований, розстріляний 1937 року (100 років від дня народження).

 

4 лютого 1936р.  —  народився Мозолевський Борис Миколайович, видатний учений-археолог, дослідник скіфських курганів на Подніпров’ї, поет (65 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.21-23.

 

5 лютого 1921р.  —  у с.Литвинівка (тепер у складі м. Верхньодніпровська) народився Бабенцов Віктор Володимирович, український живописець і графік, заслужений діяч мистецтв УРСР. (80 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.119.

 

8 лютого 1931р.  —  стала до ладу перша черга Дніпродзержинського коксохімзаводу, нині - ордена «Знак Пошани» Дніпродзержинського коксохімзаводу ім. С.Орджонікідзе. (70 років від дня введення в дію).

Белич В.Я., Пискун Н.И.  Завод-сад над Днепром. Краткий очерк истории ордена «Знак Почета» Днепродзержинского коксохимического завода им. Серго Орджоникидзе. - Днепропетровск: Промінь, 1983. - С.18.

 

13 лютого 1921р.  —  у с. Великомихайлівці Дніпропетровської області народився Вільний Володимир Микитович, український письменник. Помер 2 жовтня 1981 року (80 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. -Т.1. -С.306.

 

18 лютого 1916р.  — народився Максименко Олександр Григорович, український живописець. 1938 року закінчив Дніпропетровське художнє училище. (85 років від дня народження).

Максименко Олександр Григорович // УРЕС. -2-е вид. - К., 1986. - Т.2. - С.329.

 

18 лютого 1981р.  —  у м. Дніпродзержинську в приміщенні Народної аудиторії відкрився театр - нині Дніпродзержинський музично-драматичний театр імені Лесі Українки (20 років від дня заснування).

Между прошлым и будущим : Буклет / Сост. Л.А.Костенко. - Б.м. - 12 с.

 

23 лютого 1906р.  —  у м. Катеринославі вийшов перший номер газети-тижневика «Запоріжжє», яку заснував меценат В.Хрінников, а редагував Д.Яворницький. Подальший вихід газети заборонено урядом (95 років від події).

Вічний хрест на грудях землі : Художньо-документальні нариси. - Дніпропетровськ : УкВ ІМА-прес, 1993. - С.23-24.

 

23 лютого 1926р.  —  в ефірі пролунала перша передача Дніпропетровської радіостанції (75 років від дня події).

 

25 лютого 1936р.  —  відкрила свій перший сезон Дніпропетровська державна обласна філармонія (65 років від дня події).

Моє Придніпров’я: Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської обл. (на 1991р.). - Дніпропетровськ, 1990. - С.8-9.

 

27 лютого 1901р.  —  народився Жирадков Олексій Іванович, заслужений діяч мистецтв УРСР. (100 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. -С.74-75.

 

Лютий 1996  —  пущено в дію газопровід Перещепино-Дніпропетровськ.

Гречишкин Л.  Газопровод на Просяную [Перещепино-Днепропетровск] // Днепров. правда. - 1966. - 15 февр.

 

 

 

БЕРЕЗЕНЬ

 

1 березня 1936р.  —  у м. Дніпропетровську побував заслужений діяч мистецтв, художник І.І.Бродський, який подарував Дніпропетровському художньому музею цінну колекцію картин (65 років події).

Дніпропетровський художній музей : Альбом / Авт.-упоряд. В.А.Демидова.- К. : Мистецтво, 1981. - (Скарби музеїв України). - Текст укр., рос., англ. мовами. - С.5.

 

2 березня 1921р.  —  народився Карапетян Гурген Карпович, народний артист України, з 1967 року був художнім керівником і головним диригентом симфонічного оркестру Дніпропетровської державної філармонії. Помер 1 грудня 1986 року (80 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.23-24.

Карапетян Гурген Карпович // УРЕС. - 2-е вид. -К., 1986. - Т.2. -С.27.

 

3 березня 1896р.  —  народився Паторжинський Іван Сергійович, видатний український співак, народний артист УРСР. Вчився і почав свою діяльність у Дніпропетровську. Тут же керував хором імені М.Лисенка. Помер 22 лютого 1960 року (105 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.635-636.

 

14 березня 1961р.  —  пущено першу чергу Криворізького Центрального гірничо-збагачувального комбінату (40 років від дня пуску).

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1986 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1985. - С.16-17.

 

15 березня 1931р.  —  у м. Дніпродзержинську відкрито Палац культури металургів. (70 років від дня відкриття).

Лігун Ю.  Цех культури Дзержинки // Дзержинець. - 1981. - 11 груд.

 

22 березня 1856р.  —  у с. Іванівці Верхньодніпровського району Дніпропетровської області народився Коновалов Дмитро Петрович, вчений-хімік, академік АН СРСР, учень О.М.Бутлерова та Д.І.Менделєєва. Помер 6 січня 1929р. (145 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.137.

 

23 березня 1846р.  —  у м. Катеринославі народився Деркач (Любимов) Георгій Йосипович, український актор, антрепренер. У 1875р. заснував трупу, яка гастролювала в Україні, Білорусії, Росії, на Кавказі, Уралі, у Франції. Помер 1900р. у Томську. (155 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.502.

 

23 березня 1956р.  —  у м. Дніпропетровську за наказом міністерства сільського господарства СРСР створено Всесоюзний науково-дослідний інститут кукурудзи (45 років від дня створення).

Белич В.Я., Сумина З.Г.  Днепропетровск : Путеводитель-справ. - Днепропетровск : Промінь, 1985. -С.173-174.

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.2. - С.211.

 

30 березня 1901р. - у м. Катеринославі народився Федоров Олексій Федорович, командир партизанського об’єднання в роки Великої Вітчизняної війни, двічі Герой Радянського Союзу (100 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1981 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1981. - С.7.

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.3. - С.505.

 

Березень 1941р.  —  у м. Дніпропетровську став до ладу завод сухих сніданків, з квітня 1976р. - комбінат харчових концентратів (60 років від дня введення в дію).

Моє Придніпров’я : Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області (на 1991 рік). - Дніпропетровськ, 1990. - С.19.

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И.  Днепропетровск: Справочник-путеводитель. - Днепропетровск, 1979. - С.90-91

 

Березень 1956р.  —  у м. Дніпропетровську створено технікум промислового транспорту. Нині - Дніпропетровський транспортно-економічний технікум (45 років від часу створення).

Корогод Н.  Все для того, щоб добре навчатись // Наше місто. - 1996. - 15 берез.

 

Березень 1966р.  —  першу продукцію дав Нікопольський завод феросплавів (35 років від дня події).

Акимов А.С.  Никополь : Путеводитель. - Днепропетровск : Промінь, 1988. - С.82-84.

 

 

 

КВІТЕНЬ

 

 

1 квітня 1961р.  —  дав першу продукцію Дніпропетровський шинний завод, нині об’єднання «Дніпрошина». 31 липня цього ж року державна комісія прийняла першу чергу заводу (40 років події).

Ватченко А.Ф.  Первенец республики //Днепр вечерний. - 1991. - 11 апр.

 

1 квітня 1976р.  —  у м. Дніпропетровську створено виробниче швейне об’єднання «Славутич», яке складається з кількох швейних підприємств, розташованих у Дніпропетровську, Новомосковську та Павлограді. (25 років від дня створення).

Белич В.Я., Сумина З.Г.  Днепропетровск : Путеводитель-справ. - Днепропетровск : Промінь, 1985. - С.70.

 

1 квітня 1991р.  —  у м. Дніпропетровську створено санітарно-економічну міліцію при УВС області. (10 років від дня створення).

Горожанкин С.И.  Экологический патруль / Интервью взял В.Ефремов // Днепр вечерний. - 1991. - 31 мая.

 

11 квітня 1906р.  —  у м. Катеринославі народився Пеньков Олександр Михайлович, український вчений в галузі механіки, член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки і техніки УРСР. Працював у вузах Дніпропетровська і Києва. Помер 1968р. (95 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - С.642-643.

 

17 квітня 1921р.  —  у с. Петриківці на Катеринославщині народився Кошовий Степан Львович, живописець, заслужений діяч мистецтв України. (80 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.176.

 

18 квітня 1941р.  —  у м. Нікополі Дніпропетровської області народився Фоменок Станіслав Федорович, член Спілки художників України, заслужений художник України. Працює в галузі станкового живопису. (60 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.

 

23 квітня 1776р.  —  на ім’я Азовського губернатора Г.О.Потьомкіна подано проект будівництва міста Катеринослава на р.Кільчені. (225 років події).

Днепропетровску 200 лет 1776-1976. Сборник документов и материалов. - К., 1976. - С.25.

 

24 квітня 1901р.  —  на хуторі Крутоярівка, тепер село з Дніпропетровської області, народився Божко Сава Захарович, український письменник (100 років від дня народження).

 

29 квітня 1916р.  —  на базі евакуйованого з м. Риги заводу машинобудівного акціонерного товариства «Р.Г.Мантель» у м. Дніпропетровську засновано  ВО «Дніпроважпапірмаш» ім. Артема. (85 років з дня події).

Календар знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровщини на 1976 рік. - Дніпропетровськ, 1976. - С.31-33.

 

 

 

ТРАВЕНЬ

 

 

1 травня 1931р.  —  в с. Рахманівці Дніпропетровської обл. народився Грибок Дмитро Костянтинович, член Спілки художників України. Працює у галузі станкового живопису. (70 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.60-61.

 

6 травня 1941р.  —  у с. Богданівці Дніпропетровської області народився Небоженко Володимир Павлович, заслужений художник України, член Спілки художників України. Працює в галузі станкової і монументальної скульптури (60 років від дня народження).

Небоженко Володимир Павлович // Художники Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.128-129.

 

18 травня 1901р.  —  у м. Катеринославі почало діяти Наукове товариство. Ініціаторами його створення виступили науковці В.Курилов, М.Биков та інші. (100 років від дня створення).

 

21 травня 1936р.  —  народився Рибицький Іван Васильович, поет, член Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки письменників України (65 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины : Биобиблиографический указатель. - Днепропетровск, 1987. - С.78-79.

 

24 травня 1911р.  —  у м. Катеринославі народився Корецький Юрій Володимирович, український поет і перекладач. Загинув 1941 року в боях за Київ. (90 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.151.

 

27 травня 1841р.  —  в с. Боровківці на Катеринославщині народився Крупій Андрій Іванович, український поет-сатирик. Помер 1948 року. (130 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.202.

 

27 травня 1876р.  —  у с. Царичанці на Катеринославщині народився Воблий Костянтин Григорович, український економіст, статистик, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, віце-президент АН УРСР (1928-1930). Помер 1947р. (125 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.321.

Мороз В.  Академик из Царичанки // Днепр вечерний. - 1991. - 24 апр.

 

29 травня 1901р.  —  у м. Павлограді на Катеринославщині народився Синельников Кирило Дмитрович, вчений-фізик, академік АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, лауреат державної премії СРСР. Помер 1966р. (100 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.3. - С.210.

 

 

 

ЧЕРВЕНЬ

 

 

5 червня 1806р.  —  слобода Новогригорівка на Катеринославщині отримала статус повітового міста і була перейменована у Верхньодніпровськ. (195 років від дня перейменування).

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. - К., 1977. - С.190.

 

9 червня 1731р.  —  у с. Нові Кодаки народився Корж Микита Леонтійович, запорозький козак, який описав Запорозьку Січ і заснування міста Катеринослава. (270 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.26-28.

 

9 червня 1951р.  —  народився Ковтуненко Валерій Іванович, поет, член Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України. (50 років від дня народження).

Савченко В.В.  Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе. - Дніпропетровськ: Січ, 1999. - С.44-45.

 

10 червня 1861р.  —  народився Акинфієв Іван Якович, вчений-флорист, ботаніко-географ. Протягом багатьох років вивчав флору Катеринославської губернії (150 років від дня народження).

 

12 червня 1901р.  —  народився Чайковський Яків Григорович, знатний сталевар Дніпропетровського заводу ім. Комінтерну. Першим у СРСР удостоєний звання «Заслужений сталевар Радянського Союзу». Нагороджений орденом Леніна. Помер 8 липня 1947 року. (100 років від дня народження).

Дубовик В.  Найтяжчий день Прометея // Балада про партквиток. - Дніпропетровськ : Промінь, 1977. - с.71-77.

 

17 червня 1906р.  —  у м. Катеринославі відбулись установчі збори літературно-артистичного товариства «Просвіта». (95 років події).

Чабан М.  Перші кроки «Просвіти» // Чабан М.  Вічний хрест на грудях землі : Художньо-документальні нариси. - Дніпропетровськ : УкВ ІМА-прес. 1993. - С.5-7.

 

20 червня 1921р.  —  у м. Катеринославі народився Анатолій Маркуша (Лур’є Арнольд Маркович), дитячий письменник. (80 років від дня народження.

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1986 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1985. - С.19-20.

 

21 червня 1971р.  —  поблизу м. Орджонікідзе при розкопках Товстої Могили експедицією .інституту археології АН УРСР знайдено пам’ятку скіфського мистецтва - золоту пектораль (30 років події).

Мозолевський Б.М.  Скіфський степ. - К.: Наук. думка, 1983. - С.145-184.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліографічний покажчик. -Дніпропетровськ, 1995. - С.30-32.

 

25 червня 1971р.  —  у м. Дніпропетровську відкрито пам’ятник М.В.Ломоносову. (30 років від дня відкриття).

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И.  Днепропетровск : Путеводитель. - 3-е изд., доп. - Днепропетровск: Промінь, 1979. - С.138.

 

30 червня 1931р.  —  у м. Дніпропетровську народився Климушко Борис Євгенович, український скульптор, заслужений художник УРСР. Працював у галузі станкової та монументальної декоративної скульптури. Помер 1991 року. (70 років від дня народження).

Словник художників України. - К.: УРЕ, 1973. - С.104.

 

 

 

ЛИПЕНЬ

 

1 липня 1921р.  —  у м. Дніпропетровську народилась Чорна Валентина Миколаївна, поетеса, член Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України. Жертва сталінських репресій, реабілітована (80 років від дня народження).

Савченко В.В.  Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я: Есе. - Дніпропетровськ: Січ, 1999. - С.58.

 

8 липня 1936р.  —  народився Чемерис Валентин Лукич, письменник, член Національної Спілки письменників України. З 1989 по 1994 роки обіймав посаду голови правління дніпропетровської письменницької організації (65 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. - Днепропетровск, 1987. - С.93-95.

 

16 липня 1921р.  —  у м. Дніпропетровську народився Кокін Михайло Олександрович, член Спілки художників України, заслужений художник України. Працює у галузі станкового живопису. (80 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск. - 1991. - С.90-93.

 

20 липня 1926р.  —  Постановою ЦВК СРСР м. Катеринослав перейменовано у Дніпропетровськ. (75 років від дня перейменування).

Днепропетровску 200 лет 1776-1976 : Сборник документов и материалов.- Киев, 1976. - С.201.

 

24 липня 1866р.  —  народився Синявський Антін Степанович, вчений, громадський діяч. Обіймав посаду директора Катеринославського комерційного училища (135 років від дня народження).

Синявський А.  Вибрані праці. - К.: Наук. думка, 1993. - 382с.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.32-34.

 

24 липня 1931р.  —  постановою уряду створено Східний гірничо-збагачувальний комбінат з переробку урану на базі Жовторіченського та Першотравневого рудників (50 років від дня створення).

Желтым Водам - 100: Исторический очерк. - Дніпропетровськ: Січ, 1995. - С.25.

 

27 липня 1936р.  —  у м. Дніпропетровську народився Мельников Жан Олександрович, народний артист України, актор Дніпропетровського російського драматичного театру ім. М.Горького. (65 років від дня народження).

Его года - его богатство ... // Днепр вечерний. - 1996. - 27 июля.

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.34-36.

 

28 липня 1906р.  —  в с. Сурсько-Литовському (нині Солонянського району Дніпропетровської області) народився Решетников Федір Павлович, живописець і графік, народний художник СРСР, дійсний член Академії мистецтв СРСР. (95 років від дня народження). Моє Придніпров’я: Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1981 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1981. - С.9.

 

 

 

СЕРПЕНЬ

 

1 серпня 1961р.  —  став до ладу Дніпропетровський шинний завод, нині об’єднання «Дніпрошина». (40 років від введення в дію).

Белич В.Я., Сумина З.Г.  Днепропетровск : Путеводитель-справ. - Днепропетровск: Промінь, 1985. - С.67.

 

2 серпня 1811р.  —  затверджено герб м. Павлограда. (190 років події).

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. - К., 1977. - С.533.

 

6 серпня 1946р.  —  у с. Котівці Магдалинівського району на Дніпропетровщині народився Кібець Юрій Іванович, поет, член Дніпропетровської обласної організації Національної спілки письменників України. (55 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. - Днепропетровск. - 1987. - С.48-49.

 

12 серпня 1966р.  —  у м. Дніпропетровську відкрито стадіон «Метеор». (45 років події).

Моє Придніпров’я: Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області (на 1991 рік). - Дніпропетровськ, 1990. - С.11-12.

 

13 серпня 1941р.  —  у с. Петриківці Дніпропетровської області народилась Турчин Ніна Іванівна, майстер Петриківського розпису, член Спілки художників України (60 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.182-183.

Турчин Н.И.  «Это искусство не измерить ни гривней, ни долларом» // Днепр вечерний. - 1997. - 27 июня.

 

15 серпня 1861р.  —  на Катеринославщині народився Беклемішев Володимир Олександрович, скульптор, професор Академії Мистецтв у Петербурзі. Автор портретів Т.Шевченка, П.Чайковського, пам’ятника О.Грибоєдову у Тегерані. (140 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.149.

 

16 серпня 1946р.  —  у Дніпропетровську організовано міську публічну бібліотеку, нині - Дніпропетровська Центральна міська бібліотека. (55 років від дня заснування).

Дніпропетровська Центральна міська бібліотека / Упоряд. Е.А.Шамичкова. - Дніпропетровськ: ОДТВП «Дніпрокнига», 1996. - 16с.

 

28 серпня 1926р.  —  у с. Лихівці Дніпропетровської області народився Жуган Володимир Олександрович, член Спілки художників України. Працює у галузі станкового живопису. (75 років від дня народження).

Художники Дніпропетровщины: Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, - 1991. - С.78-79.

 

28 серпня 1941р.  —  екіпаж бомбардувальника у складі І.Вдовенка, М.Гомоненка, В.Карпова, М.Купетова в боях за місто Дніпропетровськ повторив подвиг М.Гастелло. (60 років події).

Днепропетровская область в годы Великой отечественной войны Советского Союза (1941-1945гг.0 : Сборник документов и материалов. - Днепропетровск, 1962. - С.64-65.

 

31 серпня 1886р.  —  в м. Нікополі народився Таран Андрій Іванович, український живописець. Викладав у Київському художньому інституті, де 1937 року організував мозаїчну майстерню. Помер 1967 року. (115 років від дня народження.

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.3. - С.356.

 

 

ВЕРЕСЕНЬ

 

6 вересня 1941р.  —  у м. Дніпропетровську народився Мальцев Анатолій Іванович, член Спілки художників України. Працює у галузі станкової графіки. (60 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.122-123.

 

8 вересня 1911р.  —  народився Широков (Шейнін) Семен Юхимович, журналіст, критик, член Дніпропетровської обласної організації Національної Спілки письменників України. (80 років від дня народження).

Писатели Днепропетровщины: Биобиблиографический указатель. - Днепропетровск, 1987. - С.107-108.

 

10 вересня 1991р.  —  вийшов перший номер газети Дніпропетровської міськради «Наше місто». (10 років від дня виходу).

Нова міська газета // Наше місто. - 1991. - 10 верес.

 

12 вересня 1831р.  —  у м. Катеринославі народилась Блаватська Олена Петрівна (уроджена Ган), засновниця Міжнародного теософічного товариства. (170 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.36-38.

 

14 вересня 1926р.  —  у с. Кам’янці Апостолівського району народився Чхан Михайло Антонович, поет. Помер 1987р. (75 років від дня народження).

 

15 вересня 1916р.  —  у м. Катеринославі відкрито Вищі жіночі курси, які стали базою для створення університету та медичної академії. Цей день вважається датою заснування медичної академії. (85 років від дня відкриття).

50 лет Днепропетровского медицинского института 1916-1966. - К., 1967. - 379с.

Вірність Гіппократу: Альманах Дніпропетр. мед. інституту (1916-1991) / За ред. Л.В.Новицької-Усенко. - Дніпропетровськ: Січ, 1991. - 95с.: іл.

 

17 вересня 1901р.  —  у м. Катеринославі відкрито Комерційне училище. Директором його став вчений Синявський Антін Степанович. (100 років від дня заснування). (100 років від дня події).

 

17 вересня 1901р.  —  у м. Новомосковську народився Глущенко Микола Петрович, живописець, народний художник СРСР. Помер 31 жовтня 1977р. (100 років від дня народження).

 

23 вересня 1906р.  —  у м. Катеринославі народився Кожевников Сергій Миколайович, вчений у галузі механіки, член-кореспондент АН УРСР, заслужений діяч науки УРСР, лауреат державної премії СРСР. (95 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.107.

 

25 вересня 1891р.  —  народився Ткачук Іван Васильович, український письменник, журналіст. В 1928р. почав видавати у м. Катеринославі літературний часопис «Зоря». Помер 1948р. (110 років від дня народження).

Чабан М.  Січеслав у серці : Нариси : Книга пам’яті. - Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994. - С.17.

 

26 вересня 1911р.  —  у м. Катеринославі народився Ховаєв В’ячеслав Олександрович, художник. Працював у галузі станкового живопису. Помер 26 липня 1977р. у Дніпропетровську. (90 років від дня народження).

Словник художників України. - К. : УРЕ, 1973. -С.243.

 

 

 

ЖОВТЕНЬ

 

13 жовтня 1946р.  —  у с. Петриківці на Дніпропетровщині народився Шулик Іван Іванович, член Спілки художників України. Працює у галузі театрально-декоративного мистецтва. (55 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.214-215.

 

13-14 жовтня 1941р.  —  у м. Дніпропетровську на території нинішнього ботанічного саду фашисти розстріляли 11 тисяч жителів міста. (60 років події).

Книга пам’яті України. Дніпропетровська область : Дніпропетровськ. - Дніпропетровськ : Січ, 1994. - С.22.

 

14 жовтня 1901р.  —  у м. Катеринославі відкрито пам’ятник російському поетові Пушкіну Олександру Сергійовичу. (100 років від дня відкриття).

 

16 жовтня 1871р.  —  у с. Шестірні на Катеринорславщині народився Мосін Олександр Григорович, співак, заслужений артист УРСР. Помер 9 вересня 1929 року. (130 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.450.

 

18 жовтня 1896р.  —  у м. Катеринославі народився Страхов (Браславський) Адольф Йосипович, скульптор і графік, народний художник УРСР. (105 років від дня народження).

 

18 жовтня 1916р  —  у с. Шолохове на Нікопольщині народився Таран Павло Андрійович, генерал-майор авіації, двічі Герой Радянського Союзу. (85 років від дня народження).

Моє Придніпров’я : Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області (на 1991 рік). - Дніпропетровськ, 1990. - С.16.

 

23 жовтня 1906р.  —  у с. Підгородньому (нині с. Новопавлівка Межівського району Дніпропетровщини) народився Дубина Кузьма Кіндратович, вчений, доктор історичних наук, заслужений діяч науки УРСР. Помер 22 листопада 1957 року. (95 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.557.

 

29 жовтня 1966р.  —  у м. Павлограді встановлено монумент Вічної слави воїнам-визволителям і учасникам антифашистського підпілля, які загинули за визволення Павлограду. (35 років від дня відкриття).

Нікітась О.  Відкриття монумента Вічної слави // Світло Жовтня. - 1966. -1 листоп.

 

 

 

ЛИСТОПАД

 

 

1 листопада 1851р.  —  народився Манжура Іван Іванович, український поет, етнограф, фольклорист. Помер 15 травня 1893р. у Катеринославі. (150 років від дня народження).

 

4 листопада 1901р.  —  народився Демерджі Дмитро Лазарович, український письменник, поет. В повоєнні роки очолював Дніпропетровське обласне літературне об’єднання. Помер 22 грудня 1991 року. (100 років від дня народження).

 

5 листопада 1966р.  —  у м. Дніпропетровську відкрито міст через Дніпро, який отримав ім’я 50-річчя Великого Жовтня (Новий міст). (35 років від дня відкриття).

Міст через Дніпро відкрито! // Зоря. - 1966. - 6 листоп.

 

14 листопада 1891р.  —  народився Щукин Пилип Олімпієвич, громадський і політичний діяч Катеринославщини, розстріляний ЧК 1921 року. (110 років від дня народження).

Чабан М.  «Екатгубчека» : закатовано просвітян // Січеслав. край. - 1997. - №3. - лют.

 

21 листопада 1966р.  —  у м. Дніпропетровську на будинку №59 по вулиці Комсомольській відкрито меморіальну дошку, присвячену поетам М.Свєтлову, М.Голодному, О.Ясному. (35 років від дня відкриття).

Белич В.Я., Сумина З.Г.  Днепропетровск: Путеводитель-справ. - Днепропетровск: Промінь, 1985. - С.137.

 

25 листопада 1926р.  —  у с. Новоолександрівці Синельниківського району народився Машкін Михайло Васильович, композитор, заслужений діяч мистецтв УРСР. Помер 12 листопада 1971р. (75 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.367.

 

29 листопада 1876р.  —  у с. Гупалівці Магдалинівського району народився Маринич Григорій Васильович, український актор, народний артист УРСР. Виступав у трупах П.Саксаганського, І.Карпенка-Карого. Помер 1961 року. (126 років від дня народження).

 

 

 

ГРУДЕНЬ

 

 

1 грудня 1866р.  —  у м. Верхньодніпровську на Катеринославщині випущено першу в Російській імперії земську поштову марку - знак поштової оплати місцевого значення (135 років події).

Левітас Й.Я., Басюк В.М.  Все про марки. - К.: Реклама, 1975. - С.34.

 

6 грудня 1871р.  —  На Катеринославщині народився Вороний Микола Кіндратович, український поет, театрознавець, перекладач (130 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.40-42.

 

7 грудня 1931р.  —  народився Сіренко Володимир Іванович, поет, член Дніпропетровської організації Національної Спілки письменників України (70 років від дня народження).

Савченко В.В.  Бог не під силу хреста на дає. Поетичне Придніпров’я: Есе. - Дніпропетровськ: Січ, 1999. - С.21-22.

Терещенко Р.  Жодного друга не зрадив і в жодному рядку не збрехав // Відроджена пам’ять: Книга нарисів. - Дніпропетровськ, 1999. - С.570-580.

 

12 грудня 1936р.  —  народився Хворост Василь Іванович, член Спілки художників, член Спілки журналістів. Працює у галузі станкової графіки та книжкової ілюстрації (65 років від дня народження).

Художники Дніпропетровщины: Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.194-195.

 

13 грудня 1991р.  —  на Дніпропетровщині постановою Верховної Ради України із складу Царичанського району виділено Петриківський район. (10 років події).

Шматенко Л.  Петриківку знає світ // Зоря. - 1996. - 12 груд.

 

19 грудня 1906р.  —  у м. Катеринославі народився Єсипенко Микола Гаврилович, український режисер, заслужений діяч мистецтв УРСР. (5 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.614.

 

21 грудня 1931р.  —  народився Галичин Микола Єгорович, член Спілки художників. Працює в галузі сценографії, станкового живопису, акварелі. (70 років від дня народження).

Художники Днепропетровщины: Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1991. - С.46-47.

 

23 грудня (н.ст.) 1796р.  —  за наказом імператора Павла I  м. Катеринослав було перейменовано у Новоросійськ (205 років події).

Памятная книжка и адрес-календарь Екатеринославской губернии на 1889 год. - Екатеринослав, 1889. - С.45

 

23 грудня 1926р.  —  у с. Широкому (нині Солонянського району на Дніпропетровщині) народився Кирейко Віталій Дмитрович, український композитор, педагог, музикознавець, народний артист України (75 років від дня народження).

УРЕС. - 2-е вид. - К., 1987. - Т.2. - С.73.

 

25 грудня 1901р.  —  народилась Галя Мазуренко (Боголюбова Галина Сергіївна), відома українська поетеса, художниця. В юності проживала у Катеринославі, емігрувала. Нині проживає у Лондоні (100 років від дня народження).

 

Грудень 1911р.  —  створено Широківський народний театр (90 років від дня події).

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1986 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1985. - С.25-26.

 

 

 

*   *   *

 

 

1656р.  —  у с. Старі Кодаки за розпорядженням Коша запорозького офіційно створено берегову сторожу із охочих козаків-лоцманів, в обов’язки якої входило проводити човни через пороги (345 років від дня події).

Феодосий  Материалы для историко-статистического описания Екатеринославской епархии. Т. I-II. - Екатеринослав, 1880. - С.71-72.

 

1781р.  —  російський вчений В.Ф.Зуєв вперше дав наукове пояснення походженню назви «Кривий Ріг» і зробив докладний опис Криворізьких руд. (220 років події).

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. - К.: УСЭ, 1977. - С.286.

 

1796р.  —  у м. Катеринославі в Потьомкінській пересувній друкарні видано першу в місті книгу «Наставление сыну. Сочинение Владимира Золотницкаго». (205 років події).

Немченко Ю.  Сотворенная разумом // Днепров. панорама. - 1993. - 20 янв.

 

1811р.  —  у с. Нові Кайдаки (тепер у межах Дніпропетровська) побудована кам’яна церква в ім’я Святителя Христова Миколая (190 років події).

Справочная книга Екатеринославской епархии. - Екатеринослав, 1908. - С.40.

 

1846р.  —  у м. Павлограді народився Бараковський Григорій Максимович, український драматург, автор соціально-побутових п’єс. (155 років від дня народження).

Моє Придніпров’я. Хроніка пам’ятних дат і подій області на 1996 рік: Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1995. - С.44-45.

 

1856р.  —  побудована Миколаївська церква у м. Ігрень, тепер у межах Дніпропетровська (145 років події).

Митці України : Енциклопедичний довідник / За ред. А.В.Кудрицького. - К. : УЕ, 1992. - С.702.

Памятники градостроительства и архитектуры Украинской ССР. В 5-ти т. Т.2. - К. : Будівельник, 1985. - С.127. Фото - С.128.

Памятники архит. и градостроит. Укр. ССР  в 5-ти тт.  Т.2

 

1856р.  —  селяни Катеринославщини взяли участь у селянському антикріпацькому русі південних губерній, який отримав назву «Похід в Таврію по волю». (145 років події).

Пойда Д.П.  Масові втечі кріпосних селян Катеринославської губернії до Криму в 1856р. // Збірник рефератів доповідей обласної науково-практичної конференції з історичного краєзнавства. - Дніпропетровськ, 1990. - С.70-73.

 

1876р.  —  народився Хрінников Володимир Миколайович, відомий катеринославський меценат. 1813 року побудував у м. Катеринославі «Український дім» - нині готель «Україна» (125 років від дня народження).

 

1881р.  —  на Криворіжжі відкрито перший у басейні Саксаганський рудник, на базі якого згодом було створено рудоуправління ім. Ф.Дзержинського. (120 років події).

Кривому Рогу 200 : Историко-экономический очерк. - Днепропетровск: Промінь, 1975. - С.15.

 

1886р.  —  Дніпровське металургійне товариство заснувало Голковську, Шмаковську та Ростківську рудні. Пізніше названі, відповідно, ім. Кірова, ім. К.Лібкнехта, ім. Комінтерну. (115 років від часу заснування).

Кривому Рогу 200 : Историко-экономический очерк. - Днепропетровск: Промінь, 1975. - С.16.

 

1886р.  —  на Катеринославщині відкрито Покровські копальні по видобутку марганцевої руди (нині тут знаходиться м. Орджонікідзе). (115 років від часу відкриття).

Орджонікідзе: Орджоникидзе. - К.: Мистецтво, 1975. - (Укр. та рос. мовами).

 

1886р.  —  засновано м. П’ятихатки Катеринославської губернії (115 років від часу заснування).

История городов и сел УССР. Днепропетровская область.- К. : УРЕ, 1977. - С.605.

 

1891р.  —  І.Ю.Рєпін закінчив основний варіант картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану» і вперше виставив її на персональній виставці у м. Петербурзі (110 років події).

Богуш П.  Илья Репин на Никопольщине. - Днепропетровск : Пороги, 1993. - С.27-28.

 

1896р.  —  у м. Катеринославі Дюнерберзьким акціонерним товариством створено машинобудівний завод прокатних валків (105 років від часу створення).

Днепропетровский завод прокатных  валков. 100 лет! / А.А.Лушпа, Н.С.Козаченко, Ю.М.Чернов. - Днепропетровск : УКО ИМА-пресс, 1996. - 79с.

 

1896р.  —  у м. Катеринославі на кошти купця 1-ї гільдії І.М.Михайличенка побудована Благовіщенська церква (105 років події).

Справочная книга Екатеринославской епархии. - Екатеринослав, 1908. - С.18.

 

1901р.  —  у м. Катеринославі зведено будинок Міської думи (тепер - училище культури). Архітектор Д.Скоробагатов. (100 років від часу побудування).

Андрущенко Н.П. и др.  Днепропетровск : Архит.-ист. очерк / Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Лепченко. - К.: Будівельник, 1985. - С.45.

 

1906р.  —  у Катеринославі виходив щотижневий економічний та літературний часопис «Добра порода» під редакцією Н.З.Бикова і К.Л.Д’яконова (95 років події).

Чабан М.  Вічний хрест на грудях землі : художньо-документальні нариси. - Дніпропетровськ: УкВ ІМА-прес, 1993. - С.5-6.

 

1906р.  —  почала виходити щотижнева газета «Верхнеднепровский земский листок». Припинила своє існування в 1917р. (95 років події).

Газети і журнали Катеринославщини (1838-1916) : Науково-допоміжний бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1993. - С.10.

 

1911р.  —  у м. Верхньодніпровську відкрито земську лікарню, яку очолив В.С.Татаринов. (90 років від часу відкриття).

Поваров П.М.  Верхнеднепровску 200. - Днепропетровск: Промінь, 1979. - С.11-12.

 

1916р.  —  засновано Дніпродзержинський вагонобудівний завод. (85 років від дня заснування).

Бочарова С., Харибіна Т.  Дніпродзержинськ: Путівник-довідник. - Дніпропетровськ : Промінь, 1974. - С.64.

 

1921р.  —  у складі Катеринославської губернії виділено Нікопольський повіт. (80 років події).

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. - К. : УСЭ., 1988. - С.433.

 

1931р.  —  організовано Дніпропетровський Державний проектно-дослідний інститут залізничного транспорту «Дніпротранс». (70 років від часу заснування).

Ступени // Приднепров. магистраль. - 1991. - 27 авг.

 

1931р.  —  засновано ботанічний сад Дніпропетровського державного університету.

Моє Придніпров’я. Література до знаменних і пам’ятних дат Дніпропетровської області на 1981 рік : Бібліографічний покажчик. - Дніпропетровськ, 1981. - С.17.

 

1936р.  —  став до ладу Нижньодніпровський (нині Дніпропетровський) стрілочний завод. (65 років від часу пуску).

Ватченко А.Ф., Шевченко Г.И.  Днепропетровск : Путеводитель. - 3-е изд., доп. - Днепропетровск : Промінь, 1979. - С.84-85.

 

1936р.  — у м. Кривому Розі створено Центрально-Міський та Дзержинський міські райони (65 років від часу створення).

Справочная книга. Адрес-календарь  Криворожье : Рекламно-информац. ежегодник. - Днепропетровск : Пороги, 1996. - С.7.

 

1946р.  —  створено Криворізький відділок Придніпровської залізниці (55 років від часу створення).

Новик Л.И., Кан Д.И.  Кривой Рог : Путеводитель-справочник. - Днепропетровск : Промінь, 1986. - С.81-82.

 

1956р.  —  у м. Придніпровську відкрито енергобудівельний технікум (45 років від часу відкриття).

Ефремов В.  Кому укрощать молнии : Приднепровскому техникуму - 25 лет // Днепр вечерний. - 1981. - 3 июля.

 

1956р.  —  на базі кількох робітничих селищ поблизу марганцевої рудні ім. С.Орджонікідзе виникло місто Орджонікідзе. (45 років від часу заснування).

История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. - К. : УСЭ, 1977. - С.5_5.

 

1956р.  —  виділено місто районного підпорядкування Інгулець на Криворіжжі. Населення - понад 40 тис. чоловік. (45 років події).

Справочная книга. Адрес-календарь Криворожье : Рекламно-информац. ежегодник. - Днепропетровск : Пороги, 1996. - С.7.

 

1961р.  —  введено в дію Центральний гірничо-збагачувальний комбінат (40 років від часу введення).

Новик Л.И., Кан Д.И.  Кривой Рог : Путеводитель-справочник. - Днепропетровск : Промінь, 1986. - С.62-64.

 

1961р.  —  у м. Кривому Розі пущено в експлуатацію Міськмолокозавод №1 (40 років від часу пуску).

Новик Л.И., Кан Д.И.  Кривой Рог : Путеводитель-справочник. - Днепропетровск : Промінь, 1986. - С.81.

 

1961р.  —  засновано смт. Зеленодольськ Апостолівського району на Дніпропетровщині. Нині має статус міста (40 років від часу заснування).

Дубрівна Г.  День міста енергетиків // Апостолів. новини. - 1998. - 13 жовт.

 

1961р.  —  в смт. Петриківка Царичанського району (нині центр Петриківського району) створено фабрику художніх виробів «Дружба». Нині - фабрика «Петриківський розпис» (40 років від часу створення).

Шматенко Л.  Чорний колір у райдузі // Зоря. - 1997. - 6 верес.

 

1961р.  —  першу продукцію видав Криворізький м’ясокомбінат (40 років події).

Новик Л.И., Кан Д.И.  Кривой Рог : Путеводитель-справочник. - Днепропетровск : Промінь, 1986. - С.80.

 

1966р.  —  при Дніпропетровському медичному інституті створено музей історії вузу. Ініціатор - ректор інституту професор І.І.Крижанівська. (35 років від часу створення).

Крижанівська І.  Музей починається з виставки // Пульс. - 1994. - 14 жовт.

 

1966р.  —  створено Дніпропетровську дитячу річкову флотилію. (35 років від часу створення).

Шаповал Е. Большое плавание маленькой флотилии // Днепропетровск. - 1996. - 11 июля.

 

1966р.  —  у м. Нікополь на березі Каховського водосховища побудовано річковий порт (35 років від часу побудування).

Нікополь : Фотоальбом. - К. : Мистецтво, 1988. - С.4.

 

1971р.  —  у м. Дніпропетровську створено науковий центр АН УРСР, а в 1921р. - Придніпровський науковий центр АН УРСР (30 років від часу створення).

Фоменко А.  Будинок Вюрглера - Придніпровський науковий центр // Наше місто. - 1996. - 26 берез.

Наринський А.  Горизонти Придніпровського наукового // Рад. освіта. - 1981. - 5 груд.

 

1971р.  —  у м. Кривому Розі на базі Криворізьких центральних майстерень з ремонту та виготовлення електроустаткування виник Криворізький електрозавод (30 років події).

Новик А.И., Кан Д.И.  Кривой Рог : Путеводитель-справочник. - Днепропетровск : Промінь, 1986. - С.78.

 

1976р.  —  у м. Кривому Розі пущена вовнопрядильна фабрика (25 років від часу пуску).

Новик А.И., Кан Д.И.  Кривой Рог : Путеводитель-справочник. - Днепропетровск : Промінь, 1986. - С.78-79.

 

1976р.  —  введено в дію Нікопольську ниточну фабрику ( 25 років від часу введення).

Акимов А.С.  Никополь : Путеводитель. - Днепропетровск : Промінь, 1988. - С.89-90.

 

1986р.  —  у м. Дніпропетровську створено дитячий балет на льоду «Кристалл». Керівник В.Пермінов. (15 років від часу створення).

Хохлова А.  Таланты сверкают в «Кристалле» // Наше місто. - 1995. - 17 січ.

 

 

 

 

 

17 СІЧНЯ

 

100 років від дня народження

Епіка Григорія Даниловича

(1901 - 1937)

 

 

Григорій Епік, відомий у 20-30 роках прозаїк, розділив долю багатьох українських письменників, які безслідно згинули в огні сталінських репресій. Жорстока доля рано вирвала перо з його рук, але творчий спадок письменника, його життя заслуговують не увагу сучасного читача.

Народився Григорій Данилович 17 січня 1901 року в селі Кам’янці, неподалік від Катеринослава (Дніпропетровська). Батько його Данило Дем’янович працював на лісопильнях розпиловщиком, згодом на заводі «Шодуар» (імені Комінтерну).

Робітником почав своє трудове життя й Григорій, брав участь у  громадській війні на боці більшовиків, був поранений.

1921 року він став слухачем курсів, заснованих Полтавською губнаросвітою, серед своїх однолітків користувався неабиякою повагою. Тоді вже виявились його літературні здібності, показав він себе і вмілим організатором. Після закінчення курсів Григорій Епік працював у Полтавській губнаросвіті, був редактором місцевої комсомольської газети «Червоний юнак», став помітною фігурою в політичному і громадському житті полтавської молоді. Тоді ж почав писати вірші та оповідання.

1924 року Григорій Епік переїхав до Харкова, тодішньої столиці, де став одним з керівників письменницької організації «Плуг», редактором журналу «Молодий Більшовик». Тут він продовжував навчатись, вступив до Інституту червоної професури на кафедру історії України. Через два роки порвав з «Плугом» і вступив до іншої письменницької організації - Вапліте.

У грудні 1934 року Епіка заарештували, відправили на Соловки. Його сім’ю виселили з квартири, родичів викликали на допити. За одними свідченнями Григорій Епік був розстріляний 3 листопада 1937 року, є версія, що 4 листопада того ж року разом з Лесем Курбасом, Миколою Кулішем та іншими він був потоплений на баржі у Білому морі - тоді, до 20-х річниці Великої Жовтневої революції, країною прокотилась страшна хвиля репресій.

Вже на початку своєї творчості Григорій Епік спробував свої можливості в усіх основних жанрах - поезії, прозі, драматургії, кінодраматургії.

В 20-х роках вийшли його збірки віршів «Червона кобза» та оповідань «На зломі» і «В снігах», в 1930 році надруковано книгу оповідань, в 1930 році надруковано книгу оповідань «Том сатири». Тема творів - події революції, громадської війни, долі людей, втягнених у цей вир.

Найбільш політичним і визначним твором письменника є роман «Перша весна», виданий 1931 року, написаний по живих, гарячих слідах бурхливої, пронизаної гострими соціальними конфліктами сільської дійсності. Другий і останній роман Григорія Епіка «Петро Ромен» (1932), написаний у відповідь на заклик комсомолу створити позитивний образ молодого робітника. Критика і сам автор оцінили як доволі слабкий і невдалий.

За часом творчий шлях Григорія Епіка тривав недовго, трохи більше десяти років. Життя його урвалось рано, талант не встиг розвинутись на повну силу. В своїх книгах письменник залишив нам свою бентежну молодість і душу романтика ...

 

 

 

Література:

 

 

Епік Г.  Твори / Вступ. ст. О.Килимника. - К., 1958. - 600с.

 

Епік Г.  Перша весна : Роман. - К.: Дніпро, 1971. - 339с.

 

Епік Г.Д.  «Роменова абетка» з Соловків. - К.: Веселка, 1993. - 30с.

 

*   *   *

 

Чабан М.  Очима брата // Чабан М.П. Січеслав у серці : Нариси / Книга пам’яті. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.73-80;  Також : З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.138-145.

 

*   *   *

Фролова К.П.  Життя і смерть Григорія Епіка // Прапор юності. - 1988. - 29 берез.

 

Суворов Р.  Соловки вы, Соловки... // Днепров. панорама. - 1990. - 25 февр.

 

*   *   *

 

Епік Григорій Данилович // УРЕ. - Т. IV. - С.510.

 

Епік Григорій Данилович // УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.591.

 

Епік Григорій // Енциклопедія українознавства. Т.2. Перевидання в Україні. - Київ, 1994. - С.640.

 

 

 

 

 

22 СІЧНЯ

 

90 років від дня народження

Омельченка Григорія Микитовича

( 1911 )

 

 

Не заспить бувалий кормчий:

На Дніпрі його літа

Ненаситець аж рокоче,

чайка ж - далі проліта

(Анатолій Солонський)

 

Живе у нашому степовому місті біля самого Славутича людина незвичайної долі й древнього лоцманського родоводу, невтомний трудівник на просвітницькій ниві, ревний краєзнавець, натхненний садівник і самобутній письменник з щирим та стражденним серцем - Григорій Омельченко.

Вже немало важких життєвих шляхів подолано, багато років злетіло сивою дніпровою чайкою, а душа не зраджує глибокому й міцному родинному корінню - молода, стрімка, бентежна, непримиренна до зла людського, відважна... Одне слово, козацька.

Народився Григорій Микитович Омельченко 22 січня 1911 року в селі Лоцманська Кам’янка над Дніпром, яке з часом стало складовою частиною Січеслава, в родині потомственого лоцмана. З шести років привчався до хліборобської праці, рибальства та лоцманського ремесла, мужнів  у щоденній нелегкій праці, набирався сили та звитяги в досвідчених та мудрих односельчан. У дев’ятнадцять років був уже за отамана плота, а в 21 - помічником лоцмана. Коли в 1929 році власний земельний наділ з діда-прадіда було місцевою владою відібрано, пішов працювати у колгосп, в якому за три роки не одержав ні копійки, ні зернини. Після вечірньої школи вступив на підготовчі курси до Інституту професійної освіти, а згодом перейшов на соціально-економічний факультет Дніпропетровського університету. 1937 року закінчив геолого-географічний факультет Харківського університету. Працював учителем географії та астрономії в середніх школах і сільськогосподарському інституті м. Мелітополя, лектором обласного лекторію м. Запоріжжя.

Велику Вітчизняну війну ніс і на своїх кремезних плечах день в день та ще один рік служив в окупаційних військах на території Австрії, Угорщини, Болгарії. Доволі натерпівся вразливим серцем на кривавих торжищах війни, але не втрачав людської гідності, честі, доброти. Придивлявся до європейських набутків високої культури з тим, щоб і в своєму зруйнованому краю можна було досягти загальнолюдських вершин у суспільному розвиткові лоцманівських потомків.

Після війни працював директором педагогічного училища. Був засуджений по ст. 54-10 на 10 років ув’язнення за написання листа до ЦК КПРС про смерть дітей від голоду. Покарання відбував у Сибіру , на Амгуні, Амурі та Сахаліні. Після реабілітації 1961 року працював вчителем географії та астрономії, директором школи. З останньої посади був звільнений за те, що учням сказав: «Мазепа ніколи не був зрадником України». На пенсію вийшов 1970 року.

Член НРУ, товариства «Просвіта» ім. Т.Г.Шевченка (з посвідченням №1) і Всеукраїнського товариства політв’язнів та репресованих, в якому обраний заступником голови обласної організації. З його ініціативи СШ №107 і дитячий садок №270 Лоцманської Кам’янки з російськомовного навчання та виховання перейшли на українське. У цьому ж селищі створив музей дніпровських лоцманів. З 1970 року у СШ №107 і 135  постійно проводить з учнями цікаві уроки рідної природи, мужності, народознавства. З особливим інтересом діти слухають розповіді про відважних лоцманів у місцевому музеї, упорядкованому вмілими й мозолястими руками січового лицаря, загартованого в стрімких хвилях Дніпрових порогів у пору юності. А ще він турбується про те, аби Лоцманській Кам’янці надати статус історичного місця, бо вже втрачають лице козацька Мандриківка, Краснопілля та їм подібні.

Григорій Микитович підготував до друку три книги - «Воспоминания» (російською мовою), «Степи України», «Лоцмани Дніпрових порогів». Та, жаль, не може їх ніяк видати через сучасну скруту. Тай власні патріоти-спонсори ще, мабуть, не народились для такої важливої справи... Окремі уривки з них публікувалися в місцевих газетах та львівському журналі «Дзвін» (1993, №№ 7-9), озвучувалися обласним радіо в передачах «На полі слова», які вела Наталка Нікуліна, читалися самим автором на засіданнях секції краєзнавців в обласній бібліотеці. Його художні замальовки та публіцистичні виступи неодноразово публікували редакції газет «Днепровская правда», «Зоря». «Січеславський край».

Через численних рукописів старого просвітянина є й поезії, які віддзеркалюють чисте проміння великої любові до рідного краю, яке не затьмарили ні голодомори, ні криваві шляхи війни, ні тюремні кайдани... Деякі з них були опубліковані вперше часописом «Бористен» (1995, №4, с.16-17).

І не вірить старий лоцман, що він останній живий корінець сміливого лицарства. Не вірить! Бо прийдешні покоління повернуть Славутичу його первозданну силу і велич порогів, чистоту і животворний смак дніпрових хвиль. Розкують муровані кайдани, і оживе древня ріка в природному руслі швидкоплинного потоку бурхливих вод, які змагатимуться з новими лоцманами на вічне право власної свободи Природи і мудрості Людини у загадковому Всесвіті... І хочеться вірити, що творчий набуток славного нащадка буде гідно поцінований сучасниками і прийдешніми поколіннями суверенної України.

 

Анатолій Поповський,

доктор філологічних наук, професор

 

 

 

Література:

 

 

Омельченко Г.М.  Спогади лоцмана порогів Дніпрових. - Дніпропетровськ : Січ, 1998. - 159с.

 

*   *   *

 

Омельченко Г.  Крізь сталінські табори смерті / Підготував М.Чабан // Прапор юності. - 1989. - 10, 13, 15, 20, 22 черв.; Також : Зона. - 1998. - №13. - С.20-45.

 

Омельченко Г.  Козацький куліш // Зоря. - 1997. - 17 трав.

 

Омельченко Г.  Музей ... чи не єдиний у світі //Джерело. - 1998. - 27 листоп.

 

*   *   *

 

Чабан М.  Підкорялись пороги лоцману // Зоря. - 1991. - 23 січ.

 

Анатолійчук П.  Слово про лицаря, загартованого в хвилях дніпрових порогів // Борисфен. - 1995. - №4. - С.16-17.

 

Квітка Б.  Жива історія // Приднепров. магистраль. - 1996. - 17 листоп.

 

Достойный правнук прадедов славных // Днепров. панорама. - 1996. - 23 янв.

 

Матющенко Б.  Лоцман - и этим все сказано // Днепров. панорама. - 1997. - 20 авг.

 

За наукою до Григорія Микитовича // Днепров. правда. - 1998. - 24 июля.

 

Калинова Д.  Жива слава лоцманів // Наше місто. - 1998. - 24 черв.

 

Криничний О.  І погомоніли цікаво, і пошанували гідно // Джерело. - 1998. - 27 листоп.

 

Зобенко О.  Ніби ковток живої води // Зоря. - 1999. - 29 груд.

 

Соболь В.  Легендарній лоцман // Джерело. - 2000. - 14 січ. - С.7.

 

 

 

 

 

31 СІЧНЯ

 

125 років від дня народження

Динника Олександра Миколайовича

(1876 - 1950)

 

 

Заслужений діяч науки і техніки, академік О.М.Динник є одним з найвидатніших механіків нашої країни. Він широко відомий своїми численними науковими роботами в галузі прикладної математики, фізики, механіки, опору матеріалів і теорії пружності. Інженер, магістр механіки, ад’юнкт прикладної механіки, магістр прикладної математики, професор, доктор технічних наук, дійсний член Академії наук СРСР і Академії наук УРСР — ось перелік ступенів та звань, присвоєних цьому видатному вченому.

Він вдало поєднав в собі теоретика, експериментатора та інженера, цим і пояснюється той факт, що всі дослідження О.М.Динника строго наукові, експериментально перевірені й широко впроваджені в інженерну практику.

Народився Олександр Миколайович 31 січня 1876 року (саме цю дату можна вважати  найбільш вірогідною) у місті Ставрополі в сім’ї учителя. Після закінчення місцевої гімназії 1895 року він вступив на фізико-математичний факультет Новоросійського (Одеського) університету,  звідки згодом перевівся до Київського університету. 1900 року він закінчив університет і почав працювати в Київському політехнічному інституті.

1911 року О.М.Динника обрано професором механіки Донського політехнічного інституту, а у 1913 році - професором Катеринославського гірничого інституту, де він пропрацював до 1930 року. З 1930 по 1941 роки - працював у Дніпропетровському металургійному інституті.

Працюючи в цих вузах, вчений найтіснішим чином був зв’язаний із гірничою і металургійною промисловістю нашої країни, для якої він особисто і його школа виконали багато практично корисних науково-дослідних робіт.

Ще в часи студентства Олександр Миколайович виконав роботу в галузі експериментальної фізики, яка була відзначена золотою медаллю та премією імені Пирогова. Наступна значна робота вченого була присвячена дослідженням в галузі удару пружних тіл, відкриття в цій галузі мали піонерський характер і набагато випередили зарубіжні дослідження. Під керівництвом вченого виконувались дослідження для центрального аеродинамічного інституту, Кузнецькбуду, Грознафти, заводів Воронежа, Харкова  тощо.

Одночасно з широкою та різноманітною науково-дослідницькою роботою О.М.Динник проводить велику педагогічну діяльність. Створений за його ініціативою при гірничому інституті науково-технічний гурток став справжньою школою, в якій навчались і стали на шлях творчої наукової діяльності багато майбутніх видатних механіків. 1930 року, коли із структури гірничого інституту виділився металургійний інститут, гурток було реорганізовано в постійно діючий семінар кафедр будівельної механіки металургійного інституту і університету.

Семінар швидко став центром наукової думки міста з питань прикладної механіки і математики, число його учасників доходило до 80 чоловік. Поряд з проблемами будівельної механіки і теорії пружності тут розглядали роботи з гідромеханіки, аеродинаміки, математики. Протягом 11 років понад 80 учасників семінару захистили кандидатські і докторські дисертації.

За 28 років своєї наукової і педагогічної діяльності у вузах Дніпропетровська О.М.Динник створив міцний творчий колектив наукових працівників, який виховав у своїх рядах багатьох вчених, які продовжили самостійну роботу у вузах Дніпропетровська, Києва, Москви та інших міст.

Серед учнів Олександра Миколайовича можна назвати професора Дніпропетровського транспортного інституту А.Ш.Локшина, дійсного члена АН УРСР професора Г.М.Савіна.

Смерть О.М.Динника 22 вересня 1950 року стала тяжкою втратою для української науки. Похований Олександр Миколайович у Києві, а у Дніпропетровську його ім’я залишилось в літописах двох найбільших вузів, в пам’яті його колишніх учнів.

 

 

 

Література:

 

 

Известия Екатеринославского горного института имени т. Артема-Сергеева. Юбилейный выпуск 1899-1924г. 1-я  ч. официальная. - Екатеринослав, 1924. - 251с.

О Диннике А.Н. — С. 58, 62.

Библиография — С.73.

 

Днепропетровский горный институт им. Артема 1899-1949.- Днепропетровск, 1949. - 100с.

О Диннике А.Н. — С. 47, 62, 79, 80.

 

Миронов М.Р.  Діяльність видатних вітчизняних учених у Дніпропетровську. - К. : Держтехвидав України, 1951. - 106с.

Про Динника О.М. — С. 9, 16, 21, 39, 61, 65, 78-84.

 

Днепропетровский горный институт: Исторический очерк: В 2кн. / Днепропетр. горн. ин-т. Сост.: А.А.Ренгевич, И.П.Гаркуша, Н.Я.Биличенко и др.; Под ред. А.А.Ренгевича, М.П.Теселько. - М.: Недра, 1990. - Кн.1 : История и развитие (1899-1989). - 345с. : ил.

О Диннике А.Н. — С. 21, 43, 55, 145, 173, 180, 189, 190, 192, 237, 238, 239, 324, 326, 327, 330.

 

Дніпропетровський гірничий інститут. Історичний нарис : У 2 кн. / Укл.: Г.Г.Півняк, О.О.Ренгевич, К.Ф.Тяпкін та ін. - К. : Техніка, 1995. - Кн.2 : Кафедри (1899-1992). - 408с.  Мова рос.

Про Динника О.М. — С. 320, 321, 322, 323, 324, 325, 326, 328.

 

*   *   *

 

Шаповал И.  Выдающийся ученый и педагог // Днепр вечерний.- 1976. - 31 марта.

 

Пименов В.  Выдающийся механик // Днепр вечерний. - 1980. - 3 дек.

 

Климашевский Л.М. Александр Николаевич Динник // Теория и практика металлургии. - 1998. -№4. - С.64.

 

*   *   *

Динник Олександр Миколайович // УРЕС : В 3-х т. / Редкол.: А.В.Кудрицький та ін. - 2-е вид. - К. : Голов. ред. УРЕ, 1986. - Т.1. - С.516.

 

Динник Олександр Миколайович // УРЕ. - К. - Т.4. - С.170.

 

 

 

 

 

 

2 ЛЮТОГО

 

100 років від дня народження

Підмогильного Валер’яна Петровича

(1901 - 1937)

 

 

Не сходь з цього місця:

                                     вкарбуй і затям -

служити Чаплям, а не Вічному Риму!

І хай за цю службу розіпнуть на скелі,

живцем закопають в північній мерзлоті -

без тебе, Вкраїно, життя, як пустеля,

без вас, хутори, і дихати годі ...

                          (Віталій Старченко)

 

Талановитому українському письменникові й перекладачеві з французької Валер’яну Підмогильному випала та ж доля, що й десяткам, сотням письменників його генерації. Арешт у віці 33 років, через декілька днів після вбивства Кірова, сфабрикований процес, Соловки й загибель в 1937-му. До речі, рік смерті письменника встановлено нещодавно. Досі у всіх довідниках фігурував нейтральні ший 1941-й...

Майже шістдесят років довелося читачеві в Україні чекати повернення творів  Валер’яна Петровича. Тільки 1989 року в Києві вийшли, нарешті, його твори. А потім вийшла збірка і в Дніпропетровську - місті, де відбувся літературний дебют письменника.

Народився В.Підмогильний 1901 року в селі Чаплі під Катеринославом (нині - у складі обласного центру). Його батько Петро Підмогильний був з селян, родом з села Писарівки Павлоградського повіту. Землі своєї не мав. У Чаплях, в економії великого землевласника працював спочатку конторщиком, а згодом - касиром.

Юного Валер’яна відправили здобувати освіту до Катеринослава - тут він 1918 року закінчив 1-у реальну школу й того ж року вступив на математичний факультет щойно відкритого Катеринославського університету. Наступного року перейшов до правничого факультету. Не маючи змоги продовжувати освіту через матеріальну скруту, за його власним визначенням, «мусив кинути науку». Взимку 1919 року вступає до відділу народної освіти на посаду секретаря секції художньої пропаганди. Одночасно вчителює як викладач математики. 1920 року його відряджають до Павлограда (там в цей час жили батьки). Учителює. В середині 1921 року переїздить до Києва.

Писати Валер’ян Підмогильний став ще в реальній школі. Свої перші оповідання вмістив у шкільному часопису під псевдонімом «Лорд Лістер», що було наслідком тодішнього загального захоплення молоді пінкертонівською літературою.

1919 року в Катеринославі професор Петро Єфремов видає два випуски літературно-педагогічного збірника «Січ». На його шпальтах і відбувся літературний дебют Валер’яна Підмогильного, який надрукував тут оповідання «Гайдамаки» . «Ваня». Окрім професора Петра Єфремова, який всіляко підтримував молодий талант, знайомими Підмогильного цієї пори стають такі літератори, як Валер’ян Поліщук, Трохим Романченко, перекладач творів Жюля Верна Дмитро Лисиченко.

У вересні 1919 року Валер’ян Поліщук зі сторінок київської преси нарікав на брак у Катеринославі українських газет. Та ось у січні 1920 року в місті стала виходити «Боротьба» - видання літературного відділу Катеринославського губкому УКП (боротьбистів). Згодом газета змінила назву - стала «Українським пролетарем». На його шпальтах з’явилися дві новели Підмогильного з повстанського циклу - «Повстанці» і «Перед наступом». Весь цикл молодому прозаїкові видати на Україні так і не пощастило - книжка побачить світ 1923 року в Берліні.

Тим часом у Катеринославі 1920 року виходить перша книжка з трохи незвичною для молодого автора назвою - «Твори. Том 1-й». У цей же час працює над українським перекладом роману «Таїс» свого найулюбленішого французького письменника Анатоля Франса.

На початку 1920 року в його рідному селі відкрився тифозний барак. На основі цього - досить буденного факту - Підмогильний зміг створити чудове оповідання «В епідемічному бараці». Воно дуже характерне для психологічної прози Підмогильного, а вперше з’явилося друком у катеринославському збірнику «Вир революції» (1921), виданому спільними зусиллями В.Поліщука, П.Єфремова і В.Підмогильного. Через кілька років оповідання «В епідемічному бараці» вийшло в Німеччині, а потім не раз передруковувалося за кордоном.

Переїхавши 1921 року до Києва, Підмогильний деякий час працює бібліографом у Книжковій палаті. Голодний рік, «проблема хліба» змушують його виїхати з Києва. Він вчителює у Ворзелі - викладає там українську мову і політграмоту. Через два роки повертається до Києва, слухає лекції в Київському інституті народного господарства, працює у видавництві «Книгоспілка», в редакції часопису «Життя і революція». Багато пише. Видає збірки оповідань «Військовий літун», «Проблема хліба», повість «Третя революція», романи «Місто», «Невеличка драма».

З легкої руки ортодоксальної критики зараховується до «попутників». Його звинувачують у всіх гріхах — і в романтизації махновщини, і в небажанні творити високоідейну радянську літературу, і бозна в чому ще...

1925 року Підмогильний виступає одним з ініціаторів створення літературної організації «Ланка» (молоді письменники усвідомлювали себе як ланку між минулим і майбутнім, як ланку в процесі творення культурних цінностей). Очевидно, в назві «Ланка» вчувалося щось опозиційне (всі ж справжні цінності почалися з «Великим Жовтнем»!) і організація перейменовується на «МАРС» — «майстерню революційного слова». Художні вартості написаного, а не підпорядкованість ідеологічним постулатам сьогодення — ось що цінували «ланкісти» насамперед. Група була невелика, але кожен мав своє обличчя — Григорій Косинка, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Борис Антоненко-Давидович, Борис Тенета, Тодось Осьмачка. Була й одна жінка — Марія Галич, яка в тридцяті роки відійшла від літератури й уникла репресій.

У грудні 1929 р. Валер’ян Підмогильний з родиною переїздить до Харкова. Багато перекладає, з півроку працює консультантом з іноземної літератури у видавництві «Рух». Переклади — ось та літературна праця, якою він ще міг займатися в 30-х роках, коли оригінальна його творчість піддається огульній, несправедливій критиці. Крім Франса, Підмогильний перекладає Дідро, Бальзака, Мопасана - ціла бібліотека французької літератури!

А ще — заохочує до перекладацтва інших. Як зізнавався згодом його літературний побратим Тодось Осьмачка, зайнятися перекладами з Шекспіра йому порадив Валер’ян Підмогильний. Сам Підмогильний звернеться до драм Шекспіра вже в ув’язненні, на Соловках. До речі, також Шекспіром захопився ув’язнений академік Сергій Єфремов. І, напевне, ця тема заслуговує ширшої розробки.

З членів літературної групи «Ланка» в 30-і роки репресували практично усіх. На диво вижив після довгих років таборів лише Антоненко-Давидович. Доля решти приголомшує своїм трагізмом ще більше. Косинку розстріляно в грудні 34-го, Тенета покінчив з собою в київській в’язниці в лютому 35-го, тяжко хворий Плужник помер в Соловках в 1936-му. А де останній притулок Підмогильного, страченого в листопаді 1937-го, на «відзнаку» 20-річчя Великого Жовтня? На дні Білого моря?...

Листи Валер’яна Петровича з Соловків 1935-1937 рр. — свідчення незнищеності людського духу. Яка в них зворушлива турбота про маму Мокрину Семенівну, сина Романа, дружину Катерину. Остання — попри всі злигодні життя родини «ворога народу» — зберегла листи В.Підмогильного з Соловків. Вони свідчать про те, що й там, на півночі, письменник продовжував працювати над романом, десь дістав в оригіналі «Генріха VI» Шекспіра й працював над відтворенням його рідною українською мовою. У своєму безнадійному становищі він не занепадає духом — навпаки заспокоює рідних, знаходить для них слова втіхи і розради. Напружену роботу його духу могла обірвати тільки смерть. Підмогильний відійшов у вічність разом з іншими українськими письменниками - в’язнями Соловків.

Вони й тут виявилися «попутниками».

                                                                                                        Микола Чабан.

 

 

 

Література:

 

 

Підмогильний В.  В епідемічному бараці : Оповідання // Вир революції : Зб. - Катеринослав, 1921. - С.43-53.

 

Підмогильний В.  Місто : Роман. - К. : Книгоспілка, 1928. - 255с.

 

Підмогильний В.  Місто : Роман. - Нью-Йорк : Укр. вільна Академія наук у США, 1954. - 298с.

 

Підмогильний В,  Іван Босий : Оповідання // Хрестоматія з української літератури XX сторіччя / Упоряд. Є.Федоренко, П.Маляр. - Нью-Йорк : Вид-во шкіл. ради - УККА, 1978. - С.155-161.

 

Підмогильний В.  Місто : Роман, оповідання. - К. : Молодь, 1989. - 448с.

 

Підмогильний В.П.  Невеличка драма : Роман, повісті. - Дніпропетровськ : Промінь, 1990. - 326с.

 

Підмогильний В.  Оповідання. Повість. Романи. - К. : Наук. думка, 1991. - 792с.

 

*   *   *

 

Підмогильний В.  Важке питання : Оповідання // Борисфен. - 1991. - №1. - С.9-11.

 

Підмогильний В.  З життя будинку №29 : Оповідання // Дніпро. - 1991. - №2. - С.176-182.

 

Пидмогильный В.  Город : Роман //Дружба народов. - 1992. - №10.

 

*   *   *

 

Підмогильний В.  Листи до Ілька Борщака // Всесвіт. - 1991. - №12. - С.178-180.

 

«Знаєте: як пильно ставляться в нас до ідеологічної лінії!» : Листи Валер’яна Підмогильного до Трохима Романченка // Бористен. - 1993. - №2. - С.6-7.

 

*   *   *

 

Юноша Б. (Єфремов С.)  Поет чарів ночі // Вир революції : Зб. - Катеринослав, 1921. - С.93-101.

 

Валер’ян Підмогильний : Літературна сильвета // Лавриненко Ю.  Розстріляне відродження. Антологія 1917-1933. - Париж, 1959. - С.433-448.

 

Університет на дому // Мороз-Стрілець Т.  Голос пам’яті : Спогади. - К. : Рад. письменник, 1989. - С.11-117.

 

Мельник В.О.  Валер’ян Підмогильний. До 90-річчя від дня народження. - К. : Т-во «Знання» УРСР, 1991. - 48с. - (Сер.6 «Світ культури»; №1).

 

Поет чарів ночі // Єфремов П. Молитва Богу невідомому : Літ.-крит. статті. - Дніпропетровськ, 1993. - С.31-41.

 

Чабан М.  Соловецький в’язень // Чабан М. Січеслав у серці : Нариси / Книга пам’яті. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.22-27; Також: З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.87-92.

 

Дуб К.С.  Українська новела 20 - 30-х років XX століття (М.Хвильовий, В.Підмогильний) : Спецкурс. - Дніпропетровськ : ДДУ, 1998. - 63с.

 

*   *   *

 

Гриценко О.  L’etranser : У ролі попутчика // Всесвіт. - 1991. - №12. - С.169-174.

 

Мельник В.  Шлях на Голгофу. Правда про смерть В.Підмогильного (за архівними матеріалами) // Вітчизна. - 1991. - №1. - С.150-158.

 

Мовчан Р. Валер’ян Підмогильний - перекладач // Всесвіт. - 1991. - №12. - С.178.

 

Мазуренко І.  Дещо з творчої біографії В.Підмогильного і його сподвижників //Борисфен. - 1992. - №1. - С.24.

 

Чабан М.  «З подякою згадувати нас» // Початк. школа. - 1992. - №1. - С.70-71.

 

Чабан М.  Незнанна грань таланту : Валер’ян Підмогильний — дитячий письменник // Бористен. - 1993. - №3. - С.8.

 

Аливанцева Е.  В.Підмогильний : «Бути на варті страждання» // Торг. дом. - 1996. - 17 мая.

 

Коломієць Л.  «Божевільні» образи з «божевільними» вчинками // Літерат. Україна. - 1996. - 8 лип. - С.5.

 

Осьмачка Т.  Мої товариші : історико-мемуар. розвідка // Березіль. - 1996. - №3-4. - С.101, 122-125.

 

Чабан М.  Валер’ян Підмогильний : Шекспір // Борисфен. - 1996. - №2. - С.18-19.

 

Луцій С.  Український «Любий друг»? (В.Підмогильний - «Місто») // Слово і час. - 1998. - №7. -С.54-57.

 

*   *   *

 

Підмогильний Валер’ян Петрович // УРЕС. - 2-е вид. - К. : 1987. - Т.2. - С.682.

 

 

 

 

 

23 ЛЮТОГО

 

75 років від початку роботи

Дніпропетровської радіостанції

( 1926 )

 

 

Радіомовлення в нашому місті з’явилось не враз. Ще на початку 20-х років у Катеринославі за участю кількох підприємств міста було створене акціонерне підприємство «Радіопередача». Придбали потрібне обладнання, запросили фахівців і почалась підготовка.

І ось 23 лютого 1926 року в ефірі пролунали перші передачі дніпропетровського радіо. Власне, це ще були навіть не передачі, а проба - вранці, увечері, з кожним разом все впевненіше. Газета «Звезла» 25 лютого писала: «23 лютого вдень Катеринославська передавальна станція здійснила пробні передачі. Вечірні проби дали ще кращі результати, ніж вдень. Крім катеринославських радіолюбителів, її почули й криворожани. Чутність нашої станції, за відгуками з Кривого Рогу, добра. З метою виявлення найбільш вигідних умов для роботи станції, передачі продовжуватимуться й далі».

Першими передачами були, переважно, озвучені уривки з літературних творів, пізніше в ефірі зазвучали газетні повідомлення. У березні 1928 року при радіостанції була організована радіодраматична експериментальна студія, де створювались так звані радіозвукофільми. Першою роботою студії був спектакль «У тієї Катерини» за твором Т.Шевченка. Наступна передача документальна — «Дніпрельстан» — про будні грандіозного будівництва.

Того ж, 1928 року на радіо почали запрошувати й професійних акторів. Про це свідчить малесенька інформація в місцевому журналі «Зоря» : «Група акторів «Шевченківців» нині на радіо - станції проводить спроби подавати театралізований матеріал» (Театралізована подача з радіо-станції // Зоря. - 1926. - №8. - С.27).

У 30-ті роки найголовнішою темою радіопередач стала тема новобудов, трудового ентузіазму. З’явились і нові жанри — репортаж, бесіда, інтерв’ю. Передачі йшли в прямий ефір з цехів, колгоспних токів, будівельних майданчиків.

Війна на деякій час порушила роботу радіостанції. Відступаючи, фашисти знищили у Дніпропетровську усі засоби зв’язку і тому після звільнення міста радіозв’язок довелось відновлювати з нуля. Ентузіаст Гаврило Григорійович Назаренко з групою радіолюбителів в приміщенні розбомбленого радіовузла по вулиці Кірова, 3  встановили встановили дивом вцілілий радіоприймач СВД-9. До нього прилаштували вуличний гучномовець, закріплений на стовпі. Сюди юрбами приходили жителі міста послухати зведення інформбюро.

Згодом приїхала група фахівців за направленням наркомату зв’язку, з Москви привезли малогабаритну апаратуру. За короткий час в місті було створено кілька радіовузлів, мережа радіофікації стала швидко ширитись. Але не вистачало потужності і тоді у Дніпродзержинську знайшли резервний комплект трансформаторів до 500-ваттового посилювача, а потужні радіолампи одержали з Уфи.

25 грудня 1943 року в присутності заступника наркома зв’язку Фортуненка здали в експлуатацію 500-ваттовий радіовузол, а незабаром його потужність збільшилась до 3-х квт. По закінченню війни і місті налічувалось вже кілька таких радіовузлів.

З тих пір минули роки й десятиліття. Якщо в перші роки Дніпропетровський радіоцентр мав на добу лише 2 години ефірного часу, то сьогодні, вступаючи в третє тисячоліття, має 20 годин: 2 години на першому каналі та 18 — на другому на частоті 70, 37 МГц. На радіо нині близько 60 працівників — журналісти, фахівці з обслуговування техніки, власкори по області.

За 75 років роботи Дніпропетровський радіоцентр набув великого досвіду, має численні постійні передачі, які привертають увагу слухачів, заслужили їх любов і визнання. Премією ім. Д.Яворницького (посмертно) відзначена радіожурналістка і поетеса Наталка Нікуліна за цикл радіопередач «На полі слова», присвячених літературному життю краю. Численні відгуки надходять на ім’я Валентини Орлової, яка спільно з Раїсою Олійник готує передачу «Акценти» — визнану кращою на Всеукраїнському конкурсі радіопрограм на теми приватизації. Загальною любов’ю слухачів користується передача «Музичний радіокур’єр», яку готує і веде Анатолій Литвин, який, до речі, став лідером в номінації «Журналіст 1995 року». Високу оцінку отримав і цикл Інни Самаріної «На селі сьогодні». Назви передач та імена їх творців можна перелічувати й перелічувати...

 

— В ефірі Дніпропетровськ, — щодня в певний час лунає з радіоприймачів ось вже 75 років. Дніпропетровське радіо працює. На хвилі любові до рідного краю.

 

 

 

Література:

 

 

О своих земляках : [Радиоспектакль по пьесе Н.Миколаенко «Иду с тобой»] // Правда Украины. - 1961. - 29 мая.

 

Шатров М.  Говорить РВ - тридцять ... // Зоря. - 1966. - 23 лют.

 

Федорук В.  «Рембранд» звучить по радіо : [Радіоспектакль літ.-драм. редакції за драмою Д.Кедріна] // Зоря. - 1969. - 14 берез.

 

Кириллов И.  Газета без бумаги : [Радиофикация на Днепропетровщине в годы войны] // Днепр вечерний. - 1976. - 7 мая.

 

Слива Г.  Так начиналось // Днепр вечерний. - 1983. - 7 мая.

 

Галатова Л.  «Внимание : эфир» // Днепр вечерний. - 1986. - 7 мая.

 

Кукушкин Н.  Первые шаги // Днепр вечерний. - 1986. - 7 мая

 

Пайос В.  «Чутність станції добра» // Зоря. - 1986. - 7 трав.

 

Слива Г.  Шаги в эфир // Днепров. правда. - 1983. - 7 мая.

 

Уперше в Катеринославі //Зоря. - 1989. - 5 берез.

 

Дрешпак В.М.  Обласне радіо ремонтуватиме старі стіни і відкриватиме нові імена : [Бесіда із заст. генер. дир. облдержтелерадіокомпанії] / Вела Т.Колядинська // Наше місто. - 1995. - 21 лип.

 

В ефірі — Дніпропетровськ і вже 70 років // Наше місто. - 1996. - 23 лют.

 

Поповський А.  Літературна Січеславщина на радіохвилі : [Цикл передач «На полі слова»] // Літератур. Україна. - 1996. - 15 лют. - С.1.

 

Рослик В.А.  У истоков эфира // Курьер «Деловые контакты» . - 1996. - №4-5, - С.6.

 

Дніпропетровське обласне радіо для дітей і про дітей : [Цикл передач «Для дітей і про дітей»] // Бористен. - 1997. - №2. - С.17.

 

Романенко Г.  День работников радио, телевидения и связи — наш общий день // Наше місто. - 1997. - 15 листок.

 

Імені Дмитра Яворницького : [Премію присуджено поетесі Наталці Нікуліній (посмертно) за цикл радіопередач «На полі слова»] // Літератур. Україна. - 1998. - 26 лют. - С.2.

 

Литвин А.  «Радіокур’єр» лишається з вами : [Інтерв’ю з ведучим передачі «Музичний радіокур’єр»] // Зоря. - 1998. - 17 листоп.

 

 

 

 

 

24 КВІТНЯ

 

100 років від дні народження

Божка Сави Захаровича

(1901 - 1947)

 

 

Залишу в слові

смуток, біль і сміх

та й відлечу,

звідкіль нема прилету.

Жив просто так,

як тільки я лиш міг,

і наслухав

доби тривожний клекіт.

    (Олесь Завгородній)

 

Письменники-земляки Валер’ян Підмогильний і Сава Божко — однолітки. Хоча це були зовсім різні письменники за манерою письма, мистецьким і людським темпераментом, їхні долі виявилися на диво співзвучними, як, зрештою, й долі всього іхнього покоління, яке називають «Розстріляним Відродженням».

Народився Сава Захарович Божко 24 квітня 1901 року на хуторі Крутоярівка (нині — це село Межівського району Дніпропетровської області).Учився в Павлоградській учительській семінарії, брав участь в громадській війні. Сава Божко належав до Спілки селянських письменників «Плуг, а згодом до Всеукраїнської спілки пролетарських письменників (ВУСПП).

1922 року, коли Сава Божко навчався в Харківському Комуністичному університеті імені Артема, він видав окремими виданнями історичні нариси «Козаччина», «Хмельниччина», «Гетьманщина». 1925 року вийшла його історична повість «Над колискою Запоріжжі», в 1930-му — публіцистичний нарис»»Українська Шампань». Історичний роман С.Божка «В степах» (1930) став визначнішим його твором. Письменник зобразив руйнування старих  соціально-економічних відносин на селі, формування на Донбасі перших революційних загонів, події революції 1905 року.

У спогадах сучасників постає привабливий образ письменника товариської вдачі, веселої натури, організатора літературного життя.

...Десь навесні 1924 року до Кам’янця-Подільського з Харкова з мандатом відділу преси ЦК КП(б)У прибув молодий літератор Сава Божко. Його завданням було організувати в місті нову газету, орган окружкому КП(б)У й окрвиконкому. Цей період життя Сави Божка докладно змалював у своїх спогадах Григорій Костюк.

«Був це наш майже ровесник, бо всього на рік чи два старший від нас. Але він був уже широко відомий і як автор повісті «Над колискою Запоріжжя», і як член-основник Спілки селянських письменників ПЛУГ, і як член центрального бюро ПЛУГу, і як права рука «папаші» Пилипенка (голови ПЛУГу). Його також дуже спопуляризував тоді в своїх літературних гуморесках про плужанські харківські літературні вечори Остап Вишня».

Нову газету Сава Божко назвав «Червоний кордон». Як редактор він зайнявся комплектуванням редакційного штату. Тереня Масенка він загітував піти на секретаря газети. Керівником сількорівського відділу став Андрій Розенкранц, який згодом став здібним фейлетоністом під псевдонімом Каштан Карий.

Одночасно з редагуванням газети Божко став читати лекції і інституті народної освіти з новітньої історії суспільних і революційних рухів. Проте, як лектор, згадує Костюк, Сава Божко довго не втримався. Але зате як організатор літературного життя він розгорнув широку і цікаву працю. З натури товариський і безпосередній, він швидко увійшов у студентські середовища й з’єднав навколо себе всіх, що пишуть, або люблять літературу. У місті виникає Кам’янецька філія ПЛУГу. Божко почав регулярно влаштовувати літературні вечори. Відбувалися вони по суботах в одній з інститутських аудиторій. Вечори швидко набули популярності серед молоді. Літератори-початківці читали свої твори, сперечалися з приводу прочитаного.

«Дискусії, звичайно, не були на високому рівні, — пригадує Г.Костюк, — Не було нікого серед нас, щоб надати їм належного рівня. У своїх оцінках ми виходили не з рації, а з інтуїції. Наш вождь Сава Захарович, хоч приїхав із столиці, теоретично мало чим вивищувався над нами. Зате його керування вечірками було дотепне, гамірливе і веселе. А особливо після його офіційного, переважно стандартного закриття, починалася дружня гутірка, яка завершувалася завжди колективними співами народних пісень.

Тут уже Сава почував себе заслужено королем. Він знав їх дуже багато, і то таких, яких на Поділлі ми ніколи й не чули. Вони швидко прищеплювалися студентській молоді. В супроводі Сави Божка це була величава містерія української пісні...»

До Кам’янця з Харкова приїхала молоденька дружина Божка Наталя. Хто вона така, ніхто з молодих літераторів не знав. А вона відразу завітала на черговий літературний вечір. Уважно слухала і читання, і дискусію, і раптом сама взяла слово. Насамперед перепросила збори, що говоритиме російською мовою, Чому? Бо української ще досконально не знає. Народилася й виросла в Петербурзі. На Україні лише кілька років. Говорити суржиком вважає образою для української мови і для себе, як українки. Молодь їй за цю щирість влаштувала бурхливу овацію. Її промова була розумною, проникливою, з глибоким знанням поезії та мистецтва. Слухачі були зачаровані. А за кілька днів на їх здивування у газеті «Червоний кордон» був надрукований добірною українською мовою гарний ліричний вірш про Кам’янець. Підпис — Наталя Забіла. Всі знали, що то вірш — симпатичної гості, її дебют.

Григорій Костюк згадує: «При першій зустрічі з Божком ми гуртом поцікавилися, де він те диво надибав? Здається, Кундзіч, з властивим йому сарказмом спитав:

— Чи не великопанського гнізда її викрав?

Божко глянув на нього й, як звичайно, трішки чванькувато, з підкресленою гідністю відповів:

— Питаєш!  Звичайно — аристократка. Донька генерала Забелло. Я їй привернув прадідівське прізвище Забіла.  І щоб підкреслити свою партійну ортодоксальність, додав: — І взяв я її з того гнізда, як ти кажеш, щоб переховувати в пролетарському дусі й зробити з неї корисну людину. А поетка з неї добра буде».

У своєму пророцтві Сава Божко не помилився — пройде зо два роки і друком з’являться дві книжки чудових українських поезій Наталі Забіли «Далекий край» і «Соняшні релі», якими вона зачарує читачів і які виведуть її на літературний Олімп. «Ніхто з нас також не передбачав, пише мемуарист, що її подружні зв’язки з Божком розірвуться швидко і так же легко, як зав’язались. Що вона проживе довгий творчий вік у пошані й славі та навіть прийде час, що їй, генеральській дочці, дадуть партійний квиток...»

Зовсім інша доля судилася її вихователеві в «пролетарському дусі» Саві Захаровичу Божкові. Сучасники відзначили його постійну готовність поділитися з тим, хто того й не мав. Божко був позбавлений партійної пихи. В стосунках з людьми ніколи не ставив межі — партійний — безпартійний. Це була його дуже позитивна людська риса. Проте коли йшлося про літературно-мистецькі справи, міжгрупові літературні стосунки, йому були притаманні розповсюджені у той час спрощені класові підходи, вульгаризаторство, ортодоксальний примітивний марксизм.

До його близьких друзів належали Іван Кириленко, земляк з Катеринославщини, і Євген Гірчак, заступник наркома освіти Миколи Скрипника. І Кириленко, і Гірчак училися у тій же Павлоградській учительській семінарії.

У дусі реалістичних традицій класичної української прози Божко в 30-х роках пише історичний роман «До моря». Рукопис схвалюють до друку, але видати його не вдається. Рукопис роману загинув. Яка ж причина? У 30-х роках на Україні різко змінюється політична обстановка. Самогубство в 1933 році Миколи Скрипника, оголошення його носієм українського націоналізму, арешт Скрипникового заступника Євгена Гірчака, арешт і розстріл «папаші» Пилипенка і, нарешті, «вичищення» з партії самого Божка — все це поставило письменника на грань катастрофи. З великим зусиллям відновивши свою партійність, він негайно виїжджає до Херсона.

Там він жив майже безпритульним бурлакою. Місцева вчителька Марія Никифорівна Гаркуша в той тяжкий час стала його дружиною, заступником і годувальницею. Саме тоді Божко почав писати свій новий роман «До моря». Але настав і його фатальний час. 1939 року його незаконно заарештовують і відправляють в один з Юхта-Печорських таборів. Так за спогадами Тереня Масенка, «Божка тяжко розлучили з рідним краєм, друзями, малими синочками Юлієм і Всеволодом».

Під час війни Саву Божка звільняють з табору. У Херсоні і навколо нього він розшукує свою дружину і синів. Побував і в рибальському селі Станіславі, де жили батьки його дружини. Вони ще були живі, але не доньки, ні онуків коло них не було. Влітку 1944-го Божко пише Масенкові:

«Тереня!  Плаваю запечалений Дніпром і Лиманом. Був у Станіславі. Казали люди в Херсоні, що мої там, але... Все було б гаразд, та після шести років знову без родини, самотньо, тоскно».

Надломлений фізично і морально, знищений душевно, розчарований у надії знайти бодай елементарне людське співчуття й підтримку, Божко йде до діючої армії. Відвоювавши, він наприкінці 1945 року знов повертається до Херсона. Проте й цього разу знайти дружину з дітьми йому не вдається. Щастить влаштуватися на якусь працю в газеті «Наддніпрянська правда». Але ненадовго. В пошуках чогось кращого письменник вирушає в Донецьк. Мотається в безсиллі між кількома шахтами, а вмирати приїздить на рідну землю. Навесні голодного 1947-го письменника не стало. Похований в Крутоярівці Межівського району. Так завершилась життєва одісея Сави Божка — таланту так і не зреалізованого до кінця, сина свого драматичного часу.

                                                                                                       Микола Чабан

 

 

 

Література:

 

 

Божко С.З.  В степах : Роман / Передм., примітки А.О.Ковтуненка. - К. : Дніпро, 1986. - 575с.

 

Чабан М.  Одісея Сави Божка // Чабан М. Січеслав у серці : Нариси / Книга пам’яті. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.41-45;  Також : З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.106-110.

 

*   *   *

 

До 90-річчя з дня народження Сави Божка : [Фото] // Черв. зірка. - 1991. - 4 квіт.

 

Заремба В.І.  Син придніпровських степів : Нарис / Черв. зірка. - 1991. - 13, 19 серп.; 5 верес.

 

Пудла М.  Сини Сави Божка // Черв. зірка. - 1991. - 27 черв.

 

Сава Божко //Літ. Україна. - 1991. - 23 трав. - С.8.

 

Чабан М.  Недоспівана пісня // Прапор юності. - 1991. - 20 квіт.

 

Чабан М.  Одісея Сави Божка // Зоря. - 1991. - 24 квіт.

 

Явір М.  Вшанували письменника-земляка // Зоря. - 1991. - 5 трав.

 

Пудла М.  Гордий і непокірний Сава Божко : Син нашого степу // Черв. зірка. - 1996. - 9 лип.

 

*   *   *

Божко С.З. // УРЕ. - 2-е вид. - К., 1978. - Т.1. - С.507.

 

Божко Сава Захарович // УРЕС. - 2-е вид. - К., 1986. - Т.1. - С.192.

 

Божко Сава // Енциклопедія українознавства. Т.1. - К. : Глобус, 1993. - С.149.

 

 

 

 

 

18 ТРАВНЯ

 

100 років від дня створення

Катеринославського наукового товариства

(1901 - 1916)

 

 

Кінець минулого - початок нинішнього століть позначились у житті Катеринославщини виникненням цілої низки наукових, культурних, просвітницьких товариств. Це було обумовлено початком бурхливого розвитку економіки регіону, зародженням цілих галузей промисловості, заснуванням ряду навчальних закладів.

Товариство катеринославських лікарів, Катеринославське юридичне товариство, Катеринославське відділення Російського технічного товариства ставили собі за мету об’єднання фахівців, підтримку їх наукової і практичної діяльності на користь суспільства, поширення знань серед широких верств населення.

На відміну від цих товариств, що зосереджувались на своїх суто професійних інтересах, створене 1901 року наукове товариство покликане було об’єднати фахівців різних галузей науки, промисловості, діячів освіти та культури краю.

Ініціатива його створення належала представникам професорсько-викладацького складу Вищого гірничого училища і дістала широку підтримку серед інтелігентських кіл Катеринослава. Підтримав це починання і губернатор граф Ф.Е.Келлер, людина високоосвічена і культурна, що невтомно піклувалась інтересами краю.

4 квітня 1901 року (дати подаються за новим стилем) було затверджено Статут товариства. У параграфі 1 записано: «Общество имеет целью следить за успехами науки и содействовать развитию и распространению научных знаний». Параграф 2 проголошував: «Средствами для достижения цели Общества служит: а) устройство чтений, совещаний, публичных лекций;  б) учреждение библиотек, научных т педагогических изданий, лабораторий, испытательных станций;  в) приобретение приборов машин;  г) издание периодических и отдельных печатных произведений;  д) устройство технических школ, классов».

Програма діяльності, як бачимо, досить широка, а девізами її стали знамениті вислови: «»Знання - це сила» та «Знати, щоб передбачити, передбачити, щоб діяти».

18 травня 1901 року Катеринославське наукове товариство було офіційно затверджене, а вже через три дні у приміщенні Вищого гірничого училища, яке знаходилось тоді у Потьомкінському Палаці (нині - Палац студентів) відбулось перше зібрання членів товариства. Директор училища С.М.Сучков тепло привітав учасників зібрання, побажав успіхів у науковій і просвітницькій діяльності, висловив надію, що співробітництво між гірничим училищем та товариством науковців не припиниться і в майбутньому. На цьому організаційному засіданні головою товариства було обрано ординарного професора гірничого училища В.В.Курилова, товаришем голови (заступником, як сказали б ми нині) - директора Санкт-Петербурзького Міжнародного банку, кандидата права В.І.Карпова. Секретарем став присяжний повірений С.І.Гальперін. До складу правління увійшли: викладач жіночої гімназії і комерційного училища Й.Ф.Алдирев, присяжний повірений О.М.Олександров, викладач реального училища І.Я.Акинфієв, екстраординарний професор гірничого училища Я.І.Грдина, викладач цього ж  навчального закладу В.Є.Загулін та завідуючий залізничним училищем М.В.Чехов.

На момент заснування товариство налічувало 143 чоловіки, до кінця року кількість його членів досягла 251 чоловіка. Параграф 5-й Статуту передбачав входження до товариства осіб незалежно від їх статі, звань, соціального стану, віровизнання. Майже чверть членів товариства складали жінки — великий показник не тільки для тих часів. За фахом переважали викладачі навчальних закладів, урядові службовці, лікарі. Були літератори, правники, інженери, військові. У списку членів Катеринославського наукового товариства за станом на 24 лютого 1902 року бачимо імена губернатора графа Ф.Е.Келлера та його дружини, віце-губернатора В.В.Князева, уповноваженого міністра землеробства М.П.Заломанова, начальника Гірничого управління Південної Росії І.І.Зеленцова, голови губернської земської управи М.В.Родзянка, які, до речі, були рядовими членами товариства.

Початок діяльності наукового товариства мав організаційний характер. Перші доповіді, по суті, були програмними. В них намічались завдання для подальшої діяльності, вказувались шляхи наукової і практичної роботи.

Ось теми деяких доповідей першого року товариства: В.В.Курилова «Про заснування Науковим товариством у Катеринославі ботанічного саду з музеями природничо-історичним і археологічним», М.П.Заломанова «Завдання Наукового товариства з точки зору агронома і сільського господаря», С.І.Гальперіна «Завдання Катеринославського Наукового товариства стосовно вивчення фабричного побуту і фабричного законодавства», М.В.Бикова «Знання і життя».

Протягом року на засіданнях декілька разів піднімалось питання про створення ботанічного саду з природничо-історичним і археологічним музеями при ньому. Наслідком нових обговорень було прийнято рішення: з метою втілення цього проекту просити губернське дворянське зібрання - власника Потьомкінського саду (сучасний парк імені Т.Шевченка) поступитись його частиною. Деякі члени товариства узяли на себе організаційну і підготовчу роботу, склали кошторис початкових витрат та приблизних щорічних видатків.

На пропозицію графа Ф.Е.Келлера основою створення музеїв могла слугувати виставка музею О.М.Поля. Її планували організувати в грудні 1901 року - січні 1902 року. Під час виставки передбачалось проводити наукові читання з археології і історії для широкої публіки. Її організацію було покладено на членів правління М.В.Чехова і С.І.Гальперіна. На жаль, ця ідея зустріла активну протидію деяких кіл катеринославської інтелігенції і міського управління, які стверджували, що археологів відриває від реальних потреб життя і що потрібен не музей археології, а школи і читальні. Виставку все ж вдалось провести пізніше, навесні 1902 року стараннями директора Катеринославського комерційного училища А.С.Синявського.

До числа організаційних заходів товариства належать і проекти заснування у Катеринославі наукової бібліотеки і читальні - автор О.І.Ільїн та магнітної і метеорологічної станції - автор В.В.Курилов.

За перший рік проведено два урочистих засідання. Одне - спільне із засіданням Катеринославського медичного товариства, присвячене святкуванню 80-літнього ювілею визначного вченого і політичного діяча професора Р.Вірхова. Його, до речі, було прийнято почесним членом Наукового товариства. Друге урочисте засідання присвятили пам’яті великого російського поета О.С.Пушкіна. Воно закінчилось концертом, кошти від якого передали на встановлення у Катеринославі пам’ятника поетові.

У цьому ж році розпочалась підготовка до проведення святкування ювілеїв М.В.Гоголя і В.О.Жуковського, а також видатного французького вченого-хіміка М.Бертело.

Усього ж протягом першого року діяльності наукового товариства проведено 20 засідань, на яких зачитано 27 доповідей. Засідання відбувались по суботах, як правило, у приміщенні гірничого училища, починались о 20, 21 годині вечора, закінчувались інколи далеко за північ. Крім постійних членів товариства на них були присутні сторонні особи. Велись протоколи, які згодом друкувались разом із доповідями і звітами про діяльність товариства. Постійним редактором цих видань був активний член товариства редактор катеринославського часопису «Днепровская молва» М.В.Биков.

З кожним місяцем діяльність Катеринославського наукового товариства ширилась і розросталась. Згодом у його межах утворились різні секції і комісії. На початку 1902 року утворилась історична секція, яка через деякий час виділилась у Катеринославську архівну комісію. Діяли художня і музична комісії

Турботами Наукового товариства створено у Катеринославі музей, відкрито Міську бібліотеку, художню галерею, благодійну їдальню, організовано цикл народних читань і лекцій. Товариство взяло активну участь у проведенні 1905 року у Катеринославі XIII Всеросійського археологічного з’їзду.

Наукове товариство підтримувало тісні зв’язки з такими ж товариствами, окремими вченими за межами Катеринославщини. Тематика наукових досліджень не обмежувалась вузькими місцевими потребами, але в практичній діяльності інтереси краю стояли на чільному місці протягом майже п’ятнадцятилітнього існування товариства.

Діяльність його поступово згасла у зв’язку з подіями першої світової війни та подальшими суспільно-політичними катаклізмами.

 

Ірина ГОЛУБ

 

 

 

Література:

 

 

Устав екатеринославского наученого общества  6 мая 1904г. - Екатеринослав, 1901. - 7с.

 

Отчет о деятельности екатеринославского научного общества за 1901 год, протоколы общих собраний и список членов научного общества. - Екатеринослав, 1902.

 

Екатеринославское научное общество. Вып.1. - Екатеринослав, 1904. - 66с.

 

Инструкция правления екатеринославского научного общества, принятая общим собранием 13-го января 1902 года. - Екатеринослав, 1908. - 13с.

 

Отчет о деятельности екатеринославского научного общества в 1914 году. - Екатеринослав, 1915.- 62с.

 

Драна О.М.  Наукове товариство в Катеринославі /1901-1905 рр./  // Збірник рефератів доповідей обл. наук.-практ. конф. з іст. краєзнавств. - Дніпропетровськ : Вид-во ДДУ, 1990. - С.86-88.

 

Драна О.М.  Наукові товариства Катеринослава другої половини XIX - початку XX ст. // Скарбниця ріднокраю : Зб. матеріалів наук.-практ. конф. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1993. - С.60-63.

 

Савчук В.С.  Д.І.Яворницький і катеринославське наукове товариство // Регіональне і загальне в історії : Тези міжнар. наук. конф., присвяч. 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького (листопад 1995). - Дніпропетровськ : Пороги, 1995. - С.6-8.

 

Абросимова С.В. Журба О.І.  Хранителі історичної пам’яті. Катеринославське історичне товариство на початку XX століття // Борисфен. - 1991. - №2. - С.11.

 

Голуб І.  Виникнення та перші кроки Катеринославського наукового товариства // Борисфен. - 1996. - №5. - С.8-10.

 

Фоменко А.  Аудиторія наукового товариства // Наше місто. - 1997. - 21 січ.

 

 

 

 

 

10 ТРАВНЯ

 

150 років від дня народження

Акинфієва Івана Яковича

(1851 - 1919)

 

 

Як фенолог, буду стежить

Мудре дійство брунькування,

І птахів шляхи незримі,

І врочистий сонця хід.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Щоб помітить непомітне,

Ще нечуване почути,

Доторкнутися до руху

Віття, стебел і клітин

 

(Сергій Бурлаков)

 

Іван Якович Акинфієв, ім’я якого увійшло в «Енциклопедію українознавства», як видатного представника біологічної науки, народився 25 травня 1851 року в с.Донському колишньої Ставропольської губернії. Його дитячі роки минули в станиці Батуринській серед степової природи. За бажанням батьків Іван Акинфієв закінчив духовне училище, потім духовну семінарію, але відмовився від прийняття духовного сану, бо мав надзвичайний потяг до природничих наук. У 1874 р. вступає на природниче відділення фізико-математичного факультету Новоросійського (Одеського) університету, захоплюється ботанічними дослідженнями.

Після закінчення у 1879 р. університету, починаючи з 1880 р., І.Я.Акинфієв працює у Катеринославі (Дніпропетровську), де до нього прийшла слава, як до відомого вченого — географо-ботаніка, флориста, педагога та громадського діяча. Все своє життя надалі Іван Якович пов’язав з Україною, в першу чергу Катеринославом.

Першим в Україні І.Я.Акинфієв почав систематичні фенологічні дослідження. Його майже сорокарічні біокліматичні спостереження є неоціненним внеском у вивчення біоклімату України. У період з 1885 по 18_0 рр. Іван Якович опублікував дві вагомі праці «Очерк флоры г.Екатеринослава» і «Растительность Екатеринослава в конце первого столетия его существования». Їм було досліджено близько 1120 видів рослин. Навіть «Флора Москві» Кауфмана не містить такого ретельного опису регіональної флори.

Чудовий гербарій Катеринославської флори, який було зібрано І.Я.Акинфієвим, складався з 95 родин, 43 рядів і 1210 видів рослин. На Всеросійській художньо-промисловій виставці у Нижньому Новгороді (1896) він настільки вразив глядачів і спеціалістів, що І.Я.Акинфієву було присуджено за цей гербарій одну з найвищих нагород - орден св. Анни другого ступеню. Цей же гербарій з додатком наукових праць вченого отримав у 1900 р. на Всесвітній виставці в Парижі Велику срібну медаль. Видатний вчений, президент в майбутньому Всеукраїнської Академії наук, В.І.Липський вважав праці І.Я.Акинфієва одним з найбільш цінних джерел з флори Кавказу.

Особливу сторінку життя І.Я.Акинфієва становить його  педагогічна діяльність. Він був прихильником активного вивчення природи, одним з основоположників шкільної екскурсійної справи в Україні, широко використовував позитивний вплив спілкування дітей з природою з метою їх виховання. В цьому він був безпосереднім попередником В.О. Сухомлинського. За його ініціативою в с.Паньківка поблизу Катеринослава було засновано першу в Україні літню дитячу колонію (прообраз таборів відпочинку дітей у теперішні часи). Він був засновником вищих педагогічних курсів у Катеринославі, Вищого педагогічного інституту, багатьох громадсько-педагогічних установ. Найбільше з таких об’єднань - Катеринославське наукове товариство - мало в особі І.Я.Акинфієва і засновника цього товариства, і його активного працівника.

Уперше в Україні І.Я.Акинфієв заснував у періодичній пресі розділ «Хроніка погоди та природи», який надалі редагував до кінця свого життя. Він створив перший в Україні квітковий календар, багато праць приділяв екологічним питанням, розгляду впливу людської діяльності на рослинний світ, зробив опис багатьох рідкісних видів рослин південно-східної України, багато з яких занесено зараз у «Червону книгу».

Учнями І.Я.Акинфієва були уродженці Катеринослава, відомі в майбутньому ботаніки-флористи О.А.Гроссгейм (академік АН СРСР) та Ф.М.Олексієнко, який був удостоєний у 1903 р. однієї з найвищих нагород у ботаніці - ювілейної медалі академіка Бера.  І.Я.Акинфієв залишив також цілу низку спогадів про катеринославську інтелігенцію. Визнанням його наукової та педагогічної діяльності було обрання членом Харківського, Новоросійського (Одеського), Московського товариства дослідників природи, Московського педагогічного товариства, нагороди на Всеросійських Всесвітніх та інших виставках  тощо.

Помер І.Я.Акинфієв 2 серпня 1919 р., похований у Дніпропетровську.

Пам’ять про І.Я.Акинфієва живе і у назві однієї рідкісної красивої квітки, яку на честь свого вчителя Ф.М.Олексієнко назвав Pyretrum Akinfiewi Aleks.

 

Варфоломій Савчук,

доктор історичних наук, професор

 

 

 

Література:

 

 

Акинфиев И.Я.  Растительность Екатеринослава в конце первого столетия его существования. - Екатеринослав, 1889. - 238с.

 

Акинфиев И.Я.  Природа Екатеринослава и юга России : Биологические сведения. - Екатеринослав, 1902. - 100с.

 

Акинфиев И.Я.  О флоре Екатеринославской губернии // Сборник статей Екатеринославского научного общества по изучению края. Издан к XIII археолог. съезду в Екатеринославе. - Екатеринослав, 1910. - С.139-204.

 

*   *   *

 

Акинфиев И.  Дикорастущие медоносы Юга России вообще и в частности Екатеринославской губернии // Пчела. - 1911. - №5. - 1913. - №2.

 

*   *   *

 

Сигаревич Д.Д.  Тридцатилетие педагогической, общественной и литературной деятельности директора Александровского городского Коммерческого училища И.Я.Акинфиева. - Александровск, 1910. - 30с.

 

Савчук В.С.  Иван Яковлевич Акинфиев. 1951-1919. - М. : Наука, 1996. - 110с., ил. (Научно-биографическая литература).

 

*   *   *

 

Савчук В.С.  Флорист, дослідник, педагог //Рад. школа. - 1991. - №8. - С.61-64.

 

Савчук В.С.  Іван Акінфієв - флорист, дослідник, педагог / Бесіду вела І.Голуб // Бористен. - 19_6. - №6. С.2-3.

 

Акинфиев Иван Яковлевич // Русские ботаники : Библиогр. словарь. - М., 1947. - Т.1. - С.17-20.

 

Акінфієв Іван Якович // УРЕ. - К. - Т.1. - С.135.

 

 

 

 

 

14 ВЕРЕСНЯ

 

75 років від дня народження

Чхана Михайла Антоновича

(1926 - 1987)

 

 

Михайлові Чхану

Як не мечі, то важенні кайла

Рідного Слова беремо в руки

І не лякаймось, друже Михайле,

Чорної праці — милої муки.

Пісня — найвища душі нагорода:

В ній наша сила і вічна обнова.

Хто не жаліє життя ради Слова

Той — кобзаревого роду!

(Гаврило Прокопенко)

 

Доля відпустила йому сімнадцять років невсипущої — попри всі негаразди, перешкоди і заборони писати не те, що хочеш, а те, що дозволено, - творчої праці.

Видавши за роки 1959 - 1976-й сім збірок, він пішов од нас на 61-му році свого такого трудного, такого складного і такого трагічного життя, пішов у розквіті поетичної майстерності й зрілості. І відходив він з цього світу тяжко, в муках, часом втрачаючи з-за своєї чисто людської слабкості друзів, відходив розбитий не тільки паралічем, але й тим часом, у якому жив і трудився, - тупиковими роками застою, що душили його як поета й громадянина. Це про себе й своїх колег та побратимів по нещастю «в щасливій країні соціалізму, що переміг» він писав :

Чом це долі більшості поетів

Наче збірка вибраних трагедій?

Михайло Чхан справив на мене велике враження — такий простий селянський хлопець, від землі, смаглявий, міцно збитий степовик і в той же час цілком міський інтелігент. Інженер за фахом, він водночас був філософом, і математиком, і істориком, а найперше — поетом. І проста, чесна, відкрита і добра душа, друг надійний, товариш вірний. Ерудит, володар дивної пам’яті, що відала, як мені здавалось, про все. Захоплювався класикою, міг годинами цитувати напам’ять Шевченка, Блока, Лесю Українку, Пушкіна, своїх сучасників, відомих і невідомих. Читав Гумільова, тоді забороненого  і був заледве чи не єдиним у нашому місті, хто добре знав творчість  розстріляного і спаплюженого прекрасного російського поета з ярликом «контрреволюціонера».

Тоді ж він після значної перерви - почав друкуватися в пресі, колективних збірниках. У 1966 році виходить другий, один з найзначніших його збірників поезій «Грані». Критика відразу ж запримітила його. Як і читачі. Михайла Антоновича прийняли до Спілки письменників, він став відомим на Україні. Його вважали новою зіркою української національної поезії. Так воно і було — поетична зоря його спалахнула вже тоді яскраво і негасно.

В лиховісному сорок першому Михайло Чхан закінчив вісім класів, був в евакуації (відступ аж за Волгу під виття і вибухи бомб та снарядів, коли він супроводжував разом з односельцями колгоспну худобу й майно — то окрема, ненаписана ще повість з його многотрудного життя, із сорок третього в Радянській Армії. Був тяжко поранений. Демобілізувався в 47-му, закінчив десятирічку і Дніпропетровський металургійний інститут, працював інженером-конструктором на заводі імені К.Лібкнехта, потім - старшим інженером в рідному інституті на кафедрі печей.

Як поета його породив і надихнув час — хрущовська «відлига». В українській поезії тоді гриміли «шістдесятники»: Іван Драч, Микола Вінграновський, Василь Симоненко, Дмитро Павличко, Віталій Коротич, Ліна Костенко, потім з’явились Микола Холодний, Борис Нечерда, Ірини Жиленко — їхня творчість у всіх була на слуху. Чхан ними захоплювався, не розуміючи, що й сам належить до хвилі «шістдесятників». На цей час припадає і пік активності Михайла Чхана: у видавництвах республіки виходять нові його збірники, в періодиці одна за одною з’являються нові публікації.

Михайло Антонович один з перших в республіці почав писати про репресованих і замучених у сталінських таборах. А скільки було виступів, зустрічей з читачами! Разом з В.Коржем, Б.Карапишем та автором цих рядків Михайло Чхан об’їхав майже все Придніпров’я. Де тільки ми не виступали, з ким тільки не зустрічалися. І завжди Михайло Антонович був у доброму настрої. Оптиміст. Легкий на підйом, невтомний — і це при майже перебитій на фронті нозі. Він любив і вмів виступати і робив це блискуче в будь-якій аудиторії.

І раптом все скінчилося — з хрущовською «відлигою». Знову дихнула крижаним мороком зима сталінізму, тоталітаризм перемелював усе живе, почалися пророблювання, закручування гайок, звинувачення в націоналізмі, чистки, писати можна було лише про те, про що власть імущих дозволяла. Зникали наші світлі надії, що так і не збулися, починалися гоніння. Михайла Чхана це підрубало одним з перших — він був надто ранимим. І надто чесним і відкритим. Не міг кривити душею. Як і не міг писати за вказівкою ідеологічного перста...

Про тіорчість Михайла Чхана звідтоді більше не писали, про нього самого не згадували. А для очорнення пам’яті хитро використовувалися його чисто людські слабкості.

Минули роки, настали ті часи, про які він так гаряче, так щиро мріяв. Не дожив, але залишився з нами — і своїми віршами, і мріями-думами, гіркими та світлими, і подвигом свого життя. Без його творчості українська поезія сьогодні буде неповною. Він був глибоко національним поетом. Адже без любові до свого народу, його культури і мови, не може бути любові й до інших народів, їхніх мов і культури.

Поет ніколи не може стати минулим, якщо він — поет. Михайла Чхана пам’ятають вдячні земляки. У вересневі дні, коли він народився, у його рідному степовому краю відбуваються поетичні «Чханівські читання». А сам поет лежить на тихому, майже патріархальному сільському цвинтарі, на березі неквапливої річечки Жовтої — навкруги тиша, сонце, вітри з полиновим присмаком і неозорі степи, у яких ось-ось, здається, вигулькнуть і заіржуть козацькі коні-вітрогони, загупотять копитами, повертаючись з небуття. І першим їх зустріне Михайло Чхан.

 

Валентин Чемерис

 

 

 

Література:

 

 

Чхан М.А.  Не заходить сонце: Поезії. - Дніпропетровськ, 1959. - 39с.

 

Чхан М.  Грані : Поезії. - Дніпропетровськ: Промінь, 1966. - 99с.

 

Чхан М.  Озонія: Зб. поезій. - К.: Рад. письменник, 1967. - 76с.

 

Чхан М.  Ярило: Поезії. - К. : Рад. письменник, 1970. - 71с.

 

Чхан М.  Куранти: Поезії. - Дніпропетровськ: Промінь, 1973. - 79с.

 

Чхан М.  Високе : Поезії. - К.: Рад. письменник, 1974. - 104с.

 

Чхан М.  Титани. - К.: Рад. письменник, 1975. - 75с.

 

Чхан М.А.  Землелюби: Поезії. - Дніпропетровськ: Промінь, 1976. - 63с.

 

Чхан М.  Легенди про козаків : Новели та вірші. - Дніпропетровськ, 1991. - 64с.

 

Чхан М.  Зоря в піке: Поезії, поеми. - Дніпропетровськ : Січ, 1992. - 159с.

 

*   *   *

З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ: ВПОП «Дніпро», 1994. - 504с.

Фролова К.  Поетичне слово над Дніпром [Про М.Чхана]— С.297-299.

 

Чемерис В.  Поет ніколи не стає минулим — С.436-441.

 

Савченко В. «Де лишився прапора клапоть...» — с.441.443.

 

Савченко В.В.  Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я : Есе. - Дніпропетровськ : Січ, 1999. - 64с.

Про Чхана М. — С.7-8.

*   *   *

 

Бабич Л.  Та ніколи не згасне зоря... // Днепров. панорама. - 1992. - 28 июля.

 

Білецький Ф.  «Кам’янські балади» Михайла Чхана // Борисфен. - 1992. - №7. - С.21.

 

Нікуліна Н.  Незгасне світло поезії // Зоря. - 1992. - 6 серп.

 

Нікуліна Н.  Повернення поета // Наше місто. - 1992. - 21 серп.

 

Нікуліна Н.  Повернення високої зорі // Вітчизна. - 1993. - №1. - С.152-153.

 

Прокопенко Г.  Незабутній Михайло Чхан // Бористен. - 1994. - №5. - С.9.

 

Забродько А.  «Он был, как оголенный нерв...» // Днепров. панорама. - 1996. - 27 сент.

 

Лимаренко О.  Спогади про Михайла Чхана // Кур’єр Кривбасу. - 1996. - №55-56. - С.56-57.

 

Пуппо И.  Поезии днепропетровской Хан — он с нами снова снова — Миша Чхан! // Днепр вечерний. - 1996. - 14 сент.

 

Чабан М.  Його пісень нап’ємося // Зоря. - 1996. - 15 жовт.

 

Левенець С.  Степовий апостол // Роксоланія. - 1997. - №1. - С.59-60.

 

Селезнев М.  «Якщо заплатиш ти життям за неї...» // Наше місто. - 1997. - 1 квіт.

 

*   *   *

 

Чхан М.А. // Письменники Радянської України : Біобібліографічний довідник. - К., 1981. - С.295.

 

 

Михайло Чхан // Писатели Украины в Великой Отечественной : Биобиблиографический справочник. - К., 1985. - С.463-464.

 

Чхан Михаил Антонович // Писатели Днепропетровщины : Биобиблиографический справочник. - Днепропетровск, 1987. - С.101-103.

 

*   *   *

 

Прокопенко Г.  Два слова про слово: [Вірші, присв. М.Чхану] // Роксоланія. - 1997. - №1. - С.61.

 

 

 

 

 

17 ВЕРЕСНЯ

 

100 років від дня відкриття

Катеринославського комерційного

училища

( 1901 )

 

 

Кінець XIX - початок XX ст.  позначились стрімким піднесенням промисловості й економіки Південної України, особливо в Донецько-Криворізькому басейні. Це викликало нагальну потребу в підготовці освічених кадрів. Тому зусиллями й на кошти акціонерного товариства промисловців, заводчиків та власників вугільних і залізорудних копалень у Катеринославі - центрі цього промислового краю - засновуються й відкриваються Вище гірниче та Комерційне училище. Відомого вже на той час історика, етнографа, знавця гірничої статистики та економічної географії, викладача й директора комерційних шкіл в Одесі, Лодзі та Білостоці А.С.Синявського запрошують очолити новостворене Комерційне училище («торговельну академію», як його ще неофіційно називали). Вчений був незмінним директором цього закладу весь час його існування — до 1918 року.

Клопотання перед урядом про відкриття Комерційного училища в Катеринославі розпочали купецьке зібрання, міська дума і земство. Ініціаторами його організації стали катеринославський міський голова - купецький староста О.Толстиков, окружний інспектор Д.Морєв і губернатор - князь П.Святополк-Мирський. Улітку 1899 року почали збирати гроші шляхом самообкладення купців, заводчиків, власників копалень, населення, а 17 вересня 1901 року вже відбулося урочисте відкриття училища. Антін Степанович Синявський, котрий на той час обіймав посаду директора Комерційного училища в Білостоці, 5 квітня 1901 року був обраний із числа кількох претендентів (а 1 червня - затверджений царем) на посаду директора Катеринославського Комерційного училища.

Ця школа для економістів, бухгалтерів і фінансистів Півдня України мала 17 класів, 700 учнів і 45 вчителів (за станом на 1906р.). Навчання в ній тривало сім років. 90% учнів складали євреї. В 1906р. училищу присвоїли ім’я Миколи II.

А.С.Синявський із величезною енергією заходився перетворювати цю звичайну, казенну, зросійщену школу на висококласний учбовий заклад. Передусім він вибудував для неї нове приміщення, позаяк старе не годилося для занять такого числа учнів. Директор замовив проект архітектору Д.Скоробагатову, а виконувати роботи доручив прорабу Кучерову (під своїм пильним наглядом). Перший камінь під новий корпус заклали 23 липня 1904р., а у вересні наступного вже справляли новосілля. Ця споруда, хоча й добудовувалась в 30-х роках, і сьогодні є окрасою міста (в ній тепер працює обласна державна адміністрація).

Видатний український історик Дмитро Дорошенко, який працював у школі Антона Степановича, так пише про його діяльність на посаді директора: «Синявський був людина дуже енергійна, з великим розмахом, і любив в усьому пишність. Він вибудував для своєї школи в Катеринославі величний будинок, справжній палац, якого я не бачив на Україні і в Росії. Школа ... утримувалась на кошти спілки власників копалень і заліза на Катеринославщині й мала великі фонди. Це й допомогло Синявському поставити для своєї школи такий пишний, з модерним урядженням будинок. У великій парадній залі школи вгорі понад вікнами намальовані були великі медальони-портрети Хмельницького, Сагайдачного, Мазепи, Петра Могили й ще когось з наших історичних діячів. У бібліотеці школи було багато українських книжок. Серед учителів школи було кілька українців ...»

Окрім матеріальної частини, велику - можливо, найбільшу - увагу Антін Степанович приділяв доборові кадрів, прагнучи, щоб у його школі працювало побільше вчителів-українців із поступовими педагогічними та громадсько-політичними поглядами. В різний час в училищі Синявського працювали Д.Яворницький, Ю.Кримський, Г.Черняхівський, Є.Вировий, І.Труба, П.Доманицький, С.Комарицький, В.Павловський, В.Литвинський, В.Петрушевський, молоді тоді, а згодом відомі російські вчені - В.Пічета, І.Соловйов, Л.Реформатський. У 1909 р. Синявський запросив до себе Д.Дорошенка.

Д.Дорошенко працював у Катеринославі до 1913р. Він зазначає у спогадах, як важко було Синявському вести свою кадрову політику в умовах суцільної русифікації.

Сам А.С.Синявський , окрім директорства та участі в опікунській раді, ще викладав в училищі географію, гірничу статистику, вів засідання педагогічної ради, тощо. Висока оцінка діяльності Синявського - педагога  міститься у відгуках М.Чехова (згодом - співробітника Музею дитячої книги в Москві), Л.Реформатського, І.Соловйова (професори московських вузів) та А.Маркевича (член-кореспондент АН СРСР), які зберігаються в архіві вченого в Дніпропетровському історичному музеї (відгуки написані в 30-ті роки).

Згадуючи свою працю під проводом Синявського, Леонід Реформатський наголошує, що Катеринославське комерційне училище було одним із кращих у старій Росії, уособлюючи прогресивні педагогічні та громадські тенденції. Воно було віддушиною, де могли працювати «живі люди» й де вільніше, ніж в інших установах Міністерства народної освіти, жилося і учням, і вчителям. Учбово-виховна робота в школі здійснювалася на високому рівні. Крім того, під безпосереднім керівництвом Синявського була запроваджена система домашнього читання, самостійних робіт, наукових гуртків ( в яких здійснювалось можливе на той час політичне виховання - як легальне, так і нелегальне). Училище Синявського друкувало звіти, в яких вміщувалися й статті на педагогічні теми відомих згодом учених - В.Пічети, І.Соловйова, Н.Бродського, а також самого Антона Степановича. Взагалі Катеринославське Комерційне училище вважалось прогресивною школою і користувалось, як і його директор, великою популярністю в громадському загалі, преміювалось на виставках.

Соловйов твердить: « Кероване досвідченим педагогом і видатним громадським діячем А.С.Синявським комерційне училище, безумовно, було однією із кращих шкіл того часу і стало центром науково-педагогічної думки Катеринослава. Директор всіляко заохочував ініціативу вчителів щодо кращого проведення занять, вивчення методів роботи — і сам був прикладом зразкового педагога. Весь лад школи ішов назустріч кращим запитам учнів, особливо організацією самостійної роботи, позакласного читання, гуртків, екскурсій...»

Під керівництвом і редакцією А.С.Синявського училище протягом 1903-1911рр. випустило 25 видань — програми, списки учнів, звіти, плани, каталоги, збірники науково-педагогічних праць. Улітку 1910р. учні вперше відпочивали на дачі училища в Криму — під Севастополем, у бухті Омега.

 

Віктор Заруба,

кандидат історичних наук

 

 

 

Література:

 

 

Отчет о состоянии Екатеринославского Коммерческого училища за 1903-1904 учебный год. VIII. - Екатеринослав, 1904. - 91с.

 

Антін Синявський. Вибрані праці. - К. : Наук. думка, 1993. - 384с.

Про училище — С.16-20, 354-355, 358-365.

 

Заруба В.  Професор Антін Степанович Синявський // Заруба В.М. Постаті (Студії з історії України. Книга друга). - Дніпропетровськ, Видавничо-культурний центр «Україна», 1993. - С.178-225.

Про училище — С.201-203.

 

Заруба В.М.  З вірою в українську справу: Антін Степанович Синявський. - К.: Либідь, 1993. - 144с. : іл.

Про училище — С.43-50.

 

*   *   *

 

Лазебник В.  ... И особый успех в глазах «коммерсанток» // Торг. дом. - 1998. - 26 февр.

 

Фоменко А.  Перше комерційне училище // Наше місто. - 1994. - 26 квіт.

 

 

 

 

 

17 ВЕРЕСНЯ

100 років від дня народження

Глущенка Миколи Петровича

(1901 - 1977)

 

 

... Часом можна висловить пейзажем

Те, для чого слів нема людських ... —

так писав про творчість художника Максим Рильський, а самого його називав «поетом весни», бо таки ж, дійсно, Микола Глущенко цю пору року оспівав у багатьох своїх полотнах: «Рожева весна», «Повінь», «Берізки», «Відроджена весна», «Березневий пейзаж» ...

Біографія цієї людини незвичайна, багато де в чому загадкова, насичена бурхливими подіями і карколомними поворотами долі. Народився майбутній художник у селі Спаському Новомосковського повіту, закінчив 8-класне Юзівське комерційне училище, і тут його підхопив вихор часу. Юнак потрапив до військ Денікіна, потім воював в армії Петлюри, опинився в таборі військовополонених у Польщі, звідки втік. Опинився в приватній художній студії Ханса Балюшек в Берліні, куди йому, нібито, допомогли вступити Винниченко і Грушевський, а згодом вчився в Берлінській академії образотворчих мистецтв.

Про ранню творчість Миколи Глущенка відомо мало. З 1925 року в Парижі він мав власне ательє, про яке художник Фернан Леже, близький друг, відгукувався як про «маленький Лувр», захоплювався імпресіонізмом, швидко отримав визнання і постійно брав участь у міжнародних виставках.

Крім Ф.Леже дружив Микола Петрович з Олександром Довженком, написав портрети Ромена Ролана та Анрі Барбюса, з якими теж підтримував дружні стосунки. Ці портрети зберігаються нині в літературному мУзеї імені М.Горького в Москві.

1936 року Микола Глущенко повернувся до Радянського Союзу, спочатку до Москви, а після визволення України у 1944 році - до Києва.

Радянський уряд відзначив художника - він став лауреатом Державної премії імені Т.Шевченка, одержав звання народного художника України, а згодом СРСР.

Довгий час про деякі подробиці біографії Миколи Глущенка не знав майже ніхто. Ще з кінця 20-х років він був на службі в радянської розвідки, раніше від Ріхарда Зорге попереджав про напад Гітлера.

В Радянському Союзі художник довгий час шукав себе, створив тематичні картини «Сталь пішла», «Смерть Боженка», але найбільше полюбляв пейзажі та натюрморти.

Останнє десятиліття творчість художника позначена більш тонким відчуттям природи, його пейзажі набувають більшої образності і ліризму.

У середині 70-х років М.Глущенко приїздив до Дніпропетровська на відкриття своєї виставки і тоді ж подарував художньому музею 66 своїх картин.

Помер Микола Глущенко 1977 року у Києві, проживши багате, бурхливе і змістовне життя, залишивши по собі численні полотна. За життя він мав півсотні персональних виставок та понад двісті групових.

А наприкінці 1996 року до 95-річчя від дня народження земляка у Дніпропетровському художньому музеї відбулась велика виставка його робіт.

 

 

 

Література:

 

 

Абрамова Т.  Спомин про новомосковського козарлюгу // Наше місто. - 1996. - 13 груд.

 

Дурнева О.  С полотен веет свежестью прибоя // Днепр вечерний. - 1996. - 27 дек.

 

Кудина И.  Николай Глущенко. Последний год // Art Line. - 1997. - №12. - С.46-47.

 

Чабан М.  Пори року митця і ... розвідника // Зоря. - 1997. - 4 січ.

 

*   *   *

 

Глущенко Микола Петрович // Словник художників України. - К., 1973. - С.56.

 

Глущенко М.П. // УРЕ. - 2-е вид. - К., 1979. - Т.3. - С.68.

 

Микола Глущенко : Комплект листівок / Упор. та автор тексту І.Н.Бугаєнко.- К. : Мистецтво, 1987. - 15 листоп.

 

 

 

 

 

14 ЖОВТНЯ

 

100 років від дня встановлення

у Катеринославі пам’ятника О.С.Пушкіну

( 1901 )

 

 

До 1899 року вшанування пам’яті О.С.Пушкіна в Катеринославі обмежувалось молебнями за упокій душі та вечорами в гімназіях, але 100-річчя з дня народження поета відзначалось широко й урочисто. Газета «Днепровская молва» від 30 травня 1899 року повідомляла, що в кафедральному соборі єпископом Симеоном було відслужено літургію за покійним болярином Олександром. На цьому були присутні губернатор, віце-губернатор, голови губернської управи, міський голова, а також інтелігенти, дами, офіцери місцевого гарнізону, гімназисти і гімназистки.

Місцеві газети опублікували ряд статей, присвячених творчості поета, читались численні лекції для народу, були висунуті пропозиції вшанувати пам’ять поета влаштуванням ліжка імені Пушкіна в притулку для старих артистів, створити у в’язницях і арештантських ротах пушкінські бібліотеки  тощо.

На сучасній вулиці Шмідта у Катеринославі було відкрито 6-класне міське училище імені О.С.Пушкіна, тоді ж група інтелігенції почала збирання коштів на пам’ятник поету.

Пам’ятник відкрили 14 жовтня 1901 року на Воєнній вулиці, тоді ж перейменованій в Пушкінську, в дуже урочистій обстановці. Всі прилеглі вулиці були забиті народом. Творцем бюста Пушкіна був відомий російський скульптор І.Я.Гінзбург.

Тоді ж, у жовтні, в приміщенні Катеринославського громадського зібрання відбулось урочисте засідання Наукового товариства, присвячене пам’яті поета і з нагоди відкриття йому пам’ятника. Присутні заслухали кілька доповідей, а закінчилось засідання платним музично-вокальним відділенням, збір з якого - 444 карбованці 79 копійок - був переданий комітету по збиранню пожертв на встановлення пам’ятника.

В роки Великої Вітчизняної війни фашисти намагались знищити пам’ятник великому поетові — на бюст накинули металевий трос, скинули на землю і відтягли до трамвайного парку, де й покинули в багнюці. Бронзову ліру з п’єдесталу зірвали і розбили на шматки.

Врятували бюст робітники трамвайного депо і переховували його до вигнання ворога. Після звільненні Дніпропетровська бюст реставрували, відлили нову ліру і пам’ятник поставили на попереднє місце.

До 200-ї річниці від дні народження поета пам’ятник відновили знов, причепурили прилеглий сквер. Щороку, в роковини поета збираються тут шанувальники творчості Олександра Сергійовича Пушкіна.

 

 

 

Література:

 

 

Екатеринославское научное общество. Год 2-й, №№ 1,2,3.и 4. - Екатеринослав, 1902.

О памятнике — С.7-8.

 

Немченко Ю.  О.С.Пушкін в Катеринославі : Історико-краєзнавчий нарис. - Дніпропетровськ, 1959. - 51с.

Про пам’ятник. - С.46-51.

 

Шатров М.  И долго буду тем любезен я народу // Шатров М.  Страницы каменной книги : 60 памятных мест Днепропетровска. - Днепропетровск : Промінь, 1969. - С.203-206.

 

Белич В.Я., Сумина З.Г.  Днепропетровск : Путеводитель-справ. - Днепропетровск : Промінь, 1985. - 223с.

О памятнике Пушкину А. — С.134-135.

 

*   *   *

 

Селезнев М.  «К нему не зарастет народная тропа» // Днепр вечерний. - 1997. - 6 июня.

 

Фоменко А.  Пам’ятник О.С.Пушкін // Наше місто. - 1995. - 26 жовт.

 

Данилова В.  О великом сыне Отечества // Днепр вечерний. - 1991. - 8 июня.

 

 

 

 

1 ЛИСТОПАДА

 

150 років від дня народження

Манжури Івана Івановича

(1851 - 1893)

 

 

Не треба мені тії слави людської,

Не треба і гордої їхній хвали,

Самі-бо, як сльози, з нудоти тяжкої

Ці думи та співи мої ізросли.

Любов ік людині, недолею стрітій,

Мені проказала, сумуючи, їх...

 

                 ( Іван Манжура)

 

В історію української культури Іван Манжура увійшов як поет, фольклорист, етнограф демократичного напрямку. Діяльність його припадає, в основному, на 70 - 80-ті роки XIX століття.

Іван Іванович Манжура народився 1 листопада 1851 року в м. Харкові в родині дрібного чиновника. Сумним і безрадісним було дитинство майбутнього поета. Рано померла мати. Батько, хворий, перебуваючи в постійних конфліктах з начальством, змушений був часто міняти місце роботи. Згодом він зовсім втратив роботу, і тоді почалися тяжкі роки поневірянь. Обставини відірвали сина від батька назавжди. На Івана звернула увагу його тітка - дружина відомого вченого-філолога, професора О.О.Потебні. Вона віддала хлопця до повітової школи, де він виявив себе як здібний і старанний учень. Незабаром його прийняли на казенний кошт до гімназії, проте згодом, за «непокірну вдачу», виключили з шостого класу. Деякий час юнак перебивається випадковими заробітками, дає приватні уроки  тощо. У 1870 році він стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але 1872 року його, як «неблагонадійного», звідти виключають без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу.

Після  Іван Манжура живе переважно на Катеринославщині. Займаючи різні дрібні посади, сяк-так заробляє собі на хліб, часто міняє місце роботи, постійно мандрує по селах, містечках, мешкає серед убого люду, пильно приглядається до його життя, переймається радощами і болями трудівника. Саме тоді розпочинається систематична діяльність Івана Манжури як фольклориста й етнографа, відданість якій він зберіг до кінця своїх днів. Незабаром він налагоджує зв’язки з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві, надсилає туди свої численні записи пісень та казок. Багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього відділу та на сторінках деяких тогочасних періодичних видань.

У середині 70-х років на Балканах розгорівся визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців з України відбуває до Сербії

Повернувшись наприкінці жовтня 1876 року після поранення, яке дістав у цій війні, на Україну, він майже постійно живе то в самому губернському місті Катеринославі, то в навколишніх селах — Мануйлівці та Олексіївці, — працює в місцевих газетах і журналах, збирає зразки народної творчості. Одним з перших Іван Манжура звернув увагу на усну поезію робітничого класу — серед його записів є зразки фольклору, в яких зображено трударя, що знемагає під тягарем експлуатації. Чи мало записаного з народних уст фольклорного матеріалу було надіслано ним до Харківського історико-філологічного товариства, до деяких наукових журналів, а також на адресу українських та російських дослідників народної творчості.

Про авторитет Івана Манжури як діяча вітчизняного народознавства красномовно свідчить те, що у 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ И.И.Манжурою»), а пізніше (1891р.) - дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.

Постійно і цілеспрямовано займаючись збиранням, а почасти й публікацією фольклорно-етнографічних матеріалів, Іван Манжура водночас формується і як пристрасний співець знедоленої сіроми. Особливо виразно почав проявлятися талант поета у 80-х роках. Саме тоді на сторінках катеринославських газет і журналів (а трохи згодом - і в галицьких виданнях) з’являються його вірші під псевдонімом Івана Калічки, а також у вигляді невеликих видань — «метеликів» для масового читача — поетичні переробки деяких популярних казкових мотивів. Певне місце в літературній спадщині поета посіли також переклади та переспіви з інших літератур.

При активній допомозі і гарячій підтримці О.О.Потебні, який відіграв неабияку роль у формуванні та спрямуванні поетової музи, в 1889 році вийшла друком у Петербурзі перша і єдина прижиттєва збірка Івана Манжури «Степові думи та співи».

Успів окрилив поета, і він, як свідчать автобіографічні матеріали та епістолярія письменника, розпочинає посилено готувати до видання збірки своїх творів «Над Дніпром», «Казки та приказки і таке інше». Проте цим намірам Івана Манжури не судилося здійснитись. Усі його дальші спроби знайти дорогу до читача розбивались об тверді мури царської цензури.

З раннього дитинства і до кінця свого життя знедолений, бездомний поет, не маючи постійного пристановища і певного заробітку, поневірявся по чужих хатах. У постійних клопотах про шматок хліба насущного Іван Манжура змушений був перебиватись випадковими заробітками, пишучи кореспонденції, нариси та фольклорно-етнографічні статті.

З кінця 80-х років за «неблагонадійним» поетом і фольклористом посилюється нагляд поліції, яка й раніше досить насторожено, з підозрою ставилася до його літературної та етнографічної діяльності.

Хвороба дедалі більше підточувала здоров’я Івана Манжури.

Знесилений у боротьбі зі злиднями, виснажений несприятливими умовами життя, постійно переслідуваний, надломлений хворобою, Іван Манжура помер 3 травня 1893 року у Катеринославі на сорок другому році життя.

*   *   *

Літературна спадщина Івана Манжури порівняно невелика. Проте майже все, створене поетом, назавжди увійшло до культурної скарбниці українського народу, посівши в ній досить помітне місце.

 

      За передмовою Івана Березовського

  Поетична творчість Івана Манжури // Іван

Манжура. Твори. - К. : Дніпро, 1980. - С.5-14.

 

 

 

Література:

 

 

Сказки, пословицы и т.п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И.И.Манжурою, 1890. - 194с.

 

Манжура І.  Поезії / Вступ ст. І.Айзенштока. - Харків : Держвидав України, 1930. - 276с.

 

Манжура І.І.  Вибрані твори. - К. : Худож. література. 1950. - 306с.

 

Манжура І.І. Твори. - К.: Худож. література, 1955. - 279с.

 

Манжура И.  Избранные стихи / Пер. с укр. - М. : Худож. литература, 1959. - 111с.

 

Манжура І.І. Твори. - К. : Держлітвидав УРСР, 1961.

 

Манжура И.  Степные думы и песни. Избр. стихотворения / Пер с укр. М.Шехтера. - М. : Гослитиздат, 1962. - 143с.

 

Манжура І.І.  Твори. - К. : Дніпро, 1972. - 335с.

 

Народні пісні в записах Івана Манжури. - К. : Муз. Україна, 1974. - 350с.

 

Манжура І.І.  Твори. - К. : Дніпро, 1980. - 325с.

 

*   *   *

 

Быков Н.  Ив.Ив.Манжура, украинский этнограф и поэт. (1851-1893) // Летопись екатеринославской ученой архивной комиссии. - Вып.6. - Екатеринослав, 1910. - С.13-37.

 

Березовський І.П.  Іван Манжура : Нарис життя і діяльності. - К. : Вид-во АН УРСР, 1962. - 123с.

 

Березовський І.П.  Мудрий оповідач. - К. : Наук. думка, 1969.

 

Заремба В.  Стежинами козацького краю // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.48-53.

 

*   *   *

 

Ковтонюк Б.  Пам’яті Івана Манжури // Літ. Україна. - 1992. - 2 лип.

 

Заремба В.  З недолею до свого люду // Днепр вечерний. - 1993. - 18 мая.

 

Заремба В.  Його кликала пісня // Днепров. панорама. - 1993. - 15 мая.

 

Чабан М.  Степова пісня Івана Манжури // Зоря. - 1993. - 15 трав.

 

Заремба Г.  Народу паростя твого // Січеслав. край. - 1996. - №20. - С.4.

 

*   *   *

 

Манжура І.І. - УРЕ. - Т.VIII. - С.453-454.

 

*   *   *

 

Заремба В.  Іван Манжура. - К. : Молодь, 1972. - 187с.

 

Заремба В.  Зажурена калина : Повість // Заремба В. Три шляхи до вівтаря : Історичні повісті. - Дніпропетровськ : Січ, 1992. - С.4-174.

 

 

 

 

 

4 ЛИСТОПАДА

 

100 років від дня народження

Демерджі Дмитра Лазаровича

(1901 - 1992)

 

 

Коваль - пісняр

              Тому й живе струна —

І ніжного, і бойового тону —

У грудях в мене.

              Певно, то вона

Бринить щоразу

              іншим передзвоном

Хай гроно і мого життя палає

Отим, що ти лишив мені,

                                         вогнем!

Хай той вогонь мені допомагає

Людського щастя

                                 бути ковалем!

 

Серед багатостраждальної когорти сучасних українських письменників лише небагатьом судився довгий життєвий вік. Така вже професія...

До цих небагатьох належав і дніпропетровський поет Дмитро Демерджі.

Він народився у 1901 році в селі Приморському на березі Азовського моря, такого принадного влітку для курортників. Та малому Дмитрові не дуже коли було милуватись та насолоджуватись тими принадами, бо народився у бідній селянській родині і з дитинства доволі спізнав, як ото заробляти своїми руками хліб наш насущний. Зростав у оточенні таких же трударів, як і його батько. - рибалок, хліборобів, наймитів і відтоді зберігав не лише непроминущу повагу до людей праці, але й набув від них наполегливості, працездатності та інших справді людських рис, і спосеред них притаманний трудівникам оптимізм та життєрадісність за будь-яких життєвих обставин, стриманість і скромність. Їх було у нього доволі.

Тягся до знань, високо поціновував їх. Тому після закінчення сільської школи, як це не було скрутно, подався до Бердянського педагогічного технікуму, а потім на історичний факультет Інституту народної освіти у Дніпропетровську. Закінчив його у 1929 році. І вже, мабуть, тоді жевріла у нього в душі ота «іскра божа», яка владно примушує майбутнього літератора братися за перо. Бо замість того, щоб стати викладачем чи науковцем-істориком, Дмитро Демерджі подався в журналістику.

Працював у редакціях дніпропетровських газет, у журналі «Штурм» кореспондентом РАТАУ-ТАРС у Дніпропетровській, Івано-Франківській областях. Робота була важка і відповідальна, бо у ті, далекі вже, часи за одне-однісіньке «неправильне» слово чи необережно вимовлену фразу можна було «загриміти» на Соловки або до Сибіру — у місця «не столь отдаленные»...

Потім у його життя вдерлася війна. Прокотилася вона і по милому його серцю Приазов’ю. І ось уже Дмитро Демерджі на Кавказькому фронті.

Якось ми з ним у розмові згадали про ті часи. Я досить непогано знав його рідне Приазов’я, служив у тих краях, доводилося літати над Азовським морем, бачити з висоти Должанську, Білосарайську, Бердянську, Обиточну та інші коси, рибальські судна, такі крихітні і відважні, бо не завжди море там буває тихим та ласкавим... Зайшла мова і про те, що Олесь Гончар у романі «Людина і зброя» згадував про події у Приазов’ї спекотливого 1942 року.

— Пам’ятаєте, Бориславе, оте місце, де Олесь Терентійович розповідає, як Таня побувала у родині своєї подруги Ольги-гречанки? — чомусь трохи зніяковіло поцікавився Дмитро Лазарович.

Ще б не пам’ятати, коли свого часу довелося виступити на всесоюзній конференції по творчості Олеся Гончара і говорити саме про «Людину і зброю», роман, який я люблю і пам’ятаю й дотепер.

— Так от, Ольжиного батька Олесь Терентійович написав з мого старшого брата. Пам’ятаєте це місце?

Я пам’ятав. Переказав його по пам’яті, але тут подаю за текстом роману: «Вбіг до хати маленький, жвавий, до чорноти засмалений спекою носатий грек, що виявився Ольжиним батьком. Привітався з дочкою, потім мимохідь, окинувши бистрим поглядом Таню, обняв і її, як свою, і сказав майже весело:

— Ви ж тримайтесь тепер наших. За Кальміусом зустрінемось.

Механік МТС, комуніст ще з двадцятих років, він дістав тепер завдання супроводити трактори».

Дмитро Лазарович і зовнішністю, і чимось духовним, душевним нагадував саме цей образ. Може, інтернаціоналізмом. Для Ольжиного батька однаково дорогими були і його донька-гречанка, і українка Таня. «Обняв її, як свою... — Ви ж тримайтесь тепер наших». Бо насувалась окупація, прийшла біда для всіх людей...

Приазов’я здавна населяли українці, болгари, греки, росіяни. Серед них і зростав Дмитро Демерджі, далекий нащадок талановитого народу Еллади...

У 1944 році Дмитро Лазарович повернувся на редакційно-видавничу роботу до визволеного від окупантів Дніпропетровська. Довгий час займав керівну посаду в обласному книжковому видавництві, яке згодом було перетворене на зональне республіканське книжкове видавництво «промінь» (нині - «Січ»). багато років очолював Дніпропетровське обласне літературне об’єднання.

Невеликий штрих до цього сухого переліку. Якось після занять у літгрупі «Плавка» я проводжав її керівника, письменника Олександра Билінова, і біля книжкового видавництва, що містилось тоді на розі вулиці Сєрова та проспекту Карла Маркса у «будинку зі шпилем», Олександр Йосипович дещо патетично мовив і показав у бік видавництва. «Отам через рік вийде наша перша книжка». А десь через півроку по тому, мало не на тім же місці, мені зустрівся Дмитро Лазарович Демерджі. Невеличкий на зріст, рухливий навдивовижу, він, як звичайно, кудись поспішав, вибігши з дверей видавництва. На хвилинку зупинився, притримав мене за лікоть, квапливо поцікавився: «У вас є з десяток оповідань? Приносьте до видавництва, будемо готувати вашу першу книжку». І, залишивши мене ошелешено стояти посеред вулиці, побіг далі. Через півроку вийшла моя перша книжка. Пророкування Олександра Билінова справдилось.

Поет Дмитро Демерджі був залюблений у своє Приазов’я, у море і його людей, свою першу книжку, яка вийшла на рік пізніше за мою (а своя ж рука, здавалося, - владика) він так і назвав «Море моє». Можливо, ця любов якоюсь часткою неусвідомлено була перенесена і на мене, в тодішньому недалекому минулому офіцера морської авіації, теж не байдужого до морської і небесної просторіні. Але ж не лише я чув від Дмитра Лазаровича оте окрилююче: «Приносьте». Він очолював і найстарішу в Україні заводську літгрупу «Плавка», засновану ще у 30-х роках, по-батьківськи підставляв свої руки, аби ми, молоді і самовпевнені літературні горобчики, вилітаючи у широкі літературні світи, не розбивалися після перших змахів своїх слабеньких крилець.

Залюблений у поезію, у людей, у море, він мав широку і щедру морську душу. Коли він встигав писати вірші, складати тексти пісень (музику для яких писали і відомі композитори), перекладати з грецької та російської — хто відає? Може розкриють це наші літературознавці, бо ми — і його ровесники, і молодші товариші — у гонитві за сьогоденними реаліями життя не встигли цього зробити...

Демерджі... Є така гора у Криму. «Демерджі» по-грецьки - «коваль». Є щось символічне у тому, що саме це слово стало прізвищем (не псевдонімом) поета, який немало зробив, аби відродити і зберегти у багатонаціональному Дніпропетровську оту національну багатобарвність, яскраву палітру того, що ми називаємо культурою та духовністю.

 

                                                                                Борислав Карапиш.

 

 

 

Література:

 

 

Демерджі Д.Л.  Море моє : Поезії. - Дніпропетровськ, 1958. - 92с.

 

Демерджі Д.  Так підказало серце : Нарис. - Дніпропетровськ, 1959. - 56с.

 

Демерджі Д.  Друзі : Веселі пригоди трьох звірят. - Дніпропетровськ, 1961. - 32с.

 

Демерджі Д.  Сонце на крилах чайки : Поезії. - Дніпропетровськ : Промінь, 1968. - 64с.

 

Демерджі Д.  Грай море, добре море : Поезії. - Дніпропетровськ : Промінь, 1985. - 62с.

 

*   *   *

 

Карапиш Б.  Залюблений в поезію, людей і море // З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.391-394.

 

Савченко В.  Бог не під силу хреста не дає. Поетичне Придніпров’я : ЕСЕ. - Дніпропетровськ : Січ, 1999. - 64с.

Про Демерджі Д. — C.10-11.

 

*   *   *

 

Петренко И.  Этот маленький значок... // Днепр вечерний. - 1990. - 10 сент.

 

Карапиш Б., Пуппо І.  Довгий вік Коваля // Зоря. - 1991. - 5 листоп.

 

Кузьменко Н.  Солнце на крыльях чайки // Днепров. панорама. - 1991. - 5 нояб.

 

Пуппо И.  Две  его музы // Днепр вечерний. - 1991. - 7 нояб.

 

Демерджи А.  Я голосовал - «за» : [Беседа с сыном поэта] / Вел И.Пуппо. - Днепр вечерний. - 1992. - 1 дек.

 

*   *   *

 

Демерджі Д. // Письменники Радянської України : Біобібліографічний довідник. - К., 1966. - С.174.

 

Демерджі Д.Л. // Письменники Радянської України : Біобібліографічний довідник. - К., 1981. - С.67.

 

Демерджи Дмитрий Лазаревич // Писатели Днепропетровщины : Биобиблиографический указатель. - Днепропетровск, 1987. - С.18-19.

 

 

 

 

 

29 ЛИСТОПАДА

 

125 років від дня народження

Маринича Григорія Васильовича

(1876 - 1961)

 

 

29 листопада1876 року у селі Гупалівці на Магдалинівщині народився Маринич Григорій Васильович, український актор, народний артист України. Рано залишившись без батька, хлопчик наймитував. Юнаком відслужив кілька років у Полтавському кадетському корпусі, під час російсько-японської війни його забрали на фронт, повернувся звідти він зі срібною георгієвською медаллю «За хоробрість».

На театральну сцену прийшов через любов до пісні, до поезії. Захоплено грав в аматорських драматичних гуртках, велику акторську школу пройшов у трупах Панаса Саксаганського та Івана Карпенка-Карого. Чотири роки Григорій Васильович працював у Київському театрі під керівництвом Миколи Садовського.

У театрі імені Т.Шевченка в Дніпропетровську Григорій Маринич працював буквально із дня його заснування і до кінця життя. За 50 років своєї сценічної діяльності він створив близько тисячі образів. Актор довів, що немає ролей малих і незначних; Всі образи, створені ним, завершені за своєю формою і наповнені глибоким змістом. Дід Кирило у п’єсі «Дві сім’ї» Марка Кропивницького, війт в «Украденому щасті» Івана Франка, Терешко Сурма в «Суєті» Івана Карпенка-Карого... Усіх ролей актора не перерахувати. Але і вони, і сам Григорій Маринич, що пішов із життя 1961 року, надовго залишились у пам’яті глядачів.

 

 

 

Література:

 

 

Невтомне служіння рідному мистецтву // Зоря. - 1957. - 2 берез.

 

Левенець С.  Увічнимо пам’ять актора // Прапор юності. - 1967. - 27 серп.

 

*   *   *

 

Історія міст і сіл Української РСР. Дніпропетровська область. - К. : УРЕ, 1969. - С.22, 41.

 

Маринич Григорій Васильович // УРЕ. - К. - Т.8. - С.477.

 

Маринич Григорій Васильович // УРЕС : В 3-х т. / Редкол. : А.В.Кудрицький та ін. - 2-е вид. - К. : Голов. ред. УРЕ, 1987. - Т.2. - С.345.

 

 

 

25 ГРУДНЯ

 

100 років від дня народження

Галі Мазуренко

(Боголюбової Галини Сергіївни)

(1901 - 1999)

 

Хтось сказав, що ніхто не знатиме,

Хто з нас геній, а хто без таланту.

Хто загине, хто успіх матиме...

Тільки ясно, що нас забагато.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

От і тягне кудись і хочеться

До розмови з невловним собою.

До ілюзій, людей, з юрбою!

До творчості.

Не тільки творчість — навіть ім’я української поетеси Галі Мазуренко десятиліттями замовчувалось в Україні.

Народилась вона 25 грудня 1901 року в Петербурзі, де її мама навчалась на курсах Лесгафта і готувалась їхати за кордон до Женеви чи Лозанни на медичні курси. Батько Сергій Боголюбов походив з аристократичної родини, був нащадком декабристів. Батьки рано розлучились. У Катеринославі мешкала мамина сестра тітка Маруся - дружина відомого місцевого діяча В.М.Хрінникова. У неї на Клубній вулиці в колишньому губернаторському домі й оселилась мама і юна Галя. А коли мама вийшла заміж за інженера О.Й.Сергієнка, вони переїхали жити до Брянського заводу.

«Звідти на трамваї я їздила вчитись до комерційної школи С.І.Степанової, яку я дуже любила, - Пригадувала Галя Мазуренко. - Вчителі у мене були С.А.Балабуха (математика), Н.М.Мірошниченко - вчителька історії...»

У їхній комерційній школі збиралась місцева «Просвіта», якою керував українець з Кам’янця-Подільського родом. Це в часи її юності молодь зачитувалась популярними повістями про козаччину катеринославця Андріана Кащенка...

Обдарована дівчинка Галя захоплювалась музикою, малярством, скульптурою, віршами. Коли вони згодом оселились на Гоголівській, «я ходила вчитись до маляра В’ячеслава Васильовича Коренєва не тільки малюванню, але і скульптурі, і ми з ним мали багато тоді планів, які розбились через революцію (які статуї я буду робити для майбутнього університету)». Займалась музикою - любила у вільну хвилину імпровізувати на піаніно. У Катеринославі вона вперше побачила надрукованими свої поезії — вірші починались рядком «Як вербу Вкраїну злим вітром зломило ...»

Серед людей, які вплинули на формування її національної свідомості, був і професор Дмитро Яворницький. Письменниця згодом тепло згадає його в автобіографічній повісті «Не той козак, хто поборов, а той козак, хто «вивернеться».

Вир українських національно-визвольних змагань підхопив і Галю Мазуренко. 18-річна дівчина разом з військами Директорії під натиском військ північного сусіда мусить емігрувати з України. «За бої і походи в складі 3-ї Залізної Стрілецької Дивізії Армії Української Народної Республіки» вона нагороджена «Хрестом залізного стрільця». Тільки часточку України вони могли прихопити з собою - ту, що вміщалась у серці. Попереду у цього юнацтва було ціле життя. Життя поза Україною. Відомий еміграційний поет і дослідник Ігор Качуровський зазначив, що в поетичних збірках Галі Мазуренко «окреслюється подиву гідна ерудиція поетеси (я не раз повторював, що середпоетів діаспори вона - найосвіченіша), а елементи східної містики дозволяють говорити про деяку (не формальну, лише внутрішню) спорідненість із Михайлом Орестом та мексиканським поетом Амадо Нерво.

На еміграції вона зазнайомилась з січеславцем, активним діячем місцевої «Просвіти» Євгеном Семеновичем Вировим, який викладав французьку мову в комерційній школі у Антона Синявського. І тут виявиться, що незнайомі досі Вировий і Галя Мазуренко жили в одному будинку на Гоголівській в Катеринославі. Воістину — світ тісний!

На чужині ж Галя Мазуренко закінчує вищі студії, встигаючи скрізь - і в університеті, і в педагогічному інституті, і в Академії мистецтва.  «Низочку спогадів про Українську Академію мистецтва в Празі» письменниця вмістить згодом у своїй книжці «Скит поетів» (Лондон, 1971). У тій же збірці поетеса у такий афористичний спосіб висловила свої почуття до рідного краю:

Як тяжко в світі жити для душі,

Коли ім’я душі тій Україна!

Нелегкі життєві випробування випали на долю цієї тендітної жінки, але вона мужньо долала їх.

З 1945 року вона мешкає в Лондоні. За своє довге життя Галя Мазуренко видала кілька поетичних збірок — «Акварелі» (1927), «Стежка», «Вогні» (1939), «Снігоцвіти» (1941), «Пороги» (1960), «Ключі» (1969), «Скит поетів», «Зелена ящірка» (1971), «Північ на вулиці» (1980)  та  інші.

 

                                                                                                        Микола Чабан

 

 

 

Література:

 

 

Мазуренко Г.  Акварелі. - Прага, 1927.

 

Мазуренко Г.  Вогні. - Прага, 1939.

 

Мазуренко Г.  Стежка. - Прага, 1939.

 

Мазуренко Г.  Снігоцвіти. - Прага, 1941.

 

Мазуренко Г.  Пороги. - Лондон, 1960.

 

Мазуренко Г.  Зелена ящірка: Зб. поезій. - Лондон, 1971. - 127с. : іл.

 

Мазуренко Г.  Скит поетів: Зб. поезій. - Лондон, 1971. - 128с. : іл.

 

Мазуренко Г.  Північ на вулиці: Ілюстр. зб. поезій. - Лондон, 1980. - 248с.

 

Галя Мазуренко : [Біограф. довідка. Поезії] .// Координати. Т.1. Антологія сучасної української поезії на заході. - Б.м. : Сучасність, 1969. - С.105-111

 

Мазуренко Г.  «Серед дніпрових вод не згине характерник... » / Добірку віршів підготував М.Чабан // Мазуренко Г.  Бористен. - 1995. - №7. - С.15-16.

 

Мазуренко Г.  Пам’яті отамана: [Вірш] // Бористен, - 1996. - №12. - С.12-13.

 

Мазуренко Г.  [Вірші] // Київ. -1997. - №5-6. - С.59-61.

 

Чабан М.  «Як тяжко в світі жити для душі...» // Чабан М. Січеслав у серці : Нариси / Книга пам’яті. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.96-100;  Також : З любові і муки... / Ф.Білецький, М.Нечай, І.Шаповал та ін. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1994. - С.161-165.

 

Чабан М.  Солодкий дим Вітчизни // Наше місто. - 1992. - 7 лип.

 

Чабан М.  «Як тяжко в світі жити для душі» // Вільна думка. - 1992. - №7. - С.6.

 

Владимиров В.  Ее родина — Украина // Днепров. панорама. - 1993. - 11 марта.

 

Чабан Н.  Землячка с Альбиона // Днепр вечерний. - 1993. - 2 июня.

 

Чабан М.  Повернення Галі Мазуренко // Зоря. - 1993. - 10 берез.

 

Заєць В.  Хрест і меч Галі Мазуренко // Культура і життя. - 1996. - 19 черв. - С.4.

 

Чабан М.  Ювілей поетеси і художниці : [Є добірка віршів] // Бористен. - 1996. - №12. - С.12-13.

 

Доценко Р.  Повернення Галі Мазуренко // Київ. - 1997. - №5-6. - С.58-59.

 

Чабан М.  «Блаженнії за правду гнані, що не зневірились ніколи» // Днепров. панорама. - 1997. - 22 янв.

 

Чабан М. До ювілею Галі Мазуренко // Укр. слово. - 1997. - 2 січ.

 

Чабан М.  З епохою на «ти» // Україна молода. - 1997. - 10 січ.

 

Чабан М.  І її незрадлива ласкава усмішка... // Літ. Україна. - 1997. - №11-12. - 20 берез.

 

*   *   *

 

Мазуренко Галя // Енциклопедія українознавства. Т.4. - К.: Глобус, 1996. - С.1433.

 

 

 

 

 

 

125 років

від дня народження

Хрінникова Володимира Миколайовича

(1876 - сер. 30-х рр.)

 

Вогню сувічного могучий плин

У жилах наших, нашім серці, крові.

У кого сонце в серці - рідний син,

Для матері не жаль йому любові...

                             (Федір Мицик)

 

Ми до прикрого мало знаємо про Володимира Хрінникова — людину широких поглядів, щедрого мецената, інженера, українського патріота. По крихтах доводиться відновлювати добрі справи, в яких він брав безпосередню участь.

На розкішному особистому бланку початку століття значилося: «инженер-технолог Владимир Николаевич Хренников. Екатеринослав, собственный дом». Власних будинків у Хрінникова було декілька — нащадок багатого купецького роду належав, безперечно, до заможних людей. Досить рідкісною якістю серед багатих людей цього міста було ототожнення себе з українством, співчування національній ідеї.

Володимир Хрінников народився 1876 року. Навчався в Петербурзькому технологічному інституті разом з Миколою Скрипником і Василем Мазуренком (останній - член Центральної Ради, член місії УНР в Італії, в 20-і роки завідував у Харкові Палатою мір і ваги). З Василем Мазуренком вони згодом породичаються. Після закінчення вищих студій Володимир Хрінников подорожував за кордоном, побував в Америці. В Лозанні (Швейцарія) він познайомився з Марією Мазуренко. Сестра Василя Мазуренка, живучи в Швейцарії, здобувала там вищу медичну освіту. Свою весільну подорож вони здійснили по Італії. Повертаючись додому, побували в Галичині, де завітали до Івана Франка.

Будучи за кордоном, Хрінников спроектував і замовив порожнистий маховик.

З метою конспірації сам заповнив останній друкарським шрифтом і зібрав. Вантаж щасливо прибув до Катеринослава. Володимир Миколайович знову сам його розібрав і вилучив шрифт.

 

Коли влітку 1906 року в Катеринославі відбулися установчі збори товариства «Просвіта», до складу ради товариства було обрано і Володимира Хрінникова, який проводив у «Просвіті» активну діяльність. «У Катеринославі д(обродій) Хрінников збирається видати невеличкий українсько-руський словничок тисяч на 4-5 слів» — сповіщав у вересні 1906 року полтавський часопис «Рідний край». — По словам добродія Хрінникова словничок цей складено у Харкові і на днях буде присланий у Катеринослав, де він буде друкуватись. Такий словничок дуже потрібний. Будемо сподіватись, що добродій Хрінников не буде баритись з його випуском».

23 лютого 1906 року вийшов перший номер газети - тижневика «Запорожжє», що її заснував Хрінников, а редагував Яворницький. Їх, як видно з газети, об’єднала любов до Шевченкової поезії, до запорозьких козаків, які боронили рідну землю від чужинців. А відкривалась газета рядками з «Розритої могили» Кобзаря

Світе тихий, краю милий,

Моя Україно!

За що тебе сплюндровано,

За що, мамо, гинеш?

«Такий політичний напрям газети не міг, звичайно, влаштувати царську цензуру, - писала дослідниця М.М.Шубравська, - не встиг перший номер з’явитися на світ, як його було конфісковано поліцією, а подальший вихід газети взагалі заборонено. На першому номері «Запорожжє» і припинило своє існування».

У середині900-х років, згадував лікар і літератор О.М.Коваленко, В.М.Хрінников задумав збудувати в українському стилі будинок на розі Проспекту і Первозванівської (нині - вул. Короленка), що його ми зараз знаємо як готель «Україна». Проте інженерові чинилося чимало перешкод. Справа навіть дійшла до суду. Володимир Хрінников вирішив звернутись за підтримкою до Дмитра Яворницького. З його допомогою вдалося все уладнати.

1909 року в Катеринославі вийшла книжка, на титулі якої зазначалося: «Еворницький Д.І. Матеріали до біографії Т.Г.Шевченка. Видав В.М.Хрінников». Книжечка була невеличка, на якихось півсотні сторінок, але містила цінні документи, які збагачували уявлення про життєвий шлях Кобзаря. Видання книги обійшлось у двісті карбованців - не такі вже й малі на той час гроші. А до видання книжечки, як бачимо, знов прислужився місцевий меценат Володимир Хрінников.

«У Катеринославі на розі Проспекта й Первозванівської вулиці будується великий дім д.Хрінникова, - повідомляв у вересні 1911 року київський часопис «Засів». - Дім буде коштувати 400-500 тисяч карбованців. В сьому домі улаштується велика заля для 1000 душ, де має бути український театр».

Чотири роки пішло на будівництво цієї архітектурної перлини. Будинок вийшов красивим, корисним, міцним, відповідаючи усім вимогам зодчества. Проектували будинок молодий петербурзький архітектор П.Фетисов, місцевий зодчий Л.Хойновський і майбутній господар будинку сам В.Хрінников. Дмитро Яворницький узяв безпосередню участь у створенні художнього образу будинку.

У новому будинку розташувалися готель, магазини, театр «палас».

1915 року Хрінников розлучився з Марією Мазуренко і одружився з телефоністкою міжміської телефонної станції. На початку громадянської війни він з другою дружиною ще перебував у Катеринославі. Під час непу Хрінников жив у Криму, де проектував і будував млин. Потім з родиною він опинився в Баку, де працював інженером у науково-дослідному інституті «Грознафти». Помер у середині 30-х років. Поховано Хрінникова в Кисловодську.

До речі, ще одна цікава деталь. Деякі подробиці з біографії Володимира Хрінникова і його батька Миколая Миколайовича можна дізнатись з книги «300 лет дома Романових». У цьому розкішному фоліанті містилися довідки про всіх помітних осіб Росії того періоду. Чи не тому примітний Хрінников в останній період життя так часто переїздив з міста в місто?

Ось таке цікаве життя Володимира Хрінникова - людини, наділеної різними талантами. Меценатство було не останнім з-поміж них.

                                                                                               Микола Чабан

 

 

 

Література:

 

 

Чабан М.  Меценат із Січеслава // Чабан М.  Вічний хрест на грудях землі : Худож.-документ. нариси. - Дніпропетровськ : УкВ ІМА-прес, 1993. - С.21-28.

 

Степнов Т.  Спогади про Дмитра Івановича : [Є про В.Хрінникова] // Чабан М.П. Сучасники про Д.І.Яворницького : Спогади / В.Гіляровський, О.Пчілка, Є.Єнджеєвич та інші. - Дніпропетровськ : ВПОП «Дніпро», 1995. - С.41-43.

 

*   *   *

 

Чабан М.  Січеславський меценат // Бористен. - 1993. - №5. - С.8-10.

 

Фоменко А.  Будинок Хренникова - готель «Украина» // Наше місто. - 1997. - 15 квіт.

 

Лазебник В.  Дом Хренникова, завзятого украинца // Торг. дом. - 1998. - 16 апр.

 

Чабан Н.  Дом, который построил Х // Добрый день. - 1998. - 5 февр. - С.15;  12 февр. - С.15.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НАРОДНИЙ  МІСЯЦЕЛІК

 

 

Народний календар — це не просто певна система числення часу, це  — багатюща скарбниця народної мудрості, пронесена через віки і тисячоліття, збережена і збагачена десятками поколінь

Народний календар утворився на основі цього складу буття народу, завжди був одним з найголовніших цінностних орієнтирів для людей, які жили у тісному зв’язку з природою і залежали від неї. Наші далекі предки вірили в магічність сил природи, і для задобрення цих вищих сил створили цілу систему обрядів та свят. Викликані життєвими потребами щоденні спостереження за змінами у природі, їх циклічністю дозволили накопичити величезну кількість інформації, за допомогою якої можна передбачити зміни погоди, сприятливі чи несприятливі умови для проведення тих чи інших сільськогосподарських робіт.

В давнину, ще за язичницьких часів Новий Рік наші предки зустрічали у березні - адже пробуджується природа, сонце повертається на літо, починається новий цикл життя. Великий Київський князь Володимир, після запровадження християнства переніс новий рік на вересень, але ще не одне століття наш народ святкував новоріччя за предківськими звичаями. 1342 року митрополит Феогностій навіть видав наказ аби всі православні відзначали це свято лише у вересні. З часом уся Європа перейшла на римське літочислення, а з 1700 року за наказом царя Петра I  і в Російській державі початок року було перенесено на січень.

Із зсувом свят у часі, а також під впливом християнства змінився первісний зміст, обсяг, мотивація обрядів, була знайдена нова мотивація, прив’язка до біблійних сюжетів. Та багато первісного й збереглось.

Щедрик-ведрик, щедрівочка,

Прилетіла ластівочка...

виспівують діти , і ніхто й на хвилину не замислюється, що ця щедрівка прийшла до нас із сивої давнини, коли ластівки таки прилітали до хат саме на Новий рік — у березні.  Або:

Візьму вола за рога

Та виведу на моріг,

Та викручу правий ріг...

Моріг — килимок густої молодої травички, якої у січні не знайдеш, та й волів у цей час не виводили. З тих же давніх часів і обряд засівання - магічна дія, спрямована на забезпечення доброго врожаю:

Сію, сію, посіваю,

З новим роком поздоровляю.

Сійся, родися

Жито, пшениця,

Всяка пашниця...

Звідтоді ще подекуди, і в нашому краї також, зберігся й звичай за тиждень-другий до Нового року ставити у воду гілочку верби або вишні, щоб мати на свято весняну зелень.

Нині в нас є дві дати початку року: офіційна першого січня та релігійна - чотирнадцятого. Згідно григоріанського календаря, прийнятого в усій Європі, 1918 року в нашій країні офіційний початок року було змінено на 13 днів.

При потребі перевести дату зі старого стилю на новий треба враховувати, що різниця і кількості днів у різні століття неоднакова. Отже треба додавати: у 17 ст. — 10 днів, у 18 ст. — 11, у 19 ст. — 12, у 20 ст. — 13 днів.

В народному календарі, який подано далі, усі дати за новим стилем.

 

 

 

СІЧЕНЬ

 

 

Зими безмежний білий лист —

Щедрівник, просинець нарешті!

І знову сонця сміх і зблиск,

Підківками погрудень крише...

А неба зоряний кришталь

Сніговика вітає радо.

І так прощатись буде жаль,

Коли надійде лютий владно...

 

Білодорожник, просинець, посипальник, сніжень, сніговик, ранок року, тріскун, вогневик, щипун, льодовик, первісток року, корінник зими, погрудень, новорічний, студень, найзимніший, маківка зими, середульший, заспівувач року, ворожильник, щедрівник, глухозимник, дідусь весни, зими серединка, зоряний, сніжнокрилець, сивочолий, безмежний білий лист зими, стичень (заст.).

                                                                                                     (Олесь Завгородній)

 

Українська назва «січень», ймовірно, походить від того, що це середній місяць зими, який «розсікає», «січе» зиму навпіл. Ще в січні «січуть» тріскучі морози з вітром. Також в давнину у цьому місяці заготовляли дерево для осель — вважалось, що його не точить шашіль, і воно зберігає тепло. Дерева рубили, тобто «подсікали» сокирами. Про це є прислів’я: «Січень січе та морозить - газда з лісу дрова возить».

В українському фольклорі багато прислів’їв та приповідок про цей місяць:

 

Січень не так січе, як у вуха пече.

У січні сніг січе з вітрами, а пияк трясе зубами.

Коли січень наступає, то мороз людей обнімає.

Як січень не січися, а до печі тулися.

В січневу холодну добу думай про худобу.

В січні вночі панують тільки сови та сичі.

Січню-батенці морози, а лютому - хуртовини.

Хвали січень сніговий, травень дощовий, а серпень

на хліб рясний.

Січень на все гаразд: вдень снігом січе,

а вночі мороз пече.

 

Із січнем в народі пов’язано багато прикмет, за якими передбачали погоду на весь рік, прогнозували види на врожай.

 

Січень сухий і морозяний — бути жаркому літу

Січень без снігу — літо без хліба.

Якщо в січні гілки часто вкриваються інеєм, то на врожай.

Коли січень мокрий та з відлигами — чекай холодного літа.

Якщо на Новий рік рівно випав сніг, то врожай озимини і ярини

буде однаковим.

Ворони купаються — до негоди, каркають — на мороз, гуртами

літають — до відлиги, а вимощуються на нижніх гілках дерев — на вітер.

Місяць на небі яскравий — до ясної погоди,

блідий і ледь покритий туманом — на сніг.

Узимку над лісом або чагарником повітря

синюватого відтінку — незабаром потеплішає.

Якщо вдень падав сніг, але під вечір притих - погода покращає.

 

6  січня  —  Святвечір. Перша (багата) кутя. Колядування.

 

7 січня  —  Різдво Христове. Якщо в цей день теплішає - весна буде холодною. На Різдво випав сніг — чекай восени врожаю горіхів.

 

8 січня  —  Другий день Різдва. Якщо день ясний, то добре вродить просо.

 

13 січня  —  Щедрий вечір або свято Маланки. Друга (щедра) кутя. Якщо сонячно і тепло - чекай теплого літа. Яка Маланка, такі Петро з Павлом (12 липня).

 

14 січня  —  Святого Василя. Новий рік за старим стилем. Якщо в ніч з 13 на 14 січня вітер дме з півдня - літо буде спекотне. Якщо сонце вранці весело зійде, буде врожай садовини. Якщо іній рясно вкриває дерева, буде врожай на збіжжя. Туман - теж на врожай.

18 січня  —  Другий Святвечір, або третя «Голодна кутя».

 

19 січня  —  Водохреща. Богоявлення господнє. Йордан.

Якщо на Водохреща дерева вкриті інеєм, то весною у відповідний день тижня треба сіяти пшеницю - вродить, як гай.

Якщо день ясний, сонячний, то хліб цього року буде чистий, а як небо вкрите хмарами - у хлібі буде багато «сажки»

 

«На Хрещення кістку з кінської голови знайди, загнуздай, і та на Ордань побіжить» (на Катеринославщині у цей день влаштовували кінські перегони).

«Під Хрещення буває така хвилина, що вся вода на вино перетворюється. Одна дівка раз улучила таку хвилину, та й принесла два відра вина», — це записано Іваном Манжурою на Катеринославщині.

 

20 січня  —  Івана Хрестителя.

 

23 січня  —  Григорія. Іній на копицях - літо буде мокре і холодне.

 

24 січня  —  Тетяни. На Тетяну сніг - буде літо дощове, сонячно - чекай ранній приліт птахів.

 

29 січня  —  Петра Вериги. Поклоніння чесним веригам (кайданам) св. апостола Петра. За народними віруваннями це останній день зими. На Петра Вериги розбиваються криги.

Якщо напередодні ніч місячна і видно зорі, то літо буде врожайне і навпаки. Якщо в цей день мороз, то влітку спека. Якщо вночі місяць обгородиться хмарами, буде вітер. Гайвороння кряче в цей день на метелицю.

 

 

 

ЛЮТИЙ

 

 

Не віриться, що лютий вельми лютий,

Цей бокогрієць, межень, казибрід.

Він може часом так теплом війнути, -

Неначе провесінь ступила на поріг...

 

Межень, бокогрій, січень, сішненко, скалубинник, місяць-коротун, лютинь, відсікайло, лютень, другий, казибрід, криводорожник, крутень, сечень, дволикий і брехунець (про мінливість погоди), зимобор, криводоріг, сніжень, зимород, вітровій, зимовидувач, громниця, зимовесний (зима і весна зустрічаються), стрітенський, брукар весни, бровохмурець, громовиця, норовистий, зорянопорошний, посічневий, хитка кладка до провесни.

                                                                                        (Олесь Завгородній)

 

Останній місяць зими в давнину називався «січнем», лише три століття тому за ним закріпилась сучасна назва «лютий», бо дуже щедрий цей місяць на морози та хуртовини. В народі він також май й інші назви: «казибрід» - казиться погода і доводиться їздити убрід, «межень» - між зимою і весною, «сішненко» - син січня ...  Про лютий казали:

Лютий — гостро кутий, хоч і виганяє ковалів з гути.

Прийшов лютий і додав до весни охоти, ти ще взувай добрі чоботи.

В лютий сонце йде на літо, а зима на мороз.

Коли лютий дорогу підгриз — кидай сани, бери віз.

Лютневий сніг весною пахне.

У лютому Варвари ночі украли, а дня доточили.

Лютий — місяць вітрів і кривих шляхів.

Січень міст будує, а лютий його руйнує.

Як би лютий не лютував, а ведмедеві в берлозі бік пригріває.

Лютень казав: «Якби я в батькових літах, то бику-третяку роги вирвав би».

Лютень сказав: «Якби мені та сила, що в січні, то я б бикові роги вломив».

 

А цю промову Іван Манжура записав на Катеринославщині:

Сішненко казав: «Якби мені батькові літа, то я б бикові-третякові ріг зсадив, а дівці-семилітці коромисел до плечей приморозив».

 

Для селян закінчувався зимовий перепочинок і починалось приготування до польових робіт. Тому з лютим міцно пов’язані передбачення погоди — якими будуть весна і літо?

 

Якщо синичка зранку пищить, то вночі обов’язково похолоднішає, а якщо цвірінчать горобці - на відлигу.

Монотонно шумить зимовий ліс — на тепло.

Хмари йдуть низько — до відлиги.

Хоч вітряно, але хмари йдуть навпроти — вночі випаде сніг.

Удосвіта іній вкрив дерева — вдень йтиме сніг.

Сухі ялинові гілки згинаються — на хуртовину, розпрямляються — на гожу днину.

У морозяний день вода виступає поверх льоду — невдовзі настане відлига.

Лунко потріскує лід — на міцний мороз.

Півні увечорі розкукурікались — на переміну погоди.

Голуби туркочуть — тепло віщують.

 

 

1 лютого  —  Макара. Якщо погода на Макара ясна, то й весна буде красна.

 

6 лютого  —  Оксани-напівзимниці. Якщо день тихий та ясний, то весна буде гожа. Якщо в обід сонце — рання весна, а коли хурделиця — цілий тиждень негода.

 

10 лютого  —  Юхима. Юхим приніс вітер на мирне літо. Якщо день вітряний, то літо дощове.

 

15 лютого  —  Стрітення. Зима вперше стрічається з весною. Люди вірили: яка погода буде цього дня, такою буде і весна. Ясна і тиха погода в цей день віщує добрий урожай з поля і роїння бджіл. Вітер - погана ознака. Коли на Стрітення капає зі стріх, то в липні так капатиме мед. Якщо бурульки на стрісі довгі, то літо буде мокрим, а коли малі - сухим. Якщо на Стрітення під порогом півень води нап’ється, то в травні віл напасеться. Як на Стрітення із стріх капа, ще велика буде зима.

 

24 лютого  —  день святого мученика Власа-покровителя домашньої худоби. Власові морози вважаються останніми - святий Влас збиває ріг з зими.

 

25 лютого  —  день святого Мелетія. Якщо цього дня гарна сонячна погода, то це віщує великі морози та метелицю.

 

28 лютого  —  день Ониса Зимобора. В цей день востаннє проводили зиму і зустрічали весну.

 

 

 

ВЕСНА

 

 

Разом з пробудженням природи від зимового сну в Україні починається цикл народних весняних свят, пов’язаних із стародавніми легендами та віруваннями. Наш народ створив в піснях та казках чудовий образ весни - гарної молодої дівчини з вінком на голові. Народний образ весни — це образ краси, сили й надії.

Слово «весна» зустрічається вже в першій слов’янській біблії, де описується земля після всесвітнього потопу. Ще в українській мові для позначення цієї пори року вживається слово «ярь» - «Ярь - наш отець і мати, хто не посіє, не буде збирати». Звідси — «ярина», «ярове поле», «ярові хліба».

В народі говорили:

Весна днем красна, а на хліб тісна.

Весною сій, осінню збереш.

 

Перший місяць весни  —

 

БЕРЕЗЕНЬ

 

Нарешті довгожданний березіль,

Коли шпачок хмеліє — дочекався

І сонячного вигойду розгіль,

І неба українського причастя...

 

Батько квітню, белебенник, березинець, березіль, березозіл, березовень, березінь, березозіль, берузоль, білим поясом підперезаний, білокорник, Божий дух, брамовесник (браму весни відкриває), бурульник, бурчак, веселик, веселинець, відзимок, відтеплий, весновій, весногрій, весній, весноколисний, веснород, веснянець, весняний, весняр, веснячок, веснодум, веснодух, весняний величальник, весноклич, весномрій, вигрівний, вирійник, відталець, відтальний, вітростуд, вітроус, водоп’ян, довгожданий, довгожданець, дідусь травню, запалі сніги, заграй-ярочки, зимовіднадник, замкнизиму, зимовипихач, зимогриз, з-вирійник, зимоляк, зимоой, зимоох, зимоспин, зимостин, Іван - Івась - і ваш, і наш (себто примхливий), казибрід, казидорога, калюжник, капіжник, крапельник, красний місяць, красовик, криголом, марець, небень, новолітець, пан Буруль, первоквіт, перворяст, потрібник, позимовий, полеклич, полютий, прилетень, пробудник, протальник, попідтинник, птахограй, радосвіт, річкоскрес, розбудень, роздунай, розмийвода, розтальник, світайрік, сиронеб, сину-молодче, снігогуб, сніготал, снігозмет, сокоброд, сочень, сокорушник, скресень, скупотеплий, січневий онук, снігобор, сонцеликий син, спів і гук, струмчак, талий; то сміхун, то плачун (раптова зміна погоди), третій, черпень, шпак-шпачок-сирий сучок, шумивода, щокогрій, ярим сонечком пригрітий,  ятакий.

                                                                                  (Олесь Завгородній)

 

Недаремно так багато імен у першого весняного місяця — він весну починає. В березні починається сокорух в березі, на деревах з’являються бруньки, починає прибувати день, прилітають перші птахи.

 

Казала баба: «Перебула січень і мічень, а на марець виставляю палець»  — та й у березні замерзла.

Буває март за всі місяці варт.

Хоч марець нерідко й капає за палець, а все ж задер голову старець.

Прийшов марець — кіт, як старець, вдома не ночує, бо весну чує.

Березень такий, що за їден день сімок жінок міняє.

Березень уночі хоч і тріщить, зате вдень плющить.

З марта тепла, як з мачухи добра.

Березоль сам собі невірен — то засміється, то заплаче.

Тільки січень хоч і лютує, а лютий бушує, проте в марці всяко буває — він на літо повертає.

У березні вже щука-риба може хвостом лід розбити.

В березні більше снігу, ніж дощу.

Від одного березневого дощу земля квітне.

 

В березні починаються весняно-польові роботи. Тому-то з давніх-давен в народі особливо уважно ставились до ознак погоди на початку весни:

Коли марець спочатку хмарний, а в середині болотний — хліб буде намолотний.

Якщо граки прилетіли прямо на гнізда — буде дружна весна.

Довгі бруньки на деревах — літо буде пізнє.

Гуси з вирію високо летять — води буде багато, а низько — мало.

Жайворонок прилетів — настане стійке тепло.

Сонце перед заходом червоне — на вітер.

Хмари пливуть високо — буде гарна погода, коли ж надвечір вони ущільнюються й сильнішає вітер — на потепління.

Перший грім при північному вітрі — бути холодній весні, при східному  сухій і теплій, а при західному — мокрій.

З берези тече багато соку — літо буде дощове

 

 

 

4 березня  —  день преподобного Льва. Коли цього дня гарна погода - буде на бараболю урода.

 

6 березня  —  Хоми. Прийде Хома, то не страшна зима.

 

9 березня  —  Свято знайдення голови Івана Хрестителя, або Обретіння. На Обретіння повертаються з вирію птахи і шукають собі місця для гнізд. Якщо цього дня випаде сніг, то на Великдень буде холодно, якщо сухо - не чекай дощу і на Великдень.

 

14 березня  —  день преподобної мучениці Євдокії, або Явдохи. Згідно з народною традицією - це перший день весни. У цей день бабак прокидається від зимової сплячки, виходить з нірки і свище три рази - «просвистів бабак, ховай у затінок сіряк».

Ластівки прилітають  —  погоду обіцяють.

Явдоха ясна  —  вся весна красна.

На Явдоху погоже  —  все літо пригоже.

Якщо курочка на Явдоху води нап’ється, то овечка на Юрія напасеться.

Господарі вгадують урожай: якщо вітер у цей день віє із заходу або з півдня - буде врожай на збіжжя, якщо зі сходу або з півночі - буде посуха і неврожай на зернові культури. Коли день сонячний - уродить пшениця, хмарний - врожай на просо і гречку. Теплий сонячний день віщує врожай льону і коноплі. Якщо зранку сонячно, то ранні посіви будуть врожайні, сонце в обід - урожай на середні посіви, якщо цілий день небо захмарене і сонце визиратиме тільки під вечір - пізні посіви будуть урожайні.

Якщо в цей день хуртовина, селяни кажуть: «Явдоха хвостом крутить - буде пізня весна».

 

18 березня  —  Конона - городника. Починають копати городи. Якщо в цей день ясно, то град не вибиватиме посівів.

 

22 березня  —  день сорока Святих Мучеників. Якщо в цей день мороз, то весна (особливо в травні, коли цвітуть фруктові дерева) буде без заморозків, а якщо тепло - чекай ще сорок морозів.

 

30 березня  —  Теплий Олекса. День Святого Олексія, чоловіка божого. В цей день пасічники виставляють вулики на пасіку.

Існує повір’я, що вперше в цей день співає вівсянка, а риба-щука хвостом лід розбиває. Як на Явдоху та на Олексу тепло та ясно - на врожай.

 

31 березня  —  Кирила. Траплялись випадки, коли у цей день були морози.

 

 

 

КВІТЕНЬ

 

 

І знову квітень-вітень завітав —

Оцей лелечник, водолій, дзюрчальник,

Весни і зеленшуму величальник,

Дніпрового блакиту яснота...

 

Цвітень-переплітень, квітонос, квітодар, місяць-квіт, лелечник, мінець, лукавець, березозарник, снігогін, водолій, дзюрчальник, квітний, краснець, парильник, хитрун, капризний, цвітень, четвертий, поберезневий, син березня, онук лютого, дідусь червню, правнук січню, травень (ст.).

(Олесь Завгородній)

 

Квітень називають місяцем нестійкої погоди: сьогодні заморозки, завтра - дощ, а післязавтра - теплий сонячний день. За свій мінливий характер місяць отримав назви «вередун», «дурисвіт». «крутій».

 

Цвітень-переплітень переплітає трохи зими, а трохи літа.

Квітневої роботи на май не відкладай, то їсти - лиш коровай.

Хто у квітні сіє, той у вересні віє.

Сон на зиму відклади, а діло в апрілі зроби, бо ластівка в квітні день починає, а соловей кінчає.

 

У квітні примічали:

 

Черемуха зацвітає перед останніми весняними приморозками.

Коли дуб раніше від ясеня розпустився - на сухе літо.

Зазеленів березовий гай - пересаджуй дерева.

Грім на початку квітня - буде тепле літо.

Туман стелиться на воді - на ясну погоду, здіймається вгору - на негоду.

Якщо квітневий дощ починається великими краплинами, то ненадовго.

Жаби не квапляться розпочинати свої концерти - ще повернеться холод.

Ранній виліт бджіл - настане тепла весна.

 

7 квітня  —  Благовіщення. В народі вважалось, що не можна в цей день нічого робити: «На Благовіщення і птиця гнізда не в’є».

Якщо весна пізня і холодна і пасічники не виставляли бджіл на пасіку в день Теплого Олексія, то на Благовіщення виставляють вулики за будь якої погоди.

Яка погода на Благовіщення, така й на Великдень буде.

Якщо на Благовіщення лежить сніг, то літо буде неврожайне.

Якщо на Благовіщення мороз, то буде багато огірків.

Якщо сонце світить до обіду, а після сховається за хмари - буде ранній врожай кукурудзи, а якщо навпаки - то пізній.

Якщо в цей день зовсім не буде сонця, то врожаю кукурудзи не чекай.

На Благовіщення дощ - буде хороший врожай жита, а якщо гроза - тепле літо, добре вродять горіхи.

 

8 квітня  —  Благовісника, або Собор архангела Гавриїла. Від цього дня починали сіяти ранні ярі зернові - овес, ячмінь, ярову пшеницю

На цей же день у 2001 році припадає Вербна неділя. Цього дня святять вербу.

 

15 квітня  —  Великдень. В народі існує повір’я, що у цей день під час сходу сонце «грає». Великдень святкується три дні.

 

18 квітня  —  Федула-вітровія. Прийшов Федул - вітром подув. В цей день віють теплі весняні вітри, весна набирає силу.

 

21 квітня  —  День святого Руфа. В давнину вірили, що в цей день вилітає з вирію зозуля - «ключниця того раю, де живуть взимку змії і птиці».  Цього дня не можна ходити до лісу - бо там повзають гадюки і вони дуже кусливі. В цей день зустрічаються Сонце з Місяцем. День сонячний - літо добре, похмурий - холодне, дощове.

 

22 квітня  —  Якщо до цього дня весняна погода ще не встановилась - чекай літа сухого, без дощів.

 

27 квітня  —  Якщо в цей день тепло, туман, кавкають жаби, то в перших числах травня стане прохолодніше.

 

 

 

ТРАВЕНЬ

 

 

Куку по вінця і кипінь садків —

Це травень походжає, наче пава.

В колисці трав колише малюків,

Пливе понад землею величаво.

А малюки - гаївник, буйний май...

Уже вони спинаються навшпиньки —

Зелений шум почули люди ниньки,

А там, диви, - і літо зустрічай...

 

Ярець, соловейник, май, пісенний, п’ятий, місяць-громовик, травник, хороводник, гаївник, русальник, цілющоросий, терновий (цвіте терен), грозовик, буйноквітний, куку по вінця і кипінь садків, каштановий (цвітуть каштани), пуховий (пушаться тополі), передлітній, поквітневий, рахманний (спушена сумирна земля в очікуванні майбутнього урожаю), гаптувальник літа.

(Олесь Завгородній).

 

Останній місяць весни в народі ще лагідно називають «цвітун», «майник», «розоцвіт», бо саме у цьому місяці буйно квітнуть садки, покриваючи все навколо ніжним цвітом. В травні луки й степи вкриваються буйною зеленню, масово зацвітають квіти.

Ще травень називають солов’їним місяцем, бо саме на цю пору припадає шлюбна пора солов’їв. З пізнього вечора і до ранку линуть солов’їні трелі.

 

Соловейко хоч і мала пташка, а май знає.

Як в маю випадуть три добрих дощі, то дадуть хліба на три роки.

Травневий дощ все одно що з грибами борщ.

Як у травні дощ на дворі, то хліб у коморі.

Травень хоч і багатий на квіти, а хліб у вересня позичає.

Травнева роса краща од вівса.

 

Травень завжди вважався визначним при прогнозуванні нового врожаю хліба. В народі говорили:

Травневий день рік годує.

 

Примічали:

Соловейко співав усю ніч - перед гожим днем.

Як жайворонок багато і довго співає - втримається ясна погода без опадів, коли ж мовчить уранці - бути дощеві.

Горобці і ластівки гніздяться з північного боку - на жарке літо.

Озерна жаба вилазить на берег перед дощем.

Якщо в’юн клює добре - на дощ, а піднімається на поверхню й кружляє - напередодні грози.

Багато хрущів - на сухе літо.

Веселка віщує зміну погоди: вечірня обіцяє погожу, а ранкова дощову днину.

Тиха й світла ніч без роси - наступного дня неодмінно занегодить.

Соковито пахтить м’ята - невдовзі збереться на дощ.

Пізня весна дарує гоже літо.

 

6 травня  —  День Святого Юрія. Вважається, що роса, зібрана в цей день - цілюща. Її до світ сонця збирали в пляшечки, щоб потім гоїти рани. Бажали один одному здоров’я: «З роси вам та з води». Теплий Юрій на поріг весну приволік. В цей день вперше виганяли худобу на пасовисько.

Як дощ на Юр’я, то буде хліб і в дурня.

Якщо в день Святого Юрія сховається в житі ворона, то буде врожайне літо, а як горобцеві по коліна, то буде лиха година.

Редьку треба сіяти на Юрія - соковита буде.

 

8 травня  —  Марків день. Якщо зашепоче дощ тихим голосом, підніметься жито огрядним колосом.

В цей день висока і крута райдуга - погода покращає.

 

13 травня  —  Якова. Теплий вечір і зоряна ніч - на сухе літо.

 

14 травня  —  Юхима-запрягальника. Хороша погода - в гарний час збереться урожай хліба, негода - бути зимі суворій та холодній.

 

15 травня  —  Бориса та Гліба. В народі цей день ще називають солов’їним. Соловей співає усю ніч - буде сонячний день.

 

19 травня  —  Огірковий день. Велика роса вранці - на врожай огірків.

 

22 травня  —  День Святого Миколи Чудотворця (весняного Миколи). Микола - один з найпопулярніших в народі святих - покровитель на суходолі і на морі. В цей день вперше виводили коней на пашу, після цього дня починали стригти овець.

До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки.

Прийшов Микола - коней випасай.

Юрій з теплом, а Микола з кормом.

Святий Юрій пасе корів, а Микола коней.

 

23 травня  —  День Симона Зілота. В цей день збирають зілля, бо воно має найцілющі властивості. Збирають лише до схід сонця, в примовляннях згадуючи Симона Зілота.

 

24 травня  —  Мокія. Схід сонця багряний - на грозове і пожежне літо. На Мокія мокро, туман - літо буде мокре.

 

31 травня  —  Федота. На Федота дуб одягається, худоба наїдається. Дуб перед ясенем листя розпустить - на сухе літо. Прийде Федот - останній дубовий листок розгорне.

 

 

 

Л І Т О

 

Настає красне літо — насіння вже все посіяно в землю, все росте, цвіте і буяє. А у селян роботи не меншає, скоро почнеться косовиця, а там і жнива, та й город забирає чимало часу. І все ж знаходився у людей час на свято, відпочинок. На літо припадає найпоетичніше народне свято — Івана Купала, яке прийшло до нас із сивої давнини. А поки що вступив у свої права перший літній місяць.

 

ЧЕРВЕНЬ

 

Рум’янчик, наче колобок,

Безжурно котиться, сміється.

Ну, як тут не зрадіє серце:

Ще кресник, хліборост, ізок...

 

Рум’янчик, гедзень, червивий місяць, гнилець, кедзень, бідзень, різноквіт, рум’янолітній, ізок, кресник, хлібодар, сіновик, хліборост, місяць-світонос, заклечальник, червець, залітковий,(залітки - початок літа), хлібовий, шостий, потравневий, син травня, онук квітня, батько липня, син весни, різнобарвель, липоцвітний.

(Олесь Завгородній).

 

Крім соковитої зелені, запашного сіна, цей місяць першим дарує червоні плоди: черешні, вишні, полуниці. Можливо тому його й назвали червнем - червоний. А ще її походження пов’язують із лісовою комашкою червецем, личинки якої розмножуються лише у цьому місяці. З них здавна виготовляли червлену, тобто яскраво-червону фарбу.

Пильнуй не овець, а червець — заготівля червеця була надзвичайно важливою і прибутковою справою.

Ще в народі цей місяць називають рум’янцем.

Червень тому зелениться, хто роботи не боїться.

Хто в червні байдикує, той взимку голодує.

Червень хоч поле й загустив, та комору порожньою пустив.

У червні перша ягідка в роток, а друга - козубок.

У червні таке сіно, що сама попаддя, посоливши, з’їла б.

Червень літо зарум’янив.

 

У червні починається масова заготівля сіна, тому намагались завбачити погоду.

Рум’яний вечір і сірий ранок - на хорошу погоду.

Вранці чути безперестанку грім - надвечір піде дощ з градом.

Якщо веселку видно після дощу, але вона швидко зникає - буде гарна погода, але коли довго «п’є воду» - на негоду.

Коли сильно пахнуть квіти жовтої акації, а довкола них густо в’ються комарі - на дощ і негоду.

Якщо в місяця молодика круті роги, то не негоду, а положисті - на гожу днину.

Місяць у кружку - несе воду в ріжку.

Риба грається в річці - вночі може вдарити гроза.

Павуки швидко снують павутину - на зміну погоди.

Листя папороті скручується донизу - перед ясною погодою, випростовується - на негоду.

Злива при дощі сповіщає, що завтра також можливий дощ.

 

 

3 червня  —  Трійця, або Зелені Свята. В цей час цвіте жито й за народними віруваннями прокидаються мерці, виходять з води русалки. Люди прикрашають свої житла квітами і травами, дівчата плетуть вінки.

 

4 червня  —  Василиска. Волошковий день. На Василиску раніше «не сіяли, не орали - цей день пережидали, щоб поля не засмітилися, волошки не вродилися».

 

10 червня  —  Микити. Якщо день тихий, чекай доброго врожаю.

 

14 червня  —  Устима. Якщо йде дощ - така буде погода до кінця місяця.

 

21 червня  —  Стратулата. Стратулат громицями багат. Гроза в цей день - урожай хліба.

 

22 червня  —  Кирила - літнього. На Кирила сонечко віддає землі всю силу. Якщо вже цвіте липа - на тепле сонячне літо.

 

25 червня  —  День Преподобного Онуфрія Великого.

В середній частині України ранкові приморозки часом трапляються аж до цього дня, але пізніше їх вже не буває. В цей день кажуть: «соловей ячмінним колосом вдавився» - як тільки дозріває ранній ячмінь, припиняють співи солов’ї. Вмиваючись ранком, дівчата натирали щоки пелюстками червоних квітів - «щоб завжди були рожеві лиця». В цей день селяни не косять трави.

 

30 червня  —  Мануїла. День дощовий - зима буде сніжна.

 

 

 

ЛИПЕНЬ

 

Липню, липцю чи маківка літа,

Ти між червнем і серпнем — струна,

У якій стільки сонця розлито,

Що аж мліє під сонцем вона.

Ластівки підлоскочують небо

І воно — пустотливе дитя,

Завжди вірить: так буде і треба,

Доки світу оцього й життя...

 

Липень, кошинь, пасень, косень, жарник, маківка літа, сьомий, син червня, громовик, росяна зоря, сінокісник, білень, іллюх, елевей, илевей, ільовець, ілльовик, іллюк, іллюн (од свята Іллі), грозовик, громотворець, дощовик, спекотень, почервень, батько серпня, спечник, медвяний, золотавий, онук травня, густий (рослини в полі густі), морелевий (час достигання морелей - дрібних абрикос), місяц-оксамит, найлітніший, передвирійний.

 

(Олесь Завгородній)

 

Крім широколистої липи, яка зацвітає вже в червні, в Україні росте й дрібнолиста липа, саме вона й починає цвісти у другий місяць літа - від цього і «липень».

У цьому місяці починається найвідповідальніша пора для хліборобів - жнива.

 

Прийшов липень до хати - нема коли спочивати.

Хто в липні жари боїться, той узимку не має чим погріться.

Липневе літо маківкою повито.

Чого липень не доварить, того і вересень не досмажить.

Липень - пеклиця на зиму робить, тільки ж зима все з’їдає.

Сонце пече, липа цвіте, день одбуває - коли це буває?      (Загадка).

 

У липні чуйна спостережливість селян відзначає зв’язок літньої погоди із зимовою, роблячи у цьому відношенні цікаві і своєрідні прогнози.

Бджоли сидять на стінках вуликів - на спеку, а коли виграють вранці - на нестерпну жарінь.

Ластівки, літаючи низом, граються - на дощ та вітер.

Кроти нарили високі купини - буде тепла і ясна погода.

Золотиста вечірня зоря на ясному небі - утримається добра погода.

Мерехтять зорі - кілька днів буде ясно і сухо.

Потяглися хмари смугами - буде дощ.

Небо в баранцях віщує гарний ранок, але пізніше занегодить.

Коли павук виліз із гнізда і тче нову павутину або ж на видноті робить іншу з довгими нитками - буде гарна погода.

Перед дощем вовна на вівцях м’якшає і випростовується.

Якщо кіт згорнувся в клубочок і лапками закрив писок - похолодає, а коли вмивається, довго полизуючи лапку, - на суху погоду.

 

 

3 липня  —  Мефодія. Якщо йде дощ, то він йтиме ще сорок днів з незначними перервами.

 

7 липня  —  Івана Купала. Відзначається з 6 на 7 липня перед днем літнього сонцестояння. Святкує молодь, головними атрибутами свята є Купало і Марена. Існує повір’я, що в цю ніч розквітає квітка папороті - той, хто її здобуде зможе відкривати скарби, заховані у землю.

 

10 липня  —  Самсона-сіногнія. Якщо цього дня йде дощ, то дощі йтимуть дуже часті, аж до бабиного літа, протягом семи тижнів.

 

12 липня  —  День Святих Апостолів Петра і Павла, або ж просто Петра. Літо набирає силу - в розпалі спека. В цей день селяни починають жнива. Якщо зозуля перестає кувати до Петрова дня - чекай ранньої зими, а якщо після - на пізню осінь. Якщо в цей день йде дощ, то дощова погода стоятиме весь тиждень.

 

21 липня  —  Прокопа-плакальника. Починаються жнива в північніших регіонах України.

На Прокопа приготуй плечі до снопа.

Прокоп зразу спитає, чи нав’язав сім кіп.

Ніч без роси і туману - чекай негоди на декілька днів.

 

29 липня  —  Афіногена. Закінчуються жаркі дні, ночі стають холодніші. «Хоч у липні й душнувато та прощатись з ним жалкувато» - говорять в народі.

 

 

 

СЕРПЕНЬ

 

А серпень — дужий хлібочол

Пливе Дніпром у срібен-човні.

І неба щедро-мудрий шовк

  Над ним у захваті все мовкне.

 

Зарев, копень, кивень, прибериха, восьмий, гедзень, батько вересня, жнивець, хлібочол, хлібосол, спасівець, щедрий, зоресій, зорепадник, припасиха, спечник, жнивник, обжинник, літній третячок, жнивень, полипневий, місяць-женчик, щедрозорець, передосінній, син липня, золотожнивник, багатій (господар). кіп, спасівка-ластівка, густир (стародавнє), зоряничник, городник, барильник, дожинковий, серпен, зірничник, онук червня, осемник (восьмий), голосочок бабиного літа, паликіп (у серпні нерідко блискавка влучає у копи), маковієць, тритурботний (косити, орати, сіяти), найдухмяніший, ключар (зозуля в серпні відлітає і забирає ключі від вирію), прибериха-припасиха, холоднізорі...

 

(Олесь Завгородній).

 

 

Серпень - межа між літом і початком осені. Ще гріє жарке сонечко, але поступово тепло спадає, дні стають коротші, а ночі - довші.

Серпень в народі величають хлібосолом - в садах, на городах збирають овочі і фрукти. Закінчуються жнива. Починають збиратись птахи в теплі краї, першими відлітають зозулі. В лісах починається збір ягід і грибів. Починається засів нового хліба.

Один жнив’яний день рік годує.

У серпні хліборобові три роботи: косити, орати і сіяти.

Серпневого дня зимовим тижнем не заміниш.

В серпні серпи гріють, а вода холодить.

Хто в серпні шукає холоду - натерпиться в зимі голоду.

Серпень виймає серпа зі стріхи, а вересень його ховає.

Як у серпні дбаєм, так зимою маєм.

Дощі в серпні там ідуть, де їх не ждуть, а жито жнуть.

Серпень серпами перегукується.

 

Із серпнем пов’язано багато народних прикмет:

Зволожилось після обіду підсохле сіно - збереться на дощ.

Коли хмариться, але бджоли продовжують літати - дощу не буде.

Качки та гуси кричать, полощуться, пірнати, б’ють крилами - на дощ, притихають - на грозу.

Комарі, мухи та інші комахи надто надокучливі - на дощ і негоду.

Якщо при сході сонця парка духота - під вечір збереться дощ.

Коли в тиху погоду шумить ліс - на грозу.

Сонце сховалось за хмари - чекай за кілька годин грози.

За добу до дощу на каштановому листі виступають «сльози» - липкі краплі соку.

Перед зливою раки виповзають на берег і зариваються в пісок.

Вирує життя в мурашнику - дощу найближчим часом не буде, коли ж на поверхні мало мурах - чекай опадів.

 

 

1 серпня  —  День Святої Мокрини. Свята Мокрина осінь приносить. Яка погода на Мокрину, така буде й осінь. Якщо в цей день дощ - буде мокра осінь, а якщо сухо, світить сонце - на теплу, суху погоду восени.

Як на Мокрини дощ, то оріхи повимокають, а як сухо, то бджоли повилітають.

Як на Мокрини дощ, то сій жито: буде врожай.

 

2 серпня  —  День пророка Іллі.

Грім гримить, то Ілля по небесному мосту в огненній колісниці їде.

До Іллі хмари ходять за вітром, а після Іллі - проти вітру.

На Іллі новий хліб на столі (тобто з нового урожаю).

Найчастіше у цей день до обіду літо, а після обіду осінь. Починаючи з цього дня в давнину вже не купались в річках і озерах.

 

7 серпня  —  Ганни-холодниці. Ранок холодний - чекай холодної зими, йде дощ - зима сніжна. Яка погода в цей день до обіду - така зима в грудні, яка після обіду - така в січні.

 

9 серпня  —  День Святого Великомученика Пантелеймона, або Святого Палія. Святий Пантелеймон вважався оборонцем від вогню. В цей день йому молились «щоб Святий Паликопа зберіг у полі копи від пожежі». Травники у цей день збирали цілющі трави для лікування тварин.

 

14 серпня —  День семи Святих мучеників Маковеїв, або просто Маковея. Ще в народі це свято називають

«Першого Спаса», або «Спаса на воді». В цей день хворі на пропасницю купаються у річці, бо вода вважається цілющою. Святили в церкві квіти, воду і мак, готували обрядову їжу - шулики: коржі з медом і маком.

На Першого Спаса ластівки покидають гнізда, в народі говорять: «Ластівки весну починають, а осінь накликають». Після цього дня бджоли перестають брати взяток, тому ще існує назва - «Медовий спас», бо їдять мед і прославляють бджіл. Проводжають літо.

 

15 серпня  —  Степана-сіновала. Яка погода в цей день - таким буде вересень.

 

16 серпня —  Антона-вітровія. Який Антін - такий і жовтень. Якщо дмуть вітри - чекай крутої і суворої зими.

 

19 серпня  —  Другий Спас, або Преображення Господнє. В середній смузі України від цього дня вже можуть починатись приморозки: «Прийшов Спас = держи кожуха про запас. До спасівки бджола на пана робить, а після спасівки на себе».

Якщо в цей день сухо - чекай сухої осені, а якщо йде дощ - осінь буде мокра. Якщо сонечко - бути зимі холодній. Який день на Спаса, такий і на Покрову (14 жовтня).

В цей день поминали померлих родичів.

 

20 серпня  —  Пимена. Якщо після полудня вода в річці або озері спокійна - зима буде без хуртовин, а якщо в цей день стоїть спека, або йде великий дощ - чекай затяжної осені.

 

21 серпня  —  Мирона-вітрогона. Яка погода в цей день, така буде і в січні.

 

27 серпня  —  Михеїв день. Як правило, віють тихі вітри. Якщо в цей день відлітають журавлі - чекай в середині вересня морозу, а якщо ні, то зима буде пізньою.

 

28 серпня  —  Свято Успіння Пресвятої Богородиці, або Перша Пречиста. Перша Пречиста жито засіває, друга - дощем поливає, а третя снігом покриває. В період Першої Пречистої відбувається озимий посів.

Після цього дня дівчата звільнялись від роботи - Прийшла Перша Пречиста - стає дівка речиста (багато говорить, бо нема роботи). Відбувається збір врожаю в садках.

 

 

 

 

ОСІНЬ

 

Відійшло красне літечко і начинає царювати багата і щедра золота осінь — господарка, яка чого тільки не припасає в своїх коморах. Ще немає холодних осінніх дощів, ще не вкриває землю листопад - це буде потім, а поки що хлібосольний вересень пригощає хлібом з нового урожаю.

 

ВЕРЕСЕНЬ

 

А небо не таке вже ластівоче,

І горнуться синиці до людей.

У вересня хода м’яка, уроча,

І сумовито пригасає день.

Посерпню, золотню, осінній тихочаре,

Настане час — у вирій відлетиш,

Та погляд твій, задумливий і карий,

Бринітиме ще довго в тишу з тиш...

 

Осінній первісток, дев’ятий, довирій, інистий гість, стишень, другожнив, роєн, ревун, харев, сівень, строкатий, батько жовтня, двокрилий (ще в літі, але вчувається й подих осені), брат літові, місяць із сивинкою (сиве павутіння бабиного літа), серпневий син, маік (маїла озимка, себто зеленіла), липневий онук, місяць - гуп-гуп (у садках падають плоди), переджовтневий, барвограй, щедробарвень, осінець, відлетень, похмурій, зажурний шелестун, сумливець, прозорець, місяць - розпрозор, владар барв, вересенко, щедрий, місяць-багатій, грибний, туманець, посерпень, айстровик, запасливий, осінній вістун, осінній початківець, осінь на строкатому коні, ще теплоземний, смутнокрилець, покрійний (від Покрови), тихочар, неквапливий, місяць-школярик,небесний келих, золотень, срубнопавутинник, підосінній...

 

(Олесь Завгородній)

 

 

Вересень закінчує літо і розпочинає осінь. Такі задумливі вересневі дні ще теплі, наче літні. Та подих осені вже відчувається у вечірній і нічній прохолоді. Ознаки осені бачаться в усьому: в’яне трава, падає з дерев перше пожовкле листя...

На Поліссі на вологих грунтах масово зацвітає вічнозелений кущ верес, від якого місяць і отримав назву. А ще цей місяць називають «припасником», бо усі спішать зробити на зиму припаси.

Як вересніє, то й дощик сіє.

Хоч вересень уже без перевесла ходить, але таки він щедрий хлібом.

Книш у вересні хоч і глевкий, але м’який, трохи ніздрюватий, проте на столі йому лежати.

Серпень страву готує, а вересень подає її до столу.

У вересні одна ягода - і та горобина.

Вересневий час - сім погод у нас: сіє, гріє, віє, туманіє, холодніє, гуде, ще й з гори йде.

 

У вересні передбачили погоду на всю осінь і зиму.

Осінь ясна - зима холодна. Якщо багато павутиння і шпаки не поспішають відлітати, осінь буде тривала.

Опалий лист лягає долілиць - на теплу зиму і добрий наступний врожай.

Якщо виросли шишки на ялинах знизу - на ранні морози, а зверху - на ранній кінець зими.

Чим тепліший і сухіший вересень, тим пізніш прийде зима.

 

11 вересня  —  Свято Всічення Голови Святого Пророка Предтечі й Хрестителя Господнього Івана, або Головосіка. Ще назва — Івана - політнього. Цього дня дотримуються суворого посту - не можна нічого різати, гріх варити і їсти борщ.

Цей день гонить птахів в далекі краї. Синиця запрошує зиму в гості, а журавлі на крилах відносять літо.

 

14 вересня  —  Свято Преподобного Симеона Стовпника і матері його Марфи, або Семена. Від цього дня закінчувалась «вулиця» (розваги молоді на свіжому повітрі) і починались вечорниці. Від Семена починали копати картоплю.

Якщо цього дня ясна погода - бабине літо буде тепле, а якщо йде дощ - бути осені дощовій.

 

21 вересня  —  Свято Різдва Пресвятої Богородиці, або Друга Пречиста. В цей день звичайно йдуть дощі - Друга пречиста дощем поливає.

 

24 вересня  —  Федори. Закінчується літо і починається справжня осінь. На Федору всякому літу кінець. З цього дня починались затяжні осінні дощі.

 

27 вересня  —  Воздвиження Чесного і Животворчого Хреста Господнього, або Здвиження. На Здвиження земля движиться ближче до зими. Птахи відлітають до вирію, ведмеді залягали в барліг. Закінчуються польові роботи. Осінь повертає до зими.

 

 

 

ЖОВТЕНЬ

 

Як не вдивляйся — не побачиш

Прикмети бабиного літа.

Ось кураю сіренький м’ячик

Запраг стежину перебігти.

Та зачепився об шипшину

І задивився в її очі,

А та спитала:

— Що ти хочеш?

Чи не зарано в жовтень, хлопче?

 

Осінній посеред осінніх, листогуб, рум’янець року, жовтолистий, багряний, десятий, листотрус, листолет, листопадник, повересень, весільник, листобій, грязень, паздерник, ясенець, хмурень, чорнотроп, листорід, листовій, сухокущ, червоножарий, зазимик. інієць, багрянчик, холодний шкляр (перший льодок на калюжах), відкурли-віджурли, очей чарівник, листопад (старе)...

 ( Олесь Завгородній)

 

Жовтіє листя на деревах, засихає трава. Ліси, луки, переліски, балки вкриваються усіма відтінками жовто-багряних кольорів — тому і «жовтень».

А ще — «грязник», бо саме в цьому місяці випадає найбільше дощів, дороги стають розкислими, мокрими. Закінчено польові роботи.

 

Жовтень-болотник ні колеса, ні полоза не любить.

Як у жовтні виореш мілко, весною посієш рідко, то вродить дідько.

В жовтні гріє і не плуг, і не піч, а ціп.

У жовтні тільки руки мерзнуть, а в листопаді й ноги дубіють.

Жовтень має безліч народних прикмет, які дозволяють зробити прогноз: якою буде зима і чого чекати весною.

Якщо до середини жовтня з беріз не осипалось листя — сніг ляже пізно.

Якщо поросли високі бур’яни, то зима буде сніжна, з частими завірюхами.

Спориш довго восени не змінює свого кольору — на щедрий врожай зернових наступного року.

Грім у жовтні — на малосніжну, м’яку і коротку зиму.

Грак відлетів — чекай снігу.

Швидкий дружний падолист — на сувору зиму.

Рано линяють голуби — на ранні приморозки і холодну зиму.

Якщо у жовтні з’явився пізньоцвіт осінній, то буде рання зима, а як у листопаді — холод припізниться.

 

1 жовтня  —  Орини. Якщо пролетять журавлі на південь, то через два тижні чекай морозів, а якщо ні, то чекай пізньої зими.

 

3 жовтня  —  Вітровія. Вітер віє з півночі - чекай холоднечі, східний - ясної і сухої погоди, західний - дощу, південний - ще буде тепло. Якщо туман і літає павутиння - осінь буде тепла і сніг випаде дуже пізно.

 

8 жовтня  —  Сергія. Впаде перший сніг - ти йому не вір. Справжня зима настане тільки на Михайла (21 листопада).

 

14 жовтня  —  Свято Покрови Пресвятої Богородиці, або Святої Покрови, або ж просто Покрови, яка вважалась покровителькою запорозького козацтва. Сезон сватань та весіль. Дівчата молились: «Свята мати, Покровонько, накрий мою головоньку, хоч ганчіркою, аби не зісталася дівкою». На Покрову до обіду осінь, а після обіду - зима.

 

Настали жнива - лежить баба нежива, а прийшла Покрова - стала баба здорова.

Хто лежить до Покрови, то продасть усі корови.

Якщо до Покрови молоко давали корови, то після Покрови пішло молоко в роги корові.

Хто сіє по Покрові, той змушений буде виводити взимі по корові.

Якщо на Покрову вітер дутиме зі сходу, то зима буде холодна, а як з півдня - тепла.

Якщо на Покрову не вкриє сніг землю, то не буде його й в листопаді.

Якщо до Покрови журавлі не відлетіли у вирій, то зима наставатиме поволі.

Якщо на Покрову дуб та береза зовсім скинули листя — чекай теплої зими, а якщо ні — зима буде холодною.

 

 

 

ЛИСТОПАД

 

Заметався, стуживсь листопад —

незабаром з-за хмар’я сніжини.

До землі безоглядно припав,

де-не-де ще лежать золотини.

Перегодом ворота зимі

він одчинить, запросить у гості.

Та запросини будуть сумні —

перед зором — засніжений простір.

 

Листопадень, місяць білих мух, осиротілий (уже безлисті кущі й дерева), одинадцятий, зимі рідний брат, падолист, напівзимник, братчини, ворота зими, грудкотрус, вінець осені, початківець вечорниць, зимовий ганок, листокіс, праосінній, пожовтневий, роздягальник, вересневий онук, куцень (короткий світловий день), і тільки нелинь ще шумить, майже безшатний ...

 

(Олесь Завгородній)

 

Назва місяця сама за себе говорить. Дерева й кущі прощаються зі своїм золотим убранням. Спочатку осінь неквапно відривала листя по одному, потім налетів втер і — почався листопад. Починається масовий приліт птахів-зимівників. Для хлібороба настає пора перепочинку.

Листопад жовтню син, а зимі рідний брат.

Хоч листопад і не лютий, а спитає, чи вдягнений та взутий.

З листопадом бабі одна рада — ховатися на піч.

Хто в листопаді не мерзне, тому й коло Йордану нічого біда не зробить.

Листопад стелить землю листям, а грудень снігом.

В листопаді вже зима на заграді (заграда - втеплена знадвору глуха стінка хати).

Листопад такий місяць, що любить і колесо, і полоз.

Листопадовий день, як заячий хвіст — не встиг прокинутись, а вже вечір на підході.

 

В листопаді прогнозували погоду взимку та передбачали якою буде весна.

 

Як перший сніг випав на мокру землю — залишиться, на суху — скоро зійде.

Рано замерзне — довго не розтане.

Зірки на небі яскраві — на погоду, тьмяні — на дощ або сніг.

На горобині й дубі багато плодів — чекай суворої зими.

Пізній листопад — до суворої і затяжної зими.

Доки листя з вишень не облетіло, то хоч скільки було б снігу, він не вляжеться — відлига з’їсть його.

Від першого снігу до санного шляху  — півтора місяця.

Якщо восени рано нанесе снігу. то і весна буде рання.

 

8 листопада  —  День Святого Великомученика Дмитрія, або Дмитра. Святий Дмитро вже приносить зиму. У Дмитрову суботу справляли осінні поминки померлих родичів. Закінчувався сезон сватання - До Дмитра дівка хитра (перебирає женихами), а по Дмитрі хоч комин витри (згодиться на всякого). Якщо в цей день тепло - бути зимі мокрою, а якщо сніг - буде весна пізня.

 

10 листопада  —  День Великомучениці Параскеви, або Святої П’ятниці. В цей день не можна прясти й шити, свята в особливій пошані у жінок.

 

14 листопада  —  День святих чудотворців Безсрібників Кузьми й Дем’яна, або просто Кузьми-Дем’яна. Святі вважались оборонцем людей від змій. Як вітер на Кузьми-Дем’яна, то буде дорога санна.

 

19 листопада  —  День Святого Павла. Випав сніг - чекай сніжної зими.

 

21 листопада  —  Собор Святого Архистратига Михаїла, або Михайла. Мисливці вважають його своїм покровителем. Якщо в цей день випав сніг, кажуть: «Михайло приїхав на білому коні». Якщо цього дня сніг та іній - чекай сніжної зими.

 

22 листопада  —  Антона. Іній - чекай морозів, а якщо туман - ще буде тепло.

 

25 листопада  —  Ніла. Йде дощ чи сніг - не буде морозів аж до Введення (4 грудня).

 

27 листопада  —  Пилипа. Небо хмарне чи йде сніг — в травні чекай негоди.

 

29 листопада  —  Матвія. Якщо дмуть сильні вітри - бути зимі із заметілями.

 

 

 

 

З И М А

 

Прийшла зима, випав сніг, настали морози і вкрились кригою річки. Сільськогосподарські роботи закінчено. Наші предки в цей час ховали реманент, лагодили сани, їздили до млина. Починалась підготовка до Різдвяних свят.

Наставав період прогнозувань на майбутній рік і разом з цим надходив час старих традиційних розваг сільської молоді - розваг, сповнених чаром первісної поезії нашого народу.

Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані з язичницькими обрядами, пізніше перейшли до християнських свят.

 

 

ГРУДЕНЬ

 

Ось підступила й пора зимовія.

Лишилася у згадках мудра осінь.

А серце вже про день весняний мріє,

Як і було колись, отак і досі.

І що тут вдієш, серцю-бо видніш...

Але мостовику, стужайлу я радію,

Читаю в тиші грудня білий лист

І перед білістю урочою німію...

 

Мочарець, андрієць, андріїв, служайло, ранньосутінний, віирозим, узимник, полистопадовий, першозимний, останній, вітровик, сніговий, мочавець, мочарець, трусим, зимовій, місяць-білявець, студений, мостовик, лютень, ужезим, безлистий, переможець осені, смутень-студень, вітродзвін, льодоспин, річкопик, скутень, дванадцятий.

 

(Олесь Завгородній)

 

Грудень — шапка зими, північ року. Усі назви місяця говорять, що у нього суворий норов — бувають морози, вітряні ночі, хуртовини, хоч іноді зима довго набирає сили, доки вступить в свої права. Назва»грудень» закріпилась напевне тому, що земля змерзається, утворюючи грудки.

Грудень рік кінчає, а зиму починає.

Грудень - кінець року, а початок зими.

Січень рік починає, а грудень кінчає.

Груднева днина куца: сюди тень, туди тень, та й минув день.

Сумний грудень у свято й будень.

Смутно, як у грудні пополудні.

У грудні тепло, як за лихим паном.

Прийшов грудень - приніс студень, бо він око снігом радує, а вухо морозом рве.

Грудень поле грудить, а землю студить.

Влітку важко без корови, а в грудні без кожушка.

Грудень на возі витрусить не тільки сіно, а й душу.

 

В грудні передбачали погоду на всю зиму.

 

Якщо взимку ранкова зоря скоро гасне - на холод, а коли вечірня раптово згорає - на відлигу.

Дим без вітру стелиться по землі - випаде сніг або потепліє.

Починають плакати вікна -зменшиться тиск і потепліє.

Кіт шкрябає підлогу - на вітер і завірюху, дере стіну - на негоду, лежить черевцем догори - на відлигу, згорнувся в клубочок і вткнувся писком в лапки - на мороз.

Яскраві зірки взимку - на мороз.

Якщо ворона сидить на верхівці дерева й каркає - бути хурделиці.

Кімнатні птахи мовчать перед заметіллю.

Сова кричить - холод накликає.

Якщо скриплять віконці чи колодязний журавель, то завтра повіє відлигою.

 

1 грудня  —  Платона та Романа. Платон та Роман привели зиму нам.

 

3 грудня  — Прокла. Якщо цього дня буде сніг, то 3 червня (на Олену) піде дощ.

 

4 грудня  —  Введення, або Третя Пречиста. В цей день звичайно випадає сніг - Третя Пречиста снігом покриває. Якщо день морозний - усі святки морозні, якщо теплий - усі святки теплі.

 

5 грудня  —  Прокопа. З Прокопа встановлюється хороший санний шлях.

 

7 грудня  —  День Великомучениці Катерини - свято дівочої долі. В цей день дівчата загадували на заміжжя.

 

9 грудня  —  Юр’їв день. В цей день слухали воду в криницях: коли тихо - зима буде тепла, якщо шумить - чекай сильних земетілей і морозів.

 

12 грудня  —  Парамона. Ранок красний - бути грудню ясним. Якщо в цей день іде сніг - заметілі на цілий тиждень.

 

13 грудня  —  День Андрія Первозванного. В ніч дівчата ворожили на женихів - На Андрія робиться дівицям надія. Якщо цього дня не випаде сніг, зима буде тепла і малосніжна, а якщо випаде - холодна і сніжна.

 

14 грудня  —  День пророка Наума. В день святого Наума добре починати вчити дітей: наука на ум піде. В цей день вовки починають бігати зграями.

 

17 грудня  —  День Варвари Великомучениці. В цей день рік повертає на весну - Варвара ночі урвала, а дня приточила.

 

18 грудня  —  День преподобного Сави. В цей час звичайно випадають великі сніги, починаються справжні морози, замерзають ріки - Варвара снігом постелить, Сава загладить хуртовиною, а Микола морозом придавить. Варвара мосте, Сава гостре, а Микола гвозде.

 

19 грудня  —  День зимового Миколи. Який день на Миколу зимового, такий і на Миколу літнього. Після цього дня встановлюється по-справжньому зимова погода - Хвали зиму після Миколиного дня. Якщо в цей день іній - на врожай хліба.

 

25 грудня  —  День Святого Спиридона. Сонце повертає на літо, а зима на мороз. З цього дня починали готування до Різдва.

 

 

Щасливих  Вам  Різдвяних  свят !