В сім'ї нас було п'ятеро: мама, я, дві мої сестри і бабуся. Наш тато загинув на війні, а ми отримували його пенсію, невеличку суму, якої, звичайно, нам не вистачало, щоб прожити. Мати робила з ранку до пізнього вечора у колгоспі. Зарплату видавали не повністю за один трудодень, а за його частину. Платили не грошима, а харчами, але нам не вистачало, бо харчів було дуже мало. У нас не було часу на ігри. Чого ми тільки не робили, щоб не вмерти з голоду! Збирали різні трави, ягоди. З них робили чай або їли. Я збирала у лісі жолуді та їздила до міста продавати їх. В той час жолуді були замість кави. Люди їх мололи і заварювали як каву. Ми виганяли з нір ховрашків і ловили їх. Раділи, що будемо їсти суп з м'ясом. У нас була власна корова та декілька кролів. Але ми не могли їх з'їсти, бо якщо не здамо державі, нашу матір мали посадити у в'язницю. Маєш - не маєш, але повинен здати декілька яєчок, м'яса, молока. У кого не було, позичали у сусідів, вимінювали, купували... Після того, як наша корова отелилася, вона почала подихати. Але моя старша сестра дорізала її, щоб ми поїли м'яса. Через деякий час вмерла наша бабуся. Вона завжди залишала нам їжу, а сама не їла. І вмерла з голоду. Коли я їздила до міста, завжди купувала хліб на базарі. Я не могла вистояти величезну чергу в крамниці, бо запізнювалась на пароход. І тому купувала у спекулянтів, які цим користувались. Більша частина нашого села вимерла. Хоронили всіх в одну яму. Дивишся: вчора людина ходила, а сьогодні її хоронять. Люди вмирали цілими сім'ями. Але наша сім'я, окрім нашої бабусі, витримала цей голод завдяки нашій мамі. Якби не вона, ми, мабуть, не дожили б до цього часу.

Друкується за виданням: Буян-острів. Літопис нашої біди. – Кривий Ріг.: 1995.–32 с.