ГОЛОДОМОР: невиплакані сльози України

…У листопаді 1932 року я дістав розпорядження везти своєю 3-тонною машиною до села Бобурки Запорізької області уповноваженого на це село “тисячника” – директора Ремонтно-Механічного Заводу м. Запоріжжя Лева Рабіновича. Коли я привіз його до колгоспу, колгоспники перемолочували вдруге солому. Рабінович лишився в колгоспі, а я мусив повертатися до Запоріжжя. Був уже вечір і я заночував у селі.
Все зерно з-під молотарки вивезли на станцію. Зараз перемолочують удруге і все – до зернини! – знову вивозять. Колгоспники голодні, живуть городиною, домішуючи полову, товчені кукурудзяні качани тощо.
Уже в цей час, наприкінці 1932 року, в Запоріжжі під кожними дверима за день переходило поодинці по 15-20 селян – просити їсти. По всіх скриньках для сміття, що стояли біля домів, цілими днями довбалися голодні селяни, шукаючи недоїдків, яких не було, бо й міське населення жило на злиденному “пайку”, по картках.
Приблизно на початку березня 1933 року, прийшовши зранку на роботу, я побачив біля їдальні групу робітників. Я зацікавився, чого стоять робітники, коли в цей час їдальню зачинено і, підійшовши, побачив під дверима їдальні два трупи селян: чоловіка 40 та хлопця років 10-12. Робітники стояли навколо пригнічені й мовчазні...
Незабаром я був у лікарні, коли під’їхала підвода, з якої лікарська обслуга внесла носилками до почекальні пухлого, без пам’яти чоловіка, років 40. Вийшов до нього лікар, подивився і сказав: “Ніякий йому ні лікар, ні ліки не поможуть: він умирає з голоду”. На запитання до візника, де він його взяв, візник відповів, що прийшовши на роботу, вони побачили лежачу, незнайому людину, що вже не балакала, та що бригадир послав його відвезти людину до лікарні.
З цього часу подібні випадки стали щоденним явищем.
В тому ж березні місяці 1933 року мене послав мій начальник з вантажною машиною в розпорядження дільниці міліції 13-го виселка Запоріжжя. Там почали виносити і вантажити на автомашину пухлих селян, що вже не могли самі ходити. Коли було навантажено приблизно з 15 чоловік, – до кабіни сів міліціонер та сказав їхати до БУПРу (Будинок Примусової Праці – в’язниця). Після паузи міліціонер обізвався до мене: “Товариш шофер! Не швидко їдьте. Хоч ви пожалійте цих людей.” Після такої несподіванки, я запитав його: чому їх везуть до в’язниці та що це за злочинці? Міліціонер відповів: “Такий наказ. А що буде з ними далі – я не знаю”.
Після цього я надумав поїхати до свого села, провідати своїх рідних. Діставши трохи харчів, я поїхав. Прибувши й ідучи зі станції, я зайшов по дорозі до своєї сестри. Її не було дома і я, привітавшися, спитав у дітей:
– А де батько?
– Батько на роботі. – відповідали діти.
– А де мама?
– Поїхала у Москву.
– Чого?
– По хліб.
– Аж у Москву по хліб поїхала? – здивовано запитав я.
– Так! – відповідали діти і продовжували: – Е, дядьку! Наша мама вже привезла з Москви печеного хліба, пшона, гречаної крупи і ми тільки тим і живемо.
Я попрощався з дітьми і пішов до найстаршої своєї сестри, з думкою про хліб... з Москви!
У старшої сестри було гірше: 6-річний син її Степан умирав з голоду на очах у рідної матері й батька. Коли я відходив, сестра промовила до мене: “Давай, братику, попрощаємось, бо ми з тобою вже, мабуть, більше не побачимось...”
Через деякий час вмерли її син Степан, чоловік, а незабаром вмерла і мати – моя сестра...
Батька з матір’ю я застав напівпухлими. Коли ми сіли за стіл, щоб з’їсти обід, який складався з рідкого, нічим не засмаженого пшоняного кулішу, до хати ввійшов високий пухлий чоловік. Він сів за стіл і промовив до мого батька: “Дядьку! Я вмираю з голоду; дайте мені щось поїсти”. Я запитав: “Хто це такий?” – і дістав відповідь – Герасим Онисько, у якого вже вмерло троє дітей, а ще лишилася жінка. Я знав його добре, але зараз не міг пізнати. Онисько, звертаючись до мене, сказав: “Слухай, Павло! Я завоював революцію, і я вмираю з голоду...”
Ті, що “завоювали революцію”, могли вмирати. Зараз жили ті, що виконували сьогоднішні накази.
Вже в той час – у березні 1933 року мене послали з автомашиною до села Водяної, до того самого села, що лежить по другий бік Дніпра, проти мого села – Новопавлівки. Я мав забрати і привезти до Запоріжжя “тисячника”... не будемо називати його з причин, що будуть зрозумілі нижче. Назвемо його умовно Івановим. Він був росіянин, комуніст, відповідальний робітник міста Запоріжжя.
Дорогою від Запоріжжя до Водяної (120 км) безперервно зустричалися селяни, що йшли дорогою, і такі, що вже не могли йти. В одному місці мене зупинила якась жінка з п’ятирічною дочкою.
– Чи у вас немає шматочка хліба? – спитала вона. – Я ось з єдиною дочкою, що залишилася з нашої родини, іду і нема більше сили...
– На жаль, у мене хліба нема, – відповів я. – А куди ви ідете?
– Ми йдемо до Запоріжжя.
– Чого?
– Може там знайду працю і буду працювати
– А чого ви в колгоспі не хочете працювати?
– У колгоспі нема чого їсти. Ми з чоловіком працювали поки була сила. Два тижні тому вмер з голоду чоловік, а ще перед ним умер син...
Жінка не витримала і розридалася... Я бачив, що вона вже не дійде до Запоріжжя і запропонував одвезти її назад до села, з тим, що сьогодні, або завтра, по дорозі до Запоріжжя, – заїду і заберу її. Заразом я сказав їй, що і в Запоріжжі теж нема чого їсти і невідомо, чи зможе вона знайти роботу.
Жінка, плачучи, сказала, що додому вона вже не вертатиметься і почала мене благати, щоб забрав її куди я їду, а відтіля – до Запоріжжя. Як там буде, – а дома їй однаково: лише вмирати з останньою дитиною.
Я не міг їй відмовити і погодився її взяти, хоч не знав, як до цього поставиться мій “тисячник” Іванов. Ця жінка була Марія Сліпченко з дочкою Катериною з села Іванівки Запорізької області. Я розказав їй дорогою, хто з нами буде їхати та умовився з нею, що скажу Іванову, ніби вона – моя двоюрідна сестра, яку я везу до себе, до Запоріжжя.
Приїхавши до Водяної та розшукавши Іванова, я довідався від нього, що виїдемо завтра. Я заночував у колгоспі та зустрів там чоловіка, батько якого був великим приятелем мого батька. Ми могли говорити цілком одверто. На моє запитання про становище у Водяній, він відповів, що цього він не в силі передати. Його батько, мати і дід вмерли недавно з голоду. Люди на селі “мруть, як мухи восени”. Усе зерно вивезли з-під молотарки, а потім ходили з обшуками по селу, забирали все, що у кого було навіть у горшках: квасолю, горох, сочевицю, навіть насіння з кавунів, динь та огірків. У багатьох хатах зимою повибивали вікна і двері та порозвалювали комини в печах. Хто ще має хоч що-небудь їсти, той їсть вночі, ховаючись, щоб ніхто не бачив.
Серед різних оповідань мій знайомий розказав про такий випадок.
Селянина Прокопа Мостового розкуркулили. Він хотів вступити до колгоспу, але його не прийняли. У грудні місяці 1932 року до нього знов прийшли забирати хліб, який вони ще перед тим забрали. Порозбивали в хаті вікна, двері та піч. Що з ним дальше сталось – не знаю, бо його більше в селі не було. Через два тижні прийшли знову до його жінки, що залишилася з трьома дітьми в своїй хаті й кажуть: “Давай хліб – у тебе є захований”. Жінка в сльозах відповіла, що у неї з дітьми нема чого їсти і що вони самі скоро повмирають з голоду. Тоді вони викопали яму, поставили її в яму і стали засипати землею. Жінка ця збожеволіла, а троє дітей вмерли з голоду. Мій знайомій ще розказав про виселок Нову Водяну, де було з сотню дворів і сказав, що там уже мало хто лишився живим. Скільки ще умре – я не знаю, – закінчив він свої оповідання.
На другий день, перед виїздом, я обережно сказав Іванову, що везтиму до Запоріжжя свою двоюрідну сестру з дитиною та чи він не буде проти, що вона їхатиме з нами.
Іванов на це відповів: “Беріть хоч повну машину – я не суперечу”.
Після такої відповіді, дорогою я спробував зав’язати з ним розмову.
– Товариш Іванов! Що нового ви бачили або чули в цьому селі? – спитав я його.
– Ех, товариш Шинколя! – відповів Іванов – розповідати є про що, та не знаю, чим це все закінчиться. Ось вони йдуть. У цих ще є сила йти. А скільки таких, що вже сьогодні не можуть вийти з хати? А скільки вже лежить у сирій землі?..
Спереду на дорозі, жінка підняла руку.
– Зупиніть машину, товариш Шинколя! – промовив Іванов – та, коли машина спинилася, запитав у жінки:
– Гражданка, что ви жєлаєте?
– Я вас хочу просити... чи ви можете мене підвезти? – промовила селянка.
– А куди ви ідьотє?
– Я йду до Запоріжжя.
– Садітєсь! – промовив Іванов.
Коли жінка сіла і ми поїхали, після короткої паузи, Іванов сказав до мене: “Товариш Шинколя! Не жалійте машину, а жалійте людей. Коли будуть люди дорогою проситися, – беріть стільки, скільки машина довезе”.
Іванов продовжував:
– Я вас знаю більше, як три роки, по вашій роботі. Ви знаєте, що я комуніст. Мене з заводу надіслали до цього села, як уповноваженого на весняну посівну кампанію, щоб забезпечити виконання плану посіву по культурах. Мені доручили те, про що я не маю жодного уявлення. Але це – не важно. Важно те, що мені встановлено “пайок”(приділ) щодня: 1 кг хліба, 1 літр молока, 2 яєць, крупи та інші продукти, в той час, як у цьому селі люди мруть, як мухи. З власної волі цілого “пайка” я повністю не отримував, але однаково цим я не міг врятувати людей від голодної смерті.
“Для проверки выполнения весенней посевной кампании ” приїздив до села секретар Запорізького Комітету Партії Лейбензон. Для нього приготували стіл з різною їжею, а він привіз з собою різні консерви та напої. Спочатку він скликав нас разом з місцевим активом (всіх разом 8 чоловік). На нараді Лейбензон наговорив силу остогидлих, заяложених фраз, що вже проїли печінки і робітнику, і колгоспнику та закінчив свою промову закликом:
“Виконати з честю завдання “партии, правительства, а также лично товарища Сталина”, а класово-ворожий елемент, що стоїть на шляху, – знищити без пощади! ”
Після цієї офіційної частини сіли за стіл. За першою чаркою ”в честь партии, правительства и товарища Сталина”, я подивився на Лейбензона і подумав: ти комуніст і я комуніст; ти ситий і я ситий, а ти вийди, подивися, скільки в цьому селі лежить людей, що вже повмирали з голоду...
Взагалі, товариш Шинколя, ваше соціальне походження я знаю з першого року, як ви прийшли на роботу. Тому, що ми з вами говорили – я знаю – лишиться між нами. Про сьогоднішнє становище знаємо не лише ми з вами; знають всі, але час такий, що треба мовчати.
На цьому наша розмова з Івановим закінчилася. Коли ми приїхали до Запоріжжя, з 3-х тонної автомашини я зсадив 22 особи. Мені пощастило допомогти Марії Сліпченковій влаштуватись на роботу.
У себе на заводі я знав робітника (з селян) Андріяна Кишку. Він був комуністом і мав орден “Червоного Прапору” з часів революції. Весною 1933 року я випадково побачив його, коли він вигрівався на сонці. Пізнавши його, я підійшов і звернувся до нього утертою фразою: “Як живем?” Він, замість відповіді, мовчки закачав обидві штанини вище колін та натиснув пальцями на тіло, де утворились ямки. Я спитав у нього: “А що то таке?” “Я, – каже він, – пухлий. З голоду. Колись я воював разом з більшовицькою бандою, щоб тепер вимирати... з сім’єю... від голоду...”
У 1933 році вимерло в селі Новопавлівка Никопільського району Дніпропетровської області 10-15 процентів усього населення, приблизно 1000-1200 людей і то лише через те, що воно лежало недалеко від великих промислових осередків.

Друкується за виданням: Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищування Москвою українського селянства. Вид. 2-ге, доп.– Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993.– 223 с.