Павло Шинкола З одного села над Дніпром

Павло Шинкола
З одного села над Дніпром
(Уривок)

ГОЛОДОМОР: невиплакані сльози України

Я народився 1907 року в селі Новопавлівка Нікопільського району Дніпропетровської області в родині, що складалася з 10 осіб. Батько мій мав господарство та займався хліборобством, а 1923 року його було позбавлено виборчих прав.
Наше велике й заможне село складалося з-понад 2000 дворів, мало дві церкви, що їх зруйновано 1931 року. Село лежить над самим Дніпром за 5 км від м. Нікополя, а напроти нашого села, по той бік Дніпра, лежить село Водяна Кам’янського району Запорізької області.
Коли мені було 14 років, саме на перший день Зелених Свят 1920 року, в Нікополі та в нашому селі вибухло повстання проти большевиків. Очолював в Нікополі повстання Андрій Калачник, а в нашому селі – Олександер Бугаєць. Усе було в русі. Все чоловіче населення від 15-річних хлопців до сивих дідів, озброєне рушницями, одрізами, вилами, косами та острогами, піднялося та рушило на схід. Повстання нестримно ширилося, захоплюючи інші села. Біля села Гарбузівки повстанців було зустрінуто регулярним большевицьким військом та бронепотягом. Бронепотяг знешкодили пущеним та заваленим на мосту паротягом. Але стримати військо не було сили – повстанці мусили відступати. Калачник загинув, боронячи Никопіль, а Бугаєць ховатися не схотів та, прийшовши додому, вмер гордо, забитий большевиками на власному подвір’ї. З нашого села взяли тоді 300 закладників та 18 з них розстріляли.
Після придушення червоною армією повстання в нашому селі запанував режим, який здійснювали прислані, нікому невідомі особи: Волнянський, Храмов, Сисоєв, Мєшков, Фьодоров та свої сільські розбишаки, п’яниці та ледацюги, що деякі з них побували у тюрмі: Ястреба, Малиновський, Якимець, Куташ, Ярка та Настя Борисок. Головою сільради став з присланих Волнянський, що ходив завжди п’яний, озброєний наганом і шаблею. Після нього головами сільради були з своїх: С.Ястреба, С.Малиновський, Л.Куташ та з присланих невідомо звідки Кісєльов, Моргунов та Молчанський. Ця колегія правила селом, як сама хотіла, виконуючи накази своєї влади.
Наведу деякі яскраві випадки з головування в сільраді Сергія Ястреби. Ці випадки відомі мені безпосередньо і вони характеризують діяльність усіх інших голів та активістів.
У 1921 році, на сільському сході, на вимогу селян, обговорювалося питання злодійства, що поширилося на селі. Обвинувачували в цьому громадянина з нашого села Спиридона Вечерю. Його покликали на збори і вимагали пояснень. На це Вечеря сказав: “Невже ви думаєте, що я обкрадаю ваші понад 2000 дворів?” Після цих перших слів, голова сільради Ястреба двічі вдарив Вечерю по голові і вбив на смерть. На цьому збори й закінчилися.
Мій батько йшов навпростець городами на другу вулицю до свого брата. Ястреба, що йшов вулицею з активом, побачив батька і почав по ньому стріляти з гвинтівки.
Я запріг коні та поїхав до сільради, за чергою, на варту. Вийшов голова сільради Ястреба, сів на воза і сказав: “Поїхали до Гордія Бугайця!” Приїхавши, Ястреба каже Бугайцеві: “Щоб на 12 годину дня була пара волів з возом біля сільради!” Бугаєць відповів, що сьогодні не може, бо воли за 15 км на степу. Ястреба вистрілив йому понад вухом і каже: “Ти, контрреволюціонер, сідай на воза!” Забрав його під арешт до сільради.
Ще випадок на нашому кутку. Сільський злодій – комуніст Левко Куташ жив поруч Василя Якимця. Коли одної ночі Куташ поліз до Якимця на подвір’я, Якимець вигнав його з двору. Через два дні, коли Якимець проходив повз двір Куташа, Куташ стояв з 14-літнім сином Володимиром, що тримав у руках одріза з гвинтівки, Левко Куташ сказав до сина Володимира: “Ану, чи попадеш його на ходу?” – і показав пальцем на Якимця. Володимир вискочив на вулицю, за першим пострілом не попав, а за другим – убив сусіда Якимця.
Таких фактів можна було б навести багато, але і цих досить, щоб зрозуміти на кого спиралася совєтська влада на селі. Скаржитись було нікому. Порядних господарів було позбавлено господарчих прав, себто права голосу, а з розбишак, зайд, кримінальників, п’яниць зроблено місцеву владу. За цих умов у 1920-22 роках люди середнього віку боялися ходити на сільські збори і посилали своїх дітей підлітків або йшли діди по 70-80 років.
Розкуркулення в нашому селі почалося у 1928 році. Перед розкуркуленням накладали один за одним великі грошові податки. Люди дещо спродували і платили, а нарешті йшли скаржитися до сільради. У цей час головою сільради був Левко Куташ, який посилав зі скаргою до Звєрєва. “25- тисячник” Звєрєв балакає з людьми коротко (звичайно російською мовою):
– “Я не приїхав сюди до вас, щоб вас жалувати, а приїхав порядки наводити. Якщо вас обклали податком, значить мусите платити”.
Ті господарства, що на них наклали низку податків, незабаром розкуркулили, себто просто: спочатку очистили від грошей, якщо вони були, а потім розграбували, забравши все майно.
Селянин Шинкола наводить прізвища розкуркулених з його села. У 1928 році розкуркулено 13 господарств. Вік господарів від 40 до 70 років. Разом з родинами це було 50 людей. З цих 13 господарств 4 родини десь виїхали (втекли) з села. Решту 9 родин, або разом 32 душі, що лишалися в селі, одного дня забрали й вивезли на далеку північ. Під час розкуркулення їх так пограбували, що повезли на висилку голодних і голих (без запасного одягу й білизни), зимою, з малими дітьми.
– Розкуркулення і примусова колективізація змусили селян кидати хліборобство та йти робітниками до промисловості. Решту села силою та терором загнали до колгоспу, – свідчить далі Шинкола. – У цей час я покинув село та став шофером у Запоріжжі.
Після відправки на північ першої партії розкуркулених, ще зимою на початку 1929 року розкуркулили другу групу з 28 господарств, з загальною кількістю 128 людей. Вік господарів – від 30 до 75 років. Навчені досвідом першої групи, більшість зразу десь розбіглася з села, а тих 7 господарів, або всього 22 душі, що лишалися в селі, було так само вивезено на північ у 1930 році. Коли вивозили другу групу, до неї випадково попав і я.
Після того, як я втік до Запоріжжя, я деколи нишком провідував свою рідню, частина якої ще жила в селі. Дома з усієї родини лишилася лише мати та наймолодша сестра, які не могли відповісти, куди поїхала чи пішла решта. Мати мені сказала, що батька вже два тижні немає дома і вона не знає, куди він пішов. “Так би я радила і тобі, сину: тікай, поки не дізналися, що ти дома”, – промовила мати. Я попрощався з ними і пішов на станцію. Там мене заарештували та посадили під арешт у м. Нікополі.
У п’ятницю, 28 червня 1930 року (такі дати не забуваються) перед нами виступив представник ГПУ (прізвища не знаю) з такими словами (російською мовою):
“Слухайте, розкуркулені! Завтра ми відправимо вас звідси разом з вашими сім’ями на північ. Не бійтеся: ми відправляємо вас не на розстріл, а на роботу. Партія та уряд вирішили перевести суцільну колективізацію і, щоб ви не перешкоджали цій великій справі, – ми виселюємо вас, як ненадійний елемент.”
Ранком 28 червня 1930 року нас відправили з Нікополя на ст. Павлопілля. Аж до посадки у вагони чоловіків тримали весь час окремо від сімей. Ми прибули раніше. Жінок та дітей привезли слідом. Коли почали садовити до вагонів, разом з сім’єю викликали й садовили до вагону чоловіків. При цьому були трагічні сцени, бо виявилось, що багато з жінок покидали своїх дітей. На гіркі докори батьків, жінки з сльозами, під загальний плач селян, крики та лайки конвою ГПУ, кричали: “Я їм рідна мати. Я не повезу їх з собою туди, куди нас вивозять на певну смерть”.
Людська мова занадто бідна, щоб передати весь жах трагедії цих нещасних батьків та матерів, що мусили самі – з почуття материнської любови та материнської відповідальності – пустити в світ своїх власних малих дітей... До цього їх змусили звістки з півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них втік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою та вже на місці, викинуті з вагону у сніг. Решта йшла сотні кілометрів у лісі і там самим собі будувала житло-бараки. Вмерло багато дорослих, а особливо дітей; від голоду, холоду та хвороб, під охороною конвою, з наказу влади з Кремля...
Після трьох днів та двох ночей в дорозі я вирішив: що Бог дасть! – і покинув тих нещасних людей...
Мені пощастило і я знову повернувся до м. Запоріжжя та знову став шофером….

Друкується за виданням: Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищування Москвою українського селянства. Вид. 2-ге, доп.– Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993.– 223 с.

49006, м.Дніпропетровськ, вул.Савченка,10 Тел./факс:(0562) 42-31-19 E-Mail: library@libr.dp.ua