Діна Попович (Пащенко),1930 року народження, родом з міста Кривого Рогу, де мешкає і тепер.
Допомогла професія вчителя

ГОЛОДОМОР: невиплакані сльози України

Наша сім'я жила на руднику імені Карла Лібкнехта в будинку барачного типу. Мені було сімнадцять років, але і по цей день, і до кінця свого життя не забуду того жахливого 1947-го року. Я вчилася в школі, мама працювала в СШ № 32, а брат працював на шахті. Зима була холодна і голодна. Брат одержував пайок - 500 грамів хліба на добу. Він з нами їх їв. Ото о дванадцятій годині дня поїмо по 100 грамів і так до наступних 12 годин. Доведені до відчаю, ми з братом поїхали на станцію Рядову, а там недалеко село. Ми поміняли наш чудовий килим (останнє, що в нас залишилось цінного) на вісімнадцять склянок кукурудзи. Отож і почали розподіляти, щоб надовше вистачило. Але і я, і мама уже тяжко хворіли. Мені на той час давали не більше як 10-12 років. Одежі й обувки не було, жахливо писати, що це так було. Хтось порадив мамі допомогти у навчанні сину депутата Верховної Ради України С.Г.Голубаря. Вони недалеко від нас жили. Мама задовго до того допомагала хлопцеві по всіх предметах. Він розповів батькам. Вони прийшли до нас, то звісно, як побачили в яких нелюдських умовах ми жили, прийняли всі міри, щоб хоч трохи нам покращити умови. Нам принесли відро квашених огірків і помідорів (але після їх споживання ми ледве очухалися), завезли вугілля і дрова, а вже навесні ми одержали перший жир - маргарин. З того часу ми уже спілкувалися з сім'єю Голубаря. Я теж продовжувала навчання і була якась робота. А у школі мамі на пайок якось дали один кілограм цукерок.

Друкується за виданням: Буян-острів. Літопис нашої біди. – Кривий Ріг.: 1995.–32 с.