|
Селянин
Межовий розповідав, що він народився і виріс у хуторі Гусарському Межівського
району Дніпропетровської області.
— У хуторі Гусарському купили землю й оселилися 5 господарів, серед них
і мій батько. Перед розкуркуленням, через розподіл землі та відділення
синів, наш хутір збільшився та мав 19 господарств. Дальша їх доля була
така: 10 господарств розкуркулили і вивезли на заслання в 1930 році; 5
розкуркулили пізніше і повиганяли з власних хат, решту — 4 господарства
— переселили до села Веселе Межівського району, де їх загнали до колгоспу
і де у 1933 році половина з них вимерла з голоду.
З розкуркулених 10 господарств хут. Гусарського в лютому місяці 1930 року
всіх чоловіків заарештували, а через 5 днів погнали на ст. Демурина і
посадили до вагонів. Товарові вагони були вже приготовані: люки (вікна)
були позакручувані колючим дротом і позамикані. Через короткий час відкрили
двері і до вагону посадили наші сім'ї. Тіснота утворилася така, що ні
пройти, ні пролізти. До вагону дали троє відер і сказали: одно на «парашу»
(для природніх людських потреб), одно на суп та одно — на воду.
Жінки і діти весь час плакали, а чоловіки були мовчазні, задумані, похмурі.
Коли, десь о 10-й годині вечора, наш поїзд рушив, — темряву вагона, навіть
стіни, роздирали істеричний плач жінок з дітьми... глухі ридання чоловіків...
Конвой на тормозній площадці люто бив прикладом у стіну вагона і кричав:
«Давайте прекратите шум!» — супроводжуючи ці слова багатоповерховою російською
лайкою. Доїхали до станції Просяної. Там ще добавили вагонів до нашого
потягу. Потяг ставав лише на великих станціях, десь на бічних коліях,
далі від людського ока.
Нарешті, після довгої дороги, нас привезли на станцію Междудворьє, відчинили
двері вагонів з окликами: «Давай, вылазь из вагонов!» Потім подали команду:
чоловікам вишикуватись за кілька метрів від вагонів. Начальник конвою
ГПУ Зайцев, — людина середнього росту, в чорному кожусі, підперезаному
поясом з наганом, кривий на праву ногу — підійшов до вишикуваних у два
ряди чоловіків і сказав:
«Я представник совєтського правительства і начальник конвою. Моє завдання
— довести вас на місце призначення, де вам уже приготовано хати і де ви
будете жити очень хорошо».
Після цього Зайцев запитав — у кого є які скарги? Не почувши скарг, після
паузи, продовжував:
«Від залізниці до місця призначення — 150 кілометрів. Хто зверне один
крок з дороги, — буде розстріляний. Їхати на підводах будуть лише ті,
що мають менше 10 років».
Після 10 днів дороги, пішки, по глибокому снігу, ночуючи з дітьми під
голим небом, біля багаття, на підстеленому по снігу хмизі, ми, нарешті,
прибули до села Кузьмінка Няньдомского району Архангельської області.
Населення з цього села було зазделегідь виселене. Село обгорожене у три
ряди колючими дротами, з двома ворітьми, на яких стояла озброєна варта
ГПУ. У двох домах у центрі села, була комендатура. Щоб зайти до комендатури
треба пройти варту, яка обшукувала та питала, чого приходив. До кожної
хати примістили по 5—б сімей, залежно від розмірів хати й сімей.
На другий день нам дали по 300 грамів хліба на дорослого, по 150 грамів
на дітей та потроху риби і — нічого більше.
Через три дні всіх чоловіків, в тому числі і мене з батьком, відправили
ще на 75 кілометрів, на сплавку лісу, а сім'ї лишили в селі.
На праці ми отримували по 450 грамів хліба та по одному оселедцю на двох;
більше ніяких харчів не давали. Обіцяли, що скоро привезуть продукти і
даватимуть більше. Чекав я на ті продукти до 15 травня, бачив, що втрачаю
останні сили і вирішив тікати.
Ще поки я був на сплаві лісу, з села Кузьмінки передавали, що з нашого
хутора вже вмерло 7 душ та біля мене на роботі вмерло з нашого хутора
двоє. І в Кузьмінці, і на сплаві вмирало багато людей, але я рахував тільки
тих, яких знаю з хутора Гусарського. Пізніше я дістав листа, в якому повідомляли
про смерть ще трьох наших хуторян.
У 1933 році, коли я служив у червоній армії (3-я стрілецька дивізія, Крим),
до мене звернувся червоноармієць В.С. з проханням дозволити йому звернутися
до політрука частини. Він показав мені листа з дому, в якому мати повідомляла,
що з сім'ї лишилася лише вона. Батько, сестра і брат вмерли з голоду.
Я дозволив йому звернутися до політрука Верховського, який відвів його
до комісара дивізії. Червоноармієць В.С. більше до мого підрозділу не
повернувся. Через три дні забрали його особисті речі...
Багато років пізніше я таки не витримав і поїхав хоч подивитися на свій
хутір. Я прийшов на те місце, де колись стояв хутір, з чепурними білими
хатами, з великими садами біля них, обсаджений високими тополями. Я не
знайшов навіть місця, де він стояв; навколо, обабіч шляху, лежав поораний
тракторами степ...
Я зайшов до села Веселого, куди ходив колись до школи та куди ми їздили
до церкви. Село Веселе виглядало не весело: стояли сумного вигляду незагороджені
хати. З багатьох хат, що колись були вкриті залізом, залізо обдерли і
вкрили будівлі колгоспу. Церкву розібрали і побудували з неї... колгоспний
свинарник!..
Друкується
за виданням: Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищування Москвою
українського селянства. Вид. 2-ге, доп.– Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993.–
223 с.
|
