|
— У нашому селі Майорка (Дніпропетровський район) колгосп називався «Нове
життя». Мучились, було, в 1933-му. Хлібинка-кирпичик тридцять п'ять карбованців
коштувала. Беру ту буханку, ріжу. Більш половини — чоловікові Андрієві:
— На. Хоч за раз із'їж, хоч на три раза розділи. Старшому синові Колі —
отаку скибочку, ще меншу — Петрові. Той, бувало, кричить:
— О, Миколі — багато, а мені мало!
Ще трохи — Ліді, а мені — зовсім малий окраєць зостається. Чоловік :
— Поділила?
— Поділила. Мені здається, як ви всі наїлися — і я сита.
А хліба ж нема де більше взяти. Як голод почався? З колгоспу не дали нічого.
У 32-му у мене Ліда народилася. Мала зовсім була. Груддю її не годувала.
З чого мене тягти було? Як я сама ледве ходжу. А ще ж і робота — городу
півгектара і в трьох місцях садки, і в колгоспі роблю.
У 1933 році всі люди поголовне були в колгоспі. Тільки Терешко — моєї троюрідної
сестри чоловік був одноосібник. І він голодував. Не так голодував, як ми,
а голодував. У колгоспі того року отака низенька пшеничка вродила — і та
скорчилась, позасихала. Нам в колгоспі тоді не дали нічого. Бо в чужі країни
одсилали. І вони живуть, а ми — як прийшлося...
Чим же годували своїх трьох дітей? Петро у ясла ходив, а Коля (він з 1926
року) вдома був. Петро там їсть і приходить: «Мені їсти хочеться! Дайте!»
А Ліді, було, куплю стакан кукурудзяної муки та молока — зроблю як опарку.
У колгоспі їсти давали (тим, хто робив) один раз на день. У величезному
котлі таке, хоч за вітром пусти! Вода свята! Кинуть з кіло крупи перлової
та води. Помиї. Отака картопелька — одна другу не нагоне. Без хліба...
Я пухла не була, бо я їла взагалі мало. А в чоловіка мого Андрія під очима
пухлини були. Він їсть, було, чимало, апетит добрий мав — його тягне їсти,
а нема що. Діти? Мої не пухли. Я ж було доділюсь — собі отакісінький шматочок
хліба. А їм — усе. Чоловік гримає:
— Ти думаєш, вони тебе нагодують?
— Не можу зобидити нікого!
Йому нарізаю — боюсь, щоб він не пропав. Пережили з трудом. У мене тим літом
мама померли. Мама жили зі мною. Я ділю хліб-дітям і мамі. А вони: «Та мені
не давай. Я крихотки оці зберу. Та й хвате». — «А я можу оце сама їсти,
а вам не дати?» А тоді вони зібралися в лікарню, в сусіднє Волоське. Я їм
кажу:
— Мамо, не йдіть. Ви ж слабенькі.
— Піду, дітки...
А що там лікарня дасть, як вони голодні, знесилені... Там через дорогу од
лікарні у людей на воротях висіло ряденце. Зняли. Послали. Лягли. І вмерли.
Мені сказали люди. Я прийшла у Волоське. Лежать мама мертві. Коло їх мікстура
стоїть у пляшці. Возиком їх привезла. І коней не дали з колгоспу. Там і
коні такі були, як люди... Поховали маму в липні.
Донька Ліда в садку була. Їй рік був. У Ліди, було, отакий живіт, а сама
отака втовшки, як палець. Куплю, було, Ліді кукурудзяної муки стакан, буханку
хліба за З0-35 рублів на руках (у магазинах не було ніде) і питаю чоловіка:
.
— Мішать якоїсь чепухи? На руках і висівки продають.
— Печи чисте.
— Усім вам дам. А я й так буду.
— Так ти ж не будеш ходити.
— Буду.
Я худюща була. Суха. А не пухла. І робить треба було – мотаєшся бігом щодня.
Скрізь устигала.
Пізніше виборсались — вродило ягід багато. Лушпиння картоплі садили — пригортаєш
його, пускав гички — картопелька є. Уже можна якось жити. Корова пішла на
пашу — дає молока п'ятнадцять літрів. Навесні й на городах вже все є. Пережили.
Євдокія Чабан *
* *
Тридцять третій рік був урожайним. Але тоді навесні від голоду загинуло
найбільше людей. Забирали в людей все до решти.
Оскільки я вступив на підготовчі курси до інституту професійної освіти,
мене включили в бригаду по хлібозаготівлі. Ходимо по хатах і питаємо:
«Чи не заховав де хліб?», нишпоримо скрізь — на горищі, в сараї. Ходимо,
було, з щупами. Шукаємо, поки не впевнимося, що таки немає. Мені врізався
у пам'ять такий випадок. Живе вдова і з нею –– четверо дітей. Голопузі,
без ніякої одежі. В одного і пуп видно, коротенька сорочечка на ньому.
У цієї вдови — чотири мішки жита. На городі сіяла його для себе, зібрала.
І всі чотири мішки забираємо.
— Люди, — кажу, — що ж ми робимо? Як же вона дітей прогодує?
— Це не наше діло.
—Як же не наше?..
Таки я наполіг, щоб жито їй залишили. За три дні інші прийшли й забрали!
Через рік вже, ставши студентом, я якось, поцікавився: як же ця сім'я?
Мені сказали: вони всі померли.
У бригаді по хлібозаготівлі було п'ять — шість чоловік. Очолював її партієць,
робітник. Дивіться, яка страшна дурість тодішніх властей. Відривали робітника
від роботи і посилали в село! Довгий час цих «двадцятип'яти-тридцятитисячників»
за героїв уважали. А це по суті — злочинці, які ходили і відбирали хліб.
Тисячі уповноважених було розіслано по селах. Що ж вони робили? Розоряли
село і розоряли людей. Люди гинули сім'ями, селами й районами.
Ось ще один випадок. Пилипа, дядька з нашої вулиці, який навпроти нас
жив, преміювали поросям. Він це порося підгодував, заколов і посолив у
діжку. Невелике порося було, п'яти-шести місяців. І члени бригади намірилися
й це м'ясо забрати.
— Це ж до хлібозаготівлі не належить, — кажу. — Та ще ж і премія... Тут
усі на мене накинулися. «Ти — ворог колгоспного будівництва!» Дядько той
місяць вже хворів. Видно, кволий був. Я наполіг, щоб не брали м'ясо. Та
все одно — прийшли на другий день, забрали.
Зачепив 1933 рік і нашу сім'ю. Пухлі були мати і найменший брат. Сім'я
велика — батько, мати, семеро дітей і батькова сестра. Таку сім'ю прогодувати
у ті важкі роки нелегко було. Батько мій після лоцманства працював на
пошті; посилки розносив. У наймах, де я служив, мені після служби подарували
теличку. З неї виросла чудова корова. Мала жирність молока 4,8. Це — рідкісне
явище! Наше молоко ніколи не скисало, тільки в жарку погоду і то — через
деякий час. І ось з корови цієї ми й жили. А під час колективізації усе
забрали. І корову. Сім'я зосталася без годувальниці. І навесні мати була
пухла, ледь вижила, як і брат.
Як студент я в той час одержував двісті грамів хліба на день. Інколи витримаю
— суп поїм без нічого, щоб принести хліб їм.
У сусідки, що жила трошки нижче за нас, була дівчинка Федора. Їй було
років чотири– п'ять. І вона вже пухла була. Коли повертаюсь додому, вона,
бувало, просить:
— Дядю Гришо, дайте хліба!
Я зі своєї порції часто давав їй шматочок. Потім якось іду – її не видно.
Питаю: «Де ж Федора?» Кажуть: «Померла».
Це були страшні часи!
Коли розпочалася суцільна колективізація, у нашій Лоц-Кам'янці було 960
дворів. Декілька десятків господарів розкуркулили. Але понад 900 попервах
було у колгоспі. Туди віддали коней, корів, реманент — усе, і буквально
все в голодний рік пропало. Вдома ж людина одну корову якось прогодує.
Туди ж звели — а корму їм не завезли. І корови, а особливо коні, масово
здихали.
У Лоц-Кам'янці коней було багато — декілька тисяч. Це рідко в якому дворі
не було коней. Як, приміром, у нас, бо ми рибалили. А то всі коней мали.
І от ці коні падають — настільки захляли в 1932—1933 роках. Була навіть
спеціальна бригада, в обов'язки якої входило піднімати коней. Ходять з
дрюччям. Піднімають коней під живіт: «Раз-два! Взяли!» Піднімуть, поставлять.
Трошки підгодують. Через деякий час кінь знов падає. Майже всі коні отак
загинули.
Через п'ять років, коли я вже закінчував університет, я поцікавився: як
же наш колгосп? У ньому залишилося 54 двори! Решта селян перейшли на робітників
(благо місто було поряд). Ті, що лишилися в колгоспі, усієї землі не могли
обробити. Бур'ян ріс вище людини. Такі були нас¬лідки «суцільної колективізації».
Григорій Омельченко
Друкується
за виданням: Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою
українського селянства. Вид. 2-ге, доп.– Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993.–
223 с.
|
